1 січня 2028

(Лк. 13:18-29)
"Намагайтеся увійти крізь вузькі врата" (Лк. 13:24). Вузькі ворота — життя не з власної волі, не за своїми бажаннями, не на догоду собі; широкі ворота — життя за всіма рухами і прагненнями пристрасного серця, без найменшої собі відмови в чому-небудь. Таким чином, ворота в Царство — самообмеження. Стримуй себе в усьому — і це буде те саме, що напруження або натиск у двері, щоб відчинити їх і протіснитися крізь них. Як і чим себе стримувати? Заповідями Божими, протилежними пристрасним рухам серця. Коли починаєш сердитися на когось, згадай заповідь Господа: "не гнівайтеся... даремно" (Мф. 5:22), і стримай тим серце своє. Коли прийдуть блудні рухи, наведи на думку заборону навіть і дивитися на жінку з пожадливістю, і стримай тим свою хіть. Коли захочеться засудити когось, згадай слово Господнє, що цим ти робиш Суддю Небесного невблаганним щодо себе, і стримай тим свою зарозумілість. Так щодо і до всякого порочного руху. Збери проти кожного з них вислови Божественного Письма і тримай їх у пам'яті. Щойно вийде з серця якесь погане бажання, ти негайно в'яжи його спрямованим проти нього висловом; або наперед обв'яжи всі свої бажання і думки Божественними словами і ходи в них: будеш, ніби у кайданах. Але в цих кайданах — свобода, або вільний шлях у Царство Боже.

(Лк. 14:1-11)
"Коли покликаний будеш кудись, не сідай на перше місце" (Лк.14:8,10). Узагальнивши це, отримаємо: завжди і скрізь тримайся останньої частки. У цьому простому правилі скорочено виражено весь багатий зміст смирення. Візьми його, сядь і розглянь усі можливі випадки твого життя і наперед обери собі серед усіх них останню частку. Це останнє буде практикою смирення, яке від зовнішніх справ помалу перейде всередину, і покладе там насіння смирення, як основу. Час зростить це насіння серед тієї самої практики, і смирення переповнить, врешті-решт, усю душу й тіло та всі зовнішні справи. Що ж буде? А те, що моральна велич сяятиме на чолі твоєму й привертатиме загальну повагу; і здійсниться над тобою: "бо всякий, хто сам себе високо ставить, буде принижений, а хто принижує себе, піднесеться" (Лк. 14:11). Але не це май на увазі, практикуючись у смиренні, а саме смирення. Воно саме собою приносить у душу добрий лад, який робить щасливим. Куди прийде смирення, там усі внутрішні тривоги припиняються і всі зовнішні негаразди не спричиняють шокуючих вражень. Як хвиля, не зустрічаючи перешкоди, без шуму й удару розливається в безмежному морі, так зовнішні і внутрішні скорботи не б'ють у смиренну душу, а мчать наче над головою, не залишаючи сліду. Це, так би мовити, життєва перевага смиренного; а яке згори світло осіняє його, які розради посилаються, яка широта вільнодії відкривається!.. Воістину, смирення одне поєднує все...

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.