22 серпня 2027

(Мф. 14:22-34)
Святий апостол Петро з дозволу Господнього сходить з корабля і йде по воді; потім піддається руху страху і починає тонути. Те, що він зважився на таку надзвичайну справу, сподіваючись на Господа, не становить нічого гідного докору, бо інакше Господь не дозволив би йому того; гідне докору те, що він не витримав першого ладу душевного. Його сповнило натхненне уповання на Господа, що Він усе може, і це дало йому відвагу довіритися хвилям. Зроблено вже кілька кроків цим новим шляхом: належало тільки міцніше стати в надії, дивлячись на Господа, Який поруч, і на досвід ходіння Його силою, а він вдався до людських роздумів: "вітер сильний, хвилі великі, а вода не тверда"; це й розхитало та ослабило в ньому міць віри й надії. Відірвався він з цієї причини від руки Господа і, залишившись відданим дії законів природи, почав тонути. Господь дорікнув йому: "маловірний, навіщо ти засумнівався?" (Мф. 14:31), показуючи, що в цьому вся причина біди. Ось урок усім, які роблять що-небудь, велике чи мале, на догоду Господу! Зберігати перший лад віри і надії, від яких народжується велика чеснота — терпіння в добродіянні, що служить основою життя богоугодного. Поки зберігаються ці настрої, доти натхнення на труди на розпочатому шляху не відходить і перешкоди, якими б великими вони не були, не помічаються. Коли ж вони ослабнуть, негайно наповнять душу людські міркування про людські способи збереження життя і виконання розпочатих справ. А оскільки ці останні завжди виявляються безсилими, то в душу входить страх — як бути; звідси коливання — чи продовжувати, та, врешті-решт, і зовсім повернення назад. Треба так: почав — тримайся; думки, що бентежать, жени, а будь сміливим в Господі, Який поруч.

(Лк. 9:1-6)
«І послав їх (святих апостолів) проповідувати Царство Боже» (Лк. 9:2). Цього разу тільки по Палестині, а потім і по всьому світу. Проповідь, розпочата тоді, не припиняється досі. Щодня чуємо ми передане святими апостолами від імені Господа у Святому Євангелії та посланнях апостольських. Час не робить різниці: ми чуємо святих апостолів і Самого Господа так, наче б вони були перед нами, і сила, що діяла в них, діє досі в Церкві Божій. Ні в чому і нікого з віруючих не позбавляє Господь: що мали перші, те мають і останні. Віра завжди так містила це і містить. Але прийшла зарозумілість* і розділила між теперішнім і первинним. Зарозумілості здалася тут прірва велика, голова запаморочилася, очі затьмарилися, і Господь зі святими апостолами занурилися в неї в темряву, яка здається їй непроникною. І по заслузі їй: нехай пожинає плоди свого сіяння; в ній один тільки крах духу. Що вона точно загрузла в темряві й не бачить світла, зізнання в цьому не можна не визнавати щирим — але хто винен? Зарозумілість сама себе отуманила і продовжує туманити. Досі нічого ще не сказала вона такого, через що можна було б слова Письма новозавітного не вважати істинним словом святих апостолів і Самого Господа. Тільки безустанно волає: «Я не бачу, я не бачу». — Віримо, віримо, що не бачиш! Але перестань випускати з себе туман — атмосфера біля тебе провітриться, світло Боже тоді, можливо, покажеться і побачиш що-небудь. — «Але ж це те саме, що перестати мені бути мною». — Яка біда! Ну, перестань; іншим спокійніше буде. — «Ні, не можна. Мені визначено бути до кінця віку, "щоб виявилися вмілі"».
*Святитель Феофан часто використовує слово «суемудрие», передане тут як «зарозумілість», коли має на увазі людей, які більше довіряють своїй розумності, ніж Божому Слову.