(Книга) Спростовує язичників, які лиха імперії, особливо ж останнє спустошення Риму готами, приписували християнській релігії, що забороняє культ богів. Міркує про добробут і негаразди, що були на той час, за звичаєм, спільними і для людей добрих, і для злих. Приборкує нахабство тих, які ставили в докір християнству зґвалтування християнських жінок воїнами.
Передмова. Про мету і зміст розпочатого твору У цьому творі, люб’язний сину мій Марцелліне, тобою задуманому, а для мене, через дану мною обіцянку, обов’язковому, я поставив своїм завданням захистити град Божий, найславетніший як у цьому проміжку часу, коли мандрує він між нечестивими, “живя верою” (Авв. 2:4 Рим. 8:25 Пс. 93:15 Пс. 61:9
Знаю, які потрібні сили для того, щоб переконати гордих, яка велика звитяга смирення, завдяки якій усі земні величі, що коливаються від непостійності часу, перевершує не привласнена собі людською пихою висота, а та, що дарується божественною благодаттю. Бо Цар і Засновник цього граду, про який ми задумали говорити, відкрив у Святому Письмі Своєму народам визначення божественного закону, в якому сказано: “Бог гордым противится, а смиренным дает благодать” (Як. 4:6 1Пет. 5:5
Щадити покірних, скидаючи гордих.5
Тому, наскільки того вимагає розпочата мною праця і наскільки це видається можливим, не можна оминути мовчанням і земний град, який, прагнучи до панування, сам перебуває під владою цієї пристрасті панувати, хоча йому і поклоняються народи.
Глава 1. Про ворогів імені Христового, яких варвари під час спустошення Риму пощадили заради Христа З цього-то граду і виходять вороги, від яких нам належить захищати град Божий. Багато з них, утім, виправивши оману нечестивості, стають цілком пристойними громадянами міста, але багато хто до такої міри запалюється ненавистю до нього і до такої міри виявляється невдячним до очевидних благодіянь його Спасителя, що піднімають проти нього нині язики свої навіть тому, що, уникаючи ворожого меча, врятували життя, яким пишаються, в його священних місцях.6
Хіба ворожими імені Христовому виявляються не саме ті римляни, яких варвари пощадили заради Христа? Про це свідчать місця мучеників і базиліки апостолів, які під час спустошення Риму вберегли в собі і своїх, і чужих. До їхнього порога лютував кровожерливий ворог; там зупинялася лють убивці; туди милосердні вороги приводили тих, кого жаліли поза цими місцями, щоб не накинулися на них інші, котрі подібного співчуття не мали. Навіть у тих із них, які вбивали і лютували за звичаєм ворогів в інших місцях, і в тих, після того, як приходили вони туди, де заборонено було те, що в інших місцях за правом війни дозволялося, уся лютість приборкувалася і зникала жадібність до військової здобичі. Таким-то чином уціліло багато людей, які принижують тепер часи християнські і звинувачують Христа за всі ті лиха, яких зазнало їхнє місто, а ті блага життя, які були дані їм на честь Христа, приписують не нашому Христу, а своєму фатуму.
А тим часом, якби мали хоч трохи здорового глузду, то мали б усе те, чого зазнали від ворогів суворих і жорстоких, приписати божественному провидінню, що звичайно виправляє й згладжує війнами зіпсовані нрави людей, а справедливе й похвальне життя смертних водночас цими поразками вправляє й після випробування або переносить їх у кращий світ, або утримує на цій землі заради користі інших. А те, що кровожерливі варвари, всупереч звичаю війни, помилували їх заради імені Христового в місцях, присвячених імені Христовому, – це їм слід було приписати часам християнським, і за це вони мали дякувати Богові, і, щоб уникнути покарання вічним вогнем, щиро вдатися до імені Його, імені, яке багато хто вжив неправдиво, щоб уникнути неминучої загибелі. Адже серед тих, кого ти бачиш, хто так зухвало й нахабно знущається з рабів Христових, вельми багато таких, які не уникли б цієї загибелі та винищення, якби не видали себе неправдиво за рабів Христа. І ось, у невдячній своїй гордині й через нечестиве божевілля, щоб отримати покарання вічною темрявою, повстають вони спотвореним серцем своїм проти імені Його, імені, до якого вдалися лукавими устами своїми, щоб користуватися тимчасовим світлом!
Глава 2. Про те, що ніколи жодні війни не були проведені так, щоб переможці щадили переможених заради богів тих, кого перемогли Описано чимало воєн, які велися як до заснування Риму, так і після, зокрема й за часів імперії: нехай прочитають і скажуть, чи було якесь місто взято іноплемінниками так, щоб вороги, котрі взяли його, пощадили тих, кого знайшли схованими в храмах своїх богів; чи щоб якийсь ватажок варварів наказав, увірвавшись до міста, не вбивати нікого, хто втік би до того чи іншого храму? Хіба не бачив Еней, як Пріам на жертовнику бо після того
Кров’ю своєю осквернив ним вогонь освячений?7
Чи це не Діомед і Улісс
Вартових священного храму вбивши, вкрали
Образ найсвятіший; руками, залитими кров’ю,
Чистих пов’язок богині торкнутися дерзнули?8
І, однак же, то було неправда, про що йдеться далі:
Після того, похитнувшись, ослабла надія ахейців,
бо після того вони перемогли; після того вони зруйнували Трою вогнем і мечем; після того обезголовили Пріама, який шукав притулку біля жертовників. Що ж тоді втратила перед цим сама Мінерва, що загинула? Чи не вартових своїх? Дійсно, її могли забрати тільки після їхнього умертвіння. Адже не статуя охороняла людей, а люди – статую. Навіщо ж тоді їй молилися, щоб вона охороняла вітчизну і громадян, якщо вона не мала сил зберегти навіть вартових своїх?
Глава 3. Як нерозумно вірили римляни, ніби їм можуть приносити користь боги пенати, які не могли вберегти Трої І римляни втішалися, що таким богам довірили для охорони своє місто! О, яка жалюгідна омана! І при цьому на нас ображаються за те, що ми говоримо подібні речі про їхніх богів, а на своїх письменників – ні; більше того, за вивчення їх призначили нагороду, а самих вчителів, крім того, визнали гідними і суспільної платні, і високого сану. А тим часом у Вергілія, якого малі діти читають тому, що він, мовляв, найвидатніший із поетів, найзнаменитіший і найкращий, і треба його тому вивчати в ранньому віці, оскільки засвоєне юними душами запам’ятовується міцніше, про що говорить і Горацій у своєму відомому вислові:
Глиняна нова посудина довго утримувати зможе
Запах налитого,9
– у цього самого Вергілія Юнона, яка ненавидить троянців, представлена такою, що промовляє до Еола, царя вітрів, такі слова, спрямовані на те, щоб збудити його гнів проти них:
Рід мені ворожий пливе по Тірренському морю,
Трої сини, що везуть переможених пенатів.10
Чи цим переможеним пенатам мудрі люди повинні були довірити Рим, щоб зробити його непереможним? Але Юнона-де, заперечать нам, говорила це, як роздратована жінка, що не знає, що говорить. А сам Еней, названий в усіх відношеннях благочестивим, чи не розповідає так:
Ось і Пантей Отріад, храму і Феба служитель
Тягне рукою священною богів переможених і онука
Малого; шлях загубивши, прямує до дому?11
Чи не богів, яких не сумнівається назвати переможеними, представляє він скоріше ввіреними йому, ніж себе – їм, коли до нього звертаються з такою промовою:
Ввіряє тобі Іліон і пенатів своїх, і святиню?12
Отже, якщо Вергілій каже, що боги такі, що їх перемогли, що їх довірили людині, щоб, як переможені, вони могли якимось чином піти, то наскільки ж божевільно вважати мудрістю те, що Рим довірили таким охоронцям: начебто він не міг би піддатися спустошенню, якби їх не залишив? Та й поклонятися переможеним богам, як правителям і захисникам, чи не означає, замість добрих сподівань на божество, ставати під погані передбачення? Набагато розумніше вірити не тому, що Рим не дійшов би до такого лиха, якби не загинули раніше вони, а тому, що вони загинули б давним-давно, якби їх не охороняв, наскільки міг, сам Рим. Бо хто, вникнувши в суть справи, не зрозуміє, як легковажно склалося упередження, ніби Рим не міг бути переможений під захистом переможених і тому загинув, що втратив своїх стражів-богів, коли достатньою причиною загибелі могло бути навіть одне те, що він захотів мати стражів, яким загрожувала загибель. Отже, коли вищенаведене писалося й оспівувалося про богів, то це не була вигадка поетів: це змушувала говорити розумних людей сама істина. Але про це більш докладно ми поговоримо в іншому місці.
У теперішньому ж випадку я детальніше зупинюся на поведінці тих невдячних людей, які зло, яке вони терплять заслужено внаслідок розбещеності їхньої моралі, богохульно ставлять у провину Христу, а на те, що їм, навіть і таким, дано було помилування заради Христа, не спромоглися звернути своєї уваги; у божевіллі святотатської зухвалості вправляють вони свої язики, хулячи ім’я Христове, язики, якими брехливо вимовляли це святе ім’я, щоб залишитися в живих, або, принаймні, утримували їх у присвячених Йому місцях, щоб там, де заради Нього вороги залишали їх недоторканними, бути в безпеці під Його захистом; але щойно небезпека минула, вони поспішили забратися звідти й виступити з ворожими проти Нього наклепами.
Глава 4. Про притулок Юнони в Трої, який нікого не врятував від греків, і про базиліки апостолів, які захистили від варварів усіх, хто в них шукав притулку Як сказав я, сама Троя, мати римського народу, не могла у священних місцях своїх богів захистити городян від вогню і меча греків; хоча греки шанували тих самих богів. Тому що в притулку Юнони
Фенікс і лютий Улісс охороняли ахейців здобич,
Стоячи на сторожі: туди звідусіль із Трої зносилися
Із храмів запалених загиблого граду святині:
Тризни богів, з масивного золота чаші,
Гори одягу дорогоцінного – списів ворога надбання;
Малі діти і матері їхні, завмираючи від страху,
Поруч стояли навколо.13
Очевидно, що священне місце такої великої богині обрано було не для того, щоб звідти не дозволялося забирати в полон, а для того, щоб туди можна було ув’язнювати полонених. Тепер порівняй цей притулок, священне місце не якогось пересічного бога або одного з натовпу нижчих богів, а сестри і дружини самого Юпітера і цариці всіх богів, – порівняй з місцями, присвяченими пам’яті наших апостолів. У той притулок зносили здобич, награбовану із засвічених храмів і в богів, зносили не для того, щоб її повернути переможеним, а для того, щоб поділити між переможцями; тут же й те, що було взято в іншому місці, але виявилося таким, що належало цим місцям, повернули їм із честю та побожною пошаною. Там свобода втрачалася; тут вона зберігалася. Там зберігалося відібране; тут заборонено було брати. Туди ворог, що панує, зганяв для обернення в рабство; сюди милосердні вороги приводили для звільнення. Зрештою, той храм Юнони обрала для себе жадібність і гордість легковажних греків, а ці базиліки Христові – милосердя і смиренність найбільш неприборканих варварів. Але, можливо, насправді греки під час цієї своєї перемоги пощадили храми спільних і їм богів і не наважилися вбивати й забирати в полон нещасних переможених троянців, які втекли туди, а Вергілій, як це нерідко буває в поетів, вигадав усе вищенаведене? Але ж він описав звичай ворогів, які руйнують міста.
Глава 5. Думка Цезаря про загальний звичай ворогів, які руйнують місто Навіть Цезар (як пише про те Саллюстій, історик, відомий своєю правдивістю) не забув у своїй промові, яку виголошував у сенаті щодо змовників, згадати про цей звичай: “Викрадати дівчат і отроків; виривати дітей з обіймів батьків; матерів родин змушувати терпіти все, що заманеться переможцям; храми й будинки грабувати; чинити вбивства й пожежі; наповнювати, зрештою, все брязканням зброї, трупами, кров’ю і криком”.14
Якби він промовчав у цьому випадку про храми, ми б ще могли подумати, що вороги мали звичай щадити місцеперебування богів. І небезпека такого роду загрожувала римським храмам не з боку чужоземних ворогів, а з боку Катіліни і його союзників, найблагородніших сенаторів і римських громадян. Але ж це люди загублені й батьковбивці вітчизни…
Глава 6. Про те, що й самі римляни не брали жодних міст так, щоб у храмах їхніх щадили переможених Але навіщо нам перебирати безліч народів, які вели між собою війни і ніколи не давали пощади переможеним у храмах їхніх богів? Подивимося на самих римлян; згадаймо, кажу, і переглянемо цих самих римлян, які в особливу славу собі ставили.
Щадити покірних, принижуючи гордих,
і які нібито надавали перевагу прощати отримані образи, а не мстити за них. Для поширення свого панування вони зруйнували стільки й таких великих, взятих силою зброї, міст. Нехай же прочитають нам, які храми вони мали звичай виокремлювати, щоб визволяти всякого, хто б у них сховався? Чи вони робили це, але історики про те промовчали? Невже історики, які спеціально вишукували таке, що могли б хвалити, обходили мовчанням подібні, на їхню ж думку, найблискучіші докази благочестя?
Про знаменитого римлянина Марка Марцелла, який взяв славне місто Сіракузи, розповідають, що він перед штурмом плакав про руйнування, що загрожувало місту. Подбав він і про охорону ціломудрості, навіть і щодо ворога. Бо перш ніж, як переможець, повелів вторгнутися в місто, наказав едиктом, щоб ніхто не чинив насильства над вільним тілом. Проте місто було зруйноване за звичаєм війни, і ми ніде не прочитаємо, щоб такий ціломудрий і милостивий полководець дав наказ залишати недоторканним того, хто втік би в той чи інший храм. А це жодним чином не було б обійдено мовчанням, не знайшли можливим промовчати ні про його плач, ні про видану ним заборону ображати ціломудрость. Фабія, руйнівника Тарента, хвалять за те, що він не захотів перетворити на військову здобич кумирів. Коли писар запитав у нього, як він накаже вчинити зі статуями богів, яких було набрано безліч, він прикрив поміркованість свою жартом. Він запитав, які вони, і коли йому відповіли, що багато хто з них не тільки великі, а й озброєні, він сказав: “Залишимо гнівливих богів тарентинцям”. Отже, якщо плач того і сміх цього, ціломудрене співчуття першого і жартівливо виражене благородство останнього не були оминуті мовчанням римськими істориками, то як могло би бути ними пропущено, якби вони надали якимось людям пощаду на честь якого-небудь з їхніх богів у тому сенсі, що заборонили б у якому-небудь храмі здійснювати вбивства і грабежі.
Глава 7. Про те, що все, що під час руйнування Риму сталося жорстокого, трапилося за звичаєм війни; а що робилося поблажливого, то сталося від могутності імені Христа Отже, всі ці спустошення, убивства, грабежі, пожежі, страждання, що сталися під час останньої римської поразки, – все це породив звичай війни. А те, що сталося за новим звичаєм: що варварська неприборканість виявилася лагідною у незвичний для війни спосіб; що як притулок народу, який мав отримати пощаду, було обрано та вказано великі базиліки, де нікого не вбивали, звідки нікого не брали в полон, куди жалісливі вороги приводили багатьох для визволення, звідки не виводили в полон нікого навіть найжорстокіші з них, – все це варто приписати імені Христа; все це варто приписати часу християнському. Хто цього не бачить, той сліпий. Хто ж бачить, але не хвалить, той невдячний. А хто заперечує тому, хто хвалить, той божевільний. Людина розсудлива в жодному разі не стане пояснювати цього варварством ворогів. Кровожерливі й жорстокі душі Той налякав, Той приборкав, Той дивовижним чином вгамував, Хто задовго до цього передбачив через пророка: “Посещу жезлом беззаконие их, и ударами – неправду их; милости же Моей не отниму от него” (Пс. 88:33-34
Глава 8. Про благополуччя і неблагополуччя, які здебільшого спільні і добрим, і злим Хтось скаже: так чому ж це божественне милосердя простягнулося і на нечестивих і невдячних? А тому, гадаю, що його виявив Той, Хто щодня “повелевает солнцу Своему восходить над злыми и добрыми и посылает дождь на праведных и неправедных” (Мф. 5:45 Рим. 2:4-6
Але є досить велика відмінність у тому, як користуються люди тим, що називається щастям, або тим, що – нещастям. Бо добрий ні тимчасовими благами не звеличується, ні тимчасовим злом не журиться; а злий тому й карається цього роду нещастям, що від щастя псується. Втім, Бог часто виявляє з більшою очевидністю дію Свою в розподілі і цього роду предметів. Бо якби всякий гріх був у теперішньому часі покараний очевидним чином, можна було б подумати, що для останнього суду не залишається нічого; і навпаки, якби Божество в житті не карало відкрито ніякого гріха, подумали б, що божественного провидіння немає зовсім. Так само точно і щодо щастя: якби Бог з найочевиднішою щедрістю не давав його тим, хто просить, ми сказали б, що воно залежить не від Нього; а якби давав усім, хто просить, подумали б, що Йому тільки через такі нагороди і слід служити; служіння ж таке зробило б нас не благочестивими, а корисливими і жадібними.
Якщо це так, і якщо якісь добрі і злі однаково зазнають лиха, – з того, що не розмежовано, що терплять ті та інші, аж ніяк не випливає, щоб між ними самими не було ніякої відмінності. Різниця між тими, хто терпить, залишається навіть за схожості того, що вони терплять; і під одним і тим самим знаряддям тортур доброчесність і порок не робляться одними і тими самими. Як в одному й тому самому вогні золото блищить, а солома – димить; і в одній і тій самій молотилці стебла ламаються, а зерна – очищаються; і відстій олійний не змішується з олією тільки тому, що видавлюється однією й тією самою вагою пресу: так одна й та ж сама сила, яка обрушується на негаразди, добрих випробовує, очищає, відціджує, а злих виявляє, спустошує і викорінює. Тому, терплячи одне й те саме лихо, злі клянуть і хулять Бога, а добрі моляться Йому і хвалять Його. Важливо не те, яким є випробування, а тільки те, яким є випробуваний, бо однаковим рухом збовтані – гній нестерпно смердить, а пахощі – пахнуть.
Глава 9. Про причини, через які і добрі, і злі однаково зазнають лиха Та й що в цьому суспільному нещасті зазнали християни такого, що за більш вірного погляду на справу не послугувало б до їхнього вдосконалення? По-перше, смиренно розмірковуючи про самі гріхи, розгнівавшись на які Бог наповнив світ такими лихами, вони (хоча й далеко відстоять від лиходіїв, людей розпусних і нечестивих) не настільки визнають себе чужими від різного роду провин, щоб усерйоз вважати, що їм нема за що зазнавати за них тимчасових поневірянь. Не кажу про те, що кожен, навіть якщо він вів і похвальне життя, в деяких випадках піддається плотській схильності: якщо і не до безмірних злодіянь, не до крайньої розпусти і не до мерзенності нечестивості, то принаймні до деяких гріхів, або рідкісних, або таких самих частих, наскільки й малозначних; про це я не кажу. Але чи легко знайти таку людину, яка б до цих самих осіб, через огидну гордість, розбещеність і жадібність, через огидні неправди й нечестя яких Бог, як і провістив із погрозою, стирає землі (Іс. 24
Звичайно, якщо хто-небудь утримується від викриття й приборкання тих, хто чинить погано, або тому, що шукає зручнішого для цього часу, або тому, що боїться за них самих, щоб вони не стали від цього ще гіршими, або щоб не стали на заваді навчити доброму й справедливому життю інших, слабших, не чинили на них поганого впливу й не відвернули від віри, то в цьому виявляється не жадібність, а мудре правило любові. Грішно, коли ті, хто живе добрим життям і відвертається від справ людей поганих, поблажливо ставляться до чужих гріхів, від яких мали би відучувати або які мали би викривати, – ставляться поблажливо тому, що бояться образ з боку поганих людей, бояться шкоди в тих речах, якими вони самі, як добрі та безневинні, користуються дозволено, але з більшою жадібністю, ніж варто було би це зробити тим, хто мандрує у цьому світі, сподіваючись водночас на гірську вітчизну.
Справді, не самі лише найслабші, які ведуть подружнє життя, мають або хочуть мати дітей, володіють будинками та господарствами (до таких апостол звертає промову свою в церквах, коли вчить і переконує, як мають жити дружини з чоловіками, чоловіки з дружинами, діти з батьками, батьки з дітьми, слуги з панами і пани зі слугами) набувають охоче і втрачають із прикрістю багато чого тимчасового і земного, а тому й не наважуються ображати людей, чиє розпусне і повне злодіянь життя збуджує в них відразу; але й ті, які ведуть вищий рід життя, не пов’язані узами шлюбу, задовольняються малим у їжі та одязі, – і ті, надто піклуючись про своє добре ім’я і безпеку, боячись підступності і нападок з боку людей поганих, утримуються від викриттів. Хоча вони й не настільки бояться останніх, щоб, піддаючись якимось їхнім погрозам і непотребствам, і самим чинити так само, однак здебільшого не хочуть засуджувати того, чого разом із ними не роблять, хоча своїм викриттям, можливо, і виправили б декого. Вони бояться, щоб у разі невдачі не постраждали їхній власний добробут і добре ім’я; і бояться цього не тому, що добре ім’я своє і добробут вважають необхідними для користі людей, які потребують повчання, а скоріше за тією слабкістю, що любить приємний язик і людський день (1Кор. 4:3
Отже, я бачу в цьому достатню причину того, чому разом зі злими піддаються лихам і добрі, коли Богові буває завгодно вразити тимчасовими карами розбещені звичаї. Піддаються покаранням разом не тому, що разом вели погане життя, а тому, що разом (хоча і нерівномірно, але, проте ж, спільно) любили життя тимчасове, яке добрі повинні були б зневажати, щоб погані, будучи викриті й виправлені, успадкували життя вічне (а якби не захотіли бути в успадкуванні його союзниками, нехай були б терпимими й дорогими, як вороги, бо поки живуть, завжди залишається надія, що вони змінять свою волю на краще). У цій справі вони несуть не однакову, а набагато більшу відповідальність, ніж ті, яким сказано через пророка: “Сей схвачен будет за грех свой, но кровь его взыщу от руки стража” (Єз. 33:6
Глава 10. Про те, що з втратою речей тимчасових святі нічого не втрачають Розглянувши й обговоривши сказане належним чином, зверни увагу на те, чи трапляється з вірними й побожними якесь зло, яке не обернулося б для них на добро? Хіба тільки визнати порожніми словами відомий вислів апостола, в якому він говорить: “Знаем, что любящим Бога все содействует ко благу” (Рим. 8:28
Втратили вони все, що мали? Невже і віру? Невже і благочестя? Невже і благо внутрішньої людини, багатої перед Богом (1Пет. 3:4 1Тим. 6:6-10
Отже, ті, у кого під час цього розорення загинули земні багатства, якщо дивилися вони на ці багатства так, як навчала ця зовні бідна, а внутрішньо багата людина, могли сказати, як сказав і Йов, важко випробуваний, але непереможений: “Наг я вышел из чрева матери моей, наг и возвращусь. Господь дал, Господь и взял; как угодно было Господу, так и сделалось; да будет имя Господне благословенно!” (Йов. 1:21 1Тим. 6:9 1Тим. 6:17-19
Хто вживав своє багатство так, ті нікчемні збитки свої покрили великими прибутками; і були більш втішені тим, що, охоче роздаючи, вірніше зберегли, ніж засмучені тим, що, боязко зберігаючи, легше втратили. Те могло загинути на землі, що було шкода на землі передавати. Прийнявши ж пораду Господа свого, що говорить: “Не собирайте себе сокровищ на земле, где моль и ржа истребляют и где воры подкопывают и крадут; но собирайте себе сокровища на небе, где ни моль, ни ржа не истребляют и где воры не подкопывают и не крадут; ибо, где сокровище ваше, там будет и сердце ваше” (Мф. 6:19-21
Тому наш Павлін, єпископ Ноли, що добровільно став із багатого найбіднішим, але найбагатшим святістю, коли варвари спустошили Нолу, затриманий ними, молився (як дізналися ми потім від нього самого) в серці своєму так: “Нехай не мучать мене, Господи, випитуючи, де золото і срібло: Тобі відомо, де”. Усе своє він мав там, куди переконував його приховувати і збирати Той, Хто передбачив і ці лиха, що нині спіткали світ. Тож хто послухав настанови Господа свого щодо того, куди і як має збирати скарби, той не втратив під час навали варварів і самих земних багатств; а кому довелося покаятися, що не послухався, той, якщо не з попередньої вказівки мудрості, то з подальшого досвіду навчився, як із такими речами треба поводитися.
Але, кажуть, деяких і добрих християн піддали тортурам, щоб вони видали ворогам своє майно. Але вони не могли ні видати, ні втратити того добра, яке їх самих робило добрими. А якщо захотіли краще піддатися тортурам, ніж видати мамону неправди, то не були добрими. Ті ж, хто зазнав стільки через золото, отримали урок, скільки повинні вони терпіти за Христа. Вони навчилися, що слід любити Того, Хто постраждалих за Нього збагатить вічним блаженством, а не золото і срібло, страждати заради якого було нерозумно, приховати яке можна було, тільки вдавшись до брехні, але яке доводилося видати, якщо говорити правду. Бо в тортурах ніхто не втратив Христа через сповідання Його, а золото ніхто не зберіг інакше, як тільки через його відречення. Тому тортури могли бути вельми корисними: вони вчили любити благо нетлінне замість тих благ, через любов до яких їхні власники зазнавали катувань без жодної для себе користі.
Але деякі, кажуть, навіть ті, що не мали нічого, що могли б видати, були піддані тортурам через недовіру до них. Але не виключено, що ці бажали мати і були бідні не зі своєї волі. Таким слід було показати, що не майно, а пристрасть до нього гідна таких катувань. Якщо ж, покладаючи надії на краще життя, вони не мали тут прихованого золота і срібла, – хоча я й не знаю, чи трапилося комусь із таких бути підданим тортурам, але якщо й трапилося, – то безсумнівно, що ті, хто сповідував під час катувань святу убогість, сповідували Христа. Тому, якщо хтось із них і не заслужив у ворогів довіри, він не міг, однак же, як сповідник святої убогості, терпіти катування без небесної нагороди.
Кажуть також, що багато християн були виснажені довготривалим голодом. Але і це хороші вірні, переносячи благочестиво, звернули собі на користь. Бо кого голод умертвив, того він звільнив від зол цього життя, як звільняє тілесна хвороба; а кого не умертвив, того навчив жити поміркованіше і довше постити.
Глава 11. Про кінець тимчасового життя, триваліше воно чи коротше Але (заперечать нам) багато християн було і вбито, багато винищено різними видами жахливих смертей. Про це, можливо, і слід сумувати, але ж це – спільна доля всіх, які народилися для цього життя. Я знаю одне, що не помер ніхто, хто рано чи пізно не повинен був померти. А кінець життя один: як життя довгого, так і короткого. Одне не краще, а інше не гірше, або: одне не більше, а інше не менше, як тільки те й інше рівною мірою вже не існує. І що за вагомість, яким видом смерті закінчується це життя, якщо той, для кого воно закінчується, не змушений буде вмирати знову? А якщо кожному зі смертних, за щоденних випадковостей цього життя, загрожують якимось чином незліченні види смерті, поки залишається невідомим, який саме з них спіткає його: то, скажи на милість, чи не краще випробувати один із них, померши, ніж боятися всіх, продовжуючи жити? Знаю, що наші почуття воліють краще довго жити під страхом стількох смертей, ніж, померши раз, не боятися потім жодної. Але одна справа те, чого уникає через слабкість боязке плотське почуття, і зовсім інша – те, у чому переконує ретельно перевірена вказівка розуму. Та смерть не повинна вважатися злою, якій передувало життя добре. Смерть робить злим тільки те, що слідує за смертю. Тому, кому належить померти, ті не повинні багато дбати про те, що саме з ними станеться, від чого вони помруть, а повинні дбати про те, куди, помираючи, вони змушені будуть іти. Отже, якщо християнам відомо, що смерть благочестивого бідняка під язиками собак, які лизали його струпи, була набагато кращою, ніж смерть нечестивого багатія в порфірі та віссоні (Лк. 16:19-26
Глава 12. Про поховання людських тіл, і про те, що позбавлення поховання християн нічого в них не забрало Але при такій масі трупів їх не могли і поховати! І цього благочестива віра особливо не боїться, пам’ятаючи пророцтво, що і звірі, які пожирають трупи, не завадять воскресінню тіл, з голови яких не загине і волосина (Лк. 21:18 Мф. 10:28 Лк. 12:4
Отже, землі не було віддано багато тіл християн, але через це ніхто не відлучить їх від неба і землі, які наповнює своєю присутністю Той, Хто знає, звідки воскресити створене Ним. Щоправда, у псалмі говориться: “Трупы рабов Твоих отдали на съедение птицам небесным, тела святых Твоих – зверям земным; пролили кровь их, как воду, вокруг Иерусалима, и некому было похоронить их” (Пс. 78:2-3 Пс. 115:6
Ті, від нападок яких ми намірилися захищати град Божий, сміються над цим. Але ж і їхні власні філософи нехтували турботами про поховання. Нерідко і цілі війська, вмираючи за земну свою вітчизну, не дбали про те, де вони будуть лежати потім або яким звірам послужать їжею. І поети вельми часто відгукувалися про таких з похвалою:
Тим, хто не в урнах лежить, небосхил весь – надгробок15 .
Наскільки ж менше у них підстав сміятися над похованням тіл християн, яким обіцяно згодом не тільки перетворення із землі їхньої плоті з усіма її членами, а й повернення та відновлення їх із лона інших стихій, на які були перетворені трупи, що розклалися!
Глава 13. Яка причина поховання тіл святих Зі сказаного, однак, не слід робити висновок, ніби тілами померлих потрібно нехтувати, залишаючи їх де доведеться, особливо якщо йдеться про тіла праведників, які були ніби посудинами Духа Святого, призначеними для всяких добрих справ. Якщо батьківський одяг, каблучки та інші якісь речі тим дорожчі дітям, чим сильніше вони любили його, то тим більше не повинні зневажатися і тіла, які були, звісно, набагато ближче і дорожче покійним, ніж їхній одяг. Адже вони – не предмети розкоші або речі, створені для зручності, але належать самій людській природі. Тому в тому, як омиваються і вбираються тіла праведників, як відбуваються їхні урочисті виноси, наскільки дбайливо обставляються поховання, слід вбачати не що інше, як виконання обов’язку любові. Деякі з них і за життя давали розпорядження синам щодо поховання і навіть перенесення їхніх тіл (Бут. 47:30:50:2:25 Тов. 12:12 Мф. 26:10 Ін. 19:38
Усі ці свідчення не дають, звичайно, вказівок на те, що трупам притаманні будь-які почуття, але показують, що провидіння Боже, якому угодні справи благочестя, дбає і про тіла померлих заради зміцнення віри у воскресіння. З цих же свідчень душеспасительно вбачається і те, якою великою може бути відплата за милостині, які ми даруємо живим і тим, хто відчуває, якщо перед Богом не загине і те, що дарують з обов’язку й любові безжиттєвим людським тілам.
Є, втім, і дещо інше, що бажали дати зрозуміти святі патріархи своїми висловами і пророцтвами щодо поховання і перенесення своїх тіл. Але зупинятися на розгляді цього зараз недоречно: досить і сказаного. Але якщо навіть відсутність таких необхідних для підтримання життя речей, як їжа й одяг, хоча й завдає страждань, але не знищує в добрих сили терпіти й переносити поневіряння і не вириває з душ їхнього благочестя, а, навпаки, робить його ще більш плідним, то тим паче відсутність всього того, що роблять зазвичай під час поховання, не може зробити нещасними тих, хто вже спочиває в таємних обителях праведних. Тому, якщо всіх цих обрядів не було скоєно над трупами християн під час відомого спустошення столиці або інших міст, то це і не провина живих, які зробити цього не могли, і не покарання для мертвих, які позбавлені вже всіляких почуттів.
Глава 14. Про полонення святих, які ніколи не мали нестачі в божественних розрадах Але багато християн, кажуть вони, були відведені в полон. Дійсно, було б великим нещастям, якби їх повели в якесь таке місце, де не могли б знайти Господа свого! На випадок же полону є у Святих Писаннях наших великі розради. Були в полоні три отроки, був Даниїл, були й інші пророки, і завжди з ними був Бог- утішитель. Не залишить вірних Своїх під владою народу, варварського, але людинолюбного, Той, Хто не залишив пророка Свого навіть у утробі китовому. Ті, яким ми говоримо це, схильні скоріше сміятися над цим, ніж вірити. Однак у своїх творах вони вірять, що Оріон Метімней, найблагородніший гравець на цитрі, коли його скинули за борт корабля, його взяв на спину дельфін і виніс на землю. Але наші сказання про пророка Йону неймовірніші! Дійсно, неймовірніша, бо дивовижніша; а дивовижніша тому, що говорить вона про більшу могутність.
Глава 15. Про Регула, який є прикладом того, що полон треба переносити навіть добровільно заради релігії; хоча такий полон і не міг принести користі цьому шанувальнику богів В історії своїх знаменитих мужів вони мають благородний приклад того, що заради віри слід переносити полон навіть добровільно. Марк Аттілій Регул, полководець римського народу, був у полоні в карфагенян. Останні, бажаючи обміняти цих полонених на співвітчизників, узятих у полон римлянами, послали з цією пропозицією до Риму своїх послів у супроводі Регула, попередньо взявши з нього клятву повернутися до Карфагена, якщо він не доб’ється виконання їхнього бажання. Він поїхав, але в сенаті наполіг на протилежному, бо обмін полоненими вважав невигідним для римської республіки. Співвітчизники, переконавшись у цьому, не примушували його повертатися до ворогів, але він сам добровільно виконав те, в чому присягнувся. А ті вмертвили його нечуваними і жахливими катуваннями: ув’язнивши його у вузькому дерев’яному просторі, в якому він змушений був стояти, і набивши з усіх боків найгостріші цвяхи, щоб він не міг притулитися, вони вмертвили його безсонням. Проявлену ним доблесть, звичайно, хвалять заслужено. А тим часом, він клявся тими богами, внаслідок заборони культу яких, вважають, світ вражений справжніми лихами. Але якщо їх шанували для того, щоб вони зробили це життя щасливим, то, побажавши або допустивши піддати таким стратам того, хто присягав на істину, що більш тяжкого могли вони, розгнівані, зробити клятвопорушнику?
Втім, чому б мені не зробити з цього подвійного висновку? Він справді шанував богів до такої міри, що заради виконання клятви не залишився на батьківщині і не пішов із неї в будь-яке інше місце, а, ні секунди не вагаючись, повернувся до своїх найжорстокіших ворогів. Якщо він вважав це корисним для теперішнього життя, яке закінчив настільки жахливо, то він, без жодного сумніву, помилявся. Своїм власним прикладом він довів, що боги не приносять ніякої користі своїм шанувальникам для цього тимчасового щастя: бо сам він, відданий їхньому культу, був переможений, узятий у полон, і за те, що не хотів вчинити інакше, ніж так, як їм присягався, був убитий катуваннями страти нового, до того часу нечуваного і до крайності жахливого роду. Якщо ж культ богів дає щастя у вигляді нагороди після цього життя, то навіщо зводять наклеп на часи християнські, стверджуючи, що справжнє лихо спіткало Рим тому, що він перестав шанувати своїх богів, якщо міг бути нещасним і такий ревний їхній шанувальник, яким був Регул? Хіба що якесь жахливо сліпе безумство озброїться проти найочевиднішої істини настільки, що наважиться стверджувати, ніби ціле цивільне суспільство, що вшановує богів, нещасним бути не може, а одна людина – може; тобто що могутність богів їхня радше здатна охороняти багатьох, ніж окремо взятих, хоча множина складається з одиниць.
Але вони, мабуть, скажуть, що Регул і в полоні, і в самих катуваннях тілесних міг бути щасливий душевною чеснотою. У такому разі насамперед слід дбати про чесноту, яка може зробити щасливим і громадянське суспільство. Адже не одним же щасливим є суспільство, і зовсім іншим – людина: бо суспільство є не що інше, як з’єднання безлічі людей. Зважаючи на це, я не входжу поки що в розгляд того, яка була в Регулі чеснота. Цього разу мені достатньо, що цей шляхетний приклад змушує їх визнати, що богів слід шанувати не заради тілесних благ або таких речей, які дістаються людині ззовні: бо Регул побажав краще позбутися всього цього, ніж образити богів, якими присягався. Але що поробиш із людьми, які хваляться, що мали такого громадянина, яким бояться мати ціле громадянське суспільство? Адже якби вони не боялися, вони погодилися б, що те, що трапилося з Регулом, могло трапитися і з державою, яка так само, як і Регул, старанно шанує богів, і не зводили б хулу на християнські часи. Але оскільки питання порушено про тих християн, яких відведено в полон, то ті, хто безсоромно і безглуздо сміється над рятівною релігією, нехай замовкнуть, звернувши увагу на таке: якщо їхнім богам не було соромно, що найстаранніший їхній шанувальник, зберігаючи вірність даній їм клятві, втратив вітчизну, не маючи іншої, і в полоні у ворогів прийняв болісну смерть від щойно винайденої жорстокої страти, то тим менше слід ставити за провину християнству полон його святих, які, з істинною вірою очікуючи на небесну вітчизну, визнають себе мандрівниками навіть у постійних місцях свого проживання.
Глава 16. Чи може душевна чеснота осквернитися насильствами, яких зазнавали в полоні святі незаймані діви без їхнього на те дозволу Думають, що докоряють християнам у великому злочині, коли, перебільшуючи лихоліття полону, приєднують і те, що були насильно сплюндровані не тільки чужі дружини й незаміжні дівчата, а й деякі черниці. Насправді ж цим ставиться в делікатне становище не віра, не благочестя і не та чеснота, що називається цнотливістю, а саме міркування наше, яке має перед собою, з одного боку, сором’язливість, з іншого – розум. І ми дбаємо в цьому випадку не стільки про те, щоб дати відповідь чужим, скільки про те, щоб принести розраду своїм. Можна, звісно, насамперед визнати безсумнівним і доведеним, що чеснота, яка робить життя справедливим, керує тілесними членами, сама перебуваючи в душі, і що тіло буває святим від керівництва ним святою волею, за незмінності та твердості якої, хоч би хто інший зробив із тілом або в тілі, буде поза провиною потерпілого, якщо уникнути того він не міг без гріха зі свого боку. Але оскільки над чужим тілом можна зробити не тільки таке, що заподіює хворобу, а й таке, що відноситься до хтивої насолоди, то, коли що-небудь подібне буває зроблено, воно хоча і не знищує ціломудрості, що утримується твердою постійністю душі, але вражає почуття сором’язливості; адже можуть подумати, що трапилося не без певної згоди думки таке, що, можливо, й не могло статися без деякого плотського задоволення.
Глава 17. Про добровільну смерть через страх покарання або безчестя Тому яке людське почуття відмовиться вибачити тих, які вбивали себе, щоб не зазнати чогось у цьому роді? Але якщо деякі не захотіли вбити себе для того, щоб своїм злочином уникнути чужого над собою лиходійства, то той, хто поставив би їм це в провину, не уникнув би сам звинувачення в нерозумності. Адже якщо взагалі не дозволено приватній особі своєю владою вбивати людину, яка хоч би й скоює злочини (жоден закон не дає права на подібне вбивство), то і той, хто вбиває самого себе, безсумнівно, людиновбивця; і коли вбиває себе, буває тим злочиннішим, що він безневинніший у тій справі, через яку вважає за потрібне вбити себе. Ми по справедливості зневажаємо вчинок Юди, і за судом істини він скоріше збільшив, аніж спокутував злочин своєї лиходійської зради тим, що вдавився: бо, зневіряючись у Божому милосерді, він у почутті згубного каяття не залишив собі жодного місця для спасенного покаяння. Але чи не тим більше повинен утримуватися від самогубства той, хто не має в собі нічого, що заслуговувало б на подібне покарання? Коли вбив себе Юда, він убив людину, заплямовану лиходійством, і все ж таки закінчив це життя як винний не тільки в смерті Христа, а й у своїй власній, тому що був убитий хоча і за своє лиходійство, але за допомогою свого ж іншого злодіяння. З якого ж дива людині, яка не зробила жодного зла, чинити лиходійство над самою собою і, вбиваючи себе, вбивати людину невинну єдино для того, щоб не допустити, щоб інша стала винною? Навіщо чинити над собою гріх самому тільки для того, щоб над нами не був здійснений гріх чужий?
Глава 18. Про чужу насильницьку пристрасть, яку змушена буває терпіти в знесиленому тілі душа Чи не з побоювання, щоб не осквернила чужа хтивість? Не осквернить вона, якщо буде чужа; а якщо осквернить, то не буде чужа. Якщо цнотливість становить душевну чесноту і має супутником своїм мужність, що ставить своїм правилом скоріше переносити яке б то не було зло, ніж злу співчувати; і якщо ніхто мужній і цнотливий не має у своїй владі того, що робиться над його тілом, а має лише те, що дозволяє або що заперечує своєю думкою, то хто, зберігаючи ту саму чистоту думки, визнає себе таким, що втратив ціломудрість, якщо трапиться, що над його плоттю, позбавленою волі й знесиленою, почне вправлятися і шукати для себе задоволення не його хтивість? Якби ціломудрість гинула в такий спосіб, ціломудрість аж ніяк не була б душевною чеснотою і не належала б до тих благ, з яких складається добре життя, а вважалася б одним із благ тілесних, якими є сила, краса, міцне й неушкоджене здоров’я та інші такого самого типу. Подібні блага, якщо і зазнають збитку, анітрохи не зменшують доброго і справедливого життя. Якщо цнотливість є чимось таким самим, то навіщо, щоб не втратити її, клопотатися через неї навіть із ризиком для життя? А якщо воно є благо душевне, то його не можна позбутися і в тому разі, якщо тіло буде знесилене. Навпаки, благо святої стриманості, якщо воно не піддається нечистоті тілесних бажань, освячує і саме тіло; і тому, коли продовжує не піддаватися їм з незмінною постійністю, святість не забирається і в самого тіла; бо залишається намір волі користуватися ним свято, залишається навіть, наскільки від нього залежить, і можливість цього.
Не тим святе тіло, що не пошкоджені члени його, і не тим, що не забруднені вони ніякими дотиками. Вони можуть зазнавати насильницьких ушкоджень у різних випадках; а буває, що й лікарі, намагаючись відновити здоров’я, роблять над нами таке, що здається на перший погляд жахливим. Пеленальна бабця, досліджуючи рукою невинність однієї дівчини, чи то зі злого наміру, чи то через невігластво, чи то через випадковість, знищила під час огляду цілісність її. Не думаю, щоб хто-небудь був настільки дурний, що подумав би, ніби дівчина втратила що-небудь навіть у сенсі святості самого тіла, хоча цілісність відомого члена і була згублена. Тому, доки залишається незмінною душевна обітниця, завдяки якій отримало освячення й тіло, насильство чужої хтивості й у самого тіла не забирає святості, яку зберігає тверда рішучість утримання. І навпаки, якщо якась пошкоджена розумом жінка, порушивши обітницю, яку дала Богові, ллється заради злочину до свого спокусника, – чи скажемо ми, що вона продовжує бути святим тілом, якщо вона втратила й знищила ту душевну святість, якою святиться й тіло? Збережи нас Бог від такої помилки; краще переконаємося на прикладі цього, що при збереженні святості душевної не губиться і святість тілесна, хоча б тіло і зазнало насильства; при порушенні ж святості душевної губиться і святість тілесна, хоча б тіло залишалося недоторканним. Тому жінка, без жодного зі свого боку згоди насильно схоплена і перетворена на знаряддя чужого гріха, не має в собі нічого, що могла б карати добровільною смертю. А ще менш має це раніше, ніж таке з нею трапиться; в останньому випадку вона вчинила б вірне людиновбивство в той час, коли лиходійство, до того ж чуже, ще залишалося під сумнівом.
Глава 19. Про Лукрецію, яка вбила себе через завдане їй безчестя Коли ми говоримо, що в разі вчиненого над тілом насильства, якщо обітницю чистоти не порушує жодне бажання зла, злодіяння чинить тільки той, хто гвалтує, а не та, що, зазнавши насильства, нічим водночас не сприяє ґвалтівникові, – цьому цілком зрозумілому положенню, можливо, насміляться суперечити ті, проти кого ми захищаємо не тільки помисли християнок, які зазнали насильства, а й саму святість їхніх тіл? Дійсно, вони всіляко звеличують цнотливість Лукреції, благородної давньоримської матрони. Коли син царя Тарквінія вчинив насильство над її тілом, задовольнивши цим свою хтивість, вона оголосила про лиходійство розпусного юнака чоловікові своєму Каллатіну і родичу Бруту, чоловікам хоробрим і знаменитим, і закликала їх до помсти. А потім, страждаючи душею і не маючи сил перенести ганьби, вбила себе. Що ми скажемо на це? Вважати її винною в перелюбстві чи ціломудреною? Хто став би сперечатися про це? Хтось цілком справедливо зауважив із цього приводу: “Дивно, було їх двоє, але перелюбствував один!” Бачачи в зляганні цих двох найогиднішу хтивість і волю тільки одного з них і беручи до уваги не те, що робилося зляганням членів, а те, що походило від відмінності душ, він каже: “Було їх двоє, але розпусник один”.
Але чому ж більш жорстоке покарання спіткає ту, яка перелюбу не вчинила? Адже той разом з батьком був тільки вигнаний з вітчизни, а ця зазнала смертної кари? Якщо невільно терпіти насильство – не розпуста, то в чому ж тоді справедливість, коли вона, цнотлива, карається? До вас звертаюся, закони і судді римські. Ви й після справді скоєного злочину не дозволяєте безкарно вбивати лиходія, доки він не буде засуджений. Отже, якби цей злочин було передано ким-небудь на ваш суд і ви б знайшли, що вбито жінку не тільки не засуджену, а й чисту і невинну, – невже ви не піддали б відповідному суворому покаранню того, хто це зробив? А зробила це Лукреція, вона сама, прославлена Лукреція, безневинну, чисту Лукрецію, яка зазнала насильства, на додачу до всього ще й умертвила! Вимовляйте ваш вирок. Якщо не можете виголосити його тому, що немає в наявності того, кого ви могли б покарати, то навіщо ж ви з такою похвалою відгукуєтеся про вбивцю цієї невинної і чистої жінки? Перед підземними суддями, навіть такими, якими зображають їх у віршах ваші поети, ви не захистите її, звісно, жодними аргументами, бо вона стоїть, звісно, серед тих, які невинними є,
Що невинними будучи,
Самі себе вмертвили, перервавши в одну мить
Життя свої, бо світло їм усім стало ненависним.16
І коли в когось із таких з’являється бажання повернутися на світ,
Доля на нього повстає, міцно тримають на місці
Непрохідні хвилі сумного моря.17
Можливо, вона зовсім не там, бо вбила себе, хоч і будучи невинною, але відчуваючи за собою злочин? Що, якщо вона (що могло бути відомо тільки їй самій), захоплена хтивістю юнака, співчувала йому, хоча він і вжив проти неї насильство; і, не вибачаючи себе за це, журилася настільки, що вважала за можливе спокутувати свій злочин тільки смертю? Хоча і в цьому випадку вона не повинна була вбивати себе, якби могла з користю приносити покаяння перед помилковими богами. Але якщо це справді так, і хибним є те, що їх було двоє, але перелюбствував один, а навпаки – вчинили перелюбство обидва, один із вживанням явної сили, інша – з таємним бажанням: то вона вбила себе не невинну. У цьому випадку вчені захисники її можуть сказати, що вона не перебуває в пеклі серед тих,
Що невинними будучи,
Самі себе умертвили.
Таким чином, справа зводиться до того, що запереченням людиновбивства стверджується перелюбство, а виправданням у перелюбстві зводиться звинувачення в людиновбивстві. Виходу остаточно немає, якщо питання ставиться так: “Якщо вона чинила перелюб, то за що її хвалять; а якщо залишилася невинною, то за що її вбито?”
Але для нас при спростуванні тих, які, будучи далекими від усякої думки про святість, сміються над християнськими жінками, які зазнали в полоні насильства, – для нас у прикладі цієї шляхетної жінки досить і того, що так прекрасно сказано на її похвалу: “Було їх двоє, але перелюбствував один”. Адже саме так зазвичай уявляють собі Лукрецію: що вона не могла осквернити себе ніякою співучастю в перелюбстві. А що вона, і не вчинивши перелюбу, вбила себе за те, що стала знаряддям перелюбу, в цьому виразилася не любов до целомудрості, а хворобливе почуття сором’язливості. Соромно їй було, що над нею сталася чужа наруга, хоча й без її участі; і римська жінка, яка до крайності прагнула доброї про себе думки, побоялася, щоб про неї не подумали, нібито те, що вона зазнала через насильство, вона зазнала добровільно. І ось, не будучи в змозі показати людям своєї совісті, вона вирішила представити їхнім очам цю страту, як свідка своїх помислів. Вона червоніла при думці, що її можуть вважати співучасницею гріха, якщо вона терпляче знесе те, що зробив над нею інший.
Цього не зробили християнські жінки, які, перенісши подібне, продовжують жити. Вони не покарали себе за чужий злочин, щоб до чужих лиходійств не додати своїх; а це так би й було, якби з тієї причини, що вороги, віддавшись пристрасті, збезчестили їх, вони через сором вчинили б над собою людиновбивство. У них є внутрішня слава ціломудрості, свідчення совісті. Вони мають її перед обличчям Бога свого і не шукають більшого там, де немає більшого, що вони могли б зробити по совісті, – не шукають, щоб заради уникнення образ з боку людської підозрілості не ухилитися від приписів божественного закону.
Глава 20. Немає жодного авторитету, який би давав християнам у будь-якому випадку право на самогубство Справді, не випадково ж у священних канонічних книгах не можна знайти божественного припису або дозволу на те, щоб ми заподіювали смерть самим собі навіть заради здобуття безсмертя або заради уникнення і звільнення від зла. Коли закон говорить: “Не убивай” (Вих. 20:13 Вих. 20:16 Мф. 22:39
Дехто намагається поширити цю заповідь навіть на тварин, вважаючи недозволеним вбивати нікого з них. Але в такому разі чому не поширювати її і на трави, і на все, що тільки харчується і виростає із землі? Адже і цього роду предмети, хоча і не мають почуттів, називаються живими, а тому можуть вмирати, – можуть, отже, бути і вбитими, якщо вживається щодо них насильство. Тому апостол, говорячи про насіння їхнє, пише: “То, что ты сеешь, не оживет, если не умрет” (1Кор. 15:36 Пс. 77:47
Невже ж, чуючи заповідь “не убивай”, ми станемо вважати злочином викорчовування куща і погодимося з хибними думками маніхеїв? Отже, якщо ми, відкинувши ці марення, читаючи заповідь: “Не убивай”, погодимося, що в ній ідеться не про рослини, бо жодна з них не має почуттів, і не про нерозумних тварин, літаючих, плаваючих, тих, що ходять або повзають, бо вони не можуть входити в спілкування з нами через розум, який їм не дано мати нарівні з нами, чому їхнє життя та смерть, за найправосуднішим розпорядженням Творця, слугують для нашої користі, то заповідь “не убивай” залишається розуміти в застосунку до людини: не вбивай ні іншого, ні самого себе. Бо хто вбиває себе, вбиває саме людину.
Глава 21. Про умертвіння людей, яке не належить до злочину людиновбивства Утім, той самий божественний авторитет допускає і деякі винятки із заборони вбивати людину. Але це стосується тих випадків, коли наказує вбивати сам Бог, або через закон, або ж особливим щодо тієї чи іншої особи розпорядженням. У цьому випадку не той вбиває, хто зобов’язаний служити тому, хто наказав, як і меч служить знаряддям тому, хто ним користується. І тому заповіді “не убивай” аж ніяк не порушують ті, які ведуть війни за велінням Божим або, будучи через Його закони, тобто через найрозумніше і найсправедливіше розпорядження, представниками громадської влади, карають лиходіїв смертю. І Авраам не тільки не докоряється в жорстокості, а навпаки, хвалиться за благочестя тому, що хотів убити сина свого не як лиходій, а підкоряючись волі Божій (Бут. 22 Суд. 11 Суд. 16
Глава 22. Добровільна смерть у жодному разі не може належати до величі душі І якщо ті, хто вчинив це над самими собою, можуть часом викликати подив величчю свого духу, то їх ніяк не можна при цьому похвалити за розсудливість. Хоча, якщо придивитися до справи уважніше, виявиться, що і велич духу не варто вбачати в тому, коли будь-хто вбиває себе лише тому, що не в змозі перенести чи то якісь життєві труднощі, чи то чужі гріхи. Справді, якщо найслабшим вважається той розум, який буває не в силах перенести або грубого рабства, на яке наражається його тіло, або неосвіченої думки натовпу, то найбільш великим справедливо слід назвати той дух, який здатний скоріше винести тяжке життя, ніж тікати від нього, і який, перебуваючи в чистоті та бездоганності совісті, зневажає людську думку, особливо ж думку натовпу, як правило, хибну. Тому якби велич духу можна було угледіти в тому, що людина заподіює смерть самій собі, то ця велич насамперед була б видна в Клеомброті; кажуть, що, прочитавши твір Платона, в якому міркують про безсмертя душі, він кинувся зі стіни і в такий спосіб перейшов із цього життя в те, що вважав найкращим. Справді, його не пригнічувало ні що-небудь лихе, ні злочинне, істинне або неправдиве, чого він не міг би перенести і тому змушений був себе вмертвити; але в прийнятті ним смерті та в руйнуванні солодких кайданів теперішнього життя проявилася тільки велич його духу. Однак про те, що вчинок його був скоріше великим, ніж добрим, свідчить сам Платон, якого він читав: поза всяким сумнівом, Платон сам або вчинив би таким самим чином, або принаймні приписав би чинити так, якби не дотримувався тієї думки, що з погляду розуму, який бачить безсмертя душі, так робити не варто, і навіть більш того, треба забороняти подібне.
Кажуть, що багато хто, мовляв, умертвляв себе, щоб не потрапити до рук ворогів. Але ми міркуємо не про те, чому це робилося, а про те, чи слід так робити. Бо здоровий глузд кращий за сотні прикладів. Втім, з ним згодні і приклади, але тільки такі, які куди більш гідні наслідування, бо вищі за благочестям. Не робили так ні патріархи, ні пророки, ні апостоли. І сам Христос, Господь наш, заповідаючи апостолам у разі гоніння на них в одному місті тікати в інше (Мф. 10:23 Ін. 14:2
Глава 23. Як дивитися на приклад Катона, який умертвив себе, не переносячи перемоги Цезаря Утім, і їм, крім Лукреції, про яку, як здається, вище ми сказали достатньо, нелегко вказати на людину, авторитет якої наказував би (самогубство), за винятком хіба Катона, який убив себе в Утиці; це не тому, що він один вчинив так, а тому, що його вважали людиною мудрою й доброю настільки, що були всі підстави думати: така людина не могла вчинити неправильно. Що насамперед сказати про його вчинок, як не те, що його друзі, серед яких було чимало людей вчених, розсудливо вмовляли його не робити цього, вважаючи його вчинок проявом духу скоріше слабкого, ніж сильного, бо він являв собою не стільки утвердження честі, що уникає безчесного, скільки слабкість, не здатну перенести нещастя. Це довів і сам Катон на прикладі свого улюбленого сина. Адже якщо було безчестям жити під владою Цезаря, який переміг, то навіщо батько зробив співучасником цього безчестя сина, вселивши йому покластися в усьому на прихильність Цезаря? Чому він не примусив і його померти разом із собою?
Якщо Торкват вчинив похвально, вбивши сина, який всупереч наказу воював із ворогом і навіть переміг його, то чому ж переможений Катон, не пощадивши себе, пощадив переможеного сина? Невже бути переможцем, всупереч розпорядженню, безчесніше, ніж терпіти ворога, який переміг? Таким чином, Катон аж ніяк не вважав безчесним жити під владою Цезаря, який переміг; інакше він звільнив би свого сина від цього безчестя батьківським мечем. Отже, що ж означає його вчинок, як не те, що наскільки він любив сина, пощади якому він бажав і чекав від Цезаря, настільки ж заздрив славі самого Цезаря, побоюючись, щоб той не пощадив і його самого, як сказав про це, кажуть, сам Цезар; або ж (щоб сказати поблажливіше) він соромився цієї слави.
Глава 24. Тією чеснотою, якою перевершив Катона Регул, набагато більше перевершують християни Ті, проти кого спрямована наша промова, не хочуть, щоб ми надавали перевагу Катону, а не праведному чоловікові Йову, який вважав за краще смиренно терпіти такі жахливі страждання, ніж разом позбутися їх, прийнявши насильницьку смерть, або іншим святим, про яких говорять наші наділені вищим авторитетом священні книги, що заслуговують на абсолютну довіру, – які мужньо переживали полон і володарювання ворогів і не покінчували життя самогубством. З тих же мужів, які описані в їхніх творіннях, цьому самому Марку Катону ми віддаємо перевагу перед Марком Регулом. Катон ніколи не перемагав Цезаря, якому не захотів скоритися, і, щоб не скоритися, зважився себе вбити. Тим часом Регул перемагав карфагенян, і римській державі як римський полководець доставив перемогу не над співгромадянами, така перемога заслуговувала б на скорботу, а над ворогами його; але потім, переможений ними, захотів краще терпіти їх, терплячи рабство, ніж звільнитися від них за допомогою смерті. Тому, перебуваючи під пануванням карфагенян, він зберіг терпіння і незмінність своєї любові до Риму, залишаючи своє переможене тіло ворогам, а непереможний дух – громадянам. Якщо він не захотів умертвити себе, то зробив це не з любові до життя. Це він довів, коли заради виконання даної ним клятви повернувся до тих самих ворогів, яким він набагато більше завдав шкоди в сенаті словами, ніж у битві зброєю. Отже, якщо ця людина, яка такою мірою не дорожила життям, вважала за краще закінчити його серед лютих ворогів у яких завгодно стратах, ніж убити саму себе, то вона, безсумнівно, вважала самогубство великим злочином.
Серед усіх своїх достойних і знаменитих мужів римляни не вкажуть кращого, якого ні щастя не зіпсувало, бо за всіх своїх великих перемог він залишився людиною бідною, ні нещастя не зламало, бо він безстрашно пішов назустріч настільки великим лихам. Якщо ж найзнаменитіші і наймужніші захисники земної вітчизни і шанувальники нехай і помилкових богів, але шанувальники небезпідставні і вірні охоронці своїх клятв, маючи право за звичаєм війни вбивати себе в разі поразки і при цьому анітрохи не боячись смерті, вважали за краще терпіти панування переможців, ніж накладати на себе руки; то наскільки ж більше повинні утримуватися від цього злодіяння християни, які шанують істинного Бога і зітхають про небесну вітчизну, якщо божественна воля, заради випробування чи виправлення, піддасть їх тимчасово владі ворогів, – християни, яких у цьому приниженні не залишить Той, Хто, будучи Найвищим, з’явився заради них у такому приниженні, – яких до того ж жодні розпорядження військової влади або права війни не примушують вбивати навіть і переможеного ворога? Отже, яка згубна омана змушує людину вбивати себе тільки тому, що проти неї згрішив або не згрішив ворог, коли самого цього ворога, який вже згрішив або ще тільки збирається згрішити, вона не сміє вбивати?
Глава 25. Не слід уникати гріха за посередництвом гріха Але слід остерігатися і боятися, щоб тіло, яке стало предметом ворожої пристрасті, не викликало в дусі спонукання на гріх, приманивши його до цього спокусою задоволення. Тому, кажуть, людина повинна вбити себе перш, ніж хто-небудь над нею це зробить: не через чужий гріх, а щоб не вчинити власний. Звичайно, дух, більш відданий Богу і мудрості Його, ніж тілесним бажанням, жодним чином не дозволить собі відгукнутися на похоть своєї плоті, збудженої чужою похоттю. Однак же, якщо очевидна істина вважає злочином мерзенним і злочином гідним осуду, коли людина вбиває саму себе, то хто буде настільки божевільним, щоб сказати: “Краще згрішити тепер, щоб не згрішити потім; краще тепер скоїти людиновбивство, щоб потім не впасти, не приведи Господи, у перелюбство”. Якщо ж неправда панує до такої міри, що доводиться робити вибір не між невинністю і гріхом, а між гріхом і гріхом, то і в цьому разі можливий у майбутньому перелюб кращий, ніж безсумнівне вбивство в сьогоденні. Невже ж скоїти такий гріх, який може бути загладжений подальшим покаянням, гірше, ніж вчинити такий злочин, після якого немає вже місця спасительному покаянню?
Кажу це для тих чоловіків і жінок, на думку яких слід піддавати себе насильницькій смерті, щоб уникнути не чужого, а свого власного гріха з побоювання, як би під впливом похоті іншого не віддатися похоті власної плоті. Утім, не думаю, щоб християнський розум, який вірить Господу своєму і, поклавши на Нього свою надію, сподівається на Його допомогу, – не думаю, кажу, щоб такий розум на задоволення своєї чи чужої плоті відгукувався непристойним наміром. А якщо той непослух похоті, що мешкає в смертних членах, рухається поза законом нашої волі, ніби за своїм власним законом, то, будучи оправданим у тілі сплячої людини, чи не набагато більш оправданий він у тілі людини, яка не реагує на нього своїм бажанням?
Глава 26. Як треба дивитися на справи, які вчинити недозволено, коли виявляється, що вони були вчинені святими Але, кажуть, багато святих жінок, уникаючи під час гонінь переслідувачів своєї невинності, кидалися в річку, щоб вона забрала їх і втопила; і хоча вони помирали в такий спосіб, їхнє мучеництво, однак, вельми шанують у католицькій церкві. Не наважуюся судити про це необдумано. Чи веління то божественного авторитету, щоб церква вшановувала в такий спосіб їхню пам’ять, не знаю; можливо, і так. Що коли жінки ці вчинили таким чином не помилково, а в ім’я виконання божественного повеління, не помиляючись, а підкоряючись, подібно до того, як повинні ми думати про Самсона? А коли велить Бог і не залишає жодних сумнівів щодо того, що Він велить, хто вважатиме послух злочином? Хто звинуватить благочестиву покірність? Але звідси не випливає, що всякий, хто наважився б принести свого сина в жертву Богові, не вчинив би злочину тільки тому, що так вчинив і Авраам. Бо і солдат, коли вбиває людину, підкоряючись поставленій над ним законній владі, не стає за законами своєї держави винним у вбивстві; навпаки, якби він не зробив цього, був би винен у непослуху і зневазі до влади. Але якби він зробив це самовільно, то вчинив би злочин. Таким чином, в одному випадку він буде покараний за те, що вчинив це без наказу, в іншому – за те, що не вчинив того самого, отримавши наказ вчинити. А якщо буває так, коли наказує полководець, то у скільки разів більше має бути так, коли велить Творець?
Отже, хто чує, що вбивати себе недозволено, нехай вбиває, якщо йому повелів Той, накази Якого не можна не виконувати, нехай дивиться тільки, чи справді має він на це незаперечне божественне повеління. Ми судимо про совість на підставі того, що чуємо; права судити про потаємне совісті на себе не беремо. “Кто из человеков знает, что в человеке, кроме духа человеческого, живущего в нем?” (1Кор. 2:11
Глава 27. Чи слід вдаватися до самогубства, щоб уникнути гріха Залишається ще один привід, – про нього я вже сказав кілька слів, – за яким вважається корисним, щоб кожен позбавляв себе життя, а саме: побоювання, як би не впасти в гріх під впливом або звабливої хтивості, або нестерпно тяжкої скорботи. Але якщо припустити цей привід, то при подальших міркуваннях він призведе до того, що людям слід радити вбивати себе в той час, коли вони, будучи омиті купаллю відродження, отримують відпущення всіх своїх гріхів. Саме тоді – саме час боятися майбутніх гріхів, бо всі колишні прощені. Якщо добровільна смерть – справа хороша, то чому їй не статися саме тоді? Навіщо, в такому разі, продовжувати жити тому, хто охрестився? Навіщо виправданому піддавати себе знову стільком небезпекам цього життя, коли він має змогу уникнути їх через самогубство, тим паче, що відомо: “кто любит опасность, тот впадет в нее” (Сир. 3:25
Але якби хто-небудь справді вважав, що саме так і слід чинити, я назвав би такого навіть не дурним, а божевільним. Скільки, справді, потрібно безсоромності, щоб сказати людині: “Умертви себе, щоб, живучи під владою розбещеного варвара, не приєднати тобі до своїх малих гріхів гріхів найтяжчих “… Хто інакше, як тільки з найзлочиннішою думкою, може сказати: “Умертви себе, щоб після розв’язання всіх твоїх гріхів ти не вчинив таких самих або ще гірших, якщо залишишся жити у світі, в якому спокушає стільки нечистих задоволень, шаленіє стільки обурливих жорстокостей, існує стільки оман та жахів”. Якщо так сказати – злочинно, то злочинно, звісно, і вбивати себе. Бо, якби могла бути якась законна причина вбивати себе добровільно, то, в усякому разі, вона була б не законнішою за ту, яку ми зараз розбираємо. Але оскільки ця остання такою не є, то, значить, ніякої законної немає взагалі.
Глава 28. Чому Бог попустив хтивості ворогів вчинити гріх над тілами стриманих жінок Отже, вірні Христові, нехай ваше життя не буде вам у тягар, якщо ваша непорочність зазнала наруги ворогів. Якщо совість ваша чиста, ви маєте велику й істинну розраду в тому, що у вас не було дозволу на гріх тих, яким було дозволено згрішити над вами. А якщо запитаєте, чому дозволено, то знайте, що є якесь вище провидіння Творця і Промислителя світу, і “непостижимы судьбы Его, и неисследимы пути Его” (Рим. 11:33 Рим. 12:16
Є, так би мовити, свого роду вантажі злих пожадливостей, які нинішнім таємним божественним судом залишаються безкарними і відкладаються до суду останнього, явного. Але вельми можливо, що такі, які добре усвідомлюють, що їхні серця ніколи гордовито не звеличувалися благом чистоти, але проте зазнали на своїй плоті ворожого насильства, мали певну таємну насолоду, що могла б перейти в гордовиту зарозумілість, якби вони під час спустошення Риму уникли цього приниження. І ось, як деякі захоплюються смертю, щоб “злоба не изменила разума” їхнього (Прем. 4:11
Утім, не слід оминути мовчанням і те, що деяким із потерпілих могло здаватися, що благо стриманості – це благо тілесне, і що воно залишається тільки в тому разі, коли тіло не зазнає дотику жодної похоті, а не полягає винятково в силі волі, підкріпленій божественною допомогою, щоб святими були разом і тіло, і дух, будучи водночас таким благом, що може бути втрачене саме через жагу до духу. Можливо, що виправлено цю оману. Бо, беручи до уваги почуття, з яким вони служили Богові, безсумнівно, вірячи, що Бог тих, хто служить Йому і кличе Його з чистим сумлінням, ніколи не міг залишити, зрештою, не сумніваючись стосовно того, наскільки до вподоби Йому чистота, вони мусять бачити і те, що звідси випливає, а саме: що Бог ніколи не дозволив би трапитися цьому з Його святими, коли би святість, яку Він повідомив їм і яку Він любить у них, могла гинути в подібний спосіб.
Глава 29. Що повинна відповідати християнська сім’я невірним на докір, що Христос не звільнив її від люті ворогів Отже, чада найвищого й істинного Бога мають свою розраду – розраду непідробну, яка полягає в надії не на предмети, що коливаються і швидкоплинні; саме земне життя, в якому вони виховуються для життя небесного, аж ніяк не знаходять вони гідним жалю, і благами земними користуються, як мандрівники, не полонячись ними; злом же або випробовуються, або виправляються. Ті ж, які над їхніми випробуваннями насміхаються, і коли трапляється, що хто-небудь із них зазнає якихось тимчасових нещасть, кажуть такому: “Где Бог твой?” (Пс. 41:11 Пс. 95:4-5
Глава 30. У яких ганебних благополуччях бажали б потопати ті, які скаржаться на християнські часи Якби живий був ще ваш знаменитий Сципіон, що був колись первосвящеником, якого вибрав увесь сенат, коли шукав найдостойнішого чоловіка для відправлення фригійського культу18 у жахливий час пунічної війни, якому ви не посміли б, мабуть, глянути й у вічі, – він сам утримав би вас від цього безсором’я. Бо чому, пригноблені нещастями, скаржитеся ви на християнські часи, як не тому, що хотіли б спокійно насолоджуватися своєю розкішшю і віддаватися розбещеності порочних звичаїв, не турбуючись нічим неприємним? Адже не для того ж бажаєте ви збереження миру й достатку багатств усякого роду, щоб цими благами користуватися чесно, тобто скромно, тверезо, помірковано та благочестиво, а для того, щоб пізнати нескінченну розмаїтість насолод ціною божевільного марнотратства, через що у звичаях ваших серед добробуту виникло б таке зло, що було б набагато гірше за найлютіших ворогів.
А Сципіон той, ваш великий первосвященик, чоловік, на думку цілого сенату, найдостойніший, побоюючись подібного роду лих, не хотів, щоб було зруйновано Карфаген, тодішнього суперника римської держави, і виступав проти Катона, що вимагав його зруйнувати, тому що побоювався безпечності, цього одвічного ворога слабких душ, вважаючи водночас, що страх так само потрібен для громадян, як опікун для сиріт. І думка його виявилася правильною: історія показала, що він говорив правду. Бо, коли Карфаген був зруйнований, тобто коли велика гроза римської держави була розсіяна і знищена, то за цим негайно послідувало стільки зол, які виникли з благополуччя, що спершу жорстокими і кривавими заколотами, потім сплетінням нещасливих обставин і навіть міжусобними війнами було скоєно стільки вбивств, пролито стільки крові, породжено стільки жорстокої жадібності до конфіскації майна і грабунків, що ті самі римляни, які боялися за незіпсованого життя зла від ворогів, із втратою цієї незіпсованості зазнали від співгромадян зло набагато гірше. І сама та пристрасть панувати, яка більше за інші пороки людського роду притаманна була всьому римському народові, здобувши перемогу в особі небагатьох найсильніших, придавила ярмом рабства і решту, знеможених від зусиль і виснаження.
Глава 31. З якою поступовістю розбещення зростала в римлянах пристрасть до панування Хіба ця пристрасть заспокоювалася коли-небудь у душах найвищою мірою гордих, поки безперервним рядом почестей не досягала царської влади? Але цього безперервного переходу до нових і нових почестей не існувало б, якби честолюбство не переважувало всього. Честолюбство ж переважує тільки в народі, зіпсованому сріблолюбством і розкішшю. А сріблолюбним і схильним до розкоші народ став внаслідок того благополуччя, яке Сципіон вельми завбачливо вважав небезпечним, коли не хотів, щоб зруйноване було вельми велике, укріплене і багате вороже місто, щоб похоть приборкувалася страхом і, приборкана, не розвивала розкоші, а з усуненням розкоші не з’являлася сріблолюбність; за усуненням цих пороків процвітала б і зростала корисна для держави чеснота та існувала б узгоджувана з чеснотою свобода.
Виходячи з тієї ж завбачливої любові до вітчизни, цей великий ваш первосвященик, одноголосно обраний сенатом того часу, як найкращий з мужів, утримав сенат, коли той хотів збудувати театральний партер, і своєю суворою промовою переконав не дозволяти грецькій розкоші проникати в мужні нрави вітчизни і не співчувати чужоземній розбещеності, що призвела б до розслаблення і занепаду доблесті римської. Авторитет його був настільки великий, що сенат, натхнений його словами, заборонив відтоді навіть ставити лавки, якими громадяни почали було користуватися в театрі, вносячи їх на час вистав. З якою б ретельністю вигнав він із Риму й самі театральні видовища, якби наважився чинити опір тим, кого вважав богами! Але він ще не розумів, що боги ці – демони, або ж, якщо і розумів, то думав, що їх треба радше умилостивляти, ніж зневажати. У той час не було ще відкрито язичникам небесне вчення, яке, очищаючи серце до пошуку небесних і пренебесних предметів, змінило б пристрасні рухи людського почуття на смиренне благочестя і звільнило б від панування гордих демонів.
Глава 32. Про заснування театральних вистав Так, ви, що ще не знаєте або вдаєте, що не знаєте, знайте, і нарікаєте на Визволителя від таких панів, майте на увазі, що сценічні ігри, непристойні видовища і марнославство започатковані в Римі не завдяки гріхам людей, а за велінням ваших богів. Краще б ви віддавали божеські почесті Сципіону, ніж шанували подібного роду богів; бо ці боги були набагато гірші за свого первосвященика. Якщо тільки розум ваш, що так довго впивався помилками, може дозволити вам зрозуміти що-небудь тверезо, зверніть увагу на таке. Боги, для припинення тілесної зарази, повеліли давати їм сценічні ігри; тим часом як Сципіон, для усунення зарази душевної, забороняв будувати і саму сцену. Якщо у вас вистачить здорового глузду віддати перевагу душі перед тілом, то ви самі зрозумієте, кого скоріше слід шанувати. Адже і та тілесна зараза припинилася не тому, що у войовничий народ, який звик тільки до циркових ігор, проникло витончене безумство сценічних ігор; але лукавство злих духів, передбачаючи, що ця зараза припиниться в певний термін сама собою, постаралося з цього приводу напустити – і на цей раз уже не на тіла, а на вдачу – іншу заразу, набагато гіршу, якою воно тішиться найбільше. Ця остання засліпила бідні душі таким мороком, довела їх до такого неподобства, що (нашим нащадкам це, мабуть, здасться неймовірним) у той час, коли Рим було спустошено, ті, якими вона оволоділа й які, втікши з нього, встигли досягти Карфагена, щодня в театрах несамовито змагалися одне з одним як комедіанти.
Глава 33. Про пороки римлян, яких не виправило руйнування вітчизни Розуми божевільні! Що ж це за таке, не омана, а божевілля, що ви в той час, як східні народи, як ми чули, оплакують ваше лихо, і найбільші міста найвіддаленіших країн накладають на себе публічну жалобу, – ви зайняті театрами, ходите до них і вдаєтеся до значно більшого божевілля, ніж колись? Цієї-то душевної виразки і зарази, цієї-то втрати у вас совісті і честі і боявся Сципіон, коли забороняв будувати театри, коли думав, що благополуччя легко може зіпсувати і розбестити вас, коли не хотів, щоб ви були безпечні від ворогів. Він не думав, що держава може бути щасливою, якщо її стіни стоятимуть, а звичаї – занепадуть. Але для вас набагато більше значення має те, чим спокусили вас безчесні демони, ніж те, щодо чого застерігали вас завбачливі люди. Тому зло, яке ви робите, ви не хочете ставити собі в провину, і зло, яке терпите, ви ставите в провину часам християнським. У безпеці вашій ви шукаєте не миру для держави, а безкарності для своєї розбещеності; будучи зіпсовані щастям, ви не могли виправитися і лихами. Сципіон хотів тримати вас у страху перед ворогом, щоб ви не вдалися до розбещеності; а ви, і розтрощені ворогом, не приборкали себе. Вам лихо не принесло користі; ви стали і найнещаснішими, і, водночас, залишилися і найгіршими.
Глава 34. Про милосердя Боже, що поклало межі винищенню Риму І, однак, те, що ви живете, є справа Божа. Це Він своєю милістю переконує вас, щоб ви виправлялися через покаяння; це Він дав її вам, невдячним, щоб ви уникли ворожих рук або під ім’ям Його рабів, або в місцях Його мучеників. Розповідають, що Ромул і Рем, намагаючись збільшити населення закладеного ними міста, заснували притулок, щоб кожен, хто туди прибігав, звільнявся від усякого покарання. Але дивовижний приклад цього на честь Христа набагато кращий. Руйнівники Риму заснували те, що раніше не було засновано його будівельниками, бо останні зробили це, щоб збільшити кількість своїх громадян, а перші – щоб пощадити безліч своїх ворогів.
Глава 35. Про таємних синів церкви між нечестивими і про несправжніх християн усередині церкви Усе це і подібне до цього, якщо може відповідати розлогіше і краще, нехай відповідає своїм ворогам спокута сім’я Господа Христа і мандрівний град Царя Христа. Нехай тільки пам’ятає вона, що і серед ворогів ховаються майбутні громадяни, і не вважає даремним для них того, до чого вони, доки не стали сповідниками, ставляться вороже; так само точно і град Божий: поки він мандрує в цьому світі, має ворогів, з’єднаних із ним спілкуванням таїнств, але тих, що не мають змоги успадковувати долі святих; серед них є вороги таємні, а є і явні; останні не вагаються навіть нарікати на Бога, якому присягалися, наповнюючи разом з іншими ворогами театри, а з нами – церкви. Але у виправленні й деяких із них аж ніяк не слід впадати у відчай, якщо скоро і серед найзапекліших ворогів ховаються часом наперед визначені друзі, ще невідомі навіть для себе самих. Бо ці два гради переплетені і взаємно перемішані в цьому віці, поки не будуть розділені на останньому суді. Про їхнє походження, процвітання і кінцеві долі я постараюся, за допомогою Божою, розповісти те, що, на мою думку, слід розповісти, заради слави граду Божого, яка, якщо порівняти з тим, що йому протистоїть, постане в більш ясному світлі.
Глава 36. Про які предмети слід говорити в подальших міркуваннях Але мені потрібно сказати ще дещо проти тих, які падіння римської держави приписують нашій релігії, що забороняє їм приносити жертви їхнім богам. Перш за все, варто їм нагадати, як багато можна було б вказати нещасть, що їхня римська держава та провінції, що належали до неї, зазнали, перш ніж їм заборонили їхні жертвоприношення: усі ці нещастя вони, безсумнівно, приписали б нам, якби наша релігія була їм відома вже тоді, чи якби вона вже тоді забороняла їм їхні святотатницькі священнодійства. Потім слід показати, за які їхні звичаї і з якої причини Бог, у владі Якого перебувають усі царства, благоволив сприяти збільшенню їхньої влади, і як ті, кого вони називають богами, ні в чому їм не допомогли, а, точніше, навіть багато в чому їм зашкодили, зваблюючи й обманюючи. Нарешті, буде сказано проти тих, які, будучи спростовані і викриті на підставі найочевидніших документів, намагаються стверджувати, що богів треба шанувати не з огляду на вигоди теперішнього життя, а заради життя, яке настане після смерті.
Якщо не помиляюся, це питання буде і набагато складнішим, і гіднішим більш піднесеного дослідження, бо доведеться говорити і проти їхніх філософів, і не яких-небудь, а таких, які користуються в них найпрекраснішою славою і які згодні з нами щодо багатьох пунктів, наприклад, щодо безсмертя душі й того, що Бог створив світ, і щодо Його провидіння, яким Він керує всім створеним. Але оскільки і їх слід спростувати в тому, в чому вони тримаються протилежних з нами поглядів, то ми не повинні ухилятися і від цього обов’язку, щоб, відбив нечестиві заперечення в міру повідомлених нам Богом сил, захистити град Божий, істинне благочестя і богошанування, яке одне небезсумнівно обіцяє вічне блаженство. Отже, закінчимо на цьому цю книгу, щоб те, про що ми намірилися говорити, викласти в наступній.
