22 вересня 2026

(Мф. 10:32-36,11:1)
"Отож кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним" (Мф. 10:32). Чи трудно визнати Господа? Ніякої немає трудності. Яка трудність сказати, коли потрібно, що Господь наш Іісус Христос є єдинородний Син Божий і Бог, Який заради нас прийшов на землю, втілився від Духа Святого і Марії Діви, і став людиною, був розіп'ятий, постраждав, похований, воскрес третього дня, зійшов на небеса і сидить праворуч Бога Отця, і знову прийде судити живих і мертвих, послав Духа Святого на св. апостолів, які силою Його влаштували на землі Святу Церкву, що, навчаючи істини й освячуючи таїнствами, незаблудним шляхом веде всіх вірних чад своїх у Царство Небесне?

Усе це ми повторюємо щоразу, коли чуємо і читаємо Символ віри. Тож візьми ці істини, закарбуй їх у серці своєму і будь готовий, не боячись жодного лиця людського, пред'явити, що так, а не інакше, треба вірити, щоб бути спасенним, готуючись водночас потерпіти й те, що за це іноді дістанеться тобі. Закривай вуста вчителів брехні і хулителів християнства словом істини — і отримаєш те, що обіцяно Господом. Ти визнаєш Його Богом і Спасителем перед людьми, а Він перед Богом Отцем визнає, що ти вірний Його послідовник і сповідник.

(Мк. 10:46-52)
Сліпий єрихонський, дізнавшись, що Господь проходить повз, підвищив голос свій. Крик його дійшов до Господа; ніщо, що оточувало Господа, не могло завадити почути його, і Господь, покликавши сліпця, повернув йому зір. І у всякий час і у всякому місці Господь не проходить повз тільки, але є; Він усім світом править. Судячи по-людськи, значить, у Нього багато турбот; до того ж і сонми ангелів оточують Його зі своїми славослів'ями. Але якщо ти зумієш підняти голос свій, подібно до єрихонського сліпого, ніщо не завадить крику твоєму дійти до Господа; Він почує і виконає прохання твоє. Справа не за Господом; і Сам Він близький, і все тобі потрібне вже готове в Нього; зупинка за тобою. Зумій піднести голос у міру Господнього слухання, і одразу все отримаєш. Яка ж це міра? Віра, надія, відданість у волю Божу. Але й ці міри мають свої міри. Які ж мають бути ці міри? Запитай у того, хто молився і отримував прохане; він скаже тобі: "молився я про те-то і про те-то, отримав за проханням; тепер мені потрібно те-то, молюся і не отримую, і знаю чому: бо ніяк не можу зійти на ту міру молитви, яка була у мене раніше". Виходить, що міру цю не можна визначити з буквальною точністю. Одне тільки виразно вірно, що справа стоїть за нами, а не за Господом. Як тільки дійдеш до здатності прийняти, неодмінно отримаєш.

(Лк. 12:13-15,22-31)
"Хто поставив Мене судити чи ділити вас?" (Лк.12:14) — сказав Господь тому, хто просив про розподіл із братом своїм. Потім додав: "не турбуйтеся, що... їсти і пити і у що одягнутися" (Лк. 12:22,29). Раніше ж навчав: "залиште мертвим ховати своїх мерців" (Лк. 9:60); іншим разом переконував, що "краще не одружуватися" (Мф. 19:10-12). Отже, увага і серце християн, що відхиляються від усього житейського, і свобода від розмов і пут житейських становлять одну з рис духу християнства.

Те, що Господь благословляє шлюб і стверджує його нерозривність, що відновлює силу заповіді, яка визначає стосунки батьків і дітей, і залишає своє значення за державною владою і громадськими порядками, не викреслює цієї риси і не дає християнам права ухилятися від збереження її та закріплення в серці. Порівняй те й інше — і побачиш, що на тобі лежить обов'язок, за всього житейського ладу, тримати серце своє безжитейським.

Як же це? Виріши сам своїм життям; у цьому вся практична мудрість. Господь скеровує до вирішення цього таким правилом: "шукайте насамперед Царства Божого" (Мф. 6:33, Лк. 12:31). Зверни всю турботу на те, щоб запанував Бог у тобі, — і все житейське втратить для тебе в'яжучу і обтяжливу чарівність. Тоді будеш вести справи свої зовні, а внутрішнім твоїм, твоїм серцем, буде володіти щось інше. Але якщо, внаслідок цього, народиться рішучість припинити і це зовнішнє відношення до житейського — не будеш у збитку: станеш ближче до мети, яку дасть тобі віра Христова.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.