25 грудня 2025

(Мк. 9:10-16)
Історія тече і, здається, невблаганно визначає окремі події. Скільки було підготовок до прийняття Спасителя!.. Нарешті, прийшов найближчий Його дороговказ, Іоанн, але що вийшло? З Іоанном "вчинили... як хотіли"; і Син Людський принижений і постраждав (Мк. 9:12-13). Перебігу подій не можна було переломити: він узяв своє. Так і завжди поточна історія все захоплює слідом за собою. Питається тепер: де ж свобода? І що вона таке за такого порядку подій? Не більше, як привид. Так зазвичай міркують фаталісти. Але ця всевизначальна необхідність перебігу подій тільки гадана; на ділі всі події людські, і загальні, і окремі, — плід вільних починань людини. Загальне тече саме так тому, що всі або більшість того хочуть; і окреме узгоджується із загальним, тому що той і інший зокрема того хочуть. Доказ тому очевидний: серед доброго загального буває окреме погане; і серед поганого загального буває окреме добре. І ще: серед міцно сформованого загального зароджується окреме, яке, розростаючись і зміцнюючись дедалі більше, пересилює колишнє загальне і займає його місце. Але це окреме завжди справа свободи. Що спільного у християнства з характером часу, в який воно зачалося? Воно засіяне кількома особами, які не були породженням необхідної течії історії; воно привертало охочих, міцно розширювалося і стало спільною справою тогочасного людства, а все-таки воно було справою свободи. Те саме і в поганому напрямку: як розбестився Захід? Сам себе розбестив: почали замість Євангелія вчитися в язичників і переймати в них звичаї — і розбестилися.* Те саме буде і в нас: почали ми вчитися у відпалого від Христа Господа Заходу, і перенесли в себе дух його, скінчиться тим, що, подібно до нього, відступимося від істинного християнства. Але в усьому цьому нічого немає такого, що б визначало майбутнє попри наш особистий вибір: захочемо — і проженемо західну темряву; не захочемо — і зануримося, звісно, в неї.
*Святитель Феофан тут має на увазі матеріалістичний і атеїстичний погляд на світ і людину, який тоді саме поширився у європейській філософії.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.