23 жовтня 2026

(Лк. 7:31-35)
"Кому уподібню людей роду цього?" (Лк. 7:31), тобто невіруючих? Якщо Господь ставить це запитання ніби здивовано, чи не тим більше доречно нам дивуватися з виявів невір'я? Здавалося б, як іти проти всебічної очевидності? І проте ж ідуть. Що сатана опирається — це не дивно; його ім'я таке. Противник істини і добра ясно бачить, що Бог є, що Він судитиме його і засудить, що страту йому вже приготовано, а все йде всупереч, і не для чогось іншого, як тільки на зло, а отже на більшу собі згубну шкоду. Чи не цей вже дух богоборства володіє і невірами? Принаймні, за тими поняттями, які маємо ми про душу та її дії, невір’я, за очевидності підстав віри, незрозуміле, так само як незрозуміле і рабство грішника гріху, коли він дізнається ясно, що гріх губить його. І яке ще протиріччя! Тільки невіри і страстолюбці відкидають буття сатани і нечистих духів. Ті, яким би найбільше треба було б стояти за них, зовсім відступаються від них. Чи не від них самих і наука-то ця? Темні темряву люблять і навчають говорити, що їх немає і що в моральному світі будується само собою, без їхніх пасток і підступності.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.