2 грудня 2027

(Лк. 16:1-9)
Притча про неправедного управителя викритого. Бачиш як примудрився він виплутатися з біди! Хоч би всім нам так примудритися влаштувати собі спокійне життя після відходу з цього життя! Але ні, "сини віку цього здогадливіші за синів світла у своєму роді" (Лк.16:8). Чому приставник так потурбувався? Тому, що близька була біда. Близькість біди збудила енергію і кмітливість, і він скоро все владнав. А в нас хіба не близька біда? Смерть може спіткати щохвилини, а за нею негайно і "дай звіт в управлінні твоєму" (Лк.16:2). Усі це знають і, однак, майже ніхто ні з місця. Що це за затьмарення? Те, що ніхто не думає зараз померти, а вважає, що проживе день-другий; хоч і не визначає терміну, а все впевнений, що смерть ще попереду. Тому й біда бачиться все ще попереду. Біда попереду - і міркування на випадок біди відкладаються на майбутній час. Ціле життя залишатися в несправності ніхто не думає, а тільки відкладає у нинішній день. А оскільки і все життя складається з нинішніх днів і годин, то й не приходить стурбованість, як влаштуватися на майбутнє.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.