24 вересня 2026

(Мк. 11:27-33)
Спаситель доводить Своє небесне посланництво свідченням Іоанна Предтечі, — мовчать, бо нічого було сказати проти, а все невірують. Іншим разом ділами Своїми те саме доводив, — придумали виверт про «князя бісівського» (Мф. 9:34, 12:24, Лк. 11:15). Але коли цей виворот був виставлений цілковито недоречним, — теж замовкли, а все-таки не увірували. Так і завжди невіри не вірять, що їм не кажи та як переконливо не доводь істину: нічого не можуть сказати проти, а все не вірують. Сказати б: розум у них паралічем розбитий, та ж про інші предмети вони міркують тверезо. Лише коли про віру зайде мова, починають плутатися в поняттях і словах. Плутаються також, коли виставляють погляди свої на заміну положень віри, від Бога даних. Тут у них сумнів зводиться в таку опору, що твоя міцна скеля. Прослухайте всю їхню теорію — дитя розбере, що це сіть павутинна, а вони того не бачать. Незбагненне засліплення! Упертість невір можна ще пояснити небажанням вірити, але звідки саме небажання? І від чого воно бере в цьому випадку таку владу, що змушує людину розумну свідомо триматися нелогічного способу думок? Тут темрява — чи часом не від батька темряви вона?

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.