Про останній суд і про свідчення як Нового, так і Старого Завіту, що провіщають майбутнє

Глава I. Про те, що хоча Бог судить у всякий час, але в цій книзі йтиметься власне про Його останній суд

Маючи намір говорити про день останнього суду Божого, який звершуватиме Сам Господь, і захистити його дійсність перед нечестивими та невіруючими, ми повинні розпочати з божественних свідчень, поклавши їх за основу, немов фундамент будівлі. Ті, хто відмовляється вірити цим свідченням, намагаються протиставити їм хибні й оманливі докази людського розуму. Вони роблять це або щоб довести, ніби свідчення, наведені зі священних Писань, мають інше значення, або щоб цілком заперечити їхню божественну природу. Адже, на мою думку, не знайдеться жодної смертної людини, яка, зрозумівши ці свідчення у їхньому буквальному значенні та повіривши, що вони проголошені найвищим і найістиннішим Богом через святі душі, не прийняла б їх до серця і не погодилася б із ними. Чи визнає вона це відкрито, чи, через слабкість, посоромиться або побоїться зізнатися, чи через упертість, схожу на божевілля, стане з усіма зусиллями захищати свідому і очевидну брехню проти явної та загальновизнаної істини.

Отже, вся церква істинного Бога сповідує та проголошує, що Христос має прийти з неба, щоб судити живих і мертвих. Це називається остаточним днем божественного суду, або останнім часом. Скільки саме днів триватиме цей суд, невідомо, але кожен, навіть той, хто поверхово читає Святе Письмо, знає, що слово «день» там часто вживається в сенсі певного періоду часу. Коли ми говоримо про цей день суду, то додаємо: остаточний або останній, адже Бог судив і судить постійно. Він судив людство від самого початку, коли вигнав із раю та відлучив від дерева життя перших людей, які скоїли тяжкий злочин. Він судив також і тоді, коли не пощадив падших ангелів, головний із яких, погубивши себе через заздрість, погубив і людей. Не без Його високого й справедливого суду існує сповнене обманів і скорбот життя демонів і людей, як у повітряних просторах неба, так і на землі. Але навіть якби ніхто не згрішив, Бог утримував би всю розумну істоту, яка має незмінну прихильність до Нього як до свого Господа, у блаженному стані — не без свого благого і праведного суду.

Судить Він не лише всезагальним чином, караючи демонський і людський рід за нечестя відповідно до тяжкості перших гріхів, але й розглядає особисту справу кожного, яка здійснюється за власною волею. Адже й демони моляться, щоб уникнути мук (Мф. 8:29); і коли їм виявляють милосердя або кожен із них зазнає покарання відповідно до своєї провини, це завжди відбувається без порушення справедливості. Люди, здебільшого відкрито, а таємно — завжди, отримують божественні покарання за свої вчинки, чи то в цьому житті, чи після смерті. І хоча жодна людина не може чинити належним чином без підтримки божественної допомоги, жоден демон і жодна людина не чинять несправедливо без потурання цьому самим найсправедливішим божественним судом. Як каже апостол, немає неправди у Бога (Рим. 9:14). І як той самий апостол говорить в іншому місці: «Незбагненні суди Його і недосліджені путі Його!» (Рим. 11:33).

Отже, у цій книзі я буду говорити не про ті перші й не про ці повсякденні Божі суди, а про найостанніший суд, який здійснить Христос, коли прийде з неба судити живих і мертвих. Цей суд називається днем суду у власному сенсі, бо тоді вже не залишиться місця для здивованих запитань: чому ця несправедлива людина щаслива, а той праведник — нещасний. У той день справжнє і повне щастя стане долею добрих, а заслужене й найбільше нещастя — долею злих.

Глава II. Про нерівномірності людської участі, про які не можна сказати, щоб їм не був притаманний суд Божий, хоча простежити цей суд немає можливості

Нині ми вчимося байдуже переносити зло, бо його терплять як добрі, так і злі, і не надавати великого значення благам, оскільки ними користуються і праведні, і нечестиві. Тому божественне вчення залишається рятівним навіть у таких обставинах, коли справедливість Божа не проявляється очевидно. Ми не знаємо, за яким судом Божим добра людина перебуває в бідності, а зла насолоджується багатством; чому той, хто через свою розпусну поведінку, здавалося б, мав би страждати, радіє, а праведник, чиє життя гідне похвали, терпить прикрощі; чому невинний виходить із суду не тільки без помсти, а й засудженим, не маючи сил протистояти неправді судді чи спростувати брехливі свідчення, тоді як лиходій залишається непокараним і навіть тріумфує; чому нечестивий має міцне здоров’я, а благочестивий знемагає від хвороб; чому юнаки з чудовим здоров’ям стають розбійниками, тоді як ті, хто не здатен заподіяти шкоди, потерпають від тяжких хвороб; чому рання смерть забирає дітей, корисних для людства, тоді як ті, кому, здається, не слід було б і народжуватися, живуть надто довго; чому злочинці користуються суспільною повагою, а бездоганні люди залишаються в тіні забуття. Хто зможе зібрати чи перелічити всі ці явища? Будь у цих явищах, за самої їхньої нібито безглуздості, певна стабільність, так, щоб у цьому житті, в якому «Людина, – за словом священного псалма, – як подих вітру; дні її — як тінь, що зникає» (Пс. 143:4), швидкоплинними і земними благами користувалися тільки злі, а зло терпіли лише добрі, – це можна було б віднести до справедливого і навіть благосклонного суду Божого; для тих, що не мають наслідувати благ вічних, що дарують блаженство, блага швидкоплинні і земні слугували б або спокусою, відповідно до їхньої злості, або розрадою, з милосердя Божого; а для тих, яким вічні муки не загрожують, тимчасові нещастя слугували б або покаранням за їхні великі чи малі гріхи, або тренуванням для їхніх чеснот. Тепер же, коли не тільки добрі зазнають лиха, а злі процвітають, що видається несправедливим, але коли дуже часто буває й так, що злі зазнають лиха, а добрі досягають добробуту, – Божі суди робляться ще незбагненнішими, а путі Його – недосліджені (Рим. 11:33).

Хоча ми й не знаємо, за яким судом Бог, що володіє найвищою силою, мудрістю і правдою, здійснює або допускає це, ми спасительно вчимося не надавати великого значення тим благам чи злу, які є спільними для добрих і злих. Натомість ми маємо шукати благ, що належать виключно добрим, і уникати лих, які є виключною долею злих. Коли ми постанемо перед Божим судом, який часто називають днем суду або днем Господнім, тоді відкриється найвищий ступінь справедливості не лише того суду, що буде виголошений у той час, але й усіх судів, які були виголошені від самого початку й виголошуватимуться до того моменту. Тоді стане очевидно, наскільки справедливий Божий суд, навіть у тому, що нині багато Його справедливих рішень приховані від розуміння й відчуття смертних. Однак віра благочестивих визнає, що все сокровенне в Божих судженнях є справедливим.

Глава III. Що говорив Соломон у книзі Екклезіаста про те, що в цьому житті є спільним і для добрих, і для злих

Соломон, наприклад, наймудріший цар ізраїльський, який царював у Єрусалимі, так розпочав книгу, що називається книгою Екклезіаста і розміщена іудеями в каноні священних книг: «Суєта суєт, сказав Екклезіаст, суєта суєт,— усе суєта! Що користи людині від усіх трудів її, якими трудиться вона під сонцем?» (Еккл. 1:2-3). Розвиваючи цю думку в контексті всього іншого, згадавши про скорботи й омани цього життя та про зникаючий плин часів, у якому ніщо не залишається міцним, ніщо – стійким, він певним чином оплакує в цій суєті речей під сонцем і те, що хоч і є перевага мудрості над глупотою, як є перевага світла над темрявою, і хоча очі мудрого в голові його, а нерозумний в темряві ходить, проте одна доля осягає їх усіх (Еккл. 2:13-14); одна, зрозуміло, в цьому житті, яке проходить під сонцем. Участю називає він ті лиха, які ми бачимо спільними для добрих і злих. Вказує він і на те, що добрі терплять зло, наче вони злі, а злі користуються благами, наче вони добрі, кажучи так: «Є і така суєта на землі: праведників осягає те, чого заслуговували б діла нечестивих, а з нечестивими буває те, чого заслуговували б діла праведників. І сказав я: і це— суєта!» (Еккл. 8:14). У цій суєті, достатньому з’ясуванню якої премудрий чоловік присвятив цілу книгу, щоб ми спрямували свої бажання до життя, що ґрунтується не на суєті під сонцем, а на істині під Тим, Хто створив це сонце, — у цій, кажу, суєті, чи не за справедливим і правильним судом Божим людина, яка стала такою ж, як і ця суєта, обертається на нікчемність? Надзвичайно важливо, однак, чи противиться вона в цьому житті істині, чи кориться їй, чи перебуває в істинному благочесті, чи ні. І це важливо не задля отримання благ чи уникнення зол цього життя, які минущі через свою нікчемність, а задля майбутнього суду, на якому добрі отримають вічне добро, а злі — вічне зло.

Нарешті, мудрий чоловік підсумовує цю свою книгу такими словами: «Бійся Бога і заповідей Його дотримуйся, тому що у цьому все для людини; бо всяке діло Бог приведе на суд, і все таємне, чи добре воно, чи зле» (Еккл. 12:13-14). Чи можна сказати що-небудь коротше, справедливіше, спасительніше? «Бійся, – каже, – Бога і заповідей Його дотримуйся, тому що у цьому все для людини». Кожен, хто є, є хранителем заповідей Божих, бо хто не є цим (хранителем), той є ніщо, бо він не перетворюється на образ істини, а залишається в подобі суєти. «Бо всяке діло (тобто все, що робиться людиною в цьому житті) Бог приведе на суд, і все таємне, чи добре воно, чи зле», тобто на суд над усім, що здавалося тут нікчемним і тому не звертало на себе уваги. Бо Бог і це бачить, і цього не зневажає, і не оминає його Своїм судом, коли судить.

Глава IV. Про те, що маючи намір говорити про останній Божий суд, наведемо спершу свідчення Старого, а потім Нового Завіту

Отже, зі свідчень священного Писання про цей останній суд Божий, які я вирішив викласти, слід навести спершу свідчення книг Нового, а потім і Старого Завіту. Хоча Старий передує за часом, Новий, однак, повинен віддавати перевагу йому за гідністю; бо той Старий був провісником цього Нового. Новий тому буде викладений раніше, а для більшого підтвердження будуть наведені і древні (свідчення). До Старого належать Закон і Пророки, до Нового – Євангеліє й апостольські послання. Апостол же говорить: «Законом пізнається гріх. Тепер же, незалежно від закону, явилася правда Божа, про яку свідчать закон і пророки, правда Божа через віру в Іісуса Христа у всіх і для всіх віруючих» (Рим. 3:20-22). Ця правда Божа відноситься до Нового Завіту і має свідчення про себе в старих книгах, тобто в Законі та Пророках. Отже, спершу має бути викладена сама справа, а тому взяті свідчення від очевидців. Показуючи, що саме цього порядку слід дотримуватися, сам Іісус Христос говорить: «Книжник, навчений Царства Небесного, подібний до господаря, який виносить зі своєї скарбниці нове й старе» (Мф. 13:52). Він не сказав: «старе й нове», що сказав би неодмінно, якби не бажав віддати перевагу достоїнству перед часом.

Глава V. Якими висловами Господа Спасителя звіщається божественний суд, що має бути наприкінці віку

Отже, докоряючи містам, в яких Він явив великі сили, але які не увірували, і ставлячи вище за них іноплемінників, сам Спаситель говорить: «Тиру й Сидону відрадніше буде в день суду, ніж вам» (Мф. 11:22). І трохи нижче говорить іншому місту: «Землі Содомській відрадніше буде в день суду, ніж тобі» (Мф. 11:24). Тут Він найочевиднішим чином пророкує майбутній день суду. І в іншому місці Він говорить: «Ніневітяни встануть на суд з родом цим і осудять його, бо вони покаялись після проповіді Іониної; а ось тут Більший від Іони. Цариця південна встане на суд з родом цим і осудить його, бо вона приходила з краю землі послухати мудрість Соломонову; а ось тут Більший від Соломона» (Мф. 12:41-42). Дві речі дізнаємося ми з цих слів: те, що настане суд, і те, що він настане з воскресінням мертвих. Бо кажучи про ниневітян і про царицю південну, він говорив, безсумнівно, про померлих; однак передбачив, що вони повстануть у день суду. А сказав «осудять» не тому, щоб вони самі судили, а тому, що порівняно з ними ті будуть засуджені достойно.

Ще в іншому місці, кажучи про змішання в теперішньому часі добрих і злих і про поділ їх згодом, у день суду, Він навів притчу про посів пшениці та про посів на неї плевел. Пояснюючи цю притчу учням своїм, Він сказав: «Той, Хто посіяв добре насіння, є Син Людський; поле є світ; добре насіння – це сини Царства, а плевели – сини лукавого; ворог, що посіяв їх, є диявол; жнива є кінець віку, а женці – Ангели. Тому як збирають плевели і спалюють вогнем, так буде при кінці віку цього: пошле Син Людський Ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси і тих, що чинять беззаконня, і вкинуть їх у піч вогняну; там буде плач і скрегіт зубів; тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього. Хто має вуха слухати, хай слухає!» (Мф. 13:37-43). Хоча суду чи дня суду Він тут не назвав, але досить ясно зобразив його самим ділом і провістив, що він має бути наприкінці віку.

Він же говорив учням своїм: «Істинно говорю вам, що ви, котрі пішли за Мною, при відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцятьох престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19:28). Тут ми дізнаємося, що Іісус судитиме разом зі своїми учнями. Через що і в іншому місці Він сказав іудеям: «І якщо Я силою веєльзевула виганяю бісів, то чиєю силою виганяють сини ваші? Тому вони будуть вам суддями» (Мф. 12:27).

На тій підставі, що Він говорить тільки про дванадцятьох, котрі мають сісти на престоли, ми не повинні думати, ніби з Ним судитимуть тільки дванадцять осіб. Числом дванадцять позначена відома сукупність усіх тих, хто судить, через дві частини числа сім, яким зазвичай позначають сукупність усього: ці дві частини, тобто три і чотири, помножені одна на одну, дають дванадцять. Бо і чотири рази три, і тричі чотири – дванадцять. Можлива, втім, й інша причина, яка яка може пояснити вживання цього числа дванадцять. Але при буквальному розумінні його, після того, як ми читаємо про поставлення на місце Іуди-зрадника апостолом Матфія (Діян. 1:26), апостол Павел, який найбільше потрудився (1Кор. 15:10), не мав би престолу для суду, а тим часом він прямо вказує, що разом з іншими святими і сам належить до числа суддів, коли каже: «Хіба не знаєте, що ми будемо судити ангелів» (1Кор. 6:3). Така ж невідповідність при буквальному розумінні числа дванадцяти була б і в застосуванні до тих, хто має підлягати суду. З того, що сказано «судити дванадцять колін Ізраїлевих», не слідує, нібито покоління Іуди, яке за числом тринадцяте, не буде ними судимим, або що вони судитимуть тільки цей народ, але не всі інші. А кажучи «при відновленні світу», Він давав розуміти під цим ім’ям, воскресіння мертвих. Бо наша плоть так само буде відроджена нетлінням, як відроджена душа наша вірою.

Оминаю висловлювання про останній суд, які при глибшому розгляді здаються суперечливими або, радше, відносяться до інших тем, як-от: про пришестя Спасителя, що весь цей час виявляється в Його церкві, тобто в її членах, частково й окремо, оскільки вся церква є Його тілом; або ж про зруйнування земного Єрусалиму, адже й про цю подію часто говориться так, ніби йдеться про кінець віків і той останній великий суд. Розуміння всього цього можливе лише через порівняння текстів трьох євангелістів: Матфея, Марка і Луки. Те, що в одного викладено менш зрозуміло, в іншого пояснюється ясніше, тож можна дійти правильного значення того, що говориться про одну й ту саму тему. Колись я вже зробив це в одному листі, який написав на блаженну пам’ять мужу Гезіхію, єпископу Салoкському; названий цей лист «Про кінець віку».

Я перейду в цьому випадку безпосередньо до того, що в Євангелії від Матфея говориться про розділення добрих і злих на суді Христовому, який є предметом нашого дослідження і є для нас найостаннішим. «Коли ж, – говорить Іісус Христос, – прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи; і відділить одних від інших, як пастир відділяє овець від козлів; і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч. Тоді скаже Цар тим, які праворуч Нього: прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу: бо голодний був Я, і ви дали Мені їсти; спраглий був, і ви напоїли Мене; був подорожнім, і ви прийняли Мене; був нагим, і ви одягнули Мене; був недужим, і ви відвідали Мене; у в’язниці був, і ви прийшли до Мене. Тоді праведники скажуть Йому у відповідь: Господи! коли ми бачили Тебе голодним і нагодували? або спраглим, і напоїли? коли ми бачили Тебе подорожнім, і прийняли? або нагим, і одягли? коли ми бачили Тебе недужим або у в’язниці, і прийшли до Тебе? І Цар скаже їм у відповідь: істинно кажу вам: оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені. Тоді скаже й тим, які ліворуч Нього: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:31-41). Далі Він у найдетальніший же спосіб перераховує їм, чого вони не зробили, що, за словами Його, зробили праведники. На подібне їхнє питання, коли вони бачили, що Він потребує того, Він відповідає, що незроблене меншим братам Його, не зроблене Йому; і, завершуючи Свою промову, говорить: «І підуть ці на вічні муки, а праведники в життя вічне» (Мф. 25:46). Євангеліст же Іоанн оповідає, що Він провістив, що суд має бути після воскресіння мертвих. Адже сказав: «Отець не судить нікого, а весь суд віддав Синові, щоб усі шанували Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, той не шанує і Отця, Який послав Його», он тотчас же прибавил: «Істинно, істинно кажу вам: хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя, і на суд не приходить, а перейшов від смерті в життя» (Ін. 5:22-24). Тут Він сказав, що вірні Його не прийдуть на суд. Яким же чином вони після суду будуть відокремлені від злих і стануть праворуч від Нього? Очевидно, що в цьому місці Він вжив слово «суд» замість слова «осудження». До такого суду, справді, не прийдуть ті, котрі слухають слово Його і вірують у Того, Хто Його послав.

Глава VI. Що таке перше і друге воскресіння

Продовжуючи, Він говорить: «Істинно, істинно кажу вам: настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть. Бо як Отець має життя в Самому Собі, так і Синові дав мати життя в Самому Собі» (Ін. 5:25-26). Він не говорить ще про друге воскресіння, тобто про воскресіння тіл, але говорить про перше, яке відбувається нині, щоб відрізнити власне останнє. Він вживає вираз: «Настане час, і настав уже», але це – воскресіння не тіл, а душ. Бо й душі мають свою смерть у нечесті та гріхах; вони мертві цією смертю. Це про них той самий Господь говорить: «Залиши мертвим ховати своїх мерців» (Мф. 8:22), тобто щоб мертві в душі ховали мертвих тілом. Отже, маючи на увазі цих мертвих у душі нечестям і неправдою, Він каже: «Настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть». Сказав «почувши», тобто послухавшись, увірувавши і залишившись непохитними до кінця. Цього разу Він не зробив жодної різниці між добрими і злими. Бо для всіх благо почути Його голос і ожити, переходячи до життя благочестя від смерті нечестя. Про цю смерть говорить апостол Павел: «Якщо один помер за всіх, то всі померли. А Христос помер за всіх, щоб живущі вже не для себе жили, але для померлого за них і воскреслого» (2Кор. 5:14-15). Отже, усі померли в гріхах — як у первородних, так і в доданих власною волею, через невідання чи свідомо, або через невиконання вимог справедливості. За всіх цих мертвих помер один живий — той, хто не мав жодного гріха, щоб ті, хто отримує життя через відпущення гріхів, жили вже не для себе, а для Того, хто помер за всіх через наші гріхи й воскрес заради нашого виправдання. Так, віруючи в Того, хто виправдовує нечестивого, ми, виправдані від нечестя, немов ожилі від смерті, можемо брати участь у першому воскресінні, що звершується вже тепер. У цьому першому воскресінні беруть участь лише ті, хто буде вічно блаженним; у другому ж воскресінні, яке слідує за першим, за словами Його, братимуть участь як блаженні, так і нещасні. Перше воскресіння — це прояв милосердя, друге ж є справою суду. Саме тому у псалмі й сказано: «Про милість і правосуддя буду співати Тобі, Господи» (Пс. 100:1).

Переходячи до цього суду, Він слідом за тим говорить: «І дав Йому владу суд творити, бо Він є Син Людський» (Ін. 5:27). Тут Він показує, що прийде судити в тій же плоті, в якій приходив, щоб бути судимим. З цією метою Він вживає вираз: «Бо Він є Син Людський». І слідом за словами, які ми навели, говорить: «Не дивуйтесь цьому, бо настає час, коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло – у воскресіння суду» (Ін. 5:28-29). Це той суд, про який Він сказав трохи раніше, кажучи: «Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має вічне життя, і на суд не приходить, а перейшов від смерті в життя» (Ін. 5:24), тобто беручи участь у першому воскресінні, яким нині відбувається перехід від смерті до життя, він не підлягатиме осуду, який Він позначив словом «суд». Нехай же, отже, воскресає в перше воскресіння той, хто не бажає зазнати осуду в друге воскресіння. Адже «Істинно, істинно кажу вам: настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть», тобто, не підпадуть під осуд, який називається другою смертю; у цю другу смерть, після другого, що має бути тілесним, воскресіння, спадуть ті, хто в перше воскресіння, яке є воскресінням душ, не воскрес. «Настає час (тепер не говорить: «І настав уже»; тому що воно настане наприкінці віку, тобто на останньому і великому суді Божому), коли всі, хто в гробах, почують голос Сина Божого; і вийдуть». Не сказав, як про перше воскресіння: «І, почувши, оживуть». Бо не всі оживуть тим життям, яке, оскільки воно блаженне, одне має носити назву життя. Звичайно, слухати і вийти з гробів під час воскресіння плоті не можуть без якого б то не було життя. Але чому не всі оживуть, Він учить у наступних словах, говорячи: «А ті, хто чинив зло (вийдуть) – у воскресіння суду», – це ті, які не оживуть, бо помруть другою смертю. Створили вони зло тому, що погано жили; а жили погано тому, що в перше воскресіння душ, яке відбувається нині, вони не ожили, або оживши, не залишилися в тому до кінця. Отже, як є два відродження, про які я говорив вище, одне – вірою, що звершується нині через хрещення, а інше – по плоті, що буде в нетлінні та безсмерті на великому й останньому суді, так є і два воскресіння, одне, що є й нині, – це воскресіння душ, що не допускає впасти в другу смерть; інше – друге, якого нині немає, але яке буде наприкінці віку, і буде воно воскресінням не душ, а тіл, і на останньому суді відведе в уділ одним другу смерть, іншим – життя, що не має смерті.

Глава VII. Що пишеться в Апокаліпсисі Іоанна про два воскресіння і про тисячу років, і які щодо цього можуть бути здорові судження

Апостол Іоанн у книзі, яка називається Апокаліпсис, описує два воскресіння так, що перше з них, через непорозуміння деяких, перетворилося на своєрідні вигадані оповіді. У тексті він говорить: «І побачив я Ангела, який сходив з неба і мав ключ від безодні і великий ланцюг у руці своїй. Він узяв дракона, змія древнього, котрий є диявол і сатана, і скував його на тисячу років, і вкинув його у безодню, і замкнув його, і поклав над ним печать, щоб не спокушав уже народи, доки не скінчиться тисяча років; після цього ж він має бути звільненим на короткий час. І побачив я престоли і тих, хто сидів на них, котрим дано було судити, і душі обезглавлених за свідчення Іісуса і за слово Боже, які не поклонились звірові, ні образові його, і не прийняли начертання на чоло своє і на руку свою. Вони ожили і царювали з Христом тисячу років. Інші ж з померлих не ожили, доки не скінчиться тисяча років. Це – перше воскресіння. Блаженний і святий, хто бере участь у першому воскресінні: над ним друга смерть не має влади, і вони будуть священниками Бога і Христа і будуть царювати з Ним тисячу років» (Об. 20:1-6).

Деякі, виходячи зі слів Апокаліпсису, дійшли висновку, що перше воскресіння буде тілесним, звернувши увагу на згадане число тисяча років. Вони побачили в цьому числі натяк на своєрідне суботство для святих — період святого спокою, що мав настати після шести тисяч років з моменту створення людини. Відповідно до слів Писання: «У Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2Пет. 3:8), ці шість тисяч років прирівнювалися до шести днів творіння, а сьомий день — тисяча років — мав стати днем суботи, часом відпочинку та святкування для святих після їхнього воскресіння. Ця думка могла б мати право на існування, якби передбачалося, що під час цього суботства святі отримають духовні радості від присутності Господа. Раніше і ми поділяли подібне бачення. Однак, якщо хтось стверджує, що воскреслі святі в цей період віддаватимуться надмірним плотським утіхам, святкуючи бенкетами, де буде надмір їжі та пиття, що перевищуватиме навіть межі невір’я, — це може здатися прийнятним лише для людей плотських. Духовні ж віряни вважають таке уявлення неприйнятним. Таких людей, які вірять у буквальне тілесне суботство з надмірними насолодами, духовні називають грецьким словом χιλιάστας. Це слово, перекладене дослівно, означає «тисячники». Їхні уявлення про воскресіння можна довго спростовувати, однак замість того краще пояснити, як правильно розуміти це місце Писання.

Сам Господь Іісус Христос говорить: «Ніхто, ввійшовши в дім сильного, не може пограбувати речей його, якщо раніше не зв’яже сильного, і тоді розграбує дім його» (Мк. 3:27). Під ім’ям сильного Він дає розуміти диявола, бо диявол у силах був утримати в полоні рід людський; під речами ж його, які мав розграбувати, дає розуміти майбутніх вірних Своїх, яких той тримав у різноманітних гріхах і нечестях. Оскільки тому сильному належало бути зв’язаним, то згаданий апостол бачив в Апокаліпсисі «Ангела, який сходив з неба і мав ключ від безодні і великий ланцюг у руці своїй. Він узяв дракона, змія древнього, котрий є диявол і сатана, і скував його на тисячу років» (Об. 20:1-2), Тобто Він усунув і обмежив його владу зваблювати та тримати у своїх руках тих, хто мав отримати звільнення. Тисяча років, як здається, може тлумачитися двояко: або це стосується інших років тисячоліття, тобто шостого тисячоліття, яке можна порівняти із шостим днем, останні години якого тривають у наш час, а потім настане субота без вечора, тобто вічний спокій святих, що не має кінця. У цьому випадку тисяча років означає останню частину тисячоліття, яка залишиться до завершення світу, подібно до того, як частина дня називається ім’ям цілого дня. Або ж апостол під тисячею років мав на увазі всі роки цього віку, де число тисяча символізує повноту часу, позначену досконалим числом. Число тисяча є повним квадратом числа десять: десять, помножені на десять, дають сто, що утворює плоску квадратну фігуру. Для того щоб надати їй висоту і зробити повною, сто знову множиться на десять, отримуючи тисячу. Іноді навіть число сто використовується для позначення повноти чогось, як, наприклад, у випадку, коли Господь обіцяє тому, хто залишив усе й пішов за Ним, кажучи: «Одержить в стократ» (Мф. 19:29; Мк. 10:30); ніби пояснюючи це, апостол говорить: «Ми нічого не маємо, але всім володіємо» (2Кор. 6:10); тому що і раніше було вже сказано: «У вірного цілий світ багатства» (Притч. 17:6). Тим більше число тисяча часто використовується для позначення повноти всього, оскільки воно символізує завершеність десятичної квадратури. Це ж тлумачення можна застосувати і до слів із псалма: «Він навіки пам’ятає завіт Свій, слово, [яке] заповідав у тисячі родів» (Пс. 104:8), тобто в усі роди.

«І вкинув його, – говорить, – у безодню, і замкнув його» (Об. 20:3). Останнім ім’ям (безодня) позначається незліченна безліч нечестивих, серця яких надто безмірні в злобі проти церкви Божої. «Замкнув» туди говориться не тому, щоб там диявола раніше не було, а тому, що, будучи усунутий від віруючих, він став сильніше володіти нечестивими. Бо той перебуває у більшій владі диявола, хто не тільки віддалений від Бога, а й без жодного приводу і підстави ненавидить тих, хто служить Богові. «І замкнув його, і поклав над ним печать, щоб не спокушав уже народи, доки не скінчиться тисяча років» (Об. 20:3); Тобто було вжито заходів, щоб диявол не міг вийти за межі дозволеного, тобто порушити встановлену заборону. А слова «І поклав над ним печать», на мою думку, означають, що Бог вирішив залишити в таємниці, хто належить до частки диявола, а хто ні. Адже в цьому світі це абсолютно приховано: невідомо, чи впаде той, хто зараз здається твердим у вірі, і чи підведеться той, хто виглядає занепалим. Накладення печатки й ув’язнення диявола стримують і усувають його від спокуси тих народів, що належать Христу, яких він спокушав або тримав у своїй владі раніше. Бо ці народи були обрані Богом ще перед створенням світу, щоб звільнити їх від влади темряви і привести до Царства улюбленого Сина Свого, як каже апостол (Еф. 1:4; Кол. 1:13). Адже кожен віруючий знає, що диявол і тепер спокушає народи й веде їх до вічної кари, але тільки тих, хто не призначений до вічного життя.

Та обставина, що він часто спокушає і тих, які, будучи вже відродженими у Христі, вступають на Божий путь, також не повинна бентежити. Адже «пізнав Господь Своїх» (2Тим. 2:19): З цих обраних нікого диявол не зможе захопити у вічне засудження. Господь знає їх як Бог, для Якого ніщо з майбутнього не є прихованим, на відміну від людини, яка бачить лише те, що відбувається зараз. Людина може спостерігати зовнішнє, але не завжди знає серце іншого, а тим більше не бачить, якою вона стане в майбутньому. Отже, диявол був зв’язаний і ув’язнений у безодню для того, щоб більше не спокушати народи, з яких складається Церква, які він раніше, до її появи, спокушав і тримав у своїй владі. Тут не сказано: «Щоб він не спокушав нікого», але чітко вказано: «Щоб не спокушав уже народи», під якими мається на увазі Церква. Слова «доки не скінчиться тисяча років» можуть означати або залишок шостого дня, що складається з тисячі років, або всі роки, які ще залишилося прожити в цьому віці.

Не слід розуміти слова: «Щоб не спокушав уже народи, доки не скінчиться тисяча років» так, ніби потім диявол почне спокушати ті народи, з яких складається передвизначена Церква, від спокушання яких його втримали кайдани й ув’язнення. У цьому випадку, можливо, вжито один із тих способів вираження, що іноді зустрічаються в Писаннях. Наприклад, у псалмі сказано: «Так очі наші — до Господа Бога нашого, аж поки помилує нас» (Пс. 122:2). Але це не означає, що після того, як Господь помилує, очі рабів Його перестануть бути зверненими до Нього. Або ж, точніше, тут слід звернути увагу на порядок слів: «І замкнув його, і поклав над ним печать, щоб не спокушав уже народи, доки не скінчиться тисяча років». Слова: «Щоб не спокушав уже народи» можна розглядати як вставку, яка має окремий сенс і не залежить від свого місця у реченні. Її ніби додано після основної думки. Тож увесь вислів можна було б переформулювати так: «І замкнув його, і поклав на нього печать, доки не скінчиться тисяча років, щоб не спокушав уже народи». Це означає, що диявол був замкнений на час тисячі років саме для того, щоб більше не спокушати народи.

Глава VIII. Про накладення кайдан на диявола і про його звільнення

«Після цього, – говорить, – він має бути звільненим на короткий час» (Об. 20:3). Якщо бути зв’язаним і ув’язненим для диявола значить не мати можливості звабити Церкву, то звільнення його чи не те значить, що він матиме цю можливість? Аж ніяк. Ніколи не спокусить він Церкву, предназначену й обрану від створення світу, про яку сказано: «Пізнав Господь Своїх» (2Тим. 2:19). І однак же Церква ця буде тут і в той час, коли отримає свободу диявол, як була тут від часу свого заснування і буде весь час у тих членах своїх, які, народжуючись, заповнюють місце тих, хто помирає. Бо трохи нижче він говорить, що звільнений диявол захопить спокушені ним по всьому світу народи у війну проти неї і що число ворогів цих буде як пісок морський. «І вийшли на широту землі, і оточили стан святих і місто улюблене. І зійшов вогонь з неба від Бога і пожер їх; а диявол, що спокушав їх, був укинутий в озеро вогненне і сірчане, де звір і лжепророк, і будуть мучитись день і ніч на віки вічні» (Об. 20:8-10). Однак це останнє твердження стосується вже остаточного суду. Я вирішив навести це свідчення в теперішньому контексті, щоб ніхто не подумав, ніби в той короткий період, коли диявол отримає свободу, Церкви на землі вже не буде, і диявол, вийшовши на волю, або не знайде її тут, або знищить, вдавшись до всіляких переслідувань. Протягом усього періоду, охопленого згаданою книгою, тобто від першого пришестя Христового до кінця віку, коли відбудеться Його друге пришестя, диявол буде зв’язаний. Але це ув’язнення не означає, що впродовж часу, названого тисячею років, він зовсім не матиме можливості спокушати Церкву; хоча навіть після свого визволення він не зможе спокушати її в повній мірі. Адже якщо бути зв’язаним означало б для нього повну неможливість і заборону спокушати, то що тоді означало б його звільнення, як не отримання цієї можливості й дозволу? Але нехай цього не буде. Ув’язнення диявола в кайдани означає, що йому заборонено чинити спокуси в повному обсязі, тобто використовувати всю свою силу або хитрість для спокушання людей, примушуючи їх силою чи залучаючи обманом на свій бік. Якби йому дозволили це робити протягом такого тривалого часу, враховуючи слабкість багатьох, він би зміг звести багатьох тих, кого Бог бажає захистити, змусивши їх впасти або не допустивши до віри. Щоб цього не сталося, диявола й ув’язнено в кайдани.

Диявол буде звільнений тоді, коли часу залишиться мало, адже всіма своїми силами та зусиллями своїх прихильників він лютуватиме, як сказано в Писанні, протягом трьох років і шести місяців. Однак ті, проти кого він вестиме війну, будуть настільки стійкими, що навіть такий великий напад його численної раті не зможе їх зламати. Якби ж він ніколи не отримав свободи, його злісна могутність не виявилася б у повній мірі, і не було б випробувано терпіння святих настільки, наскільки це необхідно. Також не стало б очевидним, як Всемогутній Бог використав його велику злобу на благо. Всемогутній не повністю позбавив диявола можливості спокушати святих, але віддалив його від їхньої внутрішньої сутності, де живе віра в Бога, щоб його напади, залишаючись зовнішніми, приносили їм користь. Диявола зв’язали в його ж прибічниках для того, щоб тих незліченних слабких, якими мала примножуватися й наповнюватися Церква, він, виливаючи й упражняючи всю силу злості своєї, одних, які мали увірувати, інших, які вже увірували, перших не відвернув від віри благочестя страхом, останніх не позбавив мужності. А його звільнення наприкінці віку дозволить Божому граду побачити, якого сильного супротивника він здолав на славу свого Відкупителя, Помічника й Визволителя. Що ж ми, порівняно з тими святими й вірними, які житимуть у той час? Для їхнього випробування буде звільнений такий ворог, з яким ми, навіть поки він зв’язаний, боремося з великими труднощами і небезпеками. Утім, і зараз, без сумніву, є й були воїни Христові настільки мудрі й мужні, що, якби вони жили в час, коли диявол отримає свободу, то змогли б передбачити всі його підступи і з найбільшим терпінням витримати його напади.

Кайдани ці були накладені на диявола не лише тоді, коли Церква, що вийшла за межі Іудеї, почала поширюватися серед нових народів, але вони накладаються і зараз, і будуть накладатися до кінця віку, після якого диявол отримає свободу. Адже навіть тепер люди навертаються до віри, залишаючи невір’я, в якому він їх тримав, і, без сумніву, будуть навертатися аж до самого кінця. Для кожного, хто звільняється з-під його влади, диявол неодмінно зв’язується, коли його здобич відбирається в нього. Безодня, у якій диявол ув’язнений, не зникла зі смертю тих, хто жив у час початку його ув’язнення; їх місце займають інші, що народжуються. І до самого кінця віку їх будуть заступати ті, хто ненавидить християн, у серцях яких, темних і сліпих, диявол перебуватиме ув’язнений, як у безодні. Однак виникає питання: у ті останні три роки і шість місяців, коли диявол буде звільнений і лютуватиме з усією своєю силою, чи зможе хтось, хто раніше не мав віри, прийняти її? І як тоді збережеться істинність сказаного: «Як може хто увійти в дім сильного та пограбувати його речі, якщо спершу не зв’яже сильного?» (Мф. 12:29) Вислів цей, мабуть, змушує нас припустити, що в той короткий час ніхто не вступить до лав народу християнського, і що диявол воюватиме з тими, кого вже застане християнами, а якщо з останніх хтось, коли його переможуть, перейде на його бік, то його не треба рахувати із заздалегідь визначеним числом синів Божих. Адже не дарма той самий апостол Іоанн, який написав Апокаліпсис, говорить у своєму посланні про певних людей: «Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами» (1Ін. 2:19).

Але що станеться з маленькими дітьми? Важко повірити, що в той час не буде серед християн щойно народжених і ще не хрещених немовлят, або що в ті дні взагалі ніхто не народжуватиметься. А якщо такі діти будуть, то невже їхні батьки не знайдуть способу привести їх до купелі відродження? Якщо це станеться, то як можна пояснити, що у диявола, вже розв’язаного, будуть відбиратися його «речі», якщо, за словами Писання, ніхто не може увійти в дім сильного і пограбувати його речі, не зв’язавши спершу його самого? Проте значно більш імовірно, що в той час не бракуватиме як тих, хто відпадає від Церкви, так і тих, хто навертається до неї. І як батьки, що піклуватимуться про хрещення своїх дітей, так і ті, хто вперше увірує, будуть настільки мужніми, що зможуть подолати сильного й незв’язаного. Коли він старатись спокусити й нападатиме з усією силою, якої раніше ніколи не мав, вони зуміють завбачливо розпізнати його дії, терпляче витримати випробування і, таким чином, будуть визволені з-під його влади навіть у незв’язаному стані. Це не суперечитиме євангельським словам: «Як може хто увійти в дім сильного та пограбувати його речі, якщо спершу не зв’яже сильного?».

Адже, за буквальним змістом вислову, зазначений у ньому порядок дій збережеться: спершу сильний зв’язується, а потім, після пограбування його речей, Церква тривалий час і повсюдно розмножується серед усіх народів, як сильних, так і слабких. Укріплена вірою, вона, побачивши виконання передвіщених згори подій, зможе викрадати речі навіть у розв’язаного. Як слід визнавати, що любов багатьох охолоне, коли збільшиться беззаконня (Мф. 24:12), і що багато людей, імена яких не записані в книгу життя, піддадуться найбільшим і незвичним переслідуванням та обманам диявола, звільненого на той час, так само слід припускати, що не лише ті, кого час застане поза добром і вірністю, а й дехто з тих, хто ще перебуватиме поза Церквою, завдяки пильному вивченню Писань, які передбачили цей кінець, зміцняться Божою благодаттю. Вони, відчувши настання передбаченого часу, виявляться твердішими й здатними перемогти диявола навіть у його розв’язаному стані. Якщо це буде так, то потрібно визнати, що накладення кайданів на диявола передувало для того, щоб розкрадання його речей відбувалося як у період його зв’язаності, так і після його звільнення. Адже про це сказано: «Як може хто увійти в дім сильного і пограбувати його речі, якщо спершу не зв’яже сильного?».

Глава IX. Що таке тисячолітнє царювання святих із Христом, і чим воно відрізняється від вічного царювання

Поки диявол протягом тисячі років зв’язаний, святі, безсумнівно, царюють із Христом у цю саму тисячу років, тобто царюють уже і в цей час Його першого пришестя. Якби, незалежно від того царювання, про яке Христос скаже в кінці: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство» (Мф. 25:34), святі Його, яким Він говорить: «Я з вами по всі дні до кінця віку» (Мф. 28:20), не царювали вже з Ним нині дещо іншим, хоча й далеко не рівним чином, то Церква, звісно, не називалася б уже тепер Його царством або царством небесним (Мф. 13:52). У теперішній, звісно, час навчається в царюванні небесному той книжник, що виносять зі скарбниці своєї нове і старе, про якого ми говорили вище. Від Церкви ж будуть збирати женці й ті плевели, яким Він дозволив рости разом із пшеницею, про що, пояснюючи, Він говорить: «Жнива є кінець віку, а женці – Ангели. Тому як збирають плевели і спалюють вогнем, так буде при кінці віку цього: пошле Син Людський Ангелів Своїх, і зберуть з Царства Його всі спокуси» (Мф. 13:39-41). Чи від того царства зберуть, у якому спокус немає? Очевидно, зберуть від цього царства, яке представляє із себе тут Церкву. Говорить Він також: «Хто порушить одну з цих заповідей найменших і навчить так людей, той найменшим буде названий в Царстві Небесному; а хто виконає і навчить, той великим буде названий в Царстві Небесному» (Мф. 5:19). І того і другого, і не виконуючого на ділі заповідей, яких навчає, бо порушувати – значить не дотримуватися, не виконувати на ділі; і того, що виконує на ділі і так вчить, Він представляє в царстві небесному, але першого – малесеньким, а другого – великим. І, продовжуючи говорити, додає: «Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв (тобто не буде вищою за праведність тих, які порушують те, чого вчать. Бо про книжників і фарисеїв Він говорить в іншому місці: «Вони говорять і не роблять» (Мф. 23:3); то ви не ввійдете в Царство Небесне» (Мф. 5:20). У тому, отже, сенсі потрібно розуміти те царство небесне, в якому вони представляються обидва, але перший – найменшим, а останній – великим. Де існує той і інший рід людей, там Церква така, яка вона є в даний час; а де буде тільки один останній рід, там Церква така, якою вона буде в той час, коли злого в ній не буде.

Отже, і в теперішній час Церква є царство Христове і царство небесне. Тому і в теперішній час святі Його царюють з Ним, хоча інакше, ніж будуть царювати тоді; не царюють з Ним тільки кукіль, хоча й ростуть у Церкві разом із пшеницею. Бо царюють з Ним ті, які виконують, що говорить апостол: «Якщо ви воскресли з Христом, то шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3:1-2). Про таких же в іншому місці він говорить: «Наше жительство – на небесах» (Флп. 3:20). Царюють, зрештою, з Ним ті, котрі так належать до Його царства, що самі складають царство Його. Але яким чином складають царство Христове ті, котрі, щоб не казати про інших, хоча й перебувають у ньому, доки наприкінці віку не будуть зібрані з нього всі спокуси, однак шукають у ньому свого, а не того, що є Христове?

Про це войовниче царство, в якому ще триває боротьба з ворогом і битва з пороками, а інколи повелівають і пороками, що упокорені, аж доки не досягнуть того цілковитого миру царства, в якому буде царювання без ворога, і про це перше воскресіння, що звершується нині, згадана вище книга каже наступне. Сказавши, що диявол зв’язаний на тисячу років і потім визволиться на короткий час, і коротко згадавши слідом за тим, що впродовж цих тисячі років робитиме церква або що буде в ній робитися, книга каже: «І побачив я престоли і тих, хто сидів на них, котрим дано було судити» (Об. 20:4). Ця мова не про останній суд; потрібно розуміти ті престоли керівників і тих самих керівників, якими Церква управляється в даний час. Під цим же судом нічого кращого не можна розуміти, крім сказаного: «Що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі» (Мф. 18:18). Чому й апостол каже: «Бо що мені судити і зовнішніх? Хіба не внутрішніх ви судите?» (1Кор. 5:12). «І душі, – продовжує, – обезглавлених за свідчення Іісуса і за слово Боже» (Об. 20:4); мається на увазі те, про що вона скаже після – про воцаріння з Іісусом на тисячу років; душі маються на увазі мучеників, які ще не отримали назад своїх тіл. Бо душі благочестивих померлих не відокремлюються від Церкви, яка і в даний час являє собою царство Христове. В іншому разі пам’ять про них не здійснювалася б у спілкуванні тіла Христового; не приносило б жодної користі в разі небезпеки для життя вдаватися до Його хрещення, якби трапилося, що когось відлучили від того самого тіла покаянням або недоброю совістю. Чому все це робиться, як не тому, що і померлі суть Його частини тіла?

Отже, хоча вони ще не зі своїми тілами, проте душі їхні царюють уже з Ним, поки мине ця тисяча років. Чому в тій же самій книзі в іншому місці читається: «Блаженні мертві, які вмирають у Господі. Так, говорить Дух, вони заспокояться від трудів своїх і діла їхні йдуть услід за ними» (Об. 14:13). Отже, в даний час Церква царює з Христом в перший раз в особі живих і померлих. «Бо Христос для того і помер, і воскрес, і ожив, – як говорить апостол, – щоб владарювати і над мертвими і над живими» (Рим. 14:9). Згадується ж тільки про душі мучеників тому, що з померлих царюють переважно ті, які боролися за істину навіть до смерті. Але як під частиною ціле, розуміємо під ними й інших, померлих, які належать до Церкви, що є царство Христове.

Наступні слова: «Які не поклонились звірові, ні образові його, і не прийняли начертання на чоло своє і на руку свою» (Об. 20:4), слід розуміти як такі, що стосуються як живих, так і мертвих. Звір, згаданий у цьому тексті, може бути предметом окремого дослідження; однак правій вірі не суперечить тлумачення, що під ним мається на увазі нечестивий град і народ невірних, ворожий до вірного народу та Божого граду. Образом звіра, на мою думку, називається його лукавство, яке проявляється в людях, що зовні сповідують віру, але живуть як невірні. Вони вдають із себе те, чим насправді не є, і називаються не істинним виглядом, а хибною подобою християнина. До цього ж звіра належать не лише відкриті вороги імені Христового та Його славного граду, але й ті, кого наприкінці віку буде зібрано з Його царства, під яким розуміється Церква. А ті, що не поклонилися ні звірові, ні його образу, хто вони, якщо не ті, хто виконує слова апостола: «Не схиляйтесь під чуже ярмо з невірними» (2Кор. 6:14)? Вони не поклоняються звірові, тобто не співчувають і не підкоряються йому, і не приймають накреслення, тобто тавра злочину: на чоло — заради сповіді, на руку — заради справ. Уникаючи цього зла, вони, чи то за життя в смертній плоті, чи після смерті, вже царюють із Христом відповідним до теперішнього часу чином, протягом усього періоду, позначеного числом тисяча років.

«Інші ж із померлих, – каже, – не ожили» (Об. 20:5). Бо настане час і настав уже, коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть (Ін. 5:25). Проте інші з них не оживають. Слова «доки не скінчиться тисяча років» слід розуміти так, що вони не ожили тоді, коли мали ожити, перейшовши від смерті до життя. Тому, коли настане день воскресіння тіл, вони вийдуть із гробів не для життя, а для суду, тобто для осуду, що називається другою смертю. Хто не ожив, доки не скінчиться тисяча років, тобто хто в цей період, коли відбувається перше воскресіння, не почув голосу Сина Божого і не перейшов від смерті до життя, той у другому воскресінні, що є воскресінням плоті, остаточно разом із цією плоттю перейде в другу смерть. Далі говориться: «Це – перше воскресіння. Блаженний і святий той, хто бере участь у воскресінні першому» (Об. 20:5-6), тобто той, хто став його учасником. Учасником першого воскресіння є той, хто не лише повернувся до життя від смерті, що полягає в гріхах, а й залишився твердим у цьому житті, до якого повернувся. «Над ними, – каже, – друга смерть не має влади». Отже, друга смерть має владу над тими, про яких сказано: «Інші ж з померлих не ожили, доки не скінчиться тисяча років». Бо скільки б кожен із них не жив у тілі протягом усього цього періоду, що зветься тисячею років, ніхто з них не повернувся до життя від тієї смерті, в якій його тримало нечестя. Тому вони не ожили так, щоб стати учасниками першого воскресіння, і щоб над ними друга смерть не мала влади.

Глава Х. Що відповідати тим, хто думає, що воскресіння стосується тільки тіл, а не душ

Деякі думають, що мова може йти тільки про воскресіння тіл; і тому стверджують, що і це перше воскресіння буде в тілах. Кому властиво, кажуть вони, падати, тому властиво і підводитися (воскресати). А падають, вмираючи, тіла; від падіння вони і називаються падаллю¹⁹³. Отже, підсумовують вони, можливо, воскресіння не душ, а тіл. Але навіщо говорять вони всупереч апостолу, який має на увазі це воскресіння? Ті, безсумнівно, воскресли за внутрішньою людиною, а не за зовнішньою, яким він каже: «Якщо ви воскресли з Христом, то шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляйте, а не про земне» (Кол. 3:1-2). Ту саму думку в іншому місці він викладає іншими словами, кажучи: «Як Христос воскрес з мертвих славою Отця, так і нам ходити в оновленому житті» (Рим. 6:4). Звідси й відомий вислів: «Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос» (Еф. 5:14). Стосовно ж того, що кажуть, ніби підводитися (воскресати) можуть тільки ті, хто падає, і тому думають, що воскресіння може стосуватися тільки до тіл, а не до душ, то чому вони пропускають повз вуха наступне: «Перед своїм Господом стоїть він, або падає» (Рим. 14:4); і ще: «Хто думає, що він стоїть, хай бережеться, щоб не впасти» (1Кор. 10:12). Думаю, що застереження дається щодо падіння душевного, а не тілесного.

Отже, якщо воскресіння властиве тим, хто падає, а падають і душі, то слід само собою визнати, що і душі воскресають. А що після слів: «Над ним друга смерть не має влади» додано: «І вони будуть священниками Бога і Христа і будуть царювати з Ним тисячу років» (Об. 20:6), то це в усякому разі сказано не про самих єпископів і пресвітерів, яких у наш час винятково називають у Церкві священиками. Як усіх ми називаємо християнами через таємниче помазання, так називаємо всіх і священиками, тому що вони члени одного Священика. Про них говорить апостол Петро: «Ви – рід вибраний, царственно священство» (1Пет. 2:9). Влучно, хоча коротко і мимохідь вставлена думка, що Христос є Бог, виразом «священиками Богові і Христу», тобто Отцю і Синові; хоча через вигляд рабський і Христос, як син людський, став, таким чином, священиком на віки вічні по чину Мелхиседекову (Пс. 109:4). Про це в даному творі ми говорили не раз.

Глава XI. Про Гога і Магога, яких звільнений перед кінцем віку диявол підбурить до переслідування церкви Божої

«Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї і вийде спокушати народи, які знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на битву; число їх як пісок морський» (Об. 20:7). У той час він спокусить саме для того, щоб втягнути народи у війну. Раніше він спокушав безліччю способів і різноманіттям зла, однак тоді це буде перехід від прихованої ненависті до відкритого переслідування. Сказано «вийде» вказують на цей перехід: він більше не буде діяти приховано, а відкрито почне боротьбу. Це стане останнім переслідуванням, якому, перед останнім судом, буде піддана свята Церква, тобто град Христовий, від града диявольського, доки обидва вони перебуватимуть на землі. Народи, що називаються Гог і Магог, не слід розуміти як конкретні варварські племена, що мешкають у певній частині землі, на зразок Гетів чи Массагетів, як думають деякі через схожість їхніх імен. Також це не обов’язково іноплемінні народи, які не перебувають під римською владою. Вони символізують народи, розсіяні по всій землі, що підтверджується словами: «Вийде спокушати народи, які знаходяться на чотирьох кутах землі», а потім додається: «Гога і Магога». Значення цих імен у перекладі таке: Гог – покрівля, Магог – з-під покрівлі, ніби дім і ті, хто виходить із дому.

Отже, ці народи є тими, в яких, як уже було показано, диявол ув’язнений, немов у безодні. Він ніби виступає і виходить із них: вони — покрівля, а він — з-під покрівлі. Якщо ж обидві назви віднести до народів, а не одну до них, а іншу до диявола, то ці народи можна назвати покрівлею, бо в них ув’язнено давнього ворога, який певною мірою прикривається ними. Водночас вони будуть і з-під покрівлі, коли їхня прихована ненависть перейде у відкрите протистояння. Слова «І вийшли на широту землі, і оточили стан святих і місто улюблене» (Об. 20:8) не означають, що всі вони зберуться в одному місці, ніби стан святих і улюблене місто перебуватимуть у певному конкретному місці. Йдеться про Церкву Христову, яка поширена по всій землі. Де б вона тоді не перебувала, а вона буде серед усіх народів, що позначається широтою землі, там буде і стан святих, і улюблений Богом град Його. Усі її вороги, які також перебуватимуть серед цих народів, оточать її жорстокими переслідуваннями, тобто будуть обмежувати, тривожити й доводити до безвихідного становища своїми тяжкими нападами. Церква ж, зі свого боку, не залишить свого войовничого становища, бо саме тому вона названа станом.

Глава XII. Чи йдеться про остаточну страту нечестивих, коли говориться, що зійшов вогонь із неба і пожер їх

А що книга говорить: «І зійшов вогонь з неба від Бога і пожер їх» (Об. 20:9), то під цим потрібно розуміти не ту останню кару, яка настане, коли буде сказано: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його» (Мф. 25:41). Бо тоді вони будуть послані у вогонь, а не на них прийде з неба вогонь. Тут же під вогнем з неба доречно розуміти саму твердість святих, з якою вони не піддадуться тим, хто чинить жорстокість, не стануть чинити за їхньою волею. Бо твердь є небо, твердість якого змусить їх мучитися надзвичайно жорстокою ревністю; бо вони виявляться не в змозі привернути на бік антихриста, святих Христових. І ревність ця буде тим вогнем, який пожере їх, і це буде від Бога; то – дар Божий, що святі залишаються непереможними, заставляючи цим мучитися ворогів. Як то кажуть у добру сторону: «Ревність до дому Твого з’їдає мене» (Пс. 68:10), так говориться і навпаки: ревність оволоділа народом, що ненавидить, і нині «вогонь пожере ворогів Твоїх» (Іс. 26:11). Саме нині, тобто незалежно від вогню того останнього суду. Якщо ж вогнем, що сходить з неба і пожирає їх, книга назвала той удар, яким будуть вражені переслідувачі Церкви, яких застане Христос, що живуть на землі, в саме вже в Своє пришестя, коли «відкриється беззаконник, якого Господь Іісус уб’є духом уст Своїх» (2Сол. 2:8), то й це не буде останньою стратою нечестивих, а такою стратою буде те, на що вони будуть піддані вже по воскресінні тіл.

Глава XIII. Чи слід час антихристового гоніння вважати числом тисячі років

Це останнє гоніння, яке має відбутися за антихриста, як ми вже зазначали (про це говориться і в цій книзі, і в книзі пророка Даниїла), триватиме три роки і шість місяців. Проте виникає питання: чи входить цей короткий період у тисячу років, протягом яких, за словами книги, диявол зв’язаний, а святі царюють із Христом, чи він є окремим і додається до цього часу? Якщо припустити, що цей період належить до тієї ж тисячі років, то виходить, що царювання святих із Христом триватиме довше, ніж період ув’язнення диявола. Адже святі безперечно царюватимуть із Христом, перемагаючи зло, особливо під час цього гоніння, коли диявол вже не буде зв’язаний і зможе використовувати всю свою силу для переслідування. Але тоді виникає суперечність: як можна вважати, що і ув’язнення диявола, і царювання святих тривають однакову тисячу років, якщо ув’язнення диявола закінчується на три роки і шість місяців раніше? Якщо ж припустити, що цей невеликий період гоніння не входить до числа тисячі років, а додається до них після їх завершення, тоді слова: «Вони будуть священниками Бога і Христа і будуть царювати з Ним тисячу років», а також наступна фраза: «Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї», зберігають свій прямий сенс. У цьому випадку виходить, що і царювання святих, і ув’язнення диявола завершуються одночасно, а час гонінь, який настає після цього, є окремим і не належить ні до царювання святих, ні до ув’язнення диявола. Проте в такому випадку доведеться визнати, що святі не царюватимуть із Христом у цей період гонінь.

Тим часом, хто наважиться стверджувати, що з Ним не будуть царювати Його члени, коли будуть з’єднані з Ним найтісніше й найсильніше, і в такий час, коли що запеклішим буде натиск битви, то більшою буде слава спротиву, то густолистнішим буде вінець мучеництва? Чи не тому вже не можна сказати, що вони будуть царювати, що терпітимуть відомі лиха? Але в такому разі послідовність вимагала б сказати, що не царювали з Христом і в попередній час упродовж тієї самої тисячі років ті зі святих, які зазнали лиха, тому що це був час їхніх лих; виходило б, що й ті, про кого автор книжки говорить, що бачив душі вбитих за свідчення Іісусового і за слово Боже, не царювали з Христом у той час, коли зазнавали гонінь; та й самі вони не були царством Христа, – вони, що були переважно достоянням Христовим! Висновок надзвичайно безглуздий і ні з чим не узгоджений. Не підлягає жодному сумніву, що переможні душі найславетніших мучеників, які перемогли всі скорботи та здійснили подвиги, після того, як поклали смертні тіла, запанували та царюють із Христом, доки скінчиться тисяча років, щоб потім царювати і зі сприйнятими знову, безсмертними вже тілами. Таким чином, протягом цих трьох з половиною років душі вбитих за Його свідчення, як ті, що розлучилися з тілами колись, так і ті, що мають розлучитися під час того останнього гоніння, будуть царювати з Христом, аж доки скінчиться смертний вік і перейдуть вони до того царювання, в якому смерті не буде. Тому для царювання святих із Христом буде більша кількість років, ніж для ув’язнення в пута і позбавлення волі диявола; вони царюватимуть із Царем своїм, Сином Божим, і ті три з половиною роки, коли диявол уже не буде зв’язаний.

Отже, коли ми чуємо: «Вони будуть священниками Бога і Христа і будуть царювати з Ним тисячу років. Коли ж скінчиться тисяча років, сатана буде звільнений з темниці своєї» (Об. 20:6-7), Отже, слід розуміти, що тисячоліття завершується не царюванням святих, а завершенням ув’язнення диявола в кайдани та позбавленням волі. У цьому випадку кожна сторона має свої окремі строки завершення тисячоліття: для царювання святих цей строк є більш віддаленим, а для ув’язнення диявола — ближчим. Однак, що виглядає більш вірогідним, Писання в силу незначущості періоду трьох років і шести місяців, можливо, не бажало ні віднімати цей строк від часу ув’язнення диявола, ні додавати його до періоду царювання святих. Подібний приклад я навів у шістнадцятій книзі цього твору, де йшлося про сорок років, хоча фактично цей період був трохи довшим. Проте в Писанні він позначається як сорок років. Такі приклади трапляються у священному тексті часто, що добре помітно уважним читачам.

Глава XIV. Про засудження диявола з його прибічниками, і знову про тілесне воскресіння всіх мертвих і про суд останньої відплати

Після розповіді про останнє гоніння коротко описано долю диявола на остаточному суді, а разом із ним — і долю ворожого града. У книзі сказано: «А диявол, що спокушав їх, був укинутий в озеро вогненне і сірчане, де звір і лжепророк, і будуть мучитись день і ніч на віки вічні» (Об. 20:10). Під звіром, як зазначалося раніше, слід розуміти сам нечестивий град. Лжепророк цього града — або антихрист, або той вигаданий образ, про який згадувалося раніше. Далі, повертаючись до опису остаточного суду, який має відбутися під час другого воскресіння мертвих, коли воскреснуть тіла, Іоанн каже: «І побачив я великий білий престол і Сидячого на ньому, від лиця Котрого втекло небо і земля, і не знайшлось їм місця» (Об. 20:11). Примітно, що він не говорить: «Бачив я престол великий і білий, і Того, Хто сидів на ньому, і від обличчя Його втекло небо і земля, бо це відбулося не в той час», оскільки ця подія відбудеться не перед судом над живими й мертвими, а після нього. Іоанн зазначає, що бачив Того, Хто сидів на престолі, від імені Котрого втекли небо і земля, але це сталося пізніше. Адже це небо і ця земля припинять існувати лише після завершення суду, коли з’являться нове небо і нова земля. Світ зміниться не через повне знищення, а через оновлення. Тому апостол Павел й каже: «Минає образ світу цього. А я хочу, щоб ви були без турбот» (1Кор. 7:31-32). Отже, зникне лише його образ, але не природа.

Отже, Іоанн, сказавши, що бачив Того, Хто сидить на престолі, від лиця Котрого втекло небо і земля, що має статися згодом, додає: «І побачив я мертвих, малих і великих, що стояли перед Богом, і книги розкриті були, і інша книга розкрита, яка є книга життя; і судилися мертві за написаним у книгах, згідно з ділами своїми» (Об. 20:12). Він зазначає, що були відкриті книги і ще одна книга, але не залишає без пояснення природу останньої. Ця книга, як він каже, є книгою життя кожного. Таким чином, під книгами, згаданими раніше, слід розуміти священні книги — як Старого, так і Нового Завіту. У цих книгах показано, що Бог наказав виконувати Своїми заповідями. А в книзі життя записано, що кожен зробив чи не зробив у своїй поведінці. Якщо ж уявляти цю книгу в буквальному, фізичному сенсі, виникає питання: хто може визначити її розміри чи довжину? І скільки часу знадобилося б, щоб прочитати книгу, яка містить опис усього життя кожної людини? Чи не припустимо було б тоді, що з’явиться стільки ангелів, скільки є людей, і кожен слухатиме, як ангел читає про його життя? У такому разі книга була б не одна для всіх, а окрема для кожного. Однак Писання, даючи зрозуміти, що книга буде одна, говорить: «І інша книга розкрита».

Отже, слід розуміти, що це певна божественна сила, за допомогою якої всі вчинки кожної людини — як добрі, так і злі — відтворяться в пам’яті з дивовижною ясністю та жвавістю, немов постануть перед розумовим поглядом. Унаслідок цього знання засудить або виправдає совість, і таким чином суд відбуватиметься як для кожного окремо, так і для всіх разом. Ця божественна сила, очевидно, й отримала назву книги, у якій ніби читається те, що вона сама відтворює в пам’яті. Щоб пояснити, які саме мертві, малі й великі, будуть судимі, Іоанн, ніби повертаючись за спогадом до того, що раніше пропустив або, точніше, тимчасово відклав, говорить: «Тоді віддало море мертвих, що були в ньому, і смерть і пекло віддали мертвих, які були в них» (Об. 20:13). Це, безсумнівно, сталося раніше, ніж мертві були судимі, хоча про суд згадано раніше. Тому я й зазначив, що тут Іоанн повертається до того, що пропустив. Тепер він дотримується порядку, і щоб цей порядок став зрозумілим, він вважає за потрібне повторити те, що вже було сказано про суд над мертвими. Сказавши: «Тоді віддало море мертвих, що були в ньому, і смерть і пекло віддали мертвих, які були в них», він одразу додає те, що вже зазначав раніше: «І був судимий кожний по ділах своїх».

Глава XV. Хто ці мерці, яких дало море, або віддали смерть і пекло на суд

Але хто ж ці мертві, яких віддало море? Адже неможливо припустити, що ті, хто помер у морі, не перебувають у пеклі, або що їхні тіла збереглися в морі, чи, що ще абсурдніше, що море зберігає лише добрих померлих, а пекло — лише злих. Кому прийде в голову подібна думка? Дехто цілком обґрунтовано вважає, що в цьому випадку слово «море» використовується як символ теперішнього віку. Таким чином, коли йдеться про те, що разом із тими, хто воскресне, на суд прийдуть і ті, кого Христос застане живими в тілах, вони також називаються мертвими. Це стосується як добрих, про яких сказано: «Ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі» (Кол. 3:3), так і злих, про яких сказано: «Залиши мертвим ховати своїх мерців» (Мф. 8:22). Вони можуть бути названі мертвими вже через те, що носять смертні тіла. Саме тому апостол говорить: «Тіло мертве для гріха, а дух живий для праведності» (Рим. 8:10), вказуючи, що і мертве тіло, і живий дух співіснують у людині, яка ще живе в цьому тілі. При цьому апостол не називає плоть смертною, а називає мертвою; хоча трохи нижче він використовує більш звичний термін – «смертні» (Рим. 8:11). Отже, море віддало мертвих, які були в ньому», тобто цей вік віддав людей, які в ньому перебували, бо вони ще не померли. «І смерть і пекло віддали мертвих, які були в них». Море віддало їх такими, якими вони були на момент свого існування; смерть і пекло повернули їх, бо вони були знову покликані до життя, яке вже минуло.

Можливо, були підстави, через які недостатньо було сказати просто «смерть» або «пекло», але повинно було бути сказано і те, і інше: смерть – у відношенні до добрих, які могли зазнати тільки смерть, але не бути в пеклі; пекло – у відношенні до злих, які несуть покарання і в пеклі. Бо якщо не безпідставно представляється віра, що і древні святі, які сповідували віру в Христа, котрий ще не прийшов, перебували хоча й у вельми віддалених від мук нечестивих місцях, але все ж таки в пеклі, доки не витягнула їх звідти кров Христова, що проникла і в ті місця, то цілком у порядку речей, якщо добрі віряни після того, як цю ціну спокути вже пролито, зовсім не вкусять пекла, доки, після прийняття самих тіл, не сприймуть тих благ, на які заслужили. Сказавши ж: «І був судимий кожний по ділах своїх» (Об. 20:13), (автор) пояснює коротко, як вони були судимі. «І смерть і пекло, – говорить, – кинуті в озеро вогненне» (Об. 20:14); цими іменами він позначає як диявола, бо він був винуватцем і смерті, і пекельних покарань, так і все суспільство демонів. Це те ж саме, що говорив він і вище, але з більшою ясністю: «А диявол, що спокушав їх, був укинутий в озеро вогненне і сірчане». Потім він додав дещо менш зрозуміле: «Де звір і лжепророк, і будуть мучитись день і ніч на віки вічні» (Об. 20:10). Але те, що він там прибавив з більшою темрявою, то говорить тут ясніше: «І хто не був записаний у книзі життя, той був кинутий в озеро вогненне» (Об. 20:15). Не для нагадування Богові ця книга, не для того, щоб не забув Він, вона вказує на призначення тих, кому дано буде життя вічне. Бог знає їх і не читає цієї книги, щоб дізнатися. Саме відання Його про них, яке обманюватися не може, і є ця книга життя, в яку вони записані, тобто передбачені.

Глава XVI. Про нове небо і про нову землю

Після засудження тих, чиї імена не записані в книзі життя, і їхнього вверження у вогонь вічний (природа цього вогню і його місце розташування у світі чи всесвіті, ймовірно, невідомі жодній людині, окрім того, кому це відкриє Святий Дух), образ цього світу зникне через знищення його світовими вогнями, подібно до того, як потоп знищив світ через повінь водами. У цій світовій пожежі будуть знищені ті властивості тлінних стихій, які відповідали нашим смертним тілам, а сама їхня субстанція зміниться так, що стане відповідати новим, безсмертним тілам. Світ, оновившись, стане досконалим і повністю відповідатиме оновленим людям, які теж зміняться на краще, навіть у плоті. Щодо слів: «І моря вже нема», важко сказати напевно, чи воно висохне, чи також зміниться на краще. Адже ми читаємо про нове небо і нову землю, але ніде не згадується про нове море, за винятком тих місць у цій книзі, де йдеться про «море скляне, подібне до кришталю» (Об. 4:6:15:2). Проте ці згадки не стосуються кінця віку, і море там, схоже, описується не буквально, а символічно. Можливо, оскільки пророча мова любить до прямих виразів домішувати переносні, то слова «І моря вже нема» слід розуміти як образне позначення того моря, що «віддало мертвих, що були в ньому» (Об. 20:13). У цьому сенсі під морем мається на увазі бурхливий і нестабільний вік, який більше не буде частиною життя оновленого світу, де не залишиться місця для смертних.

Глава XVII. Про прославлення Церкви без кінця після кінця

«І я, Іоанн, побачив святе місто Ієрусалим, нове, що сходило від Бога з неба, приготоване, як наречена, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос з неба, який говорив: ось, скінія Бога з людьми, і Він буде жити з ними; вони будуть Його народом, і Сам Бог з ними буде Богом їхнім. І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерті вже не буде, ні плачу, ні крику, ні болю вже не буде, бо попереднє минуло. І сказав Сидячий на престолі: ось, творю все нове» (Об. 21:2-5). Говориться, що місто сходить з неба, тому що благодать, за якою Бог творить його, небесна. Чому Він і говорить йому через Ісайю: «Я, Господь, творю це» (Іс. 45:8). Щоправда, сходить він з неба від самого початку, відтоді, як громадяни його протягом цього віку за благодаттю Божою, що сходить згори, зростають через купіль відродження в Дусі Святому, який посилається з неба. Але за судом Божим, який буде останнім судом через Сина Його – Іісуса Христа, град цей, за даром Божим, постане в такому великому й новому блиску, що не залишиться жодних слідів старості, адже й самі тіла від старого тління й смертності перейдуть до нетління й безсмертя.

Відносити ж це до того часу, коли він царює з своїм царем тисячу років, як на мене, було б крайньою безсоромністю, бо він цілком ясно говорить: «І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерті вже не буде, ні плачу, ні крику, ні болю вже не буде». Хто ж буде таким нерозумним і до такої навіженості впертим, що наважиться стверджувати, щоб не кажучи про святий народ, а хоч би хто-небудь зі святих, хто веде або вже провів справжнє злиденне життя, не знав ні сліз, ні скорбот, коли навпаки – що хтось святіший, що сповнений святим бажанням, то ряснішим є його плач у молитві?

Або це голос не громадянина вишнього Єрусалима: «Сльози мої стали хлібом мені день і ніч» (Пс. 41:4)? І ще: «Кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6:7). Ще: «Зітхання моє від Тебе не втаїться» (Пс. 37:10). Ще: «Скорбота моя поновилася» (Пс. 38:3). Або (це голос) не Його сина (про те), що зітхають під тягарем, бо не хочуть роздягнутися, але вдягнутися, щоб смертне поглинуте було життям (2Кор. 5:4)? Чи не про тих ідеться, які, маючи зачаток Духа, самі в собі зітхають, чекаючи усиновлення, відкуплення тіла свого (Рим. 8:23)? Або ж сам апостол Павел не був вишнім єрусалимлянином, і чи не тоді й був ним за перевагою, коли терпів велику печаль і беззупинну муку серцю своєму за ізраїльтян, братів своїх по плоті (Рим. 9:2-3)? Та й коли в тому граді не буде смерті, як не в той час, коли буде сказано: «Смерть! де твоє жало? Жало ж смерті – гріх» (1Кор. 15:55-56). Цього, звичайно, не буде тоді, коли буде запитано: «Де?» А в цей час не якийсь там останній громадянин цього граду, а той самий Іоанн у посланні своєму викрикує: «Коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас» (1Ін. 1:8).

Щоправда, у цій книзі, званій Апокаліпсисом, багато що говориться прикрито, щоб дати можливість розібратися розуму читача, і небагато в ній є такого, що своєю ясністю дає змогу привести до розуміння решту, нехай і насилу; хоча б тому, що книга повторює одне й те саме так багатослівно, що здається, ніби вона каже все нове й нове, водночас, якщо дослідити, то виявиться, що говориться різними словами одне і те ж саме. Але в цих словах, коли він каже: «І витре Бог усяку сльозу з очей їхніх, і смерті вже не буде, ані плачу, ані крику, ані болю вже не буде», настільки недвозначно говориться про майбутній вік і про безсмертя й вічність святих (бо лише тоді й лише там цього не буде), що ми не маємо вже шукати або знаходити у Святому Письмі нічого ясного, якщо це вважатимемо прикритим.

Глава XVIII. Що передбачив про останній суд Божий апостол Петро

Тепер подивимося, що писав про цей суд апостол Петро. «Знайте, що в останні дні прийдуть зухвалі хулителі, які чинитимуть за своїми похотями, і казатимуть: де обітниця пришестя Його? Бо з того часу, як почали вмирати батьки, від початку творіння, все залишається так само. Ті, котрі так думають, не знають, що небеса і земля споконвіку створені були словом Божим з води і водою; тому тодішній світ загинув, затоплений водою. А нинішні небеса і земля, які утримуються тим же Словом, зберігаються вогню на день суду і погибелі нечестивих людей. Одне те не повинно бути приховане від вас, улюблені, що у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день (Пс. 89:5). Не бариться Господь з виконанням обітниці, як деякі вважають те повільністю; але довготерпить нас, не бажаючи, щоб хто загинув, а щоб усі прийшли до покаяння. Прийде ж день Господній, як тать уночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять. Якщо так усе це зруйнується, то якими слід бути у святому житті і благочесті вам, котрі чекають і бажають пришестя дня Божого, коли палаючі небеса зруйнуються і розпалені стихії розтопляться? А втім, за Його обітницею, ми чекаємо нового неба і нової землі, на яких живе правда» (2Пет. 3:3-13).

Про воскресіння мертвих він тут нічого не говорить, але про руйнування цього світу говорить достатньо. Згадуючи при цьому про потоп, що стався раніше, він, мабуть, визначає певним чином той обсяг, у якому ми повинні уявляти собі руйнування цього світу наприкінці теперішнього віку. Бо, за його словами, і в той час загинув колишній тоді світ; не тільки куля земна, а й небеса, під якими, звісно, ми розуміємо ці повітряні небеса, місце і простір яких вкрила вода, що піднімалася в той час. Отже, все або майже все це повітря, що утворює вітри (називає він його небом або небесами, але в розумінні, звісно, цих нижчих, а не тих вищих небес, у яких розміщено сонце, місяць і зірки), перетворилося на вологу, і в такий спосіб загинуло разом із землею, первісний вигляд якої був абсолютно зруйнований потопом. «А нинішні, – говорить, – небеса і земля, які утримуються тим же Словом, зберігаються вогню на день суду і погибелі нечестивих людей».

Отже, ці небеса і ця земля, тобто цей світ, відновлений замість того світу, що загинув від потопу, з тієї самої води, своєю чергою, зберігається вогню на день суду і погибелі нечестивих людей. Не вагаючись говорить він і про майбутню погибель людей, хоча природа їхня збережеться навіть у вічних муках. Але, можливо, хтось запитає: «Якщо після закінчення суду цей світ буде охоплений полум’ям, то перш ніж його замінять нове небо і нова земля, де під час цієї пожежі перебуватимуть святі, бо, маючи тіла, вони за необхідністю мають бути в якомусь придатному для тіла місці?» На це ми можемо відповісти, що вони перебуватимуть у вищих просторах, куди так само не досягне полум’я тієї пожежі, як не досягала вода потопу. Бо в них будуть такі тіла, що перебуватимуть там, де забажають. Утім, ставши безсмертними й нетлінними, вони не побояться й самого вогню; змогли ж лишитися живими в розпеченій печі тлінні й смертні тіла трьох мужів (Дан. 3:24).

Глава XIX. Що писав апостол Павел фессалонікійцям, і про явлення антихриста, за часів якого настане день Христовий

Щоб мати можливість коли-небудь закінчити цю книгу, я змушений опустити безліч євангельських і апостольських висловів про цей останній божественний суд; але жодним чином не знаходжу за можливе оминути апостола Павла, який, звертаючись до фессалонікійців, говорить: «Благаємо ж вас, браття, про пришестя Господа нашого Іісуса Христа і наше зібрання до Нього, не спішити вагатися розумом і не тривожитися ні від духу, ні від слова, ні від послання, ніби нами надісланого, неначе вже настає день Христовий. Хай ніхто не спокусить вас ніяк: бо день той не прийде, поки не прийде раніше відступлення, і не відкриється чоловік гріха, син погибелі, який буде противитися і звеличуватися над усім, що зветься Богом або святинею, так що в храмі Божому сяде він, як Бог, видаючи себе за Бога. Хіба не пам’ятаєте, як я, ще перебуваючи у вас, говорив вам це? І тепер ви знаєте, що не дозволяє відкритися йому в свій час. Бо тайна беззаконня вже діє, тільки не здійсниться доти, доки не буде забраний із середовища той, що утримує тепер. І тоді відкриється беззаконник, якого Господь Іісус уб’є духом уст Своїх і знищить явленням пришестя Свого того, пришестя якого, під дією сатани, буде з усякою силою і знаменнями та чудесами неправдивими, і з усяким неправедним звабленням тих, які погибають за те, що вони не прийняли любові істини для свого спасіння. І за це пошле їм Бог дію заблудження, так що вони віритимуть неправді, і відтак будуть засуджені всі, що не вірували істині, а полюбили неправду» (2Сол. 2:1-12) Немає сумнівів, що апостол говорив про антихриста, зазначаючи, що день суду (який він називає днем Христовим) не настане раніше, ніж з’явиться той, кого він називає беззаконником. Якщо ця назва стосується всіх нечестивих, то до антихриста вона підходить ще більше. Проте залишається невідомим, у якому саме храмі Божому він сяде: чи це будуть руїни храму, збудованого царем Соломоном, чи це буде храм Церкви. Очевидно, що апостол не назвав би храмом Божим святилище якогось ідола чи демона. Тому дехто хоче розуміти в цьому місці під антихристом не самого князя, а нібито все тіло його, тобто разом із князем і всю приналежну до нього масу людей; і думають, що було б правильніше і латинською мовою читати це місце так, як читається грецькою: сяде не «в храмі Божому», а «в храм Божий», наче сам він був храмом Божим, під яким розуміють Церкву, як, наприклад, ми кажемо «сидить в друга», тобто як друг, і т. п. Коли апостол говорить: «І тепер ви знаєте, що не дозволяє відкритися йому у свій час», тобто ви знаєте, що його стримує і що є причиною його затримки, він натякає, що ці знання були доступні його слухачам, але не розкриває їх прямо. Тому ми, не маючи цих знань, не можемо повністю зрозуміти, що саме мав на увазі апостол. Цю загадковість посилюють його подальші слова: «Таємниця беззаконня вже діє, тільки не здійсниться доти, доки не буде забраний із середовища той, що утримує тепер. І тоді відкриється беззаконник». Зізнаюся, що не можу до кінця збагнути сенс цих слів. Проте я не приховую людських здогадок, які мені доводилося чути чи читати.

Дехто думає, що в цьому випадку йшлося про римську владу, і що апостол Павел не хотів писати про це відкрито, побоюючись зазнати переслідувань через недоброзичливе ставлення до цієї влади, яку багато хто вважав вічною, тож, кажучи: «Таємниця беззаконня вже діє», він нібито мав на увазі Нерона, дії якого здавалися йому діями антихриста. Тому деякі робили припущення, що Нерон воскресне і буде антихристом. Інші ж вважали, що він і не вбитий, а, скоріше, схований, щоб вважали його вбитим; і що тоді, коли його вважають вбитим, він приховується, зберігаючи свій вік, і так приховуватиметься, допоки у свій час не відкриється і не буде відновлений на царство. Але такого роду припущення мені здаються занадто дивними.

Що ж стосується слів апостола: «Тільки не здійсниться доти, доки не буде забраний із середовища той, що утримує тепер», то в них небезпідставно вбачають ідею про саму римську владу, нібито було сказано: «Лише той, хто наказує тепер, хай наказує, доки не буде забраний із середовища той, що утримує тепер», тобто доки не вибуде з середовища. «І тоді відкриється беззаконник». Ніхто не сумнівається, що під цим ім’ям розуміється антихрист. Інші ж думають, що і слова апостола «Таємниця беззаконня вже діє» відносяться не більше, як до злих і удаваних, що перебувають у Церкві, доки не зростуть до такої кількості, що становитимуть для антихриста великий народ; що це і є «таємниця беззаконня», тому що видається прихованою. Віруючих же апостол, мовляв, застерігає перебувати твердо у вірі, яку вони тримають, кажучи: «Не здійсниться доти, доки не буде забраний із середовища той, що утримує тепер», тобто доки не вийде з середовища Церкви таємниця беззаконня, що на даний час є прихованою. Вважають, що до цієї самої таємниці відноситься те, що говорить євангеліст Іоанн у своєму посланні: «Діти! останній час. І як ви чули, що прийде антихрист, і тепер з’явилося багато антихристів, то ми і пізнаємо з того, що останній час. Вони вийшли від нас, але не були наші: бо якби вони були наші, то залишилися б з нами; але вони вийшли і через те виявилось, що не всі наші» (1Ін. 2:18-19). Отже, кажуть, як раніше кінця в той час, який Іоанн називає останнім, вийшло з середовища Церкви багато єретиків, яких він називає багатьма антихристами, так і тоді виступлять звідти всі, що належатимуть не Христові, а тому останньому антихристові, і тоді з’явиться він сам.

Тим часом як темні слова апостола тлумачаться здогадливо одними так, іншими інакше, безсумнівно одне: Христос прийде судити живих і мертвих не раніше, ніж прийде для спокушання мертвих душею Його супротивник, антихрист, хоча спокушання з його боку є вже справою таємного божественного суду. Бо пришестя його буде «під дією сатани, буде з усякою силою, і знаменнями, і чудесами неправдивими, і з усяким несправедливим спокушанням тих, які гинуть». Тоді отримає свободу сатана і за допомогою його найчудеснішим, хоча й брехливим чином діятиме антихрист. Часто запитують: чи тому ці знамення і чудеса називаються неправдивими, що він буде спокушати смертні почуття примарами, тож здаватиметься таким, що робить те, чого не робить; чи тому, що ці чудеса, хоча самі по собі й істинні, втягуватимуть в оману тих, котрі, не знаючи сили диявола, повірять, що їх могла чинити тільки божественна сила, – і це тим паче, що він отримає тоді таку владу, якої ніколи не мав. Адже не примари ж то були, коли впав з неба вогонь і водночас знищив безліч слуг і численні отари святого Іова, а буря, що налетіла й зруйнувала дім, погубила його синів; а тим часом, це були вчинки сатани, якому Бог дав таку владу (Йов. 1). Отже, з якої з цих двох причин чудеса і знамення названі неправдивими, це проясниться в належний час. Але з якої б причини вони не були так названі, спокусяться цими знаменням і чудесами ті, які заслужать бути спокушеними «за те, що вони не прийняли любові істини для свого спасіння». І потім апостол, не вагаючись, додає: «І за це пошле їм Бог дію заблудження, так що вони віритимуть неправді». Бог пошле, тобто допустить диявола чинити це, керуючись Своїм праведним судом, хоча сам диявол діятиме з несправедливим і злим наміром. «Відтак будуть засуджені всі, що не вірували істині, а полюбили неправду». Ті, хто піддадуться спокусі, будуть засуджені. Але вони впадуть у спокусу через Божі суди — таємно праведні й праведно таємні, якими Бог незмінно судив від самого початку гріхопадіння розумної тварини. Спотворені ж будуть засуджені остаточним і явним судом через Іісуса Христа — найправеднішого суддю, який сам зазнав найнесправедливішого засудження.

Глава XX. Що говорив той самий апостол про воскресіння мертвих у першому посланні до тих самих солунян

У цьому місці апостол промовчав про воскресіння мертвих. Але в першому посланні до них же він говорить: «Не хочу ж, браття, залишити вас у невіданні про померлих, щоб ви не сумували, як інші, що не мають надії. Бо, коли ми віруємо, що Іісус помер і воскрес, то й померлих в Іісусі Бог приведе з Ним. Бо це говоримо вам словом Господнім, що ми, які живемо і залишимося до пришестя Господнього, не випередимо померлих, тому що Сам Господь в час сповіщення, при голосі Архангела і труби Божої, зійде з неба, і мертві у Христі воскреснуть раніше; потім ми, що залишились живими, разом з ними будемо піднесені на хмарах назустріч Господу у повітрі, і так завжди з Господом будемо» (1Сол. 4:13-17). Ці апостольські слова найяснішим чином вказують на воскресіння мертвих, яке має звершитися тоді, коли Господь Христос прийде судити живих і мертвих.

Але зазвичай запитують: «Ті, яких Христос застане тут живими, від імені яких говорить апостол немовби від себе і своїх сучасників, чи зовсім ніколи не помруть, чи в ту саму мить, коли разом із воскреслими будуть піднесені на хмарах у повітрі на співучасті з Христом, з невловимою швидкістю перейдуть до безсмертя через смерть?» Не можна, справді, сказати, щоб не було можливо, що вони помруть і оживуть знову в той проміжок часу, доки підніматимуться у висоту повітрям. А слова «І так завжди з Господом будемо» треба розуміти не в тому розумінні, що нібито апостол хотів сказати: «Ми назавжди залишимося з Господом у повітрі»; Він і Сам не залишиться, звісно, там, бо буде проходити його, прямуючи. Зустрічають того, хто йде, а не того, хто залишається на місці. Але «так завжди з Господом будемо», тобто де б з Ним не були, будемо так, маючи вічні тіла.

Зупинитися ж на думці, що і ті, яких Христос застане тут живими, в той короткий проміжок часу і зазнають смерті, і отримають безсмертя, надихає нас сам апостол. Сказавши в одному місці: «У Христі всі оживуть» (1Кор. 15:22), він в іншому, говорячи про саме воскресіння тіл, каже: «Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре» (1Кор. 15:36). Яким би чином ожили у Христі безсмертям ті, кого Він застане тут живими, якби вони не померли, коли стосовно саме цього сказано: «Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре»? Або якщо справді посіяними вважати лише ті людські тіла, які через смерть неодмінно повертаються в землю, відповідно до відомого божественного вироку над злочинним батьком роду людського: «Порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3:19), то доведеться визнати, що на тих, кого Христос у Своє пришестя застане ще такими, що не вийшли з тіл, не простягаються ані наведені слова апостола, ані слова з книги Буття. Піднесені у висоту на хмарах, звісно, не посіються; не відійдуть вони в землю і не повернуться з неї (незалежно від того, чи зовсім не зазнають жодної смерті, чи немовби помруть у повітрі.

Але потім – нова вказівка: той самий апостол, розмовляючи з коринфянами про воскресіння тіл, каже: «Усі воскреснемо», або, як це читається в інших кодексах: «Усі заснемо»****************. Оскільки ні воскресіння бути не може, якщо не передуватиме смерть, ні під успінням у цьому місці ми не можемо мати на увазі нічого іншого, окрім смерті, то яким чином заснуть або воскреснуть усі, якщо не заснуть і не воскреснуть багато людей, яких Христос, котрий має прийти, застане ще в тілі? Отже, якщо ми будемо уявляти собі, що святі, які в пришестя Христове виявляться живими і будуть піднесені в співслужіння Йому, розлучаться зі смертними тілами під час самого цього піднесення і тоді ж миттєво повернуться до безсмертних тіл, то для нас зовсім не складно буде зрозуміти слова апостола: «Те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре», або коли він в іншому місці говорить: «Всі воскреснемо». Бо і вони повернуться до життя через безсмертя; так чи інакше, хоч і на незначний час, але попередньо померши; а тому не будуть чужими і воскресіння, якому передує, хоч і найкоротше, але все ж таки успіння.

Чому також вважати неймовірним, що та безліч тіл сіється певним чином у повітрі й у той самий час оживе там безсмертно й нетлінно, якщо ми віримо, коли той самий апостол каже найяскравішим чином, що воскресіння має здійснитися за одну мить ока (1Кор. 15:52) і що прах древніх трупів з такою легкістю й такою неймовірною швидкістю повернеться до тіл, які мають жити без кінця? Та не подумаємо також, ніби відомий вирок: «Порох ти, і в порох повернешся», виголошений людині, не поширюватиметься і на цих святих, якщо тіла їхні, коли вони помиратимуть, не впадуть на землю, а як помруть, так і воскреснуть вони під час самого піднесення, коли нестимуться в повітрі. Бо «в прах повернешся» означає: відійдеш, втративши життя, у те, чим був до того, як життя здобув, тобто позбавлений душі будеш тим, чим був, доки не здобув душі. Оскільки в лице землі вдихнув Бог дихання життя, коли була створена людина в душу живу, то ніби там їй було сказано: «Ти тепер – земля жива, якою колись не була, будеш землею бездушною, якою була». Що являють собою всі тіла померлих, перш ніж перетворяться на попіл, то будуть являти собою і ті тіла, якщо помруть, де б вони не вмерли, якщо втратять життя, яке слідом за тим отримають знову. Отже, вони й відійдуть у землю, бо з живих людей стануть землею, як іде в порох те, що буває порохом; іде на лахміття те, що буває старим; іде на глину те, що буває черепком із глини, і так далі. Те, про що – як воно буде – будуємо ми тепер своїм маленьким розумом деякі посильні припущення, здійсниться тоді способом, що перевищує наше пізнання. Якщо ми хочемо бути християнами, ми повинні вірити, що коли прийде Христос судити живих і мертвих, настане воскресіння в плоті померлих. Але віра наша в це не є марною, навіть якщо ми і не в змозі зрозуміти, яким чином воно буде. Утім, згідно з раніше даною нами обіцянкою, нам слід вказати тепер і ті передбачення про цей останній суд Божий, які дано давніми пророчими книгами; гадаю, що довго зупинятися на них і тлумачити їх немає необхідності, якщо читач постарається згадувати попереднє.

Глава XXI. Що говорив про воскресіння мертвих і про воздаяння суду пророк Ісая

Пророк Ісая каже: «Оживуть мерці Твої, повстануть мертві тіла! Оживайте і торжествуйте, повалені у порох: бо роса Твоя— роса рослин, і земля вивергне мерців» (Іс. 26:19). Усе попереднє стосується воскресіння блаженних; а слова: «земля вивергне мерців» ясно зрозумілі в тому сенсі, що тіла нечестивих підпадуть під руйнування осуду. Якщо звернути увагу на окремі уривки, що стосуються воскресіння блаженних, то слова «Оживуть мертвіці» можна віднести до першого воскресіння, а наступні за ними слова: «Повстануть мертві тіла» — до другого. Якщо ж розглядати святих, яких Господь застане живими під час Свого пришестя, то до них цілком застосовується наступне: «зрадіють, бо роса, що від Тебе, зцілення їм є». Під зціленням у цьому випадку правильно розуміти безсмертя. Адже це є досконале здоров’я, яке не підтримується щоденними засобами, як-от ліками, їжею чи питтям.

Крім того, той самий пророк так говорить про день суду, спершу подаючи надію добрим, а потім лякаючи злих: «Так говорить Господь: ось, Я направляю до нього мир як ріку, і багатство народів— як потік, що розливається для насолоди вашої; на руках будуть носити вас і на колінах пестити. Як утішає когось мати його, так утішу Я вас, і ви будете втішені в Єрусалимі. І побачите це, і зрадіє серце ваше, і кістки ваші розцвітуть, як молода зелень, і відкриється рука Господа рабам Його, а на ворогів Своїх Він розгнівається. Бо ось, прийде Господь у вогні, і колісниці Його — як вихор, щоб вилити гнів Свій з люттю і покарання Своє з палаючим вогнем. Бо Господь з вогнем і мечем Своїм зробить суд над усякою плоттю, і багато буде вражених Господом» (Іс. 66:12-16). Під рікою миру під час обітниці благ ми, без сумніву, повинні розуміти велику кількість того світу, вище якого іншого немає. Цей мир, справді, розіллється на нас наприкінці; у попередній книзі ми достатньо говорили про нього. Каже, що на тих, кому обіцяється таке блаженство, Він спрямує цю річку, щоб дати нам зрозуміти, що в тій країні щастя, яка на небесах, нап’ються з тієї річки всі. Але оскільки звідти потече світ нетління й безсмертя і в тіла земні, то й каже, що Він спрямує цю річку, щоб окропити якимось чином згори те, що лежить внизу, і зробить людей рівними ангелам. Так само і під Єрусалимом ми повинні розуміти не той, що перебуває разом із синами своїми під ярмом рабства, а нашу, за апостолом (Гал. 4:6), вільну матір, вічну в небесах. Там утішимося ми після смертних лих і турбот, як малі діти, на руках і колінах її. Бо недосвідченим і незвичним те незнайоме нам до цього часу блаженство оточить нас найласкавішою лагідною допомогою. Там ми побачимо, і зрадіє серце наше. Не пояснив (пророк), що побачимо; але що, як не Бога, щоб здійснилася на нас євангельська обітниця: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать» (Мф. 5:8). Побачимо і все те, чого тепер не бачимо, але що, віруючи, уявляємо собі, в міру людських сил, набагато меншим і невідповідним тому, як воно є насправді. «І побачите це, – каже, – і зрадіє серце ваше». Тут – вірите, там – побачите.

Але чуючи слова: «І зрадіє серце ваше», нехай не подумаємо, буцімто той блаженний Єрусалим буде доступний тільки нашому духу. «І кістки ваші розцвітуть, – каже Він, – як молода зелень». Він торкнувся злегка воскресіння тіл, ніби поповнюючи допущену прогалину; тому що не після того, як ми побачимо, воно здійсниться, але після того, як воно здійсниться, ми побачимо. Бо він уже вище говорив про нове небо і про нову землю, коли часто й у різний спосіб згадував про те, що обіцяно святим наприкінці: «Я творю нове небо і нову землю, і попередні не згадуватимуться, не спадатимуть на думку, не спадатимуть на серце. А ви будете веселитися й радіти на віки вічні про те, що Я творю, бо ось, Я творю Єрусалим на радість, а народ його на радість. І буду радіти про Єрусалим, і радітиму над народом Моїм, і не почується в ньому більше голос плачу» (Іс. 65:17-19), та інше, що дехто намагається відносити до відомого тілесного тисячоліття. За пророчим звичаєм образні вирази перемішуються в цьому випадку з власними, щоб тверезий розум деякою корисною і спасительною вправою доходив до духовного розуміння; тим часом тілесна лінь або тупість неосвіченого і нерозвиненого розуму, який поверхнево вдовольняється буквою, зовсім не вважає за потрібне шукати більш сокровенного сенсу. Цього достатньо сказати про ті пророчі слова, які передують наведеному місцю. Але повернімося до того місця, від якого зробили відступ.

Сказавши: «І кістки ваші розцвітуть, як молода зелень», щоб показати, що хоча Він і згадує в цей час про воскресіння тілесне, але про воскресіння добрих, Він додає: «І відкриється рука Господня рабам Його». Про що ця мова, як не про руку, що розрізняє Своїх почитателів від презирників? Про останніх, переходячи до подальшого, Він каже: «А на ворогів Своїх Він розгнівається», або, як читаємо в іншому перекладі, – «на невірних». І не обмежиться Він тоді забороною; але те, чим тепер погрожує, тоді здійсниться на ділі. «Бо ось прийде Господь у вогні, і колісниці Його – як вихор, щоб вилити гнів Свій з люттю і покарання Своє з палаючим вогнем. Бо Господь з вогнем і мечем Своїм зробить суд над усякою плоттю, і багато буде вражених Господом». Вогнем, вихором, мечем він позначає покарання на суді; та й коли каже, що Господь прийде у вогні, то має на увазі – як вогонь для тих, для кого пришестя Його буде карою. Під колісницями ж Його (бо про них говориться у множині) ми небезпідставно розуміємо ангельські чини. А коли він каже, що вся земля і всяка плоть будуть судимі вогнем і мечем Його, то розуміємо в цьому випадку не духовних і святих, а земних і тілесних, про яких сказано: «Вони думають про земне» (Флп. 3:19), і ще: «Помисли плотські є смерть» (Рим. 8:6), і яких, як таких, Господь прямо називає плоттю, коли говорить: «Не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми [цими], тому що вони плоть» (Бут. 6:3). «Багато буде вражених Господом», сказано тут же: цією язвою буде смерть друга. Можуть іноді і вогонь, і меч, і язва тлумачитися і в хорошу сторону. Господь, наприклад, говорив про Себе, що хоче: «вогонь звести на землю» (Лк. 12:49). «І з’явились їм розділені язики, мов вогненні», коли зійшов Дух Святий (Діян. 2:3). «Не мир прийшов Я принести, – говорить Господь, – а меч» (Мф. 10:34). І слово Боже називається у священному Писанні двосічним мечем  (Євр. 4:12) через гостроту двох Завітів. Так само і в Пісні Пісень свята Церква говорить про себе, що вона «знемагає від любові» (Пісн. 2:5), ніби отримала рану від стріли, пущеної любов’ю. Але коли ми читаємо або чуємо, що прийде Господь-мститель, то само собою зрозуміло, в якому сенсі слід розуміти ці вислови.

Згадавши потім про тих, які цим судом будуть знищені, розуміючи під образом заборонених старим законом страв, від яких не утрималися, грішників і нечестивих, пророк коротко повторює сказане ним про дію благодаті Нового Завіту, починаючи від першого пришестя Спасителя й закінчуючи промову до останнього суду, предмета теперішнього нашого дослідження, на якому він свою промову й закінчує. Він каже, що Господь сказав, що Він прийде для того, щоб зібрати всі народи, і що ці народи прийдуть і побачать славу Його. «Тому що всі согрішили, – говорить апостол, – і позбавлені слави Божої» (Рим. 3:23). Сказав також, що залишить на них знамення, для того, звичайно, щоб ті, кого вражають ці знамення, вірили в Нього; що пошле врятованих із них до різних народів і на віддалені острови, які не чули імені Його й не бачили слави Його; що вони й сповістять славу Його серед народів, і приведуть братів до тих, про кого йшлося, тобто братів у вірі за Богом Отцем, до обраних ізраїльтян; привезуть же від усіх народів дари Господу на худобі в’ючній і на возах (під якими ми розуміємо божественну допомогу, що подається через усяке служіння Богові, ангельське чи людське) до святого града Єрусалима, в особі святих вірних, що розсіяний у цей час по землі. Бо де подається божественна допомога, там і вірують; а де вірують, там приходять. При цьому Господь порівняв їх із синами Ізраїлю, що приносять Йому жертви свої в Його дім з псалмами, – що скрізь уже робить Церква, – і обіцяв узяти Собі з них священиків і левітів, – що також на очах у всіх звершується в даний час. Священиків і левітів у наш час обирають не за походженням від плоті й крові, як це було раніше за чином Аароновим, а за вірою та заслугами кожного, наскільки цьому сприяла благодать Божа. Це відповідає Новому Завіту, де Христос є Верховним Священиком за чином Мелхиседековим. Їхнє відповідність своєму покликанню визначається не просто ім’ям, яке можуть носити навіть негідні, а тією святістю, що є унікальною та не може бути спільною для добрих і злих.

Сказавши про те, що за очевидним і цілком нам відомим милосердям Божим дано вже нині Церкві, Господь передвибрав і той результат, за яким проведе зроблене на останньому суді розділення добрих від злих. Він через пророка, або сам пророк від імені Господа, говорить: «Бо, як нове небо і нова земля, які Я створю, завжди будуть перед лицем Моїм,— говорить Господь,— так буде і сíм’я ваше й ім’я ваше. Тоді з місяця у місяць і з суботи у суботу буде приходити усяка плоть перед лице Моє на поклоніння, говорить Господь. І будуть виходити і побачать трупи людей, які відступили від Мене: бо черва їх не помре, і вогонь їх не згасне; і будуть вони мерзотою для усякої плоті» (Іс. 66:22-24). Пророк завершив свою книгу тим, чим закінчиться вік. Деякі, втім, переклали не «частини людей», а «трупи мужів», позначаючи словом «труп» видиму тілесну страту. Трупом зазвичай називається плоть неодушевлена, а ті тіла будуть одушевлені, бо вони інакше не могли б зазнавати жодних мук, хоча, оскільки вони будуть тілами мертвих, тобто тих, що впали в другу смерть, небезпідставно, мабуть, можуть бути названі й трупами. Звідси й відомий, наведений уже мною вище вислів пророка: «Земля ж нечестивих впаде». Кому не ясно, що падаль (труп) отримала свою назву від падіння? Слово ж «мужів» вжито тими перекладачами, очевидно, замість слова «людей». Адже ніхто не стане стверджувати, що злочинниці-жінки не піддадуться тому покаранню; під чоловічою (статтю), від якої до того ж і створено дружину, мається на увазі та й інша стать. Але, що ближче стосується справи, коли в застосуванні до добрих говориться: «Буде приходити усяка плоть», – у тому розумінні, що народ той складеться з усякого роду людей, а не в тому, що там будуть усі люди, тому що багато хто нестиме покарання, – коли, кажу, у відношенні до добрих уживається слово «плоть», а у відношенні до злих – «частини» або «трупи», то цим, безсумнівно, дається зрозуміти, що по воскресінню плоті, достовірність якого цими назвами речей цілком підтверджується, має бути суд, на якому добрі і злі отримають різний вирок.

Глава XXII. Якого роду буде пришестя святих для того, щоб бачити покарання злих

Але яким чином добрі «приходитимуть», щоб бачити покарання злих? Невже вони тілесним рухом залишать своє блаженне місцеперебування і попрямують до місць покарання, щоб тілесними очима бачити муки злих? Без жодного сумніву – ні; але вони «будуть приходити» пізнанням. Цим словом позначається, що ті, які зазнають мук, будуть поза. Тому й Господь називає ті місця тьмою безпросвітною (Мф. 25:30); протилежність же їй представляє той вхід, про який говориться рабу доброму: «Увійди в радість господаря твого» (Мф. 25:21). Здається, що злі не увійдуть сюди, щоб дати про себе дізнатися, але що скоріше добрі ніби вийдуть до них пізнанням, щоб отримати про них відомості, тому що будуть дізнаватися те, що зовні. Ті, котрі нестимуть покарання, не знатимуть про те, що відбуватиметься всередині в радості Господній; але ті, котрі будуть у цій радості, знатимуть, що робиться ззовні, у тій безпросвітній темряві. Тому й сказано: «будуть приходити», що від них не сховається і те, що буде у відношенні до них зовні. Якщо могли знати це, коли воно ще не здійснилося, смертні пророки через те, що в їхніх умах був Бог, хоча Він був і дуже малий; то як не знатимуть цього, що тоді вже справді здійснилося, безсмертні святі, коли Бог буде у всіх (1Кор. 15:28)? Отже, твердо стане в тому блаженстві сім’я та ім’я святих, те, зрозуміло, сім’я, про яке Іоанн каже: «Сім’я Його перебуває в ньому» (1Ін. 3:9); а ім’я те, про яке через того ж таки Ісайю сказано: «Дам їм вічне ім’я» (Іс. 56:5). І «від місяця до місяця, і від суботи до суботи», ніби місяць від місяця і спокій від спокою, те й інше будуть вони самі, коли від цих старих і тимчасових сіней перейдуть у ті нові й вічні обителі. Вогонь же невгасимий і черв, який не вмирає у покараннях злим різні тлумачі пояснювали по-різному. Одні відносили те й інше. Інші ж до тіла відносили вогонь у буквальному значенні, а до душі черва – у значенні переносному; останнє видається більш імовірним. Але тепер не час входити в міркування з цього предмета. Цю книгу ми вирішили присвятити останньому суду, на якому відбудеться відокремлення добрих і злих; про нагороди і покарання буде докладна мова в іншому місці.

Глава XXIII. Що пророкував Даниїл про гоніння антихриста, про суд Божий і царство святих

Даниїл у своїх пророцтвах про цей останній суд також починає з пророцтва про пришестя антихриста, яке має відбутися, і доводить розповідь свою до вічного царства святих. У пророчому спогляданні він бачив чотирьох звірів, що означають чотири царства; бачив, що четверте царство буде підкорене якимось царем, у якому впізнають антихриста; бачив після цього царство Сина Людського, під яким мається на увазі Христос, а потім сказав: «Затремтів дух мій у мені, Даниїлі, у тілі моєму, і видіння голови моєї збентежили мене. Я підійшов до одного з тих, що стояли і запитав у нього про істинне значення всього цього». Потім, що почув від того, у кого про все це запитував, він передає ніби словами того, хто розповідав йому, таким чином: «Ці великі звірі, яких чотири, означають, що чотири царі постануть із землі. Потім приймуть царство святі Всевишнього і будуть володіти царством повік і навіки віків». «Тоді побажав я, – продовжує (Даниїл), – точного пояснення про четвертого звіра, який був відмінний від усіх і дуже страшний, із зубами залізними і кігтями мідними, пожирав і розтрощував, а залишки топтав ногами, і про десять рогів, які були на голові у нього, і про інший, який щойно вийшов, перед яким випали три, про той самий ріг, у якого були очі і вуста, які говорять зарозуміло, і який на вигляд став більшим за інші. Я бачив, як цей ріг вів битву зі святими і переборював їх, доки не прийшов Ветхий днями, і суд даний був святим Всевишнього, і настав час, щоб царством оволоділи святі».

Про це, каже Даниїл, він запитував. А що він отримав у відповідь, про те повідомляє слідом за цим: «Про це він сказав (тобто відповів той, у кого він запитував): звір четвертий — четверте царство буде на землі, відмінне від усіх царств, яке буде пожирати всю землю, топтати і скрушати її. А десять рогів означають, що з цього царства постануть десять царів, і після них постане інший, відмінний від попередніх, і принизить трьох царів, і проти Всевишнього буде говорити слова і пригнічувати святих Всевишнього; навіть мріятиме відмінити у них святкові часи і закон, і вони віддані будуть у руку його до часу і часів і напівчасу. Потім сядуть судді і відберуть у нього владу губити і знищувати до кінця. Царство ж і влада і велич царствена в усій піднебесній дані будуть народу святих Всевишнього, Якого царство— царство вічне, і всі володарі будуть служити і коритися Йому. Тут кінець слова. Мене, Даниїла, сильно бентежили міркування мої, і лице моє змінилося на мені; але слово я зберіг у серці моєму» (Дан. 7:15-28).

Деякі тлумачили це у відношенні до відомих чотирьох царств: ассирійців, персів, македонян і римлян. Наскільки обґрунтованими є такі припущення, охочі можуть дізнатися, прочитавши книгу пресвітера Ієроніма на Даниїла, складену з великою ретельністю та знанням справи. Однак те, що йдеться про царство антихриста, яке буде надзвичайно жорстоким щодо Церкви, хоча й триватиме недовго, поки святі на останньому Божому суді не отримають вічне царство, не викличе сумнівів навіть у того, хто читатиме ці слова в напівсні. Те, що час, часи й півчасу означають рік, два роки та півроку, тобто три з половиною роки, стає очевидним із зазначеного трохи нижче числа днів і підтверджується іноді в Писаннях числом місяців. Латинською мовою вираз «часи» видається в цьому місці невизначеним; але він ужитий у подвійному числі, якого у латинян немає. Як є воно у греків, так, кажуть, мають його і євреї. Вираз «часи» вжито, отже, так, як якщо б було сказано «два часи». Але, зізнаюся, у мене є побоювання, що ми можемо помилитися щодо десяти царів, яких як десять осіб представляється таким, що застане антихрист; він може прийти неочікуваним, коли в Римській імперії не буде стількох царів. Але що, якщо цим десятковим числом позначається все загальне число царів, після яких він прийде; подібно до того, як тисячним, сотим і різними іншими числами, згадувати про які тепер немає необхідності, здебільшого позначається вся взагалі кількість.

В іншому місці той самий Даниїл говорить: «І настане час тяжкий, якого не бувало з тих пір, як існують люди, донині; але врятуються у цей час з народу твого всі, які знайдені будуть записаними у книзі. І багато з тих, що сплять у поросі землі пробудяться, одні для життя вічного, інші на вічну наругу і посоромлення. І розумні будуть сяяти, як світила на тве́рді, і ті, що навернули багатьох до правди,— як зірки, повіки, назавжди» (Дан. 12:1-3). Ось і ще місце, дуже схоже з відомим євангельським висловом (Ін. 5:28-29), наскільки це стосується воскресіння тіл мертвих. Ті, кого там називають «тими, що перебувають у гробах», тут називаються «тими, що сплять у поросі землі». Як там говориться: «І вийдуть ті, хто творив добро, у воскресіння життя, а ті, хто чинив зло – у воскресіння суду», так тут: «Одні для життя вічного, інші на вічну наругу і посоромлення». А що там сказано «всі», а тут пророк каже «багато хто», то це не слід вважати протиріччям. Писання подекуди вживає «багато» замість «всі». Аврааму, наприклад, сказано: «Я зроблю тебе отцем безлічі народів» (Бут. 17:5), а тим часом, в іншому місці йому ж Бог каже: «Благословляться у сімені твоєму всі народи землі» (Бут. 22:18). Про те саме воскресіння і в того ж самого пророка Даниїла трохи нижче говориться: «А ти йди до твого кінця й упокоїш­ся, і встанеш для одержання твого жереба наприкінці днів» (Дан. 12:13).

Глава XXIV. Які пророцтва про кінець цього віку і про останній суд Божий містяться в Давидових псалмах

Багато що говориться про останній суд у псалмах, але здебільшого мимохідь і коротко. Не можу, однак, обійти мовчанням того, що найяскравішим чином говориться про кінець теперішнього віку. «На початку Ти, [Господи,] землю створив, і небеса — діло рук Твоїх. Вони загинуть, Ти ж існуватимеш; вони, наче риза, постаріють; як одежу, переміниш їх, і вони зміняться. Ти ж усе Той Самий, і літа Твої не скінчаться» (Пс. 101:26-28). Що значить, що Порфирій, вихваляючи благочестя євреїв, через яке вони шанують великого, істинного і для самих божеств страшного Бога, докоряє християнам на підставі оракульських виразів своїх богів у найбільшій дурості за те, що вони стверджують, що цей світ загине? Ось у писаннях єврейського благочестя говориться Богові, перед яким, за визнанням великого філософа, тремтять ці його божества: «Небеса – діло рук Твоїх. Вони загинуть». Невже в той час, як загинуть небеса, не загине світ, вищу і найбезпечнішу частину якого ці небеса і складають? Якщо така думка не до вподоби Юпітеру, чий оракул, на думку цього філософа, є найавторитетнішим і засуджує її у вірі християн, то чому він так само не засуджує мудрість євреїв, у релігійних книгах яких ця ідея також трапляється? Крім того, якщо в цій мудрості, яка настільки подобається Порфирію, що він навіть цитує її через вислови своїх богів, стверджується, що небеса загинуть, то чому така порожня хитрість — виставляти на вид у християнській вірі як щось жахливе те, що світ вважається таким, що має загинути, якщо тільки під час його загибелі й можуть загинути небеса?

До того ж, хоча у власне наших священних Писаннях, а не в тих, що в нас спільні з євреями, а саме, в Євангелії та в книгах апостольських, сказано: «Минає образ світу цього» (1Кор. 7:31); сказано: «Світ минає» (1Ін. 2:17); сказано: «Небо і земля перейдут» (Мф. 24:35); – Однак вирази «минає» або «перейдуть», на мою думку, значно м’якші, ніж «загинуть». Подібно й у посланні апостола Петра, де йдеться про загибель світу, потопленого водою, як це сталося колись. У цьому випадку досить зрозумілим є як те, яка частина світу позначається назвою цілого, так і те, в якому сенсі вона називається загиблою. Так само зрозуміло, які небеса зберігаються для заощадження вогню в день суду і погибелі нечестивих людей (2Пет. 3:6-7). І в словах, які читаються в нього трохи далі: «Прийде ж день Господній, як тать уночі, і тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять. Якщо так усе це зруйнується, то якими слід бути у святому житті і благочесті вам» (2Пет. 3:10-11) – під небесами, що мають загинути, можна розуміти ті, які апостол назвав такими, що зберігаються для вогню. А під спалюваними стихіями слід розуміти ті, що належать до найнижчої, бурхливої і неспокійної частини світу, де, за його словами, знаходяться й ці самі небеса. Тим часом вищі небеса, на тверді яких встановлено зірки, залишаться цілими і недоторканними. Адже й вираз Писання: «Зірки спадуть з неба» (Мф. 24:29), хоча його з більшою ймовірністю можна розуміти в переносному сенсі, радше вказує на те, що вищі небеса залишаться, якщо тільки зірки впадуть саме звідти. Втім, набагато вірогідніше, що цей вираз слід тлумачити переносно, або ж це відбудеться на нижчих небесах, але, безумовно, у дивовижний спосіб, який перевершує звичайний перебіг речей. З цього неба і відома вергіліївська і зникла в лісі Іди. Наведене ж мною місце з псалма видається таким, що не виключає жодного неба, про яке не було б сказано, що воно загине. Бо якщо сказано: «Небеса – діло рук Твоїх. Вони загинуть», то як жодне з них не виділяється з числа Божих діл, так жодне не виділяється і з числа тих, що мають загинути. На те, щоб для захисту єврейського благочестя, схваленого оракулами їхніх богів, скористатися способом вислову апостола Петра, якого вкрай ненавидіти, вони не наважаться; тоді можна було б вважати, що йдеться про загибель не всього світу; можна було б вважати, що у виразі «вони загинуть», тим часом як загинуть тільки одні нижчі небеса, ціле вжите для позначення частини точно так само, як вживається ціле для позначення частини в згаданому апостольському посланні, коли говориться, що від потопу загинув світ, тим часом як загинула одна нижча його частина зі своїми небесами. Але, як я сказав, вони не наважаться на це, щоб не висловити схвалення думки апостола Петра або щоб не висловити згоди з думкою про останнє винищення світу вогнем у таких самих розмірах, у яких ми вважаємо його винищеним потопом; вони стверджують, що ні від яких вод, ні від якого полум’я весь рід людський загинути не може. Тож їм залишається сказати, що боги їхні хвалили єврейську мудрість тому, що наведеного псалма не читали. Ще в сорок дев’ятому псалмі написано про останній Божий суд: «Гряде Бог наш — і не мовчить, перед ним вогонь, що все палить, навкруги Нього сильна буря. Він закликає з висоти небо і землю — судити народ Свій: Зберіть до Мене святих Моїх, що вступили в завіт зі Мною при жертві!» (Пс. 49:3-5). Ми розуміємо це про Господа нашого Іісуса Христа, Якого очікуємо, що Він прийде з неба для суду над живими і мертвими. Бо Він прийде, щоб праведно судити праведних і неправедних. Той, Хто раніше приходив таємно, щоб піддатися несправедливому суду з боку неправедних. Це Він, кажу, «гряде не в мовчанні», тобто відкрито і з голосом судді з’явиться Він, Який у Своє колишнє потаємне пришестя мовчав перед суддею, коли Його повели на заклання, як вівцю, та Він був, як ягня перед тим, хто стриже його, мовчав перед суддею, як це читається в пророцтві в Євангелії (Мф. 26:63). Щодо ж вогню і бурі, тобто як розуміти це, ми вже сказали, коли розглядали подібний же вираз у пророцтві Ісаї. Що ж стосується виразу: «Закликає з висоти небо», то, оскільки небом справедливо називаються святі й праведні, він, вочевидь, відноситься до того, що говорить апостол: «Ми… будемо піднесені на хмарах назустріч Господу у повітрі» (1Сол. 4:17). Бо яким чином, якщо триматися букви, закличеться небо з вистоти, коли воно і може бути тільки там? Додавання ж «і землю», – якщо мати на увазі тільки «закличе», тобто «закличе землю», але не мати на увазі «з вистоти», – має, вочевидь, відповідно до правої віри, такий сенс: небо уособлюють ті, котрі разом із Ним судитимуть, а землю – ті, котрі підлягатимуть суду, тож вираз «закликає небо з висоти» означає не «підніме в повітря», а «посадить у суддівські місця». Можна розуміти це і так: закличе у вищих небесних просторах ангелів, щоб зійти з ними для здійснення суду; закличе і «землю», тобто людей на землі, для того, звісно, щоб судити їх. Якщо ж до слів «і землю» відносити те й інше, тобто і «закличе», і «з висоти», щоб виходило, що Він покличе і небо з вистоти, і землю згори, то, на мою думку, найкраще буде розуміти в цьому разі людей, які будуть піднесені на співслужіння Христу на повітрі, але назву неба відносити до душ, а землі – до тіл.

Потім, вираз «судити народ Свій», що інше означає, як не відокремити добрих від злих, немов би овець від козлів? Потім йде звернення до ангелів: «Зберіть до Мене святих Моїх». Виконання такого діла, звісно, належить до обов’язку ангелів. На випадок же запитання, яких праведних зберуть Йому ангели, продовжує: «тих, що вступили в завіт зі Мною при жертві». Усе життя праведних у тому й полягає, щоб виконувати завіт Божий при жертвах (super sacrificia). Чи той це має сенс, що справи милосердя мають бути поставлені «над жертвами», тобто вище за жертви, відповідно до Божого слова: «Милості хочу, а не жертви» (Ос. 6:6), чи вираз цей означає «у жертвах», подібно до того, як кажуть, що щось робиться над землею, коли воно здійснюється в землі; в усякому разі справи милосердя – це саме ті жертви, якими вмилостивляється Бог, як розмірковував я, наскільки пам’ятаю, про це в десятій книзі цього твору. Цими ділами праведні виконують завіт Божий, бо роблять їх заради обітниці, що містяться в Його Новому Завіті. Чому, коли праведні Його зібрані будуть до Нього і поставлені праворуч від Нього, Христос на останньому суді скаже їм: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, наслідуйте Царство, уготоване вам від створення світу: бо голодний був Я, і ви дали Мені їсти…» (Мф. 25:34-35), та інше, сказане там як останній вирок Судді про добрі діла добрих і про вічні нагороди за ці діла.

Глава XXV. Про пророцтво Малахії, в якому сповіщається останній суд Божий і йдеться про те, що очищення деяких людей повинно відбуватися за допомогою очисних покарань

Пророк Малахія, або Малахі, званий також ангелом, а деякими визнаний священником Ездрою, якому приписують інші писання, прийняті до канону (такої думки, за словами Ієроніма¹⁹⁴, притримуються євреї), пророкує про останній суд так: «Ось, Я посилаю ангела Мого, і він приготує путь переді Мною, і несподівано прийде у храм Свій Господь, Якого ви шукаєте, і ангел завіту, Якого ви бажаєте; ось, Він іде,— говорить Господь Саваоф. І хто витримає день пришестя Його, і хто встоїть, коли Він явиться? Бо Він— як вогонь, що розплавляє, і як луг, що очищає, і сяде переплавляти й очищати срібло, і очистить синів Левія, і переплавлятиме їх, як золото і як срібло, щоб приносили жертву Господу в правді. Тоді благоприємною буде Господу жертва Іуди та Єрусалима, як у дні давні і як у літа минулі. І прийду до вас для суду і буду швидким викривачем чаклунів і перелюбників і тих, які клянуться неправдиво й утримують плату у найманця, пригноблюють удову і сироту, і відштовхують прибульця, і Мене не бояться,— говорить Господь Саваоф. Бо Я— Господь, Я не змінююся» (Мал. 3:1-6). З наведених слів найбільше привертають до себе увагу відомі очисні покарання, які очікують деяких людей на тому суді. Адже який інший сенс можуть мати слова: «І хто витримає день пришестя Його, і хто встоїть, коли Він явиться? Бо Він— як вогонь, що розплавляє, і як луг, що очищає, і сяде переплавляти й очищати срібло, і очистить синів Левія, і переплавлятиме їх, як золото і як срібло» Щось подібне говорить і Ісая: «Господь омиє скверну дочок Сиону й очистить кров Єрусалима із середовища його духом суду і духом вогню» (Іс. 4:4).

Можливо, втім, під омиванням від скверни і свого роду очищенням слід було б розуміти те, що коли засудження на страту відокремить від них злих, відокремлення й осуд останніх буде для них очищенням, тому що потім вони будуть жити, вже не змішуючись зі злими. Але коли він каже: «І очистить синів Левія, і переплавлятиме їх, як золото і як срібло, щоб приносили жертву Господу в правді. Тоді благоприємною буде Господу жертва Іуди та Єрусалима», він показує, безсумнівно, що ті самі, які будуть піддані очищенню, будуть потім догоджати Богові жертвами правди, а через це й самі очистяться від своєї неправди, що робила їх неугодними Господу.

Жертвами ж у правді, повній і досконалій, будуть вони самі, коли очистяться. Бо що, крім себе самих, принесуть вони більш угодного Богові? Втім, щоб це питання про очисні покарання розглянути уважніше, його слід відкласти до іншого часу. Під синами ж Левія, Іуди, Єрусалима ми маємо розуміти саму церкву Божу, що склалася не тільки з євреїв, а й з інших народів, і не таку, якою вона є нині, коли «коли кажемо, що не маємо гріха,– обманюємо самих себе, і істини нема в нас» (1Ін. 1:8), а такою, якою вона стане тоді, очищеною останнім судом, подібно до просіяної пшениці; коли вогнем будуть очищені й ті, для кого таке очищення є необхідним, так що не залишиться жодного, хто приносив би жертви за свої гріхи. Адже всі, хто приносить такі жертви, безсумнівно перебувають у гріхах, за відпущення яких вони й приносять ці жертви, щоб отримати прощення, коли жертва буде принесена й прийнята Богом.

Глава XXVI. Про жертви, що їх приноситимуть святі, – що так будуть угодні Богові, як були угодні у дні давні і у літа минулі

Бажаючи ж показати, що Його град не буде в той час у такому становищі, Бог сказав, що сини Левіїни принесуть жертви в правді, – не в гріху, отже, а тому й не за гріх. Тому, коли він, продовжуючи промову, каже: «Тоді благоприємною буде Господу жертва Іуди та Єрусалима, як у дні давні і як у літа минулі», у словах цих іудеї даремно вбачають обіцянку їм давніх часів їхніх жертв за старозавітним законом. Не в правді, а в гріхах приносили вони жертви тоді, коли передусім і насамперед приносили їх за гріхи, тож і сам священик, якого в усякому разі ми маємо вважати праведнішим за всіх інших, за заповіддю Божою спершу зазвичай приносив жертву за свої гріхи, а потім уже – за гріхи народу (Лев. 16:6; Євр. 7:27). Зважаючи на це, ми повинні роз’яснити, як слід розуміти слова «як у дні давні і як у літа минулі». Можливо, ними пригадується той час, коли перші люди жили в раю. Чисті, жодним гріхом не осквернені й не заплямовані, вони приносили в той час Богові себе самих, як найчистіші жертви. Але відтоді, як за порушення заповіді їх звідти вигнали, і в особі їхньої людської природи було засуджено, за винятком одного Посередника, навіть після купелі відродження, хоч би дехто був іще немовлятами, «хто народиться чистим від нечистого? жоден» (Йов. 14:4).

Скажуть на це, що і про тих, які приносять жертви, можна небезпідставно сказати, що вони приносять у правді, адже «праведний вірою живий буде» (Рим. 1:17); хоча він обдурив би себе, коли б сказав, що гріха не має, але тому й не скаже, що живе вірою. Але хіба хтось стане стверджувати, що теперішній час віри може йти в порівняння з тим кінцем, коли вогонь останнього суду очистить тих, що приноситимуть жертви в правді? Оскільки після такого очищення праведні, як слід думати, не матимуть жодного гріха, то, без жодного сумніву, цей час у тому, що стосується відсутності гріха, може бути порівняний тільки з тим часом, коли перші люди до порушення заповіді жили в раю в невинному блаженстві. Отже, справедливо розуміти, що на останнє міститься вказівка в словах «як у дні давні і як у літа минулі». Бо і через Ісаю, після обітниці нового неба і нової землі, між іншими докладними алегоричними і загадковими описами блаженства святих (викладати які належно не дозволяє нам бажання уникнути довготривалості), Бог говорить: «Як у дні давні і як у літа минулі» (Іс. 65:22). Кому, хто відкривав священні книги, не відомо, де насадив Бог дерево життя, навколо якого, коли від його вкушання були відсторонені люди, вигнані з раю власною неправдою, було поставлено вогняну і моторошну сторожу (Бут. 3:24)? Хто-небудь заперечить, що дні дерева життя, про які згадав Ісая, – це саме ті дні, які зараз переживає церква Христова, що деревом життя пророчо названо самого Христа, бо Він є Премудрістю Божою, про яку Соломон каже: «Вона – древо життя для тих, які здобувають її» (Притч. 3:18), і що ті перші люди перебували в раю зовсім недовго, оскільки були вигнані з нього ще до того, як народили там хоча б одного сина, тому той час не можна застосувати до вищезазначених слів. Я уникаю цього заперечення, щоб не бути змушеним (адже це зайняло б надто багато часу) детально розглядати все, аби з усього цього істина змогла утвердити певний висновок.

Я дотримуюся іншої думки й не погоджуюся з переконанням, ніби через пророка нам обіцяні як великий дар ті давні дні й минулі роки плотських жертв. Адже жертви старого закону мали приноситися з чистих і бездоганних тварин, що символізували святих людей, серед яких єдиним досконалим виявився Христос, який не мав жодного гріха. Тому після суду, коли вогонь очистить тих, хто виявиться гідним такого очищення, усі святі будуть повністю вільними від гріха й принесуть себе самих у жертву в правді. Ці жертви стануть у всіх відношеннях чистими й бездоганними, такими, якими вони були в давні дні й у минулі роки, коли для преображення майбутнього приносилися найчистіші жертви. У безсмертній плоті й душі святих буде тоді та чистота, образом якої служили тіла цих жертв. Потім, щодо тих, які варті не очищення, а осуду, Він каже: «І прийду до вас для суду і буду швидким викривачем чаклунів і перелюбників і тих, які клянуться неправдиво й утримують плату у найманця, пригноблюють удову і сироту, і відштовхують прибульця, і Мене не бояться,— говорить Господь Саваоф. Бо Я— Господь, Я не змінююся». Останніми словами Він ніби каже: «Тоді як вас змінила на гірше ваша провина, а на краще – Моя благодать, сам Я не змінююся». Говорить же про Себе як про майбутнього свідка (викривача) тому, що на суді Своєму свідків не потребуватиме; і називає Себе свідком швидким або тому, що прийде раптово, і суд Його, що здавався вкрай повільним, здійсниться вельми швидко через раптовість самого пришестя Його; або тому, що Він викриє саму совість без усякого тривалого просторікування. «В совісті (помислах), – як говорить Писання, – буде випробування нечестивого» (Прем. 1:9). І апостол говорить: «Справа закону в них написана в серцях, про що свідчить їхня совість і думки їхні, які то звинувачують, то виправдовують одна одну в той день, коли, за моїм благовістям, Бог буде судити таємні діла людей через Іісуса Христа» (Рим. 2:15-16). І в тому сенсі Господь буде свідком швидким, що негайно відтворить у пам’яті те, на чому викриє і стратить совість.

Глава XXVII. Про відокремлення добрих від злих, як відмінну рису останнього суду

До останнього ж суду належить і те місце з цього пророка, яке я навів з іншого приводу у вісімнадцятій книзі. Пророк говорить там: «І вони будуть Моїми,— го­ворить Господь Саваоф,— власністю­ Моєю у той день, який Я сотворю, і буду ми́лувати їх, як ми́лує лю­дина сина свого, який служить їй. І тоді знову побачите різницю між праведником і нечестивим, між служителем Бога і тим, хто не служить Йому» (Мал. 3:17-18). «Бо ось, прийде день, що палає, як піч; тоді всі гордовиті і ті, що живуть нечестиво, будуть, як солома, і попалить їх грядущий день,— говорить Господь Саваоф,— так що не залишить у них ні кореня, ні гілок. А для вас, що благоговієте перед ім’ям Моїм, зійде Сонце правди і зцілення у променях Його, і ви вийдете і заграєте, як тельці вгодовані; і будете зневажати нечестивих, бо вони будуть порохом під стопами ніг ваших у той день, який Я зроблю, говорить Господь Саваоф» (Мал. 4:1-3). Коли ця відмінність у вигляді нагород і страт, що відокремлює праведних від неправедних, непомітна під теперішнім сонцем у суєті теперішнього життя, виявиться під тим сонцем правди з відкриттям того життя, тоді справді буде суд, якого ніколи не було.

Глава XXVIII. Про те, що закон Мойсея треба розуміти в духовному сенсі, щоб тілесне розуміння його не призвело б до гідного осуду нарікання

Той самий пророк додає далі: «Пам’ятайте закон Мойсея, раба Мого, який Я заповів йому на Хориві для всього Ізраїля» (Мал. 4:4). Після вказівки на велику майбутню відмінність між виконавцями закону і противниками його, він цілком доречно нагадує їм про повеління і виправдання; між іншим і для того, щоб навчилися вони розуміти закон духовно і відкрили в цьому законі Христа, суд Якого повинен провести цю відмінність між виконавцями і противниками закону. Бо не даремно той самий Господь говорить іудеям: «Якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене» (Ін. 5:46). Розуміючи закон у плотському сенсі і не знаючи, що земні обітниці суть тільки образи речей небесних, вони дійшли до такого нарікання, що наважилися говорити: «Марне служіння Богу, і яка користь, що ми дотримувалися постанов Його і ходили у сумному одязі перед лицем Господа Саваофа? І нині ми вважаємо гордовитих щасливими: краще влаштовують себе ті, що чинять беззаконня,­ і хоч спокушають Бога, але залишаються цілими» (Мал. 3:14-15). Ці їхні слова певним чином і спонукали пророка провістити останній суд, на якому злі не будуть навіть удавано-блаженними, а виявляться з цілковитою очевидністю найнещаснішими, а добрі не зазнають жодного навіть тимчасового нещастя, а насолоджуватимуться ясним для всіх і вічним блаженством. Раніше пророк наводив навіть такі слова з їхньої промови: «Всякий, хто робить зло, хороший перед очима Господа, і до таких Він благоволить» (Мал. 2:17). До такого, кажу, нарікання прийшли вони, розуміючи закон Мойсея в плотському сенсі. Звідси й той, хто веде мову у псалмі сімдесят другому, каже, що він ледве втримав у владі ноги свої, ледве стримав зітхання свої, від падіння, звісно, бо з’явилась в ньому ревність до грішників, побачивши світ беззаконних, так що він навіть говорив: «Як довідається Бог? І чи знає Всевишній?» (Пс. 72:11). Говорив також: «Чи не даремно я дбаю про чистоту серця і в невинності умивав руки мої» (Пс. 72:13). Щодо розв’язання цього надскладного питання, що виникає при баченні добрих нещасними і злих щасливими, він додає: «Але тяжким було це в очах моїх. Аж поки не ввійшов я у святиню Божу та не зрозумів кінця їхнього» (Пс. 72:16-17). На останньому суді, дійсно, буде не так: відкрите лихо неправедних і відкрите щастя праведних покаже далеко не те, що тепер.

Глава XXIX. Про пришестя на суду Іллі, проповідь якого, розкриваючи іудеям таємниці Писання, наверне їх до Христа

Після заклику до іудеїв пам’ятати закон Мойсея, пророк, передбачаючи, що вони тлумачитимуть його не в духовному сенсі, одразу ж додає: «Ось, Я пошлю до вас Іллю пророка перед настанням дня Господнього, великого і страшного. І він наверне серця батьків до дітей і серця дітей до батьків їхніх, щоб Я, прийшовши, не вразив землю прокляттям» (Мал. 4:5-6). Найбільша урочистість в устах і серцях вірних полягає в надії, що перед самим судом іудеї увірують в істинного Христа, тобто в нашого Спасителя. Це станеться, коли закон їм роз’яснить Ілля, великий і дивовижний пророк. Очікування його приходу перед пришестям Спасителя і Судді має вагомі підстави, адже Писання ясно свідчить, що Ілля не помер, а був піднесений з людського середовища життя на вогняній колісниці (2Царів. 2:11).

Отже, коли він прийде, викладаючи в духовному розумінні закон, який іудеї розуміють у теперішньому часі в плотському розумінні, він наверне «серця батьків до дітей», тобто батьків до дітей, бо Сімдесят тлумачів ужили тут однину замість множини. А сенс цього в тому, що і діти, тобто іудеї, зрозуміють закон так, як розуміли його батьки, тобто пророки, серед яких був і сам Мойсей. Тоді серця батьків звернуться до дітей, коли розуміння батьків прийде в згоду з розумінням дітей; «і серця дітей до батьків їхніх», коли тому, що відчувають одні, будуть співчувати й інші. Сімдесят переклали це так. «І серце людини до ближнього його»; тому що батьки і діти є найближчими між собою. Утім, у словах Сімдесяти тлумачів, які перекладали в пророчому дусі, може також полягати й інший, більш піднесений сенс; може матися на увазі, що Ілля наверне до Сина серце Бога-Отця, не впливаючи, звісно, на Отця, щоб Отець любив Сина, а вчаючи, що Отець любить Сина, щоб іудеї полюбили того самого, який і наш, Христа, Котрого колись ненавиділи. Для іудеїв у теперішній час серце Боже відвернене від Христа нашого через те, що вони тримаються такого способу мислення. Тому для них серце Боже тоді навернеться до Сина, коли вони самі, навернувшись серцем, навчаться і зрозуміють любов Отця до Сина. Наступні ж за тим слова: «І серце людини до ближнього свого», тобто що Ілля наверне і серце людини до її ближнього, який можуть мати кращий сенс, як не той, що наверне серце людини до людини Христа? Бо, будучи образом Божим, Бог наш прийняв образ раба (Флп. 2:6-7), удостоївши нас стати ближнім нашим. Отже, це зробить Ілля, «щоб Я, прийшовши, не вразив землю прокляттям». Земля – це ті, котрі розмірковують про земне; такими є плотські іудеї і в даний час. З цієї недосконалості виникло згадане нарікання на Бога: «Всякий, хто робить зло, хороший перед очима Господа, і до таких Він благоволить».

Глава XXX. Про те, що в книгах Старого Завіту недостатньо ясно вказується на особу Христа, коли говориться про майбутнього суддю – Бога; але з деяких свідчень, де говорить Господь Бог, незаперечно видно, що Він саме Христос

Є багато інших свідчень у божественних Писаннях про останній суд Божий; якби я став їх наводити всі, було б занадто довго. Досить і того, що ми довели, що це передбачено у священних книгах і Старого, і Нового Завітів. Але в книгах старозавітних про майбутній суд через Христа, тобто про те, що Христос прийде з неба як суддя, говориться не з такою ясністю, як у новозавітних; коли в них Господь Бог говорить про Себе, що Він прийде, або просто говориться, що Господь Бог прийде, – прямо Христос не мається на увазі. Бо Господь Бог є і Отець, і Син, і Дух Святий. Тим не менш, ми не повинні залишити цього без підтвердження свідченнями. Отже, покажемо, по-перше, що Іісус Христос говорить у пророчих книгах як Господь Бог, тим часом як цілком зрозуміло, що це Іісус Христос; тоді й за нестачі подібної очевидності, коли буде йти мова про прихід Господа Бога для останнього суду, який має настати, можна буде розуміти Іісуса Христа.

У пророка Ісаї є місце, яке є ясним прикладом того, про що я говорю. Бог говорить через пророка: «Послухай Мене, Якове та Ізраїлю, покликаний Мій: Я той же, Я перший і Я останній. Моя рука заснувала землю, і Моя правиця розпростерла небеса; покличу їх, і вони постануть разом. Зберіться усі і слухайте: хто між ними передрік це? Господь полюбив його, і він виконає волю Його над Вавилоном і виявить силу Його над халдеями. Я, Я сказав, і прикликав його; Я привів його, і путь його буде благоуспішною. Приступіть до Мене, слухайте це: Я і спочатку говорив не таємно; з того часу, як це відбувається, Я був там; і нині послав Мене Господь Бог і Дух Його» (Іс. 48:12-16). Адже це та ж сама особа, яка говорила як Господь Бог; визнати, проте ж, у ній Іісуса Христа було б не можна, якби той, хто говорить, не додав: «І нині послав Мене Господь Бог і Дух Його». Сказав Він це за образом раба, вживши про майбутню подію дієслово в минулому часі, подібно до того, як у того ж пророка читаємо: «Як агнець, ведений був Він на заколення» (Іс. 53:7). Не говорит «поведется», но вместо обозначения того, что будет, употребляет глагол прошедшего времени. Пророчества так говорят постоянно.

Є й інше місце в Захарії, яке показує це з очевидністю, бо показує, що Вседержитель (Саваоф) послав Вседержителя (Саваофа): Хто Кого, як не Бог Отець Бога Сина? Говориться так: «Так говорить Господь Саваоф: для слави Він послав Мене до народів, які грабували вас, бо той, хто торкається вас, торкається зіниці ока Його. І ось, Я підніму руку Мою на них, і вони зробляться здобиччю рабів своїх, і тоді дізнаєтеся, що Господь Саваоф послав Мене» (Зах. 2:8-9). Ваш Господь Вседержитель каже, що Він посланий Господом Вседержителем. Хто наважиться розуміти тут когось іншого, окрім Христа, що говорить, очевидно, до загиблих овець дому Ізраїлевого? У Євангелії Він говорить: «Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15:24). Цих овець Він порівняв тут із зіницею ока Божого для позначення найвищого ступеня почуття любові. З цього роду овець були і самі апостоли. Але після слави воскресіння, до настання якої, за словами євангеліста, «Іісус ще не був прославлений» (Ін. 7:39), Він був посланий в особі апостолів Своїх в усі народи. І таким чином здійснилося те, що читається в псалмі: «Ти врятував мене від людського заколоту, поставив мене на чолі народів» (Пс. 17:44); так що ті, хто обібрав ізраїльтян, яким ізраїльтяни служили, будучи під владою народів, самі стали здобиччю ізраїльтян. Саме це Він обіцяв апостолам, кажучи: «Я зроблю вас ловцями людей» (Мф. 4:19). Отже, вони стали ловцями, але на добро, як викрадені посудини в «сильного», але ще сильніше зв’язаного (Мф. 12:29).

І ще через того ж пророка говорить Господь: «І буде у той день, Я знищу всі народи, які нападають на Єрусалим. А на дім Давида і на жителів Єрусалима виллю дух благодаті і розчулення, і вони будуть дивитися на Нього, Якого прокололи, і будуть ридати за Ним, як ридають за єдинородним сином» (Зах. 12:9-10). Хто, як не Бог, знищить усі ворожі святому місту Єрусалиму народи, що йдуть проти нього, тобто вороже діють по відношенню до нього, або, як переклали інші, що йдуть на нього, щоб підкорити його; або виллє на дім Давида та на мешканців цього граду дух благодаті й розчулення? Це личить, звичайно, тільки Богу, і від імені Божого говориться це через пророка. І, однак же, цим Богом, що здійснює такі великі й божественні справи, являє Себе самого Христос, коли додає і каже: «І вони будуть дивитися на Нього, Якого прокололи, і будуть ридати за Ним, як ридають за єдинородним сином». Розкаються того дня іудеї, навіть ті, що мають прийняти дух благодаті й розчулення, що ганьбили Христа під час Його страждань, коли поглянуть на Нього, що гряде у величі, і впізнають у Ньому Того, над Ким знущалися колись перед обличчям батьків своїх під час Його приниження; побачать, утім, Його, воскреснувши, і самі їхні батьки, винуватці такого великого нечестя, але вже готуючись до покарання, а не до покаяння. Не їх тому треба розуміти в цьому місці, коли говориться: «А на дім Давида і на мешканців Єрусалима виллю дух благодаті і розчулення, і вони будуть дивитися…» і т. ін., подібно до цього, як ми говоримо іудеям: «Ви вбили Христа, хоча це зробили їхні батьки», – так само і вони будуть скорбіти, що самі вчинили деяким чином те, що вчинили ті, від чийого кореня вони походять. Отже, хоча після прийняття духа благодаті й розчулення, ставши вже вірними, вони не будуть засуджені разом із нечестивими батьками своїми, однак будуть горювати, наче самі вчинили те, що вчинили їхні батьки. Будуть скорбіти не через усвідомлення злочину, а через почуття благочестя.

До речі, де Сімдесят тлумачів написали: «І вони подивляться на Мене, Якого поносили», там з єврейської перекладається так: «І подивляться на Мене, Якого прокололи». Цим словом ще очевидніше вказується на розп’ятого Христа. Поношення, про яке згадали Сімдесят, дійсно супроводжувало страждання Христа. Його ганьбили, коли затримували, зв’язували, ставили перед судом, зодягали в одяг ганьби, увінчували терновим вінцем, били палицею по голові, насмішливо кланялися Йому, і коли Він ніс Свій хрест, а також під час розп’яття на хресті. Дотримуючись, отже, не одного перекладу, а беручи до уваги той і інший, ми, коли читаємо і «поносили», і «пронизали», з більшою повнотою дізнаємося подію страждань Господніх.

Отже, коли в Писаннях пророчо говориться, що для звершення останнього суду має прийти Бог, то, хоч би якоїсь особливої ознаки не зазначалося, внаслідок самої згадки про суд треба розуміти Христа. Бо хоча Отець і судитиме, але судитиме через пришестя Сина Людського. Сам Він, через явлення Своєї присутності, «не судить нікого, а весь суд віддав Синові» (Ін. 5:22), Який з’явиться людиною, що має судити, як був людиною, яку судили. Бо про кого іншого під ім’ям Якова та Ізраїля, від сім’я якого Він прийняв тіло, говорить подібним же чином Бог через Ісайю? Читається це так: «Яків отрок Мій, прийму його, Ізраїль обраний Мій, до якого благоволить душа Моя. Покладу дух Мій на Нього, і сповістить народам суд; не заволає і не підвищить голосу Свого, і не дасть почути його на вулицях; тростини надламаної не переломить, і льону, що димить, не загасить; буде чинити суд за істиною; не ослабне і не знеможе, доки на землі не утвердить суд, і на закон Його будуть уповати острови» (Іс. 42:1-4). У єврейській не читається «Яків та Ізраїль», але читається «отрок Мій»¹⁹⁵. Сімдесят тлумачів, бажаючи, вочевидь, показати, в якому сенсі треба розуміти останній вираз, тобто що його вжито для позначення образу раба, в якому Височайший з’явився найбільш приниженим, вжили для назви Його ім’я тієї людини, від племені якої прийнято сам образ раба. Перебуває на Ньому Дух Святий, на що вказівкою, за свідченням Євангелія, послужить і вигляд голуба (Мф. 3:16). Сповістив Він народам суд, бо провістив суд майбутній, який був для народів таємницею. З лагідності не підвищував Він голосу; однак і не припинив проповіді істини. Але поза межами не був почутий і не лунає голос Його, бо ті, що поза межами, відсічені від Його тіла, не Йому підкоряються. Але й самих гонителів Своїх, іудеїв, які через втрату праведності уподібнені до надламаної тростини та льону, що димить, коли полум’я в ньому вже нема, Він не переламав і не загасив, Він пощадив їх, тому що прийшов поки що не їх судити, а бути від них судимим. Насправді ж по істині виголосив суд, пророкуючи їм час неминучого покарання, якщо будуть стояти наполегливо у своїй злобі. Засяяло на горі обличчя Його, на землі слава Його; не стертий, не згаслий Він, бо ні у власній особі, ні в особі Своєї церкви не поступився гонителям, не припинив Свого існування. Не сталося і не станеться того, що говорили і говорять гонителі Його: «Коли він помре та згине ім’я його?» (Пс. 40:6).

«Доки на землі не утвердить суд». Ось і те сокровенне, яке ми шукали, відкрито. Цей суд, який Він влаштує на землі, коли з’явиться Сам із неба, останній суд. Що сказано про нього тут наприкінці: «І на закон Його будуть уповати острови», – ми бачимо, що він вже здійснився. Адже те, чого не можна заперечувати, переконує і в тому, що безсоромно заперечується. Хто, справді, став би очікувати (а це і ті, хто ще не бажає вірити в Христа, вже разом із ними бачать, і оскільки заперечувати не можуть, скрегочуть зубами і мучаться від досади), – хто, кажу, подумав би, що на ім’я Христове стануть уповати народи, тоді як його взяли, зв’язали, побили, поглумилися над Ним, прибивши його до хреста, коли й самі учні втратили надію, яку почали було покладати на Нього? Те, на що тоді поклав надію лише один розбійник на хресті, нині стало надією для народів, розсіяних широко й далеко. Щоб уникнути вічної смерті, вони знаменують себе тим самим хрестом, на якому Він прийняв смерть.

Отже, що буде останній суд через Іісуса Христа в тому вигляді, в якому сповіщений у священних книгах, цього не заперечує і в цьому не сумнівається ніхто, окрім того, хто, не знаю вже через яку неймовірну сміливість чи сліпоту, не вірить цим Писанням, які вже довели свою істину всьому світові. Під час суду або перед і після самого суду, як ми з’ясували, мають статися такі явища: пришестя Іллі, увірування іудеїв, гоніння з боку антихриста, суд Христовий, воскресіння мертвих, розділення добрих і злих, світ возгориться і його відновлення. Що все це станеться, тому слід вірити; але яким чином і в якому порядку воно буде, це краще покажуть тоді самі події; в даний час людський розум не в змозі піднятися до повного розуміння предмета. Вважаю, втім, що станеться це в тому порядку, в якому у мене викладено.

Щоб за допомогою Божою виконати дані нами обіцянки, нам залишається написати дві книги, які стосуються предмета цього твору. Одна з них буде про покарання злих, інша – про блаженство праведних. Якщо Бог дозволить, у них здебільшого будуть спростовуватися людські аргументи, які, спрямовані проти божественних пророцтв і обітниць, жалюгідні люди, як їм здається, мудро критикують, нехтуючи спасительним харчуванням віри, вважаючи його хибним і гідним насмішок. Для тих, хто мислить за Богом, усе, що здається людям неймовірним, але міститься у священних Писаннях, істинність яких підтверджена багатьма способами, знаходить своє обґрунтування у беззаперечній всемогутності Божій. Вони твердо знають, що Бог не міг говорити неправду в цих Писаннях і здатний здійснити те, що для невіруючих здається неможливим.

* * *

¹⁹³ A cadendo cadavera

^{****************} Такого роду свідчення в кодексах, що дійшли до нас, не збереглися. Августин посилається на 1Кор. 15:51, де читаємо: «Не всі ми помремо, але всі змінимось» (Церковносл.: «вси бо не у́спнем, вси же измени́мся», греч. πάντες οὐ κοιμηθησόμεθα, πάντες δè ἀλλαγησόμεθα.).

¹⁹⁴ Proo_em. in Malachiam.

¹⁹⁵ Як і в Іс. 41:8: «А ти, Ізраїль, раб Мій, Яків, якого Я обрав, сíм’я Авраама, друга Мого, якого возлюбив».