10 листопада 2025

(Лк. 7:36-50)

Грішниця, почувши, що Спаситель у домі Симона, прийшла туди з алавастром миру і, ставши при ногах Господа позаду, почала плакати і вмила сльозами своїми ноги Його, потім витерла їх своїм волоссям, поцілувала й помазала миром (Лк. 7:36-39).

Вона нічого не говорить, а тільки діє і своїми діями показує найніжнішу любов до Господа. За те і сказано було про неї: "прощаються багато гріхів її за те, що вона полюбила багато" (Лк. 7:47).

О, коли б і нам менше говорити, а більше діяти, і діями своїми свідчити про любов до Господа! Скажеш: "Коли б Він Сам тут був, так зараз би готовий усе зробити для Нього". Та Він і є тут, невидимо Своїм обличчям, а видимий у всіх християнах, а найбільше у нужденних. Невидимого Господа намащуй любовною сердечно-розумною молитвою, а для видимого роби все можливе для нужденних — і будеш робити для Бога.

(Лк. 7:36-50)
Чому так сталося, що Симон-фарисей вшановує Господа і запрошує Його до себе, але одразу ж побачивши, що Він прихильно допускає до Себе і грішницю, спокушається і починає думати: "якби Він був пророком..." (Лк. 7:39)? Через те, що заклопотався про частування і за клопотами залишив здорове міркування про порядки Божі. Ці дві царини, життєва і духовна, зовсім не схожі за своїми властивостями і законами. Тим часом розум наш чим дуже займеться, за законами того і міркувати починає.

За мирськими порядками з явною грішницею не можна мати спілкування; Симон так і міркує, забувши, що покаяння всіх робить чистими і грішників рівняє з праведниками. Він думає, що грішниці не слід тут бути і що Спаситель якщо не відганяє її, то тому, мабуть, що не знає, хто вона. Від цієї думки негайно народилася й інша: якщо не знає, то який же Він пророк? Словом-то він не сказав цього, а тільки подумав, і зовні ні в ньому, ні в його клопотах як доброго господаря не відбулося жодної зміни. Але Господь бачив його серце і по серцю його зробив йому напоумлення. Він зауважив йому, що грішникам-то і місце біля Нього і що грішниця, яка припала до Нього серцем, більше вшанувала Його, ніж він, який вшанував Його тільки частуванням. Зовнішнє [благочестя] вводить людину в неприємне Господу почуття праведності, а внутрішнє завжди тримає її в почуттях своєї негідності перед обличчям всезнаючого Господа.

(Лк. 11:29-33)
"Цариця південна повстане на суд із людьми роду цього, і осудить їх" (Лк. 11:31). За що? За байдужість до діла, яке Господь робив на їхніх очах. Та цариця, почувши про мудрість Соломонову, здалеку прийшла послухати його, а ці мужі, маючи перед обличчям Самого Господа, не слухають Його, хоч очевидно було, що Він вищий за Соломона, "як небо вище за землю" (Іс. 55:9). І всіх, байдужих до діл Божих, засуджує південна цариця, бо Господь завжди і серед нас так само очевидно присутній у євангельських оповідях, як було тоді.

Читаючи Євангеліє, ми маємо перед очима Господа з усіма дивовижними ділами Його, бо воно так само безсумнівне, як безсумнівне свідчення власних очей. Між тим, мало хто слухає Господа, що так викарбовується в душах наших. Ми закрили очі свої або звернули їх в інший бік, тому й не бачимо; а не бачачи, не займаємося ділами Господніми. Але це не виправдання, а причина неуваги, стільки ж злочинна, скільки злочинна і сама справа, що походить від неї. Діло Господнє — наше перше діло, тобто спасіння душі. До того, що від Господа, ми маємо прислухатися і без відношення до нас, чи не тим паче коли воно все звернене на нас, на влаштування нашої істотної справи, значення якої простягається на всю вічність? Судіть, наскільки ж злочинною є неувага до такої справи!

(Гал. 5:22-6:2)
"Ті, котрі Христові, плоть свою розп'яли з пристрастями й похотями" (Гал. 5:24). Нині перевернувся цей порядок: розпинають плоть, але не з пристрастями і похотями, а пристрастями і похотями. Скільки мучать нині тіло обжерливістю, пияцтвом, блудними справами, танцями та гуляннями! Найжорстокіший господар не мучить так свою ледачу тварину. Якби дати нашій плоті свободу і розум, то перший голос її був би проти хазяйки своєї — душі, що вона незаконно втрутилася в її справи, внесла в неї пристрасті, їй чужі, і, виконуючи їх у ній, мучить її. По суті, потреби тіла нашого прості й без пристрастей. Подивіться на тварин: не об'їдаються, зайвого не сплять, задовольнивши тілесні потреби своєчасно, потім цілий рік залишаються спокійними. Це лише душа, забувши свої найкращі прагнення, налаштувала собі з простих потреб тіла безліч протиприродних прагнень, які через безмірність свою стали протиприродними і тілу. Усіляко, однак, щоб відсікти від душі прищеплені нею до себе пристрасті плотські, необхідно розпинати плоть, тільки зовсім у протилежному розумінні, тобто не даючи їй вдосталь і необхідного, або задовольняючи її потреби незрівнянно меншою мірою, ніж скільки вимагає її природа.

(Лк. 6:17-23)

Ублажає Господь убогих; тих, що голодні; тих, що плачуть; тих, кого ганьблять, — під тією умовою, якщо все це Сина Людського заради; ублажається, отже, життя, оточене всякого роду нестатками і злиднями. Утіхи, достаток, шана, за словом цим, не являють собою блага; та воно так і є. Але доки в них спочиває людина, вона не усвідомлює того. Тільки коли звільниться із зачарування їхнього — бачить, що вони не представники блага, а тільки примари його. Душа не може обійтися без утіх, але вони не в матеріальному; не може обійтися без скарбів, але вони не в золоті і сріблі, не в пишних домівках і одежах, не в цій повноті зовнішній; не може обійтися без шани, але вона не в раболіпних поклонах людських. Є інші утіхи, інший достаток, інша шана — духовні, споріднені душі. Хто їх знайде, той не захоче зовнішніх; та не лише не захоче, а зневажить і зненавидить їх заради того, що вони загороджують духовні, не дають бачити їх, тримають душу в затьмаренні, сп'янінні, у примарах. Через те такі всією душею віддають перевагу вбогості, скорботі і безвісності, почуваючись добре серед них, наче в безпечній якійсь огорожі від зачарування спокусами світу. Як же бути тим, до кого все це йде саме собою? Бути у ставленні до всього того, за словом св. апостола, як той, хто не має нічого.