2 серпня 2026

(Мф. 12:14-16,22-30)
У кожній людині, яка нерозкаяно живе в гріху, живе біс, як у домі, і всім у неї розпоряджається. Коли по благодаті Божій такий грішник приходить у розкаяння про гріхи свої, кається і перестає грішити — біс із нього виганяється. Спочатку він не турбує того, хто покаявся, тому що в ньому спочатку багато ревності, яка, як вогонь, палить бісів і, як стріла, відбиває їх. Але потім, коли ревність починає охолоджуватися, підступає і біс здалеку зі своїми пропозиціями, вкидає спогад про колишні задоволення і закликає до них.

Не остережися тільки покаянник — від співчуття скоро перейде до бажання; якщо і тут не схаменеться і не поверне себе в стан колишньої тверезості, то падіння недалеко. З бажання народжується схиляння на гріх і рішучість: внутрішній гріх готовий, для зовнішнього очікується тільки зручність. Тільки вона знайдеться — і гріх буде зроблений. Із цим водночас біс знову входить і починає гнати людину від гріха до гріха ще швидше, ніж раніше. Це зобразив Господь притчею про вторинне повернення біса в дім очищений, підметений.

(Мф. 14:22-34)
Святий апостол Петро з дозволу Господнього сходить з корабля і йде по воді; потім піддається руху страху і починає тонути. Те, що він зважився на таку надзвичайну справу, сподіваючись на Господа, не становить нічого гідного докору, бо інакше Господь не дозволив би йому того; гідне докору те, що він не витримав першого ладу душевного. Його сповнило натхненне уповання на Господа, що Він усе може, і це дало йому відвагу довіритися хвилям. Зроблено вже кілька кроків цим новим шляхом: належало тільки міцніше стати в надії, дивлячись на Господа, Який поруч, і на досвід ходіння Його силою, а він вдався до людських роздумів: "вітер сильний, хвилі великі, а вода не тверда"; це й розхитало та ослабило в ньому міць віри й надії. Відірвався він з цієї причини від руки Господа і, залишившись відданим дії законів природи, почав тонути. Господь дорікнув йому: "маловірний, навіщо ти засумнівався?" (Мф. 14:31), показуючи, що в цьому вся причина біди. Ось урок усім, які роблять що-небудь, велике чи мале, на догоду Господу! Зберігати перший лад віри і надії, від яких народжується велика чеснота — терпіння в добродіянні, що служить основою життя богоугодного. Поки зберігаються ці настрої, доти натхнення на труди на розпочатому шляху не відходить і перешкоди, якими б великими вони не були, не помічаються. Коли ж вони ослабнуть, негайно наповнять душу людські міркування про людські способи збереження життя і виконання розпочатих справ. А оскільки ці останні завжди виявляються безсилими, то в душу входить страх — як бути; звідси коливання — чи продовжувати, та, врешті-решт, і зовсім повернення назад. Треба так: почав — тримайся; думки, що бентежать, жени, а будь сміливим в Господі, Який поруч.

(Лк. 4:22-30)

Назаретяни дивувалися слову Господа, а все ж не вірували: завадила заздрість, як відкрив Сам Господь. І всяка пристрасть чужа істині і добру, заздрість же більш за все, бо сутність її становлять неправда і злоба; ця пристрасть найнесправедливіша й найотруйніша і для носія її, і для того, на кого вона спрямована. У малих розмірах вона буває у всякого, щойно рівний і тим паче гірший бере гору.

Егоїзм роздратовується, і заздрість стає мучити серце. Це ще не так буває мучительно, коли і самому відкрита дорога; але коли вона загороджується, і загороджується тим, до кого вже почалася заздрість, тоді прагнення її нестримні: тут мир неможливий. Заздрість вимагає повалення з гори свого противника і не заспокоїться, доки як-небудь не досягне цього або не згубить самого заздрісника.

Доброзичливці, у яких прихильні почуття переважають над егоїстичними, не страждають від заздрощів. Це вказує шлях до погашення заздрості й всякому, хто мучимий нею. Треба поспішати збудити доброзичливість, особливо до того, котрому заздриш, і виявити це ділом — одразу заздрість і стихне. Декілька повторень в тому ж роді — і, з Божою допомогою, вона зовсім уляжеться. Але так залишити її — змучить, висушить і в гроб загонить, коли не подолаєш себе і не змусиш робити добро тому, кому заздриш.