22 серпня 2026

(Лк. 9:1-6)
«І послав їх (святих апостолів) проповідувати Царство Боже» (Лк. 9:2). Цього разу тільки по Палестині, а потім і по всьому світу. Проповідь, розпочата тоді, не припиняється досі. Щодня чуємо ми передане святими апостолами від імені Господа у Святому Євангелії та посланнях апостольських. Час не робить різниці: ми чуємо святих апостолів і Самого Господа так, наче б вони були перед нами, і сила, що діяла в них, діє досі в Церкві Божій. Ні в чому і нікого з віруючих не позбавляє Господь: що мали перші, те мають і останні. Віра завжди так містила це і містить. Але прийшла зарозумілість* і розділила між теперішнім і первинним. Зарозумілості здалася тут прірва велика, голова запаморочилася, очі затьмарилися, і Господь зі святими апостолами занурилися в неї в темряву, яка здається їй непроникною. І по заслузі їй: нехай пожинає плоди свого сіяння; в ній один тільки крах духу. Що вона точно загрузла в темряві й не бачить світла, зізнання в цьому не можна не визнавати щирим — але хто винен? Зарозумілість сама себе отуманила і продовжує туманити. Досі нічого ще не сказала вона такого, через що можна було б слова Письма новозавітного не вважати істинним словом святих апостолів і Самого Господа. Тільки безустанно волає: «Я не бачу, я не бачу». — Віримо, віримо, що не бачиш! Але перестань випускати з себе туман — атмосфера біля тебе провітриться, світло Боже тоді, можливо, покажеться і побачиш що-небудь. — «Але ж це те саме, що перестати мені бути мною». — Яка біда! Ну, перестань; іншим спокійніше буде. — «Ні, не можна. Мені визначено бути до кінця віку, "щоб виявилися вмілі"».
*Святитель Феофан часто використовує слово «суемудрие», передане тут як «зарозумілість», коли має на увазі людей, які більше довіряють своїй розумності, ніж Божому Слову.