22 вересня 2025

(Лк. 12:13-15,22-31)
"Хто поставив Мене судити чи ділити вас?" (Лк.12:14) — сказав Господь тому, хто просив про розподіл із братом своїм. Потім додав: "не турбуйтеся, що... їсти і пити і у що одягнутися" (Лк. 12:22,29). Раніше ж навчав: "залиште мертвим ховати своїх мерців" (Лк. 9:60); іншим разом переконував, що "краще не одружуватися" (Мф. 19:10-12). Отже, увага і серце християн, що відхиляються від усього житейського, і свобода від розмов і пут житейських становлять одну з рис духу християнства.

Те, що Господь благословляє шлюб і стверджує його нерозривність, що відновлює силу заповіді, яка визначає стосунки батьків і дітей, і залишає своє значення за державною владою і громадськими порядками, не викреслює цієї риси і не дає християнам права ухилятися від збереження її та закріплення в серці. Порівняй те й інше — і побачиш, що на тобі лежить обов'язок, за всього житейського ладу, тримати серце своє безжитейським.

Як же це? Виріши сам своїм життям; у цьому вся практична мудрість. Господь скеровує до вирішення цього таким правилом: "шукайте насамперед Царства Божого" (Мф. 6:33, Лк. 12:31). Зверни всю турботу на те, щоб запанував Бог у тобі, — і все житейське втратить для тебе в'яжучу і обтяжливу чарівність. Тоді будеш вести справи свої зовні, а внутрішнім твоїм, твоїм серцем, буде володіти щось інше. Але якщо, внаслідок цього, народиться рішучість припинити і це зовнішнє відношення до житейського — не будеш у збитку: станеш ближче до мети, яку дасть тобі віра Христова.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.

(Лк. 8:16-21)

«Нема нічого таємного, що не стало б явним, ні прихованого, що не стало б відомим і не відкрилося б» (Лк. 8:17). Отож як би не ховалися ми зі своїми поганими ділами, незалежно від нас ведеться їхній запис, який свого часу і пред’явлено буде. Що ж це за хартія, на якій пишеться цей запис? Совість наша. Змушуємо ми її інколи мовчати — вона і мовчить. Але хоч і мовчить, а свою справу робить, веде найточніший літопис діл наших. Як же бути, якщо там записано багато поганого? Треба витерти написане. Чим? Слізами покаяння. Ці сльози все змиють, і сліду жодного не залишиться від того поганого, що було записано. Якщо ж не змиємо, то на суді доведеться самим перечитати все написане. А позаяк тоді правда володарюватиме у свідомості, то самі ж і суд собі виголосимо, а Господь затвердить його. Тоді буде рішення безапеляційне, бо кожен сам себе засудить, до інших же і діла нікому не буде. І все це здійсниться миттєво: поглянеш — і побачиш, що ти таке; і від Господа всюдисущого одразу ж почуєш підтвердження суду; а потім усьому кінець…