6 грудня 2025

(Лк. 10:19-21)
"Славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти утаїв це від мудрих та розумних, і відкрив те дітям. Так, Отче! Бо таке було Твоє благовоління" (Лк. 10:21). Ось суд над людською мудрістю і розумністю. І він, вочевидь, виконується. Одкровення тепер перед очима в Божественних писаннях, і розумники читають його, але не розуміють. Дивуватися треба: писано просто, а їм усе видається там не так, як написано; немов осліпило їх. Діти бачать і розуміють; а для них відкрите приховано. Такий порядок угодно заснувати Отцю Небесному; отже, і нема чого сперечатися. Якби зовсім не було відкрите істотно потрібне, ну тоді розумники могли б ще заперечувати; а так відкрите – приходь і бери, для того відкрите, щоб ти брав: стань тільки дитиною. – "Як – я?.. Нізащо!" – Ну, як хочеш; і залишайся собі премудрим і розумним, але нічого, однак, істотно потрібного не розумієш і не вміщаєш у своїй голові, блукаєш серед примар та ілюзій, що породжуються твоїм мудруванням і тримають тебе в цілковитому засліпленні, через що ти думаєш, що ти зрячий, а ти "сліпий, закрив очі" (2 Пет. 1:9), тобто дещо бачиш, як крізь густу імлу. Але це не вказує тобі справжньої дороги і не веде до мети, а тільки тримає в безвихідному колі самообману. Визволи нас, Господи, від такого страшного стану!

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.