Священномученик Захарія (Лобов), архієпископ Воронезький
День пам'яті (н. ст.)
Місяця вересня на 9-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне)
Архієпископ Захарія, у миру, Захар Петрович Лобов, народився 23 березня 1865 року в селі Петровка Павловського повіту Воронезької губернії в сім’ї дрібного чиновника, який не належав до дворянського стану. Обравши духовну стезю, він закінчив духовне училище в Павловську і, в 1888 році, духовну семінарію в Новочеркаську.
З вересня того ж року отець Захарія служив у Новочеркаському кафедральному соборі, став протоієреєм і ключарем храму. У його родині було четверо дітей: Ольга, Віра, Гавриїл і Олексій. Останній прийняв чернечий постриг під ім’ям Антонія і в 1930-ті роки, будучи архімандритом, перебував на засланні під Архангельськом.
5 жовтня 1923 року овдовілий Захар Петрович Лобов, після прийняття чернечого чину зі збереженням колишнього імені, був висвячений на єпископа Нижньочирського, вікарія Донської єпархії. 1924 року владика Захарія був заарештований і засуджено ростовськими чекістами на дворічне заслання до Соловків.
У таборі Захарія став одним із двадцяти чотирьох ієрархів, які підписали 7 червня 1926 року “Пам’ятну записку Соловецьких єпископів, подану на розсуд Уряду”. У ній ішлося про те, що Церква і держава неухильно дотримуватимуться принципу невтручання у справи один одного. Єпископи відмовлялися від участі в політичному житті суспільства, але водночас хотіли провести Помісний Собор, обрати Патріарха і вільно звершувати богослужіння. Уряд відповіді на записку не дав.
У 1926–1929 роках єпископ Захарія був вікарієм Тверської єпархії, жив у Торжку і Бежецьку.
24 квітня 1929 року владика був возведений в сан архієпископа і призначений главою Воронезької єпархії з титулом архієпископа Воронезького і Задонського. До Воронежа він прибув у пасхальні дні 1929 року. У вітальному слові до пастви він сказав: “Палко прошу прийняти мене як архіпастиря й батька і звертатися до мене всім серцем і всією душею. Будьмо єдині, бо в єднанні спасіння наше і небесне, і земне”.
Перші півтора року архієпископ Захарія жив у сторожці при Успенській церкві, потім винаймав квартири. До березня 1932 року він звершував богослужіння в Троїцькому Смоленському кафедральному соборі. Потім у зв’язку з його закриттям, владика переніс кафедру в Успенську церкву. І сюди до нього, як і раніше, тягнулися жителі міста й навколишніх сіл, які втратили храми та пастирів, за пастирським словом, порадою, настановою.
Митрополит Мануїл (Лемешевський) так розповідав про владику захарію: “Дотримувався суворо середи і п’ятниці, їв один раз на день пшоняний суп пісний і то тільки після всенічного бдіння. У Великий піст у перший, четвертий, сьомий тижні їв лише один раз, теж тільки після всенічного бдіння. В особистому житті був простий, любив зрідка і пожартувати”.
У тяжкі роки войовничого атеїзму архієпископ Захарія з Божою допомогою зберігав і зміцнював православну віру серед своєї пастви. 1931 року він брав участь у засіданні Тимчасового патріаршого Священного собору. 19 квітня 1932 року його було нагороджено правом носіння хреста на клобуку. Він від початку став на позицію митрополита Сергія (Страгородського), Заступника Місцеблюстителя патріаршого престолу, і підтримував його у всіх діяннях.
23 травня 1935 року архієпископа Захарію заарештували, а в його квартирі провели обшук. Було вилучено предмети архіпастирського облачення і церковні гроші. 19 липня 1935 року владиці висунули обвинувачення в контрреволюційній агітації “з використанням релігійних забобонів мас”, у розпусканні провокаційних чуток. Обвинувачення було засноване на свідченнях причту Успенської церкви: священника І. С. Котова, псаломщиків П. І. Долгополова та І. Л. Назарченка і церковного старости І. М. Скріпіцина, які зайняли негативну позицію щодо свого владики.
На основі свідчень священників Успенської церкви наголос робили на вороже ставлення Лобова до Радянської влади та на справжні або уявні висловлювання про тяжке становище селян у зв’язку зі створенням колгоспів, про жебрацьку заробітну плату робітників і про те, що держава проводить політику з викорінення релігії, закриває церкви, репресує священників. Єдиним конкретним випадком, який наводили вони, була проповідь Захарії напередодні Великодня 1935 року, у якій він начебто порівнював перші віки християнства і сучасну країну в смислі гонінь на вірян та їхніх пастирів.
Свідчення інших свідків, які заперечували факти контрреволюційної пропаганди, слідство залишило без уваги.
У серпні 1935 року було затверджено обвинувальний висновок і справу було передано до спеціальної Воронезького обласного суду. 10 вересня 1935 року владиці Захарію (Лобову) було винесено обвинувальний вирок: п’ять років таборів. 12 листопада 1935 року архієпископа відправили відбувати покарання.
В останні роки життя священномученик Захарія осліп, і у нього почалася водянка. Від цієї хвороби він і помер у 1937 році.