У цій книзі доводиться, що обширність і довготривале існування римської імперії мають бути приписані не Юпітеру і язичницьким богам, з яких кожного окремо визнають здатним для охорони тільки окремих речей і вчинення дій нижчого порядку, а єдиному справжньому Богові – винуватцю блаженства, владою і за визначенням якого виникають і підтримуються земні держави.
Глава I. Про що говорилося в першій книзі Почавши говорити про град Божий, я визнав за потрібне насамперед відповісти тим його ворогам, які, ганяючись за земними радощами і прагнучи предметів тимчасових, за все, чого тільки зазнають вони в цьому відношенні неприємного, – хоча зазнають скоріше через милосердя Бога, що повчає, ніж через суворість Бога, що карає, – засуджують християнську релігію, релігію єдино істинну і спасительну. І оскільки вони (хоча в їхньому числі є й неосвічена чернь) збуджуються проти нас найбільшою ненавистю на підставі нібито наукових передумов, уявляючи, ніби того, що трапляється з ними незвичного в їхній час, в інші, попередні часи, як правило, не траплялося, а ті, хто знають хибність їхніх думок, не знають, що їхня релігія є єдиною справжньою і спасительною, які знають хибність їхніх думок, ніби мовчки з ними погоджуються, щоб нарікання проти нас здавалися справедливими, то, спираючись на ті свідоцтва, які їхні письменники залишили нащадкам для вивчення історії минулих століть, треба було показати, що справа йшла зовсім інакше, ніж вони думають. Водночас потрібно було довести, що фальшиві боги, яких вони вшановували явно, а дехто й нині ще вшановує таємно, є нечистими духами та підступними демонами, – нечистими та підступними настільки, що тішаться чи то справжніми, чи то вигаданими лиходійствами, звелівши прославляти ці лиходійства в дні своїх свят; це для того, щоб слабка людська природа не могла утримуватися від ганебних вчинків, якщо скоро їй представляється для наслідування в цьому нібито божественний приклад.
Це ми й довели, ґрунтуючись не на здогадках, а частково на свіжих прикладах, оскільки бачили й самі, що на честь їхніх богів здійснюють такі речі, а частково – на творах тих, хто залишив нащадкам опис усього цього не для осуду, а для прославляння своїх богів. Так вчинив, наприклад, Варрон, людина високої освіченості, що користується в них найбільшим авторитетом: під час упорядкування своїх книжок, одних – про предмети людські, інших – про предмети божественні, зараховуючи одні предмети, відповідно до гідності кожної речі, до людських, інші – до божественних, він поставив сценічні ігри аж ніяк не до розряду речей людських, а саме до божественних; хоча якби суспільство складалося лише з людей добрих і чесних, сценічні ігри не мали би перебувати навіть і в числі речей людських. Так вчинив він, звісно, не на власний розсуд, а тому, що, будучи народженим і вихованим у Римі, застав їх серед божественних предметів. А оскільки наприкінці першої книги ми коротко сказали про те, про що слід було говорити далі, і дещо з цього виклали у двох наступних книгах, то подивимося, стосовно чого очікування наших читачів залишається ще незадоволеним.
Глава II. Про зміст другої та третьої книг Отже, ми обіцяли сказати дещо проти тих, які поразки Римської республіки приписують нашій релігії, і розповісти про ті, – які тільки і наскільки могли пригадатись, – лиха, що обрушились на Рим або на провінції, що перебували під його владою, перш ніж заборонені були їхні жертвоприношення: всі ці лиха вони, безсумнівно, приписали б нам, якби наша релігія вже й тоді була їм відома й забороняла їм, як тепер, їхні святотатницькі культи.
Це завдання ми постаралися виконати в другій і третій книжках, у другій – коли говорили про зло моральне, яке слід вважати злом або єдиним, або найбільшим, а в третій – коли йшлося про нещастя, яких лише бояться люди нерозумні (тобто про нещастя тілесних і зовнішніх, яких вельми часто зазнають і люди доброчесні), тим часом як те зло, що робить їх самих злими, вони переносять не тільки терпляче, а й охоче. І як мало сказали ми про один тільки Рим і його імперію! – далеко не все навіть із часів, що передували Цезарю Августу. А що було б, якби я захотів пригадувати й перераховувати не ті лиха, що заподіюють люди одне одному, якими є спустошення й розгроми тих, хто воює, а ті, що їх зазнає земне життя від дії світових стихій; чого трохи торкається Апулей в одному місці свого твору “Про світ”, кажучи, що все земне піддається змінам, мінливостям і руйнуванням? Він каже (скористаюся його ж словами), що внаслідок потужних землетрусів розкривалася земля і були поглинені міста разом з їхніми жителями; що раптовими дощами було змито цілі області; що такі області, які колись були континентами, перетворилися були на острови, а інші, внаслідок зниження (рівня) моря, зробилися легкопрохідними для пішоходів; що вітрами і бурями були зруйновані міста; що хмари спричиняли пожежі, від яких гинули спалені ними східні країни, а країни західні піддавалися подібним же катастрофам від води, що просочувалася із землі і затоплювала місцевості; що з кратерів, що розверзлися на вершинах Етни, під дією небесного вогню кинулися колись по її схилах потоки вогненних річок. Якби я захотів перераховувати ці та подібні до них лиха, про які розповідає історія, чи закінчив би я колись розповідь про те, що траплялося в ті часи, коли релігія Христа ще не приборкувала їхніх марнославних і згубних для істинного порятунку вірувань?
Я обіцяв також показати, за які їхні звичаї і з якої причини істинний Бог, у владі Якого перебувають усі царства, благоволив сприяти збільшенню їхньої імперії; і як мало надали їм допомоги, або, краще, як багато зашкодили їм своєю неправдою й обманом ті, кого вони вважають богами. Про це я вважаю за потрібне говорити тепер. Переважно ж буду говорити про розширення Римської імперії. Бо про те, скільки зла заподіяла їхнім звичаям шкідлива брехливість демонів, яких вони вважають богами, я чимало вже сказав у другій книзі. У всіх же трьох закінчених книжках, де це видавалося зручним, ми намагалися вказувати, скільки і яким саме чином за допомогою імені Христового, якому варвари всупереч військовим звичаям віддавали так багато пошани, – скільки і яким чином серед лих війни надав допомоги добрим і злим Бог, Який змушує Своє сонце світити на добрих і злих, і дозволяє дощу йти дощам на праведних і неправедних (Мф. 5:45
Глава III. Чи слід вважати обширність імперії, яку створюють винятково тільки війни, одним із благ людей або мудрих, або щасливих Отже, розглянемо тепер, як багато зухвалості в тому, що широту і довготривалість існування Римської імперії вони приписують цим своїм богам, вшановувати яких, здійснюючи мерзенні ігри через мерзенних же людей, вони вважають навіть справою благопристойною. Але спершу я хотів би дослідити, наскільки ґрунтовно й розсудливо вихваляються вони величчю та обширністю імперії, якщо не можна вважати щасливими людей, котрі постійно живуть у похмурому страху та з кровожерливими інстинктами серед лиха війни й потоків крові – чи то співгромадян, чи то ворогів, та все ж таки людей, – щоб здобути хвилинну, нетривку блискучу радість, яка сяє, перебуваючи при цьому в постійному побоюванні, як би раптово її не втратити.
Щоб нам було легше обговорити цей предмет, не вдаватимемося до порожньої пихатості й не стомлюватимемо увагу читачів гучними словами на кшталт: “народи”, “царства”, “провінції”, а візьмемо двох окремих людей, тому що кожна окрема людина, як буква в реченні, являє собою своєрідний елемент держави, якою б великою вона не була. З них одного уявімо собі бідним, або ще краще – людиною посереднього стану, а іншого – вельми заможним, але дуже пригніченим страхами, з’їденим сумом, охопленим бажаннями, таким, що не має ні хвилини спокою та душевного миру, живе в атмосфері постійних ворожих суперечок, що примножує ціною цих нещасть свої статки до безмежності, а з примноженням їх – примножує найтяжчі клопоти; людину ж пересічного стану – такою, що задовольняється своїми малими й убогими потребами, милою для сім’ї, такою, що живе в мирі з родичами, сусідами й друзями, релігійно побожною, привітною вдачею, здоровим тілом, ощадливою в житті, чистою в моральному плані та спокійною у своїй совісті.
Не знаю, чи буде хто-небудь настільки навіжений, щоб засумніватися, кому з них віддати перевагу. Але як можна застосувати це до двох окремих людей, так і до двох родин, до двох народів і до двох держав; проводячи таку паралель, ми вельми легко побачимо, якщо будемо спостережливими, де знаходиться суєтність і де – щастя. Тому, коли шанують істинного Бога і Йому віддають поклоніння дійсними священнодійствами і добрими звичаями, буває корисним могутнє і довготривале управління людей доброчесних. І корисне воно не стільки для них самих, скільки для тих, ким вони керують. Що стосується їх самих, то для істинного їхнього щастя, в якому добре проводиться і теперішнє життя, і виходить потім життя вічне, досить благочестя і чесності, що являють собою великі дари Божі.
Отже, у теперішньому світі царювання людей доброчесних корисне не стільки для них самих, скільки для добробуту їхніх підданих. Навпаки, царювання злих шкідливе найбільше для самих тих, хто царює, які гублять свої душі неприборканістю пороків; тим же, які перебувають під їхньою владою, ніщо не шкодить, крім їхньої власної порочності. Бо хоч би яке зло праведники зазнавали від несправедливих володарів, зло це є не покаранням за злочин, а випробуванням доброчесності. Тому людина доброчесна, навіть якщо вона і перебувала в рабстві, вільна; навпаки, зла, навіть якщо вона і царювала, є рабом, і рабом не однієї людини, а що набагато гірше – стількох панів, скільком гріхам вона схильна. Св. Писання говорить, розмірковуючи про ці пороки: “Кто кем побежден, тот тому и раб” (2Пет. 2:19
Глава IV. Наскільки держави, далекі від справедливості, подібні до розбійницьких шайок Отже, за відсутності справедливості, що таке держави, як не великі розбійницькі шайки; так як і самі розбійницькі шайки є не що інше, як держави в мініатюрі. І вони також являють собою суспільства людей, керуються владою начальника, пов’язані обопільною угодою і ділять здобич за добровільно встановленим законом. Коли подібна зграя розгублених людей зростає до таких розмірів, що захоплює області, засновує осілі житла, опановує міста, підпорядковує своїй владі народи, тоді вона відкрито приймає назву держави, яку вже цілком привласнює їй не пригнічена жадібність, а набута безкарність. Чудово і вірно відповів Олександру Великому один спійманий пірат. Коли цар запитав його, яке право має він грабувати на морі, той зухвало відповів: “Таке саме, яке й ти: але оскільки я роблю це на невеликому судні, мене називають розбійником; ти ж маєш у своєму розпорядженні величезний флот, і тому тебе величають імператором”.
Глава V. Про колишніх гладіаторів, могутність яких була подібна до царської гідності Не питаю, яких людей набрав собі Ромул – цим людям принесло велику користь те, що, отримавши права громадянства після свого розбійницького життя, вони перестали думати про ті покарання, страх перед якими спонукав їх до ще більших лиходійств; тож вони зробилися більш мирними у ставленні до умов людського життя. Зупинюся на тому, що саму Римську імперію, яка стала великою завдяки підкоренню багатьох народів і стала грізною для решти, змусило випробувати гірке почуття, сильний страх і багато потрудитися, щоб уникнути жорстокої поразки. Це було тоді, коли кілька тих, що втекли з ігор в кампанії гладіаторів, набрали численне військо, поставили трьох вождів і почали спустошувати Італію з лютою жорстокістю. Нехай скажуть, який бог допоміг їм зі стану маленької і знехтуваної розбійницької зграї перейти до розряду немов би держави, якої довелося боятися римлянам зі стількома їхніми арміями і фортецями? Чи не скажуть, що вони не користувалися допомогою згори, тому що існували недовго? Але хіба життя кожної окремої людини тривале? У такому разі боги нікому не допомагають у досягненні могутності, бо кожна людина живе вельми недовго, і не слід вважати благодіянням того, що в кожній окремій людині, а звідси – і в усіх людях, за короткий час зникає подібно до пари.
Яка, справді, користь людям, які шанували богів за часів Ромула і давно померли, в тому, що після їхньої смерті Римська держава досягла великої могутності, коли самі вони давно розплачуються в пеклі за свої особисті справи (хороші чи погані, це до теперішньої справи не відноситься)? А так слід думати і щодо всіх тих, які протягом свого короткого існування ковзнули швидкою тінню, що швидко зникає, по Римській державі (хоча сама вона не переставала існувати в спадкоємній зміні тих, хто помирає, живими), забираючи з собою тягар своїх діянь. Якщо ж благодіяння і цих короткочасних існувань треба приписати допомозі богів, то чималу допомогу надали вони і тим гладіаторам, які скинули з себе кайдани рабства, втекли, зібрали численне і вельми сильне військо і, підкоряючись порадам і наказам своїх вождів, стали вельми страшними для римської величі, а для стількох римських полководців – непереможними, багато чого захопивши у свої руки; здобувши ж безліч перемог, вдавалися до задоволень, яких бажали; робили, що навіювала похоть, і жили, подібно до царів, поки, нарешті, з найбільшими труднощами не були переможені. Але перейдемо до прикладів більш значних.
Глава VI. Про жадібність царя Ніна, який перший почав воювати з сусідами, щоб поширити своє панування Юстин, який, слідуючи Трогу Помпею, не тільки, подібно до нього, написав латинською мовою грецьку або, краще сказати, всесвітню історію, але зробив з неї і певні скорочення, починає своє творіння так: “Від початку світу владу над областями й народами мали царі, яким право на цю верховну гідність давала не марнославство народів, а випробовувана в очах доброчесних людей поміркованість. Народи не мали жодних законів: законом для них слугувала воля государів. У звичаї було скоріше захищати кордони держави, ніж розширювати їх; кордони ці знаходилися всередині рідної для кожного вітчизни. Нін, цар ассірійський, першим з усіх порушив, унаслідок жадібності до влади, цей старовинний і ніби прабатьківський для народів звичай. Він перший почав воювати з сусідами й до самих меж Лівії підкорив немайстерні ще в захисті народи”. І дещо надалі: “Обширність набутого панування Нін зміцнив безперервністю володіння. Отже, підкоривши сусідні народи, він зі збільшеними силами і мужністю переходив до інших, і оскільки кожна нова перемога була засобом для наступної, підкорив народи всього Сходу”.
Яким би не був ступінь правдивості, з якою писали Юстин або Трог (деякі джерела, які заслуговують на довіру, показують, що вони дещо прибрехали), відомо, однак, на підставі книг інших письменників, що царство Ассирії було вельми розширено царем Ніном. Воно існувало так довго, що Римська держава поки не може ще зрівнятися з нею своїми роками. Бо, як показують письменники історичної хронології, царство це існувало 1240 років, рахуючи від першого року царювання Ніна і доти, доки воно не перейшло до мідійців. Але нападати на сусідів і, підкоривши їх, рухатися далі, трощити й підкорювати нешкідливі народи єдино з мотивів владолюбства – як назвати це, як не найбільшим розбоєм?
Глава VII. Чи допомагають боги земним царствам у їхньому розширенні та чи залишають їх своєю допомогою в разі послаблення Якщо ця держава стала настільки великою і володарювала настільки довго без жодної допомоги богів, то чому ж римським богам приписують заслугу в справі розширення і довготривалості існування Римської імперії? Бо якою б не була причина (могутності) там, та ж сама вона і тут. А якщо скажуть, що (могутність) і тієї держави треба приписати допомозі богів, то питаю: чиїх? Бо й ті інші народи, яких підкорив і підпорядкував Нін, шанували аж ніяк не інших богів. А якщо ассірійці мали богів особливих, які були дещо вправнішими у творенні та збереженні держави, то хіба ці боги померли, коли ассірійці втратили свою владу, або, не отримавши очікуваної нагороди, або отримавши обіцянку нагороди більшої, вважали за краще перейти до мідійців, а від них – до персів, куди переманив їх Кір вигіднішою пропозицією? Останній народ, переживши велику, але короткочасну монархію Олександра Македонського, продовжує царювати й досі, займаючи чималі простори на Сході.
Якщо це так, то боги або підступні, якщо полишають своїх і переходять до ворогів (чого не зробила навіть людина Камілл, коли, будучи переможцем і завойовником ворожого міста, зустріла з боку Рима, для якого здобула перемогу, невдячність, і тим не менш, забувши цю несправедливість і дбаючи про вітчизну, звільнила її згодом від галів), або не такі сильні, як личить бути сильними богам, і тому можуть бути переможені політикою або силою людей. Але, можливо, боги ведуть війни між собою і перемагаються не людьми, а іншими богами, яких та чи інша держава вважає своїми: отже, вони ворогують між собою. У такому разі держава не повинна шанувати своїх богів більше, ніж чужих, якщо ті є союзниками їхніх богів.
Зрештою, чим би ми це не вважали: чи то зрадою богів, чи то їхньою втечею, чи то переселенням, чи то поразкою в битві, в усякому разі за тих часів і в тих країнах ім’я Христа ще не було проповідувано, коли згадані царства внаслідок страшних воєнних розгромів було зруйновано або перейшло у владу інших. Тим часом, якби в той час, коли в ассірійців за тисячу двісті з гаком років забрали царство, християнська релігія вже проповідувала там про інше, вічне царство і забороняла святотатське шанування несправжніх богів, – то хіба не сказали би марнославні люди того народу, що їхня держава, яка існувала так довго, загинула саме через те, що їхні релігії були полишені, і була прийнята релігія християнська? Нехай у цьому ймовірному голосі суєти римляни чують вираз власної думки і нехай соромляться подібних скарг, якщо є ще в них скільки-небудь сорому. Утім, Римську державу скоріше розладнано, ніж зруйновано; подібне траплялося з нею і в колишні часи, до християнства, і вона від такого розладу оговтувалася. Не слід впадати у відчай у цьому й тепер. Бо хто знає стосовно цього волю Божу?
Глава VIII. За допомогою яких богів, на думку римлян, держава їхня збільшилася і зберігалася, якщо вони вірять, що кожному окремо з їхніх богів довірено охорону тільки окремих предметів Подивимося, далі, якщо завгодно, який або які з цього натовпу богів, яких римляни шанували, найбільше, на їхню думку, розширювали і зберігали їхню імперію? Адже не посміють же приписувати вони будь-якої участі в цій настільки прекрасній і величній справі богині Клоацині, або Волюпії, названій так від чуттєвого задоволення (voluplas), або Лібентіні, ім’я якої походить від слова похоть (libido), або Ватикану, що завідує воланнями (vagitus) немовлят, або Кунині, що охороняє їхні колиски (cuna). Але чи можливо в одному місці цієї книги пригадати всі імена богів чи богинь, які вони ледве змогли вмістити в цілі величезні томи, приурочуючи до кожної окремої речі спеціальне божество? Навіть охорону сіл вони не вважали за можливе ввірити якомусь одному богові, але над деревами (rura) поставили богиню Рузину, над вершинами (juga) гір – бога Югатина; над пагорбами (collis) – богиню Коллатину, над долинами (vallym) – Валлонію. Не вигадали вони навіть такої Сегетії, якій самій змогли б довірити свої жнива (segeles), але посіяне насіння, поки воно перебуває в землі, підлягає, на їхню думку, віданню богині Сейї, а коли виходить з-під землі й утворює жнива (Seges), – богині Сегетії; нарешті, коли хліб обмолочено та прибрано, безпечна збереженість (tutum) його доручали богині Тугіліне.
Хто б міг подумати, що, поки насіння виходить із землі травичкою і дає стигле колосся, недостатньо однієї Сегетії? І, однак же, для людей, які люблять безліч богів, щоб бідна душа, знехтувавши чистим спілкуванням з єдиним істинним Богом, була віддана на поругання натовпу демонів, однієї Сегетії було недостатньо. До зелених сходів насіння вони приставили Прозерпіну; до колінців і вузлів (nodus) стебел – бога Нодута; до покровів (involumenta) колосків – богиню Волютіну; коли ж покрови розкриваються (patesco), щоб дати вихід колоскам, їх доручали богині Пателяні; коли ниви вкриваються новим колоссям – богині Гостилині, тому що, вкриваючись новими, цим вони відшкодовують (hostire) старі; жнива, що зацвіли (florens), ввіряли богині Флорі; ті, що наливаються (tactesco), – богові Ляктурну; ті, що достигають (maturesco), – богині Матузі; ті, що збирають (runco), – богині Рунцині.
Не згадую всього, оскільки те, чого не соромляться вони, на мене наганяє нудьгу. Це ж вельми небагато сказано мною з метою показати, що вони жодним чином не можуть казати, начебто Римську імперію заснували, розширили і зберігали ті божества, з яких кожний мав певний обов’язок, тож нікому з них не доручали спільної справи. Справді, як було Сегетії думати про державу, коли їй не дозволено було дивитись разом зі жнивами і за деревами? Як було думати Куніні про битви, коли їй не можна було відходити від доручених їй колисок немовлят? Яким би чином Нодут став допомагати у війні, коли він мав відношення тільки до колінців стовбура, і ніякого – до покривів колосків? Кожен до свого будинку приставляє тільки одного воротаря, і оскільки він людина, його цілком достатньо; але вони поставили трьох богів: Форкула до дверей (fores), Кардею до петель (cardo), Ліментина до порога (limentum). Таким чином, Форкул не міг в один і той самий час охороняти ні петель, ні порога.
Глава IX. Чи можна приписувати обширність і довготривале існування римської імперії Юпітеру, якого прихильники вважають найвищим богом Отже, залишивши зовсім або відклавши на певний час цей натовп дрібних богів, ми повинні розглянути діяльність найголовніших богів, завдяки якій Рим став настільки могутнім, що довгий час володарював багатьма народами. Без жодного сумніву, це – справа Юпітера. Його вважають вони царем усіх богів і богинь; саме це означає його скіпетр і Капітолій на високому пагорбі. Про цього бога, кажуть, сказано цілком вдало, хоч і поетом:
Усе сповнене Юпітером.52
Варрон думає, що його шанують і ті, які поклоняються єдиному Богові, не уявляючи його в тілесному образі, а тільки називають іншим ім’ям.
Якщо це так, то чому ж у Римі (а також і в інших народів) шанували його так погано, що влаштували йому ідола? Це й самому Варрону так не подобалося, що, хоча він і заражений був нечестивим звичаєм Риму, однак, анітрохи не вагаючись, говорив і писав, що ті, хто наказав народам ставити ідолів, зменшили страх (до богів) і збільшили хибні уявлення.
Глава Х. Якими уявленнями керувалися ті, які до різних частин світу приставили різних богів Але навіщо до нього приєднується в ролі дружини Юнона, яка називається і сестрою його, і дружиною53 ? Потім, відповідають, що Юпітера ми відчуваємо в ефірі, а Юнону – у повітрі; ці дві стихії з’єднані разом, хоча з них одна вища, а інша нижча. У такому разі не про нього сказано:
Усе сповнене Юпітером,
якщо деяку частину (світу) наповнює і Юнона. Або вони обидва наповнюють ці стихії, і подружжя це перебуває в обох стихіях, у кожній з них разом? Навіщо ж, у такому разі, ефір відводиться Юпітеру, а повітря Юноні? Нарешті, достатньо було б цих двох: навіщо ж тоді море віддається Нептуну, а земля Плутону? Своєю чергою, не залишаються без дружини і ці останні: Нептуну надається Саляція, а Плутону – Прозерпіна. Це, кажуть, тому, що як нижчою частиною неба, тобто повітрям, завідує Юнона, так нижчою частиною моря – Саляція, нижчою ж частиною землі – Прозерпіна. Вони намагаються виправити міфи, але не знаходять способу. Адже якби це було так, то предки їхні вказали б на три стихії, а не на чотири, щоб кожній стихії надати по особливій парі богів. Нині остаточно вирішено, що одна справа – ефір, і зовсім інша -повітря, але вода, чи то верхня, чи то нижня, однаково все одно вода: нехай вона й різна, але чи настільки, щоб не бути водою? І нижня земля, чим може бути іншою, як не землею ж, як би не відрізнялася вона (від верхньої)?
Але нехай із цих трьох або чотирьох стихій складається весь тілесний світ: де ж тоді помістити нам Мінерву? чим завідуватиме вона? що собою наповнюватиме? Адже разом із ними міститься в Капітолії і вона, хоча не дочка ні того, ні іншого. Або, можливо, скажуть, що Мінерва завідує верхньою частиною ефіру і що саме тому поети вигадали, ніби вона народжена з голови Юпітера: у такому разі чому ж не шанувати її царицею богів, бо вона вища за Юпітера? Чи не тому, що дочку непристойно віддавати перевагу перед батьком? Тоді чому не дотримана ця справедливість стосовно батька Юпітера – Сатурна? Чи тому, що останній був переможений? Виходить, вони билися? Ні, кажуть, це все міфи. Отже, міфам не слід вірити і про богів треба мислити краще. Тоді чому не відведено батькові Юпітера якщо не вище, то принаймні рівне місце? Тому, кажуть, що Сатурн означає собою протяжність часу. Отже, ті, які шанують Сатурна, шанують час; виходить, що цар богів, Юпітер, народжений у часі. Та й чому непристойно сказати, що Юпітер і Юнона народжені в часі, якщо він – небо, а вона – земля, коли небо і земля, безсумнівно, створені?
Так кажуть у своїх книжках їхні вчені та мудреці; і Вергілій ґрунтується не на поетичних вигадках, а на філософських книжках, коли каже:
У той час Ефір всемогутній животворящим дощем
На лоно дружини веселої пролився54 ,
тобто на лоно телури, або землі. Але і в цьому випадку, на їхній погляд, є певна відмінність: і в самій землі, на їхню думку, одна справа – Земля, інша – Теллура, інша ж – Теллумон. І всіх їх вони вважають богами, що мають кожен своє ім’я, наділяють особливими обов’язками, шанують окремими вівтарями та культами. Ту ж саму Землю називають і матір’ю богів, тож поети у своїх вигадках є навіть поміркованішими за них, якщо за їхніми не поетичними, а священними книжками Юнона виявляється не тільки сестрою і дружиною, а й матір’ю Юпітера. Ту ж саму землю вважають вони ще Церерою, а також і Вестою; хоча частіше стверджують, що Веста – це вогонь, який міститься у вогнищах, без яких не може існувати держава; а діви тому, власне, і прислужують зазвичай вогню, що як від діви, так і від вогню не народжується нічого. Знищити і викорінити все це порожнє марновірство повинен був Той, Хто народився саме від Діви. Хто, справді, примириться з тим, що, приписуючи стільки честі та начебто чистоти вогню, вони, не червоніючи, називають інколи Весту та Венеру, тож поважна невинність її служительок виявляється нікчемною річчю?
Дійсно, якщо Веста – Венера, то на якій підставі повинні були служити їй діви, що зберігають свою невинність? Чи є дві Венери, одна – діва, інша – жінка? Або навіть три: одна – для незайманих (вона ж і Веста), інша – для заміжніх жінок, третя – для розпусниць? Цій останній фінікійці приносили в дар навіть невинність своїх доньок, перш ніж вони виходили заміж. Яка ж із них дружина Вулкана? Звісно, не незаймана, оскільки мала чоловіка. А щоб не заподіяти образи синові Юнони та соратникові Мінерви, нехай буде вона й не розпусниця. Отже, значить – заміжня; але нам не хотілося б, щоб її наслідували в тому, що проробляла вона з Марсом. Знову, скажуть, ти повертаєшся до міфів. Але хіба справедливо сердитися на нас за те, що ми говоримо про їхніх богів подібні речі, а на себе самих за те, що в театрах вони дивляться на ці злочини своїх богів з найбільшим задоволенням, не сердитися? А тим часом усі ці сценічні вистави злочинів богів їхніх влаштовані на честь тих самих богів: що було б неймовірним, якби не підтверджувалося найнеспростовнішим чином.
Глава XI. Про багатьох богів, яких язичницькі вчені захищають, кажучи, що всі ці боги один і той самий Юпітер Тому нехай вони скільки завгодно доводять на підставі природних законів і своїх власних міркувань, що Юпітер представляє собою лише душу теперішнього тілесного світу, яка наповнює собою і рухає цю світову масу, складену і згуртовану з чотирьох або скількох їм завгодно стихій; що він то поступається з неї деякими частинами сестрі та братам, то є ефіром, який зверху об’ємно огортає повітря, розлите під ним, тобто Юнону, то разом із повітрям сам являє собою ціле небо, а землю запліднює як дружину і матір (це в божественних відносинах не вважається мерзенним) життєдайними дощами і насінням, то, нарешті (нам немає потреби поширюватися про все це), є богом єдиним, про якого, на думку багатьох, сказано знаменитим поетом:
Крокує бог просторами землі і глибинами морськими,
По неосяжному небу.
Нехай в ефірі він – Юпітер; у повітрі – Юнона; у морі – Нептун; у глибинах морських – Саляція; у землі – Плутон; у глибинах землі – Прозерпіна; у домашніх вогнищах – Веста; у печі ковалів – Вулкан; у світилах небесних – сонце, місяць і зірки; у віщунах – Аполлон; у торгівлі – Меркурій; у Янусі – засновник; у Терміні – довершувач; Сатурн – у часі; Марс і Беллона – у війні; Лібер – у виноградниках; Церера – у хлібних посівах; Діана – у лісах; Мінерва – у науках і мистецтвах.
Нехай він же буде і в цьому натовпі свого роду богів-плебеїв: під ім’ям Лібера нехай завідує чоловічим насінням, а під ім’ям Лібери – насінням жіночим; нехай буде Дієспітером, який плід виводить на світ (dies); нехай він же буде Меною, що завідує місячними очищеннями жінок; нехай він же – Люціана, яку закликають ті, хто страждає пологами; нехай він же подає допомогу (ops) народжуваним, приймаючи їх на лоно землі, і називається Опою; нехай він же відкриває для крику (vagitus) вуста їхні і називається богом Ватиканом; нехай сам же піднімає (levo) їх із землі та називається богинею Леваною; нехай сам же охороняє колиски (cuna) та називається богинею Куною; нехай він же, а не хто інший, під виглядом тих богинь, які пророкують долі народжуваних, називається Карментами; нехай завідує жеребами і називається Фортуною; нехай під виглядом богині Руміни вкладає немовляті соски, бо соски в предків називалися ruma, під виглядом богині Потіни дає їм пиття (potio), в особі богині Едуки живить їх; нехай називається Павентією від переляку (pavor) немовлят; Венілією від надії, яка приходить (venio); від задоволення Волюпією; від дії Агенорою; від збуджень (stimula), які спонукають людину до надзвичайних дій, богинею Стимулою; богинею Стренією від того, що робить людину спритною (strenuus); Нумерією, яка навчає рахувати; Кам’яною, яка навчає співати; нехай він же буде і богом Консусом, що подає поради; і богинею Ювентою, що після отроцтва охороняє перші зачатки юнацького віку; нехай він же буде і Фортуною Барбатою, що вкриває бородою дорослих (їм не захотіли зробити тієї честі, щоб, хоч яке б божество там не було, назвати його принаймні чоловічим ім’ям, хоча б від бороди, наприклад, Барбатом, як Нодут – від колінців: або ж не Фортуною, а Фортунатом, бо носить бороду); нехай він же в бозі Юґатіні з’єднує подружжя; нехай призивається, коли розв’язують пояс нареченій, і називається богинею Вірґінієн-сією; нехай він же буде Мутуном чи Тугуном, який – те ж саме, що в греків Пріап.
Нехай, якщо їм не соромно, всіх цих богів, про яких я сказав, а також і тих, про яких не сказав (не думаю, щоб потрібно було говорити про всіх), – нехай усіх їх, і богів, і богинь, являє собою один Юпітер: нехай усі вони є або його частинами, як думають дехто, або ж його силами, як думають ті, кому до вподоби називати його душею світу, – думка, що її поділяють багато великих учених. Якщо це так (не входжу поки в дослідження, якою є ця думка), то що втратили б вони, якби вважали з розсудливим усуненням надмірностей єдиного Бога? Справді, що було б обійдено в ньому, якби саме його і шанували? Якщо доводилося боятися, щоб не розгнівалися обминуті й забуті його частини, то все це життя не мало б вигляду життя однієї, як вони думають, живої істоти, в якій би всі боги перебували чи то як його сили, чи то як члени, чи то як частини. Кожна частина мала б своє, окреме від інших частин життя, якщо одна могла гніватися незалежно від іншої, одна могла умилостивлятися, інша – дратуватися. Сказати ж, що всі частини разом, тобто весь Юпітер цілком міг образитися, якщо не шанували його частини поодинці і окремо кожна, означало б сказати дурість. Жодна з цих частин не була обійдена, якби шанували його одного, що містить у собі все.
Адже і тепер, коли вони кажуть, наприклад (опускаю багато іншого), що світила – це частини Юпітера, що всі вони живуть, мають розумні душі і тому, безсумнівно, це боги; хіба вони не бачать, як багатьох із них не шанують, як багатьом не будують храмів, не споруджують вівтарів, хоча незначному їхньому числу споруджувати вівтарі й приносити особливі жертви і вважали за необхідне?
Отже, якщо світила, яких не шанують особливо, за це гніваються, то чому ж вони, умилостивляючи небагатьох, не бояться жити під цілим розгніваним небом? Якщо ж зірки шануються всі, тому що вони – в Юпітері, якому віддають поклоніння, то таким же скороченим порядком можна було б поклонятися і всім у ньому одному. У такому разі не розгнівалася б жодна з них, тому що не була б обійдена в ньому жодна, – не розгнівалася б набагато вірніше, ніж тепер, коли, за вшанування тільки деяких із них, дається справедливий привід гніватися тим, до того ж найчисельнішим, яких обійшли поклонінням; і це тим паче, що їм, які сяють із висоти небес, надають перевагу перед Пріамом, який стоїть у мерзенній наготі.
Глава XII. Про думку тих, які Бога уявляли душею світу, а світ – тілом Бога Що ж? Невже це не повинно бентежити людей, наділених проникливим розумом; більше того, яких би то не було людей взагалі? Бо не потрібно великого розуму, щоб, ставши на неупереджену точку зору, зрозуміти, що якщо Бог є душею світу, а світ є тілом цієї душі, тож виходить одна жива істота, яка складається з тіла та душі; і що якщо цей Бог, ніби в якомусь своєму природному лоні, містить у собі все, тож з Його душі, яка оживляє всю цю громаду, виникає й життя та душа всього живого, що живе, на кшталт кожного народжуваного, то не залишається рішуче нічого, що не було б частиною Бога. А якщо це так, то кому не видно, які нечестиві й блюзнірські наслідки звідси виникають? Кожен, наприклад, зневажаючи що-небудь ногами, зневажає частину Бога, під час кожного вбивства тварини вбиває частину Бога. Не хочу говорити всього, що може спадати на думку, але не може бути висловлено через природну стидливість.
Глава XIII. Про тих, які стверджують, що тільки розумні тварини є частинами єдиного Бога Якщо ж кажуть, що тільки розумні тварини, наприклад люди, є частинами Бога, то я не розумію, яким чином відокремлюють вони від Його частин тварин нерозумних, якщо вже Бог – весь світ? Втім, навіщо сперечатися нам через це? З точки зору найрозумнішої тварини, тобто людини, що може бути нещаснішим за думку, що, коли карається дитина, карається Бог? Хто, крім абсолютно божевільного, може також припустити, що частини Бога бувають хтивими, несправедливими, нечестивими, такими, що заслуговують на всякий осуд? Нарешті, через що гнівається Бог на тих, хто не шанує Його, коли не шанують Його ж частини? Залишається їм, таким чином, сказати, що всі боги мають своє власне життя, що кожен з них живе сам по собі і що жоден з них не складає частини іншого; але що шанувати слід тих з них, яких можна знати й шанувати; тому що їх так багато, що знати й шанувати всіх немає ніякої можливості. А оскільки над усіма богами начальствує як цар Юпітер, то думаю, що, на їхню думку, саме він заснував і збільшив Римське царство. Бо якщо це зроблено не ним, то хто інший з богів міг, на їхню думку, виконати таку велику справу, коли кожен з цих богів зайнятий своїми обов’язками і справами і не втручається в обов’язки і справи інших? Отже, царство людей міг поширити і збільшити тільки цар богів.
Глава XIV. Приписувати розповсюдження земель Юпітеру – недолугість: якщо є, як вони думають, богиня Перемога, то її самої має бути достатньо для цієї справи Але, питається, чому і сама держава не є який-небудь бог? Чому б це було не так, якщо є богиня Перемога? Або навіщо потрібен у цьому випадку Юпітер, якщо Перемога буває прихильною, милостивою і завжди приходить на допомогу до тих, яких вона хоче зробити переможцями? За прихильності й прихильності цієї богині, нехай Юпітер навіть не діє або робить що-небудь інше, – які народи не будуть переможені, які встоять царства? Чи, можливо, добрим людям не подобається воювати з причин несправедливих і порожніх, і заради розширення держави безпідставно викликати на війну сусідів, які живуть спокійно і абсолютно нешкідливо? Якщо вони мислять саме так, я їх цілком схвалюю і хвалю.
Глава XV. Чи пристойно добрим людям бажати розширення царювання Нехай, справді, подумають, чи справді слід людям добрим радіти розширенню держави. Безсумнівно, що зростанню держави сприяла несправедливість тих, з якими велися справедливі війни. Держава неминуче залишалася б малою, якби спокій і справедливість сусідів не спричиняли жодної образи війною проти них; і за щасливіших умов людського життя всі держави залишалися б малими, насолоджуючись дружелюбністю сусідів, тож у світі було б так само достатньо багато держав різних народів, як у місті достатньо багато будинків різних громадян. Тому вести війни і шляхом підкорення народів розширювати державу видається справою доброю для людей поганих, але для добрих – це тільки справа необхідності. Може це бути названо і справою доброю, але тільки тому, що було б гірше, якби люди більш несправедливі панували над більш справедливими. Але не підлягає сумніву, що мати доброго і мирного сусіда – більше щастя, ніж підкоряти сусіда поганого і войовничого. Бажання ненавидіти або боятися кого-небудь, щоб було кого перемагати, – погане бажання.
Але як би там не було, якщо римляни змогли створити таку велику державу, ведучи справедливі війни з причин законних і серйозних, то чи не варто було б їм шанувати і чужу несправедливість як якусь богиню? Адже ми бачимо, що ця несправедливість чимало сприяла розширенню їхньої імперії, викликаючи на протизаконні дії людей, щоб було з ким вести війни і завдяки цьому збільшувати державу. Чому ж і несправедливість, принаймні – несправедливість іноземних народів, не може бути богинею, якщо Переляк, Страх і Лихоманка удостоїлися бути римськими богами? Таким чином, Римська держава збільшилася завдяки цим двом, тобто чужій несправедливості та богині Перемозі, за повної бездіяльності Юпітера: несправедливість давала причини до війни, а Перемога приводила ці війни до щасливого кінця. Та й яку участь міг мати в цьому випадку Юпітер, коли те, що можна було б назвати його благодіянням, саме вважалося, називалося і шанувалося богом і призивалося саме по собі? Він брав би в цьому участь у тому тільки випадку, якби назвався Державою, подібно до того, як та називалася Перемогою. Або якщо держава являє собою дар Юпітера, то чому не вважалася його ж даром і перемога? Так, звичайно, і було б, якби в Капітолії перебував і був предметом шанування не камінь, а істинний “Царь царствующих и Господь господствующих” (Об. 19:16
Глава XVI. Чому римляни, призначивши для кожної речі й кожного явища окремих богів, храм Спокою вирішили поставити за міськими воротами Я тільки вкрай дивуюся, чому, призначивши окремих богів для кожної речі й для кожного майже явища, закликаючи богиню Агенору, щоб вона викликала діяльність, Стимулу, щоб збуджувала до діяльності навіть надмірної, Мурцію, щоб вона надміру не збуджувала, але робила людину, за виразом Помпонія, murcidum, тобто абсолютно лінивою й бездіяльною, Стреную, щоб робила моторною, – чому, відправляючи всім цим богам і богині публічні культи, Квієте, якій молилися за те, щоб зробити Квіету, – не приховують її від них, – а роблять. тобто абсолютно ледачим і бездіяльним, Стреную, щоб робила моторною, – чому, відправляючи всім цим богам і богиням публічні культи, вони Квієті, якій молилися, щоб вона робила людину спокійною (quetum), не захотіли здійснювати культ публічно, побудувавши їй храм за коллінськими воротами? Чи не було це ознакою неспокійного духу? Або, краще, чи не те воно саме й означало, що той, хто старанно вшановував цю юрбу не богів, а демонів, не міг мати того спокою, до якого закликає істинний Лікар, кажучи: “Научитесь от Меня, ибо Я кроток и смирен сердцем, и найдете покой душам вашим” (Мф. 11:29
Глава XVII. Якщо верховна влада належить Юпітеру, чи слід шанувати богиню Перемогу Можливо, нам скажуть, що богиню Перемогу посилає Юпітер, і вона, підкоряючись йому, як цареві, іде до тих, до кого він велить, і стає на їхній бік? Це вірно, але не стосовно Юпітера, якого вони уявляють царем богів, а стосовно того істинного Царя віків, Котрий посилає не Перемогу, яка не має жодної субстанції, а ангела Свого, і робить переможцем того, кого хоче; поради Котрого можуть бути потаємними, але несправедливими бути не можуть. Адже якщо перемога – богиня, то чому не бог тріумф, і чому він не сполучений з перемогою або як чоловік, або як брат, або як син? Воістину, про своїх богів вони вигадали такі речі, які, якби їх вигадали поети, а ми їх розглянули, вони самі назвали б вигадками, вартими сміху, але такими, що не можна застосувати до істинних божеств; але оскільки такі дурниці вони вичитували не в поетів, а вшановували в храмах, то й не сміялися над собою. Отже, вони повинні були звертатися з проханнями про все до Юпітера і молитися йому одному. Бо куди б не посилав він Перемогу, вона не повинна була чинити опір йому і виконувати свою волю, якщо вона – богиня, підвладна йому, як царю.
Глава XVIII. На якій підставі ті, хто шанує Щастя і Фортуну богинями, розрізняють їх А на якій підставі є богинею Щастя? Їй побудовано храм, присвячено жертовник і відправляється належний культ. Нехай би, принаймні, шанувалося щось одне. Бо якого блага може не бути там, де є щастя? Навіщо ж тоді шанують і визнають богинею ще й Фортуну? Хіба Щастя – одне, а Фортуна – інше? Бо (кажуть), що фортуна може бути і злою: щастя ж не було б і щастям, якби воно було злим. Але насправді ми всіх богів тієї й іншої статі (якщо вони мають стать) повинні вважати добрими. Так говорив Платон55 , так кажуть інші філософи і найкращі правителі держав і народів. Яким же чином богиня Фортуна є іноді доброю, а іноді злою? Або, можливо, коли вона буває злою, перестає бути богинею і перетворюється раптом на злого демона? І потім, скільки є таких богинь? Імовірно, стільки ж, скільки людей, обдарованих фортуною, тобто тих, що користуються доброю Фортуною. Але оскільки разом, тобто в один і той самий час, з ними є дуже багато й таких, що мають злу фортуну, то невже Фортуна, якщо це вона сама, буває одночасно і доброю, і злою, – для одних однією, для інших – іншою? Чи та, яка вважається богинею, завжди добра? У такому разі вона – те саме, що й Щастя; до чого ж тоді дві назви?
Утім, із цим ще можна примиритися: часто-густо одна й та сама річ називається двома іменами. Але навіщо – різні храми, різні вівтарі, різні культи? Є, кажуть, і для цього причина: Щастям користуються люди доброчесні за попередні заслуги, а Фортуна, яку називають доброю, випадає на долю людей доброчесних і порочних без жодних на те заслуг, випадково (fortuitu), чому й називається Фортуною. Але яким чином вона добра, якщо приходить без жодного розбору і до доброчесних, і до порочних? Та й за що шанують її, якщо вона така сліпа, що обрушується на будь-кого, минаючи вельми часто своїх шанувальників і прив’язуючись до тих, хто її зневажає? А якщо її шанувальники частково і домагаються того, що вона звертає на них увагу і любить їх, то вона з’являється вже за заслуги, приходить не випадково. Як же в такому разі виправдовується вищенаведене визначення фортуни? Яким чином отримала вона своє ім’я випадково? Адже якщо вона справді фортуна, то немає жодної користі від її шанування. Якщо ж вона воліє обирати своїх шанувальників, щоб допомагати їм, то вона вже не фортуна. Або і Фортуну посилає Юпітер до кого йому завгодно? У такому разі нехай шанують його одного: бо й Фортуна не може його не послухатися, коли він наказує їй і посилає її туди, куди хоче. Або, принаймні, нехай шанують її самі порочні люди, які не хочуть мати заслуг, якими б могли привернути до себе богиню Щастя.
Глава XIX. Про фортуну жіночу Цьому уявному божеству, що називається Фортуною, вони приписують так багато, що занесли у свою історію, ніби статуя Фортуни, присвячена їй матронами (і названа жіночою Фортуною56 ), навіть розмовляла57 : вона нібито сказала, і не раз, а двічі, що матрони вшанували її як належить. Якби це й було так, дивуватися не слід. Спокушати подібним чином злим демонам не складає великих труднощів: свої хитрощі й лукавство вони мали б застосувати в цьому випадку насамперед тому, що говорила саме та богиня, яка благодійничає випадково, а не приходить по заслугах. Справді, Фортуна виявилася промовистою, а Щастя – німим: до чого це, як не до того, щоб люди не намагалися жити доброчесно, поклавшись на Фортуну, яка зробила б їх щасливими крім усяких з їхнього боку заслуг? І якщо Фортуна справді говорила, то нехай би говорила, принаймні, не жіноча, а чоловіча Фортуна, щоб не виникла підозра, що таке диво вигадали через жіночу балакучість самі (матрони), які присвятили їй статую.
Глава XX. Про те, що чесноту і віру язичники вшанували храмами і культами, оминаючи інші блага, – які слід було б вшановувати подібним же чином, якщо їм божество приписувалося правильно Зробили богинею і Чесноту, яка, якби була справді богинею, мала б віддавати перевагу багатьом. А оскільки вона – не богиня, а дар Божий, то й сама повинна просити в Того, Хто один може дарувати її; весь же натовп несправжніх богів має зникнути. Але до чого зроблена богинею і Віра, і отримала навіть храм і вівтар? Її храмом буває всякий, хто тільки розсудливо її слухає. Але звідки їм знати, що таке віра, перше і найголовніше діло якої – вірити в істинного Бога? Отже, чому не задовольнилися чеснотою? Чи не в ній і віра? На їхню думку, чеснота має бути розділена на чотири види: розсудливість, справедливість, мужність і помірність. Кожен із цих видів має, своєю чергою, свої підвиди; так, у справедливості полягає, як підвид, і віра. У нас же віра посідає найголовніше місце, і кожен із нас знає, що означають слова: “Праведный своею верою жив будет” (Авв. 2:4
Але якщо віра – богиня, я дивуюся цим любителям натовпу богів, чому своєю зневагою вони завдали образи іншим стільком богиням, яким так само, як і вірі, вони могли присвятити храми і вівтарі? Чому не удостоїлася бути богинею поміркованість, якщо завдяки їй деякі римські государі здобули чималу славу? Чому, далі, не богиня – мужність, яка проявилася в Муцієві, коли він тримав свою праву руку у вогні; у Курцієві, коли він за свою вітчизну кинувся у прірву; у Децієві – батькові і Децієві – синові, коли вони прирекли себе на смерть за військо (якщо тільки у всіх них була справжня мужність, про що я поки що не кажу)? Чому розсудливість і мудрість не удостоєні між богами жодного місця? Чи не тому, що всі вони шануються під загальним ім’ям чесноти? Але так само можна було б шанувати й одного Бога, частинами Якого визнаються всі інші боги. Але в чесноті полягає і віра, і сором’язливість, які, однак, удостоєні зовнішніх вівтарів в особливих храмах.
Глава XXI. Про те, що ті, хто не розуміє дарів Божих, мали б, принаймні, задовольнятися Доброчесністю і Щастям Усіх цих богинь створила не істина, а суєтність. Всі вони являють собою дари істинного Бога, а не самостійно існуючі богині. До того ж чого ще бракує там, де знаходяться чеснота і щастя? Чим може бути задоволений той, кого не задовольняють чеснота і щастя? Доброчесність обіймає собою все, що потрібно робити; благополуччя – все, чого слід бажати. Якщо Юпітера вони шанували для того, щоб він дарував чесноту і щастя, а до щастя ж належить обширність і довготривале існування держави, якщо це є щось добре, то чому не зрозуміли вони, що чеснота і щастя – це дари Божі, а не окремі богині? А якщо вже вони визнали їх богинями, то нехай би не вигадували, принаймні, решти натовпу богів і богинь. Справді, оглянувши всі ті обов’язки, які їм заманеться вигадати для своїх богів і богинь згідно з власною фантазією, нехай вкажуть вони що-небудь таке, що від якого-небудь бога можна було б іще одержати людині, котра має чесноту і користується щастям? Яких настанов просити у Меркурія або у Мінерви, коли чеснота містить у собі все? Бо, за визначенням древніх, чеснота є мистецтво жити добре і справедливо. Тому від грецького слова ἀρετή, що означає чеснота, латиняни, як вважають, запозичили терміни ars і artis, мистецтво.
Але якщо чеснота може приходити тільки до людини кмітливої, у такому разі яка була потреба в бозі Катіє – батьку, який робить людей catos, тобто гострими розумом, коли це могло б давати Щастя? Адже народитися дотепним – щастя. Щоправда, людина, ще не народжена, не могла вшановувати богиню Щастя, щоб, умилостивлена нею, вона дарувала їй дотепність; але вона могла сприяти її батькам, своїм прихильникам, щоб сини їхні народжувалися дотепними. Яка була потреба породіллям закликати Люцину, коли за наявності Щастя вони могли народжувати не тільки благополучно, а й хороших немовлят? Навіщо потрібно було доручати народжуваних богині Опе, тих, хто кричить, – богу Ватікану, тих, хто лежить у колисці, – богині Куніні, немовлят – богині Руміні, тих, хто стоїть – богові Статіліну, тих, хто приходить, – богині Адеоні, тих, що йдуть, – Абеоне; богині Менті, щоб вони мали добрий розум; богові Волюмну й богині Волюмні, щоб бажали доброго; шлюбним богам, щоб щасливими були в подружжі; польовим богам, особливо ж самій Фруктезее, щоб збирали рясні плоди; Марсу і Беллоні, щоб щасливо воювали; богині Вікторії, щоб залишалися переможцями; богу Гонору, щоб були в честі; богині Пекунії, щоб були при грошах; богові Ескулану та його синові Аргентину, щоб мали мідні та срібні гроші? Ескулан тому й названий батьком Аргентина, що в обігу спершу з’явилася мідна монета, а потім – срібна. Дивуюся тільки, що Аргентин не народив Ауріна, бо за срібною монетою з’явилася золота. Якби мали вони цього бога, вони віддали б перевагу йому і батькові Аргентину, і дідові Ескулану, подібно до того, як Юпітеру віддали перевагу перед Сатурном.
Отже, яка була потреба заради цих, чи то духовних, чи то тілесних зовнішніх благ шанувати й закликати таку тьму богів (яких я не всіх і пригадаю, та й самі вони не могли вказати особливих і спеціальних для всіх людських благ, підрозділяючи їх на види та розглядаючи окремо), коли все це легше та стисліше могла би повідомити одна богиня Щастя, тож в іншому богові не було потреби не лише для здобуття добра, а й задля позбавлення від зла? Навіщо, справді, потрібно було закликати для втомлених богиню Фессонію, для вигнання ворогів богиню Пеллонію, для хворих лікаря Аполлона або Ескулапа, або, в разі великої небезпеки, обох разом? Не було б потреби благати ні бога Спінієнсіса, щоб знищував він терни (spinoe) на полях, ні богиню Рубігу (іржу), щоб вона не підходила до полів: присутність самої лише богині Щастя не дозволила би злу з’явитися й доволі легко усунула б його. Зрештою (ми маємо на увазі, власне, двох богинь: Доброчесність і Щастя), якщо благополуччя є нагородою за чесноту, воно вже не богиня, а дар Божий; якщо ж воно – богиня, то чому не можна сказати, що воно сповіщає і саму чесноту, бо ж мати чесноту – велике щастя?
Глава XXII. Про мистецтво шанувати богів, яке передано римлянам Варроном, як сам він хвалиться цим На якій же підставі хвалиться Варрон, ніби надав своїм співгромадянам велике благодіяння тим, що не тільки згадав про богів, яких римляни повинні шанувати, а й сказав і про те, що стосується кожного з цих богів? “Як абсолютно марно, – каже він, – знати ім’я і зовнішній вигляд будь-якого лікаря, але не знати, що таке лікар; так само абсолютно марно знати, що є бог Ескулап, якщо тобі невідомо, що він допомагає здоров’ю, і якщо ти не знаєш, отже, про що йому треба молитися”. Цю думку він підтверджує й іншим порівнянням, кажучи, що не тільки жити добре, а й зовсім ніхто не може жити, не знаючи, що таке ремісник, хлібопекар, штукатур, до кого б він міг звернутися в разі якоїсь потреби, – не знаючи, кого обрати помічником, кого керівником, кого вчителем; і додає, що так само корисне і знання богів, – знання про те, якою силою, здатністю та владою наділений кожен бог по відношенню до всякої речі. “Звідси, – каже він, – ми можемо дізнатися, якого бога і про що маємо закликати й благати, і не чинити так, як комедіанти: не просити в Лібера води, а в Лімф – вина”. Справді, велика користь! Хто не подякував би йому, якби він навчав істини: навчав людей шанувати єдиного істинного Бога, від Якого надходять усі блага?
Глава XXIII. Про Щастя, якому римляни, вшановувачі багатьох богів, довгий час не віддавали божественних почестей, хоча воно одне могло б замінити собою всіх Але якщо їхні книжки та релігійні встановлення істинні і якщо Щастя справді богиня, то чому шанують не її саму, яка може дати все; одним словом, зробити щасливим? Бо чиї які б то не було бажання не зводяться до того, щоб бути щасливим? Чому ж так пізно, після стількох римських правителів, побудував храм цій богині Лукулл? Чому не спорудив їй храму насамперед сам Ромул, який бажав побудувати щасливе місто? Йому не було потреби молитися про що-небудь іншим богам, коли за заступництва цієї богині в нього було б усе. Адже і сам він не став би спочатку царем, а потім, як вірять вони, богом, якби не була милостивою до нього ця богиня. Навіщо ж встановив він для римлян богів: Януса, Юпітера, Марса, Піка, Фавна, Тіберіна, Геркулеса і багатьох інших? Навіщо Тит Тацій додав до цих ще Сатурна, Опу, Сонце, Місяць, Вулкана, Світло і деяких інших, і між іншим – богиню Клоацину, знехтувавши Щастям? Чому Нума додав так багато богів і богинь, але не додав Щастя? Хіба що тому, що в такому натовпі не зміг його помітити? Цар Гостилій не ввів би, звісно, нових богів, Переляку і Жаху, якби знав і шанував цю богиню. Бо в присутності Щастя всякий переляк і жах не віддалялися б, умилостивлені, а тікали б, вигнані.
Далі, що означає, що Римська держава вже існувала довго і досягла великих меж, а ніхто ще не шанував Щастя? Чи тому-то вона і була скоріше великою, ніж щасливою? Бо яким чином могло бути справжнє щастя там, де не було справжнього благочестя? Справжнє ж благочестя є поклоніння істинному Богові, а не шанування стількох же богів, скільки є і демонів. Але і слідом за тим, коли Щастя прийняли вже в число богів, настало велике нещастя громадянських воєн. Хіба, можливо, Щастя справедливо розізлилася, що її запросили так пізно, і то не для вшанування, а скоріше, для наруги, – бо ж разом із нею шанували і Пріапа, і Клоацину, і Переляк, і Жах, і Лихоманку, і інших: скоріше злочини тих, хто шанує, аніж божества, гідні шанування?
Нарешті, якщо вже знайшли за потрібне вшановувати разом із негідним натовпом таку богиню, то чому не вшановували її хоча б переважно перед іншими?
Бо кому не прикро, що (богиня) Щастя не поставлена ні в ряду богів-радників (Consenses), яких запрошують нібито на пораду до Юпітера, ні в ряду богів, яких називають обраними (selecti)? Їй би варто було влаштувати такий храм, який вирізнявся б і піднесеністю місця, і перевагою зодчества. Чому б навіть не спорудити їй щось краще, ніж самому Юпітеру? Адже хто, як не Щастя, дала царювати і самому Юпітеру, якщо тільки він був щасливий під час свого царювання? Та щастя навіть краще, ніж царство. Будь-хто погодиться, що знайти таку людину, яка злякалася б, мабуть, бути царем, неважко; але не можна знайти таку, яка не захотіла б бути щасливою. Нехай би запитали з цього приводу, за допомогою авгурів, чи іншим якимось чином, яким вони вважають за можливе запитувати богів, – нехай би спитали самих же богів: чи не забажали б вони поступитися місцем Щастю? Думаю, що сам Юпітер поступився б їй навіть вершиною Капітолійського пагорба, якби виявилося, що місце, де можна було б побудувати Щастю найбільший і найвисокогірніший храм, зайнято вже храмами і вівтарями інших богів. Бо ніхто не стане опиратися Щастю, за винятком хіба того, хто захотів би бути нещасним, але це випадок неможливий.
Юпітер, якби його запитали, у жодному разі не зробив би того, що зробили стосовно нього три боги: Марс, Термін і Ювента, які своєму старійшині і царю рішуче не захотіли поступитися місцем. Бо коли цар Тарквіній, як свідчать їхні письмові пам’ятники, захотів побудувати Капітолій, то місце це, на його погляд, більш пристойне і гідне (Юпітера), виявилося зайнятим іншими богами. Не наважившись вчинити в будь-якому відношенні всупереч волі цих богів і думаючи, що вони охоче самі поступляться цим місцем настільки великому божеству і своєму главі, він за допомогою авгурів запитав богів, яких було багато на тому місці, де тепер споруджено Капітолій: чи не бажають вони поступитися ним Юпітеру? Всі боги погодилися поступитися, крім згаданих трьох: Марса, Терміна і Ювенти. Тому-то Капітолій побудований був так, що всередині його перебували і ці три бога; але статуї їх так були приховані, що про це навряд чи знали найвченіші люди. Так, сам Юпітер не наважився б не вшанувати Щастя, так само, як його самого не вшанували ті три бога. Але й вони, які не поступилися Юпітеру, без жодного сумніву поступилися б Щастю, яке поставило над ними Юпітера царем. А якби й не поступилися, то зробили б це не через неповагу, а тому, що їм захотілося б краще жити безвісними в будинку Щастя, ніж красуватися на своїх місцях без нього.
Якби воцарилася богиня Щастя на найширшому і найпіднесенішому місці, громадяни знали б, звідки слід просити допомоги в кожному своєму доброму бажанні. Отже, за навіюванням самої природи, залишивши зайву безліч інших богів, вони шанували б одну Щастя, їй одній молилися б; її храм відвідували б усі ті громадяни, які хотіли б бути щасливими (а не бути такими з них ніхто не захотів би); отже, в неї однієї і просили б усього, чого просять у всіх богів. Бо хто бажає отримати будь-що від якого б то не було бога, крім Щастя, якщо те, чого він бажає, неодмінно належить до щастя? Тому якщо щастя має владу перебувати при тій чи іншій людині (а воно має цю владу, якщо воно – богиня), то чи не вкрай нерозумно благати про нього того чи іншого бога, коли є можливість просити його у нього ж самого? Таким чином, богиню цю вони мали б вшанувати порівняно з іншими богами і найпочеснішим місцем.
Самі ж стародавні римляни, як ми це читаємо в їхніх же письменників, якогось Суммана, якому вони приписували нічні блискавки, шанували більше за Юпітера, якому належать блискавки денні. Але після того, як побудований був Юпітеру великий і піднесений храм, через важливість храму натовп кинувся до нього так, що навряд чи можна зараз знайти людину, яка пригадала б, принаймні, що шанувалося ім’я Суммана. Якщо ж щастя – не богиня, бо (що цілковито відповідає дійсності) воно – дар Божий, то слід шукати того Бога, Який може дарувати його, а шкідливу силу-силенну демонів залишити, бо служить йому безглуздий юрба божевільних, роблячи собі богів із дарів Божих, а самого Бога, дари якого вони собою являють, ображає завзятістю гордої волі. Адже той не може уникнути нещастя, хто шанує щастя як богиню і полишає Бога – Подателя щастя, так само, як той не може не відчувати голоду, хто лиже намальований на картині хліб, а не просить його в людини, що має хліб справжній.
Глава XXIV. Якими доводами виправдовують язичники те, що в числі богів шанують божественні дари Але бажано послухати їхні міркування. Чи ймовірна, кажуть вони, річ, що наші предки були до такої міри нерозумні, що не знали: все це дари Божі, а не боги? Вони знали, що всього цього не можна приписати нікому, окрім як тільки якомусь великодушному богу; але оскільки вони не могли відкрити імен цих богів, то називали їх іменами тих речей, які, на їхню думку, даються ними, дещо змінюючи ці імена в закінченнях: так, наприклад, від слова bellum (війна) вони запозичили назву Bello_ena, від cuna (колиска) – Cunina, від seges (зерновий хліб) – Segetia, від pomum (яблуко) – Pomona, від bus (бик) – Bubona; або ж без усякої зміни, зовсім у тому вигляді, як називаються і самі речі: наприклад, ім’ям Pecunia називається богиня, що дає гроші (pecuia), ім’ям Virtus – богиня, що дає чесноту (virtus), ім’ям Honor – бог, що дає пошану (honor), ім’ям Concordia – богиня, що дає злагоду (concordia), ім’ям Victoria – богиня, що дає перемогу (victoria). Таким же точно чином, кажуть вони, коли Щастя називається богинею, то мається на увазі не сам той предмет, який дається, а те божество, яке дає щастя.
Глава XXV. Про шанування єдиного тільки Бога, про якого, незважаючи на те, що не знаємо Його імені, визнають подателем щастя Вислухавши ці міркування, ми набагато легше, можливо, переконаємо в тому, чого бажаємо, тих із них, серця яких не надто ще огрубіли. Адже якщо і людська слабкість усвідомила вже, що щастя може бути дароване тільки яким-небудь богом; якщо це усвідомлювали й ті, що шанували багатьох богів, і між іншими – царя їхнього, Юпітера, – оскільки, не знаючи імені того, ким дарується щастя, вони назвали його ім’ям тієї самої речі, що їм, за їхнім переконанням, дарується, то цим вони вже достатньо висловили, що щастя не може дарувати сам Юпітер, якого вони вже шанували, а дарує його той, Кого вони визнали за потрібне шанувати через ім’я самого Щастя. Я з цілковитою впевненістю стверджую, що вони вірили: щастя посилається якимось Богом, Якого вони не знали. Нехай же тому шукають Його, нехай Його-то і шанують, і цього буде достатньо. Нехай зневажають скрегіт незліченних демонів: тільки тому буде недостатньо цього Бога, кому недостатньо дару Його. Тому ж, хто ним задоволений (бо для людини не існує нічого, чого б вона мала бажати більше), той нехай служить єдиному Богові, Дарувальнику щастя. Це – не той бог, якого називають Юпітером. Бо якби визнавали Юпітера вручителем щастя, то під ім’ям щастя не шукали б, звісно, іншого чи іншу, ким воно посилається, – та й самого Юпітера не шанували б із такими образами. Його називають вони перелюбником, безсоромним любовником і викрадачем красивого хлопчика.
Глава XXVI. Про театральні ігри, виконання яких вимагали собі боги від своїх шанувальників “Але, – каже Тулій, – все це вигадав Гомер; він переносив людські діяння на богів; я ж вважав за краще б зворотне”. Дійсно, людині серйозній не повинен був подобатися поет – винахідник божественних злочинів. Але навіщо ж тоді театральні ігри, в яких розповідають, оспівують, представляють і виводять на честь богів ці діяння, найвченіші люди зараховували до розряду речей божественних? У цьому випадку Цицерон повинен був скаржитися вже не на вигадки поетів, а на встановлення предків. Але чи не повинні були вигукнути своєю чергою і предки: “У чому ж ми винні? Самі боги наполягали, щоб усе це відбувалося на їхню честь, суворо наказували нам це робити й погрожували лихами, якщо не робитимемо; вони неухильно мстилися, коли що-небудь не виконували, і були милостивими, коли невиконане виконували”.
Розповім, зі свого боку, про наступну подію, яку передання відносить до числа їхніх чеснот і чудес. Титу Латинію, римському поселянину і батькові сімейства, веліли уві сні оголосити в сенаті, щоб римські ігри були проведені знову, тому що в перший день цих ігор було скоєно на очах у народу страту одного злочинця: богам, які шукали в іграх веселих розваг, були неприємні такі дії влади, які викликають печаль. Коли ж той, якому було дано уві сні наказ, на ранок не посмів виконати його, то наступної ночі його було повторено йому з більшою суворістю; а так як він і цього разу не виконав, то втратив сина. Третьої ночі йому було сказано, що на нього чекає ще більше покарання, якщо він не зробить так, як йому наказують. Коли ж він не наважився цього зробити і після цього, то впав у болісну і жахливу хворобу. Тоді, за порадою друзів, він довів це до відома уряду і його перенесли в сенат на ношах. Коли він передав там свій сон, то негайно ж одужав і пішов із сенату на власних ногах. Вражений цим дивом, сенат ухвалив відновити ігри, виділивши на них вчетверо більшу суму.
Хто, маючи здоровий глузд, не зрозуміє з цього, що люди, які підкорялися владі злих демонів, від якої звільняє тільки благодать Божа через Господа нашого Іісуса Христа, були примушені силою проводити на честь таких богів такі речі, що за інших обставин видавалися б мерзенними? Саме в цих іграх святкували вигадані поетами злочини богів, і ці самі ігри відновлені були за велінням сенату, примушеного до цього богами. У цих іграх мерзенні гістріони оспівували, представляли і тішили розбещувача цнотливості – Юпітера. Якби це було вигаданим, він мав би гніватися; якщо ж він тішився своїми, хоча б і вигаданими, злочинами, то, коли шанували його, хіба не служили йому, як дияволу? Невже ж це він створив, поширював і зберігав Римську державу, – він, який був огиднішим за всякого римлянина, на думку якого ці речі були мерзенними? Невже це він дарує щастя, – він, якого шанували як злісного і який ще більше гнівався, якщо його не шанували саме таким чином?
Глава XXVII. Про три роди богів, про які розмірковував понтифік Сцевола У письмових пам’ятках трапляється згадка про те, що найученіший понтифік Сцевола ділив богів на три роди: один з них був введений поетами, інший – філософами, третій – державною владою. Перший рід він називає міфічним, бо він представляє безліч негідних вигадок про богів; другий вважає непридатним для держави, бо в ньому є дещо зайве, а дещо й таке, що було б шкідливо знати народу. На зайвому не зупиняємося; і законоведи часто кажуть: “Зайве не шкідливе”. Але що має він на увазі під тим, що, якщо воно дійде до народу, буде шкідливим? “Шкідливим, – каже він, – є переконання, що Геркулес, Ескулап, Кастор і Поллукс – не боги, бо філософи доводять, що вони жили людьми і померли як люди. Що ще? Думка, що держави не мають дійсних зображень тих істот, які є богами; що Бог істинний не має ні статі, ні віку, ні певних частин тіла”. Понтифік не хоче, щоб народи знали ці речі, бо сам він вважає все це істиною. Отже, на його думку, корисно, щоб держави помилялися в сфері релігії. Саме таку ж думку висловив і Варрон у книгах про божественне. Хороша ж релігія, якщо слабкий звертається до неї за спасінням, а тим часом, замість рятівної істини, якої він шукає, вважають корисним для нього обман!
У тих самих письмових пам’ятках наводяться і ті підстави, з яких Сцевола відкидає рід богів, введених поетами. Причина ця полягає в тому, що “у поетів боги спотворені до такої міри, що виявляються гіршими за порядних людей: одного з них вони змушують красти, іншого – перелюбствувати; вони змушують їх також робити й говорити різні речі, ганебні та безглузді; уявляють трьох богинь такими, що сперечаються між собою про винагороду за красу, і двох із них, переможених Венерою, такими, що руйнують Трою; самого Юпітера представляють таким, що перетворюється то на бика, то на лебедя, щоб мати відносини з якоюсь жінкою; Сатурна – таким, що пожирає своїх дітей; богиню – такою, що виходить заміж за людину; не можна придумати такого дива і такого пороку, якого б не було в них, хоча це й не сумісно з божественною природою”.
Ех, великий понтифік Сцевола! Знищ, якщо можеш, ігри; накажи народам не надавати безсмертним богам таких почестей, у яких злочини богів викликали б здивування і, наскільки можливо, наслідування. Якщо ж народ скаже тобі у відповідь: “Це запровадили в нас ви, понтифіки”, – проси тоді самих богів, за наполяганням яких ви робили подібні розпорядження, щоб вони наказали не надавати собі подібних почестей. Якщо ці почесті погані і тому рішуче не сумісні з величчю богів, то вони являють собою найбільшу образу богам, щодо яких безкарно вигадуються. Але боги тебе не слухають: вони – демони, а тому вчать злого і радіють ганебному; вони не тільки не вважають для себе образою, якщо про них вигадують такі речі, а й радше не в змозі перенести тієї образи, якщо їм не надають таких почестей. Припустимо, що ти звернешся зі скаргою на них до Юпітера, особливо з огляду на те, що на театралізованих іграх представляють вельми багато злочинів його самого; але, хоча ви і називаєте його богом, який управляє всім цим світом, хіба не завдаєте ви йому найбільшої образи вже тільки тим, що вважаєте за потрібне поклонятися йому разом з ними і визнаєте його їхнім царем?
Глава XXVIII. Чи було корисно римлянам шанувати богів для встановлення і розширення їхньої держави Отже, боги, яких умилостивляють, або, ліпше сказати, звинувачують подібними почестями, так що з їхнього боку є більшим злочином, що вони тішаться цією брехнею, ніж якби про них говорили істину, – такі боги в жодному разі не могли збільшити й підтримати Римську державу. Якби вони могли це зробити, то такий великий дар вони скоріше передали б грекам, які в подібних божественних речах, тобто театралізованих іграх, служили їм із значно більшою повагою та пошаною, тому що від образливих глузувань, яких зазнавали боги від поетів, вони не усували і себе, даючи їм волю знущатися з яких їм було завгодно людей, і самих акторів вважали людьми не нікчемними, а вартими високої пошани. Могли ж римляни мати золоту монету, хоч і не шанували бога Ауріна; так само точно могли вони мати срібну і мідну монету, якби не шанували ні Аргентина, ні його батька Ескулана. Те саме можна сказати і щодо всього, про що знову заводити мову не хочеться. Отже, без волі істинного Бога вони жодним чином не могли б мати царства; але коли б вони не знали або відкинули цих багатьох і несправжніх богів, а знали єдиного істинного Бога і служили Йому щирою вірою й моральністю, то і тут мали би краще царство, а потім успадкували би царство вічне, незалежно від того, чи мали вони тут царство, чи не мали.
Глава XXIX. Про хибність того предзнаменування, яким вказувалося, на їхню думку, на міцність і непорушність римської держави За їхніми словами, то було найпрекраснішою ознакою, що, як я згадував вище, Марс, Термін і Ювента не захотіли поступитися місцем цареві богів, Юпітеру. Це означало, кажуть вони, що покоління Марса, тобто римський народ, нікому не поступиться тим місцем, яким володіє; що і римських кордонів, завдяки Терміну, ніхто не зрушить; що римська молодь, завдяки богині Ювенті, не відступить ні перед ким. Як же після цього дивляться вони на царя своїх богів, який подарував усе царство, коли те передбачення виставляє його ворогом, не робити поступків якому – справа прекрасна? Втім, якщо передзнаменування це істинне, їм рішуче нема чого боятися. Адже вони не погодяться з тим, щоб боги, які не хотіли зробити уступки Юпітеру, поступилися Христу. Бо вони могли поступитися Христу за недоторканності кордонів імперії, пішовши тільки зі своїх місць, а головне – із сердець віруючих.
Але перш ніж Христос прийшов у плоті, перш ніж написано було те, що ми навели з їхніх книжок, хоча й після вже того, як дана була за царя Тарквінія згадане передбачення, римські війська кілька разів було розбито та втекло, і знамення, що Ювента не поступиться Юпітеру, виявилася неправдивою; а рід Марса під час перемоги і вторгнення галлів зазнав винищення в самому Римі; нарешті, і кордони імперії скоротили до крайнощів у той час, коли багато міст відпали і стали на бік Ганнібала. Отже, прекрасний бік ознаки виявився нісенітницею; дійсним же залишилося тільки завзятість проти Юпітера, причому не богів, а демонів. Бо не поступитися значить одне, а повернутися знову на те місце, яким поступилися, зовсім інше. Утім, римські кордони, особливо в східній частині імперії, змінені були і після, волею Адріана. А саме: трьома чудовими провінціями, Вірменією, Месопотамією та Ассирією, він поступився державі персів, тож бог Термін, який, на думку римлян, охороняв римські кордони й у тому чудовому передбаченні не поступився Юпітеру місцем, виявився таким, що злякався царя людей Адріана більше, ніж царя богів Юпітера.
Так само, коли потім провінції були повернуті назад, Термін зробив поступку знову майже вже на нашій пам’яті. Це було тоді, коли Юліан, який вірив оракулам богів, видав безрозсудний наказ. – спалити кораблі, навантажені харчовими припасами; позбавлене їх військо, – коли слідом за тим помер і сам він від рани, завданої ворогом, – впало в таку скруту, що звідти не повернувся б ніхто (бо ворог звідусіль напирав на солдатів, приведених у збентеження смертю імператора), якби за мирним договором не були встановлені кордони там, де проходять вони й тепер, – встановлені, щоправда, не з такою шкодою, якої припустився Адріан, але ж і не там, де вони пролягали колись, а посередині між цими пунктами. Таким чином, за порожньою прикметою бог Термін не поступився Юпітеру, а волі Адріана, навіть нерозсудливості Юліана і крайнощам Іовіана – поступився. Найрозумніші і найсерйозніші з римлян розуміли це, але були безсилі проти звичаю міста, відданого демонським обрядам. І самі вони, хоча й усвідомлювали порожнечу всього цього, думали, що релігійне вшанування, пристойне Богові, потрібно віддавати природі речей, яка перебуває під владою і управлінням єдиного істинного Бога; “служили, – як каже апостол, – твари вместо Творца, Который благословен во веки” (Рим. 1:25
Глава XXX. Яких були думок про богів самі їхні шанувальники Цицерон, сам будучи авгуром, сміється з авгуріїв і докоряє людям, які засновують свої життєві підприємства на крику ворона або ворони58 .
Але цей академік, який сумнівається в усьому, не має в подібних речах жодного авторитету. У нього в другій книзі про природу богів розмірковує Люцилій Бальб, і хоча виводить забобони з природи речей, уявляючи їх нібито філософськими й фізичними, однак обурюється на введення статуй і на міфологізовані судження, кажучи таким чином: “Отже, чи не бачиш, що фізичні відкриття, які послужили на благо і користь, дали привід до вигадування помилкових богів? Звідси народилися помилкові судження, грубі помилки і бабські забобони. Адже нам відомі і постаті богів, і їхній вік, і одяг, і прикраси; пологи, шлюби, родинні зв’язки і все інше перенесено на них за аналогією з людською неміччю. Їх представляють нам і такими, що зазнають душевних хвилювань: ми чули про бажання, скорботи і гнів богів. Були між богами (як свідчать байки) навіть війни і битви. За словами Гомера, боги не тільки захищали два ворожі війська, одні – одне, інші – інше, а й вели і власні війни з титанами або гігантами. Говорити про це, вірити цьому – вкрай нерозважливо: все це найвищою мірою порожньо і легковажно “59 .
Ось що говорять захисники язичницьких богів! Потім, сказавши, що все це відноситься до забобонів, а до релігії – те, що говорить він, вочевидь, з погляду стоїків, він продовжує: “Не тільки філософи, а й предки наші відокремлювали релігію від забобонів. Забобонними (superstiliosi) називали вони тих, які цілими днями молилися богам і приносили жертви, щоб діти їхні пережили їх (superstites essent) “60 .
Хто не зрозуміє, що, боячись поширеного серед громадян звичаю, він намагається хвалити релігію предків і хоче відокремити від неї забобони, але як це зробити, не знає? Бо якщо забобонними предками називали тих, що цілими днями молилися й приносили жертви, то хіба будуть забобонними ті, що запровадили статуї богів у різному віці й різному одязі, пологи, шлюби й родинні зв’язки богів? Адже якщо ці речі засуджувати як забобонні, то винні в них будуть предки, що запровадили й шанували статуї богів; винен буде й він сам, котрий, хоч би як красномовно старався вирватися на волю, вважав за потрібне шанувати їх: винен і в тому, що про те, про що він так красномовно міркує у наведеній розмові, не посміє й заїкнутися у народному зібранні.
Подякуємо ж, християни, Господу Богу нашому; подякуємо не небу і землі, як каже Бальб, але Тому, Хто створив небо і землю. Хто через найбільше смирення Христа, проповідь апостолів, віру мучеників, які померли за істину і живуть з істиною, вирвав ті забобони, які злегка, немов би гаркавлячи (balbutiens), засуджує Бальб, не лише з благочестивих сердець, а й із забобонних храмів, полонивши їх у своє вільне рабство.
Глава XXXI. Про думки Варрона, який, відкинувши народні забобони, хоча й не дійшов до пізнання істинного Бога, однак вважав, що слід шанувати єдиного Бога А сам Варрон, про якого ми говорили з жалем, що він, нехай і не на власне своє переконання, поставив театралізовані ігри в розряд божественних речей, – сам Варрон, хоча, будучи людиною благочестивою, у багатьох місцях своїх творів і переконує шанувати богів, чи не зізнається хіба що, що слідує релігії, яка є в Римській державі, не на власне переконання, коли наважується висловити думку, що якби йому довелося будувати нове місто, він запозичив би систему богів і імена їх, скоріше за все, з природи? Але живучи, за його словами, серед стародавнього народу, він вважав себе зобов’язаним дотримуватися прийнятої предками історії про імена і назви богів у тому вигляді, в якому вона передала їх нащадкам, і те, що писав і досліджував, писав і досліджував з тією метою, щоб народ був налаштований скоріше шанувати цих богів, аніж зневажати їх. Цими словами він, людина вельми тонка, дає достатньо зрозуміти, що він не відкриває всього того, що не тільки для нього було б зневаженим, але здалося б зневаженим і народові, якби не було оминуто мовчанням.
Можна було б вважати це лише моїм припущенням, якби він сам в іншому місці, кажучи про релігію, ясно не сказав, що є (в релігії) багато такої правди, яку народові знати шкідливо; так само, якщо є й неправда, то буває корисно, щоб народ дивився на це інакше: тому греки свої таїнства та містерії обгороджували стінами й мовчанням. У цьому випадку він дійсно видав нам таємну думку нібито мудреців, які керували державами і народами. Однак подібними обманами з дивовижним лукавством користуються злі демони, які однаково тримають у своїй владі як тих, хто обманює, так і тих, кого обманюють, і від влади цієї не може звільнити ніщо, окрім благодаті Божої через Господа нашого Іісуса Христа.
Той самий вельми тонкий і вчений автор каже, що, на його думку, тільки ті одні зрозуміли, що таке Бог, які уявляли його душею, яка управляє світом за допомогою розуму і руху. А тому, хоча він ще й не досяг самої істини, бо Бог – не душа, а Творець і Податель душ, однак, якби міг позбутися забобонів, визнав би й переконався сам, що слід почитати єдиного Бога, Котрий рухом і розумом управляє світом; тож у нас із ним залишилися щодо цього розбіжності тільки в тому, що, за його словами, Бог – душа, а не Творець душ. Ще він каже, що стародавні римляни шанували богів без кумирів протягом понад ста сімдесяти років. “Якби, – зауважує він, – так було і зараз, то богів шанували б із більшою чистотою”. На підтвердження цієї своєї думки він вказує, між іншим, і на народ іудейський, і на закінчення каже, що перші, поставивши для народу статуї богів, знищили у своїх державах страх і посилили обман; йому здавалося, і небезпідставно, що боги легко можуть бути зневажені через безглуздість статуй. А що він не вживає виразу “внесли обман”, але – “посилили”, то цим дає зрозуміти, що обман уже існував і тоді, коли статуй ще не було.
Хто не зрозуміє з цього, наскільки близький був він до істини, коли говорив, що тільки ті розуміли, що таке Бог, які уявляли Його душею, яка керує світом, і коли вважав, що релігія зберігається в більшій чистоті без кумирів? І якби він був у змозі що-небудь зробити проти цієї застарілої помилки, то визнав би, звісно, що Бог, який керує світом, один, і що вшановувати Його належить без кумирів; і будучи таким близьким до істини, легко, мабуть, переконався б у змінності душі, тож зрозумів би, що істинний Бог – це сутність, яка не зазнає змін, і яка створила і саму душу. А якщо так, то які б безглуздості про багатьох богів такі мужі не говорили у своїх книжках, вони, яких направляла потаємна воля Божа, скоріше виводили ці безглуздості на світло, ніж намагалися переконувати в них. Тому якщо ми наводимо з них свідчення, то наводимо на докір тим, хто не хоче вникнути, від якої і наскільки злісної влади демонів звільняє нас єдина жертва настільки святої пролитої крові і дар випрошеного нам Духа.
Глава XXXII. Заради якої користі правителі бажали, щоб у підпорядкованих їм народів залишалися помилкові релігії Каже він також, що і стосовно родоводів богів народи схилялися скоріше на бік поетів, аніж фізиків; а тому предки його, тобто стародавні римляни, вірили і в стать, і в родоводи богів, а також і в шлюбні їхні союзи. Усе це стало очевидним унаслідок саме того, що нібито розумні й нібито мудрі люди потурбувалися про те, як обманювати народ у релігії, і тим самим не тільки вшановувати демонів, а й наслідувати їх, сповнених найбільшої пристрасті до обману. Бо вони, як демони, можуть володіти тільки тими, кого спокушають обманом; так само точно і люди-правителі, не справедливі, звісно, а подібні до демонів, – те, що знали як неправдиве, видавали народові від імені релігії за істинне, зв’язуючи його цим нібито тіснішим цивільним союзом, щоб, подібно до демонів, керувати покірними. А яка слабка і невчена людина могла встояти проти брехунів, які спільно діяли, – правителів держави і демонів?
Глава XXXIII. Про те, що часи всіх царів і царств визначені судом і владою істинного Бога Отже, цей Бог, Винуватець і Податель щастя, – оскільки один є істинний Бог, – сам роздає земні царства і добрим, і злим. І робить Він це не без розбору і нібито випадково (бо Він – Бог, а не Фортуна), але згідно з порядком речей і часів, – порядком для нас потаємним, а Йому цілком відомим. Цьому порядку Він не підпорядкований, однак же, рабськи, а царює над ним, як Владика, і розпоряджається ним, як Правитель. Але щастя Він посилає тільки добрим. Це щастя можуть мати і не мати піддані, можуть мати і не мати царюючі. Повним воно буде в тому житті, де ніхто вже не буде рабом. Тому земні царства Він дає і добрим, і злим, щоб Його шанувальники, ще немовлята в духовному своєму вдосконаленні, не бажали від Нього цих дарів як чогось великого. У тому полягає й таємничість Старого завіту, в якому ховався Новий, що в ньому обіцяні були й земні дари: люди, які жили духовним життям, і тоді розуміли, хоча відкрито ще й не проповідували, як те, що тими тимчасовими речами означалося, так і те, в яких дарах Божих полягає істинне щастя.
Глава XXXIV. Про іудейське царство, яке було засноване єдиним і істинним Богом і збережене Ним доти, доки іудеї були вірними істинній релігії Отже, щоб дати зрозуміти, що земні блага, яких прагнуть ті, хто не в змозі подумати про краще, перебувають під владою єдиного істинного Бога, а не багатьох несправжніх богів, яких колись шанували римляни, Бог із кількох людей розмножив Свій народ у Єгипті й визволив його звідти чудовими знаменням. Іудейські жінки не кликали Люцини, коли народжених ними немовлят Бог сам звільняв і охороняв від рук єгиптян, які переслідували та вбивали всіх дітей, – охороняв для того, щоб вони дивовижним чином множилися і щоб народ цей зростав до неймовірності. Діти годувалися грудьми без богині Руміни, лежали в колисках без богині Купіни: приймали їжу і питво без Едуки і Потіни, виховувалися без усієї цієї безлічі дитячих богів; одружувалися без богів шлюбних; злягалися з подружжям без культу Пріапа. Без закликів до Нептуна розділилося море, коли вони його переходили, і вкрило хвилями, що зійшлися знову, переслідуючи їхніх ворогів. Вони не зробили предметом поклоніння ніякої богині Маннії, коли отримали з неба манну, і не стали шанувати Німф і Лімф, коли камінь від удару палиці дав для них, спраглих, воду. Без навіжених культів Марсу і Беллоні вони вели війни і перемагали хоча не без перемоги, але вважали її не богинею, а даром Божим. У них і без Сегетії були жнива, без Бубони – воли, без Меллони – мед, без Помони – яблука – словом, усе, через що римляни вважали за потрібне молитися такому натовпу богів, вони отримували з набагато більшим щастям від одного істинного Бога. І якби, захоплені нечестивою цікавістю, немов якимись магічними чарами, вони не згрішили проти Нього, спершу відпадаючи до чужих богів та ідолів, а потім убивши Христа, то продовжували б жити в тому самому царстві, якщо й не особливо великому, то в усякому разі – щасливому. І нині та обставина, що вони розсіяні майже по всіх країнах і народах, є справою провидіння єдиного й істинного Бога. З їхніх священних книг можна упевнитися, яким чином ще задовго до цього було пророчо передбачено повсюдне винищення ідолів, вівтарів, лісів і храмів несправжніх богів і заборону жертвоприношень; інакше, читаючи про це, хтось міг би, мабуть, подумати, що все це вигадано нами. Про подальше читай у наступній книзі; тепер же час і честь знати.
