6 грудня 2027

(Лк. 17:20-25)
Сказавши, що Син Людський з'явиться в День Свій, як блискавка, що миттєво висвітлює все піднебесне (Лк. 17:24), Господь додав: "Спочатку Йому належить багато постраждати і бути відкинутим цим родом" (Лк. 17:25). Зі змісту розмови видно, що це "належить постраждати" повинно передувати появі Господа у славі. Отже, весь час до того Дня — час страждань Господа. Сам Він постраждав в один відомий час; а після того страждання Його продовжуються у віруючих — страждання народження віруючих, їхнього виховання в дусі та охорони від ворожих дій, внутрішніх і зовнішніх, бо союз Господь має зі Своїми не уявний лише та моральний, а живий, заради якого все, що стосується їхнього життя, сприймається і Ним, як Главою. Виходячи з цієї думки, не можна не бачити, що Господь точно багато страждає. Найчутливіші скорботи — це падіння віруючих; ще більш чутливі для Нього відпадіння від віри. Але це — заключні поранення; постійні ж стріли — скорботи і спокуси та коливання віри невір'ям. Промови і писання, що дихають невір'ям, — розпалені стріли лукавого. У нинішній час багато кузень завів лукавий для кування таких стріл. Серця віруючих болять, буваючи уражені ними і бачачи поразки інших; з ними і Господь болить. Але з'явиться День слави Господньої — тоді відкриються таємниці темряви і ті, хто страждав, зрадіють із Господом. До того ж часу треба терпіти й молитися.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.