Про призначений кінець диявольського граду, тобто вічне покарання засуджених, і про людські аргументи проти цього предмета з боку невіруючих

Глава I. Про порядок дослідження, за яким спершу має йти мова про вічне покарання засуджених із дияволом, а потім про вічне блаженство святих

У цій книзі з усією можливою для нас (за допомогою Божою) ретельністю ми досліджуємо питання про те, у чому полягатиме покарання диявола і всіх його прихильників, коли обидва гради, з яких один – Божий, а другий – диявола, досягнуть через Господа нашого Іісуса Христа, Суддю живих і мертвих, свого призначеного кінця. Цього порядку, за яким про блаженство святих йтиметься після, я вирішив дотримуватися тому, що те й інше (покарання і блаженство) буде з тілами, а думка про вічні муки, які чекають на тіла, видається неймовірнішою за думку про вічне блаженство, яке чекає на них. Тому, коли я доведу, що думка про таке покарання не повинна здаватися неймовірною, – це мені буде вельми корисним у тому сенсі, що тоді скоріше повірять, що безсмертя тіл у святих буде чужим від усякої хвороби. До того ж такий порядок не виключається і божественними Писаннями, в яких блаженство доброчесних ставиться іноді вище, як у словах: «І вийдуть ті, хто чинив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло, – у воскресіння суду» (Ін. 5:29); але іноді й після, у такому місці: «Пошле Син Людський Ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, і вкинуть їх у піч вогняну; там буде плач і скрегіт зубів; тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього» (Мф. 13:41-43), або: «І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:46). Хто бажає, знайде і у пророків і той, і інший порядок; але наводити всі ці місця було б довго. Я ж уже сказав, чому віддав перевагу останньому порядку.

Глава II. Чи можуть тіла горіти вічно у вогні

На що ж мені вказати, щоб невіруючі змогли переконатися, що одушевлені й живі людські тіла не тільки можуть не руйнуватися смертю, а й витримувати муки вічного вогню? Адже вони не хочуть, щоб ми в цьому випадку посилалися на могутність Всемогутнього, а вимагають, щоб переконували їх якимось прикладом. Якщо ми їм відповімо, що є тварини, які, як смертні, піддаються руйнуванню, і проте ж живуть у звичайному вогні, а один рід червів знаходять навіть у термальному джерелі, температура води якого така, що безкарно ніхто її торкнутися не може, а тим часом черви не лише живуть у ній без жодної для себе шкоди, а й поза нею і жити не можуть, то вони або не захочуть нам повірити, якщо ми не зможемо пред’явити їм ці предмети, або ж, якби змогли це зробити або довести їхнє існування, надавши достовірних свідків, під впливом тієї самої недовіри стануть стверджувати, що цей факт – недостатньо переконливий приклад для предмета, про який у нас ідеться, бо такі тварини живуть не вічно, і до того ж живуть у зазначеній температурі без страждань, тому що в цій стихії, що відповідає їхній природі, вони зазнають животворного впливу, а не страждання. Але хіба відчувати в таких умовах животворний вплив менш неймовірно, ніж відчувати страждання? Страждати у вогні і все ж таки жити, звісно, дивно; але ще дивовижніше жити у вогні і не страждати. Якщо вірять останньому, чому ж не хочуть вірити і першому?

Глава III. Чи послідовний висновок, що за тілесним стражданням слідує знищення плоті

Але, кажуть, немає такого тіла, яке могло б страждати і не померти. Цікаво, звідки вони це знають? Хто скаже що-небудь достовірне про тіла демонів? Чи не в них страждають демони, коли зізнаються, що обтяжені великими муками? Якщо на це нам дадуть відповідь, що немає ніякого земного, грубого і видимого тіла, або, висловлюючись зрозуміліше, такої плоті, яка могла б страждати і не померти; то це означає, що вони посилаються на те, про що люди дізнаються на підставі тілесного відчуття і досвіду. Крім смертної плоті вони не знають ніякої іншої, і вся аргументація їх зводиться до того, що чого вони не відчули, того, на їхню думку, і бути не може. Бо на якій підставі повинні ми вважати страждання доказом смерті, якщо саме по собі воно слугує радше ознакою життя?

Справді, хоча мова у нас про те, чи може жити вічно те, що страждає, проте безсумнівно, що все те живе, що страждає, і що всяке страждання може бути тільки в живій істоті. Отже, не обов’язково, щоб страждання діяло в руйнівний спосіб, бо далеко не кожне страждання руйнує навіть і смертні тіла, які неминуче мусять померти; і якщо будь-яке страждання може діяти руйнівно, причина цього полягає в тому, що душа з’єднана з цим тілом так, що поступається надто сильним стражданням і виходить із тіла, бо сам зв’язок органів і життєвих частин настільки слабкий, що не може витримати тієї сили, що спричиняє велике або вкрай сильне страждання. Тим часом, тоді душа буде з’єднана з таким тілом і таким чином, що цього зв’язку вже не розірве ніяка тривалість часу, не зруйнує ніяке страждання. Тому, хоча в теперішній час немає плоті, яка могла б відчувати почуття страждання і не померти, проте тоді плоть буде не такою, якою вона є тепер; так само і смерть тоді буде не такою, якою вона є нині. То буде не нікчемна смерть, а смерть вічна, коли душа не буде в змозі, не маючи Бога, жити, а вмираючи, звільнитися від тілесних страждань. Перша смерть виганяє душу з тіла проти волі; друга смерть проти волі триматиме душу в тілі; у тієї та іншої смерті спільним є перенесення душею від свого тіла того, чого вона не хоче.

Наші опоненти звертають увагу на те, що немає плоті, яка могла б страждати і не померти, але не хочуть помічати, що є щось таке, що вище за тіло. Адже сам дух, присутністю якого тіло живе і керується, може і зазнавати страждань, і не вмирати. Ось і виявляється створіння, яке хоч і відчуває почуття страждання, проте ж – безсмертне. І в тілах засуджених буде тоді те ж саме, що, як бачимо, буває тепер у душі кожної людини. А якщо придивитися уважніше, то страждання, зване тілесним, швидше, має відношення до душі. Справді, страждає, власне, душа, а не тіло, навіть коли причина страждання душі полягає в тілі, коли страждання відчувається там, де пошкоджене тіло. Звідси, як тіла ми називаємо такими, що відчувають і живі, хоча життя й почуття отримують вони від душі, так само називаємо тіла й такими, що страждають, хоча страждання в тілі може відчуватися тільки завдяки душі.

Таким чином, душа страждає разом із тілом у тій його частині, де відбувається що-небудь, що заподіює страждання. Страждає вона й сама, хоча перебуває в тілі, коли з якоїсь, часто невидимої, причини буває сумна за абсолютно здорового стану тіла. Страждає вона, коли вже і не перебуває в тілі; страждав же той багач у пеклі, коли говорив: «Я мучуся у полум’ї цьому» (Лк. 16:24). Тіло ж як неживе не страждає, так і живе не страждає без душі. Отже, якби страждання слугувало підставою для прямого заключення про смерть, так, що смерть з’являлася б унаслідок того, що раніше мало місце страждання, то властивість помирати потрібно було б приписати душі, якій, власне, і належить властивість страждати. Але оскільки душа, яка може страждати, вмирати не може, то яка ж звідси підстава вірити, що ті тіла помруть тому, що будуть підлягати стражданням? Щоправда, платоніки говорили, що властивість боятися, бажати, страждати і радіти душа отримує від земних тіл і смертних органів. На цій підставі Вергілій каже: «Звідси (тобто від смертних органів земного тіла) і страхи у них, і бажання, страждання і радість»¹⁹⁶.

Але в чотирнадцятій книзі цього твору ми довели їм, що душі, навіть і очищені від усякої тілесної скверни, самі по собі мають пристрасне бажання, через яке починають хотіти знову повернутися в тіла. А де може бути бажання, там, звичайно, може бути і страждання. Бо бажання, обмануте недосягненням того, чого воно прагнуло, або втратою того, чого досягло, переходить у страждання. Тому, якщо душа, яка страждає або сама, або, найбільшою мірою, має сама по собі відоме безсмертя, то й тіла ті не помруть від того, що страждатимуть.

Зрештою, якщо тіла спричиняють страждання душ, то чому заподіювати їм страждання вони можуть, а смерть – не можуть, як не тому, що непослідовний висновок, начебто причина смерті полягає в тому, від чого походить страждання? Отже, чому ж неймовірна думка, що вогонь може заподіювати тим тілам страждання, а не смерть, так само, як тіла можуть заподіювати страждання душам, яким, однак, не можуть через це заподіяти смерті? Отже, страждання не є незаперечним доказом майбутньої смерті.

Глава IV. Щодо природних прикладів, розглядання яких показує, що тіла можуть залишатися живими і серед мук

Тож якщо саламандра живе у вогні, як свідчать допитливі дослідники природи тварин; якщо деякі відомі всім гори Сицилії з давніх часів і до наших днів безперервно викидають полум’я, залишаючись цілими, тим самим незаперечно доводячи, що не все знищується вогнем; і якщо, нарешті, наша душа демонструє, що не все, здатне страждати, піддається смерті, то яких ще прикладів від нас вимагають, щоб довести, що немає нічого неймовірного в тому, що тіла людей, засуджених на вічні муки, зберігатимуть душу у вогні, горітимуть, не згораючи, і страждатимуть, не гинучи? Субстанція плоті отримає тоді цю властивість від Того, Хто наділив усі видимі нами речі найдивовижнішими й найрізноманітнішими властивостями, які лише тому не викликають у нас подиву, що їх багато. Бо хто, як не Бог, Творець усього, повідомив м’ясу мертвого павича властивість не псуватися? Хоча розповідь моя і здасться, мабуть, неймовірною, але з нами справді був такий випадок. У Карфагені нам запропонували звареного павича; ми наказали з його грудей вирізати шматок м’якоті, достатньої, як на наш погляд, величини, і сховати; цей шматок за певний час, більш ніж достатній для того, щоб усяке інше м’ясо зіпсувалося, коли його нам запропонували, не мав жодного неприємного запаху. Сховавши його знову, ми знайшли його таким самим через більш ніж тридцять днів, і таким самим через рік, з тією тільки різницею, що м’ясо стало дещо сухішим і жорсткішим.

А хто дав соломі силу, то таку охолоджувальну, що вона зберігає вкритий нею сніг, то таку зігрівальну, що вона допомагає дозрівати недозрілим яблукам? Хто пояснить дивовижні властивості самого вогню, який усе обпалене робить чорним, будучи сам світлим, – будучи найяскравішого кольору сам, знебарвлює майже все, що охоплює й поглинає, і блискуче розпечене вугілля перетворює на вугілля найчорнішого кольору? Та й ця властивість вогню не становить, так би мовити, правила, бо, навпаки, каміння, що побувало в його полум’ї, стає й саме білим; і хоча вогонь має радше червоний колір, а вони – білий, однак біле відповідає світлу, як чорне відповідає темряві. Отже, коли вогонь горить у дровах, розжарюючи каміння, він має протилежні дії, але не протилежні предмети. Бо хоча дрова й каміння різняться між собою, вони не протистоять одне одному так, як біле й чорне, з яких одне викликає вогонь у камінні, а інше — у дровах, роблячи каміння світлішим, а дрова темнішими. Вони не є протилежними ще й тому, що вогонь зникає в камінні лише тоді, коли згасає в дровах. А хіба не викликає подиву властивість вугілля: з одного боку, його крихкість настільки велика, що воно ламається від найлегшого удару і розсипається від найслабшого натиску; з іншого — його дивовижна міцність, яка не піддається руйнівній силі часу? Саме тому його часто підсипають мірошники під межове каміння, щоб запобігти суперечкам, якщо хтось через багато років надумає заперечувати розташування межі. А хіба не вогонь, цей руйнівник речей, є причиною того, що зариті у вологий ґрунт вугілля можуть залишатися неушкодженими протягом такого тривалого часу?

Звернемо також увагу на дивовижну властивість вапняного каменю, який, незалежно від того, про що ми говорили вище, тобто що від вогню він білішає, тоді як усе інше чорніє, отримує ще найнепомітнішим чином від вогню вогонь, і брила, ззовні вже холодна, містить у собі цей вогонь настільки потаємно, що він абсолютно непомітний для жодного з наших відчуттів, і тільки досвідчена людина знає, що він міститься у вапні й тоді, коли його не видно. На цій підставі таке вапно ми називаємо живим (негашеним), нібито цей прихований вогонь був невидимою душею видимого тіла. Хіба не заслуговує подиву те, що вапно запалюється тоді, коли гаситься? Бо для того, щоб воно позбулося прихованого вогню, вапно заливають і розчиняють водою; і ось, будучи колись холодним, воно починає кипіти від того, від чого все кипляче охолоджується. Таким чином, у той час, коли вапняна маса, так би мовити, пускає подих, вогонь, що був прихованим, виходячи з неї, виявляє себе; а потім маса стає, ніби внаслідок смерті, такою холодною, що вже не спалахує від додавання води; і ми те саме вапно, яке називали живим, починаємо називати гашеним. Що ж ще можна додати до цієї дивовижної властивості? Можна, мабуть, додати й таке. Якщо у вапно замість води влити олію, яка для вогню є справжнім паливом, то налите й розчинене у вапні воно не викличе кипіння. Якби про таку дивовижну властивість ми лише прочитали або почули від когось, не спостерігаючи її самі, то, напевно, вважали б це вигадкою або, щонайменше, були б надзвичайно здивовані. Проте приклади подібних явищ трапляються нам щодня, і вони перестають нас вражати не тому, що звичайні за своєю природою, а через їх часте повторення. Так само ми вже не дивуємося деяким із тих чудес, які привозять до нас із Індії — цієї далекої країни.

У нас багато хто, особливо ювеліри та різчики дорогоцінного каміння, володіють алмазом, про який ходять чутки, що він не піддається ні залізу, ні вогню, ні будь-якому іншому впливу, окрім козячої крові. Але чи є цей камінь таким самим дивом для тих, хто добре його знає та часто використовує, як для тих, перед ким ця властивість демонструється вперше? Ті, кому її не показували, ймовірно, можуть навіть не повірити в її існування, а якщо й повірять, то дивуватимуться, сприймаючи це як щось неперевірене. Якщо ж їм випаде нагода переконатися в цьому на власному досвіді, то, хоча спершу це й викличе у них здивування як явище незвичне, з часом і частими повтореннями це здивування поступово зникне. Відомо, що камінь-магніт має дивовижну властивість притягувати залізо; коли я вперше це побачив, я просто жахнувся. Я бачив, як цим каменем було притягнуте й підчеплене залізне кільце, потім – начебто камінь передав і повідомив свою силу залізу, що ним було притягнуте, – це кільце було присунуте до іншого й притягнуло його до себе, і як перше кільце причепилося до каменю, так друге причепилося до першого кільця; так само причеплено було і третє кільце, а потім і четверте, ось із цих взаємно з’єднаних між собою фужочків нанизався ніби ланцюг кілець, не зовнішнім, а внутрішнім чином з’єднаних одне з іншим. Хто не здивувався б перед цією силою каменю, яка не тільки містилася в ньому самому, а й проходила через стільки кілець і невидимим зв’язком причіпляла їх одне до іншого?

Але набагато дивовижніше те, що чув я про цей камінь від мого побратима і соєпископа Севера Мілевітського. Він розповідав, що сам бачив, як такий собі Батанарій, коміт Африки, під час перебування в нього єпископа, приніс такий камінь і тримав над ним срібло, а на срібло поклав залізо; потім він почав рухати рукою, яка була внизу і якою тримав камінь, і разом із нею рухалося згори і залізо; тоді як срібло, яке було посередині, залишалося в цілком спокійному становищі, за найшвидшими рухами назад і вперед каменя внизу в руках людини тяглося вгорі і залізо до каменя. Це я передав те, що бачив сам і що чув від такої особи, якій вірю так, ніби бачив сам. Тепер скажу, що я читав про магніт.

Якщо поруч із магнітом покласти алмаз, магніт втрачає здатність притягувати залізо, а якщо залізо вже було притягнуто, воно одразу відпадає, щойно наблизиться алмаз. Ці камені привозять до нас з Індії, але якщо ми вже не дивуємося їм, бо вони стали для нас добре відомими, то наскільки менше дивуються їм ті, від кого ми їх отримуємо, адже для них це звичайні речі, такі самі, як у нас вапно. Адже і вони дивуються йому, коли, закипаючи від води, яка зазвичай гасить вогонь, не закипає від олії, яка, навпаки, підсилює вогонь. Проте ми не дивуємося цьому, бо це для нас звичне явище.

Глава V. Скільки є таких явищ, причини яких знати ми не можемо, і проте безсумнівно, що вони істинні

Незважаючи на це, коли ми говоримо про колишні або майбутні чудеса Божі, люди невіруючі, яким ми не можемо довести їх досвідченим шляхом, вимагають від нас їхнього пояснення, і так як ми не в змозі цього зробити (бо це перевищує можливості людського розуму), вважають наші слова брехнею. Нехай же самі вони дадуть пояснення тим вельми багатьом дивовижним явищам, які ми або можемо бачити, або навіть бачимо. Якщо вони зрозуміють, що пояснити подібні явища людина не в змозі, то муситимуть зізнатися, що якщо що-небудь не може бути пояснене, це ще не слугує доказом, що його не було або не буде; адже й тепер є явища, пояснити які ми також не можемо.

Не стану надто багато говорити про те, що повідомляється в книгах не про те, що колись було й уже минуло, а про те, що існує ще й тепер у деяких країнах, де кожен, хто хоче й може туди вирушити, здатний перевірити, чи так воно насправді. Візьму до уваги невеликий приклад. У Сицилії є агригентська сіль; якщо, подейкують, наблизити її до вогню, вона робиться рідкою, як у воді, а якщо наблизити до води, тріщить, як у вогні¹⁹⁷.

У Гарамантах є одне джерело, яке вдень буває таким холодним, що з нього не можна пити, а вночі таким гарячим, що не можна до нього доторкнутися¹⁹⁸. В Епірі є іншого роду джерело, в якому факели, що горять, гаснуть, як і в усіх інших, але згаслі – запалюються, не як в інших¹⁹⁹. Аркадійський камінь азбест²⁰⁰ називається так тому, що один раз запалений уже не може згаснути²⁰¹. Дерево якоїсь єгипетської пальми у воді не плаває, як усяке інше дерево, а тоне, і що ще дивніше – побувши якийсь час у глибині, виринає на поверхню, тоді як намокле повинно було б стати важчим за воду²⁰². У землі содомітів ростуть і дозрівають яблука, які, якщо пожувати їх або подавити, перетворюються на дим і попіл, щойно лопається їхня шкірка²⁰³. Персидський камінь пірит²⁰⁴, якщо сильно стиснути його, обпікає руку, від чого й отримав свою назву²⁰⁵. У тій же Персії зростає селеніт (місячний камінь), внутрішній блиск якого збільшується і зменшується разом із фазами місяця²⁰⁶. У Каппадокії кобила іноді зачинає від вітру, і такі породи живуть не більше трьох років²⁰⁷. Індійський острів Тилон вирізняється з-поміж інших країн тим, що всяке дерево, яке там росте, ніколи не оголюється від свого листя²⁰⁸.

Нехай пояснять нам, якщо можуть, ці та інші незліченні дивовижні явища, про які розповідає історія, не тих країн, які колись були й уже не існували, а тих, що існують і тепер (для мене, який має на увазі інші цілі, говорити про все це детально ні до чого), ті невіруючі, які не хочуть вірити божественним Писанням, не вважаючи їх божественними саме тому, що в них ідеться про неймовірні предмети, подібні до тих, про які йде наша справжня розмова. «Розум не допускає, щоб плоть горіла і не знищувалася, страждала і не вмирала», – кажуть вони, ці великі розумники, які можуть дати пояснення всім, які тільки відомі, дивовижним предметам. Нехай же пояснять вони нам ті кілька згаданих нами явищ, яким вони, якби про існування їх не знали, а ми б сказали, що такі явища будуть, повірили б іще менше, ніж вірять тепер, коли ми говоримо про те, що колись буде. Справді, хто з них повірив би нам, якби ми, подібно до того, як говоримо про майбутні живі тіла людей, що вони вічно горітимуть і страждатимуть, але ніколи не помруть, сказали б, що в майбутньому віці буде така сіль, що від вогню розріджуватиметься, як від води, а від води тріщатиме, як від вогню; або таке джерело, вода якого під час нічної прохолоди робитиметься настільки гарячою, що до неї не можна буде доторкнутися, а під час денної спеки, навпаки, настільки холодною, що її не можна буде пити; або такий камінь, що обпече руку того, хто його спробує стиснути, або ж такий, що, будучи раз запаленим, не зможе вже згаснути; і все інше, про що я сказав вище, опустивши при цьому незліченну безліч інших подібних явищ?

Отже, якби на нашу розповідь про те, що буде в майбутньому віці, невіруючі заперечили нам: «Якщо хочете, щоб ми цьому вірили, поясніть нам кожний пункт окремо»; то ми зізналися б, що дати такого пояснення не можемо, бо ці й такі подібні дивовижні діла Божі перевищують слабке розуміння смертних. Але водночас ми твердо переконані, що Всемогутній небезпідставно влаштував так, що слабкий людський розум такого пояснення дати не може. І хоча нам у багатьох випадках і не зрозуміло, чого Він хоче, проте очевидно, що для Нього можливе все, чого б Він не захотів! І коли Він говорить, ми віруємо Йому, тому що не можемо допустити в Ньому ні безсилля, ні обману. Що ж ці гонителі віри і шукачі пояснень дадуть нам відповідь щодо тих явищ, яких людина пояснити не може, але які, проте ж, існують і, мабуть, суперечать самому закону природи? Якби ми сказали, що такі явища будуть, невіруючі і в цьому випадку вимагали б від нас пояснення, абсолютно так само, як тепер вимагають від нас пояснення того, що колись станеться згідно з нашим вченням. А оскільки для пояснення цих Божих справ не вистачає ні розуму, ні слова людини, то як ці (явища) бувають, так і ті будуть незважаючи на те, що людина не в змозі їх пояснити.

Глава VI. Про те, що не всі чудеса природні, але досить багато вигадано людською фантазією, а доволі багато зроблено мистецтвом демонів

На це нам можуть сказати: «Нічого цього немає, і нічому цьому ми не віримо; все, що говориться і пишеться про це, – брехня»; і додадуть до цього ще й такі міркування: «Якщо цьому слід вірити, то вірте і ви тому, про що повідомляється в книгах, нібито було або існує якесь капище Венери, а в ньому – свічник, а на свічнику – лампада, яка горить просто неба так, що її не гасять ні буря, ні дощ; чому, подібно до того каменя, вона називається λύχνος ἄσβεστος, тобто незгасима лампада». Це можуть сказати нам для того, щоб поставити нас у глухий кут: якщо ми скажемо, що цьому не варто вірити, то такою відповіддю послабимо свідчення про вищенаведені нами чудесні явища; а якщо погодимося, що вірити варто, то тим самим визнаємо істинність язичницьких богів. Але ми, як я сказав уже у вісімнадцятій книзі цього твору, не вважаємо за необхідне вірити всьому, що міститься в історії народів, якщо самі історики, за словами Варрона, багато в чому ніби навмисно та з наміром суперечать один одному; а віримо, якщо хочемо, лише тому, що не суперечить книжкам, яким, на наше переконання, ми повинні вірити. З області чудес для переконання невіруючих у тому, що буде, для нас цілком достатньо і вищенаведеного, що кожен з нас може перевірити на досвіді і чому неважко знайти достовірних свідків.

Втім, що стосується капища Венери і незгасимої лампади, то в цьому випадку для нас не тільки немає ні найменших труднощів, але, навпаки, відкривається широке поле. До цієї незгасимої лампади ми додамо і багато інших чудес, які чинять і люди за допомогою людського і магічного, тобто демонського, мистецтва, і самі демони; якби ми захотіли заперечувати їх, то стали б суперечити свідченням священних книг, яким ми віримо. Отже, або в лампаді тій зроблено було людським мистецтвом якесь пристосування з каменю азбесту; або ж те, чому в тому храмі дивувалися, вироблялося за допомогою магічного мистецтва; або, нарешті, під ім’ям Венери перебував тут якийсь демон, щоб перед людьми з’явилося й залишалося це диво. Демони, серед створінь, яких не вони створили, а Бог, приманюються до певної осілості не видами їжі, як тварини, а знаками, які відповідають їхній природі як духів. Цими знаками стають різного роду каміння, трави, дерева, тварини, заклинання та обряди, які відповідають смаку кожного з них. Люди також можуть бути для них приманкою, але в цьому випадку демони спочатку самі спокушають людей за допомогою підступної хитрості, таємної отрути, що отруює серце, або прикриваючись неправдивою дружбою. Вони роблять небагатьох своїми учнями, які, у свою чергу, стають учителями для багатьох інших. Адже ніхто не міг знати, чого бажає чи боїться кожен демон, яким іменем його можна призвати чи примусити, доки самі демони цього не навчили. Саме так виникли магічні мистецтва та їхні майстри.

Але переважно демони опановують серця людей, коли перевтілюються в ангелів світла (2Кор. 11:14), і цим володінням хвалиться найбільше. Таким чином, діянь демонських вельми багато, і що більше ми визнаємо їх дивовижними, то з більшою обережністю повинні їх уникати. Але стосовно того, про що йдеться у нас, вони мають і корисну для нас сторону, а саме: якщо такі справи можуть робити нечисті демони, то у скільки ж разів могутніші за них святі ангели, а за всіх ангелів – Бог, Котрий і самим ангелам дарував силу творити такі чудеса?

Отже, якщо людське мистецтво, користуючись творінням Божим, робить стільки й таких дивовижних справ (які в греків називаються μηχανηματα), що люди, котрі їх не знають, називають їх божественними, – до яких належить і те, що в одному храмі в підлозі та на даху на співрозмірній відстані встановлені були магніти, а в середині між тим і іншим каменем у повітрі – залізний ідол, який для тих, хто не знав, що перебуває вище й нижче за нього, здавався таким, що висить у просторі ніби за повелінням божества, – так само й те, що, як я вже сказав, могло бути влаштовано вправним майстром і в лампаді Венери за посередництвом каменю азбесту; якщо дії магів, яких наші писання називають волхвами і чарівниками, могли до такої міри возвеличити демонів, що знаменитий поет йшов, мабуть, слідом за поняттями людей, кажучи про якусь жінку, яка була сильна в подібному мистецтві:

Вона каже, що чари її лиш того звеселяють,

Кого забажає, а інших журбою вкривають.

В річках зупиняє потоки, зірки повертає,

Клич кине до нічних богів – і побачиш, як враз

Здригнеться земля під ногами, ясени впадуть із верхів.²⁰⁹,

то у скільки ж разів скоріше Бог може здійснювати те, що для невіруючих неймовірно, а для Його могутності – легко, коли Він же створив і силу каменів та інших речей, і здібності людей, якими вони користуються дивовижним чином, так само як і ангельські природи, які перевершують могутністю всі земні істоти, – створив дивовижною силою, яка перевершує всі дива, і здійснює, величає, дозволяє, і попускає премудрістю, розпоряджаючись усім так само чудово, як чудово і створив?

Глава VII. Про те, що останньою підставою віри в чудесні явища є всемогутність Творця

Отже, що може завадити Богові зробити так, щоб і тіла мертвих воскресли, і тіла засуджених вічно мучилися у вогні, – Богові, Який створив світ, сповнений незліченних див як на небі, так і на землі, як у повітрі, так і у водах, хоча сам цей світ є чудо, яке, безсумнівно, є більшим і перевершує усе, чим він наповнений? Але ті, з якими або проти яких ми говоримо, – які вірять і в Бога, що створив світ, і в богів, яких Він створив і через яких управляє світом, і, нарешті, в чарівників, як добровільних, так і примушених якимось культом і обрядом, а природну силу магів не тільки не заперечують, але навіть ще й звеличують, – коли ми говоримо їм про дивовижну силу інших предметів, які не є нерозумними істотами, а обдарованими розумом духами, якими є ті предмети, про які ми згадали вище, зазвичай відповідають: «Така вже сила їхньої природи; так влаштована їхня природа; такі дії їхньої природи».

Виходить, вся підстава, чому агригентська сіль від вогню робиться рідкою, а від води тріщить, полягає в тому, що така її природа. Але ж таке явище видається скоріше таким, що суперечить природі, яка властивість розчиняти сіль дала не вогню, а воді, властивість же сушити її – не воді, а вогню. Але, кажуть, така вже природна сила цієї солі, що у вогні і воді вона зазнає зворотних дій. Таку саму відповідь дають і про те гарамантське джерело, в якому той самий струмінь удень буває холодним, а вночі гарячим, будучи через ту й іншу свою властивість однаково неприємним для тих, хто до нього торкається. Таке ж пояснення дається і щодо іншого джерела, яке, будучи холодним для дотику і для гасіння, як і інші, запаленого факела, запалює дивним чином факел згаслий. Те ж саме говориться і щодо каменю азбесту, який, не маючи ніякого власного вогню, запалений від вогню стороннього горить так, що вже не може згаснути. Так само і щодо інших предметів, перебирати які заново – нудно, хоча, мабуть, їм притаманна надзвичайна і протилежна природі сила, дається не інше пояснення, а те, що така вже, кажуть, їхня природа. Пояснення, зізнаюся, вельми стисле, і відповідь достатня. Якщо Бог є Творцем усякої природи, то чому вони не бажають прийняти найсильнішу аргументацію, коли ми відповідаємо на їхнє небажання вірити у щось як неможливе? На їхню вимогу дати пояснення ми відповідаємо, що це є воля всемогутнього Бога, Якого називають всемогутнім саме тому, що Він може здійснити все, що забажає. Він міг створити багато такого, що ми вважали б абсолютно неможливим, якби не бачили цього самі або не чули про це від достовірних свідків. І це стосується не лише того, що зовсім невідоме нам, а й того, що вже добре нам відоме. Для того, чому в нас немає прямих свідчень, окрім тих трьох, чиї книги ми читали, і що описано людьми, не просвітленими з висоти, і як люди можуть помилятися, кожен на власний розсуд може і не вірити, не зазнаючи за це справедливого докору. Та я й не вимагаю, щоб вірили всьому вищенаведеному, бо й сам цьому не вірю до такої міри, щоб у моїй думці не лишалося вже жодного сумніву, крім того, що я сам довідався і що кожному легко з’ясувати на досвіді, наприклад, що вапно у воді кипить, а в олії лишається холодним; магніт, який і соломинки не зрушить, притягує залізо; м’ясо павича не псується, а тим часом навіть тіло Платона зотліло; солома така холодна, що не допускає, щоб сніг танув, і така тепла, що допомагає дозрівати яблукам; вогонь, розпечатуючи каміння, робить його білим згідно зі своїм світлом, а вельми багато чого, спалюючи, чорнить всупереч своєму світлу. Сюди ж відноситься і те, що прозора олія залишає чорні плями, а біле срібло проводить чорні лінії, а також і те, що у вогню, що горить, дрова зазнають таких перетворень, що з найяскравіших за кольором, твердих і схильних до гниття перетворюються на темне, тендітне вугілля, що не гниє. Усе це і вельми багато іншого, про що в цій книзі говорити багато, я дізнався разом із багатьма, а дещо і разом з усіма. Щодо ж того, наведеного мною, чого сам я не бачив і про що довідався з книг, а саме: джерела, в якому запалені смолоскипи гаснуть, а загашені запалюються, а також яблук содомської землі, що ззовні мають вигляд достиглих, а всередині сповнені диму, – я навіть не зміг знайти достовірних свідків, від яких міг би достеменно довідатися, чи справді так воно є насправді.

Утім, якщо я не зустрів людей, які б сказали, що бачили таке джерело в Епірі, то зустрічав таких, які знали подібне джерело в Галлії, недалеко від Гренобля. Що ж стосується плодів содомських дерев, то про них не тільки згадують твори, що заслуговують на довіру, а й багато хто, як кажуть, бачив їх сам, тож у цьому випадку я не можу сумніватися. Про решту ж я не вважаю за потрібне ні стверджувати, ні заперечувати; а навів усе це тому, що вичитав про нього в істориків із табору тих, проти яких ведеться наша розмова, – навів, аби показати, як багато хто з них без жодної підстави вірить багато чому такому, про що пишуть у творах їхніх учених; тим часом, коли ми кажемо, що всемогутній Бог створить таке, що перевищує їхній досвід і чуття, словам нашим не хочуть вірити, хоча ми приводимо аргументацію. Бо що може бути наведено краще і сильніше за ті аргументи, які наводимо ми, коли говоримо, що Всемогутній може виконати те, пророцтво про що ми читаємо там же, де передвіщено Ним багато іншого, яке бачимо, що вже виповнилося? Усе це, що вважається неможливим, здійсниться тому, що передбачив про виконання Той, Хто обіцяв, що невіруючі народи увірують у неймовірне, і виконав це.

Глава VIII. Немає протиріч природи, якщо в якому-небудь предметі, природа якого відома, виявляється щось, що відступає від того, що було відомо

Нам можуть заперечити, що вони не вірять нашим словам про вічні страждання людських тіл і водночас про їхнє безсмертя, посилаючись на те, що устрій людських тіл зовсім інший; що в цьому випадку не можна застосовувати аргументи, наведені щодо дивовижних природ; що не можна стверджувати, ніби така є їхня природна сила чи природа, адже природа людської плоті нам відома іншою. На це ми могли б відповісти, спираючись на священні Писання: одна й та сама людська плоть була інакше влаштована до гріха, тобто так, що могла не піддаватися смерті, і стала іншою після гріха, у нинішньому нещасливому стані смертності, коли вона не здатна продовжувати життя без кінця. Точно так само у воскресінні мертвих її устрій буде іншим, ніж ми знаємо його тепер. Але оскільки цим нашим писанням, у яких зображається, як людина була в раю і як вона була далека від необхідності смерті, вони не вірять (адже якби вони їм вірили, нам нічого було б і тлумачити з ними докладно про майбутнє покарання засуджених); то ми з творів їхніх наймудріших письменників маємо навести щось таке, із чого було б видно, що кожен предмет може виявитися іншим, ніж який він був відомий у ряді інших предметів колись за істотними ознаками своєї природи.

У книгах Марка Варрона, названих «Про походження римського народу», пишеться таке (наводжу в тих самих виразах, у яких воно читається у Варрона): «На небі, – каже він, – сталося надзвичайне диво: у зірці Венері, яку Плавт називає Вечірньою зіркою²¹⁰, а Гомер – Геспером, з додаванням епітета “найпрекрасніший”, сталося, як пише Кастор, таке диво, що зірка ця змінила колір, величину, форму та течію, чого не було ні колись, ні потім Адраст Кізіческій та Діон Неапольський, найвідоміші математики, говорили, що це трапилося при цареві Огізі». Письменник, подібний до Варрона, не назвав би, звісно, цього дивом, якби воно не здавалося йому противним природі, тому що всі дива ми називаємо явищами, противними природі. Але насправді вони не противні природі. Бо як може бути противним природі те, що відбувається з волі Божої, коли воля Творця є природа всякої створеної речі? Чудо противне не природі, а тому, як відома нам природа. Хто перерахує всю безліч чудес, про які розповідає історія народів? У цьому випадку ми звернемо увагу тільки на одне вищенаведене, що має відношення до предмета, про який ведеться наша мова. Що, здається, ще до такої міри підпорядковано Творцем небесної і земної природи порядку, як не надзвичайно чітко розрахований рух світил? Що затверджено такими точними і непорушними законами? І однак, коли захотів Той, Хто своєю найвищою владою керує всім створеним, зірка, яка порівняно з іншими вельми відома своєю величиною і світлом, змінила колір, величину, форму і, що найдивовижніше, порядок і закон свого руху. І це порушення порядку сталося тоді, коли, без сумніву, існували вже деякі таблиці астрологів, які вважали складеними шляхом безпомилкових обчислень минулих і майбутніх рухів зірок і на підставі яких сміливо говорили, що випадок із зіркою Венерою не мав місця ані раніше, ані після! А в божественних Писаннях ми читаємо, що навіть саме сонце один раз зупинилося, коли цього просив у Господа Бога святий чоловік, Іісус Навин, доки розпочатий ним бій не завершиться перемогою (Ісус. 10:13), а в іншій – подвинулось назад, коли це, поєднано з Божою обітницею, диво повинно було бути ознакою того, що цареві Єзекії додається п’ятнадцять років життя (Іс. 38:8). Але й ці, здійснені за заслугами святих чудеса, визнаючи їхню дійсність, приписують магічним мистецтвам! Звідси пояснюються і вищенаведені мною слова Вергілія:

Прудить у струмках воду і зірки назад обертає,

бо у священних книгах читаємо, що і річка зупинилася у верхній своїй частині, а в нижній – спливла, коли переходив через неї під проводом згаданого Іісуса Навина народ Божий (Ісус. 4:18); те саме сталося, коли переходили річку пророк Ілля, а потім і учень його Єлисей (2Царів. 2:8:14); і велике світило відступило назад під час царювання Єзекії, як я вже про це згадав. Що ж стосується описаного у Варрона випадку із зіркою Венерою, то в нього не сказано, щоб це сталося на прохання якоїсь людини. Отже, нехай невіруючі не затьмарюють себе знанням природ, ніби божественною силою в тій чи іншій речі не може статися щось інше порівняно з тим, як люди знають її природу з власного досвіду; хоча вже й саме те, що в природі речей усім відомо, не менше було б дивовижним і для будь-якого уважного спостерігача вражаючим, якби люди не мали звичаю дивуватися тільки явищам рідкісним. Хто, наприклад, уважно придивившись до нескінченного розмаїття і до такої схожості людей за природою, не помітив того вельми дивовижного явища, що кожен з них має свій особливий вигляд, так що якби всі вони між собою не були схожі, то вигляд їхній не відрізнявся б від решти тварин, а якби, з іншого боку, не відрізнялися одне від одного, то кожен не відрізнявся б від решти людей? Таким чином, тих самих, яких ми вважаємо схожими, водночас знаходимо і відмінними. Але більше здивування викликає спостереження відмінності, тому що спільність природи, мабуть, скоріше вимагає подібності. І однак, з огляду на те, що здивування викликають тільки рідкісні явища, ми набагато більше дивуємося, коли зустрічаємо двох людей настільки один на одного схожих, що постійно або часто їх плутаємо.

Але, можливо, тому, що я навів із Варрона, хоча він і вважається в них найвченішим істориком, вони не вірять як факту дійсному, або ж приклад цей видається їм малопереконливим, зважаючи на те, що зірка та змінила свій рух ненадовго і потім знову прийняла звичайний свій перебіг. У такому разі є щось інше, що може бути помітне їм ще й тепер, і з чого, на мою думку, вони повинні переконатися, що хоча б вони й мали певне знайомство з таким чи іншим устроєм природи, все ж таки це ще не дає їм права робити приписи Богові, начебто б Він не може перетворити або змінити цю природу на щось зовсім інше порівняно з тим, як вона їм відома. Країна содомітів, безперечно, не завжди була такою, як тепер, а перебувала в однаковому з іншими становищі, навіть вирізнялася більшою родючістю, бо в божественному Писанні її порівнюють із садом Господнім (Бут. 13:10). Однак після того, як вона зазнала небесної кари, – про що свідчить їхня історія²¹¹ і що підтверджують ті, хто буває в цих місцях, – вона вражає жахливим смородом, а її яблука, під оманливим виглядом зрілості, всередині містять лише попіл. Ось як вона змінилася: була родючою, а тепер – така! Творець природ чудесною зміною перетворив її природу на цей жахливий стан, і вона залишається такою протягом багатьох століть.

Таким чином, як не було неможливим для Бога створити природи, які Він хотів, так не неможливо для Нього і в створених здійснювати які Йому завгодно зміни. Звідси походить і безліч чудес, які в них називаються monstra, ostenta, portenta, prodigia, – така безліч, що якби я захотів їх перераховувати й пригадувати, не було б і кінця нинішньому твору. Monstra (знамення) називають так від monstrando (означати), оскільки вони з’ясовують що-небудь знаком; ostenta (пророча вказівка) – ostendendo (вказувати); portenta (пророчі знамення) – від portendendo (передбачення); нарешті, prodigia (провіщання) називають так тому, що вони наперед кажуть, передбачають майбутнє. Але нехай уже самі їхні гадателі вирішать, яким чином за посередництвом цих явищ вони або помилялися, або ж за навіюванням духів, що намагаються сітками шкідливої цікавості вловити душі людей, що заслуговують на таку кару, пророчили справжні події, або, врешті-решт, серед балачок натрапляли випадково на частинку істини. Що стосується нас, то всі явища, які на перший погляд виглядають такими, що суперечать природі, або називаються такими (цей спосіб вираження використовує і апостол, коли говорить, що дика маслина, прищеплена всупереч природі до доброї маслини, стає спільником кореня і соку маслини (Рим. 11:17-24)), – усі ці знамення, провіщання, передбачення та пророцтва для нас мають бути свідченнями того, що Бог може створити. Вони показують, що Його передбачення щодо людських тіл будуть здійснені без жодних утруднень чи обмежень із боку закону природи. А які саме це були передбачення, я, гадаю, вже достатньо пояснив у попередній книзі, звертаючись до священних Писань, як нових, так і старих; якщо не всі, то принаймні стільки, скільки здалося мені достатнім для цього твору.

Глава IX. Про геєну і особливості вічних мук

Отже, що Бог сказав через Свого пророка про вічне покарання засуджених, так воно і буде, неодмінно буде: «Черва їх не помре, і вогонь їх не згасне» (Іс. 66:24). Для сильнішого закарбування цих слів і Господь Бог, розуміючи під частинами тіла, що спокушають людину, таких людей, яких будь-хто любить як своє тіло, і повеліваючи їх відтинати, каже: «Краще тобі калікою ввійти в життя, ніж з двома руками йти в геєну, у вогонь невгасимий, де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає». Так само говорить і про ногу: «Краще тобі кривим увійти в життя, ніж з двома ногами бути вкинутим у геєну, у вогонь невгасимий, де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає». Не інакше говорить і про око: «Краще тобі з одним оком увійти в Царство Боже, ніж з двома очима бути вкинутим у геєну вогненну, де черв їх не вмирає і вогонь не вгасає» (Мк. 9:43-48). Три рази поспіль повторив Він одне й те саме; кого не злякає це повторення, ця настільки сильна погроза вічною мукою, виголошена божественними устами?

Тим часом, на думку декого, те й інше, тобто вогонь і черв, належить до мук духу, а не тіла. Тих, кажуть вони, які відокремлені будуть від Царства Божого, буде палити скорбота духу, який пізно й безплідно кається; тому не було нічого недоцільного назвати цю скорботу, що спалює, вогнем; звідси й апостол каже: «Хто спокушається, за кого б я не палав?» (2Кор. 11:29). Те саме, вважають, потрібно розуміти і щодо черва. Адже, кажуть, написано: «Як міль одягу і черва дереву, так печаль шкодить серцю людини» (Притч. 25:20.). Ті ж, які не сумніваються, що в майбутніх муках покарань зазнають і дух, і тіло, стверджують, що тіло буде палитися вогнем, а дух підточуватиметься своєрідним червом печалі. Хоча остання думка ймовірніша, тому що безглуздо думати, щоб тоді або дух, або тіло були вільні від страждання; однак, на мою думку, правильніше сказати, що те й інше відноситься до тіла, ніж одне до тіла, а інше до духу. У вищенаведених словах божественного Писання про страждання духу замовчується; бо само собою зрозуміло, хоча й не висловлюється, що коли страждатиме таким чином тіло, дух мучитиметься безплідним каяттям. Бо і в старозавітному Писанні читаємо: «Покарання плоті нечестивого – вогонь і черва» (Сир. 7:19). Могло б бути сказано й коротше: «Покарання нечестивого». Чому ж сказано «плоті нечестивого», якщо не тому, що те й інше, тобто вогонь і черв, буде покаранням плоті? А якщо про покарання плоті сказано тому, що в людині підлягатиме покаранню те, що жило по плоті (бо з цієї причини людина вступить у другу смерть, як вказує апостол у словах: «Коли живете за плотю, то помрете» (Рим. 8:13)), то нехай кожен обирає, що йому заманеться: чи приписує тілу вогонь, а духу черва – перше у буквальному значенні, а останнє – у переносному, або ж і те, і інше – тілу у буквальному значенні. Вище я вже достатньо показав, що тварини можуть жити у вогні, горіти, не знищуючись, і страждати, не вмираючи, дивовижною дією всемогутнього Творця; хто заперечує можливість цього для Нього, той не знає, від Кого відбувається все, що тільки є дивовижного у всіх природах. Бо Він є Бог, який створив у світі всі ті великі й малі дива, про які ми згадали, і ще незрівнянно більші, про які не згадали, і який уклав їх у цьому світі, що є найбільшим з усіх чудес.

Отже, нехай кожен вибирає одне з двох, що йому заманеться, – нехай думає, що черв відноситься або до тіла в буквальному значенні, або до духу в переносному. А що з цих двох істинне, це ясніше покаже сама справа, коли настане таке знання святих, що для них не буде потреби в досвіді для дослідження тодішніх мук, а для пізнання і цього предмета буде достатньо однієї тільки мудрості, яка тоді буде повною і досконалою. Адже нині ми знаємо тільки частково (1Кор. 8:9). А до тих пір будемо вірити, що майбутні тіла будуть піддані мукам за допомогою вогню.

Глава Х. Чи може вогонь геєнський, якщо він є матеріальним, своїм дотиком палити злих духів, тобто нематеріальних демонів

Тепер постає запитання: якщо вогонь буде не фігуральним, на кшталт страждань духа, а матеріальним, шкідливим для безпосереднього дотику, тож у ньому мучитимуться тіла, то яким чином він слугуватиме покаранням і для злих духів? Бо один і той самий вогонь буде визначений для покарання і людей, і демонів, за словом Христа: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41). Хіба що припустити, що й демони, як вважають учені люди, мають свого роду тіла з цього згущеного й текучого повітря, відчуття якого виходить, коли дме вітер. Якби цей рід елемента не міг відчувати ніякої дії від вогню, то він і не палив би, розпалений у банях. Щоб палити, він насамперед розпалюється сам, тобто робить те, чому сам піддається. Якщо ж хто-небудь стане стверджувати, що демони зовсім не мають тіл, то щодо цього предмета не варто входити ні в ретельне дослідження, ні в суперечки. Хіба ми не можемо сказати, що матеріальний вогонь дивовижним для нас, але тим не менш справжнім чином може слугувати покаранням і для безтілесних духів, коли душі людей, будучи теж безтілесними, як зараз ув’язнені в плоті, так і тоді будуть пов’язані нерозривно узами свого тіла? І не маючи ніяких тіл, духи демонів (або краще – духи-демони), хоча й безтілесні, будуть притягнуті до мук за допомогою матеріальних вогнів; не так, зрозуміло, щоб ці вогні, до яких демонів буде притягнуто, самі одушевлялися через дотик до них і ставали тваринами, які складаються з тіла і духу, а, як я сказав, дивовижним і нез’ясовним чином отримуючи від вогнів покарання і не даючи їм їжі. Бо ж і той спосіб, яким душі з’єднуються з тілами і стають тваринами, у повному сенсі слова дивовижний і абсолютно незрозумілий для людини; а між тим, це і є сама людина.

Духи, які не мають тіл, можуть зазнавати мук у вогні так, як зазнавав мук багач у пеклі, коли сказав: «Я мучуся у полум’ї цьому» (Лк. 16:24). Проте, якщо звернути увагу на контекст, можна передбачити заперечення, що це полум’я, як і всі інші елементи цієї сцени, мало умовний характер. Адже очі, якими багач підняв свій погляд, язик, яким він прагнув прохолоди, і палець Лазаря, який мав виконати це прохання, — усе це належало душам, що перебували без тіл. Звідси, як полум’я, в якому горів багач, так і крапля, якої він просив, були такими самими, якими бувають видіння тих, хто спить, або тих, хто в стані екстазу бачить безтілесні речі, хоч і мають подоби тіл. Та й сама людина, хоча в цих видіннях бере участь духом, а не тілом, бачить себе, однак, такою мірою подібною до свого тіла, що абсолютно не може провести між ними відмінності. Але та геєна, звана також вогненним і сірчаним озером (Об. 20:10), буде вогнем матеріальним і мучитиме муками тіла засуджених, – чи людей, чи демонів разом, грубі в перших і повітряні в останніх, чи лише тіла людей разом із духом, а демони мучитимуться духом без тіл, притягнуті тільки для покарання до матеріального вогню, але не даючи йому життя. Бо для тих і інших буде один вогонь, як сказала сама Істина (Мф. 25:41).

Глава XI. Чи згідно зі справедливістю, щоб час мук був тривалішим, ніж час гріхів

Так само дехто з тих, проти яких ми захищаємо град Божий, вважає несправедливим, щоб за гріхи, хоч би якими великими вони були, але скоєні за короткий час, будь-хто був би засуджений на вічні муки; начебто колись справедливість якогось закону прагнула того, щоб кожен зазнав покарання саме протягом того часу, впродовж якого він скоїв те, за що його карають. Туллій пише, що в законах вказуються вісім родів покарань, а саме: штраф, в’язниця, тілесне покарання, відплата, позбавлення честі, заслання, смерть, рабство. Яке ж із цих покарань, відповідно до швидкості злочину, визначається на такий короткий час, щоб відбувалося протягом такого самого терміну, в який скоєно злочин? Виняток може становити хіба що відплата. Звідси й вислів закону: «Око за око, зуб за зуб» (Вих. 21:24).

Справа, звісно, можлива, що кожен за суворим законом помсти позбавляється ока за такий самий короткий час, за який сам вчинив це іншому. Але якщо за поцілунок чужої дружини піддати тілесному покаранню, то той, хто вжив на поцілунок одну мить, хіба не відчуває болю від ударів упродовж кількох годин, і насолода від швидкоплинного задоволення хіба не карається тривалими стражданнями? А у в’язниці хіба кожен засуджується відсидіти стільки часу, скільки ним було вжито на вчинення того, за що він заслужив ув’язнення, коли вважається, наприклад, справою цілком справедливою, коли піддають багаторічному ув’язненню в кайдани раба, який завдав господину образи словом або дією? А штраф, безчестя, заслання, рабство, що не пом’якшуються жодною милістю, хіба в межах теперішнього життя не видаються подібними до вічних покарань? Бо вічними вони не можуть бути тому, що саме життя, яке ними карається, не простягається у вічність; проте злочини, піддані тривалим покаранням, відбуваються в найкоротший час; і немає такої людини, яка б думала, що покарання злочинців повинні закінчуватися так само скоро, як скоро відбувається людиновбивство, або перелюбство, або святотатство, або інше якесь лиходійство, але кожен вважає, що кожне з них повинне бути виміряне не тривалістю часу, а величиною непотребства і нечестя. А коли будь-кого карають за певний великий злочин смертю, хіба закони вважають покаранням час умертвіння, який вельми короткий, а не те, що покараного навіки виключають із товариства живих?

Тим часом, видалення людей з теперішнього смертного граду через покарання шляхом першої смерті рівносильне видаленню людей з безсмертного граду через покарання шляхом другої смерті. Адже як закони теперішнього граду не закликають вбитого знову до життя, так само точно і закони того граду не закликають засудженого на другу смерть до вічного життя. Яким же чином, кажуть, істинними є слова вашого Христа: «Якою мірою міряєте, такою ж відміриться і вам» (Лк. 6:38), якщо тимчасовий проступок карається вічним покаранням? У цьому разі вони не звертають уваги на те, що про одну й ту саму міру сказано не в сенсі однакової протяжності часу, а в сенсі взаємності зла, тобто в тому сенсі, що той, хто чинить зло, його ж і терпить. Слова Господа можна тлумачити стосовно теми, про яку Він говорив, а саме: про суди та вироки. Той, хто несправедливо судить і виносить вироки, коли сам потрапляє під справедливий суд і вирок, отримує хоч і не те саме, що давав іншим, але в тій самій мірі. Він чинив судом, тепер судом і страждає: хоча його вирок був несправедливим, покарання, яке він зазнає, є справедливим.

Глава XII. Про величність прабатьківського злочину, за який усі, хто опинився поза благодаттю Спасителя, приречені на вічну муку

Вічні муки здаються жорстокими й несправедливими з людської точки зору, оскільки в нашому теперішньому стані ослабленого розуміння смертних немає того відчуття найвищої й чистої мудрості, яке дало б змогу усвідомити, наскільки величезний злочин був скоєний нашими прабатьками. Адже чим більшими благами користувався прабатько від Бога, тим більшим було його нечестя, коли він залишив Бога, ставши гідним вічного покарання, сам позбавивши себе блага, яке могло бути вічним. За це засуджено весь людський рід, бо той, хто скоїв це вперше, був покараний разом із усім своїм потомством, яке мало в ньому своє коріння. І ніхто не може звільнитися від цього справедливого й заслуженого покарання інакше, як через милосердну й незаслужену благодать. Таким чином, людський рід поділяється так, що на одних виявляється вся сила благодаті, а на інших — уся сила справедливого відплати. А те й інше на всіх не відкривається, бо якби всі залишалися в стані покарання вічним засудженням, ні на кому не виявилася б милосердна благодать Відкупителя; з іншого боку, якби всі підносилися від темряви до світла, ні на кому не здійснилася б суворість відплати. Але в останньому стані перебуває набагато більша кількість людей, ніж у першому, щоб видно було, чому повинні були б бути винні всі. Якби цей стан був долею всіх, то і в такому разі ніхто не мав би права докоряти правосуддя Бога-Відкупителя; а якщо від нього стільки людей звільняються, то нехай вони відплачують великою подякою за цей незаслужений дар Бога-Визволителя.

Глава XIII. Проти точки зору тих, які вважають, що мукам після смерті, грішники піддаються з метою очищення

Тим часом платоніки, хоча і вважають, що жодні провини не повинні залишатися безкарними, але думають, що всі муки, які визначають як людські, так і божественні закони, своєю метою мають виправлення або в теперішньому житті, або ж після смерті, якщо в теперішньому житті будь-хто або зовсім не карається, або карається так, що не виправляється. Звідси відома сентенція Марона, який, сказавши про земні справи і смертне тіло, додає і про душі:

Звідси й їхні страхи, бажання, страждання й радість;

І звук не досягає до них, замкнених у їхній похмурій темниці.

Далі сказано:

Щоб життя за межами заходу залишилося з ними,

тобто, щоб життя не покинуло їх навіть у останній день.

Однак зло й тоді не зникне, і не всі тілесні рани

обминуть нещасних: багато чого, що глибоко

вросло в нас і з чим ми звикли жити так довго,

залишається. Вони терплять муки, несучи покарання

за свої минулі гріхи: одні висять, простягнуті в повітрі,

інші змивають свої чорні злочини в глибоких безоднях,

а хтось очищується у вогні²¹².

Ті, хто дотримується цієї думки, не визнають після смерті ніяких мук, крім очисних; і оскільки вищими на землі стихіями служать вода, повітря і вогонь, то, вважають, все, заражене земним оскверненням, очищається однією з цих стихій. Так, у Вергілія вказується на повітря в словах: «Простягнуті в повітрі висять», на воду в словах: «В глибоких безоднях», на вогонь у словах: «Хтось очищається у вогні». Визнаємо і ми, що існують у теперішньому смертному житті деякі очисні муки, не такі, яких зазнають люди, життя яких тому не стає кращим, а навпаки, навіть гіршим, але муки справді очисні, від яких ті, хто їх зазнав, виправляються. Усі ж інші муки, як тимчасові, так і вічні, Божественним Промислом – як і повинен кожен дивитися на них – посилаються або за гріхи, як минулі, так і ті, в яких ще живе підданий покаранню, або ж для вправляння й виявлення чеснот, – посилаються за посередництвом людей і ангелів, як добрих, так і злих. Бо якщо хто-небудь зазнає чогось злого через безчинство або помилку іншого, грішить у цьому випадку людина, яка через невігластво або через несправедливість чинить кому-небудь що-небудь зле, а не Бог, який за справедливим, хоча й сокровенним чином це попускає. Але тимчасові муки зазнають одні тільки в теперішньому житті, інші – після смерті, а деякі – тепер і тоді, але в усякому разі – перед тим найсуворішим і останнім судом. І ті, які зазнають тимчасових мук після смерті, не всі йдуть у вічні муки, що мають бути після цього суду. Бо, як я сказав вище, деяким прощається в майбутньому віці те, що не прощається в теперішньому (Мф. 12:32), тобто їх не буде піддано нескінченним мукам майбутнього віку.

Глава XIV. Про тимчасові муки теперішнього життя, яких зазнає людський рід у своєму теперішньому стані

Тим часом надзвичайно рідко трапляються люди, які не зазнавали б покарань у цьому житті, а лише після нього. Проте ми самі знали й чули від інших, що були такі, хто до глибокої старості не хворів навіть на легку лихоманку й прожив життя у спокої. Водночас життя смертних саме по собі є безперервним покаранням, бо воно — постійна спокуса, як це називають священні книги, де сказано: «Чи не є спокусою життя людське на землі?» (Йов. 7:1). Справді, одним із значних покарань є нерозуміння або невігластво, яке настільки зневажають, що дітей змушують навчатися ремесел чи грамоти за допомогою болісних покарань. Сам процес навчання, до якого їх спонукають покараннями, є для них настільки тяжким, що вони часом воліють терпіти покарання, ніж вчитися. І хто не прийшов би в жах і не віддав би перевагу смерті, якби йому запропонували вибір: або зазнати смерті, або знову пережити дитинство? Починаючи свою появу на світ не сміхом, а плачем, дитя тим самим несвідомо дає наперед знати, в які поневіряння воно потрапило. Один тільки Зороастр, кажуть, при своєму народженні засміявся; але і йому цей жахливий сміх не передрік нічого доброго. Кажуть, що він був винахідником магічних мистецтв; проте ж ці мистецтва не в силах були для мнимимого щастя теперішнього життя допомогти йому проти ворогів; будучи царем бактрійців, його переміг ассирійський цар Нін. Істинно, написане: «Важке ярмо на синах Адама, з дня виходу з утроби матері їх до дня повернення до матері усіх» (Сир. 40:1) справджується з такою вимушеністю, що навіть діти, які звільнилися банею відродження від кайданів первородного гріха, в якому одні були винні, зазнаючи багато зла, страждають інколи від нападів злих духів. Це страждання, втім, не шкодить дітям, якщо вони закінчують життя в цьому віці навіть під тягарем самого цього страждання, яке слугує причиною відділення душі від тіла.

Глава XV. Про те, що все діло благодаті Божої, яка витягує нас із глибини древнього злополуччя, має відношення до нового порядку майбутнього віку

Однак у тяжкому ярмі, що лежить на синах Адама від дня виходу з утроби матері й до дня поховання в спільну матір, полягає і це дивовижне зло для того, щоб ми були розсудливими й розуміли, що теперішнє життя зробилося для нас болісним через той надзвичайно порочний гріх, який був породжений у раю, і що все, що відбувається в нас у Новому Завіті, спрямоване не на що інше, як на нову спадщину нового віку. Щоб, отримавши тепер завдаток, ми в свій час успадкували й те, що він засвідчує. Тим часом, перебуваючи в надії, ми щодня вдосконалюємося і духом умертвляємо плотські діла (Рим. 8:13). Бо «пізнав Господь Своїх» (2Тим. 2:19); і «всі, що ведені Духом Божим, є синами Божими» (Рим. 8:14). Але (сини Божі) по благодаті, а не за природою. За природою є тільки один Син Божий, який заради нас з милосердя став Сином Людським, щоб ми, будучи за природою синами людськими, стали по благодаті синами Божими. Бо, залишаючись незмінним, Він прийняв від нас нашу природу, щоб у ній сприйняти нас, і непохитно зберігаючи Своє божество, став причетним до нашої слабкості, щоб ми, змінившись на краще, відкинули свій смертний і гріховний стан через спільне з Ним, безсмертним і праведним, доповнюючи це добро в благості Його природи вищим добром. Бо як через одного того, хто згрішив (Рим. 5:12), ми дійшли до такого великого зла; так через того самого того, хто оправдовує, людину і водночас – Бога, досягаємо такого великого блага.

Ніхто не повинен вважати себе таким, що перейшов від першого до останнього, доти, доки не буде там, де не буде вже жодної спокуси, доки не досягне миру, який здобувається ціною багатьох і різноманітних подвигів цієї боротьби, в якій плоть бажає протилежного духу, а дух – протилежного плоті (Гал. 5:17). Подібної брані ніколи не було б, якби людська природа силою вільної волі встояла в тій праведностi, в якій була створена. Але не захотівши залишатися в мирі з Богом, коли була блаженною, нині, втративши блаженство, вона ворогує сама з собою. І однак, хоча існує нині ця плачевна ворожнеча, вона все ж таки краща, ніж попередня історія людства. Набагато краще, звісно, коли борються з пороками, ніж коли без усякої боротьби залишаються в підпорядкуванні в них. Краще, кажу, війна з надією на вічний мир, ніж полон без жодної надії на звільнення. І ми бажаємо позбутися цієї війни, горимо вогнем божественної любові до придбання того найсуворішим порядком сповненого світу, де нижче непорушно підпорядковане вищому. Але якщо (не дай Боже!) немає вже жодної надії на таке благо, то ми мусимо краще залишатися в тяжкому стані цієї боротьби, ніж без боротьби дозволити порокам взяти над собою верх.

Глава XVI. Під якими законами благодаті перебувають відроджені усіх поколінь

Утім, милосердя Боже до тих сосудів милосердя, котрі приготовані до слави, таке велике, що навіть перший вік людини, тобто немовля, котре без жодного опору підкоряється плоті, та другий, що зветься дитинством, коли розум ще не розпочав боротьби з плоттю і перебуває під впливом майже всіх порочних задоволень, оскільки дитя через слабкість розуму ще не здатне до навчання, хоча вже володіє даром слова і перестала бути немовлям, – навіть ці два перші віки, якщо вони прийняли таїнства Ходатая, тобто перейшли з-під влади темряви в царство Христове, хоч би й померли в цьому віці, не лише не підлягають вічним мукам, а й навіть не зазнають після смерті ніяких очищувальних покарань. Для них достатньо одного духовного відродження, щоб після смерті не шкодила їм та обставина, що плотське народження пов’язане зі смертю. Але щойно дитя вступає у вік, в якому починаються навчання і можливість підпорядкування закону, воно повинно починати боротьбу з пороками і вести її наполегливо, щоб не схилитися до гріхів, які вже заслуговують на осуд. І якщо ці пороки вправністю перемагати ще не посилилися, вони легко долаються та поступаються, а якщо звикли перемагати та панувати, то перемога над ними стає вельми важкою. Справжня перемога можлива лише за умови насолоди істинною праведністю, яка існує тільки у Христовій вірі. Бо якщо існує закон, що наказує, але в душі немає відповідного йому прагнення, то заборона розпалює гріховне бажання, і коли воно перемагає, виникає провина і за порушення закону.

З іншого боку, трапляються випадки, коли найочевидніші пороки долаються іншими, прихованими пороками, які люди, в яких панує гордість і згубна пиха самозадоволення, вважають чеснотами. Звідси, пороки треба вважати переможеними тоді, коли вони перемагаються любов’ю до Бога, що надається тільки самим Богом і тільки через Заступника Бога, людину Іісуса Христа, Який став причетним до нашої смертності, щоб ми були причетні до Його божества. Далеко не всі так щасливі, що з самої юності своєї не здійснюють ніяких гідних осуду гріхів, що полягають у ганебних вчинках або злочинах, або ж у будь-якій непотрібній і нечестивій помилці, а все, до чого тільки могло схилити їхнє тілесне задоволення, долають щедро наділеними силами духу. Найбільша ж частина людей з прийняттям зобов’язань закону спочатку перемагаються панівними пороками і стають порушниками закону, і тільки тоді вже вдаються до допомоги благодаті та за її посередництвом, шляхом більш щирого каяття і більш наполегливої боротьби стають переможцями, підпорядкувавши спершу свій розум Богові, а потім розуму – плоть. Отже, кожен, хто хоче уникнути вічних мук, повинен не тільки охреститися, а й оправдатися у Христі, і, таким чином, перейти від диявола до Христа. Щодо ж очисних покарань слід думати, що якщо вони й будуть, то в усякому разі будуть раніше того останнього і страшного суду. Не слід, утім, заперечувати, що й сам той вічний вогонь, зважаючи на заслуги, для одних із грішників буде легшим, а для інших – важчим, чи то через те, що його сила й жар будуть різними, зважаючи на заслужене кожним покарання, чи то через те, що він палитиме однаково, але не з однаковим рівнем болю це відчуватиметься.

Глава XVII. Про тих, на думку яких жодні муки людей не триватимуть вічно

Тепер вважаю за необхідне звернутися зі своїм словом і з мирним розглядом уже до наших милосердців, на думку яких або всі люди, яких правосудний Суддя знайде такими, що заслуговують на геєнське покарання, або ж деякі з них мучитимуться не вічно, а після відомого проміжку часу, більш чи менш тривалого, дивлячись за властивостями гріхів кожного, будуть звільнені від цих мук. У цьому випадку милостивішим за інших був Ориген, який вважав, що навіть сам диявол і його ангели після триваліших і тяжких покарань згідно із заслуженим, будуть звільнені від цих мук і будуть поєднані зі святими ангелами. Але частково за це, частково за інші речі, а особливо за думку про постійно змінювані блаженства і нещастя, а також про нескінченні повторення переходів і повернень від блаженства до нещастя і навпаки через певні проміжки віків, Оригена було засуджено Церквою, і цілком справедливо, оскільки він насправді не виявив милосердя. Адже він приписував святим справді нещасні стани, коли вони зазнають мук, і хибно-блаженні, коли вони не мають справжнього та безтурботного, тобто позбавленого будь-якого страху, насолоди вічним благом.

Зовсім інакше під впливом людського співчуття погрішає милосердя тих, хто вважає нещастя людей, засуджених на останньому суді, тимчасовими, і навіть для всіх їх, які рано чи пізно мають отримати помилування, припускають вічне блаженство. Якщо ця друга думка тому хороша і правильна, що милосердна, то її потрібно було б вважати тим кращою і правильнішою, чим вона милосердніша. Нехай же джерело цього милосердя пошириться і проллється і на засуджених ангелів, які, хоча і після тривалого ряду віків, але повинні ж бути помилувані. Чому ж воно, поширюючись на всю людську природу, має частково вичерпатися, коли доходить до ангельської? Але вони не наважуються простягати свого милосердя далі сказаного і не доводять його до помилування самого диявола. Щоправда, дехто був сміливішим і перевершив їх; за те, як виявилося, він впав у тим більш грубу і хибну оману проти прямого слова Божого, чим більше вважав себе милостивим.

Глава XVIII. Про тих, на думку яких ніхто з людей не буде засуджений на страшному суді заради заступництва святих

Є й такі (я сам у своїх бесідах мав справу з такими людьми), які, мабуть, маючи повагу до священних Писань, за своєю поведінкою не заслуговують на схвалення, і, захищаючи себе, приписують Богові значно більше милосердя до людського роду, ніж вищезгадані. Вони кажуть, що хоча про людей порочних і невіруючих у Писанні і сказано, що вони гідні муки, але коли справа дійде до суду, переможе милосердя. Милосердний Бог, кажуть вони, помилує їх за молитвами і заступництвом Своїх святих. Бо якщо святі молилися за них тоді, коли бачили в них ворогів, то чи не тим більше молитимуться за них, коли побачать їх приниженими й покірними? Адже не можна ж допустити, щоб святі були позбавлені почуття милосердя тоді, коли будуть сповнені найдосконалішої святості, щоб вони, які молилися за своїх ворогів, коли й самі не були позбавлені гріха, не почали молитися за своїх просителів, коли вже не матимуть жодного гріха. Хіба Бог не послухає тоді молитов стількох і таких синів Своїх, коли в цій святості їх не зустрічатиме нічого, що утрудняло б їхні моління? І як ті, котрі припускають, що невіруючі й негідні люди терплять муки протягом тривалого часу, і після цього звільняються від усіх зол, так особливо часто ці на свій захист посилаються на свідчення псалма, в якому говориться: «Невже забув милувати Бог і в гніві Своєму зачинив щедроти Свої? « (Пс. 76:10) Гнів Його, кажуть вони, виражається тим, що всі недостойні вічного блаженства будуть самим Суддею засуджені на вічне покарання. Але якщо Бог допустить це покарання на довгий або на який би то не було час, Він у всякому разі муситиме для цього у Своєму гніві закрити Свої щедроти; чого, як каже псалом, Він не зробить.

Погрозу суду Божого, хоча й ніхто не буде засуджений, вони вважають погрозою не хибною так само, як ми не можемо назвати хибною сказану Богом погрозу, що він винищить місто Ниневію (Іон. 3:4), хоча те, що Він напророкував без жодних умов, не виповнилося. Він не сказав: «Ниневія винищиться, якщо (жителі її) не покаються і не виправляться», але провістив винищення цього міста, не зробивши такого додатка. Цю погрозу вони вважають істинною тому, що Бог передрік те, на що (ниневітяни) заслуговували, справді, хоч і не допустив, щоб справдилася Своя погроза. Бо, кажуть, хоча Він уже помилував тих, хто покаявся, проте Він, без сумніву, знав, що вони покаяться, і все ж таки беззастережно та рішуче передбачив, що знищення було передбачено на підставі суворості, адже вони цього заслуговували; але воно не відбулося завдяки милосердю, якого Бог не позбавив у Своєму гніві, помилувавши винуватих від покарання, яким загрожував упертим. Якщо ж, кажуть, Бог виявив милість тоді, коли цією милістю засмутив Свого святого пророка, то хіба не ще більшу милість Він виявить тоді, коли за милість проситимуть усі святі? Однак про це, припущення щодо чого вони будують у своїх думках, Святе Писання, на їхню думку, промовчало, щоб багато хто, боячись тимчасових або навіть вічних покарань, виправився, і щоб, таким чином, знайшлися ті, хто молиться за тих, які не виправилися.

Втім, вони не думають, щоб божественні Писання повністю мовчали про це. Адже як, кажуть вони, розуміти слова: «Яке велике множество благости Твоєї, Господи, яку зберігаєш Ти для тих, що бояться Тебе» (Пс. 30:20), якщо не так, що ці численні блага божественного милосердя були приховані заради страху? Тому, додають, і апостол сказав: «Всіх Бог тримає у непокорі, щоб усіх помилувати» (Рим. 11:32), даючи зрозуміти, що Ним ніхто не буде засуджений. Утім, і ті, хто дотримується цієї думки, не простягають її до помилування або звільнення від усякого покарання диявола і його ангелів. Своє людське милосердя вони простягають тільки на одних людей, а головним чином мають на увазі себе самих, обіцяючи під виглядом загального милосердя до людського роду оманливу безкарність своєму пропащому аморальному життю; тому в проповіді про милосердя Боже вони перевершать тих, хто цю безкарність обіцяє навіть князю демонів і його соучасникам.

Глава XIX. Про тих, які повну безкарність за гріхи обіцяють навіть єретикам, заради причастя до Тіла Христового

Є й іншого роду ті, що обіцяють звільнення від вічного покарання, але не всім людям, а тільки омитим хрещенням Христа, які робляться причасниками тіла Його, хоч би як вони жили, хоч би в якій єресі та нечесті перебували, заради того, що говорив Іісус «Хліб, який сходить з небес, є такий, що, хто його їсть, той не помре. Я хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно» (Ін. 6:50-51). У такий спосіб, кажуть, вони необхідно позбавляються від вічної смерті і неодмінно причащаються до вічного життя.

Глава XX. Про тих, які обіцяють помилування не всім, а тільки відродженим у кафоличній церкві, хоча б після того вони впали в багато злочинів і хибних суджень

Є й такі, які обіцяють це не всім, хто має хрещення Христа і таїнство Його тіла, а одним лише католикам, хоч би вони жили й погано, бо, мовляв, не в таїнстві тільки, а самим ділом вони скуштували тіло Христове, будучи причетними тому тілу Його, про яке говорить апостол: «Один хліб, і нас багато одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба» (1Кор. 10:17); Тож навіть якщо згодом вони впали в якусь єресь чи навіть у язичницьке ідолопоклонство, оскільки вони прийняли хрещення Христа і причащалися Його тіла у тілі Христовому, тобто в католицькій церкві, вони не помруть навіки й обов’язково наслідують вічне життя. І яким би великим не було їхнє нечестя, воно впливатиме не на вічність страждань, а на їхню тривалість і силу.

Глава XXI. Про тих, які стверджують, що ті, хто лишається в кафоличній вірі, хоча б вони жили дуже порочно і за це заслуговували б на муки, будуть врятовані заради основоположної віри

А є такі, які з огляду на написане.– «Хто ж витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 24:13) обіцяють це спасіння тільки тим, хто залишився в католицькій церкві, хоча й живе в ній порочно, а саме – спасіння через вогонь за заслугою спасительної основи, про яку говорить апостол: «Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім покладеної, яка є Іісус Христос. Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи,– діло кожного виявиться; бо день покаже, тому що у вогні відкривається, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно є. У кого діло, яке він будував, устоїть, той одержить нагороду. А в кого діло згорить, той зазнає втрати; а втім сам спасеться, але так, ніби з вогню» (1Кор. 3:11-15). Таким чином, кажуть, християнин-католик має в основі Христа, якої не має жодна єресь, що відокремилася від єдності Його тіла. Завдяки цій основі, навіть якщо християнин-католик житиме порочно, немов додаючи до своєї будівлі дерево, сіно чи солому, він, як вважають, буде врятований через вогонь, тобто буде помилуваний після страждань у тому вогні, на який будуть засуджені порочні на останньому суді.

Глава XXII

Зустрічав я й таких, на думку яких мучитися у вічному вогні будуть тільки лише ті люди, які не дбають про спокуту своїх гріхів творити діла милосердя за словом апостола Якова: «Немилостивий суд тому, хто не творив милості» (Як. 2:13). Отже, кажуть вони, хто творить милість, до того, хоча б він у своїй поведінці й не ставав кращим, а в справах милосердя жив непотрібно і нечестиво, суд буде милостивим, так що він або зовсім не піддасться засудженню, або ж буде звільнений від цього осуду після довгого або короткого часу. Тому-то вони вважають, що сам Суддя живих і мертвих згадав, що як тим, хто стоїть праворуч, яким Він дарує вічне життя, так і тим, хто стоїть ліворуч, яких засудить на вічну кару, Він буде говорити тільки про справи милосердя, здійснені або ж ні (Мф. 25:34). До цього ж, кажуть вони, належить і щоденне прохання молитви Господньої: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12). Бо той творить, звичайно, милість, хто прощає гріх тому, хто згрішив перед ним. Сам Господь пояснив це, кажучи: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний, а коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:14-15). Отже, слова апостола Якова, що суд буде без милості для того, хто не творить милості, відносяться і до цього роду милості. Тим часом, кажуть, Господь сказав: «Якщо і ви прощатимите людям, пробачить і вам Отець ваш гріхи ваші», не вказуючи, чи це великі гріхи, чи малі. Тому, вважають, навіть і тим, які до самого останнього дня свого життя живуть згубно, щодня в силу цієї молитви прощаються всі гріхи їхні, хоч би які вони були, як і сама ця молитва вимовляється щодня, аби тільки вони взяли за правило прощати від серця щоразу, коли просять у них милості ті, хто зашкодив їм якимось гріхом. Коли я, за допомогою Божою, відповім на всі (ці заперечення), тоді й кінець цій книзі.

Глава XXIII. Проти позиції тих, за словами яких покарання ні для диявола, ні для злих людей не будуть вічними

Насамперед треба вирішити, чому Церква відкинула просторікування людей, які обіцяють очищення або помилування дияволу, хоча б і після великих і найтриваліших мук. Стільки святих і обізнаних у старих і нових священних книгах людей анітрохи не заздрили тому, що ті чи інші, хоч би скільки їх було, ангели після таких чи інших, хоч би якими великими або малими вони були, покаран отримають очищення і блаженство в небесному царстві. Але вони бачили, що не може бути порожнім і безсилим божественний вирок, який Господь, як сам Він передбачив, проголосить на суді: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41), – вирок, який показує, що диявол і ангели його будуть горіти у вічному вогні. Видно також, що не може бути безсилим і написане в Апокаліпсисі: «А диявол, що спокушав їх, був укинутий в озеро вогненне і сірчане, де звір і лжепророк, і будуть мучитись день і ніч на віки вічні» (Об. 20:10). Там сказано – «вічний», тут – «віки вічні»; ці вирази мовою священного Писання означають зазвичай тільки час, що не має кінця. Тому в поясненні, чому найістинніше благочестя вважає твердим і непорушним, що диявол і його ангели не будуть учасниками праведності та життя святих, не може бути зазначена інша, правильніша та очевидніша причина, окрім слів Писання, що нікого не обманює, що Бог не пощадив (2Пет. 2:4) і присудив їх тримати поки що зв’язаними у в’язницях підземної темряви та покарати на останньому суді, коли їх прийме вічний вогонь, у якому вони мучитимуться на віки віків. А якщо так, то як можна припускати, що люди, чи всі, чи деякі з них, після певного часу звільняться від вічності цієї муки, не заперечуючи при цьому віру в те, що покарання демонів буде вічним? Якщо тим, кому буде сказано: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його», належить бути у цьому вогні не вічно, то чому ж варто вважати, що диявол і його ангели будуть у ньому вічно? Невже Божий вирок, який однаково проголошується для злих ангелів і людей, буде істинним для ангелів, але хибним для людей?

Так було б, якби силу мало не Боже слово, а людські вигадки. Але оскільки цього бути не може, то, поки є час, ті, хто прагне уникнути вічного покарання, повинні не сперечатися з Богом, а підкорятися Його вченню. До того ж, яка підстава розуміти вічну муку як тривалий, але скінченний вогонь, тоді як вічне життя – як безкінечне існування? Адже Христос в одному й тому самому місці, в одному й тому самому вироку, говорить про обидва стани: «І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:46)? Якщо те й інше вічне, то очевидно, що те й інше потрібно розуміти або як тривале, але кінцеве, або ж як постійне і нескінченне. Те й інше співвідносяться одне з одним як рівні, тому як мука, так і життя – вічні. Але говорити,- «Вічне життя буде без кінця, а покарання вічне матиме кінець», – цілковита безглуздість. Звідси, оскільки вічне життя святих буде без кінця, то для тих, для кого призначено буде вічне покарання, покарання це, без жодного сумніву, також не матиме кінця.

Глава XXIV. Проти думки тих, які вважають, що на суді Бог пощадить усіх винних через молитви святих

Цей аргумент має силу і проти тих, які, захищаючи самих себе, наважуються йти проти слів Божих, наче керовані більшим милосердям, тобто уявляють справу так, що коли Бог каже, що люди будуть страждати, то слова ці правдиві в тому розумінні, що люди заслуговують на страждання, а не в тому, що вони будуть страждати (справді). Бо, кажуть, Бог помилує їх за молитвами святих Своїх, які тоді тим більше будуть молитися за ворогів своїх, чим більше будуть святими, і молитва їхня, коли вони не матимуть уже ніякого гріха, буде тим більш дійсною та вартою уваги Божої. Чому ж за цієї досконалої святості й будучи в змозі своїми найчистішими й наймилосерднішими молитвами все вимолити, святі не молитимуться і за ангелів, для яких приготовано вічний вогонь, щоб Бог пом’якшив і для них вирок Свій, зробив їх кращими й звільнив від цього вогню? Або, можливо, знайдеться хто-небудь такий, хто і це вважатиме можливим, стверджуючи, що святі ангели разом зі святими людьми, які зрівняються з ними, адже тоді стануть рівними Божим ангелам, молитимуться за ангелів, які підпали під покарання, і за людей, щоб і їх було звільнено з милосердя від того, що вони справедливо заслужили? Але такого ніхто з істинно віруючих не казав і не скаже. Інакше не зрозуміло, чому Церква, якій Бог, її Учитель, заповів молитися за ворогів, не молиться за диявола і його ангелів.

З тієї ж самої причини, з якої Церква нині не молиться за злих ангелів, яких вона знає як своїх ворогів, вона і на страшному суді, хоча буде тоді досконалою за святістю, не молитиметься за людей, засуджених на муки у вічному вогні. У теперішній час вона молиться за тих, яких у людському роді вважає своїми ворогами, власне тому, що теперішній час – час плідного покаяння. Адже про що, переважно, молиться вона для них, як не про те, щоб Бог дав їм, як каже апостол, «покаяння для пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх до волі своєї» (2Тим. 2:25-26)? Адже якби про декого вона з точністю знала, що вони хоча й перебувають ще в теперішньому житті, але вже визначені йти у вічний вогонь із дияволом, то так само вона почала б молитися за них, як і за самого диявола. Але оскільки вона з цього боку ні в кому не впевнена, то молиться за всіх, хто перебуває в тілі і ворожих їй людей; тільки не за всіх бувають почуті її молитви. Молитви її приймаються тільки за тих, які, хоча і противляться Церкві, проте наперед визначені до того, щоб молитви Церкви про них були почуті і щоб вони стали синами Церкви. Якщо ж деякі до самої смерті своєї зберігають нерозкаяне серце і з ворогів не робляться синами, хіба Церква за них, тобто за душі таких померлих, молиться? Чому це, як не тому, що той вважається вже на боці диявола, хто, поки перебував у тілі, не перейшов на бік Христа?

Отже, причина, чому тоді Церква не буде молитися за людей, які заслужили покарання вічним вогнем, та сама, чому вона тепер не молиться і тоді не буде молитися за злих ангелів; з тієї самої причини, молячись за людей, вона вже й нині не молиться за невірних і нечестивих мерців. Молитва самої Церкви або ж благочестивих людей за деяких померлих буває почута; але лише за тих відроджених у Христі, життя яких у тілі було проведене не так погано, щоб вважати їх такими, що не заслуговують на подібне милосердя, і не так добре, щоб це милосердя було для них уже непотрібне. Так само і тоді, коли настане воскресіння мертвих, буде чимало таких, яким після мук, яких зазнали душі померлих, буде проявлено милосердя, тож їх не буде послано у вічний вогонь. Адже не було б і сказано про деяких, що їм не буде відпущено ні в цьому, ні в майбутньому віці (Мф. 12:32), якби не було таких, яким хоча в теперішньому віці й не відпущено, проте відпущено буде в майбутньому. Але оскільки Суддя живих і мертвих одним скаже: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу», а іншим, навпаки: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його», і «підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:34:41:46), то було б украй зухвало заперечувати вічне покарання для будь-кого з тих, про кого Бог сказав, що вони підуть на вічні муки, щоб через подібне переконання призвести до відчаю або сумніву і в самому вічному житті.

Таким чином, на підставі слів псалма: «Невже забув милувати Бог і в гніві Своїм зачинив щедроти Свої?» (Пс. 76:10) ніхто не повинен думати, ніби вирок Божий про доброчесних людей – вирок істинний, а про злих – неправдивий, або ж про доброчесних людей і злих ангелів – істинний, а про людей злих – неправдивий. Бо ці слова псалма відносяться до сосудів милосердя і до синів обітниці, одним з числа яких був і сам пророк, який, сказавши: «Невже забув милувати Бог і в гніві Своїм зачинив щедроти Свої?», вслед за тем продолжает: «І я сказав: Ось, горе мені — це зміна правиці Всевишнього» (Пс. 76:11). Ці слова слугують поясненням сказаного для них: «Невже в гніві Своїм зачинив щедроти Свої?» Гнів Божий – це саме смертне життя, де людина уподібнилася суєті і дні її минають як тінь (Пс. 143:4). Однак у цьому гніві Бог не забуває бути і милостивим, наказуючи Своєму сонцю світити на добрих і злих, і посилаючи дощ на праведних і неправедних (Мф. 5:45), і, таким чином, у гніві Своєму не зачиняє Своїх щедрот. Особливо ж (помітна милість Божа) в тому, що виражає псалом у словах: «Ось… зміна правиці Всевишнього»; оскільки Бог уже в самому цьому злощасному житті, яке є гнів Його, змінює долю посудин милосердя на краще, хоча гнів Його на їхньому теперішньому ушкодженому стані залишається, тому що щедроти Свої Він не зачиняє в гніві Своєму. Звідси, оскільки істина цієї божественної пісні має повне відношення до теперішнього життя, то нема потреби розуміти її в стосунку до того часу, коли ті, хто не належить до граду Божого, будуть піддані вічному покаранню. Але ті, яким хотілося б цей вислів відносити до майбутніх мук нечестивих, нехай розуміють його так, принаймні, що Бог у Своєму гніві, що відкриється у вічному покаранні, не позбавить (нечестивих) Своїх щедрот, а зробить їхні муки не такими суворими, на які вони заслуговують, – нехай розуміють не так, що муки ці чи то зовсім не настануть, чи колись припиняться, а так, що вони будуть м’якішими або легшими, порівнюючи із заслуженими. У такому разі Бог і в гніві Своєму залишиться, і в цьому гніві Своєму не зачинить щедрот Своїх. Цю думку, втім, я хоча й не відкидаю, але на ній аж ніяк і не наполягаю.

Утім, ті, на думку яких слова: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний» (Мф. 25:41), і ще: «І підуть ці на вічні муки» (Мф. 25:46), і ще: «і будуть мучитись день і ніч на віки вічні» (Об. 20:10), і далі: «Черва їх не помре, і вогонь їх не згасне» (Іс. 66:24), та інші подібні слова сказані скоріше в значенні погрози, ніж дійсного вироку, – ті стоять у цілковитій і рішучій суперечності не стільки зі мною, скільки з самим божественним Писанням. Справді, ниневитяни принесли покаяння в теперішньому житті (Іон. 3:7), а тому – покаяння плідне, подібно до тих сіячів на полі, які з волі Божої сіють зі сльозами те, що пожинається потім з радістю (Пс. 125:6); тим не менш, хто заперечуватиме здійснення на них того, що провістив Господь, хіба що тільки людина, що мало розуміє, як Бог винищує грішників не лише у гніві Своєму, а й у милості? Грішники винищуються двояким чином, – або як содомляни, коли караються за свої гріхи самі люди, або ж як ниневитяни, коли через покаяння руйнуються тільки гріхи людей. Отже, пророцтво Боже справдилося: Ниневія, яка була злою, винищена, і з’явилася Ниневія добра, якої не було. Бо, хоча стіни і будинки залишилися цілі, але місто було винищене у своїх порочних звичаях. Таким чином, хоча пророк і був засмучений, що пророцтво, яке налякало ниневітян, не справдилося (Іон. 4:1-3), однак те, що передбачено було провидцем Богом, справдилося, тому що Той, Хто пророчествував, знав, як ліпше повинно було воно здійснитися.

А щоб фальшиві милостивці знали, до чого відноситься написане: «Яке велике множество благости Твоєї, Господи, яку зберігаєш Ти для тих, що бояться Тебе», нехай прочитають, що слідує далі: «Яку наготував Ти для тих, що уповають на Тебе» (Пс. 30:20). Що значить зберігаєш тим, хто боїться, і наготував тим, хто уповає, як не те, що тим, котрі зі страху мук бажають творити праведність від закону, не мила праведність Божа (Рим. 10:3), тому що вони її не знають? Її вони й не скуштували (Ін. 4:18). Вони сподіваються на себе, а не на Бога, і безліч благодаті Божої для них закрита тому, що вони хоча й бояться Бога, але тим рабським страхом, якого немає в любові, адже «досконала любов проганяє страх» (1Ін. 4:18). Блага Свої Бог приготує тим, хто сподівається на Нього, через насадження їм любові до Себе, щоб, хвалячись із почуття чистого страху – не того страху, який проганяється любов’ю, а який перебуває на віки вічні (Пс. 18:10), – вони хвалилися Господом. Праведність Божа є Христос, Який, як каже апостол, «став для нас премудрістю від Бога, праведністю і освяченням та викупленням, щоб було, як написано: хто хвалиться, хай хвалиться Господом» (1Кор. 1:30-31). Цієї праведності, яка дарується благодаттю без будь-яких заслуг, не знають ті, хто хоче ставити свою власну праведність, і тому не коряться Божій праведності, тобто Христу (Рим. 10:3). У ній, у цій праведності, і міститься те велике множество Божої доброти, про яке говориться в псалмі: «Споживіть і побачите, що благий Господь» (Пс. 33:9). І куштуючи її у своїй теперішній мандрівці, але не насичуючись сповна, ми тим більше прагнемо і жадаємо її, щоб насититися тоді, коли побачимо Його, яким Він є (1Ін. 3:2), і коли виповниться написане: «А я в правді дивитимусь на лице Твоє. Щоранку буду насичуватися славою Твоєю» (Пс. 16:15). Саме в такому сенсі Христос творить безліч Своєї благості тим, хто сподівається на Нього. Якщо ж Бог приховує (зберігає) Свою доброту від тих, хто боїться Його, у тому значенні, як вони це розуміють, тобто в сенсі доброти, через яку Він не буде судити нечестивих, щоб ті, хто не знає цієї доброти й боїться лише осуду, жили правильно, і щоб, таким чином, знайшлися ті, хто молиться за тих, хто живе неправедно, то в якому ж сенсі Він виявляє Свою доброту тим, хто на Нього уповає, якщо, на їхню думку, через цю доброту Він не буде судити тих, хто на Нього не уповає?

Отже, нехай шукають тієї благодаті, яку Бог готує тим, хто сподівається на Нього, а не тієї, яку Він начебто готує тим, хто зневажає і хулить Його. За межами теперішнього життя людина марно шукає того, чого не хотіла готувати, перебуваючи у своєму тілі. Так само і слова апостола: «Бо всіх Бог тримає у непокорі, щоб усіх помилувати», сказані не в тому значенні, ніби Він нікого не засудить, а в тому, що випливає з попередніх слів апостола. Адже, сказавши про іудеїв, які мають згодом увірувати, апостол звертається зі своїми словами до язичників, які увірували, до яких писав свої послання: «Як і ви колись противились Богові, а нині помилувані через непокору їхню, так і вони тепер противляться заради вашого помилування, щоб і вони самі були помилувані» (Рим. 11:30-31). Слідом за цим додає він слова, які вони помилково тлумачать на свою користь, і каже: «Бо всіх Бог тримає у непокорі, щоб усіх помилувати» (Рим. 11:32). Кого це всіх, якщо не тих, про яких апостол вів свою мову раніше, нібито кажучи тепер так: «І вас, і їх»? Таким чином, і язичників, й іудеїв, «кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого» (Рим. 8:29), усіх ув’язнив у непокору, щоб вони, відчувши через покаяння гіркоту свого непослуху і звернувшись через віру до святості милосердя Божого, викликували словами псалма: «Яке велике множество благости Твоєї, Господи, яку зберігаєш Ти для тих, що бояться Тебе, яку наготував Ти для тих, що уповають на Тебе» Отже, Бог милостивий до всіх посудин милосердя. Але до кого саме «до всіх»? Та до тих, кого Він як з язичників, так і з іудеїв наперед визначив, покликав, виправдав і прославив; тільки з цих усіх Він не засудить нікого, а не взагалі з усіх людей.

Глава XXV. Чи можуть, завдяки таїнствам, сподіватися на звільнення від вічного покарання ті, хто були хрещені в єретиків і згодом через гріховне життя стали ще гіршими, або ті, хто були відроджені у католиків, але впали у єресі й розколи, або ті, хто хоча й не відійшли від католиків, у яких були відроджені, але продовжують жити гріховно?

Відповімо й тим, які не обіцяють визволення від вічного вогню не тільки дияволу та його ангелам, а навіть і всім людям, а обіцяють тільки тим, які омиті хрещенням Христа та стають причасниками Його тіла й крові, хоч би як вони жили, хоч би в якій єресі чи в якому нечесті перебували. Але проти таких говорить апостол у словах: «Діла плотські відомі: це – перелюб, блуд, нечистота, непотрібство, ідолослужіння, чародійство, ворожнеча, чвари, заздрість, гнів, розбрат, незгоди (спокуси), єресі, ненависть, вбивства, пияцтво, безчинство і тому подібне. Попереджаю вас, як і раніше попереджав, що ті, хто так роблять, Царства Божого не успадкують» (Гал. 5:19-21). Ці слова, вочевидь, хибні, якщо такі грішники після певного часу наслідують царство Боже. Але оскільки слова апостола не є хибними, то цілком зрозуміло, що царства Божого такі люди не наслідують. А якщо царства Божого вони ніколи не наслідують, то перебуватимуть у вічних муках, тому що середнього місця, де б був вільний від вічного покарання той, хто не увійде в царство Боже, не існує.

Тому цілком логічно запитати, як же слід розуміти сказане Господом Іісусом: «Хліб, який сходить з небес, є такий, що, хто його їсть, той не помре. Я хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно» (Ін. 6:50-51). Але тлумачення тих, кому ми відповідаємо зараз, спростовується тими, кому ми повинні відповідати згодом; останні обіцяють майбутнє помилування не всім, хто приймає таїнство хрещення та Тіла Христового, а лише католикам, навіть якщо вони живуть неправедно, бо, як вони кажуть, католики причащалися Тіла Христового не лише в таїнстві, але й у самому ділі, стаючи частиною того Тіла Христового, про яке говорить апостол: «Один хліб, і нас багато одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба» (1Кор. 10:17). Таким чином, той, хто належить до єдності Його Тіла, тобто до спільноти членів-християн, – Тіла, таїнство якого віруючі зазвичай приймають у причасті від вівтаря, – справедливо може бути названий тим, хто їсть Тіло Христа та п’є Його Кров. Звідси випливає, що єретики й розкольники, відокремлені від єдності цього Тіла, також можуть приймати це таїнство, але не на користь собі, а на шкоду, і не лише не отримають за це помилування в майбутньому, але, навпаки, будуть ще суворіше засуджені; адже вони не належать до того союзу миру, виразом якого є це таїнство.

Але й ті, своєю чергою, які правильно розуміють, що той, хто не повинен називатися тим, хто їсть тіло Христове, хто не належить до тіла Христового, неправильно обіцяють звільнення від покарання у вічному вогні таким, що від єдності цього тіла відступають або в єресь, або навіть у язичницьке марновірство. По-перше, вони повинні мати на увазі, наскільки недоступно і рішуче незгодне зі здоровим глуздом, щоб багато, навіть майже всі, котрі, відпавши від католицької церкви, утворили нечестиві єресі та стали єресіархами, мали кращу долю, аніж які ніколи не були католиками, будучи спіймані в тенета єретиків, – чи не кращу участь отримують ті, якщо таких єресіархів звільняє від вічного покарання той факт, що вони були хрещені в католицькій церкві та спочатку приймали в істинному Тілі Христовому таїнство Тіла Христа; тому що відступник від віри і з відступника став її гонителем набагато, звісно, гірше, ніж той, хто від неї ніколи не відступав, тому що ніколи до неї не належав. По-друге, апостол має на увазі і їх, коли вимовляє вищенаведені слова і після перерахування подібних плотських справ пророкує з однаковою вірогідністю: «Поступающие так Царствия Божия не наследуют» (Гал. 5:21).

Потім, не повинні бути безтурботними у своїх згубних і таких, що заслуговують на осуд, звичаях, і ті, які залишаються, вочевидь, до кінця у спілкуванні з католицькою церквою, маючи на увазі при цьому слова: «Хто витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 10:22); але внаслідок нечестивого життя втрачають саму праведність, тобто Христа, або чинячи перелюб, або здійснюючи у своєму тілі інші ганебні діяння, про які апостол не захотів і говорити, або потопаючи в ганебній розкоші, або роблячи що-небудь із того, про що говорить апостол: «Ті, хто так роблять, Царства Божого не успадкують». Усі, хто чинить такі вчинки, будуть неодмінно піддані вічному покаранню, тому що перебувати в Царстві Божому не зможуть. Адже, залишаючись у подібних справах до кінця теперішнього життя, їх, звісно, не можна назвати такими, що до кінця перебувають у Христі, бо перебувати у Христі – це значить перебувати у вірі Його. Віра ж ця, як визначає її той самий апостол, діє любов’ю (Гал. 5:6). А любов, як каже він в іншому місці, «не робить ближньому зла» (Рим. 13:10). Не можуть бути названі такими, що причащаються Тіла Христового, тому що їх не можна зарахувати до числа членів Христа. Я не кажу про інше, але вони не можуть одночасно бути членами Христа і членами блудниці (1Кор. 6:15). Нарешті, і Сам, який сказав: «Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров в Мені перебуває, і Я в ньому» (Ін. 6:56), показує, що їсти тіло Христа і пити кров Його – це не тільки таїнство, а й саме діло; це і значить – перебувати у Христі, щоб і Христос перебував у ньому. Христос сказав ніби так: «Хто не перебуває в Мені, і в кому Я не перебуваю, той нехай не говорить і не думає про себе, що він їсть тіло Моє і п’є кров Мою». Таким чином, ті не перебувають у Христі, хто не є Його членами, а ті не є членами Христа, хто став членами розпусниці, якщо тільки вони не позбудуться цього зла через покаяння та не повернуться до добра шляхом примирення.

Глава XXVI. Що значить мати в основі Христа і кому обіцяється спасіння через вогонь

Але, кажуть, християни-католики в основі мають Христа, від єдності з Яким вони не відступають, і хоча б на цій основі вони будували найгірше життя, на кшталт дерева, сіна і соломи (1Кор. 3:11-12), права віра, за якою Христос є для них основою, хоч і зі збитком, – тому що те, що будується на цій основі, буде спалене, – але може рано чи пізно врятувати їх від вічності цього вогню. Таким нехай коротко відповість апостол Яків: «Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? чи може ця віра спасти його?» (Як. 2:14). Але, заперечать, хто ж це той, про кого говорить апостол Павел: «Сам спасеться, але так, ніби з вогню» (1Кор. 3:15)? Запитаємо разом і ми, хто це такий; хоча поза всяким сумнівом, це не той (кого розуміють вони), щоб не виявилися такими, що суперечать одне одному, вирази двох апостолів, коли один з них начебто каже: «Хоча б хто мав за собою і погані справи, його врятує віра через вогонь», а інший: «Якщо хтось добрих справ не має, хіба віра може його врятувати?»

Ми дізнаємося, хто може врятуватися за допомогою вогню, якщо спершу визначимо, що означає мати в основі Христа. Цього разу найкраще звернутися до самого цього порівняння; у будівлі ніщо не кладуть перед основою, тому Христос слугує основою тільки для того, хто носить Його у своєму серці так, що вище за Христа для нього не існує нічого земного й тимчасового, навіть і дозволеного. Якщо ж подібні предмети він ставить вище за Христа, то хоча, мабуть, і має Христову віру, але основою для нього слугує не Христос; а якщо водночас, переступаючи спасительні заповіді, він здійснює недозволене, то чи не тим очевидніше, що не Христа він, хто велить чи дозволяє, ставить попереду, а позаду, віддаючи перевагу ганебному наслідуванню власної похоті, всупереч Його велінням або дозволам? Таким чином, якщо хто-небудь із християн любить блудницю і, приліплюючись до неї, стає одним з нею тілом (1Кор. 6:16), такий вже в основі має не Христа. Якщо ж хто любить свою дружину, якщо любить її за Христом (Еф. 5:25), то хто буде сумніватися, що підставою для нього служить Христос? Але якщо навіть він любить її і згідно з віком цим, плотськи, в пристрасті похоті, як і язичники, які не знають Бога (1Сол. 4:5), то і це з поблажливості дозволяє апостол, або краще – сам Христос через апостола. Звідси, і такий може в основі мати Христа. Бо, якщо жодну з цих прихильностей або побажань він не ставить вище за Христа, то хоча і будує з дерева, сіна і соломи, Христос все ж залишається для нього основою; чому він і врятується через вогонь. Задоволення цього роду та земні прив’язаності, які виправдовуються шлюбним союзом, будуть знищені вогнем лиха, що включає вдівство та всі нещастя, які їх руйнують. Для того, хто зводив цю споруду, вона стане збитковою – він втратить те, що створював, а втрата того, що приносило йому насолоду, спричинить важкі страждання. Однак завдяки цьому вогню він буде врятований через основу, бо якби гонитель запитав його, що він обирає – це чи Христа, – він без вагань обрав би Христа.

Ось, за словами апостола, людина, що будує на основі із золота, срібла, дорогоцінного каміння: «Нежонатий турбується про Господнє, як угодити Господу» (1Кор. 7:32). А ось інший, який будує з дерева, сіна, соломи: «А жонатий турбується про мирське, як догодити жінці» (1Кор. 7:33). «Кожного виявиться; бо день покаже, тому що у вогні відкривається» (1Кор. 3:13). Це саме лихо апостол і називає вогнем, як читається в іншому місці: «Глиняний посуд випробовується у печі, а випробовування людини— у розмові її» (Сир. 27:5). «Огонь випробовує діло кожного, яке воно є. У кого діло, яке він будував, устоїть (бо те, чим кожен переймається щодо Господнього, як догодити Господу, залишається), той одержить нагороду (тобто отримає те, про що дбав); а в кого діло згорить, той зазнає втрати (бо не буде вже володіти тим, що любив); а втім сам спасеться (бо жодне лихо не могло зрушити його з основи), але так, ніби з вогню» (1Кор. 3:11-15). Бо те, чим він володів не без звабливої любові, він втрачає не без пекучого смутку. Таким, на мою думку, є пояснення того вогню, який не піде для в осуд: одного він збагатить, іншому завдасть втрат, але випробує обох.

А якби в зазначеному місці ми захотіли розуміти той вогонь, про який Господь скаже тим, хто стоїть ліворуч: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний» (Мф. 25:41), так що до їх числа належали б і ті, які будували на основі з дерева, сіна і соломи, але які після закінчення відведеного часу, визначеного відповідно до їхніх гріхів, звільняться від цього вогню через добру основу, то кого ми повинні будемо розуміти під тими, хто стоїть праворуч, яким буде сказано: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство» (Мф. 25:34), якщо не тих, які будували на основі із золота, срібла і дорогоцінного каміння? Але в цей вогонь, про який сказано: «Діло кожного виявиться; бо день покаже, тому що у вогні відкривається, і вогонь випробовує діло кожного, яке воно є», якщо його розуміти тут, повинні бути надіслані ті та інші, тобто ті, що стоять і праворуч, і ліворуч. Бо в зазначеному вогні мають бути випробувані ті й інші. А якщо він випробує тих та інших, так що чия справа залишиться, тобто те, що він будував, вогнем не буде спалено, той отримає винагороду; а чия справа згорить, той зазнає осуду; то, очевидно, вогонь цей не є вогонь вічний. У вічний вогонь будуть відправлені лише ті, хто стоятиме зліва, для остаточного і вічного осудження, тоді як цей вогонь стане випробуванням і для тих, хто стоятиме праворуч. Для одних він стане таким випробуванням, що їхня споруда, збудована на основі Христа, не буде спалена чи знищена. Для інших те, що вони побудували, згорить, і тому вони зазнають втрат; проте самі вони спасуться, бо завдяки своїй особливій любові до Христа непохитно трималися Його як основи. А якщо спасуться, то, очевидно, стануть праворуч і разом з іншими почують: «Прийдіть, благословенні Отця Мого», а не по ліву, де стануть ті, котрі не будуть спасені і тому почують: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний». Адже від вогню того ніхто з них не врятується, тому що всі вони підуть у вічні муки (Мф. 25:46), де їхній черв не помирає і вогонь не згасає (Іс. 66:24), у якій вони мучитимуться вдень і вночі на віки вічні (Об. 20:10).

Але якщо скажуть, що цього роду вогонь зазнають душі померлих у проміжок часу після смерті цього тіла доти, доки не настане день, що після воскресіння тіл буде останнім днем суду й відплати; що його не випробовують ті, що не мають моралі й уподобань такого роду, щоб треба було спалити їхні дрова, сіно й солому, а випробовують ті, що приносять із собою такого роду споруди; що, зрештою, вони проходять це випробування лише там, чи тут і там, або лише тут, адже там немає вогню тимчасових лих, який спалює все минуще й таке, що заслуговує на виправдання? Я не стану заперечувати таку думку, бо, можливо, вона й правильна. Справді, сама вже смерть тіла, що отримала початок від вчинення першого гріха, може належати до такого лиха; тож наступний за нею час кожен почуває себе відповідно до своєї споруди. Точно так само гоніння, які увінчують мучеників і стають випробуванням для деяких християн, подібно до вогню, перевіряють споруди обох типів. Одні з цих споруд згорають разом із самими будівничими, якщо їхньою основою є не Христос; інші згорають без будівничих, якщо їхньою основою є Христос, адже самі будівничі спасуться, хоча й зазнають втрат. Нарешті, треті зовсім не торкаються цього вогню, бо виявляються такими, що залишаються навіки.

Після цього, наприкінці віку, під час антихриста, настане таке лихо, якого раніше ніколи не було. На той час на найкращій основі, якою слугує Христос Іісус, зведено буде і з золота, і з сіна вельми багато споруд, щоб вогонь випробував ті й інші і через одних був причиною радості, через інших – причиною засудження; хоча тих самих, у кого опиняться ці споруди, він не торкнеться заради непорушної основи. А хто за людським звичаєм, за плотською любов’ю віддає перевагу перед Христом, не кажу дружину, плотським зляганням з якою користуються для плотського задоволення, а й інші родинні зв’язки, далекі від цього роду задоволень, такий у основі має не Христа, і тому не буде врятований через вогонь, а засуджений ним, тому що не може бути зі Спасителем, Котрий вельми ясно говорить: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене; і хто любить сина чи дочку більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10:37). Але той, хто прив’язаний до таких кайдан тілесно, але не ставить їх вище Господа Христа, а радше готовий позбутися їх, ніж Христа, якщо якесь випробування змусить його до цього, буде спасений через вогонь. Адже наскільки його пожирає скорбота, неминуче спричинена втратою цих благ, настільки ж його зберігає любов. І справді, хто любить батька, матір, синів, дочок у Христі, піклуючись про те, щоб вони успадкували Царство Христа і з’єдналися з Ним, або ж якщо любить у них те, що вони є членами Христовими, – у такому разі неможливо, щоб його любов була знищена разом із дровами, сіном і соломою. Навпаки, вона має вважатися золотом, сріблом і коштовною спорудою. Адже як він може любити більше Христа, тих, кого любить саме заради Христа?

Глава XXVII. Проти думки тих, які вважають, що їм не зашкодять гріхи, в яких вони залишалися, роблячи милостиню

Залишається ще відповісти тим, за чиїми словами, у вічному вогні горітимуть тільки ті, що не дбають у гріхах своїх творити гідної милостині, за словами апостола Якова: «Немилостивий суд тому, хто не творив милості» (Як. 2:13). А той, хто, кажуть, чинив милостиню, навіть якщо не виправив своєї моральності, а виявляючи милосердя, жив нечестиво й ганебно, для того суд буде милостивим, так що він або зовсім не буде засуджений, або ж буде звільнений від остаточного осуду після певного часу. Звідси, вважають вони, Христос здійснить розподіл між тими, хто стоятиме праворуч і ліворуч: одних Він пошле в царство, інших – у вічні муки, беручи до уваги лише їхню любов або недбалість до милостині. А стосовно того, як щоденні гріхи, творити які ми не перестаємо остаточно, якого б роду і скільки б їх не було, завдяки милостині можуть бути відпущені, на підтвердження цього погляду вони посилаються на молитву, якої навчив сам Господь. Бо, кажуть, як не буває дня, щоб християни не промовляли цієї молитви, так точно не може бути й такого, хоча б і щоденно скоєного гріха, щоб його не могли відпустити, коли ми вимовляємо: «І прости нам провини наші», якщо тільки намагаємося чинити згідно з подальшими словами: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мф. 6:12). Адже Господь, продовжують вони, не каже: «Якщо ви простите гріхи іншим, простить і вам ваші щоденні малі гріхи Отець ваш», а каже: «Простить і вам Отець ваш Небесний» (Мф. 6:14). Отже, скільки б і якого б роду гріхи не були, хоча б вони здійснювалися щодня, хоча б від них і не ухилялися, змінюючи життя на краще, – всі ці гріхи, на їхню думку, можуть бути відпущені їм у силу обіцяного прощення за милостиню.

Добре й те, що вони переконують творити за гріхи гідні справи милосердя; якби вони говорили, що будь-яка милостиня, якою б вона не була, хоч би і за щоденні й великі гріхи та за всілякого злочинного способу життя, може здобути божественне милосердя, тож за нею слідує щоденне прощення, – вони самі б побачили, що говорять нісенітницю й безглуздість. Тоді вони змушені були б визнати, що людина, навіть надзвичайно багата, яка щодня подає милостиню ціною десяти дрібних монет, може покривати свої гріхи, як-от убивства, перелюбства та інші ганебні діяння. Якщо ж таке твердження є абсолютно абсурдним і позбавленим сенсу, то очевидно, що під гідними плодами милосердя, про які говорив предтеча Христовий: «Створіть же достойний плід покаяння» (Мф. 3:8), не можуть розумітися вчинки тих, чиє життя наповнене щоденними злочинами. Перш за все тому, що, присвоюючи чуже майно, вони надміру збагачуються, а потім, віддаючи лише незначну частку цього майна бідним, уявляють, ніби Христос підтримує їх у таких діях. У своїй уяві вони вважають, що ніби купили, або щоденно купують у Нього право на нові злочини, і через це спокійно чинять найнеприпустиміше. Проте, навіть якби вони за один злочин віддали нужденним членам Христовим усе своє майно, але не припинили таких діянь і не мали любові, яка не чинить зла (1Кор. 13:4), це все одно не принесло б їм жодної користі. Таким чином, хто творить гідні за свої гріхи справи милосердя, той починає їх творити насамперед із самого себе. Адже хто робить для ближнього те, чого не робить для самого себе, чинить всупереч словам Господа: «Возлюби ближнього твого, як самого себе» (Мф. 22:39), так само як і словам: «люби душу твою» (Сир. 30:24), догоджаючи Богові». А хто не робить для своєї душі цієї милостині, тобто догоджання Богові, яким чином може бути названий таким, що робить гідну за свої гріхи милостиню?

Милостиня, безсумнівно, допомагає молитві. Тому милостиню творити ми повинні для того, щоб бути почутими, коли молимося про свої колишні гріхи, а не для того, щоб, наполягаючи на них, ми за допомогою милостині здобули собі дозвіл на злодіяння. Для того Господь і передбачив, що зарахує милостині тим, хто стоїть і праворуч, і ліворуч; першим – вчинені, а останнім – невчинені, щоб показати, яке значення милостині мають для спокути колишніх гріхів, а не для постійного безкарного їхнього скоєння. Ті ж, які не хочуть змінити злочинного способу життя на краще, не повинні бути названі тими, хто творить (такого роду милостині. Адже словами: «Так як ви не зробили цього одному з менших цих, то не зробили Мені» (Мф. 25:45) Він показує, що вони не творять милостині навіть і тоді, коли думають, що творять. І справді, якби вони подавали голодному Християнину хліб саме як християнину, то, звісно, не відмовляли б собі в хлібі праведності, який є сам Христос, оскільки Бог звертає увагу не на те, кому подають, а на те, з яким наміром подають. Тому, хто любить у християнині Христа, той подає милостиню з таким наміром, з яким приступає до Христа, а не з яким бажає безкарно відступити від Христа. Бо кожен з нас тим більше любить Христа, чим більше любить те, що Христос одобряє. Яка була б користь, якби кожен із нас тільки хрестився, а не був виправданий? Той, Хто сказав: «Якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже» (Ін. 3:5), хіба не сказав також: «Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5:20). Чому ж багато хто, боячись першого виразу, поспішає охреститися, а отримати виправдання багато хто не намагається, не боячись останнього? Таким чином, той, хто називає свого брата «безумним», при цьому висловлює неприязнь не до самого брата, а до його гріха; адже в іншому випадку він був би повинний пекельному вогню (Мф. 5:22), так і навпаки, хто подає християнинові милостиню, подає її не християнинові, якщо не любить у ньому Христа; а той Христа не любить, хто не хоче бути виправданим у Христі. Так само, якщо хто одержимий таким пороком, що скаже своєму братові «безумний», тобто буде поносити його несправедливо, без бажання звільнити від гріха, тому мало на викуплення цього творити діла милосердя, а треба ще приєднати до них і той засіб примирення, про який йдеться далі. Бо далі говориться наступне: «Коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиши там дар твій перед жертовником і піди спершу примирися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5,23-24). Таким чином, мало подати яку б то не було милостиню за той чи інший злочин і водночас залишатися при колишньому порочному способі життя.

Що ж стосується молитви, якої навчив Сам Господь і яка тому й називається Господньою, то, хоча ця молитва і загладжує щоденні гріхи, коли ми щодня вимовляємо: «І прости нам провини наші», а подальші слова її, – «як і ми прощаємо винуватцям нашим», – не лише вимовляємо, а й виконуємо на ділі, – вона виголошується тому, що гріхи є, але не для того, щоб вони були. Через цю молитву Спаситель хотів нам показати, що хоч би як ми праведно жили, у темряві й гріховності теперішнього життя ми буваємо не чужі для гріхів, про відпущення яких мусимо молитися, а тим, котрі грішать проти нас, прощати, щоб і самим отримати прощення. Слова: «Якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мф. 6:14) сказані Спасителем не для того, щоб, сподіваючись на цю молитву, ми чинили щоденні злодіяння, завдяки чи то владі, через яку б не боялися людських законів, чи хитрості, з якою б обманювали самих людей; але для того, щоб навчилися не вважати себе безгрішними, хоч би й були чисті від злочинів. Так же точно і Бог вимагав від старозавітних священиків на рахунок жертвоприношень, заповідавши їм приносити останні спершу за гріхи свої, потім за гріхи народу (Лев. 16:6; Євр. 7:27). Потрібно вникнути уважно в самі слова Учителя і Господа. Господь не каже: «Якщо ви пробачите людям, то й Отець ваш пробачить вам гріхи ваші, хоч би які вони були», але говорить просто: «Простить і вам». Він навчав молитві щоденній і звертався до учнів, яких намагався всяким чином виправдати. Що ж означають ці «гріхи», якщо не такі провини, яких (ніби так говорить Господь) ви, навіть виправдані й святі, не уникнете? Таким чином, у словах, які, на думку тих, хто шукає в цій молитві виправдання для щоденних злодіянь, Господь мав на увазі також і великі гріхи (адже Він не сказав: «Простить вам лише гріхи малі»), ми, зважаючи на те, ким була виголошена ця молитва, і чуючи слово «гріхи», повинні розуміти не що інше, як гріхи малі, оскільки гріхи цих людей явно не були великими.

Утім, навіть і великі гріхи, від яких ми повинні абсолютно звільнятися виправленням на краще, відпускаються нам у тому тільки випадку, якщо ми виконуємо подальші слова: «Як і ми прощаємо винуватцям нашим». Бо якщо і малі гріхи, від яких не вільне життя навіть і праведників, інакше не прощаються, то обтяжені багатьма і великими злочинами, хоча б уже й перестали їх чинити, тим більше не можуть отримати милості, якщо залишаються непохитними до прощення іншим того, чим ті проти них провинилися, незважаючи на слова Господа: «Коли не будете прощати людям провин їхніх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мф. 6:15). У цьому відношенні має силу і вислів апостола Якова, що суд буде тому без милості, хто не зробив милості. При цьому треба пригадати і того раба, якому господар його пробачив десять тисяч талантів боргу, але потім наказав повернути цей борг за те, що той виявився жорстоким до свого товариша, котрий був йому винен сто динаріїв (Мф. 18:23). Звідси, стосовно тих, які є синами обітниці і посудинами милосердя, значення має те, що той самий апостол говорить безпосередньо слідом за наведеними словами: «Милість же підноситься над судом» (Як. 2:13). Бо і ті праведники, які провели життя так свято, що приймають інших у вічні обителі, ставши їхніми друзями від багатства неправедного (Лк. 16:9), і вони, щоб бути праведниками, отримують самі свободу з милосердя Того, Хто виправдовує нечестивого, нагороджуючи за благодаттю, а не через обов’язок. До числа таких належить, звичайно, і апостол, який говорить: «Одержав від Господа милість бути вірним Йому» (1Кор. 7:25).

Само собою зрозуміло, що ті, яких праведники приймають у вічні оселі, не бувають настільки доброчесними, щоб саме їхнє життя могло заслуговувати на помилування без заступництва святих, і тому на них тим очевидніше милість звеличується над судом. Однак на цій підставі не слід думати, щоб у вічні оселі приймалася людина найзлочинніша, яка анітрохи й ніколи не змінила свого способу життя на кращий або терпиміший, завдяки тому, що здобула прихильність святих багатством неправедним, тобто грошима або багатством, нажитим недоброчесно, а якщо навіть і добре, то в будь-якому разі багатством не істинним, а таким, яке вважає багатством гріховність, не знаючи, що таке істинне багатство, яке є у тих, хто приймає інших у вічні оселі.

Існує певний спосіб життя, з одного боку, не настільки поганий, щоб для тих, котрі живуть так, у справі здобуття небесного царства не було жодної користі від подаяння милостині, що слугує підтримкою для праведників у їхній убогості та здобуває в їхньому лиці друзів, що приймають у вічні оселі, а з другого – і не настільки добрий, щоб для здобуття ними блаженства досить було самої лише милостині, якщо тільки милостиню цю не супроводжують заслуги тих, котрих вона робить друзями. (Я часто дивуюся, що й у Вергілія трапляється думка, яка виражається словами Господа: «Здобувайте собі друзів багатством неправедним, щоб вони, як станете вбогими, прийняли вас у вічні обителі» (Лк. 16:9), – думка, яку вельми нагадує і наступний вислів: «Хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить нагороду пророка; і хто приймає праведника в ім’я праведника, одержить нагороду праведника» (Мф. 10:41). Так поет, описуючи Єлисейські поля, в яких, як тоді думали, мешкають душі блаженних, поміщає в них не тільки тих, які могли досягти тамтешніх осель власними заслугами, а й тих,

Хто своєю послугою для інших змусив їх згадувати про себе.²¹³;

тобто, тих, які робили послуги іншим і цими послугами залишили в них про себе спогад. І тоді начебто те ж саме говорили, що часто лунає з вуст християнина, коли він з покірністю ввіряється кожному святому і каже: «Згадуй про мене», і щоб це могло бути так, намагається надавати послуги). Але який саме цей спосіб життя і які це гріхи, що слугують перешкодою до досягнення Царства Божого, але за заслугами святих друзів зустрічають милосердя, вказати вельми важко і вкрай небезпечно. Принаймні, як я не старався, до теперішнього часу визначити їх не зміг. Можливо, що предмет цей для того й прихований, щоб нас не полишала турбота остерігатися всіляких гріхів. Бо якби було відомо, за які саме гріхи ті, хто лишаються в них і не досягають успіху в кращому житті, повинні шукати й очікувати заступництва праведників, то людська лінь безтурботно лишалася б у них і, занурена в таку безліч турбот, анітрохи б не думала про процвітання в доброчесності, а лише намагалася б здобути помилування заради заслуг інших, яких вона робила б собі друзями завдяки несправедливому багатству, шляхом роздачі милостині. Тим часом нині, не знаючи роду пробачливої гріховності, вона і з більшою ретельністю дбає про процвітання в добрі через неослабну молитву, і не нехтує намаганням зробити собі святих друзями багатством неправедним.

Проте, однак же, помилування, яке досягається чи то власними молитвами кожного, чи то заступництвом святих, полягає в тому, що не кожен буде відісланий у вічний вогонь, а в тому, що відісланий уже в цей вогонь буде звільнений від нього після закінчення того чи іншого часу. Адже й ті, на думку яких слова Писання, що добра земля приносить рясний плід – одна в тридцять, інша в шістдесят, а інша у стократ (Мф. 13:8), треба розуміти в тому сенсі, що святі, дивлячись на розбіжність своїх заслуг, одні милують тридцять, інші шістдесят, а інші і сто осіб, – зазвичай припускають, що це буде в день суду, а не після. Кажуть, що хтось, зустрівши людей, які обіцяли собі безкарність, виходячи з того, що, очевидно, помилуваними можуть бути всі, відповів їм надзвичайно вдало: навпаки, потрібно жити доброчесно, щоб кожен опинився серед тих, хто буде клопотатися за інших. Інакше таких може виявитися настільки мало, що, коли кожен із них досягне своєї кількості — тридцять, шістдесят чи сто, залишиться багато тих, хто вже не може бути звільненим від мук завдяки їхньому заступництву. Серед цих людей виявляться й ті, хто через марну нерозсудливість покладався на чужі плоди. Обмежуся цією відповіддю тим, які авторитету священних Писань, спільних усім нам, не відкидають, але, неправильно розуміючи ці Писання, вважають, що буде не те, про що говорять Писання, а те, чого хочуть вони самі. Давши цю відповідь, закінчимо, як і обіцяли, цю книгу.

* * *

¹⁹⁶ A_Eneid. VI. v. 733.

¹⁹⁷ Plinius, lib. 31, cap. 7.

¹⁹⁸ Plin., lib. 5. c. 5.

¹⁹⁹ Plin., lib. 2. c. 103.

²⁰⁰ Греч. ἄσβεστος – невгасимий

²⁰¹ Plin., lib. 37, c. 10.

²⁰² Plin., lib. 13, c. 7.

²⁰³ Josephus, lib. 4 de Bello jud., c. 8; Solinus, c. 35; Tacitus, I. 5:Hist, cap. 5.

²⁰⁴ Греч. πῦρ, вогонь.

²⁰⁵ Plin., lib. 36, c. 19, et lib. 37, c. 11.

²⁰⁶ Plin., lib. 37, c. 10.

²⁰⁷ Solinus, cap. 15; Plin., lib. 8, c. 42.

²⁰⁸ Plin., lib. 12, c. 11.

²⁰⁹ Енеїд., кн. 4, ст. 487–491

²¹⁰ Amphitr., act. I, scen. 1:vers. 119.

²¹¹ Tacit Hist. V, 7.

²¹² Енеїд., кн. 6. ст. 733–742.

²¹³ Енеїд., кн. 6. ст. 664.