31 жовтня 2026

(Лк. 6:1-10)
Господні учні зривають колоски, розтирають їх руками і їдять у суботу. Справа дуже незначна і на вигляд, і по суті своїй; проте фарисеї не втерпіли і дорікнули їм. Що змусило їх говорити про це? На вид — нерозумна ревність, а по суті — дух пересудливості. Цей за все чіпляється і все представляє в похмурому вигляді беззаконності та згубності. Це неміч більшою чи меншою мірою майже спільна у людей, які не пильнують себе. Словом не всякий висловить пересудливі думки, а утриматися від них мало хто утримується. Хтось потурає серцю і розпалює його на пересуди — воно і продукує їх. Але водночас пересудник сам готовий на недобрі справи, аби тільки ніхто не бачив, і неодмінно перебуває у недоброму стані в якомусь відношенні; він начебто для того й судить та засуджує, щоб почуття правди, ображене й придушене в собі, винагородити нападками на інших, хоча б і несправедливими. Правдолюбний і той, хто стоїть у правді, знаючи, як важко дістається праведність у справах, а ще більше — у почуттях, ніколи не судитиме; він радше готовий буває покрити поблажливістю не тільки малий, а й великий злочин інших. Господь не судить пересудників-фарисеїв, а поблажливо тлумачить їм, що учні вчинили вчинок, який кожен, розсудивши як слід, може вибачити. І завжди майже так буває: поміркуй про вчинок ближнього — і знайдеш, що він зовсім не має того важливого, жахливого характеру, який здався тобі в ньому з першого разу.