Про визначений кінець Граду Божого, тобто про вічне блаженство святих: підтверджується віра у воскресіння тих і пояснюється, яким воно буде. Після, слова про те, як святі проводитимуть життя в безсмертних і духовних тілах, твір закінчується.

Глава I. Про стан ангелів і людей

Ця остання книга, як ми обіцяли в попередній книзі, міститиме в собі міркування про вічне блаженство граду Божого. Вічним це блаженство називається не за тривалістю часу, що йде через низку багатьох віків і, однак, рано чи пізно має закінчитися, але в тому розумінні, як написано в Євангелії: «І Царству Його не буде кінця» (Лк. 1:33). З іншого боку, ця вічність (повинна розумітися) не так, що град цей являє собою такий вид безперервного буття, що одні виходять з нього, вмираючи, а інші приходять їм на зміну, народжуючись, подібно до того, як у дереві, постійно вкритому листям, мабуть, залишається одна й та сама виробнича сила, поки з’являється нове листя, яке з’являється на місце в’янучого та опалого, і зберігає тінистий вигляд; а так, що всі громадяни його будуть безсмертні, бо там і люди отримають те, чого ніколи не втрачали святі ангели. Так влаштує всемогутній Бог, Творець цього граду. Така Його обітниця, і обманювати Він не може; а щоб цій обітниці ми вірили, Він багато чого, і обіцяне, і ні, вже виконав.

Він створив спочатку цей, наповнений усіма видимими і такими, що підлягають почуттям, прекрасними предметами, світ, у якому немає нічого кращого за духів, яких Він обдарував розумом і здатністю споглядати Себе та з’єднав в одному суспільстві, яке називаємо святим і небесним градом, у якому Сам же і слугував предметом, який підтримує їхнє буття й робить їх блаженними, немов би спільним їхнім життям і харчуванням. Він дарував цій розумній природі таке вільне волевиявлення, щоб вона могла, якби захотіла, відступити від Бога, тобто від свого блаженства; адже негайно слідом за цим мало б настати для неї нещастя. Хоча Він і передбачав, що деякі ангели з гордості, думаючи самі по собі володіти блаженним життям, виявляться відступниками від такого великого блага, проте не позбавив їх цієї здатності, вирішивши, що більша могутність і доброта – отримати зі зла добро, ніж не допустити зла. Та й зла не було б зовсім, якби мінлива, хоча й добра природа, створена всевишнім і незмінно благим Богом, Який усе створив добрим, не створила його сама собі шляхом гріха.

Сам цей гріх слугує очевидним доказом, що природа була створена доброю, Бо якби вона не була великим, хоча й не рівним Творцеві добром, то відступництво від Бога, цього, так би мовити, її Світла, не було б для неї, звісно, злом. Як сліпота ока являє собою ваду, і вада ця вказує, що око створене для того, щоб бачити світло, а тому і в самій своїй ваді око є для інших органів органом, здатним до (сприйняття) світла (саме з цієї причини позбавлення світла і становить для ока ваду); так і природа, що насолоджувалася Богом, свідчить, що була створена найкращою, самим своїм ушкодженням, коли нещаслива власне тому, що не насолоджується Богом, Який вільне падіння ангелів піддав найправосуднішому покаранню вічним позбавленням блаженства, а ангелам, які устояли у вищому благу, саму цю твердість перетворив на нагороду, щоб вони були впевнені, що ця їхня твердість перебуватиме без кінця. Він і саму людину створив правильною і з тим же самим вільним волевиявленням, як істоту, хоча й земну, але гідну неба, якщо вона залишиться в єднанні зі своїм Творцем; якщо ж від Нього відступить, спіткає і її нещастя, властиве такого роду природі. Передбачаючи, що вона також відступить від Бога, переступивши закон Божий, Бог не позбавив її, однак же, здатності вільного волевиявленням, бо наперед знав, що зробить Він доброго з її зла, збираючи Своєю благодаттю зі смертного, заслужено й справедливо засудженого роду численний народ на відновлення й заміщення непалої частини ангелів, щоб у такий спосіб, возлюблений й небесний град не применшувався в кількості своїх громадян, а навіть, можливо, ще й радів їхньому збільшенню.

Глава II. Про вічну і непорушну волю Божу

Бо хоча злими й чиниться багато чого всупереч волі Божій, але Бог володіє такою премудрістю та могутністю, що все, що здається противним Його волі, обертає до таких наслідків або цілей, котрі Його провидіння знайшло добрими. А тому, хоча ми й кажемо, що Бог змінює Свою волю, роблячись, наприклад, розгніваним щодо тих, до кого був (колись) лагідним, але, власне кажучи, змінюємося ми, а не Він, і у стані, що відчуваємо самі, бачимо, як нібито змінюється Він; подібно до того, як для хворих очей змінюється сонце і з ніжного робиться начебто різким, із приємного – обтяжливим, хоча сам по собі він залишається таким самим, яким і був. Та й волею Божою ми називаємо ту волю, яку Бог творить у серці тих, хто виконує Його заповіді, про яку говорить апостол: «Бог створює в вас і хотіння, і діяння» (Флп. 2:13).

Подібно до цього і праведністю Божою ми називаємо не тільки ту праведність, якою праведний сам Бог, а й ту, яку Він творить у людині оправданій; так само і законом Його ми називаємо закон, який існує власне для людей, але даний Богом. Адже то були, звичайно, люди, кому говорив Іісус: «В законі вашому написано» (Ін. 8:17), оскільки в іншому місці читаємо: «Закон Бога його в серці його» (Пс. 36:31). Подібно до цього називаємо ми Бога і бажаючим згідно з тією Його волею, яку Він виробляє в людях, бо бажає не сам Він, а робить бажаючими Своїх однодумців; так само, як називаємо Його і таким, що пізнав, бо Він дав пізнати Себе тим, ким не був пізнаний. Адже слова апостола: «Тепер же, пізнавши Бога, або, краще, одержавши пізнання від Бога» (Гал. 4:9) не можна розуміти так, що їх, визначених ще перед створенням світу (1Пет. 1:20), Бог пізнав тільки тепер; але сказано, що Він пізнав їх тепер, у тому сенсі, що тепер тільки дав їм пізнати Себе. Про такий спосіб слововживання я згадував уже і в попередніх книгах. Таким чином, з тієї волі, з якої ми називаємо Бога бажаючим дечого, Він бажає чимало, але не робить, тому що бажаючими робить інших, яким невідоме майбутнє.

Так, Його святі через святу волю, до якої Він же закликає, бажають багато чого, але цього не буває, подібно до того, як за декого возносять свої благочестиві та святі молитви, і, однак, того, за що вони моляться, Він не виконує, хоча цю волю молитися Сам же творить у них Своїм Святим Духом. Звідси, коли святі за навіюванням Божим бажають і моляться, щоб кожен здобув спасіння, то, вживаючи вищевказаний спосіб словосполучення, ми можемо сказати: «Бог хоче так, але не робить», називаючи в цьому разі охочим Того, Хто творить у них бажання. Навпаки, з тієї Своєї волі, яка вічна, як і Його провидіння, Він створив уже все, що тільки хотів створити на небі й на землі, не тільки минуле й теперішнє, а навіть і майбутнє (Пс. 113:3). Але перш ніж настане час, у який за Його волею має бути те, що завчасно Він передбачив і заздалегідь влаштував, ми говоримо: «Воно буде, коли захоче Бог». Якщо ж ми не знаємо ні часу, коли воно буде, ні навіть того, чи буде воно, то говоримо так: «Воно буде, якщо захоче Бог», – говоримо не тому, що Бог тоді матиме нову волю, якої Він не мав, а тому, що тоді буде те, що від вічності заздалегідь влаштовано Його непорушною волею.

Глава III. Про обітницю вічного блаженства святим і про нескінченні муки нечестивих

З цієї причини (я опускаю багато чого іншого), як бачимо ми вже здійсненим на Христі те, що Бог обіцяв Аврааму, кажучи: «І благословляться у сімені твоєму всі народи землі» (Бут. 22:18); так виповниться і те, що обіцяв Він його насінню, кажучи через пророка: «Оживуть мертві тіла»; і ще: «Бо ось, Я творю нове небо і нову землю, і попередні уже не будуть згадувані і не прийдуть на серце. А ви будете веселитися і радіти повіки за те, що Я творю: бо ось, Я творю Єрусалим веселістю і народ його радістю. І буду радуватися за Єрусалим і веселитися за народ Мій; і не почуєте у ньому­ більше голосу плачу і голосу волання» (Іс. 26:19; Іс. 65:17-19). А також і те, що провістив Він через іншого пророка, кажучи йому: «Врятуються у цей час з народу твого всі, які знайдені будуть записаними у книзі. І багато з тих, що сплять у поросі землі пробудяться, одні для життя вічного, інші на вічну наругу і посоромлення» (Дан. 12:1-2). І в іншому місці через того ж пророка: «Приймуть царство святі Всевишнього і будуть володіти царством повік і навіки віків» (Дан. 7:18). А трохи пізніше (пророк) говорить: «Царство (Всевишнього) – царство вічне» (Дан. 7:27). Так само й усе інше, що стосується цього предмета, як наведене мною у двадцятій книзі (Дан. 12 і далі), так і не наведене, що міститься в тих самих книгах, – усе це збудеться так само, як збулося те, що невіруючі вважали нездійсненним. Адже і одне, і друге обіцяв, і здійснення як одного, так і іншого передрік один і той самий Бог, перед Яким тремтять язичницькі божества, про що свідчить навіть відомий язичницький філософ Порфирій.

Глава IV. Проти мудреців світу цього, на думку яких земні тіла людей не можуть бути перенесені в небесні оселі

Але люди, а саме – люди вчені й мудрі проти сили такого авторитету, що весь людський рід навернув до віри й надії щодо цього предмета, як це було передвіщено значно раніше, – висувають з кмітливістю (як їм здається) аргументи проти воскресіння тіл і кажуть те, що наводить Цицерон у третій книзі «Про державу». Запевнивши, що Геркулес і Ромул були з людей, хоча і вважалися богами, Цицерон каже: «Тіла їхні не було взято на небо, бо це стало б порушенням природи, коли б те, що є від землі, не залишалося в землі». Таким є головний аргумент мудреців, думки яких Господь знає, що вони суєтні (Пс. 93:11). І справді, якби ми складалися з однієї тільки душі, були б духом без усякого тіла і, мешкаючи на небі, не знали б земних тварин, а тим часом нам би сказали, що настане час, коли нас з’єднають певними дивовижними зв’язками з одушевленими земними тілами, то, відмовляючись у це повірити, чи не навели б ми сильніший аргумент, якби сказали, що протирічить природі, аби щось безтілесне було зв’язане тілесними зв’язками? І, однак, земля сповнена душами, що оживляють земні тіла, дивовижним чином з ними з’єднаними.

Чому ж волею того ж Бога, Який створив подібні істоти, земне тіло не може бути піднесене в тіло небесне, якщо душа, що перевершує собою будь-яке небесне тіло, могла бути поєднана із земним тілом? Або хіба невелика частинка землі могла вмістити в собі щось краще порівняно з небесним тілом, щоб бути чутливою і живою, а небо відмовиться прийняти її, вже чутливу і живу, або прийняту не буде в змозі підтримувати, хоча відчуває і живе вона завдяки згаданому, кращому порівняно з усяким небесним тілом, початку? Але тепер цього не буває, бо ще не настав час, коли бути тому визначено волею Того, Хто речі, що приглянулися нам і втратили через це цінність, створив у дивовижніший спосіб, аніж те, чому ті не вірять. Адже якщо факт, що безтілесні душі, які своєю природою перевершують небесні тіла, з’єднані з земними тілами, нас не так сильно дивує, як те, що земні тіла підносяться, хоч і в небесні, але все ж тілесні оселі, то чи не через це лиш, що перший (стан) ми звикли бачити, та й самі такими є, тоді як в другому (стані) ми ще не стали й ніколи того не бачили? На неупереджений погляд з’єднання безтілесного з тілесним, без сумніву, видається більш дивовижною божественною справою, ніж з’єднання хоча й різних, небесних і земних, проте ж все-таки тіл.

Глава V. Про воскресіння плоті, якому деякі не вірять, хоча вірує в нього весь світ

Колись здавалося неймовірним вознесіння земного тіла Христа на небо, але цьому вірить тепер увесь світ; тепер і вчені, і невчені вірять факту воскресіння плоті й вознесіння її в небесні оселі, хоча вельми небагато лишається й таких учених або невчених, які цьому дивуються. Якщо цьому факту повірили, як факту ймовірному, то нехай бачать, якими тупими є ті, хто не вірить у це; якщо ж вірять цьому неймовірному факту, то найбільш неймовірним є те, що вірять неймовірному. Отже, один і той самий Бог провістив дві неймовірні (події), а саме – воскресіння нашого тіла для вічного життя і те, що світ увірує в таку неймовірну істину, – провістив, що обидві ці події справдяться (Мф. 26:13), коли жодна з них іще не здійснилася. Одну з цих неймовірних (подій) ми бачимо такою, що вже здійснилася: світ вірить тому, що здавалося неймовірним. Чому ж не мати надії й на іншу, тобто що здійсниться й інша, у що неймовірним чином увірував світ, як уже здійснилося те, що також здавалося неймовірним, тобто що світ увірував у таку неймовірну істину; адже обидві ці неймовірні події, з яких одну ми вже бачимо, а в іншу віримо, передбачено в тих самих книжках, за посередництвом яких світ увірував. А якщо вдуматися в сам спосіб, яким світ увірував, то виявиться ще більше неймовірного.

Із сітями віри Христос послав у море віку цього вельми небагатьох, неосвічених у вільних науках, які не здобули жодної шкільної освіти, не вправних у граматиці, не озброєних діалектикою і не пихатих риторикою, рибалок, і через них з усього людського роду вловив таку велику безліч настільки ж незвичайних, наскільки і рідкісних риб, і навіть самих філософів. Додамо ж, якщо завгодно, або краще тому, що воно має бути завгодно, до двох вищевказаних подій і цю третю. Отже, ми маємо вже три неймовірні (події), які, однак, здійснилися. Неймовірно, що Христос воскрес у плоті й вознісся з нею на небо; неймовірно, що світ увірував у такий неймовірний факт; неймовірно, що переконати світ і в ньому навіть найвченіших людей у такому неймовірному факті і з таким успіхом змогли люди незнатні, найпростіші за статусом, вельми небагатьох числом і необізнані. Першому з цих трьох неймовірних (подій) ті, з якими ми говоримо, не хочуть вірити; друге змушені визнати, а якщо не повірять третьому, то не пояснять, звідки з’явилася друга. Справді, воскресіння Христа і вознесіння Його на небо з плоттю, в якій Він воскрес, становить уже предмет проповіді і віри в цілому світі; якщо воно – неймовірний факт, звідки ж з’явилася віра в нього на всій земній кулі?

Якби люди численні, шляхетні, високопоставлені й учені сказали, що вони були очевидцями цієї події і що бачили, постаралися б оприлюднити, в такому разі не тільки не було б дивно, що їм повірив світ, але було б незрозуміло, що не всі ще хочуть їм вірити; якщо ж, як було насправді, світ повірив словам і писанням вельми небагатьох, темних, незнатних і неучених очевидців, чому ж дехто досі ще не вірить цілому віруючому світові? Світ тому й повірив малому числу незнатних, народжених у бідності, необізнаних людей, що в особі таких смиренних свідків тим дивовижніше говорило про себе саме божество. Бо красномовством тих, хто переконував, служили чудеса, які вони творили, а не слова, які вони говорили. І ті, які самі не бачили, що Христос воскрес у плоті і з нею вознісся на небо, вірили очевидцям, які благовістили про це, не тільки тому, що вони говорили, а й тому, що творили чудеса.

Так, тих самих людей, про яких було відомо, що вони розмовляють однією або в кращому разі – двома мовами, почули такими, що раптом розмовляють мовами всіх народів (Діян. 2). Кульгавий від утроби матері ім’ям Христа за їхнім словом у сорок років став здоровим; хустки з їхніх тіл допомагали зцілювати недужих; на вулицю, якою вони мали проходити, виносили по черзі багатьох одержимих різними хворобами, щоб їх торкнулась тінь тих, хто проходив мимо, і (хворі) миттєво зцілялись; і багато інших чудес чинилося ними ім’ям Христа, і навіть воскресали мертві (Діян. 3; Діян. 4). Якщо припустять, що все це було так, як ми про це читаємо, то додамо й ці неймовірні факти до трьох вищезгаданих неймовірних подій; зберемо всі ці свідчення про багато неймовірних фактів, щоб повірили тому одному неймовірному, що говориться про воскресіння тіла та вознесіння на небо, і навернемо до віри тих, хто ще не занепав духом від невір’я. Якщо ж тому, що апостолами Христа здійснені були вищевказані чудеса, щоб вірили їхнім проповідям про воскресіння і вознесіння Христа, не повірять, то для нас достатньо і того одного великого чуда, що цьому факту увірував без усяких чудес цілий світ.

Глава VI. Про те, що Рим свого засновника Ромула зробив богом з любові до нього; Церква ж возлюбила Христа по вірі в Нього як у Бога

Пригадаємо й тут, що Тулій дивується віруванню в божество Ромула. Наведу його слова так, як вони в нього написані: «У Ромулі, – каже він, – найбільш варте подиву те, що інші, які, як кажуть, стали богами з людей, жили в менш освічені часи, коли розум був більш схильний до вигадок, адже неосвічені люди легко піддавалися вірі. Тим часом епоха Ромула була ближчою до нашого часу, до теперішніх шістисотих років, коли науки й мистецтва вже зміцніли, а грубе людське життя очищене від усіх давніх хибних уявлень».

«Звідси, – продовжує він трохи далі, – можна зрозуміти, що Гомер жив за багато років до Ромула, тож за часів уже освічених людей і в епоху просвітництва майже не залишалося місця для вигадок. Давнина приймала казки, вигадані часом украй безглуздо; цей же освічений вік відкинув їх, насміхаючись передусім із того, чого не може бути».²¹⁴.

Тулій Цицерон, один із числа людей найвченіших і найбільш красномовний з усіх, називає вірування в божество Ромула дивовижним тому, що часи ті були вже цивілізовані, які не приймали казкової брехні. Але хто ж звів Ромула в число богів, якщо не Рим, хоча б і малий, який тільки-но зароджувався? У подальшому нащадки мали зберігати те, що отримали від предків, так що разом із цим, наче з молоком матері, вбиранням цього упередження Рим зріс і досягнув такої великої влади, що з її вершини, наче з якогось піднесеного місця, затоплював своїм поглядом і ті народи, над якими панував.; і хоча ці останні в божество Ромула не вірили, проте богом його називали через побоювання образити місто, в якого перебували в рабстві, називаючи його дещо інакше, ніж так, як називав його Рим; сам же Рим вірив цьому якщо не під впливом любові до хибної думки, то під впливом хибної думки від любові.

Тим часом, хоча Христос і засновник небесного і вічного граду, проте град цей не тому вірить у Його божество, що Ним створений, а скоріше тому і повинен був бути створений, що увірував у Нього, як Бога. Рим віддав своєму засновникові божественну пошану в храмі вже після того, як був побудований і присвячений йому; вишній же Єрусалим свого Засновника, Бога Христа, поклав в основу своєї віри, щоб міг бути створений і присвячений Йому. Той визнав Ромула богом з любові до нього, а цей полюбив Христа з віри в Нього, як Бога. Таким чином, як для Риму попереднім початком була любов, і щодо того, кого любив, він повірив охоче навіть і неправдивому благу; так для небесного граду попереднім початком була віра, тож правою вірою він полюбив те, що було не оманливе, а правдиве. Бо крім стількох і таких вищезгаданих чудес, що переконують у божестві Христа, Йому передували божественні пророцтва, що заслуговують на повну віру, божественні пророцтва, які ми бачимо такими, що не чекають ще на виконання, як вірили батьки, а вже виповнилися на Ньому. Тим часом, щодо того, що Ромул заснував Рим і царював у ньому, ми чуємо й читаємо як про факт, що вже стався, але не передбачений раніше; а що його прийняли до числа богів, то письмові джерела повідомляють, що в це вірять, але не засвідчують, що це сталося. Та й ніякими знаками незвичайних подій не підтверджується, що це сталося з ним насправді. Бо яким чином або якою мірою може слугувати доказом його божества та обставина, яку, мабуть, вважають великим дивом, а саме – вовчиця-годувальниця? Якщо й припустити, що ця вовчиця була не публічною жінкою, а звіром²¹⁵, то ж брат Ромула не вважається богом, хоча вона була годувальницею їх обох. З іншого боку, кому забороняли називати Ромула, Геркулеса або інших подібних людей богами, і хто вважав за краще скоріше померти, ніж не називати їх так? Або навпаки, хіба прийняв би який-небудь народ Ромула в число своїх богів, якби не змушував його до цього страх перед римським ім’ям? Хто ж може злічити, скільки людей воліли перетерпіти найжорстокішу смерть, аніж відректися від Бога Христа! Отже, визнання Ромула богом було продиктоване страхом перед навіть незначним невдоволенням, яке, як вважали, могли виявити римляни, якщо цього не зробити, – особливо з боку підкорених міст, що перебували під римським ярмом. Натомість страх перед не легким роздратуванням, а безмежними муками та самою смертю, якою найчастіше погрожували, не зміг відвернути величезну кількість людей по всій землі від шанування і навіть сповідання Христа як Бога. І однак град Христа, хоча він був ще мандрівним на землі і мав війська багатьох народів, не вступав заради тимчасового порятунку в боротьбу зі своїми нечестивими гонителями, навпаки, не протидіяв їм саме заради того, щоб отримати вічне спасіння. Громадяни його піддавалися кайданам, ув’язненням, катуванням, тортурам, умертвінню – і все-таки примножувалися. Їм нічого було боротися заради порятунку життя, якщо вони нехтували життям заради Спасителя.

Знаю, що в третій книзі Цицерона, якщо не помиляюся, «Про державу», наводиться таке розмірковування, що найкращим містом війну приймають тільки або заради вірності у виконанні зобов’язань, або заради порятунку. А що називає він порятунком або якого роду порятунок хоче розуміти, роз’яснюється ним в іншому місці: «Але, – каже він, – цих покарань, які зазнають і самі тупі люди, – позбавлення необхідного, заслання, ув’язнення, удари батогом – окремі особи нерідко уникають, коли швидко настає смерть. Для міст же смерть, що звільняє окремих осіб від покарань, сама служить покаранням. Місто має бути влаштоване так, щоб бути вічним. Отже, загибель держави не природна, як загибель людини, для якої смерть не тільки необхідна, а дуже часто навіть бажана. Якщо ж гине, руйнується і винищується місто, це (порівнюючи мале з великим) до певної міри схоже на те, неначе загинув би весь цей світ». Що світ не загине, це Цицерон говорить слідом за платоніками. Отже, ясно, що, на думку Цицерона, війна розпочинається містом заради того порятунку, який полягає в тому, щоб місто залишалося тут, як каже він, вічним, хоча б окремі вулиці помирали й народжувалися, подібно до того, як зберігається постійна тінистість маслини або лавра та інших такого самого роду дерев, тим часом як окремі листки опадають і (знову) з’являються. Тому смерть, як каже він, служить покаранням не для окремих осіб, а для цілого міста, звільняючи дуже часто окремих осіб від покарання.

Звідси само собою виникає питання, чи правильно вчинили сагунтяни, коли віддали перевагу загибелі свого міста, а не порушенню вірності, якою вони були пов’язані із самою Римською державою; за що вихваляють їх люди, громадяни земної держави? Але я не знаю, яким чином могли б вони залишитися вірними такому розмірковуванню, яке говорить, що війну треба розпочинати тільки або заради вірності, або заради порятунку, але не говорить, чому слід віддати перевагу, якщо те й інше одночасно зберегти неможливо. Справді, якби сагунтяни віддали перевагу порятунку, то мусили б порушити вірність; якщо ж зберігали вірність, мусили б пожертвувати порятунком, як це і сталося. Тим часом порятунок граду Божого такий, що він може зберігатися або, краще сказати, здобуватися вірою і через віру; з втратою ж віри ніхто не може його досягти. Прийняті про це до високого божественного і міцного серця розуміння і народили стільки й таких мучеників, яких не було і не могло бути й одного, коли Ромул шанувався як бог.

Глава VII. Про те, що віра в Христа була справою божественної сили, а не людського переконання

Утім, згадувати про хибне божество Ромула вельми дивно, коли ми говоримо про Христа. Проте, якщо Ромул жив майже на шістсот років раніше за Цицерона і його час, як кажуть, був часом настільки вже науково освіченим, що відкидав усе, чого не може бути, то за шістсот років, за часів самого Цицерона, а особливо ще пізніше, за Августа і Тиберія, тобто за часів ще більш освічених, людський розум тим більше міг би вважати неможливим і з глузуванням усувати від слуху і серця воскресіння плоті Христа і вознесіння на небо, якби сама божественність цієї істини або істинність самого божества і чудесні знамення, що свідчили про неї, не доводили, що це могло бути і було; так що, незважаючи на залякування і протидію стількох багатьох і великих гонінь, воскресіння, що розпочалося у Христі і має в новому віці настати для інших, і безсмертя плоті стало предметом твердої віри й безстрашної проповіді та було посіяно по всій землі, щоб більш плідно прорости від крові мучеників. Бо поки в цю істину увірував увесь світ, який переслідував її страхом, про неї читали передбачення пророків, які їй передували, вона супроводжувалася чудесами мужності, і в ній переконувалися як у новій істині, яка суперечить звичному міркуванню людей, але не розуму.

Глава VIII. Про чудеса, які відбувалися для того, щоб світ увірував у Христа, і не перестають відбуватися (нині), коли світ уже вірує

Чому ж, кажуть, нині не буває чудес, які, як ви проповідуєте, відбувалися? Я міг би сказати на це, що перш, ніж світ увірував, чудеса були необхідні для того, щоб він увірував. Хто шукає чудес ще й тепер, щоб вірувати, сам представляє собою велике чудо, не віруючи, коли вірує вже цілий світ. Але так кажуть тому, що не вірять факту чудес, що відбулися тоді. Звідки ж із такою вірою всюди оспівується Христос, який вознісся з плоттю на небо? Звідки за часів освічених, коли все, чого не може бути, висміюють, світ вкрай дивовижним чином вірить неймовірному, окрім різних чудес? Або скажуть, що воно ймовірне, а тому йому і повірили? Чому ж у такому разі не вірять самі? Отже, ми ставимо таку коротку дилему: або віра в неймовірну подію, якої не бачили, спричинена була іншими неймовірними явищами, що відбувалися й були видимими; або ж крайнє невір’я було переможене подією настільки ймовірною, що не було потреби в жодних переконливих чудесах. На цьому пункті я і маю зупинитися в спростуванні найсуєтніших людей.

Фактів багатьох чудес, які засвідчували в тому одному великому і спасительному чуді, що Христос вознісся на небо з плоттю, в якій воскрес, заперечувати ми не можемо. Усе це як чудеса, які були здійснені, описано в одних і тих самих найдостовірніших книгах. Книги ці стали відомими для того, щоб породити віру; ще більш відомими робляться вони завдяки тій вірі, яку породили. Ці книги стали відомими, щоб викликати віру; ще більше вони здобули популярність завдяки тій вірі, яку породили. Їх читають народи, щоб надихатися вірою; але, з іншого боку, народи не читали б їх, якби не вірили в них. Іменем Христа, через Його таїнства, молитвами та призиванням Його святих і нині творяться чудеса; але вони не набувають такого розголосу, щоб про них говорили з тією ж славою, як про ті. Про ті чудеса канон священних Писань, якому належало бути завершеним, оповідає всюди, і вони на пам’яті у всіх народів; тим часом про ці, хоч би де вони відбувалися, навряд чи знає все місто чи якась осіла місцевість. Більшість людей і тут знають про них лише вкрай небагато, тоді як інші зовсім не знають, особливо якщо місто велике; і коли про них розповідають в іншому місці, ці розповіді не мають такої ваги, щоб їм вірили без жодних труднощів чи сумнівів, навіть якщо їх переказують вірні християни таким же вірним.

Чудо, що сталося в Медіолані під час нашого там перебування, коли прозрів сліпий, могло стати відомим для багатьох тому, що і місто велике – Медіолан, і там тоді перебував імператор, і факт цей стався на очах величезної кількості народу, який скупчився до мощей мучеників Протасія і Гервасія, які, (доти) сховані та зовсім невідомі, відкрито було уві сні єпископові Амвросію; там-то сліпий і прозрів, зцілившись від тривалої сліпоти. Але кому, крім вельми небагатьох, відомо в Карфагені про зцілення, яке сталося над Інокентієм, адвокатом у намісницькій префектурі, причому перебували між іншими і ми, і все бачили на власні очі. Як людина з усім своїм домом найблагочестивіша, він прийняв мене і брата мого Аліпія, що з’явилися із-за моря, коли ми ще не були кліриками, але вже служили Богові, і в нього-то ми тоді й жили. Він лікувався у лікарів; йому вирізали фістули, які в безлічі і в найпереплутанішому вигляді були у нього на задній нижній частині тіла, і лікарі (тепер) спостерігали за результатами свого медичного мистецтва. Операція ця коштувала йому довгих і тяжких страждань. Тим часом, одна з ран вислизнула від лікарів і була так схована, що вони не могли дістати її, щоб розкрити ножем. Нарешті, коли всі рани, що виходили назовні, було вилікувано, залишилася ця одна, щодо якої зусилля лікарів були марними. Вважаючи повільність одужання підозрілою і побоюючись, що знову доведеться вдатися до операції, як передбачав його домашній лікар, якому ті лікарі не дозволили під час операції навіть дивитися, як вони її робитимуть, і якого сам пацієнт у роздратуванні прогнав з дому і насилу знову прийняв, – хворий піднявся і сказав: «Ви знову збираєтеся мене різати? Зі мною станеться те, про що говорив той, присутності кого ви самі не побажали?» Лікарі почали жартувати над незграбним колегою, одночасно намагаючись заспокоїти переляканого пацієнта лагідними словами і обнадійливими обіцянками.

Минуло ще вельми чимало днів, а користі від того, що робилося, не виходило ніякої. Лікарі, однак, продовжували наполягати на обіцянці, що покінчать із раною за допомогою ліків, не вдаючись до ножа. Вони запросили ще одного лікаря, вже літнього й досить відомого у цій галузі — Амонія (він ще був живий). Оглянувши хворе місце, він пообіцяв те саме, що й інші, керуючись обачністю та досвідом. Наділений таким авторитетом, хворий із жартівливою радістю почав глузувати зі свого домашнього лікаря, наче вже одужав. Що ж далі? Минуло без жодної користі стільки днів, що стомлені й збентежені лікарі визнали, що хворий не одужає без нової операції. Хворий злякався і від сильного переляку зблід, а коли прийшов до тями й зміг говорити, наказав лікарям йти і більше не повертатися; обливаючись сльозами і пригнічуваний думкою про неминучість (операції), він тільки сказав, щоб запросили якогось олександрійця, якого тоді вважали знаменитим хірургом, виконати те, чого в роздратуванні не хотів він дозволити тим. Коли той чоловік прийшов і, як майстер своєї справи, за рубцями ран оцінив роботу лікарів, то, проявивши чесність, почав переконувати хворого, що ті, хто доклав стільки зусиль, результати яких викликають у нього подив, мають завершити лікування. Він додав, що хворий справді не зможе одужати без проведення операції, але зазначив, що не в його принципах через дрібницю позбавляти таких фахівців заслуженої винагороди, особливо зважаючи на їхню майстерність, мистецтво та старанність, які він із захопленням побачив, оглядаючи загоєні рани. Завдяки цьому колишніх лікарів знову запросили, і було вирішено, що вони в присутності олександрійця розкриють ножем рану, яку, на загальну думку, визнали невиліковною. Операцію відклали на наступний день. Але коли лікарі пішли, крайня печаль господаря викликала в його домі таку скорботу, що ми ледве-ледве втримали себе від ридань, як на похороні.

Хворого щодня відвідували святі мужі, тодішній узаленський єпископ, блаженної пам’яті Сатурнін, і пресвітер Гелоз, а також диякони карфагенської церкви; серед останніх був і єдиний, хто залишився з них живим, у сані вже єпископа, високоповажний нами Аврелій, з яким, згадуючи чудесні Божі діла, ми часто розмовляємо про цю обставину й знаходимо, що він твердо пам’ятає те, про що ми розповідаємо. Коли за звичаєм вони ввечері відвідали хворого, той зі сльозами, що викликали співчуття, просив їх, щоб вони вшанували на ранок своєю присутністю швидше його похорон, ніж скорботу. І справді, під дією колишніх страждань на нього напав такий страх, що багато хто з лікарів був упевнений, що він помре. Ті втішали його і переконували сподіватися на Бога і мужньо перенести Його волю. Потім ми почали молитися, і коли за звичаєм схилили коліна й опустилися на землю, хворий кинувся на землю з таким виглядом, ніби його повалили якоюсь нестримно захоплюючою його силою, і почав молитися; і хто передасть словами, як почав він молитися, з яким збудженням і поривом духу, з якими сльозами, з яким трясучимся тілом, з воланнями та риданням, що абсолютно придушували дух? Чи молилися інші, або ж їхня увага була поглинена цим, не знаю. Я абсолютно не міг молитися і тільки вимовив внутрішньо такі слова: «Господи, яким ще молитвам своїх (рабів) Ти прислухаєшся, якщо не прислухаєшся до цих?» Мені здавалося, що до слів цих уже нічого не можна було додати, окрім хіба того, щоб він помер молячись. Ми встали і, прийнявши благословення від єпископа, почали розходитися, причому хворий просив, щоб вони прийшли на ранок, а ті переконували, щоб він не занепадав духом.

І ось настав день, якого всі так боялися: з’явилися служителі Божі, як і обіцяли; прийшли лікарі, підготували все необхідне для цього моменту, виклали на страх усім інструменти, що обіцяли доленосний результат. Поки ті, хто мав найвищу владу, намагалися словами підбадьорити пригніченого хворого, на ліжку розташовують його тіло, розв’язують вузли пов’язок, оголюють уражене місце. Лікар уважно оглядає рану, тримаючи інструменти в руках, і ретельно досліджує ділянку, яка мала підлягати операції. Він вдивляється, потім обережно промацує, детально перевіряє всі можливі способи і… виявляє повністю зарослий рубець. Радість, хвала і подяка милосердному і всемогутньому Богові, які вилилися з вуст усіх разом зі щасливими сльозами, не піддаються опису; все це скоріше можна зрозуміти, ніж висловити словами.

У тому ж Карфагені благочестива жінка шляхетного прізвища Інокентія мала рак грудей, хворобу, як кажуть лікарі, що не піддається жодним лікам. Зазвичай або відсікають і відокремлюють від тіла цю частину, в якій вона зароджується, або ж, щоб людина прожила трохи довше, вважають за необхідне полишити всяке лікування, оскільки завдяки цьому, на думку, як кажуть, Гіппократа, смерть настає пізніше. Так повідомив їй досвідчений і вельми дружній її дому лікар, і вона звернулася з молитвою до Бога. Незадовго до Пасхи вона отримала уві сні настанову, щоб вона чатувала за жіночим відділенням під час хрещення і щоб та, яка після хрещення вийде назустріч раніше за інших, осінила їй (хворе) місце знаменням Христа; вона зробила так і негайно отримала зцілення. Коли потім побачив її той лікар, який сказав їй, щоб вона не вдавалася до жодного лікування, якщо бажає прожити трохи довше, і знайшов її цілком здоровою, тим часом як зроблений раніше огляд відкрив у неї згадану хворобу, то з бадьорістю запитав, чим вона користувалася, бажаючи, наскільки можна зрозуміти, дізнатися про ліки, якими спростовано було визначення Гіппократа. І коли почув, що сталося, то зневажливим тоном і з такою гримасою, що та злякалася, як би він не вимовив якогось образливого для Христа слова, відповів їй з іронією: «Я думав, ти скажеш мені що-небудь велике». На це негайно і вже зі трепетом вона заперечила: «Що великого зробив Христос, зціливши рак, коли Він воскресив чотириденного?» Почувши про це і сильно засмучуючись, що настільки велике диво, яке сталося в такому місті і над такою знатною особою, залишається невідомим, я вирішив, що треба зробити їй за це зауваження і навіть виговор. І коли вона мені відповіла, що вона про це не мовчала, я запитав у вельми близьких до неї жінок, які випадково перебували в неї в той час, чи знали вони про це раніше? Ті відповідали, мовляв, категорично не знали. «Так-то, – сказав я, – ти не мовчиш, що не чули навіть вони, які пов’язані з тобою дружбою!» І оскільки я дізнався від неї про це, доволі узагальнено, то попросив, щоб вона в присутності цих жінок, на превелике їхнє здивування і прославляння Бога, розповіла докладно і по порядку, як було діло.

У тому ж самому місті один лікар-подагрик, намірившись охреститися, напередодні хрещення отримав уві сні від чорних кучерявих хлопчаків, у яких він угледів демонів, заборону охреститися цьогоріч, але, не послухавши їх, хоча вони наслали на його ноги найстрашніший біль, якого він ніколи не відчував колись, прийшов і, згідно з обітницею, охрестився без зволікання, завдаючи демонам ще більшої поразки купеллю відродження; у хрещенні він звільнився не тільки від тієї хвороби, яку відчував більше, ніж звичайно, а й від самої подагри і, хоча потім жив довго, не страждав уже більше ногами. Хто знає про це? Знаємо тільки ми і вельми небагато братів, до яких міг дійти про це слух.

Один курубітанець-міміст, охрестившись, зцілився не тільки від паралічу, а й від потворної тяжкості в дітородних частинах, і вийшов із джерела відродження полегшеним від тієї та іншої хвороби, ніби не мав на тілі жодного ушкодження. Хто знає про це, крім Куруби і тих вельми небагатьох, які б могли десь про це чути? Ми ж, дізнавшись про це, за розпорядженням святого єпископа Аврелія попросили (ту людину) з’явитися до Карфагена; хоча про це й раніше чули від людей, у чесності яких не могли сумніватися.

Є в нас один чоловік, колишній народний трибун Гесперій; він на фуссаленській території має мизу, яка називається Зубеді. Дізнавшись, що його будинок перебуває там під владою шкідливої сили злих духів, що заподіює страждання тваринам і рабам, він попросив (під час моєї відсутності) наших пресвітерів, щоб туди прийшов хто-небудь із них, молитвами якого (духи) були б вигнані. З’явився один (із пресвітерів), приніс там жертву тіла Христового, молячись скільки міг про те, щоб зникло згадане оманливе видіння, і одразу ж, із милосердя Божого, воно зникло. Тим часом, від друга свого він отримав святу землю, принесену з Єрусалима, де на третій день воскрес похований Христос, і підвісив її у своїй спальні, щоб і самому не піддатися якомусь злу. Але коли його будинок очистився від скверни, що, як він думав, походило від тієї землі, він із благоговіння не захотів тримати її у своїй спальні. Трапилося мені і моєму побратиму, єпископу синітенської церкви Максиміну, перебувати поблизу; Гесперій попросив нас прибути, і ми прибули. І після того, як він повідомив нам про все це, він попросив про те, щоб ця земля була десь закопана і щоб там було влаштовано молитовне місце, де християни могли б збиратися для прославлення Божих звершень. Ми проти цього нічого не мали – так і було зроблено. Був там один молодий паралічний селянин; почувши про це, він звернувся з проханням до своїх батьків, щоб ті негайно принесли його на це священне місце. Принесений туди, він помолився і негайно ж пішов назад на своїх власних ногах.

На відстані менш ніж тридцять миль від Гіппона є дача, звана Вікторіанською. Там знаходиться храм на честь медіоланських мучеників Протасія і Гервасія. Туди привели одного юнака, який влітку серед дня, купаючи коня в річці, зазнав нападу демона. І коли він лежав або при смерті, або вельми схожий на померлого, прийшла сюди за звичаєм для вечірніх молитов і гімнів пані даної дачі зі своїми служницями і з деякими побожними жінками; і почали вони співати гімни. Наче вражений цим співом, біс затрясся, з жахливим виттям ухопився за вівтар, не насмілюючись або не маючи сил зрушити, ніби був прив’язаний чи прибитий до нього. З великим плачем, благально просячи пощади, він зізнався, де, коли і як напав на юнака. Нарешті, заявивши, що вийде, перелічив частини тіла юнака, які погрожував забрати, і, промовивши ці слова, залишив його. Але око останнього, вискочивши на щоку, висіло на тонкій жилці, наче на внутрішньому корені, і вся середина його, що була раніше чорною, побіліла. Побачивши це, присутні (сюди на крики хворого збіглися й інші, і всі поринули в молитву за нього) хоч і зраділи, що (юнак) прийшов до тями, але, засмучені з приводу його ока, говорили, що треба знайти лікаря. Тоді чоловік його сестри, який привіз його сюди, сказав: «Бог, який молитвами святих вигнав демона, має силу повернути йому і зір». Після того вставив, як міг, око, що випало і висіло, на місце і прив’язав його рушником; він вважав, що око повинно одужати не раніше, ніж через сім днів. Коли він зробив це, то (через сім днів) знайшов (юнака) абсолютно здоровим. Тут отримували зцілення й інші, про яких довго розповідати.

Я знаю, що одна гіппонська дівчина, помазавшись єлеєм, який пресвітер, молячись за неї, розчинив своїми слізьми, негайно одужала від біснування. Знаю також, що єпископ помолився одного разу за юнака, якого не бачив, і той одразу ж звільнився від демона.

Був один старий, гіппонець на ім’я Флорентій, людина благочестива і бідна, що здобувала собі кошти на прожиток кравецьким ремеслом. Він загубив одяг, і не маючи коштів купити, звернувся до Двадцяти мучеників, пам’ять про яких у нас неабияк вшановують, з гучною молитвою про одяг. Його почули юнаки-шалуни, що випадково були тут, і, коли він пішов, рушили слідом за ним, дражнивши його, начебто б він просив у мучеників п’ятдесят фолл****************** на купівлю сукні.

Продовжуючи мовчки свій шлях, він побачив велику тріпотливу рибу, що вистрибнула на берег, і завдяки їхній допомозі взяв її та продав за тридцять фоллів на кухню одному кухареві, доброму християнину на ім’я Катоз, розповівши при цьому, як було діло, і сподіваючись на ці гроші придбати вовну, щоб дружина пошила йому одяг. Але, розрізавши рибу, кухар знайшов у її нутрощах золоту каблучку і, зворушений милосердям і під впливом релігійного страху, негайно ж повернув її старому, кажучи: «Ось як одягли тебе Двадцять мучеників!»

Коли єпископ Прейект переносив на Тибілітанські води реліквії найдостойнішого мученика Стефана, то до зведеного на честь його храму стеклося, тіснячись навкруги, безліч народу. У цей час сліпа жінка попросила, щоб підвели її до єпископа, який переносив (останки), і той дав їй квіти, які тримав; вона прийняла їх, приклала до очей і негайно прозріла. На подив присутніх, вона із захопленням пішла попереду, вибираючи дорогу і не потребуючи більше провідника.

Єпископ Луцилл при великому скупченні народу, що супроводжував його, ніс раку згаданого мученика, яку поставили в Синітенському замку, що розташований по сусідству з Гіппонською колонією. Від носіння цього священного тягаря фістула, яка вже давно мучила його і чекала руки вельми дружнього до нього лікаря, який збирався її вирізати, раптом зажила, оскільки потім він не знайшов її на своєму тілі.

Євхарій, пресвітер з Іспанії, що мешкає в Каламі, страждав на застарілу кам’яну хворобу й дістав зцілення від раки вищезгаданого мученика, яку привіз йому єпископ Поссідій. Той самий Євхарій, захворівши потім на іншу хворобу, лежав як мертвий, тож йому вже перев’язували пальці; заступництвом згаданого мученика, коли принесли від його раки й поклали на тіло лежачого туніку самого пресвітера, він піднявся на ноги.

Там же жив такий собі Мартіал, людина за своїм становищем знатна, яка досягла вже похилого віку і мала відразу до християнської релігії. У нього була дочка християнка і зять, який того року прийняв хрещення. Хоча вони з великими сльозами просили хворого стати християнином, він рішуче відмовився і прогнав їх від себе з крайнім обуренням. Зять у видінні отримав настанову сходити до раки святого Стефана і там, наскільки можна, помолитися за хворого, щоб Бог дав йому благе розташування не відхиляти від себе прагнення увірувати в Христа. Той так і зробив із великим плачем і з найполум’янішим і найблагочестивішим настроєм; потім, ідучи, взяв із собою з вівтаря, до якого підходив, кілька квіток і поклав хворому під голову, бо настала вже ніч і той спав. І ось, ще до світанку хворий закричав, щоб ішли до єпископа, який тоді випадково був у мене в Гіппоні. Дізнавшись про його відсутність, хворий попросив прийти пресвітерів. Ті з’явилися, він сказав, що вірує, і на загальний подив і всезагальну радість охрестився. Поки він був живий, у нього не сходили з вуст слова: «Христе, прийми дух мій з миром», хоча він і не знав, що це були останні слова блаженнішого Стефана, коли іудеї били його камінням (Діян. 7:58); ці слова були і для нього останніми, тому що і він незабаром після того помер.

Там же завдяки тому ж мученикові зцілилися і двоє подагриків, один місцевий житель, а інший чужоземець, але місцевий житель – безпосередньо, а чужоземець дізнався з одкровення, що він повинен зробити, коли заболить: він зробив так, і відразу ж біль вщух.

Є миза на ім’я Авдур; там є церква і в ній – рака мученика Стефана. Одного маленького хлопчика, коли той грався на галявині, бики, запряжені у віз, які збилися з дороги, зім’яли колесом, і він одразу ж забився, випускаючи дух. Мати, схопивши його, приклала до раки, і він не тільки ожив, а й виявився цілим і неушкодженим.

У сусідньому маєтку, що називається Каспаліанським, захворіла і зневірилася в одужанні одна побожна жінка; було принесено до тієї ж раки її туніку, але хвора, перш ніж принесли звідти туніку, померла. Батьки накрили тунікою її труп і вона, оживши, стала здоровою.

У Гіппоні хтось, на ім’я Басе, сирієць, молився перед ракою того самого мученика за хвору доньку, яка перебувала в небезпеці, і приніс туди ж із собою її одяг; тим часом із будинку прибігають раби зі звісткою, що (хвора) померла; але оскільки той молився, їх зустріли його друзі, котрі наказали їм не казати йому про це, щоб він не почав привселюдно плакати. Повернувшись до будинку, в якому вже лунали ридання рідних, він накинув на померлу доньку одяг, який узяв із собою, і та повернулася до життя.

У нас же помер від хвороби син деякого збирача податей Іринея. Коли його тіло лежало бездиханним і з плачем і риданнями готувалося до поховання, хтось із його друзів запропонував помазати тіло єлеєм від того ж мученика. Зробили так, і померлий ожив.

Знову в нас же колишній трибун Єлевзін поклав свого померлого маленького сина на раку мученика, що знаходиться в його заміському будинку, і після молитви, яку він пролив із великими сльозами, зняв його з раки ожилим.

Як бути? Мене обмежує обіцянка завершити цей твір, тому я не можу тут навести всього, що мені відомо; безсумнівно, багато хто з наших, прочитавши це, пожалкують, що я обійшов мовчанням стільки подій, про які знаємо разом із ними. Прошу їх завчасно вибачити мене і подумати, яких величезних зусиль коштувало б зробити те, не робити чого в цьому творі примушує мене необхідність. Справді, якби я, промовчавши про інше, захотів описати тільки ті чудеса зцілень, які через цього мученика, тобто високоповажного Стефана, було здійснено в Каламській та в нашій колонії, то треба було б скласти дуже багато книг; та й не всі такі чудеса можуть бути зібрані, а лише ті, про які складено записи, призначені для публічного прочитання. Завести складання подібних записів ми вирішили саме тому, що і в наш час бувають знамення божественної сили, подібні до древніх, і вони не повинні залишатися для багатьох невідомими. Ще немає й двох років, як у Гіппоні з’явилася згадана рака, і хоча багато чудес, як нам достеменно відомо, залишилися незаписаними, на момент написання цього тексту їх число сягає сімдесяти. У Каламі ж, де рака з’явилася раніше, а записи публікуються частіше, їхня кількість незрівнянно більша.

Нам також відомо, що через того ж мученика здійснено багато дивовижних чудес і в сусідній з Утикою колонії, Узалі, де його рака була влаштована єпископом Еводієм набагато раніше, ніж у нас. Але там немає звичаю вести записи, або, краще сказати, не було; тому що тепер, можливо, вже й з’явився. Коли нещодавно ми там побували, то порадили тамтешньому єпископу скласти для публічного прочитання записку про те, як вельми відома жінка, Петронія, одержала там дивовижне зцілення від сильної й тривалої хвороби, у лікуванні якої лікарі не могли надати їй жодної допомоги; і єпископ вельми охоче нас послухався. У цьому записі він виклав і те, про що я не можу промовчати, хоча й мушу поспішати до того, що в цьому творі залишається ще незакінченим. Вона розповіла, що один іудей порадив їй на волосяний пояс, підперезаний під одягом на голе тіло, надягти перстень, у якому під дорогоцінним камінням містився б камінь, знайдений у бичачих нирках. Оперезана цим поясом, як лікарським засобом, вона ходила до храму священномученика. Але вирушивши з Карфагена, поблизу якого вона зупинялася у своєму маєтку біля річки Багради, вона, піднявшись, щоб продовжувати шлях, побачила перед своїми ногами ту каблучку і, здивувавшись, почала обмацувати волосяний пояс, на який вона була нанизана. Запевнившись, що пояс зав’язаний міцно вузлами, вона подумала, що каблучка луснула і зіскочила; але коли каблучка виявилася цілком цілою, вона вирішила, що це означало гарантію майбутнього здоров’я, і пояс разом із каблучкою кинула в річку. Але в це диво не вірять ті, які не вірять і в те, що Господь Іісус народився, залишивши неушкодженим цноту матері, і що Він з’явився учням через замкнені двері; нехай же, принаймні, поцікавляться про нього, і якщо воно виявиться вірним, нехай повірять і решті. Згадана жінка — особа вельми відома, шляхетна за походженням і шлюбом, і проживає в Карфагені; ані таке велике місто, ані така видатна особа не приховають цієї обставини від зацікавлених особистостей.

Сам мученик, молитвами якого вона отримала зцілення, звісно, вірив у Сина Приснодіви, вірив і в те, що Він з’являвся учням крізь зачинені двері, вірив, зрештою, і в те, що Він вознісся на небо з плоттю, в якій воскрес, заради чого, власне, нами все це і розповідається, і згадані чудеса звершуються ним саме тому, що за цю віру він поклав свою душу. Таким чином, силою того ж Бога, Який здійснив і ті чудеса, про які ми читаємо, чудеса відбуваються і в даний час через угодних Йому і як Йому завгодно; але чудеса ці не так відомі і не так запам’ятовуються від частого читання, щоб не випадати з пам’яті, подібно піщинкам минулого. Адже і там, де намагаються публікувати записи тих, хто отримує чудотворну допомогу, як це заведено тепер у нас, чують про це лише ті, хто був присутнім, і то один тільки раз; більша ж частина і зовсім при цьому не присутня; тож і самі присутні кілька днів по тому забувають, що чули, і навряд чи серед них знайдеться хтось такий, хто повідомив би про почуте тому, хто не був присутнім.

У нас сталося одне, щоправда, не таке велике, як вищезгадані мною, але настільки відоме й чудове диво, що, гадаю, немає такого гіпонця, який би цього не бачив, або не знав, або який міг би якимось чином про це забути. Отже, десятеро дітей (семеро братів і три сестри) з Кесарійської Каппадокії, люди не невідомі серед своїх співгромадян, внаслідок прокльону своєї матері, яка залишилася після смерті батька вдовою і жорстоко ними ображеною, були піддані тут же такій карі згори, що почали страшенно тремтіти всім своїм тілом. У цьому жахливому вигляді, не витримуючи поглядів своїх співгромадян, вони порозходилися майже по всій Римській імперії, куди кожному заманулося піти. Двоє з них, Павел і Палладія, відомі вже в багатьох місцевостях своїм ганебним нещастям, прийшли до нас. Прийшли вони днів за п’ятнадцять до Великодня і щодня почали відвідувати церкву, а в ній раку високочтимого Стефана, молячись, щоб Бог змилостивився над ними і зробив їх, як і раніше, здоровими. І тут, куди б вони не йшли, усюди звертали на себе увагу міста. Деякі, які бачили їх в інших місцях і знали причину їхнього тремтіння, повідомляли про це кому могли.

І ось настала Пасха. Вранці дня Господнього, коли вже зібрався (у церкву) численний народ, і юнак (Павел) тримався за ґрати священного місця, де розміщена рака мученика, він раптом розпростерся на землю й затих, наче сплячий, однак, не зазнаючи тремтіння, як це бувало з ним зазвичай навіть уві сні. Коли при здивуванні присутніх, з яких одні були вражені страхом, а інші – скорботою, дехто хотів підняти його на ноги, інші заборонили їм це, кажучи, що треба, ймовірно, очікувати смерті. І ось він піднявся на ноги і вже не тремтів, бо отримав зцілення, і стояв здоровий, дивлячись на тих, хто обступив його. Хто міг при цьому втриматися від славослів’я Богові? Захоплені й вдячні крики наповнили всю церкву. Потім біжать до мене в дім, де я сидів, уже готовий до виходу, вриваються один за одним, і кожен новоприбулий повідомляє мені як новину те, що вже раніше розповів інший; і коли я радів і дякував Богові, з’являється разом із багатьма і він сам, нахиляється до моїх колін, піднімається і цілує мене. Йдемо до народу; церква була повна і тремтіла від радісних криків, що лунали тут і там (бо тих, хто мовчав, не було): «Подяка Богу! Слава Богу!» Коли нарешті встановилося мовчання, прочитані були святкові читання божественних Писань. А коли настав час для проповіді, я сказав кілька слів відповідно до часу і радісного настрою. Я хотів, щоб не стільки слухали мене, скільки звернули увагу на своєрідне красномовство Боже, що виразилося в цій божественній дії. Чоловік той обідав з нами і докладно повідав історію свого, матері і братів лиха.

Наступного дня, сказавши проповідь, я обіцяв прочитати народу запис його розповіді. Коли на третій день пасхи це було мною виконано, я наказав, щоб під час читання цього запису обидва вони, брат і сестра, стояли на сходинках портика, з висоти якого я читав. Весь народ обох статей бачив їх: одного, що стоїть спокійно, а іншу – що тремтить всім своїм тілом. І ті, які не бачили брата (раніше), за його сестрою судили, скільки божественного милосердя явлено на ньому. Вони бачили, за що треба дякувати Богові за нього і про що молитися за неї. Тим часом, коли було прочитано запис про них, я розпорядився, щоб вони віддалилися від очей народу, і почав розмовляти про цю обставину дещо докладніше; і ось під час цієї моєї бесіди від раки мученика знову почулися радісні крики. Ті, хто слухав мене, повернулися і рушили туди. Виявилося, що, спустившись зі сходинок, на яких стояла, (сестра) пішла молитися святому мученику. Тільки-но вона доторкнулася до решітки, впала, ніби занурившись у сон, і встала здоровою. Поки ми розпитували, що трапилося і чому відбувається такий радісний крик, до базиліки, де ми перебували, з’являється вона та з нею ті, які привели її здоровою від раки мученика. Тоді в зібранні здійнявся такий крик здивування, що, здавалося, цим поєднаним зі сльозами вигукам не буде кінця. Її звели на те місце, на якому трохи раніше вона стояла, піддана трясінню. Радіти почали тому, що вона стала такою ж, як брат, і більше не було приводу сумувати через її відмінність від нього; побачили, що ще не встигли вознести за неї молитви, а їхнє доброзичливе бажання стосовно неї вже було почуте. Вони підносили радісну хвалу Богові без слів, але так гучно, що це ледве витримували вуха. Що ще могло бути в серцях цих радіючих, окрім віри у Христа, за яку була пролита кров Стефана?

Глава IX. Про те, що всі чудеса, які чинять мученики в ім’я Христове, служать свідченням віри, яку мученики мали у Христа

Про що інше свідчать ці чудеса, як не про віру, яка проповідує, що Христос воскрес у плоті і з плоттю вознісся на небо? Адже й самі мученики були мучениками, тобто свідками цієї віри; свідчачи про неї, вони зазнали у світі крайньої до себе ворожості й жорстокості, і перемогли світ не опором, а смертю. За цю віру поклали вони своє життя, спроможні просити це в Господа, в ім’я Якого вкусили смерть. Заради цієї віри попередньо виявлено було ними незвичайне терпіння, щоб потім проявлялася їхня сила в цих чудесах. Адже якщо вічне воскресіння плоті ще не здійснилося в лиці Христа або не здійсниться, як про те пророкує Христос і було пророцтво пророків, якими Христос був провіщений, то звідки така сила в мертвих, яких було вбито за віру, що проповідує воскресіння? Чи здійснює ці чудеса сам Бог безпосередньо в той надприродний спосіб, в який Вічний творить тимчасові явища, або ж через Своїх служителів; і ті чудеса, які здійснює через служителів, чи здійснює деякі через дух мучеників, як людей, які ще складаються з тіла, або ж усі – через ангелів, якими Він керує невидимо, незмінно і безтілесно; так що чудеса, що відбуваються через мучеників, відбуваються лише за їхньою молитвою і заступництвом, а не їхньою (безпосередньою) дією; або ж одні цією, а інші – іншою, для смертних абсолютно незбагненною дією; в усякому разі, чудеса ці слугують підтвердженням тієї віри, у якій проповідується вічне воскресіння плоті.

Глава Х. Про те, наскільки правильніше шанувати мучеників, які здійснюють так багато чудес, сприяючи вшануванню істинного Бога, ніж демонів, які творять щось подібне для того, щоб їх самих вважали богами

На це, можливо, нам скажуть, що і їхні, мовляв, боги здійснюють щось чудове. Добре вже те, що своїх богів вони починають порівнювати з нашими померлими людьми. Чи не скажуть вони ще, що у них є боги з померлих людей, наприклад Геркулес, Ромул і багато інших, які вважаються прийнятими в число богів? Але у нас мученики – не боги, тому що як для себе самих, так і для мучеників ми знаємо одного і того ж Бога. Проте, однак, з чудесами, які відбуваються біля гробниць наших мучеників, у жодному разі не можна порівнювати чудеса, які, як вони стверджують, відбуваються в храмах їхніх богів; а якщо деякі з їхніх чудес і здаються подібними до наших, – у всякому разі їхні боги, як маги фараона Мойсеєм (Вих. 8), переможені нашими мучениками.

Їхні чудеса здійснювали демони через марнославство нечистої гордості, через яке вони хотіли бути їхніми богами; а наші чудеса здійснюють мученики, або краще – сам Бог за молитвою або за сприяння мучеників, щоб ми зміцнювалися у вірі, що вони не наші боги, але мають одного з нами Бога. Нарешті, вони цим своїм богам будували храми, споруджували вівтарі, призначали жерців, приносили жертви; ми ж своїм мученикам, як богам, храмів не споруджуємо, а будуємо надгробні пам’ятники, як померлим людям, чиї душі живуть у Бога, і споруджуємо там вівтарі, на яких приносимо жертви не мученикам, а єдиному, їхньому й нашому, Богові. Під час цієї жертви у своєму місці і за порядком згадують і їх, як людей Божих, які перемогли світ у сповідуванні Бога, – згадують, але священик, який звершує жертву, їх не призиває. Жертву священик приносить Богу, а не їм, хоча приносить її при їхній гробниці, тому що він – священик Бога, а не їх. Жертва ця є тіло Христове, яке предлагається не їм, тому що і самі вони суть це тіло.

Отже, яким же чудотворцям швидше потрібно вірити? Чи тим, які хочуть самі прославитися богами у людей, для яких вони здійснюють чудеса, або ж тим, які все, що роблять чудесного, роблять для того, щоб ми вірили в Бога, який і є Христос? Чи тим, які хотіли, щоб навіть і злочини їхні вважали святинею, або ж тим, які не хочуть, щоб святинею вважали самі їхні похвальні якості, але щоб усе, що воістину заслуговує на їхню похвалу, слугувало на славу Того, Ким вони хваляться? Бо в Господі хваляться душі їхні (Пс. 33:3). Будемо ж вірити тим, які і говорять істинне, і творять чудесне. Адже і постраждали вони за те, що говорили істину, щоб потім могли творити чудесне. Головною ж їхньою істиною була та, що Христос воскрес із мертвих і перший показав на Своїй плоті безсмертя воскресіння, настання якого Він обіцяв нам або на початку нового віку, або наприкінці теперішнього.

Глава XI. Проти платоніків, які на підставі природної тяжкості стихій стверджують, що земне тіло не може бути на небі

Проти цього великого дару Божого названі розумники, думки яких відомі Господу як суєтні (Пс. 93:11), запозичують аргументи від тяжкості елементів. Від свого вчителя Платона вони дізналися, що два найбільші і крайні світові тіла пов’язані і з’єднані між собою двома проміжними стихіями, повітрям і водою. Виходячи з цього положення, вони кажуть, що оскільки, рахуючи від низу до верху, першою є земля, другою над нею – вода, третім над водою – повітря, четвертим над повітрям – небо (вогонь), то земне тіло не може бути на небі. Кожна з цих стихій зберігає своє місце, врівноважуючись власними своїми частинками. Ось яку аргументацію людська сліпота, яку охопило марнославство, протиставляє всевіданню Божому! Як же, питання, живе стільки земних тіл у повітрі, хоча повітря вважається третьою над землею стихією? Невже ж Той, Хто дав земним тілам птахів можливість кружляти в повітрі, не буде в змозі людським тілам, які стали безсмертними, дати здатність, через яку вони могли б мешкати у вищому небі? Та й земні тварини, які літати не можуть, до яких належать і люди, мали б жити в землі так само, як риби, які є тваринами водними, живуть у воді. Чому ж земна тварина живе навіть не в другій стихії, тобто у воді, а вже в третій? Чому, приналежна до землі, вона, якщо примушена жити в другій, розташованій над землею стихії, негайно ж задихається, і щоб зберегти життя, повинна жити в третій? Але чи не переплутується цей порядок стихій? Або, вірніше, у природі він є, але його бракує в їхній аргументації? Не повторюватиму сказаного мною в тринадцятій книзі про тіла, на зразок свинцю, які, однак, отримують від майстра таку форму, що можуть плавати по воді; а тим часом, якщо людське тіло набуде властивість, завдяки якій воно піднесеться на небо та отримає змогу жити на небі, – це вважається порушенням задуму всемогутнього Художника.

Уже й проти сказаного мною вище самі ті, хто розмірковує і трактує про порядок стихій, на який вони посилаються, рішуче не можуть знайти заперечень. Адже в цьому порядку від низу до верху, у якому земля видається першою, вода – другою, повітря – третім, небо – четвертим, – над усім підноситься природа душі. Аристотель називає її п’ятим тілом²¹⁶, а Платон – безтілесною.²¹⁷ Якщо вона – п’яте тіло, то, вочевидь, вища за інші; вона тим більше перевершує всі інші, якщо безтілесна. Що ж робить вона в земному тілі? Як уживається найтонша з усіх стихій у цій масі? Найлегша – в цьому тягарі? Найшвидша – у цій косності? Невже неможливо, що через заслуги цієї настільки чудової природи тіло її піднесеться на небо, і якщо нині природа земних тіл тягне душі донизу, то колись і душі в змозі будуть підносити земні тіла вгору?

Якщо тепер ми звернемо увагу на чудеса, які, як вчинені їхніми богами, вони протиставляють (чудесам) наших мучеників, то чи не виявиться, що навіть і ці чудеса говорять на нашу користь і цілковито нас засвідчують нашу правоту? До числа великих чудес їхніх богів належить, без сумніву, те велике диво, про яке згадує Варрон, яке полягало в тому, що діва-весталка, якщо їй загрожувало несправедливе обвинувачення в розпусті, наповнювала решето водою з Тибру і доносила його до своїх суддів так, що з нього не проходило жодної краплі. Хто ж утримував вагу води в решеті? Хто, незважаючи на таку безліч дірочок у решеті, не дозволяв випадати з нього жодній краплі на землю? Скажуть, якийсь бог або якийсь демон. Але якщо бог, невже він більший за Бога, що створив цей світ? Якщо демон, невже він сильніший за ангела, який служить Богові, що створив світ? Якщо ж менший бог, або ангел, або демон міг так врівноважити вагу рідкої стихії, що змінювалася, мабуть, сама природа води, то хіба всемогутній Бог, який створив і самі стихії, не в змозі буде звільнити земне тіло від грубої тяжкості, щоб воно, оживлене, могло мешкати в тій самій стихії, в якій захоче життєдайний дух?

Далі, якщо повітря поміщають між вогнем зверху і водою знизу, то чому ми часто знаходимо його між водою і водою і між водою і землею? Чому повітря опиняється між хмарами, насиченими, як думають, водою, і морями? Яким чином, питаю, з тяжкості і порядку стихій випливає, що найстрімкіші і бурхливі потоки, перш ніж починають текти нижче за повітря по землі, висять вище за повітря в хмарах? Чому, нарешті, повітря виявляється таким, що займає середину між вищими шарами неба і нижчими землі на всьому просторі всесвіту, коли місце його між небом і водами, так само, як місце вод – між ним і землею?

На закінчення, якщо такий порядок стихій, що, згідно з Платоном, двома середніми, повітрям і водою, з’єднуються дві крайні, вогонь і землю; якщо вогонь міститься у вищому небі, а земля посідає найнижче місце, як основа світу, і тому земля не може бути на небі, то чому ж вогонь перебуває на землі? Адже за змістом цього положення обидві стихії, вогонь і земля, мали б перебувати кожна на своєму місці, нижчому і вищому, тож як нижча, на їхню думку, не може бути вгорі, так не мала б бути і вища внизу. Якщо вони вважають, що на небі немає або не буде жодної частинки землі, то і на землі ми не повинні бачити жодної частинки вогню. А тим часом нині вогонь є не тільки на землі, а й під землею, так що його вивергають верхівки гір; крім того, ми бачимо, що він існує і на землі у використанні людей, і з землі народжується, тому що народжується з дров і каміння, які, безсумнівно, є земними предметами.

Але, кажуть, той вогонь – вогонь спокійний, чистий, нешкідливий і вічний, а цей – неспокійний, задимлений, тлінний і руйнівний. Але не руйнує ж він ані гір, у яких палає постійно, ані ущелин землі. Але нехай буде так, нехай наш вогонь не схожий на той вогонь, а відповідає умовам земного існування; чому ж вони не хочуть прийняти нашого вірування, що природа земних тіл, колись ставши нетлінною, відповідатиме небу, подібно до того, як тепер наш тлінний вогонь відповідає землі? Отже, тяжкість і порядок стихій не дає їм жодних підстав стверджувати, що всемогутній Бог не створив наші тіла такими, щоб вони могли мешкати і на небі.

Глава XII. Проти словесних хитрощів невіруючих, якими вони висміюють християн за вірування у воскресіння плоті

Але вони зазвичай піднімають найдріб’язковіші питання і цими питаннями висміюють наше вірування у воскресіння плоті: наприклад запитують, чи воскреснуть недошені діти? І оскільки Господь сказав: «Й волосина з голови вашої не пропаде» (Лк. 21:18), то запитують, чи в усіх буде однаковий ріст і сила, чи їхня висота буде різною? Якщо тіла будуть однакові, звідки візьмуть недошені діти те, чого не мали вони тут у своєму тілесному складі, якщо воскреснуть і вони? Або, якщо не воскреснуть, тому що вони не народилися, так як стався викидиш, то, ставлячи те саме запитання до немовлят, запитують, звідки прибавиться в них зріст, якого, як ми бачимо, не мають вони тепер, помираючи в дитячому віці? Не скажемо ж ми, що не воскреснуть немовлята, які здатні не тільки до народження, а й до відродження.

Потім запитують, який вигляд матиме сама подібність тіл? Якщо там усі будуть так само великі й високі на зріст, якими є найвищі люди наразі, то запитують не тільки про немовлят, а й про більшість: звідки тоді додасться в них те, чого їм бракує тепер, якщо там кожен отримає те, що мав тут? Якщо ж, як каже апостол, усі ми досягнемо «міри повного віку Христового» (Еф. 4:13), і в іншому місці: «Кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого» (Рим. 8:29), то потрібно думати, що вигляд і ріст тіла Христа будуть (нормою) для всіх людських тіл, що ввійдуть у Його царство. У такому разі, кажуть, у багатьох треба буде тоді зменшити величину і висоту тіла; яким же чином здійсняться слова: «Й волосина з голови вашої не пропаде», якщо пропаде дуже багато чого з самої величини тіла?

Та й щодо самого волосся можна запитати, чи повернуто тоді буде йому все те, що тепер зрізають під час стрижки? Якщо буде повернуто, то чи не викличе в кожному відразу таке потворство? Те ж саме, вочевидь, потрібно сказати і про нігті; і їм має бути повернуто багато чого, що зрізають тепер під час догляду за тілом. Де ж у такому разі буде краса, якої має бути, звісно, більше в стані майбутнього безсмертя, ніж скільки може бути її в стані теперішньої тлінності? А якщо не буде повернуто, значить – пропаде. Як же, кажуть, і волосся з голови не пропаде? Подібні ж міркування ведуться і щодо худих та товстих людей. Якщо всі тоді будуть рівні, то, звичайно, не будуть одні худі, а інші товсті. Значить, одним буде щось додано, а в інших щось віднято. А звідси всі ми повинні будемо отримати тоді те, чого в нас не було, але одним доведеться придбати те, чого вони не мали, а іншим втратити те, що мали.

Тлумачать всіляко і про різного роду ушкодження і про руйнування мертвих тіл, про випадки, коли інше з тіл перетворюється на попіл, а інше випаровується в повітрі газами; одні тіла пожирають звірі, інші – вогонь; деякі ж люди гинуть у воді під час корабельних аварій або в інший спосіб, так що гниття розчиняє тіла їхні у вологу; усі такі тіла, думають вони, не можуть бути з’єднані та відновлені в плоть. Міркують про різні види потворності й каліцтва, які трапляються або з’являються при народженні, і з насмішками згадують чудовиськ, допитуючись, у якій формі воскресне кожна з цих потворностей? Якби ми сказали, що в людському тілі нічого подібного тоді не буде, у них готове спростування на нашу відповідь у вказівці на рани, з якими, як ми проповідуємо, воскрес Господь Христос. Але з усіх цих питань найважче пропонується ними про те, в чию плоть повернеться те м’ясо, яким харчується людина, що пожирає під впливом голоду людське ж тіло. Адже м’ясо це перетворилося на плоть того, хто, завдяки подібній їжі, залишився живий і нею заповнив ті тканини (в організмі), про які свідчила його схудлість. Отже, чи повернеться те тіло тій людині, плоттю якої воно було раніше, або ж, навпаки, залишиться в тій, плоттю якої воно стало пізніше; ось питання, розв’язання якого цікавляться вони, висміюючи нашу віру у воскресіння; причому, або, подібно до Платона, обіцяють людській душі стани істинного нещастя і хибного блаженства, які поперемінно чергуються, або ж, слідом за Порфирієм, зупиняються на думці, що людська душа після довгих мандрівок через різні тіла колись закінчить свої нещастя назавжди; не так, утім, що матиме безсмертне тіло, а так, що звільниться від усякого тіла.

Глава XIII. Чи не підлягають воскресінню і недоношені діти, якщо вони входять до числа мертвих

Із допомогою милосердя Божого, що підкріплює мої зусилля, відповім на ті із заперечень з їхнього боку, які видаються мені такими, що мають безпосереднє відношення до предмета моєї промови. Що воскреснуть недоношені діти, які, перебуваючи ще в утробі матері, були вже мертві, цього я не наважуюся ні стверджувати, ні заперечувати, хоча й не бачу підстави, чому може не відбутися їхнє воскресіння, якщо вони входять до числа померлих. Справді, одне з двох: або воскреснуть не всі мертві, і деякі людські душі у вічності залишаться без тіл, які вони, хоч і в утробі матері, все ж таки мали; або, якщо всі людські душі отримують свої воскреслі тіла, які вони, хоч би де вони були, мали живими й залишили мертвими, – я не знаходжу підстави стверджувати, що не братимуть участі у воскресінні мертвих котрісь із померлих навіть в утробі матері. Але нехай про недоношених дітей кожен дотримується тієї чи іншої з цих думок; у всякому разі те, що далі ми скажемо про вже народжених немовлят, треба розуміти і щодо недоношених, якщо вони воскреснуть.

Глава XIV. Чи в тому тілесному вигляді воскреснуть немовлята, який вони мали отримати з настанням віку?

Що ж скажемо ми про немовлят, окрім того, що вони воскреснуть не в тому малому тілі, в якому померли, а дивовижною і блискавичною дією Божою отримають те тіло, що мало сформуватися в них із плином часу? Бо вислів Господа: «Волосина з голови вашої не пропаде» говорить, що не буде відсутнє те, що було, не заперечуючи водночас, що буде наявним і те, чого не було. У померлих же немовлят не було повної величини їхнього тіла, тому що кожному немовляті бракує саме тієї міри висоти тіла, якої б воно не переросло, якби досягло повного віку. Міра ця існує для всіх, з нею кожен зачинається і народжується, але існує ідеально, а не матеріально, подібно до того, як у сім’ї скрито існують уже всі частини тіла, хоча деякі, наприклад зуби, відсутні й після народження. У цій вкладеній у тілесну матерію кожного ідеї певним чином, як би я висловився, з’являється зачаття того, чого ще немає або що приховано, але що з плином часу буде, або краще сказати – розкриється. І немовля в ній мале або високе, відповідно до того, як буде воно мале або високе. На цій підставі ми зовсім не боїмося втрати частини тіла при воскресінні, адже якщо тоді всі ми будемо рівними, причому навіть досягнемо величезного зросту, то навіть найвищі люди в земному житті не втратять нічого зі свого зросту, що могло б зникнути всупереч словам Христа: «Й волосина з голови вашої не пропаде»; бо у Творця, що сотворив усе з нічого, хіба може не вистачити могутності відновити (звідки – відає цей дивовижний Художник) те, що повинно бути відновлено?

Глава XV. Чи матимуть тіла воскреслих таку ж форму й розмір, як тіло Господа?

Але якщо Христос воскрес з таким самим зростом, з яким помер, то й непристойно казати, що тіло Його, коли настане час загального воскресіння, матиме більший зріст, ніж той, який мав, коли Він після воскресіння з’являвся учням у такому вигляді, як вони Його знали, – отримає більший, щоб, таким чином, і Він міг зрівнятися з найвищими по зросту людьми. Якщо ж ми скажемо, що всі вищі тіла повинні прирівнятися до міри тіла Господнього, у такому разі тіла вельми багатьох людей зазнають шкоди, хоча Сам же Господь обіцяв, що не пропаде навіть і волосина з нашої голови. Залишається зробити висновок, що кожен отримає свою міру зросту, яку він або мав у юності, хоча б він і помер старим, або мав би, якби помер раніше. А слова апостола про міру повного віку Христового (Еф. 4:13) треба розуміти або так, що вони сказані з зовсім іншою метою, тобто щоб під главою-Христом у християнських народах, з моральним процвітанням усіх членів, виповнювалася міра Його віку; або, якщо вони сказані про воскресіння тіл, – так, що тіла померлих воскреснуть у віці не раніше й не пізніше підліткового, і саме в тому своєму віці й міцності, до якого віку, як відомо, дожив Христос на землі. Адже навіть найученіші люди цього світу вважають, що юнацький вік триває приблизно до тридцяти років; досягнувши цього часу, людина схиляється до зрілого, а згодом – і до похилого віку. Тому апостол і не сказав «в міру тіла» чи «в міру зросту», а саме – «в міру повного віку Христового».

Глава XVI. Що треба розуміти під уподібненням святих з образом Сина Божого

Точно так само і слова: «Кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого» (Рим. 8:29) можна розуміти про внутрішню людину. Тому в іншому місці апостол говорить нам: «Не уподібнюйтеся світові цьому, а змінюйтесь оновленням розуму вашого» (Рим. 12:2). Таким чином, уподібнюємось до Сина Божого ми тоді, коли змінюємося, але не уподібнюємося до віку цього. Можна розуміти ці слова і так, що як Син Божий став подібним нам через смертність, так і ми повинні бути подібними до Нього через безсмертя, що, втім, має відношення і до воскресіння тіл. Якщо ж і в цих словах дається нам вказівка, в якому вигляді воскреснуть наші тіла, то відповідність ця, як і вищезгадана міра, повинна розумітися не в сенсі величини, а в сенсі віку тіла. Отже, всі воскреснуть такими за зростом, якими були або мали бути в підлітковому віці; хоча в майбутньому житті, де не залишиться ні найменшої, ні розумової, ні навіть тілесної слабкості, не матиме жодного значення, чи матиме тіло підлітковий або похилий вигляд свого тіла. Тому, якщо будь-хто почне наполягати, що кожен воскресне в тому тілесному вигляді, в якому помер, заводити з ним через цей предмет довгі суперечки не слід.

Глава XVII. Чи у своїй статі воскреснуть і залишаться жіночі тіла

Дехто, зважаючи на слова, що всі ми досягнемо «міри повного віку Христового» (Еф. 4:13) і що Бог «визначив бути подібними до образу Сина Свого» (Рим. 8:29), думають, що жінки воскреснуть не в жіночій, а в чоловічій статі, тому що Бог сотворив із землі одного лише чоловіка, а вже з чоловіка – жінку. Але, на мою думку, правильніше дивляться на справу ті, які не сумніваються, що воскресне та й інша стать. Справді, там не буде вже похоті, яка служить причиною сорому. Адже і до гріхопадіння чоловік і дружина були голі й не соромилися. Тоді людські тіла будуть очищені від усіх недоліків, але природа залишиться незмінною. Жіноча стать не є недоліком, а частиною природи; і хоча природа буде звільнена від зачаття й народження, жіночі риси залишаться, слугуючи не для попереднього призначення, а для нової краси. Ця краса не буде викликати похіть у того, хто на неї дивиться, адже похоті тоді не буде, але прославлятиме премудрість і милість Бога, Який створив нас із небуття і привів до буття, звільнивши нас від ушкодження.

А що на початку людського роду дружину було створено з кістки, взятої з ребра сплячого чоловіка, то ця подія мала слугувати пророцтвом про Христа і Церкву. Бо цей сон чоловіка (Бут. 2:21) означав смерть Христа, ребра якого, коли Він висів бездиханним на хресті, були пронизані списом, і з них вилилися кров і вода (Ін. 19:34); що ми вважаємо таїнствами, якими зводиться Церква. Писання саме цей вираз і вживає; у ньому ми читаємо не «утворив» або «зробив», а «створив» (Бут. 2:22); тому й апостол говорить про творення тіла Христового, яке і є Церква.

Таким чином, жінка являє собою таке саме творіння Боже, як і чоловік; що вона походить від чоловіка, це слугувало вказівкою їхньої єдності, а що від чоловіка походить саме в такий спосіб, це, як сказано, зображувало Христа і Церкву. А Хто встановив обидві ці статі, Той і відновить їх. Зрештою, і сам Іісус Христос на запитання саддукеїв, які заперечували воскресіння, якого з семи братів буде дружиною жінка, яку кожен із них мав, щоб відновити, як наказував закон, потомство померлого брата, відповідав: «Ви помиляєтесь, не знаючи Писання, ні сили Божої» (Мф. 22:29). І хоча Він міг би сказати: «Та, про яку ви Мене запитуєте, сама буде чоловіком, а не жінкою», однак сказав Він не це, а ось що: «У воскресінні ні женяться, ні виходять заміж, а перебувають, як Ангели Божі на небесах» (Мф. 22:30). Рівними ангелам ми будемо, звісно, безсмертям і блаженством, а не по плоті й не по воскресінню, в якому ангели не мають потреби, тому що вони й не могли вмирати. Таким чином, Господь відкидав у воскресінні шлюб, а не жінок, і відкидав тоді, коли порушене було таке питання, яке скоріше за все швидше розв’язалося б через відкидання жіночої статі, коли б Господу було відомо, що її тоді не буде; навпаки, Він стверджував, що статі цієї не буде, кажучи: «Не одружуються (що стосується чоловіків), і не виходять заміж» (що стосується жінок). Отже, будуть тоді й ті, які зазвичай тут одружуються, і ті, які тут виходять заміж, тільки там вони цього робити не будуть.

Глава XVIII. Про мужа досконалого, тобто Христа, і тіло Його, тобто Церкву, яка є довершенням Його

Тому, оскільки апостол говорить, що всі ми будемо як досконалий муж, необхідно розглянути ці слова його в повному їхньому складі, в якому вони читаються так «Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все. І Він поставив одних Апостолами, інших пророками, інших Євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, в міру повного віку Христового; щоб ми не були вже дітьми, які вагаються і захоплюються всяким вітром учення за людським лукавством і підступами хитрого зваблювання, а істинною любов’ю всі зростали в Того, Котрий є глава Христос, з Котрого все тіло, яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує прирощення для створення самого себе в любові» (Еф. 4:10-16). Ось хто муж досконалий, тобто голова, і ось хто тіло, що обіймає всіх членів, які свого часу увійдуть до нього!

Але поки Церква твориться, до тіла цього приєднуються щодня нові члени, – до того тіла, про яке говориться: «Ви – тіло Христове, а окремо – члени» (1Кор. 12:27); і в іншому місці: «За Тіло Його, яке є Церква» (Кол. 1:24); і ще: «Один хліб, і нас багато одне тіло» (1Кор. 10:17). Про творення цього тіла говориться і в цьому місці, що розглядається: «На довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового», і потім додається те, про що, власне, йдеться у нас: «Доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, в міру повного віку Христового»; а як далеко в тілі має простягатися ця міра, вказується словами: «Щоб ми… істинною любов’ю всі зростали в Того, Котрий є глава Христос, з Котрого все тіло, яке складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена». Звідси мірою як кожної окремої частини, так і цілого тіла, що охоплює всі частини, служить саме міра повноти, про яку сказано: «В міру повного віку Христового». Про цю повноту апостол згадує і в іншому місці, де говорить про Христа: «І поставив Його вище всього, главою Церкви, яка є тіло Його, повнота Того, Хто наповнює все у всьому» (Еф. 1:22-23). Якщо ж слова апостола, що ми розглядаємо, слід розуміти так, що кожен воскресне, то що перешкоджає нам під мужем, якого згадує апостол, розуміти і жінку, розуміючи мужа в значенні людини загалом, так само, як у словах: «Блажен муж, що боїться Господа» (Пс. 111:1) мається на увазі, звісно, і жінка, яка боїться Господа.

Глава XIX. Про те, що тілесних недоліків, які в теперішньому житті суперечать людській красі, у воскресінні не буде, коли, за природної субстанції, яка залишилася, якість і кількість її суміщатимуться в одну красу

Що відповісти тепер щодо волосся і нігтів? – якщо ми признаємо, що з нашого тіла ніщо тоді не пропаде, щоб внаслідок такої втрати не з’явилася жодна неподобна річ, – водночас само собою зрозуміло, що всі надмірності, які в тілі були б неподобством, залишаться в (загальній) масі тіла, а не будуть повернуті на свої (колишні) місця, де вони спотворювали б форму членів. Якби, наприклад, із глини було зроблено посудину, яка, будучи перетворена на ту ж саму глину, знову б була зроблена наново, то не було б жодної при цьому необхідності, щоб та частина глини, яка (колись) була в ручці або на дні, знову повернулася саме в ручку або на дно, аби тільки ціле знову перетворилося на ціле, тобто аби тільки вся глина, не втрачаючи жодної найменшої частини, була перетворена на цілу посудину. Тому волосся і нігті, стільки разів обстрижені і зрізані, не будуть повернуті на свої місця, якщо там вони слугуватимуть для неподобства; однак вони і не пропадуть ні в кого з воскреслих, бо через мінливість матерії перетворяться на ту ж саму плоть, щоб зайняти якесь місце в тілі, не порушуючи стрункості його частин. Втім, слова Господа: «Волосина з голови вашої не пропаде» можна розуміти скоріше так, що вони сказані не про довжину, а про число волосин; адже Він також говорить в іншому місці: «У вас і волосся на голові все пораховане» (Лк. 12:7). Кажу так не тому, щоб думав, ніби в якомусь тілі загине що-небудь, що належало йому за природою; кажу тільки, що ті вади, з якими тіло народжувалося (а народжувалося воно з ними тому, звісно, щоб і вони слугували вказівкою на стан теперішньої нашої смертності, як стан, накладений як покарання), до тіла повернуться, але так, що хоча субстанція тіла залишатиметься цілою, вад, однак, не буде.

Справді, якщо людський майстер може переплавити статую, яку з якоїсь причини створив некрасивою, і відтворити її у прекрасній формі так, щоб нічого не втратилося з її субстанції, а усунута була лише її потворність, і якщо в попередній формі статуї щось було недосконалим або не гармоніювало з цілим, він не видаляє це і не відокремлює від матеріалу, що слугував основою, а рівномірно розподіляє по всій масі, усуваючи лише ваду статуї, не зменшуючи її величини, то що ж ми повинні думати про всемогутнього Художника? Невже Він не зможе усунути всілякі потворності людських тіл, не лише звичайні, але й рідкісні чи навіть потворні, які властиві нинішньому стражденному життю, але стали б образою для майбутнього блаженства святих, – усунути так, щоб ці вади, хоча вони й є природними, але все ж потворними породженнями тілесної субстанції, не завдали жодної шкоди цій субстанції своїм усуненням?

Звідси, далі, не слід побоюватися і за сухощавих і повних, щоб і там вони не були такими, якими, якби тільки могли, вони не хотіли б бути і тут. Справді, всяка краса тіла полягає в пропорційності частин разом із деякою витонченістю кольору. Де немає такої пропорційності в частинах, око наше ображається чимось або через те, що воно криве, або через те, що мале, або через те, що надто велике. Тому не буде нічого потворного, що походить від невідповідності частин, там, де що криве, виправиться, що менше, ніж слід було б, заповниться (звідки – знає Творець), а що більше, ніж потрібно, усунеться, не порушуючи цілісності матерії. А скільки буде витонченості в кольорі там, де «праведники засяють, як сонце» (Мф. 13:43)! Треба думати, що світлоносність тіла Христа, коли Він воскрес, скоріше була прихована від очей учнів, ніж була відсутня. Їхній слабкий людський погляд не виніс би її, якщо вони повинні були бачити Христа так, щоб Він міг бути ними впізнаний. Так само пояснюються і ті обставини, що Він показував для дотику їхні сліди Своїх ран і навіть приймав їжу і пиття; не тому, щоб потребував того й іншого, а тому, що за Своєю могутністю міг робити і це. Випадок, коли ми чогось не бачимо, хоча воно і є, перебуваючи в наявності, подібно до того, як згадана світлоносність тіла Христа, хоча вона, як було зазначено вище, не була видимою апостолам, які, однак, все інше бачили, грецькою мовою називається ἀορασία – словом, яке наші перекладачі, не будучи в змозі перекласти його латинською мовою, переклали у книзі Буття як «сліпота». Нею вражені були содомляни, коли шукали двері праведного чоловіка і не могли їх знайти (Бут. 19:11). Якби це була та сліпота, за якої не можна бачити нічого, то содомляни запитували б не про двері, до яких підійшли, а шукали б провідників, які б підвели їх туди.

Не знаю як, але ми сповнені такою любов’ю до блаженних мучеників, що бажали б і в майбутньому царстві бачити на їхньому тілі сліди тих ран, які вони прийняли за ім’я Христа, – і, можливо, побачимо. Рани ці будуть у них не потворністю, а гідністю, – певною, хоча і в тілі сяючою, красою, але красою не тіла, а чесноти. Проте, однак, якщо мученики позбавлені були тут якихось членів, вони не залишаться без цих членів у воскресінні мертвих, яким сказано: «Волосина з голови вашої не пропаде». Але якщо в новому віці буде визнано за потрібне, щоб сліди їхніх славних ран були видні на безсмертній плоті, то там, де були, як сказано, забрані або відрубані члени, з’являться сліди ран, і з’являться на тих самих, знову повернутих, але не загублених частинах. Отже, хоча всіх недоліків, що були в тілі, тоді не буде, однак такого роду недоліками не слід вважати згадані сліди чеснот.

Глава XX. Про те, що у воскресінні мертвих природа розпорошених у той чи інший спосіб тіл має бути відновлена у своїй цілості

З іншого боку, будемо далекі від думки, що для воскресіння тіл і повернення їх до життя всемогутність Творця не може зібрати всього, що було пожерте звірами або вогнем, або перетворилося на прах і попіл, або розчинилося у вологу, або випарувалося в повітря. Не будемо думати, щоб якісь надра або потаємні місця природи приховали що-небудь, що зникло від наших почуттів, до такої міри, що воно залишилося б або невідомим для відання, або таким, що вийшло з-під влади Творця всього. Цицерон, цей їхній великий письменник, бажаючи визначити Бога, каже: «Він є деякий вільний і незалежний розум, далекий від усякої смертної домішки, всезнаючий, керуючий усім і сам обдарований вічним рухом»²¹⁸. Те саме (судження) зустрічається в доктринах великих філософів. Отже, кажучи їхньою ж мовою, яким чином може що-небудь сховатися від «всезнаючого» або безслідно зникнути від «керуючого всім»?

Звідси вже розв’язується і те питання, яке видається більш важким, а саме: якщо плоть померлої людини стає плоттю іншої людини, то кому з них буде належати вона у воскресінні? Адже якби виснажена і переможена голодом людина почала харчуватися трупами людей, – а таке зло, як свідчить древня історія і як говорить нещасний досвід новітніх часів, іноді траплялося, – то хто ж буде стверджувати, що вся ця їжа викидається через нижній прохід і нічого з неї не перетворюється на плоть тієї людини, коли сама виснаженість її тіла, що була й минула, досить показує, що цим харчуванням поповнено зменшення в її тілі? Але подані мною дещо вище зауваження мають слугувати для розв’язання і цих труднощів. Бо все, що не виснажує в тілах голод, все це випаровується, звісно, в повітрі; тому-то ми й сказали, що всемогутній Бог може повернути те, що пішло. Тому і плоть та буде повернута тій самій людині, чию людську плоть вона становила спочатку. Від того іншого вона має бути відібрана, бо вона нібито взята ним у борг як чужий капітал, і має бути повернута тому, у кого позичена. Своєю чергою, і тій людині, яку виснажив голод, повернута буде її власна плоть Тим, Хто сильний зібрати і те, що випарувалося в повітря. Хоч би вона і всіляко загинула, і жодної частинки її не збереглося в жодних схованках природи, Всемогутній відновить її, звідки забажає. Але зважаючи на вислів самої Істини: «І волосина з голови вашої не пропаде», безглуздо було б думати, що тоді, коли волосина з голови людини загинути не може, можуть загинути стільки людських тіл, які з голоду виснажилися та були з’їдені…

Розглянувши й обговоривши, наскільки було потрібно, всі ці заперечення, з’єднаємо все сказане в таких загальних рисах. У вічному воскресінні плоті ріст наших тіл матиме ту міру, яка належала йому за закладеною в тіло кожного нормою підліткового віку, не досягнутого ще або вже досягнутого, зі збереженням відповідної краси в розмірах усіх частин тіла. Якщо що-небудь від тіла було забрано, як зайве подовження в якій-небудь складовій його частині, то для збереження краси це забране розміститься тоді по всьому тілу, так що і саме воно не пропаде, і збережеться пропорційність частин тіла; нічого немає неймовірного, що внаслідок цього може навіть додатися і сам зріст тіла, коли для збереження краси розміститься по всіх членах те, що в будь-якій частині тіла виявлялося зайвим і непристойним. Якщо ж наполягатимуть, що кожен воскресне з тим тілесним зростом, з яким помер, сперечатися проти такої думки надмірно палко не слід, потрібно тільки думати, що нічого потворного, нічого слабкого, нічого відсталого, нічого тлінного, словом, нічого непристойного не буде в тому царстві, в якому сини воскресіння й обітниці дорівнюватимуть ангелам Божим, не за тілом, звісно, а за блаженством.

Глава XXI. Про новий стан духовного тіла, на який зміниться плоть святих

Відповідно до цього і все, що не загине від живих чи то тіл, чи то, після смерті, від трупів, буде відновлено і разом із залишками, що збереглися в трунах, воскресне, змінившись зі старого стану тіла душевного на новий стан тіла духовного, зодягнувшись нетлінням і безсмертям. І якщо навіть або через якусь велику випадковість, або через жорстокість ворогів усе тіло буде зовсім стерте до порошку і, розвіяне, наскільки можна, вітром або водою, позбавлене будь-якої можливості перебувати десь, то і в такому разі воно не сховається від усемогутності Творця, навпаки, в ньому не загине жодна волосина на голові. Тоді підпорядкована духу плоть стане духовною, але все ж таки плоттю, а не духом, так само, як дух, підпорядкований плоті, і сам буде плотським, але все ж таки духом, а не плоттю. Прикладом цьому слугує спотворений стан нашого покарання. Не по плоті, а саме по духу були плотськими ми, яким апостол каже: «Я, браття, не міг з вами говорити як з духовними, але як з плотськими» (1Кор. 3:1) І якщо в теперішньому житті людина називається і духовною, то по тілу вона все ж таки тілесна і бачить закон у членах своїх, що протистоїть закону розуму свого (Рим. 7:23); але вона буде духовною і по тілу, коли воскресне тіло її, щоб бути тим, про яке написано: «Сіється тіло душевне, встає тіло духовне» (1Кор. 15:44).

Але якою і наскільки великою буде слава духовного тіла, побоююся, як би все, що говориться про неї, не було зухвалим красномовством, тому що ми ще не бачимо її на досвіді. Утім, оскільки про радість нашого сподівання мовчати не слід заради хвали Богові, і слова: «Господи, полюбив я красу дому Твого» (Пс. 25:8) сказано з внутрішніх глибин святої полум’яної любові, то від дарів Божих, які в теперішньому лихому житті виливаються на добрих і злих, ми, за допомогою Божою, зробимо, наскільки можемо, висновок про те, якою буде і та слава, про яку, не випробувавши її, ми, звісно, говорити гідним чином не можемо. Не згадую вже про той час, коли Бог створив людину праведною, не торкаюся блаженного життя двох партнерів у раю, тому що життя це було настільки коротким, що його не бачили і їхні діти; але хто може перерахувати знаки благодаті Божої до людського роду і в теперішньому житті, яке ми знаємо, у якому ще перебуваємо, випробування якого, навіть усе його як безперервне випробування, ми, хоч би як процвітали, не перестаємо виносити, доки в ньому перебуваємо.

Глава XXII. Про негаразди й нещастя, яким став людський рід винен за прабатьківський непослух і від яких ніхто не звільняється інакше як тільки благодаттю Христовою

Справді, якщо розглянути все від самого початку, то теперішнє життя наше, сповнене стількох і таких зол, що його взагалі важко назвати життям, показує, що весь рід смертних був засуджений. Бо що ще означає ця жахлива глибина невідання, з якої випливає всіляка омана, що занурює всіх синів Адама в якесь темне лоно, тож визволитися з нього людина не може без зусиль, скорботи і страху? Що означає сама ця любов до стількох марних і шкідливих предметів, і звідси – палкі турботи, хвилювання, смуток, печалі, страхи, божевільні радощі, чвари, суперечки, війни, підступності, дратівливість, ворожість, брехня, лестощі, обман, злодійство, хижацтво, віроломство, гордість, честолюбство, ненависть, людиновбивство, жорстокість, звірство, розпуста, розкіш, нахабство, безсоромність, нахабство, любодіяння, перелюбство, кров, перелюб, кровозмішання та численні протиприродні діяння і мерзоти обох статей, про які й говорити соромно, святотатства, єресі, богохульства, клятвопорушення, утиски невинних, наклепи, шахрайства й зради, лжесвідчення, неправосуддя, насильства, розбійництва та все інше з подібних пороків, що зараз мені не спадає на думку, хоча з цього життя й не зникає? Справді, усе це — вчинки порочних людей; проте все це походить від того кореня омани й спотвореної любові, з яким народжується кожен нащадок Адама. Адже хто не знає, з яким незнанням істини, що проявляється вже в дітях, і з яким запасом марних бажань, які починають відкриватися вже в дитині, приходить людина в це життя? Так що, якби дозволити їй жити так, як вона хоче, і робити все, чого вона бажає, то вона або все життя, або більшу його частину провела б у злочинах і лиходійствах, які я згадав і яких не зміг згадати.

Але оскільки промисел Божий не зовсім залишає засуджених і Бог не зачиняє в гніві щедроти Свої (Пс. 76:10), у самих почуттях людського роду проти тієї темряви, з якою ми народжуємося, пильнують і протистоять злим нахилам заборони та навчання, самі по собі сповнені праці й скорбот. Адже що означають ці численні залякування, до яких вдаються, щоб приборкати марноту дітей? Що таке ці вихователі, вчителі, ці різки, ремені, лозини, ця дисципліна, якою, за словами Святого Писання, потрібно скрушати ребра улюбленого сина, щоб він не виріс неслухняним? Адже якщо він зачерствіє серцем, його ледве можна буде стримати, а то й зовсім неможливо (Сир. 30:12). Що досягається цими покараннями, як не викорінення невігластва і приборкання злих бажань, з якими вадами ми з’являємося на цей світ? Що значить, що запам’ятовуємо ми насилу, а забуваємо без зусиль, – здобуваємо знання насилу, а невігластво – без зусиль, – діяльні насилу, а ледачі – без зусиль? Чи не видно звідси, до чого, наче власним своїм тягарем, буває схильна порочна природа і якої допомоги вона потребує, щоб звільнитися від цього? Бездіяльність, байдикування, лінощі, недбалість – це саме такі вади, завдяки яким ми тікаємо від праці, бо і сама праця, навіть праця і корисна, являє собою покарання.

Але крім дитячих покарань, без яких не можна навчитися тому, чого хочуть старші, – а вони насилу хочуть чогось корисного, – хто перекаже словами або уявить думкою, скільки і яких тяжіє над людським родом покарань, що стосуються не лише злості й непотребства людей нечестивих, а до загального для всіх стану? Скільки страхів і скільки лиха від дорогих втрат і смутку за ними, від збитків і стягнень, від обманів і неправди людей, від хибних підозр, від усіляких насильницьких лиходійств і чужих злочинів, бо вони часто бувають причиною і пограбування, і ув’язнення, і кайданів, і в’язниць, і заслань, і розп’яття на хресті, і відсікання частин тіла, і втрати органів, і тілесного насилля для задоволення брудної похоті того, хто ґвалтує, і багатьох інших жахливих (лиходійств)? Скільки бід і небезпек від незліченних випадковостей, що загрожують тілу ззовні: від спеки, холоду, бур, дощів, повеней, блискавки, грому, граду, грози, землетрусів, руйнувань, від роздратування, полохливості або навіть від злості в’ючних тварин, від стількох отрут, що ховаються в деревах, водах, вітрах, тваринах, від тяжких або навіть смертельних укусів диких звірів, від сказу, спричиненого скаженим собакою, тож ця лагідна і дружня тварина погрожує інколи більше, ніж леви і дракони, і робить людину, яку випадково заразить, такою жахливою, що батьки, дружина і діти бояться її більше, ніж усякого звіра? Яких бід зазнають ті, хто плаває на кораблях, і ті, хто мандрує на суші? Хто де б то не було гуляє, не будучи схильним до несподіваних випадковостей? Інший, повертаючись із форуму абсолютно здоровим, падає, ламає ногу і від цієї рани помирає. Хто, мабуть, безпечніший за того, хто сидить? І, однак, Ілій упав зі стільця і помер (1Сам. 4:18). Скількох і яких нещасть для польових плодів хлібороби, та й узагалі всі люди, бояться з неба, від землі або небезпечних тварин? Зазвичай бувають спокійні щодо жнив уже зібраних і прибраних. Але нам відомий випадок, коли вода, що раптово увірвалася, змусивши розбігтися людей, викинула і забрала з житниць прекрасний урожай хліба. Хто вважає себе забезпеченим своєю невинністю від тисячі різноманітних нападів демонів? Щоб на це ніхто не покладався, демони навіть охрещених немовлят, безневинніших за яких нікого, звісно, не буває, іноді мучать так, що з Божого попущення на них особливо показується плачевна скрутність теперішнього життя і жадане блаженство майбутнього.

Саме наше тіло схильне до стількох хвороб, що всіх їх не обіймають собою книги лікарів. У багатьох або майже у всіх із них і самі посібники, і медикаменти слугують знаряддями муки, тож цього наслідку покарань люди позбуваються за допомогою тих самих покарань. Чи не доводив спраглих людей нестерпний (внутрішній) жар до того, що вони пили людську, навіть свою власну сечу? Чи не доводив голод до того, що люди не могли втриматися від людського м’яса, – м’яса не людей, знайдених мертвими, а спеціально для цього вбитих, та й не чужих якихось? Навіть матері з неймовірною жорстокістю, яку справляє лютий голод, з’їдали власних дітей. Нарешті, хто передасть словами, як часто сам сон, що отримав ім’я у власному розумінні спокою, буває неспокійний від сновидінь, і як часто збурює бідну душу й почуття страшними кошмарами, що їх, хоча породжували й примарні предмети, але їх представляли, і, так би мовити, вони їх показували, так, що ми не в змозі бували б відрізнити їх від дійсності? Якою брехнею видінь мучаться навіть ті, хто не спить, у певних хворобах, а ще гірше – під час отрут, хоча, втім, іноді й здорових людей злі демони обманюють такими видіннями, що, якщо й не можуть їх таким чином переманити на свій бік, то, в усякому разі, оскверняють їхні почуття бажанням виконання цієї примарності.

Від цього, так би мовити, пекла теперішнього тяжкого життя звільняє тільки благодать Христа Спасителя, Бога і Господа нашого. Бо таке значення самого імені Іісус, яке перекладається Спаситель, – Спаситель, головним чином, від того, щоб після теперішнього життя не прийняло нас ще більш тяжке і вічне, не життя, а смерть. Бо, хоча в теперішньому житті й бувають великі полегшення та зцілення через священні предмети й святих людей, однак і такі милості цим шляхом не завжди передають тим, хто просить, щоб люди не заради цього прагнули релігії, а заради іншого життя, де не буде вже ніяких лих; і якщо кращим людям благодать допомагає в нещастях і теперішньому житті, то з тією лише метою, щоб вони переносили їх тим мужніше, що міцнішою є їхня віра. У цьому відношенні, кажуть учені віку цього, корисна і філософія, яку, як зауважує Туллій, деяким небагатьом людям повідомили в істинному її вигляді боги. Людям, каже він, або богами не дано більшого дару, або не могло бути дано жодного; звідси видно, що і самі ті, проти яких ми ведемо мову, хоч би як там не було, а змушені факт володіння філософією, не будь-якою, а саме істинною, визнати справою божественної благодаті. Якщо ж, далі, проти нещасть теперішнього життя дана згори небагатьом єдина допомога в особі істинної філософії, то і звідси досить видно, що рід людський засуджений на стан тяжкого покарання. А оскільки немає, як визнають вони, жодного порівняно з цим більшого дару, то треба думати, що дар цей дано не іншим якимось богом, а Тим, Якого вони, шануючи багатьох богів, називають найбільшим.

Глава XXIII. Про те, що, крім вищезгаданих лих, однаково спільних і для злих, і для добрих, стосується власне подвигу людей праведних

Але крім лиха теперішнього життя, спільного для добрих і злих, праведники мають тут і деякі свої власні подвиги, які вони здійснюють, воюючи з вадами та піддаючись випробуванням і небезпекам цієї війни. Справді, часом сильніше, часом слабкіше, але плоть не перестає протистояти духу, а дух – плоті, щоб ми не те робили, чого хочемо (Гал. 5:17), виконуючи всяку злу похіть, а наскільки це для нас можливо за допомогою згори, підпорядковували її собі, не співчуваючи їй і постійно не спала, щоб нас не обманювала думка, схожа на правду, не спокушала хитра промова, не охопила пітьма якоїсь омани; щоб не приймалося нами що-небудь добре за погане або погане за добре; щоб страх не відхиляв нас від того, що треба робити, а похіть не спрямовувала до того, чого не треба робити; щоб сонце не заходило в гніві нашому (Еф. 4:26); щоб ворожнеча не спрямовувала нас до помсти злом за зло і не пожирала самолюбною чи надмірною скорботою; щоб невдячний розум не охолоджував нас до пережитих благодіянь, а чиста совість не затьмарювалася зловісними чутками; щоб нас не вводили в оману наші власні безпідставні підозри щодо інших і не пригнічували чужі хибні підозри щодо нас самих; щоб гріх не панував у смертному нашому тілі й щоб наші члени не ставали знаряддями неправди для гріха. (Рим. 5:12-13); щоб око наше не слідувало похоті й не здолало нас бажання помсти; щоб ні зір, ні думка не прямували до того, що приносить дурне задоволення; щоб ми не схиляли свого слуху до недоброго або непристойного слова; щоб не робили того, чого не повинні робити, хоч і хотіли б; щоб ми в цій переповненій працями й небезпеками боротьбі не сподівалися на досягнення перемоги власними силами й здобуту перемогу приписували не собі самим, а благодаті Того, про Кого говорить апостол: «Дяка Богові, Котрий дав нам перемогу Господом нашим Іісусом Христом» (1Кор. 15:57). І в іншому місці він же говорить: «Все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8:37). Утім, хоч би якою силою в цій боротьбі ми боролися з вадами, навіть якби над вадами і перемогли, ми повинні знати, що поки перебуваємо в цьому тілі, нас не повинно полишати почуття, під впливом якого ми повинні казати Богові: «Прости нам провини наші» (Мф. 6:12). Але в тому царстві, в якому ми вічно будемо з безсмертними тілами, у нас не буде вже ніякої боротьби і ніяких провин; та їх і не було б, якби природа наша залишалася такою ж праведною, якою вона була створена. Тому й сама ця боротьба, звільнитися від якої ми сподіваємося перемогою, що очікує на нас, належить до числа зол теперішнього життя, яке стоїть під засудженням, як у цьому переконує нас факт існування в ньому багатьох і подібних лих.

Глава XXIV. Про ті блага, якими Творець наповнив це життя, приречене на засудження

Звернімо тепер увагу на те, якими і наскільки численними благами благість Бога, що піклується про кожне створіння, наповнила навіть цей скорботний стан людського роду, у якому прославляється правда Бога, що карає. Насамперед, того благословення, проголошеного ще до гріха: «Плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Бут. 1:28), Бог не захотів узяти назад і після гріхопадіння, залишивши і в засудженому роді даровану йому силу плодючості; цієї вкладеної в людські тіла дивовижної сили сім’я, ще дивовижнішої за силу, якою утворюється саме сім’я, не зміг вирвати навіть гріх, унаслідок якого впала на нас необхідність смерті; навпаки, поряд і разом з цією, так би мовити, рікою, з цим потоком людського роду йде те й інше: і зло, яке походить від прабатька, і благо, яке повідомляється Творцем. У первісному злі полягають два (окремих зла): гріх і покарання; у первісному добрі – свої два (окремих блага): розмноження й утворення. Але, наскільки це було в наших намірах, про зло, один із приватних видів якого, гріх, походить від нашої зухвалості, а інший, покарання, від суду Божого, сказано мною вже достатньо. Тепер я маю намір розповісти про ті блага, які Бог дарував і досі дарує навіть найпорочнішій і засудженій природі. Адже, караючи, Він не позбавив її всього, що раніше дарував, – інакше вона зовсім перестала б існувати; водночас Він не залишив її поза Своєю владою, хоча й у покарання підкорив дияволу, бо навіть самого диявола не звільнив від Своєї влади. Саме завдяки Всевишньому існує і природа, і диявол, як і все, що має буття, зобов’язане своїм існуванням Йому.

Отже, із двох благ, які, як ми сказали, походять від Божої благості, немов із джерела, і виливаються навіть на природу, зіпсовану гріхом і засуджену на покарання, розмноження є наслідком благословення, проголошеного серед перших справ творення світу, від яких Бог спочив у сьомий день. Формування ж має свою причину в тому діянні, яке Бог здійснює й донині (Ін. 5:17). Адже якби Бог забрав у творінь руку Своєї вседійної могутності, вони не змогли б ні розмножуватися, ні продовжувати своє існування у визначеній для них послідовності; навіть не змогли б утриматися бодай на якийсь час у тому стані, в якому були створені. Таким чином, Бог створив людину так, що наділив її певною плодотворною силою, завдяки якій одні люди породжують інших, передаючи їм саму здатність до цього творення, але лише здатність, а не необхідність. Кого Він побажав позбавити цієї здатності, ті залишаються безплідними, хоча й не забрав у людського роду благословення народження дітей, одного разу даного першому подружжю. Тому хоча розмноження і не забрано гріхом, але воно тепер не таке, яким було б, якби ніхто не згрішив. Звідси, людина, вінчана на початку честю, після гріхопадіння уподібнилася до худоби (Пс. 48:13) і народжує подібним чином; хоча, втім, у ній не до кінця згасла певна, так би мовити, іскра розуму, з яким вона створена за образом Божим. Але якби з розмноженням не з’єднувалося утворення, то одне воно (без утворення) не виявлялося б у своєрідних формах і видах. Адже якби люди не мали статевого союзу, то Бог і без цього міг би наповнювати землю людьми; як першу людину створив Він без статевого союзу чоловіка і жінки, так міг би Він (породжувати) і всіх; ті, хто вступає в союз, не здатні стати народжуваними без волі Творця.

Таким чином, як апостол про те духовне встановлення, завдяки якому людина утворюється для благочестя і правди, каже: «Хто насаджує і хто поливає є ніщо, а все Бог, Котрий вирощує» (1Кор. 3:7), так само точно і в цьому випадку можна сказати: «Отець, котрий запліднює – ніщо, а все Бог, що утворює, і мати, котра носить зачате і живить народжене, нічого не значить, а все Бог, Котрий вирощує». Він саме тим діянням, яке звершує досі, творить так, що насіння проростає, а з прихованих і невидимих своєрідних оболонок розкривається у видимі форми краси. Поєднуючи й складуючи незбагненним чином безтілесну і тілесну, тобто панівну і підвладну природи, Він наділяє їх душею. Це Його діяння настільки величне і дивовижне, що в того, хто спостерігає його не лише в людині, розумній істоті, яка перевершує всіх земних тварин, але й у найменшій комашці, воно викликає захоплення і хвалу Творцю.

Отже, Він дарував людській душі ум; у душі дитяти розум і усвідомлення перебувають, так би мовити, у стані сну, нібито немає їх, і повинні вони пробуджуватися та розкриватися з настанням віку, щоб дитина стала здатною до знання й навчання та готовою до сприйняття істини й любові до добра; завдяки цій-то здатності людина набуває пізнання і є істотою, обдарованою силами, якими розсудливо, наполегливо і правильно бореться проти хибних думок і всіх вроджених вад і перемагає їх нічим іншим, як бажанням вищого і незмінного блага. І якщо людина цього навіть і не робить, то хто належним чином може висловити словами або зрозуміти, якою прекрасною є сама по собі ця вкладена згори в розумну природу здатність до таких благ і яке це дивовижне діло Всемогутнього? Бо крім мистецтв жити морально і досягати безмірного блаженства, які називаються чеснотами і синам обітниці і царювання повідомляються виключно благодаттю Божою у Христі, чи не винайдено розумом людським і не вивчається стільки й таких мистецтв, які частково потрібні, а частково й стосуються задоволення, а частково й таких, що стосуються задоволень, що ця сила ума й розуму, яка перевершує всі інші, навіть і в таких зайвих, навіть небезпечних і згубних знаннях, яких вона прагне, показує, яке велике благо має людина у своїй природі, завдяки чому вона змогла або винайти ці мистецтва, або навчитися їх, або навчити їм інших?

Хто в змозі переказати, до якого дивовижного й чудесного виробництва одягу й будівель дійшла людська винахідливість, яких успіхів досягла вона в землеробстві й мореплавстві; що придумала й виробила у виготовленні судин, у розмаїтті статуй і картин; що дивовижного для глядачів і неймовірного для слухачів постаралася зробити в театрах; скільки й чого було вигадано для ловлі, умертвіння та приручення нерозумних тварин, скільки створено отрут, знарядь і хитрощів проти самих людей, і скільки ліків та медикаментів – для захисту та відновлення крихкого здоров’я, скільки вигадано приправ до страв для задоволення та подразнення смаку, яке безліч і різноманіття знаків винайдено для вираження думок, причому головне місце належить словам і буквам, які словесні прикраси і яку безліч віршованих форм вигадала для потіхи духу, скільки винайшла музичних інструментів і способів співу для втіхи слуху, якого досягла знання відстаней і чисел і з яким мистецтвом визначила рух і порядок небесних світил, якого досягла знання світових предметів; хто зможе переказати все це, особливо якби ми не захотіли обмежитися загальними словами, а побажали увійти в подробиці? Хто, нарешті, зможе визначити, скільки вжито дотепності філософами і єретиками для захисту навіть брехні та помилок? Бо в даному випадку ми говоримо про природу людського розуму, якою прикрашене теперішнє смертне життя, а не про віру і про шляхи істини, якими здобувається життя безсмертне. Оскільки Творець цієї природи є істинним і найвищим Богом, то через те, що Він усім створеним керує і володіє найвищою могутністю і найвищим правосуддям, природа ця ніколи не впала б у ці нещастя і не зазнала б нещастя вічного (окрім тільки тих, яких від них звільнять), якби раніше не було великого гріха першої людини, від якого походять усі інші гріхи.

Навіть у самому нашому тілі, хоча за смертністю воно спільне нам із дикими звірами і до того ж набагато слабкіше (тіл) багатьох із них, яка відкривається благість і промисл Творця! Чи не розташовані на ньому органи чуття та інші члени і чи не співмірні вид, форма і зріст його таким чином, щоб вказувати, що воно створене для служіння розумній душі? Людина створена не так, як істоти, позбавлені розумної душі, які ми бачимо нахиленими до землі; спрямована до неба фігура її тіла нагадує їй розмірковувати про високі предмети. Далі, та рухливість, яка надана язику і рукам, зручна і пристосована для письма і мовлення і для виконання вельми багатьох мистецтв і занять, хіба не зрозуміло показує, для служіння якій душі надано подібне тіло? Але якщо навіть і не брати до уваги потреб практичних, відповідність усіх частин тіла така велика і так ці частини відповідають одна одній прекрасною пропорцією, що не знаєш, чи більше при створенні тіла мала місце ідея користі, ніж ідея краси. Принаймні, ми не бачимо в тілі нічого, створеного заради користі, що водночас не мало б і краси. Це для нас було б ще ясніше, якби ми знали ті точні розміри, у яких усе між собою пов’язане і з’єднане; але людському дослідженню, за умови старанного вивчення, це може підлягати лише в зовнішніх частинах, а те, що сховане й для нашого ока недоступне, як, наприклад, сплетіння вен, нервів і нутрощів, а також таємниці головних життєвих частин, – то не піддається дослідженню. Хоча жорстока допитливість лікарів, яких називають анатомами, і змушує їх розкривати трупи померлих; хоча руками того, хто розтинає та досліджує померлих, досить безжально виводиться на світ усе найпотаємніше в людських тілах, щоб дізнатися, що, як і де слід лікувати; однак ті точні пропорції, про які я говорю, які кожному органу та всьому тілу зовні й усередині надають гармонійного поєднання, що грецькою називається ἁρμονία, не тільки ніхто не в змозі розкрити, але й ніхто не наважується навіть досліджувати.

Якби могли вони стати відомими, то і в самих внутрішніх частинах, які не містять у собі жодної краси, відкрилася б така витонченість ідеї, що розум віддав би перевагу над нею перед усілякою видимою формою, що приносить задоволення тільки оку. Але дещо в тілі розташоване й так, що має одну лише красу, а не користь; так, наприклад, груди чоловіка мають соски, а обличчя – бороду; що борода слугує не захистом, а прикрасою чоловіка, це доводять чисті обличчя жінок, які, як слабші, скоріше б, звісно, мали потребу в (такому) захисті.

Отже, якщо немає жодної частини тіла (принаймні з числа видимих, щодо яких ніхто й не сперечається), який був би пристосований для виконання якоїсь функції так, щоб одночасно не був і прекрасним; але є деякі частини тіла, які мають лише красу, але не користь, то з цього, думаю, легко зрозуміти, що при створенні тіла його гідність ставилася вище за практичну потребу. Адже практична потреба зникне, і настане час, коли ми будемо взаємно насолоджуватися лише красою без будь-якої похоті; що особливо слід віднести до слави Творця, Якому в псалмі сказано: «Як звеличився Ти дивно. Ти прибрався у славу й у величну красу» (Пс. 103:1).

А якими словами може бути визначена краса і користь інших створінь, милуватися і користуватися якими божественна щедрість дозволила людині, хоч і приреченій і засудженій на труди і негаразди? – краса, що полягає в різноманітній і багатоманітній красі неба, землі й моря, у такій великій кількості й у такій дивовижній розкоші світла, у сонці, місяці й зірках, у тінистості лісів, у барвах і пахощах квітів, у великій кількості щебечучих піст-роперих птахів, у розмаїтті стількох і таких тварин, з яких найбільше викликають здивування ті, що мають менше об’єму (бо ми дивуємося більше роботі мурах і бджіл, ніж велетенському тілу китів), у кількісному вигляді моря, коли воно, наче одягом, вдягається різними кольорами та буває то зеленим, і до того ж із різними відтінками, то пурпуровим, то лазурним. Як приємно дивитися на нього навіть тоді, коли воно хвилюється, і ця насолода стає ще більшою тому, що спостерігача воно пестить (надією), що не викине й не розіб’є мореплавця! Скільки їжі проти голоду і яке розмаїття смаків проти відрази розлито в багатствах природи, без будь-якого мистецтва й праці кухарів! Скільки у багатьох речах засобів для збереження та відновлення здоров’я! Яка благодатна зміна дня і ночі! Яка приємна чистота повітря! Скільки матеріалу для виготовлення одягу міститься в стеблах рослин і в тваринах! Але хто здатен усе це згадати?

Уже й те, що мною поєднано немовби в одну масу, якби я захотів розібрати й розглянути по частинах, скільки часу змусило б мене зупинятися на кожній частці, яка містить у собі вельми багато чого? І все це служить втіхою для нещасних і засуджених, а не нагородою для блаженних. Які ж будуть нагороди, якщо існує так багато різних втіх? Що дасть Бог тим, яких передвизначив до життя, якщо такими дарами обсипав передвизначених до смерті? Якими благами сповнить у майбутньому житті тих, за яких у теперішньому, за Його вибором, єдинородний Син зазнав стількох і таких різноманітних поневірянь? Звідси, ведучи мову про передвизначених до майбутнього царства, апостол каже: «Котрий Сина Свого не пощадив, а видав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?» (Рим. 8:32). Коли обіцянка ця здійсниться, що тоді ми будемо? Якими будемо? Які отримаємо в тому царстві блага, бо в смерті Христа за нас отримали вже таку заставу? Яким буде дух людини, коли не матиме вже жодного пороку, якому б підкорявся, або якому б поступався, або навіть проти якого б із честю боровся, але буде сповнений уже повної миру чесноти Яке й наскільки ясне й вірне, чуже від усякої омани і таке, що не вимагає зусиль, знання всіх речей буде там, де ми будемо напоюватися премудрістю Божою з самого її джерела з найвищим блаженством і без жодного утруднення? Яким буде тіло, яке, абсолютно підпорядковане духу і ним рясно оживлюване, не потребуватиме жодного харчування? Бо воно буде не тваринне, а духовне тіло, яке хоч і має плотську субстанцію, але позбавлене всякого плотського ушкодження.

Глава XXV. Про впертість деяких людей, які заперечують воскресіння плоті, якому, згідно з передбаченнями, вірить увесь світ

Утім, про блага духу, якими в стані повного блаженства він буде насолоджуватися, знамениті філософи з нами не розходяться в думках; вони сперечаються про воскресіння плоті і, наскільки можуть, заперечують цю істину. Але численні віруючі залишили нечисленних заперечувачів, учених і невчених, мудреців цього світу та невігласів і з віруючим серцем звернулися до Христа, Який Своїм воскресінням довів те, що для них здавалося безглуздістю. Світ уже увірував у істину, передбачену Богом, Який передбачив також і те, що світ увірує в цю істину. Не чародійства Петра²¹⁹ змусили Його провістити цю істину разом із похвалою тим, хто увірує в неї задовго до того. Адже Він — той Бог, перед Яким (як я вже неодноразово згадував і не соромлюся нагадати) тремтять і самі божества, за визнанням Порфирія, який намагається довести це через оракулів своїх богів. Він так звеличує Його, що називає то Богом-Отцем, то Богом-Царем. Нехай не буде так, щоб ми розуміли Його пророцтва так, як цього хочуть невіруючі, які йдуть за світом у своєму запереченні того, у що, як Він передбачив, світ мав увірувати. Чому б нам не розуміти це радше так, як, за Його передбаченням, світ повинен був увірувати, а не так, як вигадують небагато пустомовців, які не бажають вірити разом зі світом у те, у що, за Його передбаченням, світ мав увірувати? Адже якщо цьому, як вони кажуть, потрібно вірити інакше для того, щоб не завдати Богові, за Якого вони є такими ревними свідками, образи, назвавши написане про те дрібницями; то чи не тим більшої образи наносять Йому вони, кажучи, що його треба розуміти інакше, а не так, як увірував світ, віру якого Він сам же похвалив. Сам обіцяв і Сам виконав? Адже одне з двох: або Він не сильний, щоб плоть воскресла і була жива на віки вічні; або вірити, що Він це зробить, не слід тому, що (воскресіння плоті) є злом і Його не гідне. Але про Його всемогутність, якою створено стільки неймовірного, ми сказали достатньо. Якщо вони хочуть дізнатися, чого Всемогутній не може, то ось чого: я скажу, що Він не може обманювати. Будемо ж вірити, що Він може, не вірячи, що не може. Отже, з тієї причини, що Він не може обманювати, вони повинні вірити, що Він виконає те, що обіцяв виконати, і до того ж вірити так, як вірить світ, віру якого Він Сам передбачив, Сам похвалив, Сам обіцяв і Сам привів у виконання. А чим доводять вони, що (воскресіння плоті) є зло? Там не буде ушкодження, яке являє собою зло тілесне. Про порядок стихій ми вже міркували; про інші людські здогадки сказали достатньо; яка буде в нетлінному тілі легкість руху, це, гадаю, ми в тринадцятій книзі достатньо показали з теперішнього стану цілком здорового тіла, який, звісно, не йде ні в яке порівняння з майбутнім безсмертним станом. Нехай прочитають попередні книги цього твору ті, які або їх не читали, або ж хочуть відновити в пам’яті прочитане.

Глава XXVI. Яким чином положення Порфирія, що блаженні душі звільнені будуть від усякого тіла, спростовується думкою Платона, за словами якого вищий Бог обіцяв богам, що їх ніколи не залишать тіла

Але за словами Порфирія, щоб душа була блаженна, вона має бути звільнена від усякого тіла. Таким чином, абсолютно марно бути тілу, як ми сказали, нетлінним, якщо душа буде блаженною не інакше, як звільнившись від усякого тіла. Але в згаданій книзі і про це сказано мною стільки, скільки було потрібно; наведемо в теперішньому випадку одну тільки точку зору. Саме, учитель всіх їх, Платон, мав би зробити у своїх книгах правку й сказати, що боги їхні, ув’язнені, за його словами, в небесних тілах, щоб бути блаженними, будуть звільнені від тіл, тобто помруть; однак (він каже так, що) Бог, Яким ці боги були створені, обіцяв їм, щоб вони могли насолоджуватися безтурботним станом, безсмертя, тобто вічне перебування в тих же самих тілах, де вони перебувають, – безсмертя, тобто вічне перебування в тих самих тілах, – обіцяв не тому, що природа їхня безсмертна, а тому, що його рішення сильніше за природу. У цьому випадку Платон спростовує їх і з боку тієї їхньої заяви, що воскресінню плоті не слід вірити тому, що воно неможливе. Бо в зазначеному місці цей філософ вельми ясно висловлює таку думку, що Бог, пообіцявши створеним Ним богам безсмертя, тим самим показав, що, хоча Він і не створив їх безсмертними, що неможливо, проте ж зробить їх безсмертними. Саме це місце з Платона свідчить наступне: «Хоча ви, як ті, що отримали початок, не можете бути безсмертними та нерозрушними, однак жодним чином не будете знищені, і жодна доля не погубить вас через смерть і не стане сильнішою за Моє рішення, яке є міцнішим зв’язком для вашого вічного існування, ніж ті зв’язки, якими ви були поєднані під час народження»²²⁰. Якщо ті, хто чує ці слова, не тільки не глухі, а й не дурні, у них, звісно, не з’явиться сумніву, що створеним богам Богом, що їх створив, обіцяється, за Платоном, те, що для них неможливо. Справді, Той, Хто каже: «Хоча ви, як ті, що отримали початок, не можете бути безсмертними та нерозрушними, однак жодним чином не будете знищені, і жодна доля не погубить вас через смерть і не стане сильнішою за Моє рішення», що інше говорить, як не ось що: «Це неможливо, однак, за Мого сприяння, ви будете такими». Отже, Він у змозі воскресити плоть нетлінною, безсмертною і духовною, Хто, за Платоном, обіцяв зробити те, що неможливо. До чого ж вони досі оголошують неможливим те, що обіцяв Бог, чому, за обіцянкою Божою, увірував світ, якому обіцяно було навіть і те, що він увірує? Адже ми говоримо, що створив це Бог, Який і за Платоном творить неможливе. Таким чином, щоб душі були блаженними, вони повинні не звільнитися від усякого тіла, а отримати тіло нетлінне. І в якому нетлінному тілі, що стало нетлінним, пристойніше їм насолоджуватися веселощами, як не в тому, в якому вони стогнали, коли воно було тлінним? У них не буде того лютого бажання, яке, вторячи Платону, вкладає в них Вергілій, кажучи:

І знову починають бажати в тіла повернутись²²¹.

Такого, кажу, бажання повернутися до тіл вони не матимуть, бо тіл, до яких вони хотіли б повернутися, вони матимуть із собою і матимуть їх так, щоб назавжди перебувати з ними й ніколи, навіть на найкоротший час, з ними не розлучатися внаслідок смерті.

Глава XXVII. Про протиріччя в думках Платона і Порфирія, за умови взаємної поступки в яких ні той, ні інший не відхилився б від істини

Платон і Порфирій висловили кожен по одній такій думці, сповістивши які разом, вони стали б, мабуть, християнами. Платон сказав, що душі не можуть бути у вічності без тіл; тому, за його словами, навіть душі мудреців після більш або менш тривалого часу повернуться до тіл. Порфирій, навпаки, каже, що найчистіша душа, повернувшись до Отця, ніколи вже не повернеться до теперішніх бід у світі. Отже, якби Платон переконав Порфирія в тому, що він правильно уявляв, а саме, що душі навіть праведників і мудреців повернуться до людських тіл, а Порфирій, у свою чергу, передав би Платону своє правильне уявлення, що святі душі ніколи не повернуться до страждань тлінного тіла, і при цьому кожен із них висловлював би не лише одну з цих думок, а обидві разом і кожну окремо, то, на мою думку, їхні погляди вилилися б у те, що душі і повернуться в тіла, і отримають такі тіла, в яких вони житимуть блаженно і безсмертно. Адже, за Платоном, навіть святі душі увійдуть у людські тіла, а за Порфирієм, святі душі ніколи не повернуться до бід теперішнього світу. Варто було б лише Порфирію сказати разом із Платоном, що душі повернуться в тіла, а Платону з Порфирієм, що душі не повернуться до цих страждань, – і вони погодилися б, що душі повернуться в такі тіла, в яких уже не зазнаватимуть жодних страждань.

Отже, ці тіла будуть не якимись іншими, а саме тими, які обіцяє Бог, що має зробити душі вічно блаженними разом із їхньою плоттю. Мені здається, що подібний висновок обидва вони могли б легко прийняти. Якщо вже ними визнано, що душі святих повернуться в безсмертні тіла, то можна було б допустити, щоб ці душі повернулися саме в ті тіла, в яких вони зазнавали страждань цього світу, в яких із благоговінням і вірою поклонялися Богові, щоб звільнитися від цих страждань.

Глава XXVIII. Що для істинної віри у воскресіння могли б повідомити один одному Платон, Лабеон або Варрон, якби думки їхні поєднати в одну точку зору

Деякі з наших людей, які шанують Платона за його найпрекрасніший спосіб викладу і за деякі висловлені ним правильні судження, кажуть, що він мав деякі подібні до наших думки і про воскресіння мертвих. Цього предмета торкається, дійсно, Тулій у книгах «Про державу», бажаючи, як сам стверджує, у цьому випадку радше пожартувати, ніж сказати те, що було насправді. Він змушує людину ожити й розповісти щось, що збігається з платонівськими міркуваннями. Лабеон навіть каже, що двоє людей померли в один і той самий день і зустрілися на певному перехресті, що потім вони отримали наказ повернутися у свої тіла і погодилися жити між собою друзями, і що в таких відносинах вони залишалися доти, доки не померли. Але ці автори розповідають нам про таке воскресіння тіла, яке бувало з тими, котрі, як ми знаємо, воскресли і повернулися до колишнього життя, але повернулися не так, щоб уже після, не зазнати смерті.

Щось набагато дивовижніше розповідає Марк Варрон у своїх книгах про походження римського народу, вважаю за необхідне навести його слова. «Деякі, – каже він, – генетліаки²²² писали, що в людей буває відродження, яке греки називають παλινγενενεσία; саме це відродження, пишуть вони, відбувається протягом чотирьохсот сорока років, тож те ж саме тіло і та ж сама душа, що колись були сполучені в людині, возз’єднуються знову». Варрон, або ж якісь, не знаю, генетліаки (він не передає імен тих, думку яких наводить), кажуть нам дещо таке, що хоча й неправдиво (бо коли душі повернулися до тіл, що їх носили, то вони потім уже не залишать їх ніколи), проте усуває та розбиває чимало аргументів на користь тієї неможливості, про яку пустословлять наші супротивники. Справді, вони думають або думали, що неможливо, щоб тіла людей, які перетворилися на повітря, на пил, на попіл, на вологу, на тіла тварин, що їх з’їли, або навіть людей, які їх з’їли, знову повернулися в те, чим були. Тому Платон і Порфирій або краще ті, які вважають себе їхніми послідовниками і ще живі, якщо згодні з нами, що й душі святих повернуться до тіл, як казав Платон, але не повернуться до поневірянь, як навчав Порфирій, тож з їхніх думок випливає як наслідок ідея, яку проповідує християнська віра, а саме – що душі повернуться в такі тіла, в яких вони могли б вічно жити блаженно без жодного лиха, – нехай із Варрона візьмуть ще й те, що душі повернуться в ті самі тіла, в яких вони були колись, і все питання про вічне воскресіння плоті в них отримає вирішення.

Глава XXIX. Про властивість того знання, яким святі в майбутньому віці будуть бачити Бога

Розглянемо тепер, наскільки Господь удостоїть нас Своєю допомогою, чим будуть зайняті святі у своїх безсмертних і духовних тілах, тому що плоть їхня житиме не тілесним, а вже духовним чином. Але, сказати по правді, я не знаю, яким буде це заняття, або краще – спокій і дозвілля. Я цього ніколи не бачив тілесними відчуттями. А якщо скажу, що бачив умом, тобто розумом, то скільки або що значить наш розум перед обличчям такої переваги? Там царює, як каже апостол, «мир Божий, який перевищує всякий розум» (Флп. 4:7). Чийого ж розуму? Звичайно, нашого, або, мабуть, і ангельського, але тільки не Божого. Отже, якщо святі житимуть у світі Божому, то, звісно, в такому, який перевершує всякий розум. І справді, наш розум він, безсумнівно, перевершує; а якщо перевершує і розум ангельський, бо хто говорить «всякий розум», той, вочевидь, не виключає й ангелів, – у такому разі ми маємо думати, що слова апостола сказані тому, що ні ми, ні ангели не в змозі знати мир Божий так, як знає його Бог.

Отже, (мир цей) перевершує всякий розум, крім, без сумніву, розуму Божого. Але оскільки і ми, притаманним нам чином причетні до цього світу, отримаємо вищий світ у собі, між собою і з Богом настільки, наскільки нам притаманне вище; то святі ангели знають, таким чином, цей світ за самою своєю природою, а люди ж у теперішньому своєму стані знають його значно менше, хоч би яким обсягом свого розуму вони вирізнялися. Бо треба мати на увазі велич того, хто говорив: «Бо ми частково знаємо і частково пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді часткове припиниться» (1Кор. 13:9-10); і ще: «Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця» (1Кор. 13:12). Так бачать уже святі ангели, які називаються і нашими ангелами, бо, позбувшись влади темряви і із заставою Духа переселившись у царство Христове, ми починаємо вже належати до тих ангелів, з якими в нас буде спільне святий і найсолодший град Божий, про який я написав уже стільки книг. Будучи Божими, ангели так само, як і Христос, є Божими і водночас нашими. Вони належать Богові, бо не відступили від Нього; нашими ж вони стали, бо прийняли нас як своїх співгромадян. Господь Іісус сказав: «Не зневажайте жодного з малих цих: бо кажу вам, що Ангели їх на небесах завжди бачать лице Отця Мого Небесного» (Мф. 18:10). Тому, як бачать вони, так будемо бачити й ми, хоча поки що ми цього не бачимо. Саме тому апостол і говорить: «Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця».

Отже, нагородою за віру слугуватиме те бачення, про яке говорить апостол Іоанн: «Коли відкриється, будемо подібні до Нього, бо побачимо Його, як Він є» (1Ін. 3:2). А під обличчям Божим треба розуміти виявлення Бога, а не якусь частину, подібну до тієї, яку ми маємо у своєму тілі і називаємо лицем.

Тому, коли запитають у мене, чим будуть зайняті святі в цьому духовному тілі, я скажу не те, що бачу, а те, чому вірю, згідно зі словами псалма: «Вірував я, тому й заговорив» (Пс. 115:1). Саме, я скажу, що святі будуть бачити Бога в самому тілі своєму; але чи за допомогою тіла вони будуть бачити Бога, подібно до того, як за допомогою тіла ми бачимо тепер сонце, місяць, зірки, море і землю з усім, що в них знаходиться? Ось питання, на яке відповісти нелегко. Справді, дико було б сказати, що святі тоді матимуть такі тіла, що не в змозі будуть, хоч би й хотіли, заплющувати та відкривати очі. Ще більш дико було б стверджувати, що там усякий, хто заплющить очі, не буде вже бачити Бога. Адже якщо пророк Єлисей, будучи відсутнім тілом, бачив, як слуга його Гиєзій від Неємана сиріянина, якого згаданий пророк зцілив від прокази, прийняв дари, що, на думку негідного раба, повинно було залишитися таємницею, бо господаря його при цьому не було (2Царів. 5:8-27), то чи не тим паче святі в тому духовному тілі все бачитимуть не лише із заплющеними очима, а й навіть і не перебуваючи в тілі? Тоді настане те досконале, про що говорить апостол: «Ми частково знаємо і частково пророкуємо; коли ж настане досконале, тоді часткове припиниться». Потім, бажаючи пояснити це за допомогою певного прикладу, він говорить про те, наскільки майбутнє життя відрізняється від теперішнього, причому йдеться не про життя звичайних людей, а навіть про тих, хто наділений особливою святістю: «Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина міркував, як дитина роздумував; а коли став мужем, тоді відкинув дитяче. Тепер ми бачимо ніби крізь потьмарене скло, здогадно, тоді ж лицем до лиця; тепер я знаю частково, а тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1Кор. 13:11-12).

Отже, якщо вже в теперішньому житті, де навіть пророцтво людей надзвичайних так можна порівняти з тим життям, як немовля – з чоловіком, Єлисей, однак, бачив, як його раб приймав дари, коли сам при цьому не був присутнім, то коли душу не буде обтяжувати тлінне тіло, а тіло нетлінне аж ніяк не буде їй на заваді, то чи будуть святі мати потребу в тому, щоб бачити тілесними очима, в яких не відчував потреби відсутній Єлисей, щоб бачити свого раба? Бо в перекладі Сімдесяти слова пророка до Гиєзія були такі: «Хіба серце моє не супровод­жувало тебе, коли обернувся назуст­річ тобі чоловік той з колісниці своєї?» (2Царів. 5:26). А пресвітер Ієронім з єврейської переклав так: «Чи не було присутнє серце моє, коли вийшов чоловік із колісниці назустріч тобі?» Пророк сказав, що бачив серцем своїм за чудесної, звичайно, допомоги, і допомоги, без сумніву, згори. Але у скільки ж разів повніше всі володітимуть цим даром тоді, коли Бог буде все і в усьому (1Кор. 15:28)! Однак і тілесні очі матимуть своє призначення, залишаться на своїх місцях, і дух буде ними користуватися через духовне тіло. Адже й той пророк, хоча й не мав потреби в них, щоб бачити відсутнього, користувався ними, щоб бачити те, що є перед очима; проте й це він міг би бачити з заплющеними очима духом, так само як бачив відсутнє, не перебуваючи там особисто. Отже, не будемо стверджувати, що святі в тому житті не будуть, закриваючи очі, бачити Бога, Якого вони будуть постійно бачити духом.

Але ось ще питання: чи будуть вони бачити Його і тілесними очима, коли ті будуть відкриті? Якщо в духовному тілі очі навіть і духовні будуть здатні бачити стільки ж, скільки здатні бачити й такі, якими ми маємо їх тепер, то, без сумніву, ними не можна буде бачити Бога. Зрозуміло, що вони матимуть зовсім іншу здатність, якщо за допомогою них буде споглядатися та нескінченна природа, яка не обмежена простором, а перебуває скрізь і всюди. Адже якщо ми говоримо, що Бог перебуває на небі й на землі (адже Він Сам говорить через пророка, що наповнює небо й землю (Єр. 22:24)), то не скажемо ж на цій підставі, що на небі Він перебуває однією частиною, а на землі – іншою, але що Він весь на небі й увесь на землі, не почергово, а разом там і тут; що неможливо для природи тілесної. Отже, сила тих очей буде кращою не в тому сенсі, що зір їхній стане гострішим, яким, як стверджують, є зір деяких змій і орлів (бо і з такою гостротою зору тварини ці не можуть нічого бачити, окрім тіл), а в тому, що вони бачитимуть і безтілесне. Можливо, ця-то велика сила зору і дана була на деякий час навіть і в теперішньому смертному тілі очам святого мужа Іова, коли він говорив: «Я чув про Тебе слухом вуха; тепер же мої очі бачать Тебе; тому я відрікаюся і розкаююся в поросі і попелі» (Йов. 42:5-6). Хоча, втім, ніщо не заважає під очима розуміти тут очі серця, про які очі говорить апостол: «І просвітив очі серця вашого» (Еф. 1:18). А що саме цими очима ми зможемо бачити Бога, коли будемо Його бачити, в цьому не сумнівається жоден християнин, який з вірою приймає те, що говорить Учитель: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5:8). Але у нас питання про те, чи можна буде бачити Бога і тілесними очима.

Правда (в Євангелії) написано: «І побачить всяка плоть спасіння Боже» (Лк. 3:6); але вислів цей без жодних труднощів можна розуміти так, нібито було сказано: «І побачить всяка людина Христа Бога», Якого бачили в тілі, і в тілі ж бачитимуть, коли він стане судити живих і мертвих. А що Христос є спасіння Боже, про це свідчать багато місць Писання, але з особливою ясністю слова високоповажного старця Симеона, який, взявши на руки немовля Христа, сказав: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє» (Лк. 2:29-30). І у вислові вищезгаданого Іова: «У плоті моїй побачу Бога» (Йов. 19:26; за Вульгатою), – як передають ці слова списки, перекладені з єврейської, – хоча, зрозуміло, висловлено пророцтво про воскресіння плоті, однак не сказано: «(Побачу Бога) за допомогою плоті моєї». Якби було сказано таким чином, то можна було б мати на увазі Христа Бога, Якого ми побачимо у плоті за допомогою плоті; у теперішньому ж своєму вигляді вислів цей можна зрозуміти і в такому значенні, як якщо б замість слів: «У плоті моїй побачу Бога», було сказано: «Буду в плоті, коли побачу Бога». І вислів апостола: «Лицем до лиця» (1Кор. 13:12) не змушує нас вірити, що Бога, Якого ми будемо нескінченно бачити духом, побачимо ми тілесним лицем, на якому знаходяться тілесні очі. Адже якби тут малося на увазі і зовнішнє лице людини, той самий апостол не сказав би: «Ми всі відкритим обличчям, як у дзеркалі, дивлячись на славу Господню, преображаємось у той же образ від слави до слави, як від Господнього Духа» (2Кор. 3:18). Не інакше розуміємо ми й те, що оспівується в псалмі: «Приступіть до Нього й просвітіться, і лиця ваші не осоромляться» (Пс. 33:6). До Бога тепер ми приступаємо вірою, яка, як відомо, є справою серця, а не тіла. Але оскільки нам не відомо, як (до Нього) приступати буде духовне тіло (а про цей незвіданий предмет ми і говоримо), то в цьому випадку, коли ми не маємо керівництва і опори в будь-якому авторитеті священних Писань, який розуміти по-різному не можна, за необхідністю на долю нам дістається те, про що сказано в книзі Премудрості, а саме: що помислм смертних нетверді, і помилкові думки їхні (Прем. 9:14).

Звісно, якби міркування філософів, згідно з яким ми сприймаємо предмети мисленні розумовим поглядом, а чуттєві, тобто тілесні, — тілесними відчуттями, так що наш розум не може споглядати ні мисленних речей через тіло, ні тілесних — без посередництва тіла, — було безсумнівно істинним, то безсумнівно істинним було б і те, що Бога неможливо бачити очима навіть духовного тіла. Однак це міркування спростовують як здоровий глузд, так і пророчий авторитет. Справді, хто ж настільки відхилився від істини, щоб наважився сказати, ніби Бог не знає тілесного? А хіба Він має тіло, очима якого міг би це знати? З іншого боку, сказане вище про пророка Єлисея чи не достатньо показує, що тілесні предмети можна бачити і духом, а не тільки тілом? Адже коли раб той прийняв дари, без сумніву, це було дією тілесною, яку пророк бачив, однак, духом; чому ж не буде такою і здатність духовного тіла, щоб тілом можна було бачити і дух? А Бог і є Дух. Потім, кожен із нас своє власне життя, яким він живе нині в тілі і яким оживляє та надає руху своїм нинішнім земним членам, пізнає через внутрішнє відчуття, а не через тілесні очі; навпаки, життя інших, хоча воно й невидиме, ми сприймаємо через тіло. Адже як інакше ми могли б відрізняти живі тіла від неживих, якби не бачили одночасно і самі тіла, і життя, яке в них перебуває, хоч і не можемо побачити його інакше, ніж через тіло? Без тіла ж ми не спостерігаємо життя тілесними очима.

Тому можливо і цілком припустимо, що світові тіла нового неба і нової землі ми будемо бачити тоді так, що за посередництвом цих тіл, які будемо і самі носити, і зустрічати всюди, куди тільки спрямуємо свої погляди, будемо з цілковитою ясністю бачити і Бога, усюди присутнього, Який усім, навіть тілесним, управляє, а не так, як тепер ми бачимо невидиме Боже через розглядання творіння (Рим. 1:20), ніби через потьмарене скло, здогадно і частково (1Кор. 13:12); до того ж для нас має більше значення віра, якій ми віримо, ніж сам вигляд тілесних предметів, які ми бачимо за посередництвом тілесних очей.

Але як тепер живих людей, які виявляють своє життя життєвими рухами, ми з першого ж на них погляду не вірою вважаємо живими, а бачимо такими, хоча не можемо бачити самого по собі їхнього життя, яке, без жодного сумніву, бачимо в них за допомогою тіл; так само точно за посередництвом тіл бачитимемо і безтілесного, Бога, що всім керує, всюди, куди тільки звернемо духовні погляди своїх тіл. Отже, якщо ми бачитимемо Бога тілесними очима так, що вони в стані такої переваги матимуть щось подібне до розуму, чим могла б бути видима і безтілесна природа (що, втім, важко і навіть неможливо довести жодними прикладами і свідченнями божественних Писань), або ж (що зрозуміти легше) Бог буде нами пізнаваний і споглядатиметься так, що бачити Його буде духом кожен з нас і в кожному з нас, один в одному, і в самому собі, і в новому небі й новій землі, і в усьому, чим буде тоді створіння, в усякому тілі, на яке тільки будуть спрямовані витончені очі духовного тіла. Тоді навіть і помисли наші будуть відкриті взаємно в одних для інших. Бо тоді здійсниться те, що апостол безпосередньо за словами: «Не судіть ніяк передчасно» додає: «Доки не прийде Господь, Котрий освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри; і тоді кожному буде похвала від Бога» (1Кор. 4:5).

Глава XXX. Про вічне блаженство Граду Божого і вічну суботу

А яким буде те блаженство, коли не буде вже жодного зла, не буде приховано жодного добра, а заняття полягатиме в хвалі Богові, Який буде все в усьому! Бо не знаю, чим іншим можуть займатися там, де буде нескінченне дозвілля, де не буде праці, спричиненої будь-якою потребою. Крім того, в цьому переконує мене і свята пісня, в якій я читаю або чую: «Блаженні ті, що живуть у домі Твоєму, повіки вони будуть хвалити Тебе» (Пс. 83:5). У цій хвалі Богові братимуть участь усі частини та внутрішні органи нетлінного тіла, які зараз, як ми бачимо, зайняті виконанням різних необхідних функцій; адже тоді не буде самої цієї необхідності, а настане повнота, непорушний і безтурботний стан блаженства. Справді, тоді вже не залишаться прихованими ті частини тілесної гармонії, розташовані всередині та зовні по всьому складу тіла, про які я вже згадував і які наразі залишаються невидимими. Вони, разом з іншими великими й дивовижними явищами, які ми побачимо там, розпалюватимуть наш розумний дух до хвали Творцю, наповнюючи його почуттям розумної краси. Якими будуть рухи тих тіл, я не беруся визначити й не можу цього уявити. Однак і рух, і стан спокою, як і сам вигляд, якими б вони там не були, будуть відповідати тому місцю, де не буде нічого недостойного. Без сумніву, тіло постійно буде там, де забажає дух, але дух не захоче нічого такого, що могло б бути непристойним як для духу, так і для тіла.

Там буде істинна слава, де кожного будуть прославляти без помилок і без улесливості з боку тих, хто прославляє. Там буде справжня честь, яка не буде заперечена в того, хто її заслуговує, і не буде надана тому, хто її недостойний; до неї не наблизиться жоден недостойний, адже там не дозволено буде перебувати нікому, окрім гідних. Там запанує справжній мир, де ніхто не зазнає жодної неприємності ні від себе самого, ні від інших.

Нагородою чесноти слугуватиме там Той, Хто дарував чесноту й обіцяв їй Самого Себе, кращим і вищим за Кого не може бути нічого. Бо сказане Ним через пророка: «Буду вашим Богом, а ви будете Моїм народом» (Лев. 26:12), що інше означає, як не таке: Я буду Тим, звідки буде виникати все, чого тільки люди будуть бажати чесно: і життя, і здоров’я, і їжа, і багатство, і слава, і честь, і мир, і всяке загалом благо? Такий самий істинний сенс мають і слова апостола: «Буде Бог все у всьому» (1Кор. 15:28). Він буде метою наших бажань. Кого ми будемо споглядати без кінця, любити без відрази і восхваляти без втоми. Цей обов’язок, цей потяг серця і ці заняття будуть, звісно, спільними для всіх, як спільним буде і саме вічне життя.

Утім, хто може уявити помислом, а тим паче висловити словами, які згідно із заслуженими нагородами будуть ступені честі та слави? Безсумнівно тільки, що вони будуть. Але блаженний град той бачитиме в собі настільки велике благо, що нижчий не буде так заздрити вищому, як не заздрять тепер архангелам інші ангели; кожен тоді не захоче бути тим, чого не одержав, хоч і буде з’єднаний з тим, хто одержав, найтіснішими узами згоди, подібно до того, як у тілі око не хоче бути пальцем, хоч те й інше містяться в одному нерозривному складі тіла. Таким чином, один матиме дар менший, ніж інший, але буде мати його, не бажаючи більшого.

Будуть тоді мати і вільну волю тому, що гріхи вже не будуть у змозі приносити задоволення. І свобода ця буде вищою, тому що очищена буде від задоволення грішити заради непорушного задоволення не грішити. Перша дана людині, коли вона була створена правильною, вільна воля могла не грішити, але могла і грішити; ця ж майбутня свобода буде могутнішою за ту, тому що буде вже в стані неможливості грішити.

І такою вона буде за даром Божим, а не за можливістю, що полягає в самій її природі. Бо одна справа – бути Богом, і зовсім інша – бути причетним до Бога. Бог не може грішити за самою природою; причетний же Богу неможливість грішити отримує від Бога. У цьому божественному дарі повинні були існувати ступені, тож спочатку дана була така вільна воля, за якої б людина могла не грішити, а в майбутньому така – за якої б вона вже не могла грішити; перша стосувалася стану нагороди, а остання – стану отримання нагороди. Але оскільки природа наша згрішила, бо мала таку можливість, то, очищаючись за посередництвом щедрої благодаті, вона приводиться в стан тієї свободи, за якої не могла б грішити. Як перше безсмертя, яке Адам втратив унаслідок гріха, полягало в тому, що (людина) могла не вмерти, а майбутнє полягатиме в тому, що ми тоді вже не зможемо померти; так само точно перша свобода полягала в тому, що ми могли не грішити, а майбутня полягатиме в тому, що ми тоді поставлені будемо в стан неможливості грішити. Бо воля до благочестя і правди не буде втрачена, як не втрачена тепер воля до блаженства. Щоправда, через гріх ми не зберегли ні благочестя, ні блаженства, але втративши блаженство, не втратили самої волі до блаженства. Принаймні в самому Богові, хоча Він і не може грішити, хіба з цієї причини слід заперечувати вільну волю? Отже, у тому граді всі матимуть єдину й водночас властиву кожному вільну волю, очищену від усякого зла й наповнену всяким добром, яка нескінченно насолоджуватиметься втіхами вічних радощів. Вона забуде про свою провину й покарання, але не настільки, щоб забути про своє визволення й не бути вдячною своєму Визволителю.

Таким чином, у теоретичному пізнанні навіть там зберігатиметься спогад про минулі біди; водночас у відчуттях буде повне їхнє забуття. Адже навіть найдосвідченіший лікар, знаючи майже всі хвороби тіла завдяки своїй науці, не може відчути багато з них так, як відчуває їх той, хто сам їх пережив. Отже, знання про зло буває двояким: одне ґрунтується на теоретичному розумінні, інше — на досвіді пережитого зла (адже по-різному ми пізнаємо вади через настанови мудрості й через життя, наповнене дурістю). Так само й забуття зла буває двох видів. Інакше забуває про них людина освічена і вчена, і інакше – людина, яка перенесла і випробувала їх сама; перша, коли не звертає уваги на досвід, а остання, коли звільняється від (самих) бід. Згідно з цим останнім видом забуття святі не пам’ятатимуть своїх минулих бід, бо будуть вільні від них настільки, що всі їхні нещастя геть вивітряться з їхніх відчуттів. Однак сила знання, яка в них буде велика, нагадуватиме їм не тільки про їхнє власне минуле злополуччя засуджених, а й про вічне злополуччя засуджених. Інакше, тобто якщо вони не знатимуть, що були злополучні, яким чином заспівають вони, як говориться в псалмі, «милості [Твої], Господи, повіки» (Пс. 88:2)? Більш втішною за цю пісню во славу благодаті Христа, кров’ю Якого ми врятовані, для града того не буде абсолютно нічого. Тоді здійсняться слова «Заспокойтеся і пізнайте, що Я — Бог» (Пс. 45:11). Це буде воістину великою, такою, що не має вечора, суботою, яку восхваляє Господь при перших ділах світу, там, де читаємо «І спочив у день сьомий від усіх діл Своїх, які чинив. І благословив Бог сьомий день, і освятив його, бо спочив від усіх діл Своїх, які Бог чинив і створював» (Бут. 2:2-3). Сьомим днем будемо навіть і ми самі, коли будемо сповнені й оновлені Його благословенням і освяченням. Там, зупинившись, побачимо, що Він є Бог, чим хотіли бути ми самі, коли відпали від Нього, почувши слова спокусника: «Ви будете, як боги» (Бут. 3:5), і віддалилися від істинного Бога, за творчою волею Якого ми повинні були стати богами не через відступництво від Нього, а через причастя до Нього. Бо що ми зробили без Нього, як не знемогли під вагою Його гніву (Пс. 89:9)? Звільнившись від цього гніву й досягнувши досконалості благодаттю, яка перемогла гнів, ми будемо вічно вільними, споглядаючи, що Він є Бог, Яким і ми будемо наповнені, коли Він «буде все у всьому» (1Кор. 15:28). Адже і самі наші добрі справи зараховуються нам для отримання нами цієї суботи в тому випадку, коли ми дивимося на них, як на Його справи, а не як на наші. Якщо ми приписуватимемо їх собі, в такому разі вони будуть ділами рабськими, бо про суботу сказано: «Не роби в ньому ніякої справи» рабської (Повт. 5:14). Тому й пророком Єзекіїлем говориться – «Дав їм також суботи Мої, щоб вони були знаменням між Мною і ними, щоб знали, що Я Господь, Який освячує їх» (Єз. 20:12). Це ми сповна дізнаємося тоді, коли будемо сповна вільні й сповна побачимо, що Він є Бог.

Саме число віків, немов би днів, якщо ми рахуватимемо їх за тими періодами часу, вказівку на які знаходимо в Писанні, виявиться суботством, бо число це є сім; так, перший вік, немов би перший день, простягається від Адама до потопу, другий – від потопу до Авраама; рівні вони, втім, не тривалістю часу, а числом поколінь, бо і в тому, і в іншому їх по десять. Потім, від Авраама до пришестя Христового, за розрахунками євангеліста Матфея, слідують три віки, з яких кожне містить у собі по чотирнадцять поколінь, а саме: від Авраама до Давида, від Давида до переселення у Вавилон і від переселення до Вавилону до Різдва Христового. Усіх, отже, п’ять. Тепер іде шостий, якого не слід вимірювати жодним числом поколінь, з огляду на те, що сказано: «Не ваше діло знати часи чи строки, які Отець поклав у Своїй владі» (Діян. 1:7). Після цього віку Бог ніби спочиває в сьомий день, влаштувавши так, що в ньому спочиває і сам цей сьомий день, чим будемо вже ми самі. Про кожне з цих віків докладно розмірковувати тепер було б довго. Принаймні, цей сьомий вік буде нашою суботою, кінець якої буде не ввечері, а Господнім, наче вічним восьмим днем, який Христос освятив Своїм воскресінням, пророчо зображуючи цим вічний спокій не лише духу, а й тіла. Тоді ми звільнимося і побачимо, побачимо і возлюбимо, возлюбимо і возхвалимо. Ось те, чим будемо ми без кінця! Бо яка інша мета наша, як не та, щоб досягти царства, яке не має кінця?

Вважаємо обов’язок теперішньої великої праці з допомогою Божою виконаною. Для кого вона мала або для кого занадто велика, нехай пробачать мене, а для кого є достатньою, нехай не мені, а разом зі мною вознесуть подяку Богові. Амінь.

* * *

^{*****************} Цицерон має тут на увазі не свій час, а час Сципіона Молодшого та Лелія, яких він зображає як співрозмовників у цитованому творі.

²¹⁴ Про державу, кн. 2. гл. 21.

²¹⁵ Див. вище, кн. 18, гл. XXI

^{******************} Фолл – дрібна монета.

²¹⁶ Див. Аристот. de Coelo, lib. IV, cap. 6.

²¹⁷ Див. вище, кн. 10, гл. 16.

²¹⁸ Cicer. Tuscul. I.

²¹⁹ Див. вище, кн. 18, гл. 52.

²²⁰ Див. вище, кн. 13, гл. 16.

²²¹ Енеїд. кн. 6:вірш. 751

²²² Генетліаки (Genetliaci) провісники долі новонародженого за зірками.