29 вересня 2027

(Лк. 7:36-50)
Чому так сталося, що Симон-фарисей вшановує Господа і запрошує Його до себе, але одразу ж побачивши, що Він прихильно допускає до Себе і грішницю, спокушається і починає думати: "якби Він був пророком..." (Лк. 7:39)? Через те, що заклопотався про частування і за клопотами залишив здорове міркування про порядки Божі. Ці дві царини, життєва і духовна, зовсім не схожі за своїми властивостями і законами. Тим часом розум наш чим дуже займеться, за законами того і міркувати починає.

За мирськими порядками з явною грішницею не можна мати спілкування; Симон так і міркує, забувши, що покаяння всіх робить чистими і грішників рівняє з праведниками. Він думає, що грішниці не слід тут бути і що Спаситель якщо не відганяє її, то тому, мабуть, що не знає, хто вона. Від цієї думки негайно народилася й інша: якщо не знає, то який же Він пророк? Словом-то він не сказав цього, а тільки подумав, і зовні ні в ньому, ні в його клопотах як доброго господаря не відбулося жодної зміни. Але Господь бачив його серце і по серцю його зробив йому напоумлення. Він зауважив йому, що грішникам-то і місце біля Нього і що грішниця, яка припала до Нього серцем, більше вшанувала Його, ніж він, який вшанував Його тільки частуванням. Зовнішнє [благочестя] вводить людину в неприємне Господу почуття праведності, а внутрішнє завжди тримає її в почуттях своєї негідності перед обличчям всезнаючого Господа.

(Лк. 10:38-42,11:27-28)
«Марія ж обрала благу частину» (Лк. 10:42). Успіння Божої Матері представляє благий кінець цього обрання. Сам Спаситель в Успінні Її прийняв у руки Свої Її душу. Того ж сподоблялися і багато святих; те ж зустрічають у різних видах і ступенях і всі виборці благої частини. У час обрання упованням тільки передбачається цей кінець, а в деякій мірі навіть передчувається; але потім труди, боротьба і примуси слідують одні за одними і затьмарюють обраний шлях. Дороговказною зіркою залишається благий кінець благої частини. Це те саме, що вдалині світиться вогник для подорожнього, захопленого темрявою. Надія — збуджувач енергії та підтримувач терпіння і сталості в розпочатому, а сама вона міцна вірою. По вірі обирають, сподіванням бувають твердими в обранні, а терпінням досягають благого кінця.

(Мк. 6:7-13)
Господь, посилаючи на проповідь святих апостолів, наказав їм нічого не мати при собі. Одне вбрання на плечах, сандалі на ногах, посох у руках - і все тут. І заклопотаності ні про що не мати, вступаючи в труд цей, немов вони були всебічно забезпечені. І справді, апостоли були цілком забезпечені, без жодного зовнішнього забезпечення. Як же це влаштовувалося? Досконалою відданістю апостолів волі Божій; тому то Господь так і влаштовував, щоб вони не мали ні в чому потреби. Зворушував серця тих, хто слухав проповідь, і ті живили й забезпечували проповідників. Але апостоли не мали цього на увазі і не очікували нічого, а все віддавали Господу. Тому терпляче терпіли і якщо щось зустрічалося неприємне. Одна в них була турбота проповідувати, і одна печаль - якщо не слухали проповіді. Звідси чистота, незалежність і багатоплідність проповідування. І нині б так треба, але неміч наша вимагає зовнішнього забезпечення, без якого ми й кроку не зробимо. Це, однак, не докір нинішнім нашим апостолам. Спочатку вони точно спираються на це забезпечення, але потім воно зникає з голови, і вони самою працею своєю зводяться в стан боговідданості, з якого моменту, треба думати, і починається справжня плідність проповіді. Боговідданість - вищий ступінь моральної досконалості, і не раптом до неї доходять, щойно пізнають ціну її. Вона сама приходить після праці над собою.