18 грудня 2026

(Лк. 20:19-26)
"Кесареве — кесареві, а Боже — Богові" (Лк. 20:25); кожному, значить, своє. У наш час замість "кесареве" поставити треба "житейське", і сказати: житейське своєю чергою, а Боже — своєю. А то всі кинулися на одне житейське, Боже ж залишають позаду. Тому воно стоїть не тільки не на своєму місці, тобто, не на першому плані, як слід, але зовсім забувається. Наслідком цього забуття, ніби не навмисного, є затьмарення його у свідомості; а потім стає незрозумілим і його зміст, і його засади. Звідси слабкість переконання і хиткість віри; і потім відчуження від неї і вплив усіляких вітрів вчення. Цей шлях проходить кожен окремо, коли починає не дбати про Боже; цей же шлях проходить і суспільство, коли воно у своїх порядках починає не звертати уваги на те, чого вимагає від нього Бог. Коли Боже відставлено на задній план, тоді в суспільстві починає запроваджуватися емансипація від Божественних вимог, — у розумовому, моральному й естетичному відношеннях, і секуляризація (служіння духу часу) політики, звичаїв, розваг, а потім виховання і всіх установ. Нині про те, що Боже, — не думають, не кажуть, не пишуть і навіть у думці не мають ні при яких починаннях. Чи дивно, що за такого настрою вчення, супротивні вірі, знаходять доступ у суспільство і що суспільство схиляється до повального безвір'я?

(Лк. 12:32-40)
"Нехай будуть стегна ваші підперезані, а світильники палаючі" (Лк. 12:35). Треба бути готовим на всякий час: не знати коли прийде Господь або для останнього суду, або для взяття тебе звідси, що для тебе все одно. Смерть усе вирішує; за нею підсумок життя; і що здобудеш, тим і задовольняйся всю вічність. Добре здобув — блага доля твоя; зле — зла. Це так вірно, як вірно те, що ти існуєш. І вирішитися все це може в цю саму хвилину, ось у цю саму, в яку ти читаєш ці рядки, і потім — усьому кінець: накладеться печать на твоє буття, якої ніхто вже зняти не зможе. Є про що подумати!.. Але надивуватися не можна, як мало про це думають. Що за загадка діється над нами! Усі ми знаємо, що ось-ось смерть, що уникнути її не можна, а тим часом зовсім майже ніхто про неї не думає; а вона прийде раптово і схопить. І то ще... коли навіть схоплює смертна хвороба, все не думається, що кінець прийшов. Нехай вирішать це психологи з наукового боку; з морального ж не можна не бачити тут незрозумілого самообману, чужого тільки тим, хто уважно ставиться до себе.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.