Священномученик Іоанн Стеблін-Каменський, пресвітер

День пам'яті (н. ст.)

Місяця липня на 20-й день / у неділю, найближчу до 25 січня, — Собор новомучеників і сповідників Церкви Руської (перехідне) / у Неділю третю після П’ятидесятниці — Собор Санкт-Петербурзьких святих (перехідне)

Священномученик Іоанн Стеблін-Каменський народився 26 жовтня 1887 року в Санкт-Петербурзі. Його батько, Георгій Георгійович Стеблін-Каменський, був директором канцелярії Морського міністерства, а в останні роки перед революцією був сенатором у судовому департаменті і департаменті геральдики Правлячого Сенату. Окрім того, він був головою Російського товариства морського права. Дід Івана, Георгій Павлович Стеблін-Каменський, в останні роки свого життя був Віленським губернатором у чині таємного радника. У цей час він придбав маєток Біюцішки у Віленському повіті, де минуло дитинство Івана.

Початкову освіту Іван здобув удома. З дитинства хлопчик відчував тепло материнської любові і силу її благословення. «Ти ж мій?» — говорила мама, і це було для нього найдорожчою ласкою. Але вона померла рано, коли Івану виповнилося чотирнадцять років.

Дивлячись на матір і переживаючи втрату в день її смерті, він відчував гострий біль від безповоротної втрати того, що було найяскравішим, найтеплішим у золоті дні дитинства, і водночас усвідомлював, що подальше його життя без матері свідчитиме про те, який рух душі вона в ньому розвинула. Іванові тоді здавалося, що кожен поганий вчинок його подальшого життя стане образою її світлої пам’яті і порушенням обов’язків щодо неї.

Після смерті матері Іван закінчив чотири класи гімназії і, відповідно до сімейної традиції, вибрав службу на флоті, вступивши до Морського кадетського корпусу, який закінчив 1908 року зі званням корабельного гардемарина. Завершуючи навчання, Іван Георгійович був нагороджений премією імені адмірала Нахімова.

Того ж року він отримав призначення на крейсер «Богатир» і в 1908–1909 роках перебував у закордонному плаванні. 1909 року Іван Георгійович отримав звання мічмана, був переведений до Першого Балтійського флотського екіпажу і призначений до дивізіону міноносців, що випробовуються.

У 1909–1910 роках Іван Георгійович виконував обов’язки ротного командира на крейсері «Адмірал Макаров». 1911 року він був нагороджений італійською срібною медаллю за надання допомоги постраждалим під час землетрусу, що стався в Сицилії і Калабрії в 1908 році. У 1912 році Івану Георгійовичу було присвоєно звання лейтенанта.

У червні 1917 року він звільнився з флоту за станом здоров’я, а влітку наступного року став працювати в науковій експедиції, яка обстежувала невські мілини. У 1919–1921 роках Іван Георгійович за мобілізацією служив помічником директора маяків Балтійського флоту і одночасно обіймав посаду псаломщика у Свято-Троїцькому храмі в Петрограді. У цей час він твердо вирішив стати священнослужителем, віддати всього себе і все своє життя на служіння Богу, стати воїном Христовим. Благодатна підтримка, яку він відчув, коли прийняв це рішення, дала ясно відчути, що Господь його закликає і не залишить його в земних випробуваннях.

Вихований у християнській сім’ї, основою життя якої було дотримання заповіданих Христом моральних принципів, військовий офіцер, навчений слухняності флотському уставу, він був позбавлений двозначності та лукавства. У безкомпромісності життя у Христі, неухильному слідуванні за Христом було щось близьке до життя бойового морського офіцера. Але воїн земної вітчизни ризикує і напружується тільки в часи військових навчань і бойових дій, а воїн Христовий ризикує і напружується щохвилини, особливо якщо судив йому Господь жити за часів гонінь.

Готуючись до прийняття сану священника, Іван Георгійович готувався і до випробувань. Не лише втішним, а й скорботним і гірким виявлявся на той час шлях священнослужителя, де на нього чекали часто узи тюремні. Отець Іоанн пізніше згадував про своє ув’язнення як про час, коли найясніше відчувалася присутність Божа.

Прийнявши рішення стати священником, цілком ввіривши себе волі Господній, він поїхав на могилу матері в маєток, що належав їм колись недалеко від Вільна. Прикладаючись до землі, він відчув, що в душу сходять мир та спокій, і йому стало тепло, як у дитинстві, ніби відчулося, що мати знову благословляє його. Після повернення до Петрограда Іван Георгійович у 1920 році був висвячений в сан диякона.

Наступного року отець Іоанн був уперше заарештований ЧК, але після нетривалого ув’язнення звільнений. Влітку 1923 року він був висвячений в сан священника до храму Святої Трійці на Стрем’янній вулиці, а невдовзі був призначений настоятелем цього храму і возведений в сан протоієрея. Нове служіння цілком захопило його. Пастві він віддавав увесь свій час і сили.

2 лютого 1924 року влада заарештувала священника. У цей час почалося масове повернення храмів із обновленства. Пожвавлювалося життя парафій, організовувалися братства. Щоб покласти цьому край, ОДПУ стало дедалі сильніше втручатися в церковне життя. У Петрограді було заарештовано близько сорока священнослужителів і мирян.

Отця Іоанна звинуватили в тому, що він об’єднав навколо себе православних і вони стали збиратися не тільки в храмі, а й у квартирах, де читали акафісти та Святе Письмо і священник пояснював одну або дві глави із апостольських послань. Викликаний на допит, отець Іоанн сказав, що служив у квартирах деяких своїх парафіян молебні, після яких гості пили чай, а чекаючи, поки подадуть, вели бесіди на релігійні теми. Цього для влади виявилося достатньо: 26 вересня 1924 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ засудила отця Іоанна на три роки ув’язнення в Соловецькому концтаборі.

Там отець Іоанн тримався незалежно, завжди ходив у священницькому одязі й відвідував церковні служби, допоки це дозволялося; вони були великою розрадою в суворих умовах табірного життя. Отець Іоанн писав із Соловецького табору листи своєму батькові, сестрам і духовним дітям.

Після завершення строку ув’язнення отця Іоанна відправили на адміністративне заслання до Воронежа, куди він прибув у листопаді 1927 року. У Воронежі він отримав місце священника в Олексіївській церкві колишнього Дівочого монастиря, а через деякий час став її настоятелем і одним із благочинних єпархії.

1928 року безбожна влада влаштувала чергове гоніння на Церкву, внаслідок якого мали бути остаточно закриті всі монастирі й більшість парафільних храмів. Повсюдно з ініціативи влади проводилися збори робітників, які вимагали закриття церков, посилилася пропаганда проти віри і Церкви.

2 вересня 1928 року в робітничому селищі, де знаходився Дівочий монастир, вже наполовину зайнятий безбожниками, відбулися збори жителів селища. Всього на території обителі було влаштовано двісті сімдесят п’ять квартир, у яких проживали вісімсот сімдесят дві особи: черниці, які залишалися в келіях, і люди невіруючі. На зборах були присутні двісті сімнадцять осіб, і ще сто були запрошені зі сторони, адже навіть за таких обставин більшовики не були впевнені, що їм вдасться закрити церкву. Один із мовців вказав на те, що шанувальники й послідовники заарештованого архієпископа Петра (Звєрєва) почали релігійну діяльність: «…Звєрєвщина знову підняла голову, гніздо її повністю не було знищено, потрібно їх знищити через ДПУ».

З огляду на публікації в більшовицькій пресі, де прямо вимагали арешту отця Іоанна, ставало зрозуміло, що цей арешт неминучий, причому безбожники скористаються будь-яким, навіть найнезначнішим приводом.

19 травня 1929 року отець Іоанн був заарештований і 21 травня був допитаний. На питання слідчого священник відповідав з великою гідністю, стараючись ні в чому не посоромити свій сан. Він добився дозволу власноруч записати свою відповідь. «Я щодо радянської влади лояльний, — писав він, — але не співчуваю заходам, спрямованим проти релігії. Вважаю неправильним навчання дітей у школах у протирелігійному напрямі й тому подібне. Оскільки я іншої зброї не знаю, окрім хреста, то як у минулий час, так і в теперішній я вважаю єдино правильним діяти на маси умиротворювально. Засуджував будь-який виступ проти громадянських законів. Для мене немає сумніву, що віра в розіп’ятого Христа непереможна, що уявне торжество матеріалізму є тимчасове явище…»

20 травня 1930 року священнику Іоанну Стебліну-Каменському було висунуто обвинувачення. Йому закидали те, що він «розповсюджував церковно-монархічні листівки й брошури, поширював і різного роду антирадянські провокаційні чутки та вів агітацію проти всіх заходів радянської влади в галузі колективізації, індустріалізації СРСР, маючи кінцевою метою підготувати віруючу масу до виступу проти радянської влади, повалення її і відновлення монархії. У результаті вищевикладеного в багатьох районах Центральної Чорноземної області були масові виступи населення проти радянської влади та її заходів».

Ознайомившись з обвинувальним висновком, отець Іоанн став писати, що зі звинуваченням не згоден, і пояснювати причину цього, але дописати йому не дали. Проте священник зажадав, щоб йому дали можливість відповісти на пред’явлене обвинувачення.

Через два дні слідчий дозволив йому написати пояснювальну записку. Отець Іоанн написав: «У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе категорично не визнаю. У монархічній церковній організації я не перебував… До мене приїжджали в церковних справах селяни, члени громад і духовенство, і з ближніх сіл чернички… Ніяких бесід організаційних, політичних я не вів ні з ким».

Разом з отцем Іоанном заарештували ієромонахів Георгія (Пожарова) та Косму (В’язникова), священника Георгія Нікітіна і мирян Євфимія Гребенщикова й Петра В’язникова. Винними в пред’явленому обвинуваченні вони себе не визнали.

14 липня 1930 року їм було пред’явлено постанову про закінчення слідства. 23 липня обвинувальний висновок було відправлено до Колегії ОДПУ, яка 28 липня розглянула «справу» і засудила обвинувачених на розстріл.

Минули свята преподобного Серафима Саровського і пророка Іллі. Увечері 2 серпня обвинуваченим оголосили вирок. Потім їх завантажили в машину, щоб відвезти на околицю Воронежа і вчинити розправу. О десятій годині вечора того ж дня архімандрит Олексіївського монастиря Тихон (Кречков), ієромонахи Георгій (Пожаров) та Косма (В’язников), священники Іоанн Стеблін-Каменський, Сергій Гортинський, Феодор Яковлєв, Олександр Архангельський та Георгій Нікітін і миряни Євфимій Гребенщиков і Петро В’язников були розстріляні.