12 жовтня 2027

(Мк. 10:46-52)
Сліпий єрихонський, дізнавшись, що Господь проходить повз, підвищив голос свій. Крик його дійшов до Господа; ніщо, що оточувало Господа, не могло завадити почути його, і Господь, покликавши сліпця, повернув йому зір. І у всякий час і у всякому місці Господь не проходить повз тільки, але є; Він усім світом править. Судячи по-людськи, значить, у Нього багато турбот; до того ж і сонми ангелів оточують Його зі своїми славослів'ями. Але якщо ти зумієш підняти голос свій, подібно до єрихонського сліпого, ніщо не завадить крику твоєму дійти до Господа; Він почує і виконає прохання твоє. Справа не за Господом; і Сам Він близький, і все тобі потрібне вже готове в Нього; зупинка за тобою. Зумій піднести голос у міру Господнього слухання, і одразу все отримаєш. Яка ж це міра? Віра, надія, відданість у волю Божу. Але й ці міри мають свої міри. Які ж мають бути ці міри? Запитай у того, хто молився і отримував прохане; він скаже тобі: "молився я про те-то і про те-то, отримав за проханням; тепер мені потрібно те-то, молюся і не отримую, і знаю чому: бо ніяк не можу зійти на ту міру молитви, яка була у мене раніше". Виходить, що міру цю не можна визначити з буквальною точністю. Одне тільки виразно вірно, що справа стоїть за нами, а не за Господом. Як тільки дійдеш до здатності прийняти, неодмінно отримаєш.

(Лк. 5:12-16)
Припав прокажений до Господа, молячись: "Господи! якщо хочеш, можеш мене очистити" (Лк. 5:12). Господь сказав: "хочу, очистись. І негайно проказа зійшла з нього" (Лк. 5:13). Так і всяка моральна проказа негайно відходить, щойно припаде хто до Господа з вірою, покаянням і сповіддю, — істинно відходить і втрачає силу всяку над ним. Чому ж проказа іноді знову повертається? Тому, чому повертаються і тілесні хвороби. Кажуть одужавшому: "того не їж, цього не пий, туди не ходи". Не послухає і роздразнить знову хворобу. Так і в духовному житті. Треба бути тверезим, пильнувати, молитися: хвороба гріховна і не повернеться. Не станеш уважним до себе, все без розбору дозволиш собі і бачити, і чути, і говорити, і діяти, — як тут не роздразнитись гріху і не взяти силу знову? Господь велів прокаженому все виконати за законом. Це ось що означає: після сповіді треба брати єпитимію і вірно її виконувати; в ній прихована велика запобіжна сила. Але чому інший каже: здолала мене гріховна звичка, не можу з собою впоратися. Тому, що або покаяння і сповідь були неповні, або після застережень неміцно тримається, або примха на себе напускає. Хоче без зусиль і самопримусу все зробити, і буває осміяним від ворога. Наважся стояти до смерті й ділом це покажи: побачиш, яка в цьому сила. Правда, що у всякій пристрасті, яка непереборно з'являється, ворог опановує душею, але це не виправдання; бо він негайно відбіжить, тільки-но зробиш, з Божою поміччю, поворот усередині.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.