17 грудня 2026

(Лк. 20:9-18)
Притча про виноградник зображує старозавітну церкву; робітники — це тодішня її ієрархія. А оскільки вона не відповідала своєму призначенню, то здійснився вирок над нею: взяти в неї виноградник і віддати іншим. Цими іншими були спочатку святі апостоли, потім їхні наступники — архієреї з усім священством. Виноградник Божий — один від початку світу, і призначення будівничих його одне було, є і буде до кінця віку: приносити Господареві винограду плід — спасенні душі. Це завдання християнської ієрархії, відповідно, і нашої. Якою мірою виконується воно — всі ми бачимо. Що ж сказати на це? Багато в чому — слава Богу! Але багато в чому не можна не побажати кращого. Це особливо стосується проповіді слова Божого. Десь чується проповідь; а між тим, це єдиний садовий ніж у руках робітників винограду Божого. Як би і над нами не справдилося: "прийде господар виноградника і погубить виноградарів тих, і віддасть виноградник іншим" (Лк. 20:15-16). Але як би самі не увірвалися ці інші й не погубили не тільки будівничих, а й самий виноград...

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.

(Мк. 5:24-34)

Щойно кровоточива доторкнулася з вірою до Господа і вийшла до неї сила від Господа, «зразу припинилась у неї кровотеча». Кровотеча — образ пристрасних думок і задумів, котрі безперестанно виходять із серця, яке ще не очистилося від усілякого співчуття до гріха; це наша гріховна недуга. Її відчувають ті, хто покаявся і постарався тримати себе чистим не лише зовні, а й внутрішньо. Такі бачать, що із серця безперестанно виходять помислі злі, і страждають від того та шукають лікування собі. Але лікування це не можна знайти ні в собі, ні в інших. Воно від Господа, а саме коли душа доторкнеться до Господа і від Господа вийде сила в душу. Іншими словами, коли відбудеться відчутне спілкування з Господом, про яке свідчать особлива теплота і горіння внутрішнє. Коли, кажу, це стається, одразу душа відчуває, «що зцілилася від недуги». Благо велике; але як його досягнути? Кровоточива протиснулася до Господа й одержала зцілення; і нам належить протискатися до Господа, іти без лінощів тіснотою подвигів внутрішніх і зовнішніх. Тому, хто так іде, все тісно, все тісно і Господа не видно — а потім раптом тут і є Господь. І радість! Царство Боже не приходить помітно...