6 лютого 2026

(1Ін. 2:7-17)
«І світ минає, і похоть його» (1Ін. 2:17). Хто цього не бачить? Все тече довкола нас: речі, особи, події; і ми самі протікаємо. Тече і похоть (пожадливість) мирська: ледве скуштуємо насолоди від задоволення її, як зникає і та й інша; женемося за іншою – і з тією те ж; женемося за третьою – знову те саме. І ніщо не стоїть, все приходить і відходить. Що ж? Невже немає нічого постійного? Є, каже тут же Апостол: «Той, хто виконує волю Божу, перебуває повік» (1Ін. 2:17). Світ, такий плинний, як стоїть? Хоче Бог, і він стоїть. Воля Божа є непохитною і незламною його основою. Так і з людей, хто стане твердо у волі Божій, стає стійким і твердим. Б'ються думки, поки хто ганяється за минущим. Але якщо хтось напоумиться і повернеться на шлях волі Божої, думки і починання починають приходити до ладу. Коли ж, нарешті, встигне він набути навички в цьому способі життя, все в нього, і всередині і ззовні, входить у спокійний лад і безтурботний порядок. Почавшись тут, цей мир глибокий і безтурботність незворушна перейде і в інше життя і там перебуватиме вічно. Ось що є серед загальної течії навколо нас, неплинного та постійного в нас – виконання волі Божої.

(2Тим. 3:1-9)
Хто такі «мають вигляд благочестя, а сили його відреклися» (2Тим.3:5)? І хто такі інші, «що завжди вчаться і ніколи не можуть дійти до пізнання істини»? Перші це ті, хто виконує усі зовнішні порядки, у яких виражається благочестиве життя; але не мають стільки міцної волі, щоб і внутрішні свої настрої тримати так, як вимагає справжнє благочестя. Ідуть у храм охоче і там стоять охоче. Але не роблять зусилля, щоб і розумом своїм стояти перед Богом неухильно і благоговійно припадати до Нього, а помолившись трохи, випускають кермо розуму, і він ширяє, оббігаючи весь світ. І виходить, що тоді як за зовнішнім станом вони в храмі, за внутрішнім станом їх немає там: залишився у них один образ благочестя, а сили його немає. Так і про все інше розумій. Другі це ті, які, вступивши в область віри, тільки й роблять, що винаходять питання: що те, що це, чому так, чому так. Люди, які страждають на порожню допитливість. За істиною не біжать, а лиш би питати і питати. І знайшовши розв'язання питання, недовго зупиняються у ньому, а незабаром відчувають потребу шукати інше рішення. І так кружляють день і ніч, питаючи і питаючи, і ніколи цілком не задовольняючись допитаним. Інший за задоволеннями ганяється, а вони за задоволенням допитливості своєї.

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.