Преподобний Феофан Рихловський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 5-й день / серпня на 11-й день — знайдення мощей / жовтня на 19-й день — прославлення

Смиренний і маловідомий, але великий та глибоко шанований подвижник благочестя наших днів схиархімандрит Феофан, в миру Іоанн Феодосійович Медведєв, народився 20 жовтня 1881 року в селі Фастівці Бахмацького району на Чернігівщині. Батьками його були благочестиві селяни Феодосій та Євфимія. Коли Іванові було два роки, помер батько. Мати виховала дітей у вірі та благочесті. Юнак Іван закінчив три класи земської Фастівської школи.

Разом з матір’ю Іван ходив на поклоніння до святих місць: до Києво-Печерської Лаври, до Миколаївського Рихлівського монастиря. Одного разу, вклонившись святині Рихлівського монастиря, чудотворному образу святителя Миколая, отрок Іван залишився при монастирі, незважаючи на всі вмовляння матері. Тринадцятирічний юнак залишає матір, рідну домівку і повністю ввіряє себе Богові, душу заручає небесному Нареченому. Молодий літами юнак чинить, як зрілий чоловік, як старець: він доводить своїм життям величезну любов до Спасителя світу, йде на самозречення, суворий подвиг, покладає на себе добровільно нелегкий хрест…

На другий рік мати Іоанна знову прийшла до монастиря, знову вмовляла сина повернутися додому, але юнака вабило інше життя. До монастиря майбутній подвижник вступив перед святом Різдва Божої Матері, 7 вересня за старим стилем. Згодом батюшка все життя з особливою духовною радістю проводив цей день.

Першим послухом молодого хлопця Іоанна було будити братію на молитву. Юний послушник з любов’ю щодня вставав раніше за всіх. Невеликий на зріст і дуже швидкий, він оббігав з дзвіночком усі чернечі келії, будив братію, дитячим голоском закликав на молитву: «Время пения! Молитвы час! Господи, Иисусе Христе, Сыне Божий, помилуй нас!»

Батюшка з любов’ю ніс також послух у монастирській просфорні, на пасіці, в палітурній майстерні, продавцем монастирської лавки… Весь час у монастирі молодий послушник проводив під керівництвом досвідчених наставників у постійних трудах, молитві, пості, подвигах боротьби духу з плоттю, перемагаючи пристрасті, підносячись від сили до сили, духовно зростаючи.

Щоб зміцнити молодого подвижника у вірі й викликати ревність до благочестя та молитовного подвигу, Господь часто відвідував його хворобами і заразом виявляв до нього Свою милість, дивовижно зцілюючи від страждань, підкріплюючи духовними видіннями. Про це батюшка сам розповідав наступне: «У двадцять два роки я сильно захворів і вже готувався до смерті: пособорувався, сповідався, причастився Святих Христових Тайн, попрощався з братією, чекав кінця… Але молився про те, щоб Господь сподобив прожити ще хоча б рік… Раптом чую згори знайомий голос ігумена Ісаакія: “Там краще!” Я тричі просив прожити ще хоча б рік, а голос тричі повторював: “Там краще!” Потім раптом відчиняються двері келії, входить незнайомий ієродиякон, підперезаний хрестоподібним орарем, як перед Причастям, прямує в кут до ікон, зупиняється і тричі співає гучним голосом: “Многая літа!” Проспівавши, пішов. Двері келії були зачинені на гачок, я лежав на одрі біля дверей. Невдовзі я швидко одужав…

Якось я сидів на підлозі, схиливши голову на коліна, сам у келії, освітленій тихим мерехтінням лампади. Затужив… Раптом чую — у келії хтось ходить із кута в кут, кроки начебто старого (келія була закрита на гачок). Таємничий голос голосно запитав мене: “Хочеш бути ченцем?” Я відповів: “Хочу”. Минуло трохи часу, і архімандрит Євгеній постриг мене в чернецтво з ім’ям Іувеналія (в 1912 році). Через рік єпископом Пахомієм був висвячений у сан ієродиякона.

Увійшовши одного разу після богослужіння до своєї келії, я побачив у кутку Жінку в чернечому вбранні. Звсно, я дуже здивувався, був в нерозумінні. Жінка озирнулася на мене, потім не поспішаючи, не повертаючись обличчям до стіни, вийшла із келії. Зустрівши після цього мене, архімандрит Євгеній запитав: “Чи не була у тебе Цариця Небесна?” І додав: “Вона була у мене і сказала, що тепер піде до Іувеналія”.

На великому пальці правої руки я довго мав великий нарив, який дуже мене турбував. Під час кадіння храму за богослужінням я доторкнувся хворим пальцем до ікони Нерукотворного образу Спасителя у терновому вінці, який раніше знаходився над Царськими вратами, а тоді стояв у притворі храму. Повернувшись у вівтар, покадивши церкву, віддаючи кадило паламарю, я побачив, що на пальці залишився тільки слід від нариву».

1920 року єпископом Іоанном отець Іувеналій був висвячений на ієромонаха… Батюшка розповідав, що в тому самому 1920 році закрили Рихлівський монастир… У грудні відслужили всенічну напередодні свята святителя Миколая, а вранці богослужіння вже не відбулося… Напівроздягнених ченців виганяли із келій, із монастиря. Якщо хтось одягнув штани, з того знімали, залишаючи в самих підрясниках. Декого відвозили, але коні ставали дибки, іржали. Люди плакали. Була страшна картина. Священників гнали до Коропа, потім до Кролевця.

«У зимову холоднечу, — згадував батюшка, — напівголих священнослужителів монастиря доставили до міста Кролевця, щоб призначити на парафії. Запропонували, що хто хоче швидше отримати призначення, той має піти нарубати стільки-то дров. Я пішов рубати дрова. Отримавши указ на парафію до Свято-Успенської церкви села Краснопілля, Коропського району, я не знав, як і чим туди дістатися. Вийшов на вулицю, дивлюся — стоїть підвода, а візник каже, що приїхав спеціально за мною, та ще з запасним теплим кожухом. Це була перша моя парафія. Але невдовзі, 1922 року, староста церкви підписався до “Живої церкви”, а мене забрали до Свято-Троїцької церкви Коропа».

«Жив я в кам’яній сторожці, біля церкви, — згадував отець Іувеналій. — Була страшна бідність, один підрясник, не було навіть підризника. Якось закрила мене Ольга у дзвіниці. Великий залізний ключ вклала у фартух і пішла прати білизну на річку. Невдовзі стукає у двері: “Батюшко, що робити? Не відчинимо тепер двері: коли я нахилилася до води, ключ упав…” Я кажу їй: “А ти помолися Богу… Іди до річки, знайдеш ключ”. Вона побігла, дивиться — ключ “плаває” під кладкою у траві».

Через деякий час храм у Коропі було закрито. «Закривають Троїцьку церкву. Куди податися? — розповідав батюшка. — Бачу уві сні у вівтарі за престолом святителя Феодосія, святителя Миколая і преподобного Серафима Саровського, які радяться між собою, куди мене визначити. Святитель Феодосій каже, що хотів би забрати мене до Чернігова, а святитель Миколай каже: “Запитаймо у владики”. Потім продовжує: “Це рихловський мій улюбленець, заберу його до себе”. Незабаром прийшов указ єпископа Стефана із Чернігова про призначення мене до Свято-Миколаївської церкви села Риботин, що поряд з Коропом, де я прослужив з 1929 до 1933 року».

«З 1934 до 1941 року я проживав у Коропі, — розповідав батюшка. — Ходив по селах як рубальник дров з сокирою за спиною. Підрясник піднімав, ховав під плащ, а на грудях завжди носив запасні Святі Дари. Пізно ввечері у якомусь будинку вірян таємно збиралися сусіди, односельці. Всю ніч повчав присутніх, молилися, причащалися Святих Христових Таїн».

У важкі хвилини життя й тяжких випробувань, що випадали на долю смиренного трудівника на ниві Христовій, Господь невидимо підтримував, зберігав отця Іувеналія і дивовижно позбавляв від неминучої смерті. Батюшка казав: «Чотири рази мене відвозили із Коропа, але Господь дивовижно рятував… Мене шукали, зустрічали на вулиці і, не впізнаючи, питали, чи не бачив я такого ченця… Бувало, шукають мене в Коропі, навколо міста, а я присяду в кропиві, через мене стрибають, а мене не бачать».

Наслідуючи Подвигоположника Христа, Агнця закланого, і отець Іувеналій, мов агнець, ведений був на заклання.

«Одного разу, — згадував старець, — двоє повели мене взимку на річку топити. “Досить тобі людей дурити!” Прорубали ополонку. Підняли підрясник, зав’язали їм руки та голову, штовхнули в ополонку. Один сказав: “Удар прикладом, по голові”. Інший відповів: “Та він і так уже готовий”. А я пригнувся, посидів у крижаній воді, поки вони пішли, потім виліз, вилив воду з чобіт, викрутив онучі і пішов у село. Обсушився, обігрівся на грубці. Слава Богу за все!

Якось добіг до Десни за селом Сохачі. На березі був чоловік у човні. Прошу його, щоб негайно мене сховав, перевіз на той бік. Він боїться, відмовляється, але я благаю. Нарешті погодився. Я ліг у човен, щоб не бути поміченим… Вийшовши із човна, зник у лозняку. Той, хто перевозив мене, повернувся назад. Раптом прискакують на конях дві людини, які шукають мене. Чую, питають: “Не бачив такого-то?” Відповідає: “Ні”. Кричать: “Брешеш! Ти його перевіз на той бік?!” Знову відповідає: “Ні!” Коли небезпека минула, я вийшов із лозняку».

А далі розповідає людина, яка врятувала батюшку: «Отець Іувеналій мене благословив і сказав: “За те, що ти не видав мене, пройдеш війну і повернешся додому неушкоджений” (цей благодійник батюшки живий і сьогодні).

У ті роки отець Іувеналій таємно прийняв схиму з ім’ям Феофан. Але до його блаженної кончини про це майже ніхто не знав — усі називали батюшку отцем Іувеналієм. Це ім’я вимовлялося всіма з любов’ю, повагою, пошаною.

У хвилини сильної стомленості духу, під час непосильної скорботи старець знаходив собі втіху на самоті, згадуючи про страждання Господа нашого Іісуса Христа, прочитуючи книжечку «Страждання Господа Іісуса Христа». Дивлячись на зображення мук Спасителя, він проливав сльози і цим набував заспокоєння та мужності для подальшого життя. Зі своїми скорботами батюшка відвідував святого преподобного отця Лаврентія у Чернігові.

У Коропі було сім парафій та дев’ять церков: Вознесенська, Іллінська, Троїцька, церква на честь святителя Феодосія Чернігівського, Покровська, Воздвиженська, Преображенська, Успенська та Михайлівська. У Михайлівській церкві з 1922 до 1937 року, коли цю церкву було зруйновано, зберігався чудотворний образ святителя Миколая із Рихлівського монастиря. Потім ця святиня таємно зберігалася у благочестивих жителів міста.

Коли поновилися служіння у храмах Коропа, віряни просили отця Іувеналія служити в церкві в ім’я святителя Чернігівського Феодосія, куди внесено було чудотворний образ святителя Миколая. Преосвященний Борис, єпископ Чернігівський і Ніжинський, затвердив батюшку другим священником цієї церкви.

Жив отець Іувеналій у Коропі у старенькій, критій соломою хатинці, у східній стороні якої була його келія з одним віконцем на вулицю. У келії було багато ікон, зокрема Нерукотворний образ Спасителя у терновому вінці, той самий, від якого батюшка отримав зцілення ще в Рихлівському монастирі й від якого неодноразово отримував благодатну допомогу, бачив нематеріальне сяйво лику Христа.

Окрім того, як заповітну святиню отець Іувеналій беріг хрест, котрим благословила його мати, яка отримала цей хрест у Єрусалимі із рук самого патріарха. Цей хрест старець прикрашав квітами у дні свят на честь Животворящого Хреста Христового.

Згадуючи воєнні роки, отець Іувеналій розповідав: «Одного разу я йшов полем у село. Через копицю сіна на мене направили стволи автоматів. Раптом я побачив перед собою маленьку ікону “Знамення” Божої Матері. Піднявши ікону, я притиснув її до грудей і пішов далі, хранимий Необоримою Воєводою. Чути було, як автомати тільки клацали, але не стріляли. З цією іконою я благополучно повернувся додому, перед нею ми всі три дні молилися, читали акафісти Божої Матері, а потім ікони не стало.

Довелося мені якось бути за Десною, в Загребіллі (біля Сосниці). Я поспішав до Коропа, поки стояв лід: почалася весна, теплішало. Та була ще одна невідкладна треба, потрібно було залишитись на ніч. Вранці обіцяли перевезти через Десну. Але на ранок лід пішов, почався льодохід. Доїхали до Десни. Що робити? Мосту немає ніде. На душі скорбота: у Коропі люди чекають, потрібно звершувати богослужіння. Довго йшов я сам уздовж річки, потім сів, заплакав… Дивлюся — підкочує карета, вся як золота, молодий кучер питає: “Вам, батюшко, на той бік? Сідайте, перевезу”. Спочатку кінь і колеса поринули у воду, а потім їхали поверх води, крижин. Доїжджаючи на той бік, я послав руку в кишеню, щоб знайти плату, подякувати. Але кучер сказав: “Нічого не треба, батюшко!” Я спитав: “А як же хоч ваше ім’я?” Відповідь була: “Михаїл”. Вийшовши з карети, я виявився сам і пішов у напрямку Коропа» (цей випадок батюшка розповідав часто й багатьом).

Певний час отець Іувеналій був настоятелем Покровської церкви Коропа. Це була найбідніша парафія: до неї відносилося лише шістдесят дворів. У цьому храмі батюшка по четвергах служив акафісти, вніс до храму Нерукотворний образ Спасителя. Люди інших парафій стали йти на молитву до Покровської церкви.

У Коропі було кілька священників і благочинні, які озлобилися на піднесення духовного життя в парафії отця Іувеналія та написали листа до Чернігова архієрею з проханням прибрати отця Іувеналія із Коропа. Батюшку викликали до Чернігова, і владика вручив йому листа, в якому йшлося, щоб отця Іувеналія ніколи із Коропа нікуди не переводили. Повернувшись із Чернігова, преподобний показав лист благочинному протоієрею Миколаю Якубенку, який ознайомив його з копією листа, що містив незаконну скаргу, від чого всі були приголомшені. Отець Іувеналій продовжив трудитися в Коропі.

4 грудня 1948 року, у свято великомучениці Варвари, була освячена після ремонту Вознесенська церква, до якої перейшли служити настоятелем благочинний та другим священником отець Іувеналій. Після смерті благочинного настоятелем став отець Іувеналій, який ревно прослужив тут до виходу за штат на 89-му році життя, у червні 1970 року.

Востаннє отець Іувеналій брав участь у звершенні Божественної літургії на свято святителя Миколая, 19 грудня 1976 року. Була холодна зима. Легко одягненого батюшку привезли до церкви на підводі. Після богослужіння він попросив старосту церкви Івана Степановича Васька допомогти обійти всі ікони, прикластися до них, сказавши, що він уже в храмі востаннє… Старець застудився, захворів на запалення легень. Хвороба швидко прогресувала. Приходив лікар.

Отець Іувеналій пособорувався, посповідався, причастився Святих Христових Тайн. Після звершення над ним таїнства Єлеосвячення отець Іувеналій розповів: «Цієї ночі ми служили втрьох: я, отець Кирил (Прокопенко, настоятель Миколаївської церкви села Риботин, духівник отця Іувеналія) і настоятель церкви Коропа — всі учасники звершення маслособорування. Причастилися лише двоє: я і отець Кирил. А споживати Святі Дари залишили священникові — настоятелеві нашої церкви»

Ще за рік до своєї смерті отець Іувеналій казав: «Коли я помру, поховайте, а потім щоб відкопали мене». Перед смертю його спитали: «Батюшко, Ви говорили, щоб після смерті Вас відкопати?» Подумавши, він відповів: «А краще не треба».

Незадовго до свого преставлення отець Іувеналій казав: «Сьогодні вночі я був зі всіма мучениками… Бачив великомучеників Георгія, Пантелеймона — всіх мучеників». Потім додав: «А от є мученики, тіла яких не мучили, а вони мученики». Цим він дав зрозуміти, що його хвороба була безкровним мучеництвом.

Перед смертю старець казав: «Я вже помер, і ще живу. Бог мене не бере: тисячі душ плачуть і моляться за мене, тому мені важко померти». Запитував: «А хворі є?» Йому відповідали, що ні. Тоді батюшка сказав: «Я один хворий».

Сидячи, слухаючи ранкове молитовне правило, в оточенні своїх духовних чад, проживши багато літ на землі, на дев’яносто сьомому році життя, святий Феофан тихо і мирно віддав свою душу в руки ангелів, які понесли її на поклоніння Богові. Батюшка «перейшов від смерті в життя» вічне (Ін. 5:24). Це був святвечір Водохреща, 18 січня 1977 року.

За заповітом отця Іувеналія відспівування було звершено за чернечим чином 21 січня у Вознесенській церкві за участю собору священників та за співу хору із Чернігова. Багато жителів Коропа й навколишніх сіл прийшли попрощатися з дорогим пастирем, добрим наставником, молитовником та помічником і проводити його в останню путь.

Похований батюшка на Михайлівському кладовищі в Коропі. Проста могила обкладена дерном, стоїть дубовий хрест з табличкою з нержавіючої сталі та написом: «Під хрестом моя могила, на хресті моя Любов. Моліться, браття, Богу про прощення моїх гріхів. Схиархімандрит Феофаній (Архімандрит Іувеналій Медведєв) 1881–1977». Навколо могилки знаходяться три лавочки. Влітку тут завжди букети живих квітів. Взимку жодна завірюха ніколи не замітає стежки до дорогого пагорба: сюди завжди йдуть люди за благословенням, за молитовною допомогою. З сердечною молитвою кладуть поклони, цілують хрест, дорогу могилку. Вони пам’ятають слова батюшки: «Я завжди любитиму вас», «Я завжди молитимуся за вас».

Тропарі, кондаки, молитви та величання