2 грудня 2026

(Лк. 15:1-10)
Притча про вівцю заблукалу і драхму загублену. Яке велике милосердя Господнє до нас, грішних! Залишає всіх справних і звертається до несправних, щоб їх виправити; шукає їх і, коли знаходить, Сам радіє і скликає все небо радіти з Ним. Як же це шукає? Хіба Він не знає, де ми, коли відступили від Нього? Знає і бачить усе, але якби справа була тільки за тим, щоб узяти і перенести до Своїх, негайно всі грішники знову виявлялися б у своєму чині. Але треба насамперед спонукати до покаяння, щоб навернення і повернення до Господа було вільним, а цього не можна зробити велінням або якимось зовнішнім розпорядженням. Шукання Господом грішника полягає в тому, щоб скерувати його до покаяння. Все навколо нього розташовує Він так, щоб грішник схаменувся і, побачивши безодню, в яку прямує, повернувся назад. Сюди спрямовані всі обставини життя, всі зустрічі з хвилинами смутку і радості, навіть слова і погляди. І внутрішні впливи Божі через совість та інші правильні почуття, що лежать у серці, ніколи не припиняються. Скільки робиться для навернення грішників на шлях чесноти, а грішники все залишаються грішниками!.. Морок наводить ворог, і їм думається, що все гаразд, минеться; а якщо і з'являються тривоги, то кажуть: "завтра кину", і залишаються в колишньому стані. Так минає день за днем; байдужість до свого спасіння зростає і зростає. Ще трохи, і вона перейде вже в запеклість у гріху. Чи прийде тоді навернення — хто знає?

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.