15 січня 2027

(Мк. 12:1-12)
У притчі про виноградник зображено Церкву старозавітну і Боже про неї піклування. Новозавітна Церква успадкувала старозавітну, тому й до неї може стосуватися притча ця, а оскільки кожен християнин теж церква Бога живого, то й до нього. Останнє тлумачення для нас найпотрібніше. Що тут виноградник? Душа, що отримала відпущення гріхів, благодать відродження, дар Святого Духа, як запоруку спадщини вічного Царства, слово Боже, святі таїнства, ангела-хранителя. Хто виноградарі? Свідомість і свобода. Вони отримують дари і дають зобов'язання обробляти їх і приносити плоди Господу. Хто несправні виноградарі? Ті, які перевагами християнськими хочуть користуватися і користуються, скільки це доречно в зовнішньому порядку життя, а гідних Господу плодів духовних не приносять. Хто посланці від Господа? Совість зі страхом Божим, слово Боже, вчителі та пастирі, якими хоче Господь напоумити несправних. Ті, хто не бажає виправитися, не слухають їх; інші женуть їх і намагаються заглушити їхній голос; інші ж доходять до того, що і проти Самого Господа починають ворогувати, коли віру в Нього відкидають у різних видах. Кінець: "злочинці загинуть злою смертю".

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.