14 жовтня 2027

(Лк. 5:33-39)
"Чи можете примусити синів чертога весільного поститися, коли з ними наречений?" — сказав Господь, і тим прорік закон, що і в чеснотах з подвигами всьому своє місце і час. І це до того необхідно, що справа невчасна і недоречна втрачає свою добротність, або зовсім, або частково. У природі зовнішній Господь все влаштував мірою, вагою і числом; хоче, щоб і в моральному порядку було все благообразно і по чину. Внутрішній благоустрій становить поєднання кожної чесноти з усіма ними в сукупності, або гармонія чеснот, щоб жодна не виділялася без потреби, а всі були в строю, як голоси в хорі. Зовнішня благоустроєність кожній справі дає свої місця, час та інші дотичні моменти. Коли все це влаштовується, як слід, тоді відбувається те саме, як вродливу особу одягнути в прекрасний одяг. Чеснота благообразна, і внутрішньо, і зовні, гідна любові; а робить її такою християнська розважливість, у старців — розсудливість, яку набувають досвідом, здоровим обговоренням житій святих при світлі слова Божого.

(Лк. 6:12-19)
"І пробув усю ніч у молитві до Бога" (Лк. 6:12). Тут основа і початок християнських всенічних бдінь. Жар молитовний жене сон, і захоплення духу не дають помітити перебігу часу. Справжні молитовники й не помічають того; їм здається, ніби вони щойно стали на молитву, а тим часом уже й день показався. Але поки дійде хто до такої досконалості, треба підіймати труд бдіння. Несли його і несуть самітники; несли його і несуть гуртожительні; несли його і несуть побожні і богобоязливі миряни. Але хоч із труднощами доводиться бдіння, плід його залишається в душі прямий, повсякчасний — умиротворення душі і зворушення, за розслаблення і знемоги тіла. Стан дуже цінний у тих, хто ревнує про досягнення успіху в дусі! Тому, де заведені бдіння (на Афоні), від них відстати не хочуть. Усі усвідомлюють, як це важко, але скасувати цей чин нікому немає бажання заради тієї користі, яку отримує душа від бдінь. Сон найбільше заспокоює і живить плоть; бдіння ж найбільше смиряє її. Той, хто виспався вдосталь, важкий буває на справи духовні й кволий до них; той, хто бдить, — рухливий, як сарна, і горить духом. Якщо треба навчати добру плоть, як рабу, то нічим не можна так досягти успіху в цьому, як частим бдінням. Тут вона випробовує сповна владу духу над собою і привчається підкорятися йому, а дух набуває навички панувати над нею.

(Мк. 11:27-33)
Спаситель доводить Своє небесне посланництво свідченням Іоанна Предтечі, — мовчать, бо нічого було сказати проти, а все невірують. Іншим разом ділами Своїми те саме доводив, — придумали виверт про «князя бісівського» (Мф. 9:34, 12:24, Лк. 11:15). Але коли цей виворот був виставлений цілковито недоречним, — теж замовкли, а все-таки не увірували. Так і завжди невіри не вірять, що їм не кажи та як переконливо не доводь істину: нічого не можуть сказати проти, а все не вірують. Сказати б: розум у них паралічем розбитий, та ж про інші предмети вони міркують тверезо. Лише коли про віру зайде мова, починають плутатися в поняттях і словах. Плутаються також, коли виставляють погляди свої на заміну положень віри, від Бога даних. Тут у них сумнів зводиться в таку опору, що твоя міцна скеля. Прослухайте всю їхню теорію — дитя розбере, що це сіть павутинна, а вони того не бачать. Незбагненне засліплення! Упертість невір можна ще пояснити небажанням вірити, але звідки саме небажання? І від чого воно бере в цьому випадку таку владу, що змушує людину розумну свідомо триматися нелогічного способу думок? Тут темрява — чи часом не від батька темряви вона?