23 вересня 2027

(Мк. 5:22-24,35-6:1)
Воскресивши доньку Іаїра, Господь "суворо наказав" (Мк. 5:43) батькам її, щоб ніхто про це не знав. Цим нам вказано: не шукай слави і вуха твого не витончуй, щоб чути похвалу людську, хоч справи твої такого роду, що їх приховати не можна. Роби, що змушує тебе робити страх Божий і совість, а до балаканини людської будь таким, наче б зовсім її не було. І за душею дивись: як тільки вона хоч трохи схиляється на цей бік, повертай її до свого чину. Бажання, щоб люди дізналися, викликається бажанням похвали. Коли буде похвала, тоді мета є досягнутою; а це підриває енергію і присікає похвальну діяльність, а отже, і продовження похвали. Виходить, що той, хто бажає, щоб люди знали його добрі справи, — сам собі зрадник. Що люди хвалять добре, вони справу роблять — бо що добре, того як не хвалити? — але ти цього не май на думці й не очікуй і не шукай. Потуратимеш собі в цьому — зовсім зіпсуєшся. Одна поблажка потягне за собою іншу. Частішання справ однакових перетвориться на вдачу, і будеш хвалолюбець. А коли дійдеш до цього, тоді вже не всі справи твої будуть похвальні, і похвала скоротиться. Через нестачеу сторонньої похвали почнеться самовихваляння, яке Господь назвав сурмлінням перед собою. Це ще гірше. Душа стає тоді дріб'язковою, ганяється за однією мішурою, і істинного добра не чекай вже від неї.