27 листопада 2027

(Лк. 9:37-43)
Після відходу з гори Преображення, Господь зцілює біснуватого юнака. Зціленню передував докір у невір'ї, як причині, через яку бідолашний не був зцілений учнями. Чиє б не було це невір'я - чи то батька, який привів сина, чи то присутніх, чи то народу, чи то, можливо, й апостолів, - видно тільки, що невір'я зачиняє двері милостивого заступництва Божого і допомоги, а віра відчиняє їх. Господь і сказав батькові: скільки можеш вірувати, на стільки й отримаєш. Віра не справа однієї думки і розуму, коли відноситься до особи, а обіймає все єство людини. Вона укладає взаємні зобов'язання того, хто вірує, і Того, Кому він вірує, хоч би вони не були виражені буквально. Хто вірує, той на того в усьому покладається і відмови собі від нього ні в чому не очікує; тому звертається до нього з нероздільною думкою, як до батька, іде до нього, як у свою скарбницю, в упевненості, що не повернеться без дару. Така налаштованість схиляє без слів і того, до кого вона спрямована. Так буває між людьми. Але в істинному вигляді є сила налаштованостей, коли вони звернені до Господа, всемогутнього, всезнаючого, що бажає подати нам усяке благо, і істинно віруючий ніколи не буває розчарованим у своїх очікуваннях. Якщо ми чогось не маємо і, просячи того, не отримуємо, то це тому, що немає у нас належної віри. Насамперед треба знайти й оселити в серці повну віру в Господа, знайти й вимолити її в Нього, бо й вона не від нас, а Божий дар (Еф.2:8). Батько юнака на вимогу вірувати молився: "Вірую, Господи, допоможи моєму невір'ю" (Мк.9:24). Вірував слабо, вагаючись, і молився про зміцнення віри. А хто похвалиться досконалістю віри і кому, відповідно, не потрібно молитися: "допоможи, Господи, моєму невір'ю?". Коли б віра була в силі в нас, то і думки були б чисті, і почуття святі, і справи богоугодні. Тоді Господь слухав би нас, як батько дітей; і що не спало б нам на серце, - а спасти могло б при цьому тільки одне приємне Господу, - все те отримували б ми без відмови і відстрочки.