У цій книзі, розпочавши міркування про ті нещастя, які римляни терпіли до Христа, під час панування культу несправжніх богів, блаженний Августин перш за все доводить, що опіка цих богів не лише не звільняла римлян від моральних лих і душевних пороків (які слід вважати злом чи то єдиним, чи то найбільшим), а навпаки, примножувала їх.
Глава I. Про межу, до якої обов’язково вести міркування Якби властивий людині слабкий розум не наважувався чинити опір очевидній істині, а підпорядковував свою неміч спасительному вченню як лікуванню (доки не зцілить його божественна допомога, що дарується благочестивою вірою), то людям, які мають здоровий глузд і висловлюють свої думки достатньо ясно, не було б потреби витрачати багато слів, аби довести помилковість того чи іншого хибного уявлення. Але найпоширеніша й найогидніша хвороба нерозумних душ у наш час полягає в тому, що свої безглузді поривання вони захищають так, наче це сам розум і сама істина. І роблять вони це навіть тоді, коли їм надають цілком ясний доказ їхньої помилковості (наскільки це взагалі можливо одній людині щодо іншої). Захищають або через крайню сліпоту, через яку не бачать очевидного, або через крайню впертість, внаслідок якої не визнають і того, що бачать. Тому доводиться говорити розлого і про найочевидніші речі: не для того, щоб показати їх зрячим, а для того, щоб дати їх відчути тим, хто блукає навпомацки, і тим, хто свідомо заплющив очі.
Проте, де був би кінець нашим міркуванням і міра нашим словам, якби ми думали, що на всяке заперечення потрібно давати нову відповідь? Бо ті, які або не можуть зрозуміти сказаного, або настільки вперті, що, хоча й розуміють, погоджуватися не хочуть, ті, як написано, “изрыгают дерзкие речи” (Пс. 93:4 2Тим. 3:7
Глава II. Про те, що сказано в першій книзі Отже, у попередній книзі, розпочинаючи мову про град Божий, якому, з допомогою Божою, я вирішив присвятити всю цю працю, я визнав за необхідне насамперед відповісти тим, хто війни, що спустошують наш світ (а особливо нещодавній розгром Риму), приписують християнській релігії, яка забороняє служіння мерзенним демонам. Тим часом, вони радше мали б приписати Христу те, що варвари заради імені Його, всупереч правилам і звичаю війни, надали їм для притулку священні й просторі місця. І таку пошану вони виявляли не тільки справжнім рабам Христовим, а часто і тим, хто лише видавав себе за таких, що навіть дозволене правом війни вважали щодо них недозволеним. Звідси виникло запитання: чому таких божественних милостей удостоїлися також люди нечестиві та невдячні, і, навпаки, чому жорстокість ворога впала не тільки на людей нечестивих, а й на благочестивих?
Над вирішенням цього питання замислюється багато хто, бачачи, що повсякденні події, як дари Божі, так і людські скорботи, здебільшого однаково й без розбору випадають на долю і людей доброчесних, і порочних. Тому я зупинився на цьому дещо детальніше, ніж того вимагав план праці. Це було зроблено переважно заради втіхи святих і благочестиво невинних жінок, над якими вороги вчинили дещо таке, що образило їхню сором’язливість, хоч і не забрало в них самої цнотливості: щоб не обтяжувалися життям ті, які не мають приводу докоряти собі в розпусті.
Потім я сказав кілька слів проти тих, які з безсоромним нахабством ганьблять християн, що зазнали згаданих нещасть, а особливо чистих і святих жінок, які піддалися насильству. Тим часом самі ці наклепники — люди найвищою мірою нікчемні, вони не заслуговують на жодну повагу, будучи виродженими нащадками тих римлян, чиї славні справи часто згадує і прославляє історія. Вони ганьблять славу своїх предків, бо цей Рим, заснований і піднесений працями древніх, вони спотворили набагато більше за часів його зовнішнього добробуту, аніж спотворило його вороже руйнування. Адже під час руйнування падали каміння та колоди, а в їхньому житті, коли серця палали згубними пристрастями, ніби покрівлі міста вогнем, впали всілякі твердині та прикраси не стін, а звичаїв.
На цьому я закінчив першу книгу. Тепер я маю намір говорити про те, яких нещасть зазнало це місто від самого свого заснування як у себе вдома, так і в провінціях, що належали йому. Про такі нещастя, які були б приписані християнській релігії, якби вже й тоді гриміло євангельське вчення з його сміливим свідченням проти їхніх неправдивих і брехливих богів.
Глава III. Про те, що слід звертатися до історії, з якої відкривається, які нещастя випали на долю римлян у той час, коли вони шанували богів, перш ніж поширилася християнська релігія Не забуваймо, втім, що, кажучи все це, я мав справу ще з людьми неосвіченими, невігластво яких породило й відоме прислів’я: “Немає дощу — причина християни”. Але є між ними й люди освічені, що люблять історію і чудово знають усе це, проте вдають, ніби не знають, аби підбурити проти нас натовпи невігласів. Вони намагаються поширити в народі думку, що ті лиха, яких то там, то тут час від часу зазнає рід людський, трапляються з вини християнської релігії, що на зло їхнім богам поширюється всюди з такою великою славою і з таким блиском. Нехай же вони переглянуть разом з нами, яких частих і різноманітних лих зазнавала римська держава, перш ніж Христос з’явився у плоті, перш ніж прославилося в народах ім’я Його, якому вони заздрять. І нехай після цього захищають, якщо зможуть, своїх богів, якщо вже шанують їх заради того, щоб їхні послідовники не зазнавали цих нещасть. Якщо вони відчувають що-небудь подібне тепер, то стверджують, що звинувачувати в цьому слід нас. Так чому ж ці боги допустили, щоб із шанувальниками їхніми сталося те, про що я маю намір говорити, в той час, коли проповідь про Христа ще не турбувала їх і не забороняла їхніх жертвоприношень?
Глава IV. Про те, що шанувальники богів ніколи не отримували від своїх богів ніяких приписів щодо доброчесного життя, і у вигляді культу їм здійснювали всілякі мерзоти По-перше, чому їхні боги не подбали про те, щоб їхні звичаї не були до крайності розбещеними? Істинний Бог заслужено залишив без Свого піклування тих, хто не шанував Його. Але чому ж ті боги, на заборону культу яких скаржаться ці невдячні люди, не опікувалися доброчесним життям своїх прихильників жодними законами?
Справедливість вимагала, щоб як люди дбали так чи інакше про культ своїх богів, так і ці боги дбали про поведінку людей. Але, кажуть, кожна людина буває дурна з власної волі. Ніхто цього не заперечує. Проте справою богів-радників було не приховувати від народу, що шанує їх, заповіді доброчесного життя, а пропонувати їх у публічній проповіді, напоумляючи і стримуючи тих, хто грішить, через пророків: тим, хто чинить погано, погрожуючи покараннями, а тим, хто живе доброчесно, обіцяючи нагороди. Хіба коли-небудь лунав у їхніх храмах сильний і всеосяжний голос богів про що-небудь подібне?
Колись, у дні юності, ходили і ми на святотатські видовища, дивилися на біснуватих, слухали співаків, бавилися мерзенними іграми, які проводили на честь богів і богинь, на честь небесної діви й матері всіх — Берекинтії. Перед ложем цієї останньої, у свято її омивання, нікчемними акторами публічно виспівувалося таке, що не личило б слухати не тільки матері богів, а й матерям якихось сенаторів або взагалі будь-яких чесних мужів, навіть матерям самих цих акторів. Є у ставленні до батьків деяка людська сором’язливість, якої не може винищити навіть розпуста. Самі ж актори на домашніх репетиціях соромилися виконувати перед своїми матерями це мерзенне місиво з брудних слів і дій; а публічно, перед матір’ю богів, у присутності численного зібрання людей обох статей, виконували. Якщо безліч присутніх людей приходила, притягнута цікавістю, на ці дійства, вони мали б негайно піти, збентежені, з ображеним почуттям цнотливості. Що після цього назвемо святотатством, якщо це — священнослужіння? Або що буде оскверненням, якщо це — омивання? І це називалося “феркулами” (бенкетом богів), наче відбувалася якась трапеза, на якій ніби годували нечестивих демонів їхньою ж їжею. Бо хто не розуміє, якого роду духи тішаться подібними гидотами? Хіба що той, хто або зовсім не знає, що існують якісь нечестиві духи, що спокушають під ім’ям богів, або ж проводить таке життя, в якому чекає на милість і боїться гніву цих духів більше, ніж милості й гніву істинного Бога.
Глава V. Про мерзоти, якими шанували матір богів її шанувальники Суддею в цій справі я жодним чином не бажав би мати когось із тих, хто намагається радше сам тішитися аморальністю найганебнішого звичаю, ніж боротися проти неї. Я хотів би мати за суддю того самого Сципіона Назіку, якого сенат оголосив найкращим із чоловіків і руками якого ідол цього демона прийняли й перевезли до Риму. Нехай він скаже нам, чи побажав би він, щоб його мати мала перед державою такі великі заслуги, щоб їй встановили божественні почесті (подібно до того, як у греків, у римлян і в інших народів встановили їх деяким смертним, чиї благодіяння цінували вельми високо і яких вважали безсмертними й зарахованими до лику богів)? Без жодного сумніву, він побажав би своїй матері такого щастя.
Потім, якби ми його запитали, чи погодився б він, щоб серед божественних почестей їй чинилися й ці мерзоти, то хіба не вигукнув би він, що волів би, щоб мати його лежала мертва без жодних почуттів, аніж жила богинею для того, щоб мати задоволення слухати подібні речі? Ні, цей римський сенатор, обдарований такою проникливістю розуму, що заборонив будувати театр у місті мужнього народу, не захотів би, щоб матір його вшановували в такий спосіб; щоб задля вмилостивлення богині чинилися такі речі, сама тільки мова про які була би образою для шляхетної жінки. Він ніколи б не повірив, щоб сором’язливість високоповажної матрони через отримання нею божественності до такої міри змінилася, що її шанувальники змогли б закликати її такими “похвалами”, від яких, якби їх кинули як докір будь-якій жінці, що живе серед людей, почервоніли б за неї і родичі, і чоловік, і діти, і заткнувши вуха пішли б геть.
Така ось мати богів, яку посоромилася б мати за матір навіть найгірша людина, маючи намір оволодіти римським розумом, вимагала собі найкращого чоловіка. Не такого, якого вона зробила би кращим через навчання добру, а такого, якого звабила би обманом (вона схожа на ту, про яку написано: “жена уловляет дорогую душу” (Притч. 6:26
Глава VI. Боги язичницькі ніколи не робили священним вчення про доброчесне життя Тому-то ці божества і не дбали про життя і звичаї міст і народів, у яких їх шанували. Без усяких заборон, що навіювали б страх, вони дозволяли їм ставати гіршими й зазнавати великих та жахливих збитків — збитків не в сенсі маєтків і виноградників, не в грошах і господарстві, не в тих, врешті-решт, справах, що перебувають у підпорядкуванні розуму, а в самій душі — правительці тіла. Але, можливо, вони забороняли? У такому разі нехай нам покажуть це ясніше, нехай доведуть. Нехай не шепочуть нам на вухо про якісь речі, що передаються під виглядом нібито таємної релігії, в яких викладається, мовляв, вчення про доброчесне життя і чистоту. Нехай покажуть нам або нагадають, де ті місця, присвячені таким зборам? Де відбувалися б не ігри з безсоромним співом і танцями гістріонів, де святкували б не фугалії19
Вчіться, нещасні, коріння речей прозрівайте:20
Нехай скажуть, у яких місцях існував у них звичай проголошувати такі заповіді богів-наставників, подібно до того, як вказуємо ми на церкви, встановлені для цього всюди, де поширена християнська віра.
Глава VII. Філософські відкриття, які не мають авторитету божественного, не приносять користі, оскільки всякий, хто має схильність до пороків, слідує скоріше тому, що робили боги, ніж тому, що стверджували люди Мабуть, вони нагадають нам про школи і міркування філософів. Але, по-перше, все це не римське, а грецьке. А якщо воно тому й римське, що Греція стала римською провінцією, то все ж це не заповіді богів, а одкровення людей, які, будучи обдарованими найпроникливішим розумом, намагалися так чи інакше шляхом розумових висновків дослідити, що ховалося в природі речей, чого варто бажати в тутешньому житті й чого уникати, що в самих правилах міркування дається як прямий висновок, а в чому виявляється непослідовність або навіть протиріччя. Деякі з них, наскільки користувалися божественною допомогою, відкрили щось велике, але наскільки зустрічали перешкоду в людській немочі, впали в оману. Божественне провидіння цілком справедливо воспротивилось їхній гордості, щоб на противагу їм вказати початок шляху до небесного в смиренні. Але про все це ми, якщо буде на те воля істинного Господа Бога, поміркуємо і поговоримо в іншому місці.
Однак якщо філософи відкрили щось таке, що могло бути достатнім для доброчесного життя і для здобуття блаженства, то чи не набагато справедливіше було б встановити божественні почесті саме їм? Чи не набагато краще й чесніше в храмі Платона читати його книжки, ніж у храмах демонів оскоплювати галлів, щоб потім їх, які стали жінкоподібними, урочисто висвячувати? Чи не краще, ніж божевільних примушувати мучити себе та чинити багато чого іншого чи то жорстокого, чи ганебного, чи то мерзенного, чи то ганебно-жорстокого, чи то жорстоко-ганебного, що чиниться зазвичай у храмах таких богів? Чи не набагато корисніше було б, для навчання молоді справедливості, проголошувати публічно закони богів, ніж марно хвалитися законами й установленнями предків? Адже всі шанувальники таких богів, тільки-но ними опанує похіть, підправлена, як каже Персій, пекучою отрутою21
Великий бог, що небесний храм потряс громом!22
Глава VIII. Про сценічні ігри, на яких боги не ображаються, а умилостивляються тим, що виставляються на показ їхні безчесні вчинки Але всього подібного вчать не культи богів, а байки поетів. Я не стверджую, що приналежності таїнств ганебніші за приналежності видовищ. Я стверджую одне (і тих, хто заперечує це, викриє історія), що самі ці ігри, головний зміст яких становлять вигадки поетів, не римляни з неосвіченим догоджанням ввели в культ своїх богів, а самі боги суворо зажадали й деяким чином вимучили, щоб ці ігри проводилися та присвячувалися на їхню честь. Я згадав про це ще в першій книзі. Бо від самого початку сценічні ігри в Римі були встановлені за визначенням понтифіків під час морової виразки. Хто ж після цього не прийде до думки, що в способі життя свого він має радше слідувати тому, що показують на видовищах, встановлених за божественним вироком, ніж тому, що написано в законах, заснованих людською мудрістю? Адже якби поети брехливо виставили Юпітера перелюбником, то непорочні боги мали б розгніватися і помститися за те, що подібну образу божеству вигадано людськими іграми, а не за те, що ці ігри не проводяться. А тим часом такими є найпомірніші зі сценічних ігор, тобто комедії і трагедії, байки поетів; написані для вистави на видовищах, вони хоча й вельми безсоромні за змістом, але не безсоромні, принаймні як багато інших, за формою викладення. Люди похилого віку навіть примушують отроків читати і вивчати їх серед тих наук, які називаються чесними і вільними.
Глава IX. Стародавні римляни вважали за потрібне обмежити поетичну свободу, яку греки, слідуючи образу думок богів, бажали залишити вільною Про те, що думали про це стародавні римляни, свідчить Цицерон у книжках, написаних ним про республіку. Там Сципіон, міркуючи, каже так: “Комедії ніколи не могли б показувати в театрах своїх мерзот, якби не дозволяли того звичаї”. Найдавніші греки цього разу проводили навіть із певною послідовністю свій зіпсований спосіб мислення: у них було дозволено законом говорити в комедії що завгодно і про кого завгодно, називаючи навіть на ім’я. “І тому, — продовжує (Сціпіон) Африканський, — кого комедія не торкнулася, кого не образила, кого пощадила? Нехай би вона зганьбила людей нікчемних, які підлещувалися до народу, чинили заколоти в державі: Клеона, Клеофонта, Гіпербола. Ми примирилися б із цим, хоча було б краще, якби і цього роду громадян таврував ганьбою цензор, а не поет. Але ганьбити у віршах Перікла, після того як він упродовж багатьох років тримав у руках верховну владу в мирний і воєнний час, і розігрувати їх на сцені так само непристойно, як якби наш Плавт або Невій надумали знеславити Публія та Гнея Сціпіонів, або Цецилій — Марка Катона”. І трохи далі додає: “Наші Дванадцять таблиць, навпаки того, призначивши кримінальні покарання за вельми небагато злочинів, до числа цих злочинів визнали справедливим віднести і те, якби хто проспівав або склав вірші, що безславлять або ганьблять іншого. І це прекрасно. Життя наше має належати суду магістратів і законному розгляду, а не фантазії поетів; і чути про себе ганебні речі ми повинні не інакше, як за умови, що можемо відповідати і захищатися в судовому порядку”.
Я знайшов за потрібне витягти ці цитати з четвертої книги Цицерона про республіку, опустивши і трошки змінивши дещо для більшої ясності. Бо це безпосередньо стосується того питання, яке я взявся, наскільки зможу, роз’яснити. Він говорить далі і багато іншого і закінчує це місце тим, що стародавні римляни, за його словами, не дозволяли нікого з тих, хто жив, ні вихваляти, ні засуджувати на сцені. Але греки, як я сказав, показуючи в даному відношенні хоча і менше сорому, але більше послідовності, дозволяли це, бо вважали, що їхнім богам до вподоби і приємні розповіді в сценічних байках, які ганебно розповідають не лише про людей, а й про самих богів (чи вигадані були ці речі поетами, чи в театрах згадували й уявляли справжні їхні розпусти, — о якби їхні шанувальники вважали все це вартим тільки сміху, а не наслідування!). Бо було б крайньою гордістю щадити добре ім’я державних властей і громадян там, де боги не бажали щадити своєї честі.
Глава Х. З яким мистецтвом шкодити демони хотіли, щоб відносно них розповідали неправдиві або дійсні злочини Саме те, що наводять на виправдання: що, мовляв, усе, що розповідається про богів, не істинне, а вигадане і неправдиве, — якщо це розглядати з погляду релігійного благочестя, видається ще злочиннішим; а якщо взяти до уваги лукавство демонів, то найвищою мірою хитрим і розрахованим на спокусу. Адже якщо ганебні речі розповідаються про верховного правителя вітчизни, правителя доброго і корисного, чи не тим більше вони огидні, чим більш далекі від істини і чужі його життю? Які ж покарання можуть бути достатніми, якщо такого роду беззаконня, якщо така найбільша образа дозволяється у ставленні до Бога? Але злі духи, яких вони вважають богами, бажають, щоб про них розповідали і про такі ганебні речі, яких вони не робили, щоб такими уявленнями обплутувати, як сітками, розум людський і приводити разом із собою до призначеного покарання. Чи вчинили ці ганебні речі люди, яких вважають богами на втіху демонам, що радіють людським оманам (замість яких за допомогою тисячі шкідливих і підступних вивертів вони виставляють для шанування самих себе), чи злочину цього насправді не було скоєно ніким із людей, — підступні духи охоче допускають сприймати їх за божества, щоб для скоєння злочинів і мерзоти дали на землю начебто з самого неба обнадійливий приклад. Тому греки, вважаючи себе рабами таких божеств, вважали, що поети не повинні жаліти і їх самих, якщо стільки і так безчестили в театрах богів. Вони або бажали через це уподібнюватися своїм богам, або боялися збудити їхній гнів, якби раптом їхнє ім’я виявилося більш чесним і, таким чином, вони стали б кращими за них.
Глава XI. Про акторів, допущених у греків до управління державою на тій підставі, що було б із боку людей несправедливістю нехтувати умилостивителями богів Відповідно до цього і акторів, які розігрували ці байки, вони вважали людьми, гідними чималої громадянської честі. Так, — про це згадується і в книзі про республіку, — афінянин Есхін, чоловік красномовний, керував справами держави, хоча, будучи юнаком, розігрував трагедії; так само Арістодема, теж трагічного актора, афіняни часто посилали послом до Філіпа у вельми важливих справах, як мирних, так і воєнних. Справді, якщо вони бачили, що саме мистецтво й театральні ігри були угодні богам, то дивитися на тих, хто їх розігрує, як на людей безславних, було б логічно незрозуміло. Це було, звісно, ганебно для греків, але абсолютно послідовно щодо їхніх богів: вони не наважувалися захищати життя громадян від уїдливого язика поетів і гістріонів, якщо їм було відомо, що вони ганьбили й життя богів. І коли ці люди представляли в театрах таке, що, за їхніми поняттями, приємно божествам, яким вони були покірні, то й самих цих людей греки вважали такими, що не лише не заслуговують ні найменшої зневаги в державі, а й вартими найбільшої честі.
Справді, на якій би підставі вони, шануючи жерців за те, що через них приносять приємні для богів жертви, вважали б людьми знехтуваними акторів, через яких вони дістали можливість, за вказівкою самих же богів, приносити задоволення й честь богам, які цього вимагали й гнівалися, якщо цього не робили? І це — особливо після того, як Лабеон, якого вважають великим знавцем у подібних речах, відрізнив богів добрих і злих різним культом, бо злі божества, як стверджував він, втихомирюються кровавими жертвами та скорботними благаннями, а добрі — веселим і жартівливим вшануванням, наприклад, іграми, бенкетами і лектистерніями23
Як усе це виглядає, про це, дасть Бог, докладніше скажемо потім. Що ж до справжнього предмета, то чи всім богам виявляється таке шанування, як богам добрим (бо богам непристойно бути злими, хоча, точніше, всі вони — боги злі, оскільки вони — нечисті духи), чи з певною відмінністю: одним — одне, іншим — інше, як цього вимагав Лабеон, — в усякому разі греки чинили логічно, вважаючи однаково гідними честі як жерців, що здійснюють жертвоприношення, так і акторів, які виконують театральні ігри. Їм не можна дорікнути в тому, що вони кривдили своїх богів, — чи то всім, якщо ігри й усім їм приємні, чи, що було б іще гірше, тим, яких вважають добрими, якщо ігри люблять лише ці останні.
Глава XII. Про те, що римляни, забороняючи поетам свободу слова стосовно людей і дозволяючи її стосовно богів, були про себе кращої думки, ніж про богів Тим часом римляни, — чим у тому ж творі про республіку так пишається Сципіон, — не бажали, щоб їхнє життя і добре ім’я зазнавали осуду й образи з боку поетів, ухваливши законом піддавати кримінальному покаранню того, хто наважився б складати вірші подібного змісту. Цією постановою вони висловили досить шанобливу думку про самих себе, але стосовно їхніх богів вона зарозуміла і неблагочестива. Якщо вони знали, що боги приймають образи і лихослів’я з боку поетів не тільки терпляче, а й охоче, то, отже, вони вважали себе менш заслуговуючими на ці образи, ніж боги, і себе відгородили від них законом, а образам богів дали місце на священних святах. Невже, Сципіоне, ти хвалиш римлян за те, що вони заборонили поетам свободу вражати глузуванням будь-кого з громадян, коли бачиш, що з їхнього боку не було пощади нікому з ваших богів? Невже, на твою думку, більше слід поважати вашу курію, ніж Капітолій, один Рим, ніж ціле небо, так що громадяни твої захищені від лихослів’я поетів законами, а твоїх богів поети спокійно обсипають образами: і жоден сенатор, жоден цензор, жоден сановник, жоден понтифік не забороняє їм цього!
Плавту або Невію лихословити Публія і Гнея Сципіона, або Цецилію — Марка Катона було непристойно, а вашому Теренцію підбурювати юнаків до розпусти описом злодіянь всеблагого і верховного Юпітера — пристойно?
Глава XIII. Римляни мали б зрозуміти, що їхні боги, які вимагали собі шанування, що полягало в мерзенних іграх, не гідні божественних почестей Але, якби Сципіон був живий, він, можливо, заперечив би мені так: “Яким чином ми стали б переслідувати покаранням таке, що священне з волі самих богів? Бо театральні ігри, в яких все це розповідається і представляється, в римські звичаї запровадили самі боги і повеліли, щоб це присвячували і здійснювали на їхню честь”. Але чому ж, у такому разі, римляни не зрозуміли з цього, що ці боги — боги не справжні і зовсім не заслуговують на те, щоб республіка віддавала їм почесті як божествам? Адже якби вони зажадали собі ігор, що ганьблять самих римлян, їх було б непристойно і не варто було б шанувати: яким же чином, питаю, їх вважали гідними поклоніння божествами, а не мерзенними духами, якщо з бажання ввести в оману вони зажадали, щоб під виглядом поклоніння їм прославлялися їхні злодіяння?
Треба зауважити, що римляни, хоча і були схильні до шкідливого марновірства (що полягало в шануванні богів, які вимагали, щоб їм присвячували театральні мерзоти), проте не забували своєї гідності і почуття сорому. Вони не відчували, подібно до греків, жодної поваги до авторів цих байок, але, як каже в Цицерона той самий Сципіон, “вважаючи все сценічне й театральне мистецтво цілком ганебним, ухвалили: цей рід людей не лише позбавляти честі, яка належить решті громадян, а й навіть виключати з триб за розпорядженням цензора”. Мудрість чудова і цілком заслуговує на те, щоб її зарахували до римських чеснот; але бажав би, щоб вона була послідовною і вірною самій собі. Те правильно, що кожен, хто з римських громадян захотів би бути актором, не тільки втрачає будь-яке право на повагу, але до того ж за цензорським розпорядженням виганяється зі своєї триби. Це ти, ревнивий до громадянської честі, справжній римський дух! Але нехай дадуть відповідь мені: на якій підставі актори цілком позбавляються честі, а театральні ігри відносяться до дій, що здійснюються на честь богів? Довгий час римська доблесть не знала театральних мистецтв. Якби їх запровадили для втіхи людської похоті, вони шкідливим чином подіяли б на людські звичаї. Але це боги зажадали, щоб вони давалися їм. Яким же чином вважається зневаженим актор, через якого шанується бог? На якій підставі актор, що розігрує театральну мерзоту, піддається презирству, якщо бог, який зажадав її, користується шануванням?
Щодо цього предмета греки і римляни розходяться між собою. На думку греків, вони правильно поважають акторів, оскільки через акторів шанують богів, винахідників театральних ігор; на думку ж римлян, актори збезчестили б навіть плебейську трибу, тим більше сенаторську курію. Сутність питання в цій розбіжності вирішується таким силогізмом. Греки кажуть: “Якщо слід шанувати такого роду богів, то слід поважати, звісно, і людей такого роду”. Римляни додають другу посилку: “Але людей такого роду поважати не слід”. Християни ж роблять висновок: “Отже, не слід шанувати і подібного роду богів”.
Глава XIV. Про те, що Платон, який у своїй ідеальній державі не давав місця поетам, був кращим за тих богів, які забажали, щоб їх вшановували театральними іграми Запитаємо далі, чому не вважаються зневаженими, подібно до акторів, і поети, укладачі подібного роду байок, яким законом Дванадцяти таблиць заборонено ображати добре ім’я громадян, але які, тим часом, осипають богів настільки образливими глузуваннями? На якій підставі актори, що розігрують вигадки віршотворців і зображують ганебних богів, вважаються зневаженими, а самі автори користуються повагою? Чи не слід скоріше віддати перевагу грецькому Платону, який, зображуючи ідеальну державу, вважав, що з неї повинні бути вигнані поети як вороги істини? З одного боку, він з обуренням дивився на образи богів, з іншого — не хотів, щоб і дух громадян розбещували і спотворювали вигадками.
Порівняй же тепер людяність Платона, який виганяє поетів з держави заради запобігання розбещенню громадян, з божественністю богів, які на честь себе вимагають театральних ігор. Платон своїми міркуваннями якщо не переконав, то принаймні порадив легковажним і розбещеним морально грекам, щоб творів подібного роду навіть і не писали. Навпаки, боги наполегливо зажадали від солідних і поміркованих римлян, щоб такі твори розігрували і на сцені, і не лише розігрували, а й присвячували і урочисто виконували на їхню честь. Кому ж, питається, держава має віддавати божественні почесті з більшою урочистістю — чи то Платону, який забороняє всілякі мерзоти й непотребства, чи то демонам, які знаходять задоволення в подібному обмані людей, яких Платон не зміг переконати в істині? Лабеон вважав, що Платона слід вважати напівбогом, як Геркулеса і Ромула; напівбогів же він ставив вище за героїв, хоча і тих і інших відносив до божеств. Але я думаю, що того, кого він називає напівбогом, слід ставити вище не тільки героїв, а й самих богів. З поглядами Платона схожі й римські закони в тому відношенні, що Платон засуджує всякого роду поетичні вигадки, а римські закони забороняють поетам образливо відгукуватися про людей. Платон виганяє з держави поетів, а римські закони позбавляють права громадянства акторів, що розігрують поетичні байки, і, мабуть, вигнали б їх з держави зовсім, якби не боялися богів, які вимагали собі театральних ігор.
Отже, римляни не могли в жодному разі отримати або чекати від богів законів, спрямованих на виховання звичаїв добрих і виправлення поганих, тому що самі перевершували їх своїми законами. Боги вимагають на честь себе театральних ігор, а римляни усувають акторів від усяких посад, пов’язаних із честю; боги велять, щоб ганебні справи їхні прославляли поетичними вигадками, а римляни не дозволяють безсоромності поетів ганьбити і людей. Напівбог же Платон повстає і проти розпусти подібних богів, і показує, що мав би зробити притаманний римлянам здоровий глузд: він рішуче не допускає, щоб у впорядкованій державі жили поети, які або безсовісно брешуть, або пропонують для наслідування бідним людям найогидніші справи так званих богів. Ми не вважаємо Платона ні богом, ні напівбогом; не порівнюємо його ні зі святим ангелом всевишнього Бога, ні з істинним пророком, ні з ким-небудь з апостолів, ні з яким-небудь мучеником Христовим, ні з яким завгодно християнином. Чому це так, ми, з допомогою Божою, пояснимо в належному місці.
Проте, з огляду на те, що вони самі вважають його напівбогом, ми думаємо, що йому слід надавати перевагу, якщо не Ромулу і Геркулесу (хоча ніхто з істориків і поетів не говорив про Платона, що він убив брата або вчинив якийсь інший злочин), то, принаймні, Пріапу, або якомусь Кінокефалу, або, нарешті, Гарячці — божествам, яких римляни частково запозичили на стороні, а частково звеличували самі.
Отже, яким би чином стали усувати добрими заповідями і законами страшне зло, що загрожувало душі і вдачам, або піклуватися про знищення вкоріненого вже зла такі боги, які, навпаки, самі намагалися сіяти й множити беззаконня, бажаючи, щоб за допомогою театральних вистав народ дізнавався про такі божественні справи, щоб найнепотрібніша людська похіть розпалювалася сама собою, як би спираючись на божественний авторитет? Цицерон марно вказував на це, кажучи про поетів: “У той час, коли до них долинає схвальний крик народу, точно якогось великого і мудрого вчителя, яку напускають вони темряву! Яких наганяють страхів! Як розпалюють вони найгірші пристрасті!”
Глава XV. Про те, що римляни ввели в себе деяких богів не з розумних спонукань, а з лестощів Та й під час самого обрання фальшивих богів, чим іншим керувалися вони переважно, як не лестощами? Платона, якого вважають напівбогом, за стільки досліджень його, спрямованих на захист моралі від псування духовним злом, якого особливо слід боятися, вони не удостоїли навіть невеличкого храму. А свого Ромула поставили вищим від багатьох богів, хоча, за таємною доктриною, і його вважають радше напівбогом, ніж богом. Бо йому встановили навіть і фламіна, який рід жерців у культі римлян користувався (як це показує і шапка фламінів) такою перевагою, що фламінів було тільки три, встановлених трьом богам: фламін Юпітера, Марса та Квіріна (бо Ромула, наче за прихильністю громадян, прийнятого до числа небесних богів, вони потім назвали Квіріном). Таким чином, йому віддавали перевагу перед Нептуном і Плутоном, братами Юпітера, і навіть перед Сатурном, їхнім батьком, тож той самий рід жерців, що притаманний Юпітеру, притаманний був і йому, а Марсу, імовірно, вже завдяки Ромулу, батьком якого той вважався.
Глава XVI. Про те, що якби боги хоч трохи дбали про справедливість, то римляни мали б радше від них отримати правила життя, ніж запозичувати закони від інших людей Потім, якби римляни могли отримати від своїх богів закони для життя, то не запозичили б вони, за кілька років після заснування Риму, в афінян законів Солона; та ще й утримували б ці закони не в тому вигляді, в якому ухвалили, а намагалися б поліпшити й виправити. Хоча Лікург і хвалився, ніби закони для лакедемонян він склав за велінням Аполлона, проте римляни розсудливо не повірили цьому і прийняли закони не звідти. Розповідають, що наступник Ромула, Нума Помпілій, видав деякі, хоча й рішуче недостатні для управління державою, закони, якими встановив багато священнослужінь; але ніхто ж не каже, що ці закони він отримав від богів. Таким чином, боги римлян анітрохи не дбали про те, щоб відвернути від своїх шанувальників душевне зло, зло життя і звичаїв, яке настільки велике, що їхні найученіші чоловіки стверджують, що від нього гинуть республіки навіть за цілісності міст; а навпаки — всіляко намагалися, щоб, як про це було сказано вище, це зло ще більше збільшувалося.
Глава XVII. Про викрадення сабінянок та інші несправедливості, які коїлися в римській державі й у славні часи Але, можливо, боги не наказували римському народові законів тому, що в нього, як каже Саллюстій, “почуття правди і добра було сильним радше від природи, ніж завдяки законам”24
Вважаю, що під впливом саме цього почуття правди і добра були викрадені сабінянки… Справді, що може бути справедливішим і кращим, ніж викрадення силою чужих дочок, заманених у пастку під приводом видовища? Бо якщо несправедливо вчинили сабіняни, не захотівши видати заміж дочок, яких у них просили, то у скільки разів несправедливіше було викрасти тих, яких не видали? Було б справедливіше воювати з народом, який не хотів видавати сусідам своїх доньок, коли їх про те просили, ніж воювати з народом, який вимагав повернення викрадених жінок. Було б краще, якби Марс допоміг своєму синові помститися озброєною рукою за нанесену образу і в такий спосіб надав би йому змогу отримати жінок, яких він шукав. У такому разі він, мабуть, за деяким правом війни, справедливо забрав би тих, у яких йому було відмовлено несправедливо; але він не мав жодних підстав і прав у мирний час викрадати дівчат і вести несправедливу війну з їхніми справедливо розгніваними батьками. Подальше було кориснішим і вдалішим: хоча в пам’ять про цей обман установлено було циркове видовище, проте сам вчинок не було поставлено як приклад для наслідування ані народом, ані урядом. І римляни, зарахувавши Ромула після цієї несправедливості до числа богів, зробили легшу помилку, ніж якби дозволили наслідувати його у викраданні жінок будь-яким законом або звичаєм.
Під впливом, далі, цього самого почуття правди і добра, після вигнання з дітьми царя Тарквінія (син якого вчинив насильство над Лукрецією), консул Юній Брут примусив відмовитися від посади та вислав з держави Тарквінія Коллатіна, чоловіка Лукреції, свого товариша, людину добру та безневинну, за те лише одне, що той носив ім’я Тарквініїв та припадав їм родичем. Це лиходійство Брут вчинив за згодою або за допущенням народу, від якого Коллатін, як і сам Брут, отримав консульство.
Під впливом цього ж почуття правди і добра гідно обійшлися і з Марком Каміллом. Цей шляхетний чоловік, після десятирічної війни з найжорстокішими ворогами римського народу вейєтами, — війни, упродовж якої нещасні бої виснажили римське військо надзвичайно, а сам Рим вже зневірився й побоювався за своє майбутнє, — здобув над цими ворогами перемогу та оволодів їхнім найбагатшим містом. Але через заздрісників, які засуджували його доблесть, і безсоромність народних трибунів його віддали під суд. Звільнену ним державу він знайшов настільки невдячною, що, впевнений у своєму засудженні, добровільно віддалився на заслання, і коли він не з’явився, його було присуджено до штрафу в десять тисяч асів. І так само вчинили з людиною, яка незабаром після цього помстилася за невдячну вітчизну галлам! Не хочеться навіть згадувати про ті незліченні мерзоти й несправедливості, що хвилювали римську державу в той час, коли сильні намагалися підпорядкувати собі народ, а народ не хотів їм підкоритися, і коли захисники тієї та іншої сторони старалися лише перемогти, анітрохи не переймаючись при цьому правдою і добром.
Глава XVIII. Що передає історія Саллюстія про римські звичаї, які то були приборкані страхом, то ставали розбещеними за впевненості в безпеці Отже, не буду говорити від себе і звернуся до свідчення Саллюстія. Хоча вищенаведені слова: “почуття правди і добра було сильним скоріше від природи, ніж завдяки законам” Саллюстій висловив на похвалу римлян, відносячи цю похвалу власне до того часу, коли, після вигнання царів, республіка за короткий період досягла неймовірно високого розквіту; проте, на самому початку першої ж книги своєї історії Саллюстій зізнається, що через найменший проміжок часу, після того як республікою замість царів почали керувати консули, в Римі почалися утиски з боку найсильніших, а в результаті цього — чвари народу з патриціями і всілякі хвилювання. Бо, згадавши, що римський народ у період часу між другою й останньою Пунічними війнами вирізнявся чудовими вдачами та найбільшою злагодою, і сказавши, що причиною цього була не любов до правди, а страх, що його породжувала свідомість ненадійності миру за існування Карфагена (чому Сціпіон, дбаючи про усунення розбещеності та збереження цих чудових вдач, і не хотів руйнувати Карфаген, щоб пороки приборкували страхом), Саллюстій продовжує так: “Але після руйнування Карфагена посилилися чвари, зросло користолюбство, честолюбство та інші види зла, що з’являються зазвичай серед добробуту”. Цим він дає зрозуміти, що все це мало місце і раніше.
Далі, пояснюючи, чому він так сказав, Саллюстій каже: “Бо вже від самого початку з’явилися образи з боку найсильніших і, внаслідок того, чвари плебеїв із патриціями та інші домашні незгоди; справедливість і неупередженість дотримувалися лише доти, доки, після вигнання царів, боялися Тарквінія, і доки не закінчилася жорстока війна з Етрурією”. Зауваж, що і за той короткий проміжок часу, коли, після вигнання царів, дотримувалися справедливості та неупередженості, причиною цього, за словами Саллюстія, був страх: бо римляни боялися війни, яку вигнаний з держави й позбавлений престолу Тарквіній вів проти них у союзі з етрусками. Тепер послухай, що говорить Саллюстій далі: “Потім патриції почали поневолювати народ, розпоряджатися його життям і добром з воістину царською владою, позбавляти його полів і управляти державою самі, усуваючи від участі в тому інших. Виведені з терпіння цими жорстокостями й особливо боргами, коли безперервні війни вимагали і податей, і відправлення військової служби, озброєний народ віддалився на священний Авентинський пагорб і там обрав собі народних трибунів і заснував інші права. Кінець цим розбратам і усобицям поклала друга Пунічна війна”. Бачиш, коли, тобто через зовсім небагато часу після вигнання царів, і якими стали римляни, про яких Саллюстій каже, що в них “почуття правди і добра було сильним швидше від природи, ніж завдяки законам”!
Якщо такими виявляються ті часи, коли римська республіка, як кажуть, була в найпрекраснішому і найкращому стані, то що ж повинні ми говорити і думати про наступний час, коли вона, висловлюючись словами того ж історика, “мало-помалу змінюючись, з найпрекраснішої та найліпшої стала найрозбещенішою та самою аморальною”, саме — про час після руйнування Карфагена? У яких словах змальовує й описує ці часи Саллюстій, на які види морального зла, що з’явилися серед добробуту, вказує він як на причину, що породила навіть міжусобні війни, — про це можна прочитати в його історії. “Відтоді, — каже він, — звичаї предків погіршувалися не поступово, як колись, а були розтрощені наче якоюсь лавиною: молодь розбестилася до такої міри розкішшю та користолюбством, що з’явилися люди, котрі не могли ні самі мати господарство, ні терпіти, щоб його мали інші”. Потім Саллюстій вельми багато говорить про пороки Сулли та інші мерзоти часів республіки; говорять про це й інші письменники, хоча далеко не з таким красномовством.
Тепер, гадаю, ти бачиш (та й усякий, хто зверне на це увагу, зрозуміє вельми легко), у яку глибоку прірву морального розбещення закинули римську державу до пришестя всевишнього нашого Царя. Бо все це відбувалося не тільки до того, як Христос почав навчати, з’явившись у плоті, а й перш, ніж Він народився від Діви. Отже, якщо настільки велике зло, раніше ще терпиме, а після руйнування Карфагена нестерпне і жахливе, вони не наважуються приписувати своїм богам, що зі злоєхидною хитрістю вкорінювали в людських головах вірування, з яких зросли такі пороки, то чому ж справжнє зло вони приписують Христу, Який своїм спасенним вченням забороняє шанування неправдивих і брехливих богів і, засуджуючи з божественною владою шкідливі й мерзенні людські пристрасті, від тліючого світу, що лежить у злі, помалу підносить Свою сім’ю і створює з неї вічний і по суду істини, а не за суєтною згодою, преславний град?
Глава XIX. Про розбещення римської республіки до того, як Христос знищив шанування богів Отже, римська республіка “мало-помалу змінюючись, з найпрекраснішої і найкращої стала найбільш розбещеною і аморальною” (це не я кажу, а набагато раніше за пришестя Христа говорили так їхні автори, які навчили нас того за гроші). Так, раніше пришестя Христа, незабаром після руйнування Карфагена “звичаї предків погіршувалися не поступово, як колись, а були розтрощені ніби якоюсь лавиною: молодь розбестилася… розкішшю і користолюбством”. Нехай прочитають нам приписи проти розкоші та користолюбства, дані римському народу його богами. О, якби вони тільки приховували від нього вимоги чистоти й поміркованості, але ні: вони ще й нав’язували йому приписи ганебні й безчесні, надаючи їм згубний авторитет своєю уявною божественністю! Нехай прочитають тепер наші настільки багато приписів проти розкоші й користолюбства, поданих і пророками, і святими євангеліями, і діяннями апостольськими, і посланнями, — приписів, які так дивно й так божественно гримлять і лунають усюди, де тільки збираються для цього читання народи, і чути їх не так, наче вони з філософських сперечань, а начебто з хмар і оракулів Божих. І, однак же, того, що їхня республіка внаслідок розкоші й користолюбства, внаслідок грубих і мерзенних звичаїв ще до пришестя Христа зробилася найрозбещенішою та найбільш зіпсованою, вони не приписують своїм богам, а всяке неблагополуччя її в наш час, як тільки воно торкається їхньої гордості та розпещеності, ставлять у провину християнській релігії!
Тим часом, якби заповідей, які приписує ця релігія, однаково слухалися і намагалися б їх виконувати “все цари земные и все народы, князья и все судьи земные, юноши и девицы, старцы и отроки” (Пс. 148:11-12 Лк. 3:12:14
Глава XX. Яким бажали б насолоджуватися щастям і яким життям жити ті, які звинувачують часи християнської релігії Але ці шанувальники богів, які із задоволенням наслідують їх у злодіяннях і непристойностях, анітрохи не переймаються, що їхня республіка — найрозбещеніша і аморальна. “Аби тільки, — кажуть вони, — вона процвітала, наповнюючись багатствами і прославляючись перемогами, або, що ще краще, насолоджувалася миром. Чого ще нам бажати? Усе, що ми хочемо, — це щоб усі багатіли, щоб завжди вистачало і на життєві потреби, і на поневолення слабких. Нехай бідні служать багатим, отримуючи за це на харчування, а останні нехай проводять життя в неробстві й розкошах. Нехай народи аплодують не тим, хто дає їм добрі поради, а тим, хто доставляє їм різного роду задоволення. Нехай важке не пропонується, нечисте не забороняється. Царі нехай дбають не про те, щоб піддані їхні були добрі, а про те, щоб були покірні. Провінції нехай служать царям не як охоронцям звичаїв, а як володарям найбільших утіх, не шанують їх сердечно, а рабськи бояться. Нехай закони стежать, щоб не шкодили чужим виноградникам, а не власному життю. До суду нехай притягують тільки тих, які шкодять чужому майну або здоров’ю, але якщо на те немає нічиєї незгоди, нехай роблять, що хочуть. Нехай множаться доми розпусти, щоб нікому з любителів блуду не було відмови. Нехай будуються великі маєтки, задаються пишні бенкети; нехай вдень і вночі влаштовуються ігри до повного пересичення, пиятики до блювоти. Нехай наповнюються театри, нехай розігруються в них будь-які, навіть найбільш скотинячі видовища. І нехай того вважають ворогом суспільства, кому не подобається такого роду добробут; нехай не слухають таких, нехай женуть з очей геть, стирають з лиця землі. Нехай шанують тих богів, які наказують усі ці задоволення, нехай вимагають вони яких завгодно ігор, нехай надають їм усе, що вони забажають, аби тільки це щасливе життя ніколи й нічим не затьмарювалося: ні страхом перед ворогом, ні будь-якою заразою, ні чимось іще”.
Яка розсудлива людина не порівняє подібну республіку, не скажу з римською імперією, а з домом Сарданапала, який, будучи колись царем, був настільки відданий задоволенням, що на своїй гробниці наказав зробити напис, що тепер він, мертвий, має тільки те, що за життя марнувала його любов до насолод? Якби в них був такий поблажливий до всякої розбещеності цар, вони присвятили б йому храм і фламіна охочіше, ніж стародавні римляни — Ромулу.
Глава XXI. Якою була думка Цицерона про римську республіку Але якщо вони не бажають слухати тих, хто називає римську республіку найрозбещенішою та найганебнішою, анітрохи не переймаючись тим, до якої виразки моральної розбещеності вона піддається та якого ганебного лиха, а лише тим, щоб вона залишалася цілою та могутньою, то нехай вони послухають не Саллюстія, а Цицерона, за часів якого вона вже зовсім загинула. Цицерон вводить у свої роздуми Сципіона, того самого, який зруйнував Карфаген, вкладаючи в його вуста думки про республіку, в той час як Цицерону вже було очевидно, що республіка ось-ось впаде через ту її порочність, про яку говорив Саллюстій. Бо Цицерон приступив до своєї роботи тоді, коли один із Гракхів, з якого, за Саллюстієм, почалися найсильніші збурення, був уже вбитий.
Наприкінці другої книги Сципіон говорить про те, що як під час гри на різних інструментах, так само як і під час співу, слід дотримуватися певного співвідношення між високими, середніми й низькими звуками та інтервалами між ними, з чого утворюється їхнє гармонійне поєднання й певний лад, так само й із розумного поєднання різних верств населення, їхніх прав та обов’язків утворюється громадянське суспільство; і те, що в музикантів називають гармонією, те в державі — злагодою, що є міцною та найкращою в будь-якій республіці основою для добробуту і безпеки. Потім Сципіон докладно зупиняється на тому, наскільки корисна для держави справедливість і наскільки згубна її відсутність. У цей час у розмову вступає такий собі Філ, вимагаючи, щоб розглянули саму справедливість, бо є думка, що республікою не можна керувати без деякої крихти неправди. На це Сципіон відповідає, що ні сказане ним про республіку раніше, ні те, що він ще має намір сказати, не має жодного сенсу, якщо не визнати істинності тієї думки, що добре управляти республікою — значить управляти справедливо. На цьому друга книга закінчується, і продовження диспуту викладено вже в третій книзі.
Філ береться захищати думку прихильників неправди, заздалегідь попередивши, що сам цю думку не поділяє. Його опонентом, на прохання присутніх, виступає Лелій. Коли обидві сторони ґрунтовно досліджують усі аргументи сторін, Сципіон повертається до своєї перерваної промови, пропонуючи прийняти те визначення республіки, за яким вона — народна справа. Народом же він називає не якийсь натовп, а сукупність людей, об’єднаних згодою в сенсі визначення прав і взаємної користі. Потім, показавши, яку користь у змаганнях мають визначення, він, на основі своїх визначень, виводить, що республіка, тобто народна справа, існує тоді, коли управляється справедливо, хоча форми управління можуть бути різними, а саме: царською, аристократичною або всенародною. Якщо ж цар несправедливий (такого царя він називає на грецький манер “тираном”), або несправедливі вельможі (їхню угоду він називає “змовою”), або, зрештою, несправедливий сам народ (тут він не знаходить належної назви, пропонуючи вважати “тираном” народ), то, як випливає із запропонованих раніше визначень, республіку навіть не можна назвати несправедливою: вона просто зникає. Дійсно, вона вже жодним чином не може вважатися народною справою, якщо владу в ній зловмисно захоплено тираном або змовниками, і якщо навіть тираном виступає сам народ, то й тут він перестає бути спільнотою людей, об’єднаних згодою, тобто він перестає бути народом.
Отже, якщо республіка була такою, якою її описує Саллюстій, то вона була вже не найрозбещенішою і найрозпущенішою з усіх республік, а просто не була вже республікою. Так стверджує і сам Туллій (Цицерон), причому вже не від імені Сципіона, а від свого власного. На початку п’ятої книги, процитувавши вірш Еннія:
Римлян республіка давніми звичаями тримається,
він каже: “Цей вірш за своєю стислістю та істинністю нагадує мені вислів оракула. Бо ні чоловіки, якби не було держави з такими звичаями, ні звичаї, якби не керували державою такі чоловіки, не могли б ані заснувати, ані так довго зберігати настільки великої республіки, яка так правосудливо керує. Отже, як батьківські звичаї народжували славних мужів, так і славні мужі підтримували стародавні звичаї і встановлення предків. Наше ж століття, успадкувавши прекрасну, але дещо наче злинялу і вицвілу республіку, не постаралося хоча б зберегти те, що отримало. Бо що нині залишилося від тих давніх звичаїв? Їх не тільки не дотримуються, але навіть і зовсім про них забули.
Про чоловіків же й говорити годі, бо і звичаї загинули через нестачу чоловіків. За все це ми не тільки повинні дати суворий звіт, а й постати перед судом, як кримінальні злочинці. Саме внаслідок наших пороків ми зберігаємо нашу республіку лише на словах, на ділі ж давно її втратили”.
Так говорить Цицерон, говорить багато пізніше смерті Сципіона, якого виводить на змагання у своїй книзі, але все ж ще до пришестя Христа. Але якби всі вони навіть жили за часів християнських, хто з них надумав би звинувачувати в цьому занепаді християн? Чому ж їхні боги не подбали про збереження республіки, яку так гірко оплакує Цицерон ще задовго до воплощення Христового? Той же, хто хвалить її такою, якою вона була за давніх часів, також може, придивившись, побачити, що була вона й тоді не стільки живою морально, скільки просто оздобленою і причепуреною. Це, всіляко її звеличуючи, неусвідомлено відзначив і сам Цицерон. Але ми поговоримо про це в іншому місці. Тоді, на підставі коротких визначень самого Цицерона про те, що таке республіка і що таке народ (чи ним висловлених, чи тих, які він вклав у вуста своїх героїв), я постараюся показати, що римська республіка ніколи не була республікою, бо там ніколи не було справедливості. За більш точними визначеннями вона все ж була у своєму роді республікою, керованою стародавніми куди краще, ніж нинішніми. Але істинної справедливості немає ніде, крім тієї республіки, Засновник і Правитель якої — Христос, якщо цю останню угодно буде називати республікою, оскільки не можна заперечувати, що вона — народна справа. Але оскільки в нашому випадку ця назва може здатися дещо незвичною, то скажемо так: істинна справедливість існує тільки в тому граді, про який Писання говорить: “Славное возвещается о тебе, град Божий” (Пс. 86:3
Глава XXII. Римські боги анітрохи не дбали про те, щоб республіка не загинула від зіпсування моралі Що ж стосується справжнього питання, то, як би не хвалили стародавню республіку їхні автори, всі вони визнають, що задовго до пришестя Христа вона стала найрозбещенішою і аморальною; або що навіть її не стало зовсім, бо вона загинула від зіпсованих звичаїв. Тим паче її боги-охоронці мали б потурбуватися про те, щоб дати приписи про звичаї і спосіб життя цього народу, який спорудив на їхню честь стільки храмів, призначив стільки жерців, приносив стільки жертв, встановив стільки святкувань і пишних ігор. Але ці демони дбали тільки про себе, шанувальників же своїх всіляко розбещували. Якщо ж справа йшла інакше, то нехай оголосять нам їхні добрі настанови, нехай прочитають ті божественні закони, які переступили Гракхи, сіючи навколо безлад і свавілля, які, далі, порушили Марій, Цинна і Карбон, розв’язавши міжусобні війни, що велися з нечуваною жорстокістю, якими, нарешті, знехтував Сулла, життя, діяння та звичаї якого, описані Саллюстієм і багатьма іншими істориками, наводять на всіх жах. Кому не ясно, що республіка загинула ще в ті часи?
Але, можливо, на захист своїх богів вони наважаться послатися на те місце у Вергілія, в якому йдеться про те, що через падіння звичаїв громадян
Храми залишивши і вівтарі, віддалилися25
Але якщо це так, то, по-перше, немає жодних підстав скаржитися на християнську релігію, що, мовляв, боги пішли геть, бо були ображені нею, оскільки прогнали їх, численних і дрібних, як мухи, зіпсовані звичаї предків. Однак тут слід запитати, де були ці боги тоді, коли звичаї ще не були зіпсовані, а тим часом Рим був захоплений і спалений галлами? Чи вони були присутні, але проспали? Бо в той час, як місто вже було взяте ворогом, у римлян залишився лише Капітолійський пагорб, та й він би загинув, якби тоді, коли спали боги, заснули б і гуси. Встановивши ж свято на честь гусей, римляни у своєму марновірстві уподібнилися єгиптянам, які шанували звірів і птахів. Втім, про всі ці тілесні негаразди, що не стосуються душі, я поки що говорити не маю наміру. Тепер наша мова — про занепад моралі, що розтрощив республіку в той час, коли стіни її міст були ще міцні. Боги ж, мабуть, мали б право залишити храми і піти, якби громадяни порушили дані їм цими богами приписи про доброчесне життя і справедливість. Але в нашому випадку доречно запитати, якими були ці боги, які не захотіли жити з народом, що шанував їх, якого вони, коли він почав жити порочно, не навчили жити доброчесно?
Глава XXIII. Різниця в тимчасовому добробуті залежить не від прихильності або ненависті демонів, а від визначень істинного Бога Ну, а що як вони навіть сприяли задоволенню їхніх пристрастей, замість того, щоб їх приборкувати? Бо хто допоміг Марію, цьому вискочці-плебею, кровожерливому призвіднику і винуватцю міжусобних воєн? Хто допоміг йому сім разів бути консулом, померти старим під час сьомого консульства і не потрапити до рук Сулли, який зрештою виявився переможцем? Якщо ж у всьому цьому боги йому не допомагали, то з цього випливає вельми цікавий висновок: людина, навіть коли боги до неї неприхильні, цілком може досягти бажаного їй, такого великого тимчасового добробуту; і люди, подібні до Марія, можуть, незважаючи на гнів богів, насолоджуватися здоров’ям, силою, багатством, почестями та довголіттям; навпаки, люди, подібні до Регула, незважаючи на любов до них богів, можуть нудитися й умирати в полоні, у рабстві, у злиднях, у безсонні та тяжких муках. Якщо вони погодяться, що це так, то змушені будуть також визнати, що користі від їхніх богів немає жодної і шанують їх марно.
Справді, якщо стосовно душевних чеснот і доброго життя, нагороди за які слід очікувати після смерті, боги розпорядилися так, щоб народ навчався скоріше протилежного; якщо, далі, і стосовно минущих, тимчасових благ вони або анітрохи не шкодять тим, кого ненавидять, або нічим не допомагають тим, кого люблять, то в чому тоді сенс шанування цих богів? Навіщо звертатися до них з такою ретельністю? Навіщо під час труднощів і поневірянь нарікати на те, що вони віддалилися, і через це найнегіднішим чином паплюжити християнство? Якщо ж у царині цих благ вони здатні робити добро або зло, то чому тоді Марію, людині надзвичайно поганій, вони допомагали, а найдостойнішому Регулу такого заступництва не надали? Чи цим вони хотіли показати, що самі надзвичайно несправедливі та злі? Але якщо припустити, що саме внаслідок цього їх слід боятися і шанувати, то на перевірку виявиться, що і це не так. Бо Регул шанував їх не менше, ніж Марій. Але і з того, що Марію вони покровительствовали більше, ніж Регулу, також не випливає, що потрібно віддавати перевагу найгіршому життю. Бо Метелл, найдостойніший із римлян, який мав п’ятьох синів консулами, був щасливий у тимчасових благах; а Катиліна, людина найпоганіша, пригнічена бідністю, яка у своїй лиходійській війні зазнала поразки, навпаки, був нещасним. Справжнім же і міцним щастям насолоджуються доброчесні шанувальники Бога, Який один тільки може дарувати його.
Глава XXVII. З якою шкодою для громадського порядку римляни здійснювали для умилостивлення богів свої непристойні ігри Чоловік добрий, хоча і поганий філософ, Туллій (Цицерон), будучи едилом, скаржився співгромадянам, що серед інших обов’язків він повинен умилостивляти іграми богиню Флору26 27
Глава XXVIII. Про спасительність християнської релігії І вони ще нарікають, що ім’я Христове визволило людей від тартарського ярма цієї нечистої влади та злочинного співтовариства з нею, і від цієї ночі згубного безчестя привело до світла спасенного благочестя! І нарікають, несправедливі й невдячні, на те, що народи стікаються до церков, де слухають, як добре вони повинні проводити це тимчасове життя, щоб заслужити після нього блаженне й вічне; де з піднесеного місця й відкрито для всіх проголошують Святе Письмо і вчення про справедливість, яке ті, хто його виконує, слухають із користю, а хто не виконує — із засудженням. Якщо й з’являються там насмішники над подібними заповідями, їхня зухвалість або зникає внаслідок несподіваної в них зміни, або пригнічується страхом чи соромом. Нічого поганого або ганебного їм не пропонується для споглядання і наслідування там, де навіюють заповіді істинного Бога, де розповідають про чудеса Його, де вихваляють Його дари або просять милості.
Глава XXIX. Звернення до римлян залишити культ богів Звернися ж до цього, настільки багато обдарований природою римський народ, нащадки Регулів, Сцевол, Сципіонів, Фабриціїв! Звернися і віддай перевагу цьому мерзенній порожнечі і підступній зловмисності демонів. Якщо даровано тобі природою що-небудь прекрасне, воно очиститься й удосконалиться за допомогою істинного благочестя; безчестя ж його погубить, накличе на нього покарання. Тож обирай же тепер, чого слідувати, щоб слава твоя мала опору не в тобі самому, а в істинному Богові. Тобі була колись притаманна така слава, але істинної релігії в тебе не було. Прокинься, бо настав день: прокинься, як прокинулися вже найкращі з твоїх синів, чиї звитяга, страждання і навіть смерть за істинну віру здобули нам справжню вітчизну. У цю вітчизну ми кличемо і тебе і переконуємо приєднатися до числа її громадян. Не слухай своїх виродків, які відволікають тебе від Христа і скаржаться на нібито погані часи: вони бажають таких часів, які не стільки забезпечували б спокій життя, скільки безпеку їхньої розпусти. Але ж ти сам ніколи не схвалював цього і в земній своїй батьківщині. Тепер же оволодівай небесним, потрудися для нього і будеш царювати в ньому істинно і вічно. Там уже не вогнище Вести, не камінь Капітолію, а єдиний і істинний Бог “не вкаже меж влади, не покладе межі часу, але дасть панування без кінця”28
Не шукай більше своїх неправдивих і брехливих богів, кинь їх і йди до нас, щоб здобути справжню свободу. Вони не боги, а злі духи, для яких твоє вічне блаженство — страта. Не стільки Юнона заздрила троянцям, від яких ти виводиш своє тілесне походження в пагорбах римських29
Про блага ж тілесні, якими одними бажають насолоджуватися погані люди, і про зло тілесне, якого одного не бажали б вони терпіти, про те, що і щодо цього демони не мають тієї влади, яку їм приписують (хоч, утім, якби вони її і мали, ми мали би скоріше зневажати все це, аніж заради цього почитати їх і, шануючи, втрачати можливість досягти того, у чому вони нам заздрять), — про це ми поговоримо згодом, аби нині закінчити цю книгу.
* * *
Примітки 19 Свято, присвячене вигнанню царів.
20 Persius. Satyr. 3.
21 Там само.
22 Terent. In Eunucho, act. 3, sc. 6.
23 Лектистерній — бенкет на честь того чи іншого божества, під час якого ідола цього божества садовили за стіл разом з усіма.
24 Sallust., De conjurat. Catilinae, cap. 9.
25 Энеида, кн. 2, ст. 351–352.
26 Cic., In Verr. 6.
27 Там само. In Catil. 3.
28 Virg. Aeneid. 1, v. 278–279.
29 Там само.
