У цій книзі доводиться, що обширність і довготривале існування Римської імперії мають бути приписані не Юпітеру і язичницьким богам, кожного з яких визнають здатним охороняти лише окремі речі та вчиняти дії нижчого порядку, а єдиному справжньому Богові — Творцю блаженства, владою і волею Якого виникають і підтримуються земні держави.

Глава I. Про що говорилося в першій книзі

Почавши говорити про град Божий, я визнав за потрібне насамперед відповісти тим його ворогам, які, поринаючи в земні радощі та прагнучи речей тимчасових, за всі неприємності, що трапляються з ними в цьому житті — хоча трапляються вони скоріше з милосердя Бога, що повчає, ніж через суворість Бога, що карає, — засуджують християнську релігію, релігію єдино істинну і спасительну. І оскільки вони (хоча в їхньому числі є й неосвічена чернь) збуджуються проти нас найбільшою ненавистю, спираючись на нібито наукові передумови, уявляючи, ніби того незвичного, що трапляється з ними в їхній час, в інші, попередні часи, як правило, не траплялося; а ті, хто знає хибність їхніх думок, але не знає, що наша релігія є єдиною істинною і спасительною, ніби мовчки з ними погоджуються, щоб нарікання проти нас здавалися справедливими, — то, спираючись на ті свідоцтва, які їхні письменники залишили нащадкам для вивчення історії минулих століть, треба було показати, що справи йшли зовсім інакше, ніж вони думають. Водночас потрібно було довести, що фальшиві боги, яких вони вшановували явно, а дехто й нині ще вшановує таємно, є нечистими духами та підступними демонами, — нечистими та підступними настільки, що тішаться чи то справжніми, чи то вигаданими лиходійствами, звелівши прославляти ці злочини в дні своїх свят; це для того, щоб слабка людська природа не могла утримуватися від ганебних вчинків, якщо їй представляється для наслідування в цьому нібито божественний приклад.