15 жовтня 2027

(Мф. 24:27-33,42-51)
«Отож пильнуйте, бо не знаєте, в який час Господь ваш прийде» (Мф. 24:42). Якби це пам'яталося, не було б і грішників, а тим часом не пам'ятається, хоч і кожен знає, що це безсумнівно так. Навіть подвижники, найсуворіші, і ті не сильні були вільно тримати пам'ять про це, а примудрялися прикріплювати її до свідомості так, щоб вона не відходила. Хтось труну тримав у келії, хтось просив співтоваришів своїх за подвигом запитувати про труну й могилу, хтось тримав картинки смерті й суду, хтось ще якось. Не торкається душі смерть — вона й не пам'ятає її. Але в будь-якому разі не може ж не торкатися душі те, що негайно слідує за смертю; вже про це то вона не може не мати турботи, бо тут вирішення її долі на віки вічні. Чому ж цього-то вона не пам'ятає? Сама себе обманює, що не скоро і що, може, якось справа пройде не погано для нас. Гірка! То вже безсумнівно, що душа, яка тримає такі думки, та недбала і потурає собі. То як же думати, щоб справа суду пройшла для неї сприятливо? Ні, треба так себе тримати, як тримає учень, на якого чекає іспит: що не робить він, а іспит не йде з голови. Така згадка не дозволяє йому і хвилини даремно витрачати, а весь час вживає він на приготування до іспиту. Коли б і нам так налаштуватися!

(Мф. 19:3-12)
Господь каже, що шлюбний союз початково Сам Бог благословив і вклав закон цей у єство наше; про тих же, які хочуть не одружуватися, сказав: «Хто може вмістити, хай вмістить» (Мф. 19:12). Ясно, що хоча й визнав Він шлюб законом природним, але не таким необхідним і неминучим, щоб не було місця безшлюбності. І останню Він дозволяє, проте огороджує умовою, яка зближує її з законом єства.

Скопець від народження — безшлюбний за законом природним. Але й той, хто добровільно ставить себе в такий стан, у якому природний скопець перебуває за народженням без участі волі, стає на одній з ним лінії щодо природних потреб. Отже, відносно цього як перший, так і другий — природні безшлюбні. Чому ж вважають неприродним бути духовним скопцем, або добровільно безшлюбним? Тому, що не розуміють єства. У них тільки те й природне, що природне тілу, а що природне духові і що внаслідок дії його на тіло стає природним, того вони не хочуть вважати природним. І добре б це були люди всі із числа матеріалістів, а то ні: поговори з ними про що-небудь інше — резонно міркують.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.