2 грудня 2025

(Лк. 17:26-37)
"Хто почне зберігати душу свою, той погубить її; а хто погубить її, той оживить її" (Лк.17:33). Потрібно розуміти так: зберігати душу свою означає жаліти себе; а губити душу - не жаліти себе; треба тільки мати на увазі: на шляху заповідей Господніх або в служінні Господу. І вийде так: хто служить Господу у виконанні Його заповідей, не шкодуючи себе, той спасається; а хто шкодує себе, той гине. Стань жаліти себе, неодмінно вже опинишся порушником заповідей, а отже, рабом негідним; а негідному рабу який вирок? "Киньте у темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів" (Мф.25:30). Потрудіться постежити за собою хоч протягом одного дня і побачите, що жалість до себе кривить усі справи наші і відбиває охоту робити їх. Без праці й напруження нічого не зробиш; а примусити себе шкода - ось і зупинка. Є справи, які хочеш не хочеш, треба робити. Такі справи робляться неодмінно, хоч і важкувато. Але тут саможаління перемагається саможалінням. Не станеш робити - їсти буде нічого. А оскільки справи заповідей не такого роду, то при саможалінні вони завжди не виконуються. І на погані справи поблажка теж робиться із саможаління. Шкода відмовити собі в тому, чого захотілося - бажання і виконується; а воно або прямо гріховне, або веде до гріха. Так той, хто жаліє себе, завжди - що треба, того не робить, а що не треба, в тому собі потурає, і виходить зовсім негожим. Яке ж тут спасіння?

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.