30 липня 2025

(Лк. 7:36-50)
Чому так сталося, що Симон-фарисей вшановує Господа і запрошує Його до себе, але одразу ж побачивши, що Він прихильно допускає до Себе і грішницю, спокушається і починає думати: "якби Він був пророком..." (Лк. 7:39)? Через те, що заклопотався про частування і за клопотами залишив здорове міркування про порядки Божі. Ці дві царини, життєва і духовна, зовсім не схожі за своїми властивостями і законами. Тим часом розум наш чим дуже займеться, за законами того і міркувати починає.

За мирськими порядками з явною грішницею не можна мати спілкування; Симон так і міркує, забувши, що покаяння всіх робить чистими і грішників рівняє з праведниками. Він думає, що грішниці не слід тут бути і що Спаситель якщо не відганяє її, то тому, мабуть, що не знає, хто вона. Від цієї думки негайно народилася й інша: якщо не знає, то який же Він пророк? Словом-то він не сказав цього, а тільки подумав, і зовні ні в ньому, ні в його клопотах як доброго господаря не відбулося жодної зміни. Але Господь бачив його серце і по серцю його зробив йому напоумлення. Він зауважив йому, що грішникам-то і місце біля Нього і що грішниця, яка припала до Нього серцем, більше вшанувала Його, ніж він, який вшанував Його тільки частуванням. Зовнішнє [благочестя] вводить людину в неприємне Господу почуття праведності, а внутрішнє завжди тримає її в почуттях своєї негідності перед обличчям всезнаючого Господа.

(Мф. 16:20-24)
Коли святі апостоли сповідували Спасителя Сином Божим, Він сказав: "має... постраждати... і бути вбитим" (Мф. 16:21). Діло [спасіння] дозріло, залишалося тільки завершити його хресною смертю. Те ж буває і в ході морального поступу християнина. Поки він у боротьбі з пристрастями, ворог ще сподівається якось спокусити його, але коли пристрасті вляжуться, і у ворога бракує вже сили збуджувати їх, тоді він підіймає зовнішні спокуси, різного роду наклепи, до того ж найчутливіші. Він хоче заронити думку: "Ну, для чого трудився і боровся? Ніякої немає тобі від цього користі". Але коли він заготовляє таким чином війну ззовні, Господь трудівникові Своєму посилає дух терпіння і, перш ніж ворог встигне підняти будь-яку біду, заготовляє в серці його натхненну готовність [терпіння] до всілякого роду страждання й ворожості — і підступ ворога не вдається. Як Господь сказав про Себе: "мусить постраждати", так і вони відчувають деяку спрагу до прикрощів. І коли вони настають, то з радістю зустрічають їх, п'ють їх, як спраглий п'є прохолодну воду.

(Мф. 16:24-28)

Господь від тих, хто хоче піти за Ним, вимагає рішучої самовіддачі: "зречись себе" (Мф. 16:24). Можна це висловити і так: кинь свої інтереси і переслідуй лише інтереси Господа. Це здійсниш, коли будеш завжди творити угодне Йому. Як же це зробити? Дивись уважно за тим, що в тобі всередині і що біля тебе зовні, і, суворо визначивши, як угодно Господу, щоб ти вчинив у такому і в такому випадку, зовнішньому або внутрішньому, чини так, не шкодуючи себе і не домішуючи сюди своїх розрахунків, з цілковитою самовіддачею. Скажеш: визначити це складно. Ні, не складно. У нас є заповіді ясні й визначені; вони виражають усе, що угодно від нас Господу. Залишається тільки зробити застосування їх до даного випадку, а це не становить великих труднощів. Досить мати здоровий глузд. Не здогадаєшся — запитай у духовного отця свого або в іншого когось, чиє слово поважаєш, і зроби за вказівкою. Але всіляко краще вдосконалювати своє міркування за допомогою читання слова Божого й отецьких писань, щоб завжди мати із собою того, хто вирішує.

(Лк. 21:5-7,10-11,20-24)
Учні вказували Господу на красу будівлі та начиння храму, а Він сказав: "настануть дні, в які з того, що ви тут бачите, не залишиться каменя на камені; все буде зруйновано" (Лк. 21:6). Це вирок усьому гарному світу цього. На вигляд здається міцним і віковічним: але день-другий, дивишся, наче нічого не було: і краса в'яне, і сили виснажуються, і слава тьмяніє, і розум відживає, і одяг зношується. Усе в собі самому носить силу руйнівну, яка не лежить, як насіння нерозвинене, а перебуває в безперестанній дії, і все плине до свого кінця. "Минає образ світу цього" (1 Кор. 7:31). "Людина ходить подібно до примари... збирає і не знає, кому дістанеться те" (Пс. 38:7). А ми все метушимося, все клопочемося, і клопотам нашим кінця немає. Зустрічаємо навколо себе постійні уроки, а все [робимо] своє, немов сліпі й нічого не бачимо. Та й правду сказати, що сліпі або засліплені: і собі, і всьому, що оточує нас, і тому, чим ми володіємо, кінця не бачимо. І що ще? Облаштувавшись, як нам видається, добре, упевнені, що стоїмо твердо, як на скелі; тоді становище наше скоріше схоже на те, ніби ми стоїмо на трясовині: ось-ось провалимося. Але не відчуваємо цього і віддаємося безтурботній насолоді плинним, ніби постійним. Помолімося ж, нехай відкриє Господь розумні очі наші, і нехай побачимо все, не як воно здається, а як воно є.