На початку цієї книги бл. Августин заперечує віру в долю, в припущенні, що знайдуться, мабуть, люди, які захочуть могутність і зростання римської держави віднести до долі, бо в попередній книзі він довів, що те й інше не можна приписати богам неправдивим. Торкнувшись у зв’язку з цим питання про божественне провидіння, доводить, що цим провидінням не знищується наша вільна воля. Потім говорить про стародавні римські звичаї і про те, за які заслуги римлян або за яким божественним судом трапилося так, що посиленню їхньої влади сприяв сам істинний Бог, якого вони не шанували. На закінчення вчить, у чому слід вважати справжнє благополуччя християнських імператорів.

Передмова

Відомо, що все, чого ми бажаємо, зводиться до щастя, яке є не богинею, а даром Божим. Тому людям не слід шанувати жодного іншого бога, окрім Того, Який може зробити їх щасливими; а якби щастя було богинею, було б справедливо стверджувати, що одна ця богиня і повинна шануватися. Тому нам зараз належить розглянути ті причини, через які Бог, що може дарувати й такі блага, які можуть мати й люди недобрі, а тому й нещасні, зволив, щоб Римська держава була такою великою й існувала такий довгий час. Що не безліч несправжніх богів, яких римляни шанували, робило це, про це ми багато вже говорили і ще скажемо там, де це виявиться доречним.

Глава I. Держава римська і всі взагалі царства не є справою випадку, і не залежать від положення зірок

Отже, велич Римської держави не була справою ні випадковості, ні долі, згідно з думкою тих, хто справою випадковості називає те, що не має жодних причин або відбувається не через якийсь розумний порядок, а справою долі – те, що трапляється через якийсь неминучий порядок, всупереч волі Божій і волі людській. Людські царства влаштовуються божественним провидінням; якщо ж хто-небудь приписує це долі на тій підставі, що долею називає саму божественну волю і силу, такий нехай цю думку збереже, але вираз її виправить. Бо чому б йому не сказати відразу ж того, що він скаже потім, коли хто-небудь запитає його, що він розуміє під долею? Адже коли люди чують це слово, вони, згідно зі звичним його вживанням, розуміють під ним не що інше, як вплив відомого положення зірок у той момент, коли будь-хто народжується або зачинається. Цей вплив дехто вважає незалежним від волі Божої, а дехто стверджує, що він саме на ній і ґрунтується.

Ті, які вважають, що зірки визначають поза волею Божою, що ми робитимемо, які матимемо блага або які зазнаємо лиха, мають викликати справедливу відразу в усіх: не тільки в тих, хто сповідує істинну релігію, а й у тих, хто хоче бути прихильниками будь-яких, хоча б і хибних, богів. Бо до якого іншого наслідку призводить ця думка, як не до того, що не потрібно шанувати і поклонятися рішуче ніякому богу?

Утім, наше міркування спрямоване не проти таких, а проти тих, які заради захисту уявних богів ставляться вороже до релігії християнської. Ті ж, які ставлять у залежність від волі Божої становище зірок, які відомим чином визначають, яким хто буде і що з ним трапиться доброго чи поганого, ті, – якщо вони думають, що вищою божественною владою зіркам надано такі права, що вони визначають згадане з власної доброї волі, – наносять велику образу небу: бо, за їхніми уявленнями, виходить, що у своєрідному найяснішому небесному сенаті та найблискучішій небесній курії визначають, що повинні чинитися й лихі злодіяння. Ухвали подібне яке-небудь земне місто, воно було б зруйноване за рішенням роду людського. Потім, яке місце залишається суду Божому у вирішенні справ людських, яким надають нібито небесної необхідності, тоді як Господь – Господь і зірок, і людей?

Якщо ж скажуть, що зірки, хоча й отримують владу від верховного Бога, визначають згадане не на власний розсуд, а за відомого поєднання неминучих умов виконують тільки Його веління, у такому разі чи не доведеться і про самого Бога думати те, що виявилося найвищою мірою негідним приписувати волі зірок?

Скажуть, що зірки скоріше позначають згадане, ніж здійснюють його, тож відоме їхнє становище є нібито своєрідною фразою, що пророкує майбутнє, але не вирішує його. Справді, такої думки дотримувалися деякі вельми вчені люди. Хоча математики і не мають звички висловлюватися так, – не кажуть, наприклад: “Марс у такому-то положенні позначає людиновбивцю”; а кажуть: “Марс породжує людиновбивцю”, – припустімо, що вони кажуть не так, як треба, і що для пояснення того, що, на їхню думку, вони знаходять у відомому положенні зірок, їм треба було б запозичити спосіб виразу у філософів. Але в такому разі як це виходить, що вони ніколи не могли до пуття пояснити, звідки в більшості випадків така різниця в долях близнюків: і в діяльності їхній, і в пригодах, і в заняттях, і в мистецтвах, і в суспільному становищі, і в інших обставинах людського життя; так що багато людей, сторонніх у цьому плані, більше буває схоже на якого-небудь з них, ніж самі близнюки один на одного, хоча при народженні їх відокремлюють найнезначнішим проміжком часу, а зароджуються в одному зляганні, в одну й ту саму мить?

Глава II. Про однаковий і різний стан здоров’я близнюків

Цицерон каже, ніби знаменитий лікар Гіппократ залишив у своїх творах нотатку, що коли якісь брати разом почали хворіти, і хвороба їхня в один і той самий час посилювалася і в один і той самий час – відступала, він здогадався, що вони близнюки. Щодо таких стоїк Посидоній, ревно відданий астрології, зазвичай стверджував, що вони народилися і були зачаті за одного й того самого положення зірок. Отже, те, що, на думку лікаря, вказувало на найближчу схожість у стані здоров’я, на думку філософа-астролога, належало до впливу та розташування зірок, що було під час їхнього зачаття і народження.

У подібному питанні більш заслуговує на увагу і набагато ймовірніше припущення лікаря. Бо яким був тілесний стан батьків під час злягання, таким же міг бути і стан зародків, так що вони могли народитися з отриманими з материнського тіла першими задатками однакового здоров’я. Потім слідувало виховання в одному домі, однакове харчування; великий вплив, за свідченням медицини, мають на здоров’я повітря, місце розташування і якість води, а також звичка до одних і тих самих вправ; все це утворює до такої міри подібні тіла, що одні й ті самі причини однаково спонукають їх і до одночасного захворювання. Ставити ж одночасність захворювання в залежність від розташування неба і зірок у той час, як їх було зачато або народжено, коли в той же самий час на смузі земній, що перебуває під тими самими небесними знаками, могло зачатись і народитись безліч людей найрізноманітніших класів, найрізноманітніших характерів і з різною долею, як на мене, вкрай дико. З іншого боку, ми знали близнюків, які не тільки відрізнялися своєю діяльністю і мандрівками, а й хвороб зазнавали різних.

На мій погляд, Гіппократ найприродніше пояснив би це тим, що відмінність у стані їхнього здоров’я могла виникнути через різницю в харчуванні й у тих вправах, які залежать не від тілесної конституції, а від душевної волі. Але було б дивно, якби з цього предмета знайшовся що сказати Посидоній або який-небудь інший захисник теорії фатального впливу зірок, якби не надумав насміхатися над неосвіченими умами в тих речах, яких вони не розуміють. Ті ж висновки, які вони намагаються робити з незначного проміжку часу, що відокремлює один від одного близнюків під час їхнього народження, беручи до уваги частинку неба, в якій здійснюється спостереження години, що зветься ними гороскопом, ці висновки або вказують на меншу різницю, ніж виявляється її у волі, у діях, у вдачах і у випадковостях життя близнюків; або припускають навіть більшу, ніж та, що є між близнюками за тотожності їхнього низького або знатного походження, відмінність у якому вони головним чином ставлять у залежність від години народження. З огляду на це, якщо близнюки народжуються один після іншого так скоро, що вказівка гороскопа залишається тією самою, я вимагаю дотримання такої тотожності в усьому, чого не можуть уявити жодні близнюки; якщо ж сповільнення того, хто народжується другим, змінює гороскоп, я вимагаю і різних батьків, яких близнюки мати не можуть.

Глава III. Про аргумент, який математик Нігідій у питанні про близнюків запозичив від гончарного колеса

Даремно тому посилаються на знаменитий дослід з гончарним колесом, який придумав, кажуть, Нігідій у відповідь на це питання, що ускладнило його, чому й отримав прізвисько Фігула (гончара). Повернувши гончарне колесо з такою силою, з якою в змозі був це зробити, він під час кружляння його швидко доторкнувся до нього два рази чорною фарбою нібито в одному і тому ж місці. Коли рух колеса припинився, зроблені ним знаки були знайдені на околиці колеса на чималій відстані один від одного. Так само точно, сказав він, за відомої швидкості небесного кругообігу, хоча б один після іншого народжувався з тією самою швидкістю, з якою я два рази доторкнувся до колеса, це дає велику різницю в небесному просторі. Від цього, пояснив він, виявляється вельми значна відмінність у нравах і поворотах у житті двійнят.

Цей аргумент більш крихкий, ніж посудини, що ліпляться тим колесом. Адже якщо спостереження неба таке важке, що за сузір’ями не можна зрозуміти, чому одному з близнюків дістається спадок, а іншому – ні, то як вони, розглядаючи сузір’я інших, котрі не близнюки, насмілюються пророкувати те, що є незбагненним таїнством, і приурочувати це до хвилин народження? Скажуть, що вони роблять подібні передбачення щодо інших народжуваних тому, що ці передбачення ґрунтуються на спостереженні триваліших проміжків часу, а ті незначні частки хвилин, що можуть відокремлювати близнюків одна від одної під час народження, відносяться до обставин порожніх, про які математиків зазвичай не питають (хто, наприклад, буде питати, коли сидітиме, коли ходитиме, коли або що їстиме?). Але хіба ми говоримо про такі речі, коли вказуємо безліч і вельми важливих відмінностей у нравах, діяльності та випадковостях життя близнюків?

Глава IV. Про близнюків Ісава та Якова, далеко не схожих один на одного властивостями своїх характерів і діяльності

За свідченням давньої історії, народилися два близнюки (я зупинюся тільки на особливо видатних випадках) один після іншого так, що другий тримав ступню першого. А тим часом у житті та характері їхньому була така протилежність, у діях така відмінність, у батьківській любові до них така розбіжність, що все це зробило їх ворогами. Чи такого роду ця несхожість, що коли один ходив, інший сидів; або коли один спав, інший не спав; або коли той говорив, цей мовчав? Подібні речі належали б до тих дрібниць, яких не можуть відзначити ті, що визначають положення зірок, під яким кожен народжується і на підставі якого математики дають свої відповіді. Але один із них був за плату в рабстві, інший не був рабом; одного любила мати, іншого не любила; один втратив честь, яка вважалася в них великою, інший придбав її. А яка відмінність у тому, що стосується дружин, синів, майна? Отже, якщо це залежить від тих незначних проміжків часу, якими відокремлюються один від одного (під час народження) близнюки, і не визначається сузір’ями, то на якій підставі подібні речі пророкують, коли розглядають сузір’я інших (не близнюків)? Якщо ж передбачаються на тій підставі, що відносяться не до невловимих моментів, а до певних просторів часу, можливих для спостереження і позначки, то до чого тут гончарне колесо? Чи до того, щоб за його допомогою кружляти глиняні голови людей і не давати їм можливості переконатися в марнослів’ї математиків?

Глава V. Чим беззаперечно доводиться, що математики викладають хибне значення

Ті самі, в яких Гіппократ упізнав близнюків, спостерігаючи як лікар за їхньою хворобою, що одночасно в обох то посилювалася, то відступала, – ці самі, чи не достатньо вони спростовують тих, хто приписує зіркам те, що залежало від схожості в тілесній організації? Бо чому вони хворіли однаково в один і той самий час, а не один перед тим, а інший після, як і народилися (адже разом вони жодним чином не могли народитися)? Якщо ж та обставина, що вони народилися не одночасно, не послужила причиною того, що вони хворіли в різний час, то на якій підставі стверджують, що різниця в часі народження має вплив на відмінність в інших умовах життя? Чому б вони могли в різний час подорожувати, в різний час брати дружин, в різний час народжувати дітей і так далі, внаслідок того, що народилися в різний час, але не могли через те ж саме і хворіти в різний час? Адже якщо відносне уповільнення народження змінило гороскоп і внесло відмінності в інші умови життя, то чому ж щодо хвороб залишилася чинною та тотожність, що мала місце за одночасності зачаття? А якщо причини, що фатально визначають здоров’я, криються в зачатті, а причини, що визначають інші обставини життя, вважаються такими, що залежать від народження, то вони не повинні на підставі спостереження сузір’їв у момент народження давати будь-які прогнози щодо здоров’я, якщо година зачаття не підлягає їхньому спостереженню. Якщо ж, не спостерігаючи гороскопа зачаття, пророкують хвороби на тій підставі, що на них вказують моменти народження, то яким чином вони на підставі години народження пророчили б якомусь зі згаданих близнюків час, коли він захворіє, коли вже й інший, який не мав тієї ж самої години народження, мав би захворіти одночасно з ним?

Потім запитую: якщо різниця в часі народження близнюків має таке важливе значення, що через неї вони мають перебувати під різними сузір’ями і тому мати різний гороскоп, а з ним і різні поєднання всіх планет, у яких (поєднаннях) передбачається така сила, що від них залежить і відмінність доль, то яким чином це могло трапитися, якщо їхнє зачаття не могло відбутися в різний час? Якщо один момент, у який обидва були зачаті, не завадив одному народитися раніше, а іншому після, то чому б, якби обидва народилися в один і той самий момент, завадило б що-небудь одному померти раніше, а іншому після? Якщо одночасність зачаття дозволяє близнюкам у утробі мати різний результат, то чому одночасність народження не дозволила б якимось двом людям мати різний результат, хоча б цим і руйнувалися всі вигадки мистецтва або, точніше, безглуздя, про яке йдеться? Чому, справді, зачаті в один і той самий час, в один і той самий момент, за одного й того самого розташування неба, мають різну долю, що дає їм різні години народження, а двоє, однаково народжені в один і той самий момент часу за одного й того самого розташування неба, але від двох матерів, не можуть мати різної долі, що змусила би їх жити та вмерти в різний спосіб? Чи зачаті ще не мають долі і не можуть її мати, поки не народяться? У такому разі навіщо стверджують, ніби ці віщуни можуть багато чого напророчити, якщо буде визначена година зачаття? Дехто навіть розповідає, ніби якийсь мудрець спеціально підібрав певну годину, щоб лягти з дружиною, і внаслідок цього народив дивовижного сина. Зрештою, і ту обставину, що згадані близнюки одночасно хворіли, великий астролог, він же й філософ Посидоній, пояснює саме тим, що вони в один і той самий час були народжені й в один і той самий час зачаті. Зачаття він приєднував, звісно, для того, щоб йому не сказали, що одночасність народження безсумнівно зачатих в один і той самий час не можна вважати безсумнівною, і щоб ту випадковість, що вони хворіли однаково і разом, він не змушений був природно пояснити однаковою організацією тіл, а міг однаковий стан здоров’я поставити в залежність від сузір’їв. Отже, якщо зачаття має такий вплив на однаковість доль, то народжувані не повинні були змінювати цих доль часом свого народження. Якщо ж долі близнюків змінюються через те, що вони народжуються в різний час, то чому ж не вважати ці долі такими, що вже змінилися, бо вони народилися в різний час? Чи не змінює долі народження і воля тих, хто живе, так само, як змінює долі зачаття порядок народжуваних?

Глава VI. Про близнюків різної статі

Але і за самого зачаття близнюків, у якому, безсумнівно, моменти часу для обох тотожні, яким чином відбувається так, що один зачинається чоловіком, а інший – жінкою? Адже ми знаємо близнюків різної статі: обидва вони ще живуть, обидва ще в квітучих літах. Тілесним своїм виглядом, наскільки це можливо при відмінності статі, вони схожі один на одного, але за способом і цілями життя дуже між собою різні. Не кажу про неминучу відмінність чоловічої та жіночої діяльності, як, наприклад, про те, що один перебуває на службі коміта і майже постійно перебуває поза своїм домом, а інша живе безвихідь у батьківському домі, у власному селі; але що найдивовижніше, якщо вірити роковим передбаченням зірок, і недивовижно зовсім, якщо брати до уваги людську волю та Божі дари, це – що один одружений, а інша – серед освячених дів; той породив численне потомство, а та й не одружувалася. Чи дуже великий цього разу вплив гороскопа?

Наскільки він нікчемний, я показав уже достатньо. Яким би він там не був, кажуть вони, він має місце при народженні. Чи не скажуть, що і при зачатті? Адже злягання цього разу було явно одне: властивість природи така, що жінка, яка раз зачала, не може (до пологів) ще раз зачати; отже, близнюки зачинаються в один і той самий момент. Але можливо, оскільки вони народилися під різним гороскопом, то під час самого народження один змінився на чоловіка, а інша на жінку? Не ризикуючи сказати неминучу дурість, можна було б стверджувати, що вплив зірок поширюється на одні тілесні відмінності, подібно до того, як від наближення й віддалення сонця відбувається відмінність пір року, і від приросту й убутку місяця збільшуються та зменшуються деякі роди речей: наприклад, морські їжаки, мушлі та дивовижні припливи океану, але що душевні пристрасті не підкоряються положенню зірок. У такому разі ці пани, які намагаються поставити в залежність від нього самі наші дії, нехай напоумят нас, яким чином пояснити ту обставину, що принцип цей виявляється незастосовним навіть до тіл. Бо що має ближчий стосунок до тіла, як не стать? А між тим, під одним і тим же сузір’ям можуть бути зачаті близнюки різної статі. І потім, чи можна що-небудь сказати або подумати безглуздіше, ніж те, що відоме положення зірок, що було однаковим для обох у годину зачаття, не могло зробити так, щоб сестра, яка мала з братом одне й те саме сузір’я, не мала різної з ним статі; але положення зірок, що було у час їхнього народження, могло зробити так, що вона так сильно відрізняється від нього своєю незайманою святістю.

Глава VII. Про вибір дня для одруження або для посадки та посіву чого-небудь у полі

Далі, хто знайде здоровий глузд у стараннях цих людей створити для своїх дій певним чином нові долі за допомогою вибору для них відомих днів? Він, бачте, не народився так, щоб міг мати дивовижного сина, а скоріше так, що мав би народити сина, який заслуговує на презирство; а тому, як людина вчена, обирає відому годину для з’єднання з дружиною. Таким чином, він створює долю, якої не мав, і дія його дає початок року, якого не було в його народженні. Неймовірна дурість! Обирається відомий день для одруження; робиться це, я гадаю, для того, щоб інакше не натрапити на недобрий день і не одружитися нещасливо. Куди ж поділося в такому разі те, що було вже визначено зірками при самому народженні? Чи людина може вибором відомого дня змінити те, що для неї вже визначено наперед, а відтак те, що вона визначила сама для себе вибором відомого дня, вже не може бути змінено ніякою іншою владою?

Потім, якщо одні тільки люди, а не все, що існує під сонцем, підпорядковані сузір’ям, – навіщо вони вибирають відомі начебто найсприятливіші дні для посадки виноградних лоз, дерев і посіву нив, а інші, так само як найвдаліші, для об’їжджання тварин, для парування під час запліднення кобил і корів і т.п.? Якщо ж вибір певних днів для цих речей має значення тому, що відоме положення зірок у різні моменти часу панує над усіма земними тілами, одухотвореними або неживими, то в такому разі нехай звернуть увагу на незліченну кількість речей, що народжуються, виникають, зароджуються в один і той самий момент часу, і, однак, мають при цьому різний результат; їхні спостереження змусять сміятися навіть карапуза.

Справді, хто буде настільки божевільний, що наважиться стверджувати, буцімто всі дерева, всі трави, всі тварини, плазуни, птахи, риби, черв’яки, кожна особина окремо мають різні моменти народження? Проте відомі люди мають звичай для випробування мистецтва математиків представляти на розгляд їхні сузір’я безсловесних тварин, ретельно спостерігаючи для цієї мети за їхнім народженням у себе вдома, і надають перевагу над усіма іншими тими математиками, які, розглянувши сузір’я, скажуть, що народилася тварина, а не людина. Останні мають сміливості визначати навіть якості тварини й те, для чого вона придатна: чи то для шерсті, чи то для їзди, чи то для плуга, чи то для охорони дому. Намагаються вони визначати й собачі долі й дають згадані відповіді за гучних вигуків з боку здивованих слухачів. Так божеволіють люди, вважаючи, що в той час, коли народжується людина, поява інших предметів призупиняється так, що разом з людиною під однією і тією ж небесною смугою не народжується навіть муха. Допустіть вони останнє, вийдуть висновки, які поступово й непомітно приведуть їх від мух до верблюдів і слонів.

Не хочуть вони звернути уваги й на те, що після обрання відомого дня для засіву поля в землю в один і той самий час падає надзвичайна кількість зерен, які разом проростають, разом, зійшовши, зеленіють, разом виростають, золотяться; і тим не менш, з колосків, які (засіяні) одночасно, всі, так би мовити, начебто зрослися один з одним, одні гинуть від іржі, інших винищують птахи, інших зривають люди. Яким чином стануть вони стверджувати, що ці зерна, які мали такий різний кінець, мали й особливі сузір’я? Чи не стануть вони нарікати на те, що обирали для цих речей відомі дні, і стверджуватимуть, що небесне передвизначення не стосується їх, але що зіркам підпорядковані одні тільки люди, – люди, яким одним на землі Бог дав вільну волю? Зваживши все це, мимоволі дійдеш висновку, що коли астрологи дають багато дивовижних за своєю правдивістю пророцтв, то це буває через таємне навіювання недобрих духів, які намагаються впроваджувати й стверджувати в людському розумі ці хибні та шкідливі вірування у зоряні долі, а не через мистецтво відмічати й розглядати гороскоп – мистецтво, яке насправді не існує.

Глава VIII. Про тих, які ім’ям долі називають не положення зірок, а відомий зв’язок причин, що залежить від волі Божої

Є й такі, які ім’ям долі називають не відоме положення зірок, що буває під час чийогось зачаття, народження чи появи, а зв’язок і послідовність усіх причин узагалі, які виробляють усе, що буває. З такими немає потреби довго міркувати й сперечатися через назву, якщо саму послідовність і відомий зв’язок причин вони ставлять у залежність від волі та влади Бога, Який, за прекрасним і цілком істинним віруванням, і знає все перш, ніж воно буває, і не залишає невпорядкованим; Бога, від Якого походить усяка влада, хоча не від Нього походять усі бажання. Останнє слугує доказом, що долею вони називають головним чином волю верховного Бога, влада Якого непорушно простягається на все. Якщо не помиляюся, це вірші Аннея Сенеки:

Володар небесний, отче, вкажи

Куди йти мені – йду негайно,

Тобі покірний. А не захочу – тоді

Туди ж, грішний, поповзу, стогнучи,

Терплячи все те, що зазнав би праведним.

Смиренного доля веде, непокірного – тягне⁶¹.

У цьому вірші він найочевиднішим чином називає долями те, що вище назвав волею небесного батька. Він каже, що готовий коритися йому, щоб бути веденим добровільно, а не потягненим проти волі, тому, що

Смиренного доля веде, непокірного – тягне.

Та ж думка чується і у відомих віршах Гомера, які Цицерон переклав латиною так:

Tales sunt hominum mentes, quali pater ipse

Iuppiter auctiferas lustrarit lumine terras.⁶²

Поетично виражена думка не має, звісно, вирішального значення в цьому питанні. Але він каже, що стоїки, підтверджуючи значення долі, мали звичай цитувати ці Гомерівські вірші. Отже, йдеться не про думку поета, а про думку тих філософів, бо цими віршами, які вони наводять у міркуваннях про долю, вони з повною ясністю висловлюють своє уявлення про те, що таке доля, бо називають Юпітера, якого вважають верховним богом, і ставлять у залежність від нього сплетіння доль.

Глава IX. Про провидіння Боже і про власну волю людини, проти визначення Цицерона

Цицерон так посилено намагається спростувати їх, що не знаходить нічого кращого, як виступити проти всякого взагалі ворожіння (divinatio). Це ворожіння він настільки бажає знищити, що заперечує значення майбутнього і всіляко доводить, що його зовсім немає ні в Бозі, ні в людині, і що, отже, ніяких передбачень не існує. Таким чином, він заперечує і провидіння Боже, і всяке пророцтво, хоча б і ясніше дня; намагається спростувати пустопорожньою аргументацією і розбором деяких прогнозів, які доволі легко спростовувати; хоча, втім, не спростовує в достатній мірі і їх. Мова його спрямована головним чином на спростування припущень математиків; це тому, що припущення їхні дійсно такі, що самі себе підривають і спростовують. Але по суті справи набагато легше примиритися з тими, які складають принаймні зоряні долі, ніж із ним, який заперечує передбачення майбутнього. Бо визнавати, що Бог існує, і водночас заперечувати в ньому провидіння майбутнього, – чисте безумство. Бачив він це і сам, і намагався стверджувати навіть те, про що написано: “Сказал безумец в сердце своем: нет Бога” (Пс. 13:1), але тільки не від свого імені. Він знав, яке озлоблення й досаду викликало б це; тому в книгах “Про природу богів” примусив обстоювати цю думку проти стоїків Котту і наважився краще висловитися на користь Люцилія Бальба, якого виставив захисником стоїків, ніж на користь Котти, який стверджував, що божественної природи не існує зовсім.

У книгах же “О гадании” він від себе особисто найвідвертішим чином відкидає передбачення майбутнього. Робить усе це він, вочевидь, для того, щоб не визнати існування долі й не відмовитися від свободи волі. Він вважає, що якщо допустити передбачення майбутнього, то існування долі буде слідувати настільки логічно необхідно, що заперечувати його не буде рішуче жодної можливості. Але якими б звивистими не були міркування і суперечки філософів, ми, зі свого боку, як сповідуємо найвищого і істинного Бога, так сповідуємо і Його найвищу волю, владу і провидіння. Ми не боїмося свої добровільні дії визнати недобровільними тому, що знав наперед, що ми так робитимемо, Той, Кого передбачення обдурити не може. Цього боявся Цицерон, коли відкидав передбачення; цього боялися і стоїки, коли стверджували, що не все робиться за необхідністю, хоча й доводили, що все буває за визначенням долі.

Справді, що небезпечного знаходив у передбаченні майбутнього Цицерон, що так намагався спростувати його своїм огидним міркуванням? А те, що якщо все майбутнє передбачене, то воно відбудеться в тому порядку, в якому й передбачається; а якщо відбудеться в цьому порядку, то для передбачення Божого існує певний порядок речей; якщо ж існує певний порядок речей, то існує певний порядок причин: адже не може ж трапитися що-небудь таке, чому не передувала б причина, що викликала, яка-небудь причина, що його спричинила; а якщо існує певний порядок причин, від якого походить усе, що відбувається, то, каже він, усе, що відбувається, відбувається за визначенням долі. Якщо ж це так, то в нашій владі немає нічого, і вільної волі не існує; а якщо припустимо останнє, каже він, то все людське життя зводиться нанівець: даремно видають закони, даремно використовують осуд, похвалу, докір, застереження; немає ніякої справедливості в тому, що встановлені добрим нагороди, а злим – покарання. Щоб не вийшло таких небажаних, безглуздих і згубних для людського життя наслідків, він не хоче припускати передбачення майбутнього і ставить релігійну душу перед необхідністю обирати одне з двох: або деяку свободу нашої волі, або існування передбачення майбутнього. Разом те й інше, на думку його, існувати не може. Якщо допустити одне, інше знищується. Якщо допустити передбачення майбутнього, знищується свобода волі; якщо допустити свободу волі, знищується передбачення майбутнього. І ось він, як чоловік великий і вчений, який ставиться до людського життя з найбільшою турботливістю і досвідченою мудрістю, обирає свободу людської волі, і щоб визнати її існування, відкидає передбачення майбутнього.

Таким чином, з бажання зробити людей вільними він зробив їх святотатцями. Але релігійна душа вибирає те й інше; те й інше сповідує; те й інше з віри благочестя визнає за істину. Яким чином, заперечує він? Адже якщо передбачення майбутнього існує, у такому разі мають силу всі вищенаведені й такі, що випливають із цього, висновки, включно з тим, що в нашій волі немає нічого. Якщо ж є що-небудь у нашій волі, то шляхом зворотних висновків ми дійдемо висновку, що передбачення майбутнього не існує. Зворотний порядок цих висновків такий: якщо існує свобода волі, то не все відбувається за визначенням долі, якщо не все буває за визначенням долі, то не існує певного порядку причин; якщо ж немає певного порядку причин, то для передбачення Божого не існує певного порядку речей, в якому вони можуть існувати лише за умови наявності причин, що передують їм і викликають їх; а якщо для передбачення Божого не існує певного порядку речей, то не все відбувається так, щоб Він знав заздалегідь, як воно станеться; проте, як Він знає, як воно трапиться. Потім, якщо не все відбувається так, щоб Він знав, як воно станеться, то, каже він, провидіння всього майбутнього в Богові не існує.

На противагу цим святотатським і нечестивим спробам ми стверджуємо, що і Бог знає все раніше, ніж воно відбувається, і ми робимо з доброї волі все, що відчуваємо і усвідомлюємо як свою добровільну дію. Але ми не говоримо, що все відбувається за визначенням долі; більше того, стверджуємо, що долі зовсім немає. Ми говоримо, ґрунтуючись на суті самої справи, що слово “доля” не має сенсу там, де його зазвичай вживають у розмовній мові, тобто в застосуванні до положення зірок під час чийогось зачаття або народження. Порядок же причин, у якому проявляється велика могутність волі Божої, ми не заперечуємо, але не називаємо і долею; хіба тільки слово “доля” (fatum) буде походити від слова “говорити” (fando). В останньому випадку ми не можемо не визнати, що у священних книгах написано: “Однажды сказал Бог, и дважды слышал я это, что сила у Бога, и у Тебя, Господи, милость, ибо Ты воздаешь каждому по делам его” (Пс. 61:12-13). Вираз “однажды сказал Бог” означає: сказав непохитно, тобто незмінно, як незмінно знав усе, що має бути і що Він сам має здійснити. У такому сенсі, виробляючи fatum від fando, ми могли б уживати і слово “доля”, якби з цим словом зазвичай не з’єднувалися інші уявлення, викликати які в умах людських ми не бажаємо. Той же висновок, що якщо для Бога існує певний порядок причин, то для вибору нашої вільної волі нічого немає, зовсім із цього не випливає. Бо і сама наша воля перебуває в порядку причин, який, як порядок певний, міститься в провидінні Божому; тому що і людська воля являє собою причину людських дій. А тому Той, Хто знає наперед причини всіх речей, жодним чином не може не знати серед цих причин і нашої волі, оскільки знає причини наших дій.

Для спростування Цицерона в цьому питанні досить і того, з чим він погодився сам, кажучи, що не буває нічого, чому не передувала б причина, що його викликає⁶³. Яку користь приносять йому міркування про те, що нічого нібито не буває без причини, але не всяка нібито причина фатальна: тому що є нібито причина випадкова, є природна, є довільна? Достатньо визнання, що все, що буває, буває не інакше, як внаслідок причини, що передує йому. Бо ті причини, які називаються випадковими (fortuitae), – звідки походить і саме ім’я фортуни, – ті причини ми не називаємо неіснуючими, а тільки потаємними, і приписуємо їхній волі або істинного Бога, або деяких духів; і самі природні причини аж ніяк не уявляємо незалежними від волі Того, Хто є Творець і Творець усієї природи.

Причини ж довільні є приналежністю або Бога, або ангелів, або людей, або деяких тварин (якщо тільки можна називати проявами волі такі рухи безсловесних тварин, які здійснюють вони на вимогу своєї природи, прагнучи чого-небудь або чого-небудь уникаючи). Під волею ж ангелів я маю на увазі волю як добрих ангелів, яких ми називаємо ангелами Божими, так і ангелів злих, яких ми називаємо ангелами диявола, або демонами, так само як і волю людей і добрих, і злих. Звідси випливає той висновок, що інших причин, які спричиняють все, що відбувається, немає, окрім тих, що залежать від волі, – від волі тієї природи, яка являє собою дух життя. Бо і повітря природне, або вітер, називається духом: але оскільки воно являє собою тіло, то не є духом життя.

Отже, Дух життя, Який оживотворяє все, і є Творець усякого тіла і Дух усякого творіння – сам Бог, Дух у всіх відношеннях нестворений. У Його волі верховна влада, яка допомагає добрим настроям волі духів створених, судить настрої злі, упорядковує всілякі речі, а деяким дає владу, а деяким не дає. Будучи Творцем усякої природи, Він також і Податель усякої влади, але не усякого настрою волі. Злі наміри волі не від Нього, тому що вони противні природі, яка отримала буття від Нього. Отже, волі переважно підлягають тіла, – деякі нашій волі, тобто волі всіх одухотворених смертних, і більше волі людей, ніж тварин; деякі ж – волі ангелів; але всі переважно підпорядковані волі Бога, Якому підпорядковується і воля всіх, тому що не має влади крім тієї, яку дає Він. Таким чином, причина речей, яка виробляє, але сама не виробляється, є Бог. Інші ж і виробляють, і виробляються, якими є, наприклад, усі створені духи, особливо ж розумні. Причини ж тілесні, які більше виробляються, ніж виробляють, не повинні ставитися до низки причин, що викликають явища; бо вони можуть лише те, що робить з них воля духів. Отже, яким же чином з існування порядку причин, який для провидіння Божого є порядком певним, випливає, що в нашій волі немає нічого, коли наша воля посідає значне місце в самому порядку причин? Нехай Цицерон сперечається з тими, хто цей порядок причин називає фатальним, або, точніше, саме його-то і називають долею⁶⁴; ми далекі від подібної думки, особливо через слово, яке вживається у звичайній мові в хибному сенсі. Але коли він заперечує, що для провидіння Божого існує визначений і ясний порядок усіх причин, ми не згодні з ним більше, ніж стоїки. Нехай він принаймні заперечує існування Бога, як намагається це робити через підставну особу в книжках “О природе богов”; якщо ж існування Бога визнає, але заперечує в ньому провидіння майбутнього, то говорить, по суті, те ж саме, що й відомий безумець, який “сказал в сердце своем: Нет Бога” (Пс. 13:1). Бо той, хто не має провидіння всього майбутнього, не є і Бог. І сама воля має настільки сили, наскільки того побажав і наскільки те знав наперед Бог. Тому, наскільки вона має силу, має її в найокресленіший спосіб, і що має зробити, зробить неодмінно: бо про те, що вона матиме силу і зробить, знав заздалегідь Той, Кого провидіння не може обманювати. Тому, якби я надумав називати будь-що ім’ям долі, то радше назвав би долею найслабшого волю найсильнішого, який має його у своїй владі, аніж погодився б із тим, що свобода нашої волі знищується тим порядком причин, який звикли, всупереч загальноприйнятому вживанню слова, називати долею стоїки.

Глава Х. Чи керує людською волею яка-небудь необхідність

Тому ж немає потреби боятися і тієї необхідності, з побоювання якої стоїки намагалися розрізняти причини речей так, що деякі з них звільнили від необхідності, а деякі підпорядкували їй; до того ж до тих, які не бажали залишати в підпорядкуванні необхідності, віднесли і нашу волю, з огляду на те, очевидно, міркування, що вона не була б вільною, якби була підпорядкована необхідності. Бо якщо необхідністю стосовно нас потрібно називати те, що не перебуває в нашій владі і всупереч нашому бажанню робить те, що може, якою є, наприклад, необхідність смерті, то очевидно, що наша воля, яка добре чи погано визначає наше життя, під такою необхідністю не перебуває. Багато чого ми робимо таке, чого не зробили б у жодному разі, якби не хотіли. Сюди відноситься, перш за все, саме бажання: воно є, якщо ми хочемо, і його немає, якщо не хочемо; ми не хотіли б, якби не хотіли.

Якщо ж ідеться про ту необхідність, яку ми маємо на увазі, коли говоримо, що необхідно, щоб це було так або сталося так, то я не розумію, чому б нам слід було побоюватися, щоб ця необхідність не забрала в нас свободи волі. Адже ми не підпорядковуємо ані життя Божого, ані провидіння Божого необхідності, коли говоримо, що необхідно, щоб Бог жив вічно і все знав заздалегідь; так само точно, як не зменшується Його влада, коли кажуть, що Він не може ні померти, ні помилятися. Для Нього це неможливо до такої міри, що влада Його скоріше зменшилася б у всіх відношеннях, якби це було для Нього можливо. Він правильно називається всемогутнім, хоча померти й обдуритися не може. Він називається всемогутнім, оскільки робить те, що хоче, і не терпить того, чого не хоче; якби останнє сталося з Ним, Він жодним чином не був би всемогутнім. Тому-то щось і неможливо для Нього, що Він всемогутній. Так само точно, коли ми говоримо, що ми необхідно з доброї волі бажаємо, коли чого-небудь бажаємо, ми говоримо, безумовно, істину, і цим свою добру волю не підпорядковуємо необхідності, яка позбавляє свободи.

Отже, наша вільна воля існує, і вона-то робить все те, що ми робимо за своїм бажанням і чого не робилося б, якби ми не бажали. Якщо ж будь-хто всупереч своєму бажанню терпить що-небудь з волі інших людей, воля і в цьому разі не втрачає свого значення, хоча здійснюється воля не цієї людини, а влада Божа, Бо якщо є тільки воля, і вона не може здійснити того, чого хоче, зустрічаючи перешкоду з боку більш могутньої волі, то вона і в цьому разі не перестає бути волею, і волею не когось іншого, а саме того, хто хоче, хоч і не в змозі виконати бажаного. Тому все, що не терпить людина всупереч своїй волі, вона не повинна приписувати волі ні людській, ні ангельській, ні будь-якого іншого створеного духу, але волі Того, Хто дає владу тим, хто має волю.

Таким чином, не можна стверджувати ніби немає нічого в нашій волі на тій тільки підставі, що Бог знав заздалегідь, що має бути в нашій волі; бо не можна сказати, що Той, хто передбачав це, передбачав ніщо. Потім, якщо Той, Хто знав, що має бути в нашій волі, передбачив не ніщо, а щось, то безсумнівно, що і за Його передбачення щось у нашій волі є. Тому ми анітрохи не знаходимо себе вимушеними ні відкидати свободу волі, допустивши передбачення Боже, ні заперечувати (що нечестиво) в Бозі передбачення майбутнього, допустивши свободу волі. Ми приймаємо те й інше; те й інше сповідуємо твердо і правильно: одне – для того, щоб добре вірувати, інше – щоб добре жити.

Погано, втім, живеться, якщо нехороша віра в Бога. Тому нехай далекою від нас буде думка з бажання свободи заперечувати передбачення Того, за допомогою Якого ми користуємося або будемо користуватися свободою. Так само недаремні і закони, і осуд, і вмовляння, і похвали, і докори: Він знав наперед, що і вони повинні бути, і тим більшу вони мають силу, що Він знав наперед, яку вони матимуть силу. Мають силу і молитви для випрошування того, щодо чого Він знав наперед, що дається за молитвами тих, хто просить. Справедливо також встановлені нагороди за добрі справи і покарання за гріхи. Бо людина не тому грішить, що Бог знав наперед, що вона згрішить; навпаки, саме тому й не підлягає сумніву, що грішить саме вона, коли грішить, що Той, чиє передбачення не може бути обдуреним, знав наперед, що не доля, не фортуна і не будь-що інше, а саме вона і згрішить. Якщо він не захоче, він, звісно, не згрішить; але і про небажання його грішити Бог також знав наперед.

Глава XI. Про загальне провидіння Боже, на законах якого засновано все

Отже, жодним чином не можна думати, щоб Бог, найвищий і істинний зі Словом Своїм і Святим Духом, які три є одне, Бог – єдиний і всемогутній Творець і Творець усякої душі й усякого тіла, спілкуванням з Котрим щасливі всі, котрі щасливі істинно, а не суєтно; Бог, Який створив людину розумною істотою з душі та тіла, який не допустив залишитися їй непокараною, коли вона грішить, але не позбавив її і Свого милосердя; дав добрим і злим спільну сутність із камінням, життя рослинне – спільне з деревами, життя чуттєве – спільне з тваринами, життя інтелектуальне – спільне з самими ангелами; від Якого всякий образ, усякий вид, усякий порядок; від Якого міра, число і вага; від Якого все, що відбувається природним чином, якого б роду і якого б значення воно не було; від Якого походять елементи форм, форми елементів, рух елементів і форм; який дав і плоті початок, красу, добрий стан здоров’я, відповідне розташування членів, належну гармонію; який дав і нерозумній душі пам’ять, почуття, здатність бажати, а розумній, крім того, розум, осмислення, волю; не залишив не тільки неба і землі, не тільки ангела і людину, а й нутрощів найменшої і найпрезирливішої одухотвореної людини, і пір’їнки птаха, і квітки трави, і листка дерева без того, щоб не дати їм відомої пропорційності в їхніх частинах і взаємного миру у своєму роді, – аж ніяк не можна подумати, щоб Бог судив залишити поза законами і провидінням Свого царства людські та їхні становища, панівні та підпорядковані.

Глава XII. Якими нравами стародавні римляни заслужили, що істинний Бог підніс їхню державу, хоча вони й не шанували Його

Тепер подивимося, за які заслуги римлян і заради чого істинний Бог, у владі Якого перебувають усі земні царства, зволив сприяти поширенню їхньої влади. Щоб можна було говорити про це рішучіше, ми написали й попередню книгу, що стосується цього самого предмета, показуючи, що в цьому разі не мають жодної влади ті боги, яких вони вважали за потрібне вшановувати безглуздими обрядами; написали й попередні розділи цієї книги до цього місця, щоб усунути питання про долю, – щоб хто-небудь, переконавшись, що Римська імперія поширювалася і зберігалася не через шанування тих богів, не приписав цього якійсь долі замість наймогутнішої волі верховного Бога. Так, стародавні й первісні римляни, хоча вони, подібно до інших народів, за винятком єврейського, шанували богів несправжніх і приносили жертви не Богові, а демонам, проте, як свідчить і доводить їхня історія, “з бажання доброї про себе думки не дорожили грошима, домагалися великої слави і чесного багатства “⁶⁵.

Цю славу вони любили полум’яним чином, заради неї хотіли жити, за неї, не вагаючись, вмирали. Усі інші пристрасті свої вони підпорядковували цій великій пристрасті.

Оскільки підлегле становище здавалося їм безславним, становище ж панівне і владне – славним, то й саму вітчизну свою вони бажали насамперед бачити вільною, а потім і панівною. Тому-то, не виносячи царської влади, вони встановили для себе однорічне правління і двох володарів, яких було названо консулами від consulendo, а не царями або панами від царювання і панування. Хоча, можливо, царі (reges) отримали свою назву від управління (regendo), тож слово “царство” походить від слова “цар”, а слово “цар” – від слова “управляти”; але обстановку царської влади, яка надавала їй характер недоступності, вважали гордістю панівної влади, а не порядком управління, а ще менше – прихильністю влади, яка керує через наради (consulentis). Отже, коли вигнали царя Тарквінія і встановили консулів, тоді сталося те, що, як каже той самий автор, перелічуючи чесноти римлян, “місто, – важко повірити, – ставши вільним, посилилося за короткий час до такої незвичайної міри, до якої захопилося незвичайною жагою слави “⁶⁶.

Ця жага доброї про себе думки, це пристрасне бажання слави і породили ту безліч дивовижних справ, справ, за людською міркою, похвальних і славних.

Той самий Саллюстій хвалить великих і знаменитих мужів його часу, Марка Катона і Гая Цезаря, кажучи, що Римська республіка довго не мала великих за своєю доблестю, але на його пам’яті були ці два, великі доблестю, але різні вдачею. Перераховуючи при цьому чесноти Цезаря, він до їх числа відносить те, що Цезар пристрасно бажав для себе великої влади, війська і нової війни, в якій міг би блиснути своєю доблестю⁶⁷. Таким чином, заповітним бажанням мужів великих доблестю було, щоб Белл вона збуджувала бідні народи до війни й терзала їхнім кривавим батогом, аби була нагода блиснути їм своєю доблестю. Це було спрагою спраги доброї про себе думки і пристрасного бажання слави. Отже, римляни здійснили багато великого спершу з любові до свободи, а потім – з любові до панування і з пристрасного бажання доброї про себе думки і слави. Про те й інше свідчить і знаменитий поет їхній; він каже:

Тарквіній буде вигнаний, і Порсена,

прийнявши його, стисне облогою Рим.

Енея чада, дорожачи свободою,

Тоді поспішно з ними вступлять у бій⁶⁸.

Тоді-то для них було великою справою або померти, як належить хоробрим, або жити вільними. Але коли свобода була забезпечена, ними опанувало таке пристрасне бажання слави, що самої лише свободи, без набуття водночас і панування, для них було замало. Тоді стало вважатися для них великим те, про що говорить той самий поет ніби від імені Юпітера:

Але напоумиться, нарешті, Юнона,

Що в страху нині тримає все навкруги,

І зміцнить зі мною вона владу римлян,

Господарів всесвіту, народ, що носить тоги:

Так вирішено. Коли ж минуть роки

Дім Ассарака Фейю підкорить,

На славні Мікени ярмо рабства

Накладе, підпорядкує Аргос⁶⁹.

Хоча Вергілій, виводячи Юпітера таким, що нібито пророкує майбутнє, насправді говорив про те, що вже сталося, і мав на увазі сьогодення, тим не менш, я визнав за потрібне навести його слова для того, щоб показати, що після свободи римляни особливо високо цінували владу, тож її ставили до числа їхніх великих чеснот. Тому той самий поет властиве римлянам мистецтво царювати, наказувати, підкорювати і придушувати народи ставить вище за мистецтво інших народів, кажучи:

Інші викують витончено мідь,

Представлять із мармуру майже живі обличчя,

І промову виголосять, порахують усіх зірок орбіти,

Давши зіркам імена; але ти, син Риму, пам’ятай

У чому ти вправніший за всіх: у правлінні світом,

В умінні твоєму давати закони,

Щадити покірних, скидаючи гордих⁷⁰.

Ці мистецтва вони застосовували до справи тим вдаліше, чим менше віддавалися чуттєвим насолодам і чим менше розслабляли душу і тіло, ганяючись за багатством і збільшуючи його, псуючи цим нрави, кривдячи бідних громадян, витрачаючи (багатства) на мерзенних акторів. А оскільки подібні моральні виразки стали вже панівними і звичайними в той час, коли писав вищенаведене Саллюстій і оспівував Вергілій, то не тими вже мистецтвами тоді досягали римляни честі й слави, а хитрістю й обманом. Тому той самий Саллюстій каже: “Але спочатку поштовхом для людських душ слугувало радше честолюбство, ніж жадібність. Порок цей близький, утім, до чесноти. Бо слави, честі, влади однаково бажають і людина добра, і погана; але перша (додає Саллюстий) йде до цього прямим шляхом, а остання, не володіючи добрими мистецтвами, домагається хитрістю й обманом “⁷¹. Добрі мистецтва ці полягають у тому, щоб досягати честі, слави і влади чеснотою, а не лукавим честолюбством. І добра, і негідна людина однаково бажають їх; але перша, тобто добра, йде до них прямим шляхом. Шлях цей – чеснота, яка веде, як до прямої своєї мети, до слави, честі, влади. Що ці поняття були прищеплені римлянам, на це вказують храми їхніх богів. Вважаючи богами дари Божі, вони поставили поруч храми Чесноти і Честі. З цього можна бачити, яку мету вони вказували чесноті, до чого спрямовували її добрі люди, а саме – до честі. Бо злі не мали її, і хоча бажали мати честь, але намагалися домогтися її поганими мистецтвами, тобто хитрістю й обманом.

Найкращий відгук зроблено про Катона. Про нього Саллюстій каже: “Що менше він шукав слави, то швидше вона слідувала за ним “⁷². Слава, якої вони пристрасно бажали, являє собою судження людей, які добре думають про людей. Тому кращою є та чеснота, яка не задовольняється судом людським, а тільки судом своєї власної совісті. Відповідно до цього апостол каже: “Похвала наша сия есть свидетельство совести нашей” (2Кор. 1:12). І в іншому місці: “Каждый да испытывает свое дело, и тогда будет иметь похвалу только в себе, а не в другом” (Гал. 6:4). Отже, не чеснота повинна ганятися за славою, честю і владою, яких вони бажали для себе і яких добрі люди намагалися досягти добрими мистецтвами, а, навпаки, вони повинні ганятися за чеснотою. Єдино істинна чеснота є та, що прагне до тієї мети, в якій полягає благо людини, що не має порівняно із собою нічого кращого. Тому й честі, якої просив Катон, він не повинен був просити, а її мало дати йому суспільство за його чесноту без його прохання.

Але з цих двох великих чеснотою мужів того часу, Цезаря і Катона, чеснота Катона була, вочевидь, набагато більше схожа на дійсну чесноту, ніж чеснота Цезаря. Потім, яким було суспільство в той час і яким воно було раніше, це ми дізнаємося з промови самого Катона. “Не думайте, – каже він, – ніби наші предки зробили республіку з малої великою за допомогою зброї. Якби це було так, вона у нас була б (зараз) незрівнянно кращою. У нас набагато більше, ніж у них, союзників і громадян, не кажучи вже про зброю і бойових коней. Було інше, що зробило їх великими і чого немає в нас: це – дбайливість у справах внутрішніх, справедливе управління поза Римом, у раді ж про справи державні – вільне судження і непричетність ні до злочину, ні до пристрасті. У нас же замість цього – корисливість і жадібність, бідність державна, багатства в руках окремих осіб: віддаємо честь багатству, любимо бездіяльність; між хорошими і поганими людьми відмінності в нас немає; усім, що повинно було би бути нагородою чесноти, володіє в нас підступність. Тому немає нічого дивного в тому, що коли кожен із вас думає тільки про себе, коли вдома ви вдаєтеся до задоволень, а поза ним рабствуєте перед грошима або впливовими людьми, напад на республіку не зустрічає опору “⁷³.

Той, хто слухає ці слова Катона або Саллюстія, подумає, що всі стародавні римляни, або принаймні більша їх частина, були на той час такими, якими їх описують. Але насправді було інакше. Інакше було б несправедливим те, про що пише той самий Саллюстій і про що я говорив уже в другій книзі цього твору.⁷⁴ Він каже, що від самого початку існували утиски з боку найсильніших, а через це – ворожнеча між народом і патриціями та інші внутрішні чвари; що справедливість і неупередженість дотримувалися лише в той час, поки, після вигнання царів, побоювалися Тарквінія і поки не закінчилася жорстока війна, розпочата через нього з Етрурією; а потім патриції стали ставитися до народу, як до рабів, піддавати його, як колись царі, катуванням, позбавляти землі і, усунувши інших, керувати поодинці; розбіжності, які виникли через це, коли одні хотіли панувати, а інші не хотіли бути рабами, поклала кінець друга Пунічна війна, бо вона знову навіяла сильний страх, утримала неспокійні уми від колишніх хвилювань, давши їм іншу, більшу турботу, і повернула їх до цивільної злагоди.

Великі справи здійснювалися небагатьма, які були по-своєму добрими людьми; і коли згадане зло робилося терпимим і не переступало відомих меж, турботою цих небагатьох добрих держава посилювалася, як стверджує той самий історик. Він каже, що, читаючи і чуючи про безліч знаменитих справ, які здійснив римський народ у себе вдома і на війні, на морі та на суходолі, він хотів звернути особливу увагу на те, чим переважно обумовлювалися ці знамениті справи; оскільки він знав, що римляни дуже часто невеликим військом воювали з великими легіонами ворогів, чув, що при малих засобах вели війни з найбагатшими царями, то після всебічного обговорення йому, каже він, стало зрозумілим, що все це здійснила дивовижна доблесть небагатьох громадян і що завдяки їй бідність перемагала багатства, нечисленність – багатолюдність.

Але після того, продовжує він, як суспільство було зіпсоване розкішшю і бездіяльністю, республіка своєю величчю стала підтримувати лише пороки військових і цивільних начальників. Отже, і Катон хвалить чесноту тих небагатьох, які йдуть до слави, честі та влади прямим шляхом, тобто за допомогою самої чесноти. Від цього залежала дбайливість у справах внутрішніх, про яку згадав Катон, котрий прагнув, щоб державна скарбниця була багата, а приватне майно – мізерне. Тому ж, коли звичаї зіпсувалися, порок створив протилежний порядок речей: бідність держави і багатство приватних осіб.

Глава XIII. Про честолюбство, яке хоча і є порок, але вважається чеснотою, тому що утримує від більших пороків

Отже, відповідно до того, як існували тривалий час знамениті царства на Сході, Богові було угодно, щоб з’явилося і царство на Заході, яке за часом було пізнішим, але за широтою влади і за величчю – більш знаменитим. Для приборкання тяжких злодіянь безлічі нових народів Він надав владу таким людям, які дбали про вітчизну заради честі, хвали і слави, водночас самій славі й добробуту вітчизни, не вагаючись, надавав перевагу над власним добробутом, а заради того самого пороку, тобто честолюбства, пригнічувавши в собі жадібність до грошей і багато інших пороків. Бо більш тверезо дивиться на речі той, хто знаходить і честолюбство пороком. Не сховалося це і від поета Горація, який каже:

Честолюбство пучить тебе, щоб цю хворобу усунути,

Дотримуйся вірного засобу – почитуй книги⁷⁵.

Він же в ліричних віршах, щоб приборкати пристрасть до панування, писав:

Твоє царство розшириться більше, коли жадібність свою приборкаєш,

Ніж коли віддалений Кадикс ти лівійською землею оточиш

І рабами твоїми послужать і той і інший фінікієць⁷⁶.

Але вірно й те, що люди, які не випросили з віри благочестя Духа Святого і не приборкують у собі наймерзенніших похотей любов’ю до краси духовної, з пристрасного бажання людської честі та слави стають якщо не святими, то, принаймні, менш мерзенними. Про це не міг промовчати і Туллій. У книгах про республіку, розмірковуючи про встановлення глави держави, він каже, що його слід живити славою; і слідом за тим згадує, що предки його здійснили безліч дивовижних і знаменитих справ через пристрасне прагнення до слави. Втім, і в самих філософських книжках не приховує він цієї язви, а виставляє її на світло. Говорячи про такі вчені заняття, яким слід віддаватися заради істинного блага, а не порожньої людської честі, він наводить таку сентенцію, яку повсюдно й усіма розділяють: “Науки й мистецтва живить честь; усі гаряче беруться за славні заняття, залишаючи в цілковитій зневазі такі заняття, які не одобряють люди “⁷⁷.

Глава XIV. Про те, що слід пригнічувати любов до людської слави, бо вся слава праведних у Бозі

Таким чином, немає сумніву в тому, що цій пристрасті до слави краще опиратися, ніж поступатися. Бо всякий тим більше уподібнюється Богові, чим чистіший від цього бруду. Хоча в цьому житті він, як правило, не викорінюється зовсім із серця, бо не перестає спокушати і достатньо укріплені в добрі душі, однак пристрасть до слави має бути принаймні переможена любов’ю до правди, тож якби виявилося, що щось применшується через несхвалення деякими, а було би тим часом добрим і справедливим, то й саме людське честолюбство засоромилося би й поступилося би любов’ю до істини. Цей пророк робиться ворогом Божим, коли пристрасть до слави буває в серці сильнішою від страху або любові Божої, як казав Господь: “Как вы можете веровать, когда друг от друга принимаете славу, а славы, которая от единого Бога, не ищете?” (Ін. 5:44). Так само точно про декого з тих, хто увірував у Нього, але побоявся відкрито сповідувати свою віру, євангеліст каже: “Возлюбили больше славу человеческую, нежели славу Божию” (Ін. 12:43).

Цього апостоли не робили. Вони проповідували ім’я Христове і там, де це не тільки не схвалювали (відповідно до того, як каже Цицерон, “залишаючи в повній недбалості такі (заняття), які ким-небудь не схвалюються”), а й проклинали. Вони твердо трималися того, що чули від благого Вчителя і водночас – Цілителя душ: “А кто отречется от Меня пред людьми, отрекусь от того и Я пред Отцем Моим Небесным” (Мф. 10:33). Під прокльонами і лайками, під час найтяжчих гонінь і найжорстокіших страт, рев людської ненависті не втримав їх від проповіді спасіння. Наслідком їхніх божественних справ і слів, наслідком їхнього божественного життя, – коли суворі серця були певним чином завойовані й утверджено мир справедливості, – була велика слава Христова в Церкві. Вони не заспокоїлися, однак же, на ній, як на останній меті своєї чесноти; але відносячи її саму до слави Бога, благодаттю Якого вони були такими, вони і в тих, про кого дбали, запалювали цією іскрою любов до Того, завдяки Кому самі були такими. Бо Учитель навчав їх бути добрими не заради слави людської, кажучи: “Смотрите, не творите милостыни вашей пред людьми с тем, чтобы они видели вас: иначе не будет вам награды от Отца вашего Небесного” (Мф. 6:1).

Але водночас, щоб вони не боялися, зрозумівши ці слова хибно, подобатися людям і не приносили меншої користі, приховуючи свою доброту, Він говорив їм, вказуючи ту мету, заради якої вони повинні були набувати слави: “Так да светит свет ваш пред людьми, чтобы они видели ваши добрые дела и прославляли Отца вашего Небесного” (Мф. 5:16). Отже, не для того, “щоб вони бачили вас”, тобто не так, як би ви хотіли звернути їхні погляди на себе, бо ви не через себе уявляєте собою щось; але щоб “прославляли Отця вашого Небесного”, звернувшись до Якого, вони стануть тим самим, чим і ви. Їм наслідували мученики, які не самі піддавали себе стратам, а терпіли призначені їм і перевершили і Сцеволів, і Курціїв, і Деціїв як істинною чеснотою, – тому що вона була обумовлена істинним благочестям, – так і незліченною своєю безліччю. Але оскільки Сцеволи, Курціі і Деціі належали до граду земного (оскільки всі обов’язки їхні стосовно цього граду мали на меті його благополуччя і царство не на небі, а на землі, не в житті вічному, а в черзі тих, хто помирає), то що доводилося їм любити, як не славу, за допомогою якої вони хотіли й після смерті продовжити якимось чином своє життя в пам’яті тих, хто славить їх?

Глава XV. Про тимчасову нагороду, яку віддав Бог добрим римським нравам

Отже, якби Бог, який не дав вічного життя зі святими ангелами Своїми в небесному Своєму граді, до участі в якому приводить істинне благочестя, яке здійснює релігійне поклоніння, що зветься греками λατρείαν, тільки єдиному істинному Богові, – якби, кажу, Бог не надав римлянам і цієї земної слави створити найвизначнішу державу, то їхнім добрим мистецтвам, тобто доблестям, за допомогою яких вони намагалися досягти цієї слави, не було б віддано заслуженої нагороди. Бо про таких, які роблять щось добре, щоб знайти славу в людей, сам Господь каже: “Истинно говорю вам: они уже получают награду свою” (Мф. 6:2). Так і вони: зневажали заради загального надбання, тобто заради республіки та її скарбниці, своїм надбанням приватним; придушували жадібність; подавали вільний голос у нарадах щодо справ вітчизни; не заплямували себе перед обличчям своїх законів ні провинностями, ні пристрастю; і всіма цими мистецтвами, наче прямим шляхом, йшли до честі, влади і слави: за це вони і здобули повагу до себе в усіх майже народів; підпорядкували законам своєї держави багато хто з них і зараз славляться майже в усіх народів літературою та історією. Так, вони не можуть скаржитися на несправедливість верховного істинного Бога: вони отримали “нагороду свою”.

Глава XVI. Про нагороду, що чекає на святих громадян вічного граду, яким не марні приклади доблестей римських

Зовсім інша нагорода чекає на святих, які терплять тут ганьбу за град Божий, ненависний прихильникам цього світу. Той град вічний. У ньому ніхто не народжується, тому що ніхто не вмирає. У ньому справжнє і повне щастя, – не богиня, а дар Божий. Звідти отримали ми запоруку віри, що обнадіює нас у той час, поки, мандруючи, ми зітхаємо про красу його. Там не сходить сонце над добрими і злими (Мф. 5:45), але сонце правди сяє одним тільки добрим. І не буде особливої потреби збагачувати суспільну скарбницю за рахунок приватного надбання там, де загальним скарбом буде скарб істини. Тому й поширення Римської держави, що зробило її славною в середовищі людському, сталося не для того тільки, щоб подібна нагорода була віддана подібним людям, а й для того, щоб громадяни вічного граду, поки мандрують на землі (2Кор. 5:6), не залишали без уваги й обговорення подібних прикладів і бачили, наскільки великою має бути любов їх до небесної вітчизни заради життя вічного, якщо такою улюбленою була вітчизна земна її громадянами заради слави людської.

Глава XVII. Яку користь отримали римляни від воєн, які вели, і скільки користі принесли вони тим, кого перемагали

Адже в тому, що стосується справжнього короткочасного життя смертних, хіба має суттєве значення те, під чиєю владою живе людина, що має померти, якщо тільки ті, хто наказує, не примушують її до безчестя і несправедливості? Хіба римляни чимось зашкодили тим народам, яким, після підкорення їх, дали свої закони, за винятком того, що це зроблено було ціною жорстокої військової поразки? Якби це сталося за взаємною згодою, воно мало б куди кращі наслідки: не було б тільки слави тріумфаторів. Адже й самі римляни жили за тими ж своїми законами, які давали іншим. Якби це все відбувалося без участі Марса і Беллони, якби не було перемоги (де ніхто не б’ється, там і нікому перемагати), – хіба римляни не жили б в одних і тих самих умовах з усіма іншими народами? Тим паче це було б так, якби від самого початку було зроблено те, що з великою охотою і найвищою мірою людинолюбно було зроблено згодом, а саме: щоб усі, хто належав до Римської держави, брали участь у цивільному житті та були римськими громадянами; тоді б надбанням усіх зробилося б те, що колись було надбанням небагатьох. Тільки чернь, яка не мала власних ланів, утримувалася б коштом держави; але утримання це надавали б добрі правителі держави набагато охочіше за згоди між ними та народом, ніж у той час, коли їх примушували до цього силою.

Справді, я рішуче не бачу, яку відмінність у сенсі недоторканності, добрих нравів, самого навіть громадського становища людей вносить та обставина, що одні перемогли, а інших переможено, за винятком цієї найпорожнішої гордині людської слави, в якій здобули свою винагороду ті, хто палко прагнув до неї сильної пристрасті та вів відчайдушні війни. Хіба їхні поля не обкладені податями? Чи їм дозволяється вивчати щось таке, що іншим заборонено? Хіба в інших областях мало таких сенаторів, які і в очі не бачили Риму? Відкинь пихатість, і що таке будуть усі люди, як не люди? Якби моральна розбещеність часу допускала, щоб найпочеснішими були люди найкращі, то і в цьому разі людська пошана не мала б вважатися чимось особливо важливим, бо дим не має жодної ваги.

Але скористаймося і цього разу благодіянням Господа Бога нашого: звернімо увагу на те, як багатьом знехтували вони, що вони витерпіли, які втихомирили в собі пристрасті заради людської слави, отриманої ними у вигляді нагороди за зазначені чесноти. Досить буде нам і цього для придушення гордості. Якщо той град, у якому нам обіцяно царювання, так само відрізняється від цього, як небо від землі, як радість тимчасова від життя вічного, як міцна слава від порожньої похвали, як громада ангелів від громади смертних, як світло того, хто Створив сонце і місяць, від світла місяця і сонця, то громадяни такої вітчизни, вочевидь, не зробили нічого великого, якщо для її здобуття зробили що-небудь добре або зазнали якогось зла, якщо вони зробили так багато і стільки витерпіли заради цієї земної вітчизни, що була вже їхнім надбанням. І це при тому, що відпущення гріхів, яке привертає громадян до вічної вітчизни, має щось таке, з чим мало певну схожість відоме право сховища Рамула, що зібрало заради безкарності всілякого роду злочинів масу народу, який побудував Рим.

Глава XVIII. Якими далекими мають бути християни від хизування чимось, зробленим із любові до вічної вітчизни, якщо римляни стільки зробили заради людської слави і земного громадянства

Отже, що за великий подвиг – знехтувати заради вічної і небесної вітчизни хоча б і всіма спокусами цього світу, якщо навіть заради теперішньої і тимчасової вітчизни Брут міг вбити своїх синів, не будучи ніким до того змушений? Адже вбити своїх дітей у всякому разі важче, ніж те, що зібрано або збережено для дітей, роздати – як слід це робити заради небесної вітчизни – бідним або втратити, якщо виявиться за потрібне вчинити так заради віри і правди. Бо щасливими як нас, так і дітей наших роблять не багатства, які ми можемо втратити ще за свого життя або які після нашої смерті можуть перейти у володіння таких людей, яких ми не знаємо, або таких, яких ми не бажаємо. Щасливими робить Бог, Який є істинне багатство душі. Сам поет у вбивстві Брутом своїх синів бачить доказ його нещастя. Він каже:

І дітей, що розпалюють нові війни,

Віддавши смерті батько, що захищає благо свободи,

Як би потомство про те не судило – нещасний!

А в наступному вірші втішає нещасного:

Так перемогла до вітчизни любов і жага слави безмірна⁷⁸.

Свобода і жага до людської слави – ось два стимули, що змушували римлян здійснювати дивовижні справи. Отже, якщо батько міг вбити своїх дітей заради свободи громадян, які могли померти, і зі жаги до слави, очікуваної від смертних, то що за великий подвиг, якщо заради свободи істинної, яка звільняє нас від панування неправди, смерті й диявола, і не зі жаги до людської слави, а з любові до людей, які мають визволитися не від царя Тарквінія, а від демонів і князя демонів, не дітей вбивають, а приписують до дітей бідних Христових? Інший римський знаменитий чоловік, на прізвисько Торкват, віддав на смерть сина за те, що через юнацьку палкість він, коли його викликав ворог, воював не проти вітчизни, а за вітчизну, тільки проти влади її, тобто всупереч розпорядженню, зробленому батьком-воєначальником, хоча й залишився переможцем. Торкват побоювався, щоб приклад зневаги владою не приніс більше шкоди, ніж приносила добра слава вбити ворога. Чим же після цього хвалитися тим, хто зневажає земні блага, у всякому разі набагато менш улюблені, ніж діти, заради законів безсмертної вітчизни?

Фурій Камілл, який звільнив свою вітчизну від ярма найсильніших ворогів, вейенців, і піддався суду й осуду з боку заздрісників, звільнив невдячну вітчизну іншим разом від галлів, тому що кращої вітчизни, в якій би він міг жити, користуючись славою, у нього не було. На якій же підставі стане звеличуватися, ніби той, хто вчинив щось велике, той, хто, будучи найнесправедливішим чином позбавлений честі в Церкві плотськими ворогами, не перейшов на бік її ворогів-єретиків і сам не почав вигадувати жодної ворожої їй єресі, але, наскільки міг, захищав її від найзгубніших єретичних вигадок? Адже іншої Церкви, – не такої, в якій можна було б жити з людською славою, але такої, в якій здобувалося б життя вічне, – немає. Щоб мати спокій від царя Порсени, який гнітив римлян жорстокою війною, Муцій, який не мав змоги вбити самого Порсени, а замість нього вбивши помилково іншого, простягнув на очах його праву руку на палаючий жертовник, кажучи, що багато хто, такий самий, як і він, дали взаємну клятву згубити його Порсена, злякавшись мужності Муція та змови таких же, як і він, невідкладно уклав мир. Хто після цього поставить у рахунок небесному царству свої заслуги, якби йому довелося, не самому проробляючи це над собою, а терплячи це внаслідок чийогось переслідування, віддати за це царство вогню не одну руку, а й усе тіло? Курцій, розігрівши коня, стрімголов кинувся в повному озброєнні в прірву. Він підкорився віщуванням своїх богів. Вони веліли, щоб римляни кинули туди найкраще з того, що мали Римляни могли зрозуміти це не інакше, як у тому сенсі, що за велінням богів слід було кинутися в цю прірву озброєному чоловікові. Що ж великого вважатиме за те, що зробив заради вічної вітчизни той, хто, зазнавши переслідування з боку будь-якого ворога своєї віри, не сам добровільно заподіє собі подібну смерть, а помре від його руки, тим паче, що від Господа свого й Царя тієї вітчизни він чув такий істинний вислів: “Не бойтесь убивающих тело, души же не могущих убить” (Мф. 10:28)? Якщо Деції, присвячуючи себе відомими словами на смерть, здійснювали певним чином обітницю, через яку їхня загибель і приборкання їхньою кров’ю гніву богів мали забезпечити перемогу римському війську, то святим мученикам зовсім не доводиться пишатися, начебто б чимось особливим, зробленим ними для здобуття тієї вітчизни, у якій чекає їхнє вічне й істинне щастя, тим, що вони за вірою любові й за любов’ю віри билися до пролиття своєї крові не тільки за братів, за яких кров проливали, а й за ворогів, якими її проливали?

Марк Пульвілл під час посвяти храму Юпітеру, Юноні та Мінерві одержав від заздрісників неправдиву звістку про смерть сина, передану з тією метою, щоб, приголомшений нею, він припинив обряд, і, таким чином, честь посвяти перейшла до його товариша. Пульвілл до такої міри холодно прийняв звістку, що велів залишити сина без поховання. Жага честі перемогла в його серці скорботу про втрату сина. Хто ж наважиться сказати, що він здійснив великий подвиг у проповіді святого Євангелія, що визволяє і збирає від різних оман громадян небесній вітчизні, – він, якому сказав Господь, коли стурбований він був похованням свого батька: “Иди за Мною и предоставь мертвым погребать своих мертвецов” (Мф. 8:22)? Регул, щоб не обдурити клятвою найжорстокіших ворогів, повернувся до них із Риму. Розповідають, ніби, коли римляни не хотіли його відпускати, він відповідав їм, що не може користуватися в Римі ім’ям чесного громадянина після того, як був у рабстві у африканців. Карфагеняни потім умертвили його за допомогою найжахливіших катувань Чи існують після цього які-небудь муки, які не слід було б зневажати для дотримання вірності тій вітчизні, до блаженства якої приводить сама ця вірність? Або що це буде за винагороду “Господу за все благодеяния Его” (Пс. 115:3), якщо за вірність, якою людина зобов’язана Йому, вона перетерпить стільки, скільки перетерпів Регул за вірність, якою зобов’язалася найзлішим своїм ворогам?

Точно так само чи наважиться християнин пишатися і добровільною бідністю, взятою на себе для того, щоб під час життєвої мандрівки безперешкодніше йти дорогою, яка приводить до вітчизни, у якій сам Бог являє собою справжнє багатство, коли почує чи прочитає про Валерію, який помер під час свого консульства і виявився до такої міри бідним, що похорон йому було влаштовано на зібрані народні гроші?

Коли почує або прочитає про Цинцинната, який володів чотирма югерами землі й обробляв їх власними руками, якого взяли від плуга, щоб зробити диктатором, у всякому разі вищим за саном, ніж консул, і який після того, як переміг ворогів і покрив себе великою славою, залишився в тій самій бідності? Або чи стане він прославляти як великий зі свого боку подвиг те, що жодні дари цього світу не змогли відвернути його від небесної вітчизни, коли дізнається, що безліч великих дарів Пірра, царя Епіру, навіть обіцяна четверта частина царства, не похитнули вірності Римській державі Фабриція, і що останній вважав за краще залишитися бідною, але чесною людиною?

Так, у ту пору, коли республіка, тобто надбання народу, надбання вітчизни, надбання загальне, була в них наймогутнішою й найбагатшою, самі вони у своєму домашньому побуті були такими бідними, що одного з них, який був уже двічі консулом, вигнали з цього сенату бідняків за цензорським розпорядженням за те, що він мав, як виявилося, десять фунтів срібла в посудинах. Так були бідні вони, що збагачували громадську скарбницю своїми тріумфами! Чи не зрозуміло всім християнам, які для вищих цілей перетворюють свої багатства на загальне надбання, щоб, – відповідно до того, як написано в Діяннях апостольських, – вони роздавалися всім, дивлячись за потребою кожного (Діян. 2:45), і щоб ніхто не називав чогось свого, але все б у них було спільне (Діян. 4:32), – чи не зрозуміло, що їм зовсім не слід пишатися, роблячи це для здобуття співтовариства з ангелами, коли щось подібне робили римляни для збереження слави римського народу?

Це і багато іншого, про що ми можемо прочитати в їхніх письменників, чи не тоді здобуло особливу популярність і стало предметом обговорень, коли Римська імперія, широко і далеко поширила свої межі і розвинула свою могутність із чудовим успіхом?

Тому ми вважаємо, що в імперії цій, такій великій і такій довговічній, знаменитій і славній звитягами настільки великих мужів, і зусилля цих мужів отримали свою нагороду, якої домагалися, і нам дано необхідні приклади для наслідування: щоб було нам соромно, якщо тих чеснот, що мають, в усякому разі, схожість із християнськими, яких вони твердо трималися заради слави земного града, ми не будемо дотримуватися, – щоб не хизувалися гордістю. Бо, як каже апостол: “Нынешние временные страдания ничего не стоят в сравнении с тою славою, которая откроется в нас” (Рим. 8:18). Для слави ж людської і для слави теперішнього часу досить гідним вважалося і їхнє життя. Тому цілком справедливо були віддані в жертву їхній славі й іудеї, які вбили Христа, якщо Новий Заповіт відкрив те, що було приховано в Старому, а саме: що єдиного й істинного Бога треба шанувати не заради земних і тимчасових благ, які божественне провидіння роздає без різниці і добрим, і злим, а заради життя вічного, заради дарів, що не припиняються, і заради союзу з небесним градом; тож ті, хто домагалися й домоглися хоч би якими доброчесними чеснотами земної слави, перемогли тих, хто, будучи зараженим великими гріхами, убив і відкинув Подателя істинної слави й вічного Громадянина.

Глава XIX. Чим різняться між собою пристрасть до слави і пристрасть до панування

Є, втім, відмінність між пристрастю до слави і пристрастю до панування. Хоча зазвичай буває так, що той, хто захоплюється до краю пристрастю до слави, прагне пристрасно й панування, однак ті, хто бажає істинної, хоча б і людської слави, намагаються бути на хорошому рахунку в людей благомислячих. Є в звичаях багато такого доброго, на що багато хто дивиться прекрасно, хоча самі того часто не дотримуються. За допомогою цього-то доброго в звичаях і намагаються досягти слави, влади і панування ті, про яких говорить Саллюстій, що вони йдуть прямим шляхом⁷⁹. А хто прагне до панування і влади без бажання слави, що змушує людину побоюватися бути на поганому рахунку в людей благомислячих, такий стане домагатися своєї мети і за допомогою надмірних злодіянь. Тому той, хто пристрасно бажає слави, або йде до неї прямим шляхом, або, принаймні, намагається досягти її лукавством і обманом, бажаючи здаватися таким добрим, яким насправді не буває. Тому ж у людині, що має чесноти, великою чеснотою є зневага до слави, тому що зневага її відома Богові, але від людського суду прихована. Нехай він і зробив би, наприклад, що-небудь для людських очей таке, з чого можна було б бачити його презирство до слави: можуть подумати, що він зробив це для більшої похвали, тобто для досягнення більшої слави, і тоді в нього немає засобу представити себе для почуттів людей, які підозрюють його, іншим, ніж таким, яким вони його собі уявляють. Але той, хто зневажає суд людей, що марнують похвали, зневажає і нерозсудливість тих, хто його підозрює, хоча, якщо він істинно добрий, не зневажає їхнього порятунку. Бо той, хто має чесноти від Духа Божого, справедливий до такої міри, що любить навіть ворогів, і любить так, що бажає, щоб його ненависники і хулителі виправилися і були разом з ним учасниками не земної, а небесної вітчизни. У тих, хто хвалить його, хоча він і не поважає того, що його хвалять, але поважає те, що його люблять; і не бажає обманювати тих, хто хвалить, щоб не обдурити тих, хто любить. І тому палко наполягає, щоб похвали віддавали Тому, від Кого отримує людина те, що в ній справедливо заслуговує на похвалу. А той, хто, нехтуючи славою, жадібно прагне до панування, той перевершує і звірів і в лютості, і в непомірності.

Такими були деякі з римлян. Переставши дбати про думку людей, вони не перестали пристрасно бажати панування.

Історія передає, що таких було багато. Але вершину і начебто свого роду Капітолій цього пороку першим зайняв Нерон Цезар. Розбещеність його була така, що, здавалося, він не вважав за потрібне зупинятися рішуче ні перед чим; а жорстокість така, що можна було б подумати, якби то не було відомо, що в ньому немає нічого доброго. Проте ж і таким влада панування дається єдино провидінням найвищого Бога, коли Він знаходить людство таким, що заслуговує на таких панів. Відомий божественний вислів щодо цього предмета. Премудрість Божа каже: “Мною цари царствуют и повелители узаконяют правду” (Притч. 8:15). Але щоб під повелителями ми мали на увазі найгірших і найнедобріших царів, а не найсильніших, відповідно до стародавнього значення цього імені***, чому й Вергілій каже:

Світ мій уділ, я тримаюся за правицю тирана⁸⁰, –

в іншому місці сказано найяскравішим чином: “иже поставляет царем человека лицемера за строптивость людий” (Йов. 34:30). Тому, хоча я, наскільки міг, і достатньо показав, з якої причини єдиний істинний і праведний Бог сприяв римлянам, добрим відповідно до відомої ідеї земної держави, створити таку славну імперію, проте на це може бути й інша, таємніша причина, яка полягала в різного роду заслугах і проступках роду людського, відома більше Богові, ніж нам.

Усім людям благочестивим відомо, що без істинного благочестя, тобто без істинного шанування істинного Бога, ніхто не може мати істинної чесноти, і що та чеснота не є чеснота істинна, яка підкоряється людській славі. Ті ж, які не є громадянами вічної держави, званої в наших писаннях градом Божим (Пс. 45:5:47:2-3:86:3), бувають більш корисні для земної держави, коли мають принаймні таку чесноту, ніж ніяку. Але якщо ті, хто ведуть через істинне благочестя доброчесне життя, володіють мистецтвом управляти народами, то нічого не може бути щасливішим для людства, якщо з милосердя Божого вони отримають владу. Такі люди всі чесноти свої, які тільки можуть мати в цьому житті, приписують єдино благодаті Божій, яка їх дала їм відповідно до їхніх бажань, віри, молитов, і водночас розуміють, як багато бракує їм до досконалості в правді, яка є приналежністю тієї спільноти ангелів, увійти до якої вони прагнуть. Як би не хвалили і не звеличували ту чесноту, яка без істинного благочестя підкоряється людській славі, вона не може зрівнятися навіть із маленькими паростками чесноти у святих, які бачать свою надію в благодаті й милосерді істинного Бога.

Глава XX. Улесливість чеснот до слави людської так само ганебна, як і догоджати тілесній похоті

Філософи, які покладають верх людського блага в самій чесноті, – щоб присоромити тих із філософів, які хоча чесноти і хвалять, але мету їм вказують у тілесній насолоді, і насолоду вважають бажаною заради неї самої, а чесноти – заради насолоди, – мають звичай малювати у своїх промовах таку картину: на царському троні сидить, начебто якась балувана цариця, людська похіть. У вигляді служниць її оточують чесноти, які спостерігають за її найменшими вказівками, щоб робити все, що вона накаже. І ось наказує вона розсудливості займатися уважним дослідженням того, яким чином похіть могла б царювати і бути в безпеці; справедливості велить надавати по можливості благодіяння для придбання дружби, необхідної для тілесних зручностей, і нікому не заподіювати кривд, тому що похіть не могла б користуватися безпекою, якби порушувала закони; мужності робить навіювання, щоб у разі, якби у тіла з’явилася якась хвороба, що не веде до смерті, вона мужньо утримувала свою госпожу, тобто хтивість, у сфері душевних помислів, щоб спогад про колишні її втіхи пом’якшував гостроту теперішньої скорботи; стриманості наказує, щоб приймати їжу, навіть і приємну, в такій кількості, щоб від непоміркованості не трапилося якоїсь шкоди здоров’ю і щоб не постраждала чуттєва насолода, яку епікурейці переважно і вважають у здоровому стані тіла. Таким чином, чесноти в усій величі своєї слави підкоряються перед похоттю, начебто перед якоюсь владолюбною і нікчемною жінкою.

Кажуть, що немає нічого ганебнішого й потворнішого за цю картину і що вона найменше стерпна для очей людей добрих, – і кажуть справедливо. Але не думаю, щоб картина вийшла належної краси і в тому разі, якби зображувала покірність чеснот перед людською славою. Хоч слава ця й не схожа на зніжену жінку, проте ж вона пихата й вирізняється крайньою порожнечею. Тому служити їй так, щоб розсудливість нічого не передбачала, справедливість нічого не розподіляла, стриманість нічого не вгамовувала і мужність нічого не переносила, окрім того, чим можна догодити людям і прислужитися до легковажної слави, неспівставно із серйозним характером та певною непіддатливістю чеснот. Від ганебної слабкості цього роду не можуть захистити себе і ті, які, зневажаючи чужі судження внаслідок нібито нехтування славою, здаються самі собі мудрими і самі собою милуються. Бо чеснота їхня, якщо тільки вона є, також підпорядковується, тільки дещо інакше, людській похвалі. Адже і він сам, що милується собою, людина Та ж, хто вірить і покладає надію на Бога, Якого любить через істинне благочестя, більшу увагу звертає на те, чим вона не подобається собі, ніж на те, що в ній є таке, що приємно не стільки для неї самої, скільки для істини; та й те саме, чим він і може бути приємний, приписує виключно милосердю Божому, якому боїться не догодити; за одне, що він виправив у собі, він приносить подяки, про інше, що йому належить виправити, молиться.

Глава XXI. Римське царство зобов’язане своїм існуванням Богові істинному, від якого походить усяка влада і провидінням якого управляється все

Якщо це так, то владу роздавати царства і правління ми повинні приписати тільки істинному Богові, Який у царстві небесному дає щастя одним благочестивим, а царство земне – і благочестивим, і нечестивим, як буває завгодно Йому, Якому ніщо несправедливе не до вподоби. Хоча, як ми сказали, і є дещо, що благоволив Він відкрити нам, однак для нас було б багато і занадто перевершило б сили наші, якби ми надумали досліджувати таємниці людські та піддавати рішучому обговоренню заслуги і провини царств. Отже, цей єдиний істинний Бог, який не залишив роду людського своїм судом і допомогою, дав, коли захотів і наскільки захотів, царство римлянам, як дав його ассірійцям або навіть персам, які, як показують їхні писання, шанували тільки двох богів: одного доброго, а іншого злого. (Я промовчу про народ єврейський, про який, наскільки було потрібно, я вже сказав, і який під час свого царювання шанував тільки одного Бога.)

Отже, цей істинний Бог дав персам жнива без вшанування ними богині Сегетії; дав й інші земні дари без вшанування тієї безлічі богів, яких римляни поставили по одному над кожною окремою річчю або навіть по кілька над окремими речами; дав їм і царство без вшанування тих богів, завдяки вшануванню яких римляни вважали, що вони досягли царювання. Так само і щодо окремих осіб: давши владу Марію, Він же дав її і Гаю Цезареві; давши Августові, дав і Нерону; давши Веспасіану, як батькові, так і синові, імператорам, що вирізнялися найвищою мірою привабливими властивостями, Він же дав і Доміціанові, що вирізнявся надзвичайною жорстокістю; давши (щоб не перебирати послідовно всіх) царювання Костянтинові-християнину, Він же дав його і Юліану Відступникові. Святотатська і проклята пристрасть до ворожінь, порожнечі яких останній віддався, обдурила його чудові природні обдарування мріями про панування, коли він, сподіваючись на безсумнівну перемогу, спалив кораблі, що везли необхідні харчові припаси; а потім, з палкістю захопившись сміливими починаннями і будучи дуже скоро вбитим, залишив військо у ворожих країнах у вкрай скрутному становищі, тож воно не могло вийти звідти інакше, як за умови переміщення кордонів Римської імперії всупереч відомому пророцтву бога Терміна, про яке ми згадали в попередній книжці Бог Термін поступився таким чином потребі, хоч і не поступався Юпітеру. Усім цим керує і розпоряджається на свій розсуд єдиний і істинний Бог. Таємничі підстави цього управління і розпорядження, але невже вони несправедливі?

Глава XXII. Час і результати воєн залежать від суду Божого

Те саме і щодо тривалості воєн. Чи зволить Він за своїм справедливим судом і милосердям піддати людський рід лихам або дати йому відраду, – одні війни закінчуються швидше, інші тягнуться довго. Війна з піратами Помпеєм і третя Пунічна війна Сципіоном були закінчені з неймовірною швидкістю в найкоротший час. Так само і повстання гладіаторів, хоча під час нього і зазнали поразки багато ватажків римських військ і два консули, а Італію страшенно розоряли і спустошували, закінчилося, однак же, після багатьох жертв на третьому році. Після довготривалого і найпокірнішого рабства під римським ярмом, коли Римській державі було підпорядковано вже багато народів і Карфаген зруйновано, спробували домогтися свободи не сторонні, а італійські ж народи: піценти, марси і пелігни. Під час цієї італійської війни римляни зазнавали вельми частих поразок; загинули в ній і два консули, і багато інших шляхетних сенаторів. Лихо це не тривало, однак же, дуже довго: воно закінчилося на п’ятому році. Але друга Пунічна війна, що супроводжувалася найбільшими розореннями і лихами республіки, протягом вісімнадцяти років виснажувала і майже знищила римські сили: у двох боях полягло близько сімдесяти тисяч римлян. Перша Пунічна війна тривала двадцять три роки; війна з Мітрідатом – сорок років. А щоб хто-небудь, чуючи похвали минулим часам за всілякі чесноти, не подумав, нібито римляни початкового періоду римської історії внаслідок великої мужності закінчували війни швидше, я нагадаю війну самнітську, що тривала майже п’ятдесят років, під час якої римляни зазнали такої поразки, що були змушені схилити голови під ярмо. Але оскільки вони не славу любили заради справедливості, а справедливість любили заради слави, то й порушили встановлений мир та укладені умови.

Я нагадую про це тому, що багато хто, не знаючи минулих подій, коли за християнських часів будь-яка війна триває скільки-небудь довго, найбезсоромніше звинувачує в цьому християнську релігію, кричачи, що якби нібито її не було, якби божества шанували стародавній культ, то відома римська доблесть, що завершила за допомогою Марса й Беллони таку кількість війн із надзвичайною швидкістю, уже завершила б давно й цю війну. Отже, ті, хто читає, нехай пригадають, які тривалі війни вели стародавні римляни, який різноманітний результат вони мали, якими жалюгідними супроводжувалися поразками, як вихори лих цього роду потрясали землю, начебто бурхливе море; і, пригадавши, нехай зізнаються в тому, у чому колись не хотіли зізнаватися, і нехай своїми божевільними промовами проти Бога самих себе не гублять, а людей неосвічених не обманюють.

Глава XXIII. Про війну, під час якої Радагайс, цар готів, шанувальників демонів, з величезним військом своїм був переможений протягом одного дня

А ось те дивовижне, що здійснив за Своїм милосердям Бог на нашій пам’яті останнім часом, то вони не з вдячністю згадують, а намагаються всіляко, наскільки це можливо, забути. Ми були б також невдячні, як і вони, якби промовчали про це. Коли Радагайс, цар готів, розташувавшись із величезним і лютим військом на околицях Рима, тримав меч над головами римлян, він одного дня з незвичайною швидкістю зазнав такої поразки, що в ту пору, коли римлян не лише жодного не було вбито, а навіть і поранено, його військо загинуло більше ніж сто тисяч, а самого його, потрапивши в полон із синами, було піддано заслуженому покаранню – смерті. Вступи він, такий нечестивий і з таким нечестивим військом, у Рим: кого б він пощадив? Яким місцям мучеників віддав би він честь? У чиєму обличчі вшанував би Бога? Чиєї крові не пролив би він і чию цнотливість залишив би недоторканною? А тим часом, як вони кричали про своїх богів, з яким нахабством розголошували, що він нібито тому перемагав, тому володів такою великою силою, що щоденними жертвоприношеннями втихомирював і привертав до себе богів, чого римлянам нібито не дозволяла християнська релігія? Коли він підходив уже до цих місць, де за помахом небесної величності спіткала його загибель, і чутка про нього повсюдно зростала, нам розповідали в Карфагені, що язичники вірили, розповідали, кричали, ніби при заступництві й допомозі прихильних до нього богів, яким він щодня, як казали, приносив жертви, його рішуче не можна перемогти тим, котрі й самі не чинили подібних священнодійств римським богам, і не дозволяли чинити їх будь-кому іншому.

І ось за таке милосердя не дякують нещасні Богові, хоча Він, намірившись виправити людську мораль, що заслуговувала на більш тяжке покарання, вторгненням варварів, спочатку пом’якшив свій гнів такою лагідністю, що надав римлянам чудесну перемогу над Радагайсом; це для того, щоб демони, яким він поклонявся, не скористалися його славою для розбещення слабких душ. А потім Він дозволив узяти Рим таким варварам, які всупереч усякому звичаю попередніх війн з повагою охороняли тих, хто шукав притулку в священних місцях християнської релігії, і проти самих демонів і нечестивих жертвоприношень, на яких Радагайс ґрунтував свої сподівання, озброїлися в ім’я християнства до такої міри, що, здавалося, вели жорстокішу війну з ними, ніж із людьми. Таким чином істинний Господь і Правитель світу і піддав милосердному покаранню римлян, і перемогою, що перевершує можливість, над прихильниками демонів показав, що для добробуту теперішнього життя немає необхідності в згаданих жертвоприношеннях; щоб не ті, хто із завзятістю заперечує, а ті, хто з розсудливістю заглиблюється у справу, не полишали релігії істинної з огляду на теперішні потреби, а навпаки, дотримувалися її ще більше у найвірнішому сподіванні на вічне життя.

Глава XXIV. У чому полягає і наскільки вірне щастя християнських імператорів

Ми називаємо деяких християнських імператорів щасливими не тому, що вони довго керували, або, померши мирною смертю, залишили після себе управителями своїх синів, або підкорили ворогів держави, або змогли уникнути й приборкати громадян, які повстали проти них. Такі та інші нагороди або розради цього суєтного життя удостоїлися отримати і деякі з шанувальників демонів, які не належать до царства Божого, до якого належать християнські імператори. Сталося так з милосердя Божого для того, щоб віруючі в Бога не домагалися цього як найвищого блага.

Але ми називаємо християнських государів щасливими, якщо вони керують справедливо; якщо оточені лестощами й крайньою низькопоклонністю не звеличуються, а пам’ятають, що вони – люди; якщо використовують свою владу для поширення шанування Бога й на служіння Його величі; якщо бояться, люблять і шанують Бога; якщо люблять більше те царство, в якому не бояться мати спільників; якщо зволікають з покараннями і охоче милують; якщо самі ці покарання вживають як необхідні засоби для управління і охорони держави, а не як задоволення своєї ненависті до ворогів; якщо і помилування вимовляють не для того, щоб залишити неправду безкарною, а в надії на виправлення; якщо в тому випадку, коли обставини змушують їх виголосити суворий вирок, вони пом’якшують його милосердям і доброчинністю; якщо обстановка і рід їхнього життя тим скромніші, чим більше могли б бути розкішними; якщо вони краще бажають панувати над пороками, ніж над якими б то не було народами, і роблять все це не з бажання якоїсь порожньої слави, а з любові до вічного щастя; якщо не нехтують приносити Богові за гріхи свої жертву смирення, жалю і молитви. Таких християнських імператорів ми називаємо щасливими, тобто щасливими наразі надією, і які потім будуть щасливі на ділі, коли настане те, на що ми очікуємо.

Глава XXV. Про добробут, який подав Бог християнському імператору Костянтину

А щоб люди, які вірять, що Бога слід шанувати заради життя вічного, не дійшли думки, ніби земної величі й земного царювання не може досягти ніхто, окрім тих, хто шанує демонів, і ніби духи ці проявляють у таких велику силу, – всеблагий Бог осипав імператора Костянтина, який не поклонявся демонам, а шанував саме істинного Бога, такими земними дарами, про які ніхто не наважувався навіть мріяти. Він дав йому можливість створити місто⁸¹, союзний римській державі, нібито доньку Стародавнього Риму, але без жодного демонського храму і без жодного ідола.

В особі Костянтина довго царював, керував усією Римською імперією і захищав її один Август. Найблискучішими перемогами супроводжувалися його військові походи і битви; для придушення тиранів усі обставини сприяли йому; помер він у вельми похилому віці від хвороби і старості, залишивши правителями імперії своїх синів. Але, з іншого боку, щоб який-небудь імператор не був християнином тільки для того, щоб скористатися щастям Костянтина, Бог вирішив Йовіана відкликати з цього життя набагато швидше, ніж Юліана; допустив Граціану загинути від меча тирана, хоча суд Його у відношенні до Граціана був набагато втішливішим для почуттів, ніж у відношенні до великого Помпея, шанувальника нібито римських богів. За Помпея не зміг помститися Катон, якого Помпеї залишив деяким чином спадкоємцем громадянської війни; а за Граціана помстився (хоча благочестиві душі й не шукають такої розради) Феодосій, якого Граціан, маючи маленького брата, зробив співправителем царства, бо більше бажав союзу віри, ніж надмірної влади.

Глава XXVI. Про віру і благочестя великого Феодосія

Тому і Феодосії не тільки за життя Граціана зберігав йому вірність, яку повинен був зберігати, а й після смерті його, коли маленького брата його Валентиніана вигнав його вбивця Максим, дав, як християнин, притулок сироті в областях своєї імперії, дбав про нього з батьківською любов’ю, хоча міг від нього, позбавленого будь-якої підтримки, звільнитися без жодного ускладнення, якби керувався більше пристрастю до розширення своєї царської влади, ніж любов’ю чинити благодіяння; керуючись цією любов’ю, він зберіг прийнятому сироті імператорську гідність і втішив його своєю людинолюбністю і добрим ставленням.

Потім, коли згаданий успіх зробив Максима небезпечним, Феодосій у тяжких своїх турботах не вдався до святотатницьких і недозволенних ворожінь, а послав до Іоанна, який мешкав у пустелі єгипетській, про якого з народних переказів довідався як про раба Божого, обдарованого духом пророцтва, і одержав від нього сповіщення про перемогу, яке не підлягало жодному сумніву. Ледве знищивши тирана Максима, він з наймилостивішою повагою відновив отрока Валентиніана в тих областях його імперії, з яких його вигнали; а коли дуже скоро цей отрок через підступність або іншу, можливо випадкову, причину загинув, і на місце його імператором незаконно обрали іншого тирана Євгена, Феодосії, знову отримавши пророчу відповідь і зміцнившись вірою, знищив і цього тирана, б’ючись проти його найсильнішого війська більше молитвою, ніж мечем. Воїни, які були в бою, розповідали нам, що сильний вітер, який здійнявся з боку Феодосія на супротивників його, виривав у них з рук списи і стріли, які кидали, і не тільки ніс з надзвичайною силою все, що на них було пущено, а й їхні власні стріли обертав на їхні ж тіла. Тому поет Клавдіан, хоча й не був християнином, сказав у своєму панегірику:

О, Богу милий! Тобі з вертепів Еол

Шле бурі зброю, ефір виступає в союзі

І змовники-вітри сигнал посилають до бою⁸².

Ставши ж переможцем, він, як думав і говорив раніше, скинув ідоли Юпітера, які, вже не знаю якими обрядами, були нібито змовлені на його загибель і поставлені в Альпах, а блискавки їхні, зроблені із золота, добросердечно й прихильно подарував гінцям, коли вони жартома (що допускала тогочасна радість) розповідали, ніби блискавки ці хотіли вразити їх. Дітей ворогів своїх, винищених не за його велінням, але люттю війни, коли ці діти, ще не будучи християнами, шукали притулку в церкві, він побажав з цього приводу бачити християнами і християнською любов’ю покохав: не позбавив їх майна, а оточив ще більшою пошаною. Ні проти кого після перемоги не дозволив він діяти особистій ворожнечі. Він не хотів завершувати громадянські війни так, як завершували їх Цинна, Марій, Сулла та інші подібні до них; але більше сумував за тим, що вони виникали, ніж бажав комусь шкодити, коли вони завершувалися.

У проміжках між усім цим він від самого початку свого правління не переставав найсправедливішими і наймилосерднішими законами допомагати церкві в її боротьбі проти нечестивих. Єретик Валент, допомагаючи аріанам, жорстоко пригнічував її; а він бажав краще бути членом церкви, ніж царювати на землі. Всюди повелів він скинути язичницьких ідолів, добре розуміючи, що земні дари перебувають у владі не демонів, а істинного Бога. А що може бути дивовижніше за його релігійне приниження, коли, обіцявши було внаслідок заступництва єпископів прощення фессалонікійцям за найтяжчий злочин, він, через обурення декого з тих, хто був причетний до того злочину, не втримався і помстився, і потім, примушений церковними правилами, приносив публічне покаяння так, що народ, просячи за нього, набагато більше плакав, бачачи імператорську велич приниженою, аніж боявся її, коли вона була грішним чином розгнівана? Ці та подібні до них добрі справи, які згадувати було б довго, взяв він із собою з теперішнього тимчасового диму всілякого роду висоти і величі людської; нагородою цих справ слугує вічне щастя, що його дарує Бог одним тільки справді благочестивим. Усі ж інші дари теперішнього життя, чи то чесноти, чи то засоби, так само як і сам світ, світло, повітря, земля, вода, плоди, душа самої людини, тіло, почуття, розум, життя, – лунають без розрізнення і добрим, і злим. До числа цих дарів належить і всякого роду велич влади, яку дають для тимчасового управління.

Тепер я вважаю за потрібне відповісти тим, які, побачивши на підставі найяскравіших доказів, що в справі досягнення тимчасових благ, до яких одними прагнуть нерозумні, не приносить жодної користі численність несправжніх богів, намагаються довести, ніби богів слід шанувати не заради користі теперішнього життя, а заради тієї, яка буде після смерті. Бо тим, які шанують суєтне з любові до цього світу і через дитячу нерозумність скаржаться на недозволення їм цього, я, гадаю, відповів достатньо в написаних п’яти книгах. Коли я видав три перші з них і вони розійшлися по безлічі рук, я чув, ніби дехто готував проти них якесь письмове заперечення. Потім мені передали, ніби заперечення це вже написане, але очікується час, коли можна було б випустити його у світ без побоювання. Раджу їм не бажати того, що не принесе їм користі. Заперечувати здасться справою легкою кожному, хто не побажає мовчати. Бо що балакучіше за порожнечу? Балаканина можлива для неї не тому, щоб вона була істиною: якщо забажає, вона може кричати навіть голосніше, ніж істина.

Нехай розглянуть уважно все; і якщо при неупередженому обговоренні вони раптом знайдуть що-небудь таке, що вони могли б не спростувати, а скоріше – піддати висміюванню через безсоромну балакучість і через сатиричну або блазнівську легковажність, – нехай втихомирять своє марнослів’я: нехай краще поправлять їх мудрі, ніж похвалять дурні. Якщо й часу зручного чекають вони не для свободи говорити правду, а для неприборканого лихослів’я, то як би не трапилося з ними того, про що говорить Тулій, згадуючи про одну людину, яка називала себе щасливою, бо мала змогу грішити: “Нещасний, йому можна було грішити”. Тому, якщо є хтось такий, хто вважає себе щасливим тому, що має можливість злословити, то він буде набагато щасливішим, якщо такої можливості для нього не буде зовсім. Залишивши порожнє вихваляння, він може і в наш час висувати, ніби з бажання отримати роз’яснення наміченого ним питання, різного роду заперечення; і від тих, до кого в дружній співбесіді чесно, серйозно і вільно звернеться за роз’ясненням, почути те, що належить почути.