18 вересня 2026

(Мф. 23:29-39)
Скільки милостей явив Господь Єрусалиму (тобто іудеям)! І, нарешті-таки, змушений був сказати: "Ось, залишається дім ваш пустий" (Мф. 23:38). Відомо всім, які були від цього наслідки: іудеї досі бездомні*. Чи не буває подібного і з душею? Дбає про неї Господь і всіляко її напоумлює; покірна йде зазначеним шляхом, а непокірна залишається у своєму противленні Божому покликанню. Але Господь не кидає і її, а вживає всі засоби, щоб її напоумити. Зростає завзятість — зростає і Божий вплив. Але всьому міра. Душа доходить до озлоблення, і Господь, бачачи, що вже нічого більше зробити з нею не можна, залишає її в руках падіння свого — і гине вона, подібно до фараона. Ось і візьми всякий, кого борють пристрасті, собі звідси урок, що не можна безкарно продовжувати поблажку до кінця. Чи не час кинути, і не іноді тільки собі відмовляти, а зробити вже рішучий поворот? Адже ніхто не може сказати, коли переступить межу. Можливо, ось-ось і кінець Божому довготерпінню.

*На час написання твору святителя Феофана.

(Мк. 8:1-10)
Наситивши чотири тисячі сімома хлібами, Господь "негайно ввійшовши в човен, прибув у межі Далмануфські" (Мк. 8:10), наче нічого особливого не зроблено. Таке істинне добродіяння — робити і робити, не звертаючи увагу на зроблене, і завжди, забуваючи попереднє, рухатися вперед. У сповнених доброти це буває ніби природно. Богатир піднімає велику вагу, не помічаючи того, а малосильний і малу вагу піднявши, не може цього забути. Так і сильний добротою всяке добро робить без напруження, аби тільки нагода. А бідний добротою без напруження не може обійтися: воно і пам'ятне йому, і він все на нього поглядає, все озирається. Добре серце жадає добродіяння і не буває задоволеним, коли не наробить добра вдосталь, як не буває сита людина, поки не наїсться. Як тут, поки відчувається голод, пам'ятається обід, а коли голод вгамований, то все забуто. Так і в істинно доброго пам'ятається добра справа, поки ще не зроблена, а коли зроблена, то й забута.

Серед Великого посту пропонується для поклоніння Чесний Хрест, щоб надихнути пісних трудівників до терпеливого несення піднятого ними ярма до кінця; а у вересні для чого це робиться? Так сталося? Але у промислительної Премудрості, яка все влаштовує, немає випадковостей. Ось це для чого: у вересні прибирають із поля, принаймні в нас. Отже, щоб одні з християн, відчуваючи достаток, не сказали: "душе! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселися!" (Лк. 12:19), а інші від убогості не впали в дусі, постає перед очима всіх воздвизаємий Хрест. Він нагадує першим, що опора благополуччя — не майно, а християнське внутрішнє хрестоношення, коли зовнішнє, з благості Божої, складається. Других він спонукає у терпінні здобувати душі свої, надихаючи на це упевненістю, що з хреста йдуть просто до раю. Тому одні нехай терплять, сподіваючись, що йдуть прямим шляхом до Царства Небесного, а інші нехай куштують зовнішніх утіх зі страхом, щоб не закрити собі вхід на Небо.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.