29 вересня 2025

(Лк. 7:36-50)
Чому так сталося, що Симон-фарисей вшановує Господа і запрошує Його до себе, але одразу ж побачивши, що Він прихильно допускає до Себе і грішницю, спокушається і починає думати: "якби Він був пророком..." (Лк. 7:39)? Через те, що заклопотався про частування і за клопотами залишив здорове міркування про порядки Божі. Ці дві царини, життєва і духовна, зовсім не схожі за своїми властивостями і законами. Тим часом розум наш чим дуже займеться, за законами того і міркувати починає.

За мирськими порядками з явною грішницею не можна мати спілкування; Симон так і міркує, забувши, що покаяння всіх робить чистими і грішників рівняє з праведниками. Він думає, що грішниці не слід тут бути і що Спаситель якщо не відганяє її, то тому, мабуть, що не знає, хто вона. Від цієї думки негайно народилася й інша: якщо не знає, то який же Він пророк? Словом-то він не сказав цього, а тільки подумав, і зовні ні в ньому, ні в його клопотах як доброго господаря не відбулося жодної зміни. Але Господь бачив його серце і по серцю його зробив йому напоумлення. Він зауважив йому, що грішникам-то і місце біля Нього і що грішниця, яка припала до Нього серцем, більше вшанувала Його, ніж він, який вшанував Його тільки частуванням. Зовнішнє [благочестя] вводить людину в неприємне Господу почуття праведності, а внутрішнє завжди тримає її в почуттях своєї негідності перед обличчям всезнаючого Господа.

(Лк. 10:38-42,11:27-28)
«Марія ж обрала благу частину» (Лк. 10:42). Успіння Божої Матері представляє благий кінець цього обрання. Сам Спаситель в Успінні Її прийняв у руки Свої Її душу. Того ж сподоблялися і багато святих; те ж зустрічають у різних видах і ступенях і всі виборці благої частини. У час обрання упованням тільки передбачається цей кінець, а в деякій мірі навіть передчувається; але потім труди, боротьба і примуси слідують одні за одними і затьмарюють обраний шлях. Дороговказною зіркою залишається благий кінець благої частини. Це те саме, що вдалині світиться вогник для подорожнього, захопленого темрявою. Надія — збуджувач енергії та підтримувач терпіння і сталості в розпочатому, а сама вона міцна вірою. По вірі обирають, сподіванням бувають твердими в обранні, а терпінням досягають благого кінця.

(Лк. 3:19-22)
Ірод — образ роздратованого самолюбства, що від стривоження совісті викриттями правди бажає позбутися цієї неприємності насильством. Іоанн Предтеча — образ правди, гнаної самолюбством, коли воно має засоби для того. Хоч як пом'якшуй правду поблажливістю і мовними зворотами, які може винаходити ніжність любові, що не бажає завдавати іншому рани в серце, лик правди постане перед очима сумління і там усередині здіймає бурю докору. Самість недалекоглядна і не може розрізнити, що викриття не зовні, а всередині, і всією своєю силою повстає на зовнішнього викривача. Загородивши йому вуста, вона сподівається заглушити і внутрішній голос. Не досягає успіху, однак; не туди звертається піклування. Треба совість утихомирити; тоді, скільки б не було зовнішніх викривачів, миру внутрішнього вони не порушать, а хіба тільки поглиблять його, змусивши зібрати всередині заспокійливі переконання — віру в розп'ятого Господа, щирість покаяння і сповіді і твердість рішення не робити нічого проти совісті. Ось куди звернися, а Іоаннів усіх не пересаджати до в'язниць; бо слово правди Божої усюди ходить землею, і всяке з них для тебе Іоанн викривач.