24 серпня 2027

(Мф. 21:23-27)
На запитання Господа про Іоанна Предтечу архієреї і старці думали: так скажемо чи так, все для нас невигідно, а тому вирішили краще прикритися незнанням. Вигода своя зв'язала їм язик і не дала їм засвідчити істину. Якби вони любили істину більше, ніж себе, була б інша мова, інша була б і справа. Власна вигода закрила істину і не допустила її до серця, завадила утворитися щирому переконанню і зробила серце байдужим до неї. І завжди так: егоїстичні прагнення — первинні вороги істини. Всі інші вороги йдуть за ними і діють за їхнім посередництвом. Якщо розібрати, як народилися всі хибні думки та єресі, то виявиться, що джерело їх усіх саме це. На словах істина — істина, а на ділі [вона їм] заважає, істина стосовно того й іншого, треба її усунути і поставити на місце її сприятливу нам брехню, [думають вони]. Чому, наприклад, є матеріалісти-нігілісти? Тому, що ідея Бога Творця, Промислителя і Судді, з ідеєю про духовність душі, заважає їм ширше жити за своїми нахилами; ось і усувають її. Що не істина керує нігілістами, це видно з нікчемності підстав, на яких вони стверджуються: їм бажано, щоб було так, як вони думають, і всяку примару, що відображає їхні думки, вони виставляють як свідка істини. Якби вони протверезіли хоч трохи, негайно б побачили брехню свою. Але себе шкода, тому й залишаються так, як є.

(Мф. 21:28-32)
У притчі про двох синів другий з них моторно "сказав: іду,... і не пішов" (Мф.21:30). Це образ усіх незрілих благих намірів, які привести до виконання не вистачає потім сталості, волі й терпіння. Серце легке негайно готове на будь-яке добро, що трапляється йому, але нетверда і нетрудолюбна воля відмовляється від роблення на перших же порах. Ця неміч зустрічається майже у всіх. Як же уникнути такої неспроможності перед самим собою і перед іншими? А ось як: не починай нічого не обдумавши і не розрахувавши, що на те, що робиться, вистачить сил. Так Господь повелів у притчі про того, хто починає війну і починає будувати будинок. У чому ж цей розрахунок? У тому, за словами тих же припливних навіювань Господа, щоб озброїтися наперед самовіддачею і терпінням. Подивися, чи є в тебе ці підпори всіх трудівників у добрі, і якщо є, починай справу, а якщо ні, то наперед запасися ними. Якщо запасешся, то, що не трапиться на шляху до наміченого, все перетерпиш і подолаєш, і розпочате доведеш до кінця. Розрахунок не те значить, що якщо важкувата справа - кинь, а те, щоб надихнути себе на всяку працю. Звідси буде виходити твердість волі і постійність діяння. І не буде з тобою ніколи того, щоб ти сказав - іду, а потім не пішов.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.