Про богів цивільної теології, так званих обраних, про Януса, Юпітера, Сатурна та інших, з метою показати, що і шануванням їх не можна досягти щастя вічного життя

Передмова

Більш світлі й кращі голови мають терпляче й благодушно поставитися до моїх надто ревних старань спростувати й викорінити хибні й давні, ворожі істині благочестя думки, які багатовікові омани роду людського надто глибоко й міцно впровадили в затьмарені душі, і до посильного з мого боку сприяння благодаті Того, Кому, як Богові справжньому, це можливо, – сприяння, яке Він же надає. Для таких більш ніж достатньо сказаного з цього приводу в попередніх книгах. Але вони не повинні вважати зайвим для інших того, у чому самі для себе вже не відчувають необхідності. Справа йде про предмет найбільшої важливості, коли йдеться про дослідження і шанування істинного і істинно святого Божества, – про шанування не заради швидкоплинного подиху життя смертного, а заради життя блаженного, яким може бути тільки життя вічне; хоча Божество це подає нам необхідну допомогу і в теперішньому тлінному житті, яким ми нині живемо.

Глава I. Оскільки очевидно, що в цивільній теології божества не існує, то чи слід думати, що його можна знайти в середовищі богів обраних

Кого шоста книга, щойно нами закінчена, не переконала, що такого божества або, як я б сказав, такого deitas, – тому що наші не соромляться вживати і це слово, щоб виразніше перекласти грецьку назву θεότης, – не існує в тій теології, яку називають громадянською і яку Марк Варрон виклав у шістнадцяти книгах, або що те саме: що шануванням таких богів не можна досягти щастя вічного життя, – кого, кажу, не переконала в цьому шоста книжка, той, якщо трапиться прочитати йому теперішню, не матиме вже стосовно цього питання нічого, що вимагало б подальшого для нього роз’яснення. Бо, можливо, хтось дотримується такої думки, що заради блаженного життя, яким може бути тільки життя вічне, слід шанувати принаймні богів обраних і найголовніших, яким Варрон присвятив останню книгу і про яких ми сказали досить небагато. Щодо цього предмета я не скажу того, що, мабуть, скоріше дотепно, ніж істинно, каже Тертулліан: “Якщо з богів, як із цибулин, роблять вибір, то решту вважають нікуди не придатними”.

Я так не думаю. Я знаю, що і з обраних обирають декого для якоїсь найбільш важливої і чудової справи. У військовій службі, наприклад, рекрути бувають людьми обраними, але з них роблять вибір для якогось особливо важливого військового мистецтва. І в церкві, коли обирають предстоятелів, решту аж ніяк не засуджують, тому що всі добрі вірні справедливо називаються обраними. Під час будівництва робиться вибір каменів наріжних, але не викидаються й інші, призначені для інших частин будівлі. Робиться вибір виноградних ягід для вживання в їжу, але не викидаються й інші, з яких готується пиття. Немає потреби, втім, багато поширюватися про предмет, коли він зрозумілий сам собою. Отже, через те, що деякі боги були обраними з-поміж багатьох, не слід ще насміхатися ні з того, хто писав про це, ні з прихильників цих богів, ні з самих богів, але радше слід звернути увагу на те, які вони самі, ці обрані боги, і на яку справу вони виявляються обраними.

Глава II. Хто такі ці боги обрані, і чи вилучені вони від виконання обов’язків богів менш значних

У своїй книзі Варрон згадує таких обраних богів: Януса, Юпітера, Сатурна, Генія, Меркурія, Аполлона, Марса, Вулкана, Нептуна, Сонце, Орка, Лібера-батька, Теллурію, Цереру, Юнону, Місяць, Діану, Мінерву, Венеру, Весту; разом двадцять: дванадцять чоловіків і вісім жінок. Чому ж ці божества називаються обраними: чи тому, що завідують більш важливими частинами правління світом, чи тому, що стали народам більш відомими і їм встановлено більш почесний культ?

Якщо тому, що вони завідують більш важливими частинами правління світом, то ми не повинні зустрічати їх у тій свого роду плебейській юрбі божеств, яка призначена для порожніх дрібниць. А тим часом сам Янус, по-перше, під час зачаття дитячого зародка, з чого починаються всі ті відомі дії, дріб’язково розподілені між дрібними божествами, – сам Янус відкриває вхід для сприйняття насіння. Там же присутній і Сатурн заради того ж насіння. Там і Лібер, який звільняє чоловіка від насіння, що вилилося. Там же і Лібера, яку вони вважають і Венерою, яка ту ж саму допомогу надає жінці, щоб звільнити і її через вилиття насіння. Всі ці боги з числа тих, які називаються обраними. Але там же і богиня Мена, що завідує місячними (menstruis) кровотечами, і хоча вона дочка Юпітера, але богиня незнатна. Це відомство місячних кровотеч той самий письменник у книзі про богів обраних призначає і самій Юноні, яка навіть серед обраних богів вважається царицею; і тут же, завідуючи тією ж кровотечею, присутня, подібно до Юнони, з падчеркою своєю Мемою, Люцина. Там же двоє, вже й не знаю, до якої міри малопочесні, – Вітумн і Сентін, з яких один дає плоду життя, інший – почуття; і хоча вони найнезнатнiшi, дають, однак, незрівнянно більше, нiж всi тi вельможі й обраннi. Бо чим, по суті, за відсутності життя і почуття, буде все те, що носить у утробі жінка, як не найогиднішою сумішшю з твані і праху?

Глава III. Якою нікчемною є підстава, яку можна наводити для виокремлення деяких богів, як незабаром багатьом із нижчих богів надають почесніше управління

Отже, яка ж причина примусила стількох обраних богів узятися за такі дрібні справи, за обов’язкового відправлення яких їх перевершують своєю участю Вітумн і Сентін, вкриті темною невідомістю? Обраний Янус відкриває вхід і ніби двері (januam) насінню; обраний Сатурн подає саме насіння; обраний Лібер улаштовує чоловікам витікання того ж насінню; те ж саме робить жінкам Лібера, яка водночас є і Церера, або Венера; обрана Юнона, до того ж не сама, а разом із Меною, донькою Юпітера, улаштовує місячні кровотечі для харчування зачатого; а темний і незнатний Вітумн дає життя; темний і незнатний Сентин повідомляє почуття: дві останні речі настільки значніші за попередні, наскільки значніші за них самих розум і міркування. Бо ті, хто міркують і розуміють, безперечно кращі за тих, хто, як худоба, живуть і відчувають без сенсу й розуму; так само точно і те, що живе і відчуває, справедливо ставиться вище за те, що не живе і не відчуває. Тому Вітумн, податель життя, і Сентін, податель почуття, мали б шануватися між богами обраними значно більше, ніж Янус, що приймає насіння, ніж Сатурн, податель або сіяч (sator) насіння, ніж Лібер і Лібера, які приводять у рух насіння і виливають його: бо це непристойно було б уявляти і насінням, якби воно не одержувало потім життя і почуття.

Ці обрані дари боги дають не обраним, а якимось невідомим, порівняно з гідністю обраних, знехтуваним. Якщо дадуть відповідь, що Янусу належить влада над усіма зачатками і що тому йому недаремно приписують відкриття входу зародку; що Сатурну належить влада над усім насінням і що запліднення людини також не можна виокремити з кола його дій; що Лібер і Лібера мають владу розкидати будь-яке насіння й тому мають завідувати і тим, що стосується збільшення людей; що Юнона завідує всілякими очищеннями й народженнями і тому має бути присутньою і під час очищення жінок, і під час народження людей: у такому разі нехай подумають, що їм відповісти щодо Вітумна і Сентіна. Чи не припишуть вони і цим богам влади над усім, що живе і відчуває? Якщо припишуть, нехай звернуть увагу на те, в яке порівняно з іншими більш високе становище вони їх поставлять. Бо насіння народжується на землі і з землі, а життя і почуття приписуються і зірковим богам. Якщо ж скажуть, що Вітумну і Сентіну надано лише те, що живе і забезпечено почуттями в тілі, то чому той же самий бог, який подає життя і почуття всьому, не дає життя і почуття і тілу, повідомляючи цей дар зародкам загальною дією? Та й що за потреба у Вітумні та Сентині? Якщо той, хто керує життям і почуттям, доручив їм, як слугам, це тілесне, як справу останню й надто низьку, то невже ті обрані не мають уже ніяких рабів, яким зі свого боку могли б доручити згадані дії, а змушені, за всієї своєї шляхетності, через яку заслужили бути обраними, працювати разом із незнатними?

Обрана Юнона – цариця, сестра і дружина Юпітера; а тим часом, вона ж і Інтердука (провідниця в дорозі) для дітей, і робить цю справу з найнезначнішими богинями, Абеоною і Адеоною. Там же помістили вони і богиню Менту, яка дає дітям здоровий глузд (mentem); але її немає серед богів обраних – начебто можна було дати людині що-небудь більше.

Але Юнона, як Інтердука і Домінука (супроводжуюча в дім), є в числі обраних – начебто подорожі та повернення в дім принесуть якусь користь, якщо немає здорового глузду; богиню ж дарувальницю цього змісту не помістили в число богів обраних. Їй, безсумнівно, слід було б віддати перевагу перед Мінервою, якій у низці цих дріб’язкових дитячих справ присвоїли пам’ять. Бо хто засумнівається, що мати здоровий глузд набагато краще, ніж яку завгодно велику пам’ять? Злим не буває ніхто, хто має здоровий глузд, а пам’ять деякі найгірші люди мають дивовижну; і тим вони гірші, чим менше здатні забути погані думки. Проте Мінерва входить до числа богів обраних, а богиня Мента ховається в натовпі нікчемних. А що скажу я про богиню Доброчесності, про богиню Щастя, про яких говорив уже дуже багато в четвертій книзі? Вважаючи їх богинями, вони не захотіли дати їм місця між богами обраними, давши його Марсу й Орку, з яких один робить людей помираючими, а інший помираючих приймає.

Отже, коли ми бачимо, що над цими дрібними справами, розподіленими по частинах між безліччю богів, працюють і самі обрані боги, як сенат разом із черню, однаково; коли знаходимо, що деякі боги, котрі аж ніяк не належать до числа обраних, відають справами значно важливішими й кращими за так званих богів обраних, то лишається думати, що останніх названо обраними та найголовнішими не за виключним правом участі їхньої в управлінні світом, а через те, що вони стали більш відомими народам. Тому й сам Варрон каже, що деяким богам-отцям і богиням-матерям, за прикладом людей, випала на долю невідомість. Але в такому разі, якщо не повинно було потрапити до числа обраних богів Щастя, наприклад через те, що боги ці досягли знатності не за заслугами, а випадково, то в низці їхніх або навіть вище за них мала би стати принаймні Фортуна, про яку кажуть, що богиня ця дає свої дари кожному не на підставі розумних міркувань, а навмання. Їй слід було б стояти на чолі цих обраних богів, над якими вона виявила свою могутність: бо ми бачимо, що вони виявляються обраними не через перевагу чесноти, не через розумне щастя, а через владу Фортуни – владу сліпучу, як думають про неї самі шанувальники цих богів. Можливо, що і красномовний Саллюстий має на увазі цих самих богів, коли каже: “Дійсно, над усім панує Фортуна; вона і прославляє, і залишає невідомою будь-яку річ скоріше через пристрасть, ніж через справедливість”. Адже не можуть же вони знайти причини, чому Венера прославлена, а Доброчесність залишилася невідомою; хоча статуї присвячені і їм обом, але заслуги їхні не припускають жодного порівняння. Якщо ж підставою знатності слугують смаки більшості, бо до Венери прагнуть більше, ніж до Доброчесності, то на якій підставі прославлена Мінерва, а богиня Пекунія залишена в тіні? Адже в людському середовищі більше людей віддано сріблолюбству, ніж мистецтву; і між самими художниками рідко зустрінеш людину, яка не продавала б свого мистецтва за гроші, а завжди вище цінується те, заради чого що-небудь робиться, ніж те, що робиться заради іншого.

Отже, якщо цим обранням богів керувала думка нерозумного натовпу, то чому богиня Пекунія не віддана перевага перед Мінервою, якщо багато хто став художником заради грошей (propter pecuniam)? Якщо ж ця відмінність між богами була справою розумної меншості, то чому не поставлено вище Венери Доброчесність, якій розум віддає набагато більшу перевагу? У всякому разі, як я сказав, принаймні Фортуна, яка, на думку тих, хто приписує їй дуже багато чого, володарює над усім і будь-яку річ прославляє та залишає невідомою скоріше через пристрасть, ніж через справедливість, – принаймні вона, якщо і над богами має таку силу, що за своїм сліпим судом кого захоче, прославляє, а кого захоче, залишає невідомим, мала би мати між обраними переважне місце, тому що має перевагу влади і над самими богами. Якщо ж вона не могла отримати такого місця, то чи не залишається думати, що сама Фортуна мала нещасливу фортуну? Сама, отже, пішла проти себе, бо, роблячи знатними інших, себе знатною не зробила.

Глава IV. З богами нижчими, яких не ганьблять жодними лихослів’ями, вчинено ліпше, ніж з обраними, яких ганебні неподобства зневажають

Який-небудь любитель слави і пошани привітав би цих обраних богів і назвав би їх щасливими, якби не переконався, що їх обрано радше для образи, ніж для почестей. Для того нижчого натовпу богів захистом від ганебних наруг слугує сама їхня незнатність. Ми сміємося, мабуть, коли бачимо, що людські вигадки, розділивши між ними справи, приставили їх до них, наче дріб’язкових складальників мита або ремісників у майстернях срібних виробів, де кожна посудина, щоб вийти гарно оздобленою, проходить крізь руки багатьох майстрів, хоча гарно оздобити її міг би й один. Але за безлічі робітників іншого й не могли придумати, як тільки щоб кожен окремо вивчав якомога швидше і легше окрему частину майстерності і щоб усі разом, займаючись одним і тим самим, не змушені були досягти успіху в ньому повільно і насилу. Зате навряд чи знайдеться хоч один із богів необраних, якого ганебні чутки звинувачували б у якомусь злочині; навпаки, навряд чи знайдеться хтось із обраних, на якому не лежала б пляма ганебного безчестя.

Нічого, втім, ганебного не доводилося мені чути про Януса. Можливо, такий він і був, жив більш бездоганно і віддалявся від злочинів і лиходійств Він прихильно прийняв Сатурна, який шукав притулку, розділив з гостем царство, так що вони побудували навіть два окремі міста, Янікул і Сатурнію. Але ці мисливці до всякого неподобства в культі богів, знайшовши життя його менш ганебним, осоромили його жахливим неподобством статуї, зображуючи його то дволиким, то чотириликим, немовби подвоєним. Чи не тому, що у більшої частини обраних богів від вчинення ними ганебних справ обличчя втратили здатність червоніти, а тому вони вирішили зображати його з тією більшою кількістю чол, чим він був безневинним?

Глава V. Про найтаємничіше вчення язичників і про фізичні основи

Але вислухаємо краще їхні фізичні тлумачення, за допомогою яких вони намагаються неподобству жалюгідної омани надати вигляду нібито піднесеного вчення. Тлумачення ці з’являються у Варрона насамперед у такому вигляді. Він каже, що стародавні придумали статуї, знаки відмінності й оздоблення богів так, щоб ті, хто спостерігає за ними очима і посвячений у таємниці вчення, могли духовно споглядати душу світу та її частини, тобто істинних богів; що, надаючи статуям людський образ, вони, вочевидь, керувалися тим, що смертна душа, яка живе в людському тілі, являє собою найближчу подобу душі безсмертної; що як для позначення богів можуть бути вживані судини, і в храмі Бахуса може бути поставлений Енофор, що позначає (як такий, що утримує – вміст) вино, так і за допомогою статуї, що має людську форму, позначається розумна душа, бо цією формою, як своєрідною посудиною, зазвичай користується та природа, яку вони вважають і природою бога або богів. Таке те вчення, у таїнство якого проник і вивів на світ цей вчений чоловік.

Але невже ти, людина дотепна, втратив у цих таємницях вчення ту свою розсудливість, яка привела тебе до здорового висновку, що перші, які встановили для народів статуї, і позбавили своїх громадян почуття (релігійного) страху, і збільшили оману, і що стародавні римляни побожно шанували богів без статуй? Ти спирався на останніх, щоб мати сміливість висловити це на докір римлянам пізнішим. Якби й ті найдавніші римляни шанували статуї, ти, мабуть, побоявся б висловити цю вірну думку, що не слід ставити статуй, і ще красномовніше та пихатіше розхвалював би ці таємниці вчення за допомогою шкідливих і порожніх вигадок. А тим часом твоя душа, така вчена і така обдарована (чому ми особливо й сумуємо за тобою), аж ніяк не могла за допомогою цього таємничого вчення дійти до Бога свого, тобто до того Бога, Яким, а не з Яким, її створено, – Якого вона не частина, а творіння; і не того, що є душею всього, а Того, Хто створив усяку душу, від Котрого самого душа отримує світло, яке робить її блаженною, щойно вона з вдячністю приймає Його благодать. Утім, яке це таємниче вчення і яку воно повинно мати ціну, буде видно з подальшого.

Найвченіший чоловік цей говорить, між іншим, що душа світу і її частини суть справжні боги. Звідси видно, що вся його теологія, тобто та сама природна теологія, якій він надає найбільшого значення, змогла піднятися тільки до природи розумної душі. У згаданій книзі він пише кілька слів про теологію природну; але подивимося, чи був він у змозі зіставити за допомогою фізіологічних тлумачень із цією природною теологією теологію цивільну, яку він написав на закінчення про богів обраних. Якби він був у змозі це зробити, вся теологія стала б природною; і тоді яка була б потреба в такому ретельному виокремленні з неї теології цивільної? Якщо ж остання виділена внаслідок дійсної відмінності, то, – якщо не істинною є і та, яку він вважає природною, тому що доходить тільки до душі, а не до істинного Бога, Який створив і душу, – наскільки ж зневажливою та фальшивішою є ця теологія цивільна, що переважно переймається тілесною природою? Це покажуть нам самі її тлумачення, з особливою ретельністю знайдені й оброблені. Деякі з цих тлумачень я вважаю за потрібне навести.

Глава VI. Про думку Варрона, за якою Бог є душею світу, що містить, однак, також у своїх частинах багато душ, які мають природу божественну

Отже, заздалегідь передуючи кільком зауваженням про природничу теологію, Варрон каже, що, на його думку, бог є душею світу, який греки називають κόσμος, і що сам цей світ є бог; але як людину мудру називають мудрою, беручи до уваги лише душу, хоча вона складається з душі та тіла, так і світ називають богом, так само беручи до уваги душу, хоча він складається з душі та тіла. Звідси видно, яким чином він визнає єдиного Бога. Але щоб уявити існування і багатьох богів, він додає, що світ ділиться на дві частини, на небо і землю; а небо підрозділяється також на дві: на ефір і повітря; земля ж – на воду і сушу. З цих частин вищу являє собою ефір, другу – повітря, третю – вода, нижчу – суша. Усі ці чотири частини наповнені душами: ефір і повітря – безсмертними, вода і земля – смертними. Починаючи від найвищої округлості неба до кола, що описується місяцем, ефірні душі постають у вигляді зірок і планет; цих небесних богів ми не тільки уявляємо в розумі, а й бачимо. А між колом, що описується місяцем, і межею хмар і течії вітрів знаходяться душі повітряні; але душі ці ми споглядаємо, а очима не бачимо: вони називаються героями, ларами, геніями. Така природнича теологія, викладена коротко у вигляді передмови. Вона зустрічається не тільки у Варрона, а й у багатьох філософів. Детальніше я буду розбирати її тоді, коли за допомогою істинного Бога покінчу з теологією цивільною, наскільки вона стосується богів обраних.

Глава VII. Чи розумно було Януса і Терміна ділити на два божества

Отже, запитую: хто такий Янус, від якого веде початок усе? Відповідають, що це – світ. Відповідь коротка і ясна. Але в такому разі чому вони початок речей приписують йому, а кінець – іншому, якого називають Терміном? Адже, за їхніми ж словами, саме заради початку і кінця цим двом богам присвячено два місяці крім тих десяти, які починаються з березня і йдуть до грудня: січень присвячений Янусу, лютий – Терміну. Терміналії, кажуть вони, святкуються в тому ж лютому, в якому буває і священне очищення, зване Februum, від якого отримав свою назву цей місяць. Отже, чому ж світу, який є Янус, належить початок речей, а кінець не належить, так що до останнього приставляється інший бог? Чи не визнають вони, що все, що в цьому світі буває, в цьому ж світі й закінчується?

Та й що це за нісенітниця: у справі приписувати йому половинну владу, а в статуї – подвійне обличчя? Чи не набагато краще пояснювався б його дволикий вигляд, якби його ж називали і Янусом, і Терміном, і одній особі належав початок, а іншій – кінець? Бо той, хто діє, повинен мати на увазі і те й інше. Той, хто не озирається у всякому моменті своєї дії на початок, не передбачить і кінця. Звідси необхідно, щоб з пам’яттю, яка озирається назад, з’єднувалася увага, яка дивиться вперед. Той, хто втратив те, що почав, не знайде, як закінчити. А якби вони думали, що блаженне життя починається в цьому світі, але цілком досягається поза ним, і тому приписали Янусу, тобто світові, владу тільки над одним початком; у такому разі вони неодмінно поставили б Терміна вищим за нього й не усунули б його з числа обраних богів. Утім, і тепер, коли в особі цих двох богів представляють вони початок і кінець тимчасових речей, слід було б більше пошани віддавати Терміну. Бо набагато більше буває радості тоді, коли якась справа добігає кінця; а все розпочате сильно турбує, поки не буде доведено до кінця. Той, хто починає що-небудь, головним чином про кінець і думає, до нього прагне, на нього чекає, про нього мріє, і не приходить у захват від розпочатої справи, якщо її не закінчить.

Глава VIII. Заради чого шанувальники Януса вигадали йому дволике зображення, і хочуть навіть уявити його чотириликим

Але перейдемо до тлумачення дволикого ідола. Вони кажуть, що статуя має два обличчя, спереду і ззаду, бо внутрішня порожнина нашого рота, коли ми його відкриваємо, уявляється схожою на світ (бо, мовляв, греки і називають піднебіння οὐρανόν, і дехто з латинських поетів небо називав palatum – palatum – піднебіння); а від цієї порожнини рота є один вихід назовні в напрямку зубів, а другий – всередину в напрямку до горлянки. Так ось до чого зводиться світ завдяки нашій назві піднебіння, грецькій вона чи поетичній! Але який це має стосунок до душі, який – до життя вічного? Бога цього шанують заради однієї слини, за допомогою якої, як під час ковтання, так і під час випльовування, відчиняють ті й інші двері під небом піднебіння. А потім, що може бути безглуздіше, в самому світі не знайти двох дверей, що стоять з протилежних країв, через які світ б приймав би що-небудь всередину себе або викидав із себе, а зображення світу в особі Януса створювати за образом нашого рота і позіхання, з яким світ не має жодної схожості; вигадувати все це заради однієї назви піднебіння, з яким Янус не має схожості?

Коли ж зображують його чотириликим і називають подвійним Янусом, то пояснюють це в застосуванні до чотирьох частин світу так, наче світ дивився ними кудись назовні, як Янус усіма обличчями. Але якщо Янус – світ, а світ складається з чотирьох частин, то зображення дволикого Януса хибне. А якщо воно істинне тому, що під ім’ям Сходу і Заходу ми розуміємо зазвичай увесь світ, то невже, зважаючи на те, що ми знаємо інші дві частини, Північ і Південь, хто-небудь назве світ подвійним, подібно до того, як називають вони подвійним чотириликого Януса? Вони рішуче не в змозі пояснити будь-яким наслідуванням світу ці четверо дверей для входу й виходу, – пояснити хоча б так, як зробили це щодо Януса дволикого, скориставшись людським ротом. Якщо тільки не з’явиться їм на допомогу Нептун і не подасть рибу, що в неї, окрім отвору рота й горла, є ще правий і лівий отвір зябер? Але і стількома дверима не втече від цієї суєти жодна душа, якщо не чує істини, що говорить: “Я дверь” (Ін. 10:7).

Глава IX. Про владу Йовіса і про порівняння його з Янусом

Нехай потім викладуть своє поняття про Йовіса, якого називають також Юпітером. “Він, – кажуть вони, – бог, який має у своїй владі причини всього того, що відбувається у світі”. Яку це має велику важливість, показує чудовий вірш Вергілія:

Щасливий той, хто пізнав причини речей⁸³.

Але чому ставлять попереду нього Януса, про це скаже нам вищезгаданий кмітливий і вчений чоловік. “Тому, – каже він, – що у владі Януса перше, а у владі Йовіса вище. Але Юпітер справедливо вважається царем усього. Бо перше поступається вищому, тому що хоча перше і передує за часом, але вище перевершує гідністю”. Це було б сказано правильно, якби розрізнялися в діях початок справи і завершення її: як, наприклад, початок справи – вийти, кінець – прийти, або початок справи – вирішити навчатися, кінець її – засвоїти науку; у такому разі першим в усьому буде початок, а вищим – кінець. Але початок і кінець у цьому сенсі вже розподілені між Янусом і Терміном. Причини ж, засвоювані Юпітеру, – це причини, що визначають дію, а не приводять її до виконання; і тому аж ніяк не може бути, щоб їм навіть у часі передували дії або початки дій. Бо річ, яка робить, завжди передує речі, яка робиться. Тому, якщо початок дії належить до Януса, з цього не випливає, що початок цей передує причинам, що визначають дію, які притаманні Юпітеру. Як нічого не буває, так і ніщо не починається, щоб прийти до буття, якщо йому не передує причина, яка його створює.

Отже, якщо цього бога, у владі якого перебувають усі причини всякої створеної природи і всіх природних речей, народи називають Йовісом і шанують тим, що піддають його ганьбі та зводять на нього звинувачення в мерзенних злочинах, то вони робляться винними в мерзеннішому святотатстві, ніж якби не визнавали зовсім ніякого бога. Тому їм краще було б називати ім’ям Йовіса когось іншого, хто заслуговує на мерзенну й ганебну шану, підставивши для великої ганьби будь-яку порожню вигадку (подібно до того, як Сатурну підставили, кажуть, камінь, який він з’їв замість сина), ніж уявляти згаданого бога громовержцем і перелюбником, який керує цілим світом і віддається такій крайній розпусті, який утримує у своїй владі вищі причини будь-якої природи і всіх природних речей, а у своїх власних діях добрими причинами не керується.

Далі, запитую, яке місце відводять вони між богами цьому Іовісу, якщо Янус являє собою світ? Адже, за визначенням Варрона, справжні боги – це душа світу і частини її; а звідси все, що не являє собою цього, у жодному разі, на їхню ж думку, не може бути справжнім богом. Отже, чи стануть вони стверджувати, що Йовіс є душа світу так, що Янус являє собою його тіло, тобто являє собою цей видимий світ? Якщо вони це підтвердять, то в них не буде підстави називати богом Януса; тому що, на їхню думку, бог є не тіло світу, а душа світу та її частини.

Той же самий Варрон найяскравішим чином говорить, що, на його думку, бог є душа світу, а сам цей світ є бог, але в тому сенсі, що як, мовляв, людину мудру, хоча вона складається з душі та тіла, називають мудрою, беручи до уваги лише душу, так і світ називають богом за душою, хоча складається з душі та тіла. Отже, тіло світу саме по собі не є богом; але бог є або одна душа його, або тіло і душа, узяті разом, але так, однак, що божественність дається не тілом, а душею. Але якщо Янус є світ і Янус є бог, то, щоб і Йовіс міг бути богом, чи не стануть вони стверджувати, що останній являє собою якусь частину Януса? Але загальність вони мають звичай приписувати переважно Юпітеру; звідси відомий вислів:

Усе сповнене Юпітером⁸⁴.

Отже, щоб і Юпітер був богом, і особливо царем богів, вони не можуть вважати його чимось іншим, як тільки світом; і тоді він згідно з їхньою думкою відіграватиме між іншими богами царську роль. У цьому сенсі пояснює Варрон вірші такого собі Валерія Сорана в тій книжці, яку він написав окремо від вищезгаданих про культ богів. Вірші такі:

Юпітер великий, царів і богів прабатько,

Ти – мати богів, всюди єдиний і весь.

Пояснюються ці вірші в тій самій книзі в тому сенсі, що зображують, мовляв, його і чоловіком, що виливає насіння, і жінкою, що приймає насіння; що Юпітер є світ і що всяке насіння він із себе виливає і в себе ж приймає. “На цій підставі, – зауважує Варрон, – Соран написав, що Юпітер і прабатько, і матір; і з не меншою підставою – що він один і водночас – усе: бо світ один, і в ньому одному все”.

Глава Х. Чи правильно проводиться відмінність між Янусом і Юпітером

Отже, якщо і Янус – світ, і Юпітер – світ, і кожен із них – світ, то на якій підставі їх двоє, Янус і Юпітер? Навіщо вони мають окремі храми, окремі жертовники, різне богослужіння, несхожі статуї? Якщо це тому, що одне значення мають початки, й інше – причини, і що значення перших виражається ім’ям Януса, а останніх – Юпітера, то коли та сама людина в різного роду речах має подвійну владу або подвійне мистецтво, то хіба кажуть про неї, що це – двоє правителів або двоє митців, на тій підставі, що кожна влада або мистецтво, взяті окремо, мають різне значення? Так само точно і єдиного Бога – хоча Він же має у своїй владі і почавши, Він же і причина, – хіба неодмінно слід вважати двома богами тільки тому, що початки і причини суть дві особливі речі? Якщо, на їхню думку, так слід, то і самого Юпітера вони повинні вважати за стількох богів, скільки дали йому імен через розмаїття його влади: бо всі речі, від яких запозичені ці прізвиська, – речі особливі й різні. Про деякі з цих прізвиськ я поговорю нижче.

Глава XI. Про найменування Юпітера, які відносяться не до багатьох богів, а до одного й того самого

Вони назвали його Переможцем, Непереможним, Помічником, Спонукачем, Зупинителем, Стоногим, Опрокидачем, Опорою, Годівничим, Руміном (соскоживителем) і багатьма іншими іменами, які перераховувати було б довго. Ці імена вони дали одному богу через різні види його дії та могутності, але не створили з нього такої ж кількості богів, скільки нарахували цих видів його дії та могутності. Він усе перемагає і ніким не буває переможений; він подає допомогу нужденним; має силу спонукати, зупиняти, давати тверду стійкість, перекидати; він, як підпора, тримає й підтримує світ; він ніби сосками або грудьми живить тварин. У числі цих дій, як бачимо, є і важливі, і порожні; тим не менш, і ті й інші приписують одному і тому ж богу. Думаю, що причини і початки речей, заради яких вони з одного світу вирішили зробити двох богів, Юпітера і Януса, мають між собою значно більше схожості, ніж підтримка світу з годуванням грудьми тварин; і, однак же, для двох останніх дій, настільки різних між собою за силою та гідністю, вони не знайшли за потрібне вводити двох богів, а залишили одного Юпітера, за однією дією названого Підпорою, за іншою – Руміном. Я не скажу, що давати груди тваринам, які смокчуть, було б більш пристойно Юноні, ніж Юпітеру, особливо з огляду на те, що є ще богиня Руміна (соскоживителька), яка могла б надавати їй у цій справі допомогу і послуги. Думаю, що мені на це могли б відповісти, що і сама Юнона є не що інше, як той самий Юпітер, на підставі тих самих віршів Валерія Сорана, в яких говориться:

Юпітер великий, царів і богів прабатько,

Ти – мати богів.

Але в такому разі навіщо ж назвали його і Руміном, коли при більш уважному дослідженні, можливо, виявилося б, що він сам і є та богиня Руміна? Адже якщо те, що в одному й тому самому колосі на одного з богів покладено турботу про коліно рослини, на іншого – про шкірку зерна, справедливо видавалося негідним величі богів, то чи не набагато більше негідним цієї величі є те, що для однієї такої речі нижчого порядку, яким є годування грудьми тварин, знадобилася могутність двох богів, з яких один – сам Юпітер, цар усього; і робить він це навіть не зі своєю дружиною, а з казна-що якоюсь Руміною? Хіба, справді, він же сам і є ця Руміна? Можливо, для тварин чоловічої статі він Румін, а для жіночої – Руміна? Я сказав би, що вони не хотіли називати Юпітера жіночим ім’ям, якби у вищенаведених віршах його не назвали і прабатьком, і матір’ю, і якби між іншими його прізвиськами я не зустрічав, що він називався і Пекунією. Таку богиню ми зустрічали між дрібними божествами і згадували про неї в четвертій книзі. Бо ж гроші (pecuniam) є і в чоловіків, і в жінок, то нехай скажуть, чому вони не назвали його Пекунією і Пекунієм, як назвали Руміною і Руміном?

Глава XII. Про те, що Юпітер називається і Пекунією

А яку чудову підставу вони вказують для цієї назви! Він, кажуть, називається і Пекунією, тому що йому належить усе. Гідна підстава для божественного імені! Здавалося б, навпаки, називати Пекунією того, кому належить усе, вкрай принизливо й образливо. Бо порівняно з усім, що перебуває на небі й на землі, що таке гроші, в сукупності з усіма без винятку речами, якими людина володіє за допомогою грошей? Це ім’я дала Юпітеру, звичайно, жадібність, щоб той, хто любить гроші, уявлявся таким, що любить не якогось бога, а самого царя всього.

Інша справа, якби його називали багатством. Бо одна справа – багатство, і зовсім інша – гроші. Багатими ми називаємо людей мудрих, доброчесних, справедливих, для яких гроші або не мають жодного значення, або ж, якщо й мають, то зовсім небагато: вони багаті більше чеснотами, завдяки яким і в самих тілесних потребах бувають задоволені тим, що мають; бідними ж ми називаємо людей жадібних, які вічно прагнуть до придбань і завжди мають потребу; хоч би скільки в них було грошей, вони не матимуть потреби не можуть. І самого істинного Бога ми називаємо багатим, але багатим не грошима, а всемогутністю. Багатими називаються і люди з грошима, але в душі вони мають потребу, якщо жадібні; так само і ті, хто не має грошей, називаються бідними, але в душі вони багаті, якщо мудрі. Якою ж, питається, має здаватися, на погляд мудреця, та теологія, де цар богів носить ім’я такого предмета, до якого не мав пристрасті жоден мудрець? Адже якби ця доктрина навчала чогось такого, що стосується вічного життя, у такому разі бог, правитель світу, швидше названий був би не від грошей, а від мудрості, любов до якої очищає від бруду жадібності, тобто від любові до грошей.

Глава XIII. Про те, що з пояснення, яке дається Сатурну і Генію, видно, що і Сатурн, і Геній є Юпітер

Але до чого продовжувати говорити далі про цього Юпітера, до якого мають бути віднесені, мабуть, і решта богів, тож думка про багатьох богів залишиться порожньою думкою, оскільки у своїй особі він представляє їх усіх: чи вважати їх його частинами чи силами, чи самого його уявляти силою душі, розлитою, як гадають, у всьому, і від частин, з яких складається теперішній видимий світ, і від різноманітних управлінь природою, яка дістала імена наче б то багатьох богів?

Справді, що таке Сатурн? “Один, – каже Варрон, – з головних богів, якому належить влада над усіма родами сіяння”. Але з пояснення вищенаведених віршів Валерія Сорана хіба не видно, що Юпітер є світ і що він із себе виливає все насіння і в себе ж знову його приймає? Отже, він сам і є той, якому належить влада над усіма родами сіяння. А що таке Геній? “Бог, – каже, – який приставлений до народження всіх речей”. Але хто інший, на їхній погляд, має таку силу, як не світ, якому, як сказано, “Юпітер прабатько і мати”? І хоча в іншому місці він каже, що Геній є розумним духом кожної людини, і, отже, кожна людина має окремого Генія; але ж подібний же до цього дух світу є бог; в усякому разі виходить, що найуніверсальніший, так би мовити, геній, є саме дух світу. Значить, це і є той, кого вони називають Юпітером. Бо якщо кожен геній – бог, а дух усякої людини – геній, то з цього випливає, що дух усякої людини – бог; якщо ж ця безглуздість змушує зупинятися і їхніх самих, то залишається зробити висновок, що богом виключно і переважно вони називають того генія, якого називають і духом світу, тобто Юпітера.

Глава XIV. Про обов’язки Меркурія і Марса

Але як віднести Меркурія і Марса до якихось частин світу або до дій божих, що відбуваються у світових елементах, вони не додумалися, а тому приставили їх до справ людських як управителів промовою і війною. Якщо Меркурій має владу і над промовою богів, то панує і над самим царем богів, якщо тільки за його владою говорить або отримує здатність говорити Юпітер, що, звичайно ж, безглуздо. Якщо ж йому приписують владу тільки над людським мовленням, то важко повірити, щоб Юпітер, погодившись спускатися з неба не лише до дітей, а й до тварин у період годування тих та інших молоком матері (чому й називається Руміном), не захотів перебрати на себе піклування про наше мовлення, яким ми перевершуємо тварин; отже, Меркурій і є цей самий Юпітер А якщо Меркурій означає саму мову, як свідчать тлумачення його імені, бо Меркурій – немов би посередник, що бігає (Medicurrius, Mercurius), і названий так тому, що мова між людьми перебігає від одного до іншого; тому грецькою він називається Ἑρμὴς; так як мова або тлумачення, яке, звісно, відноситься до мовлення, називається ἑρμηνεία; тому ж, далі, він завідує торговельними угодами, так як посередником між людьми, які продають, і тими, хто купує, слугує мова; крила на його голові та ногах означають мову, що швидко мчить повітрям; вісником названий він тому, що за допомогою мови стають відомими всі помисли; – отже, якщо Меркурій означає мову, то він і за їхнім власним визнанням – не бог. Але коли вони роблять собі богів, які не є й демонами, то, звертаючись із молитвою до нечистих духів, вони підпадають під владу тих, хто не боги, а демони. Так само, не вигадавши і для Марса жодного елемента або частини світу, де б він завідував якимись діями природи, вони назвали його богом війни, яка є справою людською, причому справою небажаною. Тому, якби Щастя дарувало вічний мир, Марсу нічого було б робити. Якщо ж Марс означає саму війну, як Меркурій – мовлення, то як зрозуміло те, що він не є богом, так само від душі бажано, щоб не було і війни, хоча б і хибно званої богом.

Глава XV. Про деякі зірки, які в язичників названі іменами їхніх богів

Але, можливо, ці боги є ті зірки, які названі у них іменами цих богів? Бо одну зірку вони називають Меркурієм, іншу Марсом. Але серед них є й така зірка, яку вони називають Юпітером, хоча Юпітер представляє в них увесь світ; є зірка, звана Сатурном, хоча Сатурну, крім того, вони приписують завідувати чималою субстанцією, а саме – субстанцією всіх насінин; є найсвітліша з усіх зірка, яку вони називають Венерою, і, однак, ту саму Венеру вони вважають і Місяцем; утім, про цю найблискучішу зірку сперечаються між собою, як про золоте яблуко, Юнона і Венера. За словами одних Люцифер – зірка Венери, за словами інших – зірка Юнони; втім, як і завжди, перемога залишається за Венерою. Більша частина з них цю зірку приписує Венері, так що насилу можна знайти кого-небудь, хто думав би інакше. Але кому не здасться смішним, що зірка Юпітера, якого вони вважають царем усіх, затьмарюється блиском зірки Венери? Адже його зірка мала б бути настільки яскравішою за інші, наскільки він сам могутніший за всіх інших богів.

Темнішою, кажуть, його зірка здається тому, що вона вища і набагато далі від землі. Але якщо вище місце цій зірці дало вищу гідність Юпітера, то чому ж Сатурн на небі вищий за Юпітера? Чи суєтність міфу, що робить Юпітера царем, не змогла проникнути до небесних світил, і чого Сатурн не одержав ні у своєму царстві, ні в Капітолії, то надано йому принаймні на небі? Але чому не отримав жодної зірки Янус? Якщо тому, що він – світ і що в ньому вони всі, то ж і Юпітер – світ же, і, однак же, зірку він має. Чи він вирішував свої справи в міру можливості, і замість однієї зірки, якої не має між світилами, отримав стільки облич на землі? Зрештою, якщо Меркурія і Марса, щоб їх можна було віднести до числа богів, вважають частинами світу лише через їхні зірки, бо мова і війна в жодному разі не є частинами світу, а людськими справами, то чому ж Овну, Тельцю, Раку, Скорпіону та іншим небесним знакам, з яких кожен складається не з однієї зірки, а з багатьох, і які, як стверджують, перебувають набагато вище за зірки Меркурія і Марса, на найвищому небі, де постійніший рух дає небесним світилам незмінний шлях, – чому їм не присвятили вони жодних вівтарів, жодних культів, жодних храмів? Чому не зарахували їх, не кажу вже до богів обраних, але хоча б до богів-плебеїв?

Глава XVI. Про Аполлона, Діану та інших обраних богів, яких вважають частинами світу

Хоча, на їхню думку, Аполлон – лікар і ворожитель, однак, щоб поставити його в якійсь частині світу, вони називають його і Сонцем. Подібно до нього і сестру його Діану вважають Місяцем і начальницею доріг. Звідси називають її і дівою, бо на дорозі не народжується нічого. Тому ж обох уявляють такими, що тримають стріли: бо обидва світила свої промені простягають до самої землі. Вулкана вважають вогнем світу; Нептуна – водами світу; Дітіса-батька, тобто Орка, – земною і підземною частинами світу; Лібера і Цереру співвідносять із насінням, першого – з чоловічим, останню – з жіночим, Лібера – з рідким насінням, Цереру – з сухим. І це все відноситься до світу, тобто до Юпітера, який тому і названий прабатьком і матір’ю, що все насіння походить з нього і знову в нього ж повертається. Оскільки саму Велику Матір вони вважають ще й Церерою, яка, за їхніми ж словами, є нічим іншим, як землею, і її ж представляють Юноною, то і їй приписують другорядні причини; бо про Юпітера говориться: прабатько й матір богів; оскільки, за їхнім уявленням, Юпітер уособлює собою весь світ. Так само і Мінерву, – оскільки віддали їй у відання людські мистецтва і не знайшли зірки, де б її помістити, – назвали вищим ефіром і Місяцем. І саму Весту називають найвеличнішою з богинь тому, що вона – земля; хоча їй же вважали за потрібне приписати і той світовий вогонь, що слугує для повсякденних потреб людей, – вогонь м’якший, а не такий руйнівний, що перебуває у підпорядкуванні Вулкана.

Таким чином, усі ці обрані боги, на їхню думку, являють собою справжній світ, один – увесь, інші – частини його: увесь – це Юпітер, частини – це Геній, Велика Мати, Сонце і Місяць, або краще – Аполлон і Діана, та ін. Іноді одному богу приписують багато речей, а іноді одну річ розділяють між багатьма богами. Так, багато речей приписують, наприклад, Юпітеру; Юпітер – і весь світ, і одне небо, і одна зірка Юпітер. Так само Юнона – і володарка над другорядними причинами, і повітря, і земля, і була б зірка Юнона, якби за нею залишилася перемога над Венерою. Так само Мінерва – і вищий ефір, і та ж Мінерва-Місяць, яку поміщають на найнижчій межі ефіру. Одну ж річ ділять між багатьма богами таким чином: і Янус є світ, і Юпітер; так само і Юнона – земля, і Велика Мати, і Церера – земля.

Глава XVII. Про те, що сам Варрон свою думку про богів видавав за сумнівну

І як те, про що я для прикладу згадав, так і все інше вони не пояснюють, а скоріше заплутують; відповідно до того, куди штовхає їхня думка, вони кидаються то туди, то сюди, і відскакують і звідти, і звідси; тож і сам Варрон вважав за краще в усьому сумніватися, ніж що-небудь стверджувати. Так, закінчивши першу з останніх трьох книг про богів відомих і почавши в другій говорити про богів невідомих, він зауважує: “Якщо в цій книзі я буду викладати думки про богів сумнівні, засуджувати мене за це не слід. Той, на чий погляд можна і треба говорити рішуче, нехай, вислухавши мене, зробить це сам. Я скоріше можу погодитися піддати сумніву те, про що я сказав у першій книжці, ніж спрямувати до якогось позитивного висновку все те, про що говоритиму в теперішній”. Таким чином, він представив сумнівною не тільки книгу про богів невідомих, а й книгу про богів відомих.

Далі, у третій книзі про богів обраних, сказавши заздалегідь про те, про що вважав за потрібне сказати з природничої теології, і переходячи до порожнечі та безглуздої брехливості теології цивільної, до якої не істина його вела, а штовхав авторитет предків, він каже: “Я писатиму в цій книзі про публічних богів римського народу, яким присвятили храми й яким привласнили безліч характерних ознак, але писатиму подібно до Ксенофана Колофонського, тобто буду викладати, що думаю, а не те, що стверджую. Бо людині властиво мати з цього предмета тільки думки, знати ж – одному Богу”.

Отже, маючи намір говорити про людські судження, він з боязкістю обіцяє говорити не про те, що пізнано і у що вірять безсумнівно, а про те, щодо чого є тільки думки і що підлягає сумніву. Бо якою мірою він знав, що існує світ, що існують небо і земля, що небо сяє світилами, а земля родюча від насіння та інші подібні речі; і якою мірою вірив, що всією цією громадою керує деяка невидима і могутня сила, – він не міг такою самою мірою ствердно говорити про Януса, що він – світ, чи давати пояснення стосовно Сатурна, яким чином він і батько Юпітера, і в той самий час підпорядкований йому як цареві, і т.д.

Глава XVIII. Яка ймовірніша причина призвела до посилення язичницької омани

Більш правдоподібним його тлумачення буде в тому разі, якщо уявити собі, що вони були людьми і що кожному з них, згідно з його обдаруваннями, нравами, діями і пригодами, були присвячені тими, кому заманулося зробити їх з лестощів богами, культи і свята, і що це завдяки людям, до душі схожим на демонів і жадібним до речей сміховинних, поступово набуло широкого поширення в народі за посередництвом, з одного боку, поетів, що прикрашали ці речі неправдою, з іншого – спокушали ними злих духів. Адже набагато скоріше могло трапитися, що юнак, який не мав синівських почуттів або побоювався бути вбитим батьком, який не мав батьківських почуттів, і водночас владолюбний, повалив батька з престолу, ніж те, про що тлумачить Варрон, тобто ніби Сатурна-батька перевершив владою Юпітер-син тому, що причина, яку приписують Юпітеру, існує раніше, ніж насіння, яким нібито завідує Сатурн. Якби це було так, Сатурн ніколи не був би ні давнішим (богом), ніж Юпітер, ні батьком його, бо причина завжди передує насінню і ніколи не народжується з насіння. Але коли найнедотепніші байки або людські вчинки намагаються зробити поважними шляхом природних тлумачень, то і найдотепніші люди стикаються з такими труднощами, що ми змушені буваємо шкодувати про їхні марні зусилля.

Глава XIX. Про тлумачення, за допомогою яких виправдовується шанування Сатурна

Про Сатурна, каже Варрон, стверджують, що він зазвичай пожирає те, що від нього народжується; тому що насіння повертається туди ж, звідки народжується. А що йому замість Юпітера дали зжерти брилу землі, це означає, каже він, що хлібні зерна, які почали сіяти до того, як відкрили користь обробки землі плугом, люди заривали в землю своїми руками. Але в такому разі Сатурн мав би називатися самою землею, а не насінням: бо земля в певному сенсі пожирає те, що вона народжує, коли насіння, що народжуються з неї, знову повертаються в неї ж. Та й те, що Сатурн, як кажуть, за Юпітера прийняв брилу землі, яке це має відношення до того, що люди власноруч прикривали насіння землею? Хіба те насіння, яке прикривалося землею, не пожиралося, подібно до решти? Адже справа видається так, ніби людина, що накладала на насіння землю, викрадала насіння, подібно до того, як викрадений був Юпітер у Сатурна, коли йому підкладено була брила землі; а тим часом, покриваючи насіння землею, вона робить це скоріше для того, щоб насіння вірніше було вже поїдене. Крім того, Юпітер у такому разі являє собою насіння, а не причину, як йшлося трохи вище. Але що робити людям, які, розтлумачуючи дурні речі, не можуть знайти, що сказати розумного?

Сатурн, каже Варрон, має серп у знак землеробства. Але ж за його царювання ще не було землеробства, і часи цього царювання, як він сам же тлумачить ці самі міфи, тому видаються більш ранніми, що первісні люди харчувалися тим насінням, яке земля народжувала сама собою? Хіба що, втративши скіпетр, він тому одержав серп, що, будучи раніше бездіяльним царем, за царювання сина став трудолюбивим працівником? Потім, дехто, каже, тому приносив йому в жертву дітей (наприклад, пунни і навіть дехто з предків, так само як і галли), що найкраще з усіх насінин є людське народження. Чи потрібно говорити про цю суєтність, поєднану зі звірячою жорстокістю? Краще звернути увагу на те, що подібні тлумачення відносяться не до істинного Бога – живої, безтілесної і непорушної природи, від якої слід чекати вічного блаженного життя, а обертаються в межах речей тілесних, тимчасових, непостійних і смертних.

Що ж до того, продовжує він, що Сатурн, як розповідається в міфах, оскопив свого батька Небо, то це означає, що божественне насіння перебуває не у владі неба, а у владі Сатурна. І це, наскільки можна зрозуміти, тому, що на небі нічого не народжується з насіння. Але в такому разі, якщо Сатурн – син неба, то він – син Юпітера; тому що в багатьох місцях він наполегливо стверджує, що Юпітер являє собою небо. Так здебільшого те, що не від істини, навіть якщо воно ніким не спростовується, саме спростовує себе. Кроносом, каже, він названий тому, що грецьке слово κρόνος, означає простір часу, без якого насіння не може запліднитися. Це і багато іншого говориться про Сатурн, і все відноситься до насіння. Але досить би для насіння й одного Сатурна з такою його владою – до чого ж складаються для них ще інші боги, особливо Лібер і Лібера, тобто Церера? Про цих останніх він говорить так багато того, що стосується насіння, ніби про Сатурна не говорив нічого.

Глава XX. Про культ Єлевзинської Церери

У культі Церери звеличують і всіляко хвалять так звані Єлевсинські таїнства, які в афінян були в особливій пошані. Щодо них він не дає жодних пояснень, окрім того, що стосується зернового хліба, винайденого Церерою, і Прозерпіни, яку вона втратила, коли її викрав Орк. Ця остання, за його словами, означає родючість насіння: коли, мовляв, одного дня її не було, й земля являла собою сумний вигляд своєю неплідністю, склалася думка, що донька Церери, тобто родючість, яку від виповзання (proserpendo) називають Прозерпіною, викрав Орк і тримає її в пеклі; з цього приводу було встановлено публічні оплакування; коли ж знову настала родючість, Прозерпіна була повернута, – знову з’явилася радість і були встановлені святкування. Потім він каже, що в містеріях Церери передається багато такого, що стосується саме винаходу плодів.

Глава XXI. Про мерзенність культу, здійснюваного на честь Лібера

А до якої мерзенності дійшов культ Лібера, якому вони приписують владу над рідким насінням, а тому не тільки над рідинами плодів, між якими своєрідне перше місце посідає вино, а й над насінням тварин, – про це не варто було б говорити з огляду на тривалість промови, але варто з огляду на їхню гордовиту тупість. Втім, я все-таки змушений дещо опустити, бо всього занадто багато. Він каже, що на перехрестях Італії деякі частини культу Лібера здійснюються з такою мерзенною свободою, що на честь його вшановують срамний чоловічий член – вшановують не зі збереженням бодай якоїсь сором’язливої таємниці, а з відкритою і захопленою непотрібністю. Так, цей мерзенний член, покладений у візки, у дні свята Лібера з великою пошаною вивозять спочатку в селах на перехрестя, а потім ввозять і в місто. У містечку ж Лавінії Ліберу присвятили цілий місяць, протягом якого у всіх на язиці були непристойні слова, доки цей член не провозили через площу і не ховали у своєму місці. На цей поважний член найповажніша з матрон мала відкрито покласти корону! Так, бачте, треба було схиляти до милості бога Лібера заради врожаю; так треба було видаляти виразку з полів: треба було примусити шляхетну жінку зробити публічно таке, чого не дозволила б собі зробити в театрі й розпусниця, якби глядачами були шляхетні жінки. Отже, одного Сатурна вважалося недостатнім для насіння, якщо нечиста душа мала змогу винайти багатьох богів, і, відвернувшись через нечистоту свою від єдиного Бога і через багатьох богів розвернувшись жадібністю до ще більшої мерзоти, називала ці святотатства священнодіяннями та віддавала себе на наругу й осквернення натовпу мерзенних демонів.

Глава XXII. Про Нептуна, Салацію та Венілію

У Нептуна вже була дружина Салація, під ім’ям якої вони мали на увазі нижній шар моря; на якій тоді підставі до нього приєднано ще й Венілія, як не заради примноження випадків навертання до демонів без усякої потреби в нових культах, а переважно з примхи розбещеної душі? Але вислухаємо тлумачення знаменитої теології, яке, вказавши на цю підставу, можливо, утримає нас від такого осуду. Венілія, каже Варрон, являє собою хвилю, яка йде до берега, а Салація – хвилю, що йде в море. Навіщо ж, питається, дві богині, коли хвиля, що приходить, і хвиля, що йде, – одна й та сама хвиля? У цьому-то і проявляється шалена похоть багатобожжя. Хоча хвиля, що приходить і йде, залишається тією самою, однак, скориставшись цим випадком для дворазового звернення до чар демонів, більше опоганюється суєтний дух, який “уходит и не возвращается” (Пс. 77:39).

Прошу тебе, Варроне, або ж вас, які читали подібні твори настільки вчених мужів, що пишаються тим, що знають щось велике, – розтлумачте мені це, нехай навіть і не відповідно до тієї вічної й непорушної природи, що є єдиним істинним Богом, а відповідно хоча б до душі світу та її частин, якими ви вважаєте своїх богів. Те, що ви уявляєте Нептуна частиною світової душі, що пронизує море, це, звісно, помилка, але помилка ще терпима. Але вода, що приходить до берега і йде в море, чи суть це дві частини світу або дві частини світової душі? Хто з вас настільки божевільний, щоб так розмірковувати? Навіщо ж зробили вам двох богинь, хіба не для того, щоб мудрі предки ваші передбачали не те, що над вами царюватимуть багато хто, а те, що вас підпорядкують своїй владі багато демонів, які знаходять задоволення в дурницях і брехні подібного роду? А чому Салація перестала за цим тлумаченням бути нижнім шаром моря, в якості якого вона була підпорядкованою чоловікові? Адже ви розташовуєте її лише на поверхні, коли говорите, що вона – хвиля, що йде від берега. Чи не тому вже вона прогнала свого чоловіка з поверхні моря, що розсердилася на нього за те, що він взяв собі в коханки Венілію?

Глава XXIII. Про землю, яку Варрон вважає богинею на тій підставі, що той світовий дух, який визнають богом, проникає і в цю нижчу частину свого тіла і повідомляє їй божественну силу

Земля, звісно, одна й та сама, хоча ми й бачимо її наповненою властивими їй тваринами: навіщо ж її, це велике тіло і нижчу частину світових стихій, вони вважають богинею? Хіба тому, що вона родюча? Але чому ж у такому разі не вважаються богами самі люди, які роблять землю більш родючою завдяки культивуванню, тобто коли її пашуть, а не коли їй моляться? Але, кажуть вони, богинею її робить частина світової душі, яка її пронизує. Та хіба буття душі в людях не більш очевидне, хіба можливий щодо цього предмета якийсь сумнів? А тим часом люди не вважаються богами; і що найсумніше, через дивну і жалюгідну оману покірно шанують і обожнюють тих, хто не тільки не боги, а й кого вони самі ж кращі.

Той же самий Варрон у книзі про обраних богів стверджує, що у всій і всякій природі існує три рівні душі. Перший пронизує всі загалом живі частини тіла, але має не відчуття, а лише оживляючу силу; так, у нашому тілі ця сила, каже, поширена в кістках, нігтях, волоссі; у неживому світі без відчуття живляться, зростають і у своєму роді живуть дерева. Другий рівень душі – той, у якому є почуття: ця сила існує в очах, вухах, носі, устах, дотику. Третій рівень душі – найвищий, званий духом, у якому переважає розумна сила: цю частину світової душі він називає богом, а в нас – генієм. У неживому світі каміння і видима нами земля, в яких почуття не проявляється, є ніби кістки і нігті божества. Сонце ж, місяць і зірки, які ми відчуваємо і якими він сам відчуває, є його почуттями. Нарешті, ефір – дух божества: від його сили, коли вона досягає небесних світил, ці світила робляться богами, коли проникає в землю, земля є богинею Теллурою, а коли – в море й океан, вони стають богом Нептуном.

Але нехай він повернеться назад із області цієї теології, яку вважає природною і куди він ухилився нібито для відпочинку, будучи стомленим від різного роду вивертів і околічностей. Нехай, кажу, він повернеться назад до теології цивільної: я поки на ній зупиняю свою увагу, ще про неї говорю. Я не говорю поки що про те, що якщо в неживому світі земля і каміння схожі на наші нігті й кістки, то вони, як і ці останні, не мають розуму, як не мають і почуття; або що якщо наші кістки й нігті тому мають розум, що вони в людині, яка володіє розумом, то той, хто називає землю і каміння світовими богами, настільки ж дурний, наскільки дурний і той, хто наші кістки й нігті назвав би людьми. Про цей предмет нам слід вести мову скоріше з філософами; в даному ж випадку я хочу говорити з політиком. Бо вельми можливо, що хоча він і намагався поволі перейти в область природничої теології, як у своєрідну область свободи, однак, зайнятий написанням книги про обраних богів, він не випускав із поля зору і цю тему; і викладене вище висловив із тією метою, щоб не здалося, ніби його предки або інші держави шанували Теллуру й Нептуна даремно.

Отже, запитую: якщо земля одна, то чому частина світової душі, що пронизує землю, не являє собою також одну богиню, яку вони називають Теллурою? Якщо ж вона являє собою одну богиню, то де в такому разі буде Орк, брат Юпітера і Нептуна, якого називають ще Дітісом-батьком? Де буде його дружина Прозерпіна, яка згідно з іншою, в тій же самій книзі висловленою думкою, являє собою не родючість землі, а нижчу її частину? Якщо ж скажуть, що частина світової душі, коли вона пронизує верхню частину землі, являє собою бога Дітіса-батька, а коли нижчу – богиню Прозерпіну, то чим же є тоді Теллура? Адже все те, що вона сама і є, ділиться на дві зазначені частини і на двох богів, так що неможливо зрозуміти, чим же буде вона, третя, і де буде знаходитися.

Чи не скаже хто-небудь, що ці боги, Орк і Прозерпіна, узяті разом, становлять одну Теллуру, і що, отже, є не три боги, але або один, або два? Однак вони називаються трьома, трьома вважаються і шануються кожен своїми особливими вівтарями, капищами, культами, жерцями; і, отже, трьома особливими демонічними чарами, що оскверняють розбещену душу. Нехай скажуть ще, в яку частину землі проникає частина світового духу, щоб дати буття богу Теллумону? Жодної, каже Варрон, але одна й та сама земля має двояку народжувальну силу – чоловічу, яка продукує насіння, і жіночу, яка приймає його і живить: від жіночої сили вона називається Теллурою, а від чоловічої – Теллумоном. Навіщо ж у такому разі понтифіки, як він же сам і показує, додавши ще двох інших, надають цю божественну справу чотирьом богам: Теллурі, Теллумону, Альтору і Рузору? Про Теллура і Теллумона вже сказано, але чому ще й Альтора? Тому що, каже він, усе, що народжується, – харчується (aluntur). А чому Рузору? Бо, каже, все повертається знову (rursus) до того ж самого.

Глава XXIV. Про прозвища Теллури та їхні значення, які, якби навіть були вказівкою і на багато речей, не повинні підтверджувати думки про багатьох богів

Але заради цієї четверної сили земля повинна була б мати і чотири назви, а не являти собою чотирьох богів, подібно до того, як один Юпітер і одна Юнона мають кожен безліч імен. Під цими іменами мається на увазі різноманітна сила, що відноситься до одного бога або однієї богині; але безліч їх не являє собою безлічі богів. Як буває це часом і з найпрезирливішими жінками, коли вони обтяжуються юрбою тих, до яких вабить їхня похоть, так і душа, що стала знехтуваною і зганьбленою нечистими духами, хоча найчастіше і знаходить задоволення у множенні богів, якими вона паплюжиться, але іноді і обтяжується цим. І сам Варрон, ніби засоромившись цього натовпу, стверджує, що богиня Теллура одна. “Вона ж, – зауважує він, – називається Великою Матір’ю: тимпан, що вона має, означає земну кулю, вежа на голові – міста, сидіння довкола неї – те, що хоча все довкола рухається, але сама вона нерухома. Галів ставлять для служіння їй на знак того, що ті, котрі не мають насіння, повинні служити землі, бо в ній знаходиться все. А що перед нею кривляються, цим, – каже він, – дається зрозуміти, що ті, хто обробляють її, не повинні бути бездіяльними: бо їм завжди є що робити. Дзвін цимбалів, грім залізних знарядь, аплодисментів і всіляка тріскотня показують, що буває під час обробітку землі; мідь надають перевагу тому, що стародавні обробляли землю міддю, перш ніж винайдено було залізо. Приєднують до того ж, – продовжує Варрон, – прирученого лева, який перебуває на волі, щоб цим показати, що немає жодного виду землі, такого віддаленого і суворого, якого не можна було б піддати обробці”.

Продовжуючи далі свою промову, він каже: “Теллурі-матері дали багато імен і назв, вважаючи, що вона являє собою багатьох богів. Її вважають Опою тому, що від оброблення (opere) вона стає кращою; назвали Матір’ю тому, що дуже багато чого народжує; Великою тому, що виробляє їжу; Прозерпіною тому, що з неї виповзають (proserpant) плодові рослини; Вестою тому, що покривається (vestiatur) травами. Таким чином, – каже він, – не без підстави відносяться до неї інші богині”. Але, питається, якщо це – одна богиня, – хоча насправді вона навіть і не богиня, – то навіщо шанують багатьох? Адже все це – багато імен однієї богині, а не стільки богинь, скільки імен. Але гнітом лежить авторитет предків, які помилялися, і в самому ж Варроні викликає побоювання відразу ж слідом за висловленою думкою. Застерігаючись, він зауважує: “Цьому не суперечить та думка предків про цих богинь, за якою вони представляли їх у вигляді безлічі богинь”. Яким же чином не суперечить, коли одна справа, якщо одна богиня має багато імен, і зовсім інша – якщо богинь багато? “Але, – каже він, – можливо, що та ж сама річ і одна, і містить у собі дещо багато чого”. Згоден, що в одній людині є щось багато чого, але хіба тому – і багато людей? Так само і в одній богині може бути багато чого, але хіба через це вона ж є – безліччю богинь? Утім, нехай роблять, що хочуть: розділяють, з’єднують, множать, ділять і переплутують.

Отже, ось вони, ці знамениті містерії Теллури і Великої Матері: в них все має відношення до смертного насіння і до обробки землі. Невже ж речі, що стосуються цього предмета і мають подібний сенс, як-то: тимпан, вежі, галли, безглузде кривляння, дзенькіт цимбалів і дресирування левів – обіцяють комусь вічне життя? Невже оскоплені галли прислуговують цій богині на знак того, що ті, які не мають насіння, повинні служити землі? Чи не саме це служіння позбавляє їх насіння? Адже не набувають же, справді, насіння служінням цій богині ті, хто не має його, але позбавляються внаслідок цього їй служіння насіння ті, хто його має. І не помічають, яку силу набрали злі демони, коли, не сміючи обіцяти нічого великого, були в змозі вимагати такої жорстокості! Якби земля не вважалася богинею, люди обробляли б її, щоб від неї отримувати насіння, а не звірствували б над самими собою, щоб заради неї втрачати своє насіння. Якби її не вважали богинею, вона робилася б родючою завдяки чужим рукам, а не примушувала б людину робити себе безплідною своїми власними руками.

Коли в культі Лібера поважна матрона покладає вінок на чоловічий статевий орган на очах у всього народу, у присутності, мабуть, червоніючого від сорому (якщо тільки в цих людях є хоч крапля сорому) чоловіка; коли в шлюбних церемоніях нареченій наказують сісти на стовбур Пріапа, то ці речі набагато терпиміші та легші порівняно з цією звірячою мерзотою або мерзенним звірітством, яким та й інша стать обманюються демонськими хитрощами так, що внаслідок добровільного каліцтва не робиться ні тим, ні іншим. Там бояться впливу лихого ока на поля; тут не бояться відрубувати свої члени. Там сором’язливість нареченої ображають таким чином, що в неї не забирають не тільки здатність потомства, а й невинність; тут же чоловік спотворює себе так, що і на жінку не перетворюється, і не залишається чоловіком.

Глава XXV. Яке тлумачення дають грецькі мудреці оскопленню Атіса

Варрон не згадав і не дав пояснення відомому Атісу, заради спогаду про любов до якого оскопляються галли. Але мудрі і вчені греки аж ніяк не упустили можливості роз’яснити цю знамениту святиню. Оскільки зовнішній вигляд землі навесні прекрасніший, ніж в інші пори року, то відомий філософ Порфирій доводить, що Атіс означає квіти, а тому й уявляється оскопленим, що квіти, мовляв, опадають перед плодом. Таким чином, порівнюють із квітами не саму людину чи псевдолюдину, звану Атісом, а її статеві органи. Саме останні за його життя й опали, – насправді ж не опали й не зірвані, а просто були роздроблені на частини; за втратою ж цього цвіту пішов не якийсь плід, а цілковите безпліддя. Чим же він залишився потім і що в нього, оскопленого, збереглося таке, що мало б згадане значення? Із чим можна було б це зіставити і який із цього вивести сенс? Або, поламавши над цим марно голову і нічого не придумавши, стануть стверджувати, що краще слід вірити тому, що вигадали чутки і що записано в книгах про оскоплену людину? Наш Варрон мав рацію, що промовчав і не захотів говорити про ці речі: вони не були невідомі йому, як людині найбільш вченій.

Глава XXVI. Про мерзенність культу Великої Матері

Так само не захотів він говорити (принаймні, не пригадаю, щоб я десь у нього це зустрічав) про присвячених Великій Матері, забутих про всяку сором’язливість чоловіків і жінок, жінкоподібних людей, які з намазаним волоссям, набіленими обличчями, з розслабленими членами та жіночою ходою ще до вчорашнього дня ходили площами й вулицями Карфагена, випрошуючи собі в юрби засобів для мерзенного життя. Не знайшлося тлумачення, засоромився розум, замовкло красномовство. Велика Мати перемогла всіх синів-богів величчю не божественності, а злочину. З чудовиськом цим не зрівняється навіть жахливість Януса. Той вирізнявся неподобством тільки в статуях, а ця виявляла в культі неподобство, поєднане з жорстокістю; тому додавали члени з каменю, а ця забирала члени в людей. Порівняно з цією ганьбою здаються малими й незначними ганебні справи самого Юпітера: серед любовних зв’язків із жінками він зганьбив небо зв’язком з одним лише Ганімедом; а ця стількома жінкоподібними людьми, публічно визнаними, і землю осквернила, і образила небо.

З цією огидною жорстокістю можна порівняти тільки жорстокість Сатурна, який наказав оскопити свого батька; але в культі Сатурна люди, якщо і вбивалися, то чужими руками, а не оскоплялися своїми власними. Він, як кажуть поети, пожирав своїх синів, і фізики дають цьому найрізноманітніші тлумачення; історія ж свідчить, що він просто умертвляв їх.

Але якщо пунни приносили йому в жертву своїх дітей, то римляни не прийняли цього. Тим часом Велика Мати і ввела скопців у римські храми, і підтримувала цей дикий звичай; її вважають помічницею римській могутності, – її, що відсікала чоловічі статеві органи! Що значать порівняно з цим злом крадіжки Меркурія, розпуста Венери, безсоромні й мерзенні справи решти богів, про які ми дізналися б із книг, якби це щоденно не виспівували й не представляли в театрах? Але всі ці речі – порожні дрібниці порівняно з тим злом, велич якого була до лиця тільки Великій Матері! Кажуть, що всі ці речі придумані поетами; але хіба поети вигадали і те, що вони богам угодні і приємні? Нехай то було зухвалістю поетів, що їх оспівували й описували; але що їх віднесли до божественних речей і, за наполяганням і вимогою самих богів, чинили на їхню честь, – чим інакшим це назвати, як не злочином богів і водночас вираженням віри в демонів та спокушанням бідних людей? Так, якщо мати богів удостоїлася, що на її честь присвячували на служіння їй скопців, – то це вигадали не поети; вони, навпаки, скоріше жахалися цього, ніж оспівували. Чи цим обраним богам повинен хто-небудь себе присвячувати, щоб після смерті жити блаженно, коли присвячений їм не може жити чесно і до смерті, будучи відданий настільки огидним забобонам і підпорядкований нечистим демонам? Але все це, каже Варрон, має відношення до світу (mundum). Чи не скоріше воно відноситься до нечистого (immundum)? Утім, чому не може належати до світу те, що, як виявляється, існує у світі? Але ми прагнемо досягти такого стану духу, в якому він, поклавши свою надію на істинну релігію, не обожнював би світ, як бога, а хвалив би світ заради Бога, як діло Боже, і, очистившись від світських мерзот, непорочним піднімався б до Бога, Який створив світ.

Глава XXVII. Про вигадки фізіологів, які шанували не істинне божество і не тим культом, яким істинне божество шанувати повинно

Отже, ми бачимо, що ці обрані боги користувалися більшою популярністю, ніж інші; але користувалися не в тому сенсі, що прославлялися їхні заслуги, а в тому, що не приховувалися їхні мерзоти. Тому цілком імовірно, що вони були людьми, як про це передають не тільки поети, а й історики. Так, Вергілій каже:

Сатурн був першим, хто з Олімпу височин

Прийшов, Юпітером позбавлений царства⁸⁵.

Про це, так само як і про інші супроводжуючі цьому обставини, докладно розповідає Евгемер у своїй історії, яку Енній переклав латинською мовою. Оскільки проти цього роду помилок говорили вельми багато тих, хто писав до нас і грецькою, і латинською мовою, то мені не хочеться зупинятися на цьому предметі.

Розглядаючи ці фізіологічні тлумачення, за допомогою яких дотепні й учені люди намагаються перетворити подібні людські речі на речі божественні, я бачу тільки те, що їх можна віднести до справ тимчасових і земних, і до природи тілесної, а якщо й невидимої, то, в усякому разі, до мінливої, якою в жодному разі не може бути істинний Бог. Якби ще вони надавали цьому принаймні значення, узгоджене з почуттям благоговіння, то хоч і доводилося б жалкувати, що в них немає вказівки на істинного Бога, однак до певної міри можна було б миритися з цим, якби водночас не здійснювалося й не велілося здійснювати такі мерзенні й огидні речі; за даних же обставин, коли нечестиво вже шанувати і тіло або дух замість істинного Бога, Який один, перебуваючи в душі, робить її блаженною, – у скільки ж разів нечестивіше шанувати ці речі, та ще й у такий спосіб, що й порятунку не здобуваєш, і не дотримуєшся ані душевної, ані тілесної доброчесності тієї людини, котра шанує їх?

Тому коли храмами, священнодійствами, жертвоприношеннями, належними тільки істинному Богові, вшановують якусь світову стихію або якогось створеного духа, хоча б і нечистого та злого; то погано це не тому, що речі, якими виражається це вшанування, погані, а тому, що вони – такі речі, якими потрібно вшановувати Того одного, кому притаманне таке поклоніння і служіння. Якщо ж хто-небудь стверджує, що безглуздістю або жахливістю статуй, убивством людей, увінчуванням чоловічих статевих органів, публічною розпустою, відсіканням членів, оскопленням дітородних частин, посвятою жінкоподібних людей, відправленням нечистих і брудних ігор він вшановує істинного Бога, Творця будь-якої душі й тіла, то такий не тому грішить, що вшановує не Того, Кого має бути, а тому, що вшановує не так, як має бути. А хто саме такими речами, тобто речами мерзенними і злочинними, шанує до того ж і не істинного Бога, Творця душі й тіла, а якусь, хай і безневинну, природу, чи то душу, чи то тіло, чи то душу й тіло разом, – той подвійно грішить проти Бога, бо шанує замість Бога те, що не Бог, і шанує такими речами, якими не слід вшановувати ні Бога, ні не Бога. А до якої міри бридко і непристойно вони шанують, це очевидно. Що ж або кого вони шанують, було б незрозуміло, якби їхня історія не свідчила, що все, що не робиться мерзенного й огидного, відбувається тому, що самі божества їхні з погрозою зажадали цього. Звідси, якщо відкинути заособистості, зрозуміло, що вся ця громадянська теологія, пропонуючи спогляданню безглузді зображення і через них опановуючи дурні душі, служить нечестивим демонам і нечистим духам.

Глава XXVIII. Про те, що доктрина Варрона про теологію у всіх частинах своїх суперечить сама собі

А що вийшло з того, що Варрон, людина кмітлива і вчена, у своєму тонкому міркуванні постарався розподілити між небом і землею всіх цих богів? Він виявився не в змозі цього зробити: боги вислизають від нього, вириваються, випадають. Віддаючи перевагу вести мову про жінок, тобто про богинь, він каже: “Оскільки, як я про те говорив ще в першій книзі про місця, до уваги береться двояке походження богів: небесне і земне, через що одні з них називаються небесними, а інші – земними; то як у попередніх книгах ми почали з неба, сказавши про Януса, якого одні називають небом, а інші – світом, так тепер, починаючи розмову про жінок, почнемо з Теллури”.

Відчуваю, які у нього труднощі. Керувався він цілком правдоподібним припущенням, що небо являє собою початок скоріше діяльний, а земля – пасивний, і тому небу приписав чоловічу силу, а землі – жіночу, але не зважав на те, що набагато могутнішим є Той, Хто створив і небо, і землю. У такому сенсі він пояснив у попередній книзі знамениті містерії самофракійців, сказавши, що одні ідоли позначають у них небо, інші – землю, а інші – прообрази речей, які Платон називав ідеями. Під небом, на його думку, розуміють Юпітера, під землею – Юнону, а під ідеями – Мінерву; під небом – те, від чого буває, під землею – те, з чого буває, під ідеями – те, згідно з чим буває. Не буду говорити про те, що, на думку Платона, ідеї мають таке значення, що згідно з ними не небо творить, а саме воно створене. Скажу лише, що в книзі про обраних богів він сам випустив з уваги цей тричастинний поділ богів. Він надав небу богів-чоловіків, землі – богинь-жінок, і серед останніх помістив і Мінерву, яку раніше ставив вище неба. Далі, Нептун опинився в нього в морі, яке належить радше до землі, ніж до неба. Нарешті, Дітіс-батько, званий греками Πλούτων, брат обох (тобто неба-Юпітера і моря-Нептуна) і бог-чоловік, також виявився богом земним.

Яким же, питається, чином він намагається надати богів небу, а богинь землі? Що в міркуваннях його можна знайти твердого, безсумнівного, розумного? Адже земля у нього і Теллура, початок богинь, Велика Мати, перед якою горланить і кривляється божевільна мерзенність людей, що оскопили себе. Який сенс після цього в тому, що Янус названий ним главою богів, а Теллура – богинь? Там омана не втримала однієї глави, тут безумство не зберегло її здоровою. Навіщо подібні дрібниці вони намагаються відносити до світу? Та нехай би вони й досягли успіху в цьому – жодна розсудлива людина не стане шанувати світ замість Бога. Втім, вони і в цьому не досягли успіху. Тому нехай краще віднесуть все це до померлих людей і демонів, і непорозуміння усунуться самі собою.

Глава XXIX. Про те, що все те, що фізіологи відносили до світу і його частин, вони мали б відносити до єдиного істинного Бога

По суті, все, що вони нібито на підставі фізичних законів з теології цих богів відносять до світу, все це, анітрохи не ображаючи благочестивого почуття, ми можемо віднести до істинного Бога, що створив світ, Творця душі й тіла, так. Ми шануємо Бога, але не небо і землю, з яких складається світ, і не душу або душі, розлиті в усіх живих істот; Бога, який створив небо і землю та все, що на них є, створив не тільки живі душі, а й їхні почуття та розум.

Глава XXX. З яким благочестям належить відрізняти Творця від створіння, щоб не шанувати стількох богів, скільки існує справ єдиного Творця

Простежимо в загальних рисах ті справи єдиного Бога, через які вони вигадали собі багатьох і несправжніх богів, намагаючись пристойно витлумачити свої найгірші і злочинні таїнства. Ми шануємо Бога, Який встановив для створених Ним створінь початки та мету їхнього буття; Який містить, знає і має в своєму розпорядженні причини речей; Який створив силу насіння, дав живим істотам, яким захотів, розумну душу, звану духом, дарував здатність до мовлення, дав деяким духам дар пророкування майбутнього, хоча часом і сам пророкує майбутнє та зцілює хвороби, через кого Йому буде угодно; Який розпоряджається початком, перебігом і завершенням воєн, коли ними належить виправляти й очищати людський рід; Який для розчинення безмежної природи створив усе, а вогонь, що спалює, управляє ним; Який є Творець і Правитель усіх вод; Який створив сонце, найсвітліше з усіх тілесних світил, і дав йому відповідний рух і силу; Який простягає Свою владу і володарювання і на саме пекло; Який визначив насіння і їжу смертним тваринам відповідно до їхньої природи; Який закладає підґрунтя землі та робить її родючою, щедро роздаючи її плоди тваринам і людям; Який знає і впорядковує причини не тільки головні, а й другорядні; Який вказує напрямки небесним і земним шляхам; Який людському розуму, Ним створеному, дав знання різних наук; Який встановив шлюб чоловіка і дружини для продовження людського роду.

Усе це кмітливий і вчений Варрон на підставі невідомо яких фізичних тлумачень, звідкись вичитаних або вигаданих ним самим, намагається розподілити між обраними богами. Але все це робить і всім керує єдиний істинний Бог, до того ж саме як Бог, тобто всюдиприсутній, не обмежений будь-яким простором, не пов’язаний будь-якими зв’язками, не розділений на жодні частини, ні в чому не змінюється, наповнюючи небо і землю присутністю Своєї могутності і повнотою Своєї природи. Усім, що створив, Він керує так, що воно і саме, з Його відома і дозволу, здійснює і виконує свої власні рухи. Бо хоча без Нього нічого не може бути, проте ж створене – це не те, що Він. Багато що робить Він і через ангелів, але блаженними робить їх тільки від Себе самого. Так само, хоча з деяких причин Він і посилає ангелів до людей, але робить блаженними людей не через ангелів, а від Себе самого. Від цього єдиного істинного Бога ми й очікуємо майбутнього життя.

Глава XXXI. Крім загальних дарів якими зокрема благодіяннями Божими користуються послідовники істини

Крім такого роду благодіянь, які Бог щедро посилає доброчесним і порочним людям через згадане нами управління природою, ми маємо від Нього велике знамення великої Його любові власне до доброчесних людей. Ми рішуче не в змозі подякувати Йому належним чином і за ті благодіяння, що існуємо, живемо, бачимо небо і землю і маємо розум, за допомогою якого знаходимо Його самого, Який створив усе це. Але яке серце, який язик у змозі належним чином подякувати Йому за те, що Він не залишив нас, утруднених і обтяжених гріхами, які відвернулися від Його світла і затьмарилися любов’ю до мороку, тобто до непотребств, а послав до нас Своє Слово, Яке є Син Його єдинородний, щоб ми пізнали від Нього, народженого плоттю, Який постраждав за нас, наскільки високо цінує Бог людину; щоб цією єдиною жертвою ми очистилися від усіх гріхів і щоб, отримавши в серця потік любові від Духа Його, незважаючи на всі труднощі, досягли вічного заспокоєння та невимовної насолоди споглядати Його?

Глава XXXII. Про те, що таїнство спасіння Христового відоме було в усі минулі часи і різними знаменнями проповідуване було завжди

Цю таємницю вічного життя деякими знаменнями і відповідними часу таїнствами проповідували через ангелів від самого початку людського роду. Потім єврейський народ був об’єднаний в одне громадянське суспільство для збереження таїнств; у ньому через низку знаючих і деяких незнаючих людей було предсказано те, що відбувається від часу пришестя Христа до наших днів, так само як і те, що повинно статися в майбутньому; і розсіяний був згодом цей народ серед інших народів заради свідчення Писань, якими проповідували майбутній порятунок у Христі. Бо не тільки пророцтва, що містяться в слові, не тільки правила життя, що впорядковують моральність і благочестя та містяться в книгах, а й священнослужіння, священство, храми, жертовники, обряди, свята й усе, що належить до того, що притаманне Богу і Христу, і все, що належить Богу, і що притаманно Богу, і що притаманно Богу, і що притаманно Богу, і що притаманно Богу, і що притаманно Богу, і по-грецьки називається λατρεία, – все це знаменувало і провіщало те, що заради майбутнього життя вірних у Христі здійснилося, як ми віримо, виповнюється, як ми бачимо, і повинно виповнитися, як ми сподіваємося.

Благодаря этой одной истинной религии обнаружилось, что боги язычников суть нечистые демоны, которые под видом душ умерших или мировых тварей желали почитаться в качестве богов, надменно услаждались якобы божескими почестями, а на деле – вещами преступными и гнусными, не допуская обращения человеческих душ к истинному Богу. От их зверского и нечестивого господства человек освобождается, когда начинает веровать в Того, Который для восстановления падшего явил пример такого же уничижения, с какой гордостью они пали.

Глава XXXIII. Про те, що тільки християнська релігія могла виявити хитрість лукавих духів, які насолоджуються людською оманою

Так з’явилися ті боги, про яких ми говорили, так само як і інші боги інших народів і в інших країнах. Хоч як намагався Варрон зіставити їхні культи з природними законами, щоб якось облагородити цим ганебні речі, він не в змозі вигадати, яким чином узгодити їх один з одним, бо причини згаданих культів були аж ніяк не ті, що він думав або хотів думати. Якби справа йшла саме так, то навіть якби це і не мало відношення до істинного Бога і життя вічного, але наявність будь-яких природних причин певним чином виправдовувала б дивацтва культів, виражені у вигляді якого-небудь неподобства або дурості. Це і спонукало Варрона в такий спосіб намагатися пояснювати деякі театральні твори і містерії капищ. Щоправда, він не виправдав театрів наслідуванням капищ, а скоріше засудив капища за наслідування театрів; однак, вказавши на свої природні причини явища, він на деякий час заспокоїв почуття, обурені речами, які приводять у жах.

Глава XXXIV. Про книги Нуми Помпілія, які сенат велів спалити, щоб не зробити відомими викладені в них причини культу

Але потім з’ясувалося, що вони, як повідомляє той самий вчений чоловік, не змогли байдуже сприйняти причини культів, викладені в книгах Нуми Помпілія, і не вважали за можливе не тільки довести їх до відома народу, а й навіть таємно їх зберегти. Отже, у того ж Варрона в книзі, присвяченій культам богів, читаємо таке: ” Дехто Теренцій мав землю біля підошви Янікула. Його орач, проходячи плугом біля могили Нуми Помпілія, вирив із землі його книжки, в яких було викладено причини встановлень культів. Теренцій відніс їх до Риму преторові. Той, переглянувши їх, повідомив про відкриття сенату. Сенат, тільки-но ознайомившись із деякими з причин, висловив схвалення померлому Нумі і, оскільки батьки-сенатори були людьми релігійними, визначив, щоб претор ці книги спалив”.

Нехай кожен думає про це, що вважає за потрібне. Для мене ж цілком достатньо нагадати, що причини культів, викладені Помпілієм, установником римського культу, не повинні були стати відомими ні народові, ні сенаторам, ні жерцям, і що сам Нума Помпілій проник у ці демоничні таємниці шляхом недозволеної цікавості. Він записав їх, але хоча й був безстрашним царем, не наважився, однак, ні ознайомити з ними інших, ні спалити записане. Першого він не захотів, щоб не навчити людей безбожництва, другого – щоб не збудити проти себе невдоволення демонів. І ось він зарив їх у такому місці, яке вважав недоступним, бо не думав, що до його гробниці наважиться наблизитися плуг. Сенат же, не наважившись засудити вірувань предків, змушений був висловити схвалення Нуме; але згадані книги знайшов до такої міри небезпечними, що побоявся їх знову закопувати, а наказав спалити ці пам’ятники з печаткою прокляття. Оскільки здійснювати ці культи вони вважали за необхідне, то розсудили, що омана за незнання причин є більш стерпною, ніж обурення громадянського порядку за знання.

Глава XXXV. Про гідромантію, яка, спричинивши деякі демонські силуети, вводила Нуму в оману

Нума, до якого не було послано ні пророка Божого, ні якогось ангела, змушений був звернутися до гідромантії, щоб побачити у воді образи богів (точніше, глузування з нього демонів) і від них дізнатися, що він мав установити й здійснювати у вигляді культу. Варрон каже, що цей рід ворожіння був вигаданий персами і саме до нього вдався Нума, а після нього і Піфагор. Якщо ж до води домішували кров, то це давало змогу запитувати й мертвих і називалося у греків νεκρομαντεία. Але чи назвати її гідромантією, чи некромантією, у всякому разі це саме той рід ворожінь, у якому передбачення даються від імені мертвих. До яких мистецтв вони вдавалися для цього – справа їхня. Я не буду говорити про те, що навіть у провінціях і до пришестя Спасителя такого роду мистецтва зазвичай заборонялися і переслідувалися законами. Проте Нума саме з їхньою допомогою дізнався ті культи, обряди яких він зробив загальновідомими, а причини – приховав. До такої міри він сам злякався того, про що дізнався. Коли ж книги, в яких ці причини були викладені, виявилися, сенат їх спалив. З якого ж дива Варрон наводить для цих обрядів казна-які фізичні причини? Адже якби саме вони наводилися в тих книгах, їх би, безсумнівно, не спалили. Хіба отці-сенатори спалили книги самого Варрона, написані ним і присвячені понтифіку Цезарю? А те, що Нума Помпілій використовував воду для своєї гідромантії, послужило приводом до розповіді, ніби його дружиною була німфа Егерія, як про те написав сам Варрон.

Отже, за допомогою цієї гідромантії згаданий римський цар, який палко прагнув проникнути в недоступні людині таємниці, дізнався про ті обряди культу, які мали понтифіки викладеними у своїх книжках, і про ті причини обрядів, про які не хотів, щоб вони стали відомими будь-кому, окрім нього. Виклавши їх окремо, він змусив їх, так би мовити, померти разом із собою. Гадаю, це тому, що там були викладені вимоги демонів до такої міри брудні й злочинні, що через них уся громадянська теологія стала б нестерпною навіть для тих, хто спокійно прийняв багато огидних обрядів; або, можливо, усі боги були представлені там померлими людьми, бо і самі демони тішаться такими культами, підставляючи під виглядом померлих самих себе. Але таємним провидінням істинного Бога було влаштовано так, що Помпілію було попущено дізнатися про це за допомогою гідромантії, але не попущено було свої книжки спалити, завдяки чому цей випадок став відомим, потрапив до книжки Варрона, і з неї ми дізналися, як усе сталося. Бо демони можуть робити тільки те, що їм попускається робити. Попускається ж це їм найвищим і найсправедливішим судом верховного Бога на покарання тим, хто заслуговує або піддатися їхньому переслідуванню, або навіть підпасти під їхню владу і бути спокушеними ними. А до якої міри згадані книжки були визнані небезпечними і невідповідними до шанування істинного Божества, можна судити з того, що сенат ці закопані Помпілієм книжки побажав спалити.

Отже, хто не бажає вести благочестивого життя, нехай шукає за допомогою подібних культів вічної смерті. Хто ж не хоче спілкуватися зі злими демонами, той нехай не боїться того шкідливого суєвір’я, яким їх шанують, але намагається пізнати істинну релігію, яка їх викриває і перемагає.