Преподобний Серафим Саровський

День пам'яті (н. ст.)

Місяця січня на 2-й день — кончина і друге знайдення мощей / липня на 19-й день — знайдення мощей, Собор Курських святих / червня на 14-й день — Собор Дивєєвських святих / липня на 28-й день — Собор Тамбовських святих / у неділю 26 серпня або в першу неділю після 26 серпня — Собор Нижньогородських святих (перехідне)

Преподобний Серафим Саровський з’явився на світ 19 липня 1754 року (за іншими джерелами — 1759 року) в Курську і у Хрещенні отримав ім’я Прохор. Його батьки, Ісидор і Агафія Мошніни, вважалися добрими й благочестивими людьми, які неухильно дотримувалися Господніх заповідей.

Коли малюкові виповнилося три роки, його батько взяв підряд на зведення міського храму на честь преподобного Сергія, однак рання смерть завадила йому завершити роботу. Наглядати за будівництвом стала вдова.

Якось жінка вирушила оглянути собор разом з сином. Коли вони піднялися на високу дзвіницю, хлопчик спіткнувся і впав. Мати миттєво побігла вниз, проте, доторкнувшись до малюка, побачила, що він лишився цілим та неушкодженим. Усі присутні побачили в цьому особливе Боже заступництво, яке обіцяло юнакові незвичайну долю.

У віці дев’яти років Прохор важко захворів. Здавалося, недуга ось-ось переможе, але тут перед хлопчиком з’явилася Пречиста Діва і пообіцяла врятувати його від страждань. В цей час Курськом якраз прямував хресний хід, на чолі якого несли чудотворну ікону Небесної Цариці «Знамення». Мати Прохора винесла до неї сина, і він, схилившись перед святинею, став швидко одужувати.

Незважаючи на те, що вся сім’я Мошніних здавна належала до купецтва, сам Прохор з дитинства віддавав перевагу царині духовного. Хоча старший брат хлопчика намагався привчити його до торговельної справи, малюк набагато охочіше відвідував церкву. Він щодня прокидався ще до світанку, бажаючи послухати утреню; швидко вивчив грамоту, аби читати Євангеліє і житія християнських праведників.

У сімнадцять років Прохор твердо вирішив присвятити себе Господу. Його підтримала мати, вручивши своє лите мідне Розп’яття. Цей важкий хрест преподобний носив на шиї протягом усього життя.

Хлопець пішки вирушив до Києво-Печерської Лаври, де зустрівся зі старицею Досифеєю. Вона розгледіла у Прохорі вірного слугу Іісуса Христа та порадила йому йти за спасінням до Саровської пустині, що в Тамбовській губернії. Дев’ятнадцятирічний подвижник послухав мудру відлюдницю, і 20 листопада 1778 року постав перед настоятелем обителі, ченцем Пахомієм.

Так почалося служіння Прохора. Він старанно виконував усі обов’язки послушника: був келійником, пономарем, столяром, випікав хліб і просфори, першим приходив на Літургії і молебні, багато часу присвячував читанню Псалтиря, Нового Завіту, апостольських послань. Це дозволяло праведникові захистити себе від найнебезпечніших спокус, а саме нудьги, ледарства та недбайливості. Окрім того, він попросив у свого духівника Іосифа благословення і став часто усамітнюватися у лісі, де промовляв молитви.

Через два роки послушник захворів на водянку. Тіло його стало обрюзглим та набряклим, завдаючи нестерпних страждань. Недуга мучила юнака понад три роки, але за цей час ніхто не чув від нього скарг чи нарікань. Більше того, Прохор попросив не викликати медика, сказавши: «Я віддаю себе істинним лікарям тіла і душі — Спасителю Іісусу Христу і Пресвятій Його Матері…» Після цього юнаку було видіння: перед ним постала Небесна Цариця, яку супроводжували апостоли-проповідники Іоанн і Петро, та мовила: «Цей — від Нашого роду». Потім Богородиця доторкнулася до боку хворого жезлом, зціливши його. Через кілька років келію, де сталося диво, знесли, спорудивши на її місці освячені на честь преподобних Зосими та Савватія Соловецьких храм і лікарню.

13 серпня 1786 року, у віці двадцяти восьми років, Прохор був пострижений в чернецтво. Його нарекли Серафимом (слово походить від давньоєврейського іменування вогненних шестикрилих ангелів). У грудні 1787 року Серафим був рукопокладений на ієродиякона, а в 1793 році був висвячений на ієромонаха.

Праведник майже безперервно перебував у служінні, часом нехтуючи сном і їжею. Завдяки такому самовідданому молінню він знову удостоївся Божественного одкровення. Під час Літургії преподобний Серафим побачив осяяного неземним світлом Іісуса Христа, Якого оточували архангели, херувими і серафими. Спаситель пройшов по повітрю до церковних воріт, спинився біля амвона та здійняв руки, благословляючи всіх присутніх.

20 листопада 1794 року, після смерті настоятеля, преподобний залишив монастир, вирішивши жити у відокремленій келії. Вона розташовувалася за п’ять кілометрів від монастиря, на березі річки Саровки. Подвижник жив дуже бідно, носив пошарпану камилавку, хламиду з білого полотна, шкіряні рукавиці, обмотки й постоли, а на його спині завжди була торбинка з Євангелієм. Чернець щодня ревно молився, перечитував святі книги, строго постив. Він самостійно себе забезпечував: узимку заготовляв дрова, а влітку вирощував овочі на невеликому городі. Пізніше він розвів біля свого житла бджіл, а коли до вуликів унадився ходити великий ведмідь, приручив його та годував з рук сухариками.

Одного разу на чудотворця напали розбійники, вимагаючи у нього нібито отримані від мирян гроші. Праведник міг би захистити себе, адже він був досить сильним, проте лише склав руки на грудях і сказав: «Робіть, що вам треба». Злочинці кинулися на Серафима, зв’язали його й страшно побили, а потім увірвалися до келії — однак роздобули там лише ікону та кілька картоплин.

Коли мученик отямився, він одразу ж помолився Богові, дякуючи Йому за страждання, після чого ледве дошкандибав до монастиря. Лікарі, оглядаючи його, дивувалися тому, що чоловік ще живий, — у нього була розбита голова та зламані ребра. І знову перед святим Серафиом постала Діва Марія з апостолами. Вона підійшла до ліжка хворого та сказала лікарям: «Що ви працюєте?» — і потім, вказуючи на ченця, промовила: «Ти від роду Мого!» Після цього подвижник відмовився від медичної допомоги та ввірив себе Господу.

На дев’ятий день до ченця почали повертатися сили. Йому довелося перебувати в обителі ще близько п’яти місяців, і решту життя старець ходив зігнутим, спираючись на посох.

Преподобний Серафим долав й інші випробування. Його намагався побороти диявол, спокушаючи улесливими підступами, створюючи ілюзії звіриного рику або гнівних криків за дверима келії, а також насилаючи «мислену брань». Щоб подолати спокусу, чернець почав подвиг стовпництва. Упродовж тисячі днів і ночей він смиренно зносив спеку, холод, дощі й укуси комах, стоячи на величезному валуні та невпинно промовляючи молитву «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» Про це оповідає стародавня ікона «Серафим Саровський». У цей час чернець харчувався лише яглицею — їстівним трав’янистим зіллям, яке росте в затінку під деревами.

Окрім того, преподобний не розмовляв три роки, дотримуючись обітниці цілковитого мовчання. Проте через деякий час сили праведника підупали — він навіть не міг дістатися до монастиря, щоб причаститися і взяти участь у молебні. Тому 8 травня 1810 року старець залишив своє лісове житло і повернувся до обителі після шістнадцяти років відлюдництва. Утім, він одразу ж почав новий подвиг самітництва: перші п’ять років перебування в обителі чудотворець ані на крок не виходив із келії. Потім чернець все ж відкрив двері, однак продовжував зберігати мовчання. Зрештою, в листопаді 1825 року Серафима відвідала Божа Матір і наказала йому послужити людям.

Після цього подвижник став приймати вірян, які прагнули отримати допомогу й пораду. На той час старцеві була дарована надзвичайна прозорливість, талант «живого і щедрого слова», а ще здатність до чудотворіння. Зокрема, він міг відповідати на листи, не розпечатуючи конверт.

Праведник розмовляв з грішниками й страждальцями, зціляв хвороби, вказував вірний життєвий шлях, наставляв та сприяв каяттю. Крихітну келію відвідували і прості миряни, і знатні люди. Одним із відвідучавів преподобного Серафима був цар Олександр I. Окрім того, чернець був покровителем жіночого монастиря в селі Дивєєво, який в 1780-х роках засновала рязанська поміщиця Агафія Семенівна Мельгунова.

Менш ніж за два роки до смерті мудрий старець знову удостоївся видіння Богородиці. Ця подія стала передвістям блаженної кончини преподобного та його великої слави, про яку і донині нагадує всім християнам молитва до Серафима Саровського. Чудотворець помер у своїй келії 2 січня 1833 року, стоячи навколішки перед запаленою свічкою. Інші ченці дізналися про це, відчувши запах гару та згадавши слова святого, який неодноразово стверджував: «Поки я живий, пожежі не буде; але, коли помру, вогнем відкриється». Коли двері відчинили, люди з подивом побачили, що, хоча всі речі в приміщенні тліли, тіло преподобного Серафима залишалося неушкодженим. Його поклали до заздалегідь приготованого дубового гробу і поховали праворуч від церковного вівтаря.

Шанування «батюшки Серафима» було ще за його життя, проте офіційне причислення старця до лику святих відбулося лише в 1903 році.

16 липня 1903 року в монастирі відслужили заупокійне всенічне бдіння (парастас) на честь подвижника. Наступного дня із обителі до Саровської пустині вирушив хресний хід, учасники якого всю дорогу співали канон Богородиці та інші піснеспіви. Їм назустріч ішли віряни, очолювані тамбовським єпископом Інокентієм. Він благословив християн образом Небесної Цариці «Розчулення», який колись належав подвижнику. Після цього процесії об’єднались і разом попрямували до Сарова.

Увечері 18 липня гроб старця відкрили, і святий Серафим був прославлений як один із святих Православної Церкви. Сучасники стверджували, що вони ніколи не бачили такого пишного та величного вшанування. Під час церемонії опустився на коліна й імператор Миколай ІІ.

1 серпня канонізація завершилася, і мощі ченця перенесли до дорогоцінної раки, біля якої щодня підносили молитву до Серафима Саровського про допомогу. На жаль, коштовний ковчег був зруйнований в часи революції.

Тропарі, кондаки, молитви та величання