Говорить про збільшення земного граду спільно з градом небесним від часу Авраама і до кінця світу, і наводить пророцтва про Христа як сивіл, так особливо священних пророків, які писали від заснування римського царства.

Про виклад подій у попередніх сімнадцяти книгах, що стосуються часу до народження Спасителя

Я обіцяв написати про початок, поширення і неминучий кінець двох градів, з яких один – град Божий, а інший – град теперішнього століття, де мандрує тепер і град Божий, аж наскільки він належить до людського роду. Але спершу, наскільки мені допомогла благодать Христова, я спростував супротивників граду Божого, які, віддаючи перевагу своїм богам замість його Творця — Христа, з ненавистю та згубною для себе злістю виступають проти християн. Це було зроблено у перших десяти книгах. Що ж до потрійної обіцянки, згаданої мною щойно, то початок обох градів я описав у наступних чотирьох книгах, які йдуть за першими десятьма. Потім у ще одній, п’ятнадцятій книзі цього твору, йдеться про їхнє поширення від першої людини до потопу; і потім, як в історії, так і в нашому творі, обидва гради продовжують іти спільно аж до Авраама. Але починаючи від патріарха Авраама до часів Ізраїльських царів, – на чому ми закінчили шістнадцяту книгу, – і від цього часу до пришестя у плоті самого Спасителя, на чому закінчується книга сімнадцята, мій твір розповідає про розширення одного тільки граду Божого, хоча в теперішньому віці цей град не жив відокремлено, але обидва вони, як і від самого початку, завжди разом, залежно від успіхів того або іншого в справах людських, надавали часам різний характер. Я зробив це для того, щоб від тієї миті, коли Божі обітниці стали зрозумілішими, і аж до народження від Діви Того, в Кому мало виконатися обіцяне, долі граду Божого проявлялися ясніше, хоча вони й не перепліталися з долями протилежного граду. Попри це, до одкровення Нового Завіту град Божий перебував не у світлі, а в тіні. Тепер я вважаю за необхідне заповнити пропущене — звернутися до долі іншого граду з часів Авраама, але лише настільки, щоб читачі могли самостійно порівняти обидва ці гради.

Глава II. Про царів і періоди земного граду, які хронологічно збігаються з життям святих, починаючи з народження Авраама

Отже, суспільство смертних, розсіяне по всій землі й, попри різноманітність місцевих умов, поєднане спільністю людської природи, зазвичай розділяється через те, що кожен шукає власної вигоди й задоволення своїх бажань. Оскільки те, чого прагне людина, або недостатнє для всіх, або доступне лише обмеженій кількості, суспільство часто стає роз’єднаним і навіть протиставленим самому собі, а сильніша частина зазвичай пригноблює слабшу. Переможена сторона підкоряється переможцям, віддаючи перевагу не лише самому пануванню, але й навіть мінімальній свободі, миру та виживанню. Це відбувалося до такої міри, що викликали здивування ті, хто волів загинути, ніж зносити рабство. Адже майже у всіх народів голос природи схиляв їх до того, щоб краще підкоритися переможцям, ніж зазнати повного знищення у безжалісній війні.

З цього вийшло так, що не без дії Промислу Божого, у владі якого перебуває те, щоб кожен через війну або підкорявся сам, або підкоряв інших, одні володіли царствами, а інші підкорялися тим, хто править. Але з багатьох земних царств, на які поділяється суспільство земних вигод або бажань (яке ми називаємо градом цього світу), ми виокремлюємо два царства, що стали найзнаменитішими: Спершу було Ассирійське царство, а потім Римське, які були розмежовані та відокремлені одне від одного як у часі, так і за місцем. Перше виникло раніше і було на Сході, тоді як друге з’явилося пізніше і розташувалося на Заході. Ба більше, початок Римського царства збігся із завершенням Ассирійського. Що ж до інших царств і правителів, то їх можна було б назвати своєрідними резервами цих двох великих імперій.

Отже, Нін був другим царем ассирійців, який наслідував свого батька Бела, першого царя, коли в землі Халдейській народився Авраам. Було на той час ще невелике царство Сікіонське, з якого відомий вчений Марк Варрон, описуючи плем’я народу римського, починає з найдавнішого за часом. Від царів Сікіонських він переходить до афінян, від афінян до латинян, а від них до римлян. Але до заснування Риму царства Сікіонське й Афінське видаються вельми незначними порівняно з Ассирійським. Щоправда, і за визнанням Саллюстія, римського історика, у Греції були вельми знамениті афіняни, але більше завдяки пліткам, ніж це було на справді. Бо, говорячи про афінян, Саллюстій зауважує: «Діяння афінян, як я думаю, були доволі великими і блискучими, проте дещо менш значними, ніж як говорять про них чутки. Однак завдяки тому, що серед них з’явилися письменники з великим талантом, їхні справи звеличуються у всьому світі як найвизначніші. Доблесть тих, хто їх здійснював, здається настільки дивовижною, наскільки майстерно її описали ці талановиті автори». Чималу славу надали цьому місту науки і філософія, оскільки заняття цього роду процвітали насамперед саме там. Але що стосується політичного значення, то жодна держава за перших часів не була сильнішою і не поширювалася так далеко і широко, як Ассирійська.

Розповідають, що тамтешній цар Нін, син Вела, усю Азію, яка вважається третьою за рахунком, а за величиною є половиною всієї земної кулі, підкорив аж до самих меж Лівії. Його влада на Сході поширювалася не лише на індійців; після його смерті їх підкорила його дружина Семіраміда. Таким чином, усі, які тільки були в тих країнах народи й царі, корилися пануванню й владі ассирійців і робили те, що їм наказували.

Отже, Авраам народився в цьому царстві серед халдеїв за часів Ніна. Але оскільки грецькі події нам набагато відоміші, ніж ассирійські, і ті, котрі шукали перші й найдавніші сліди племені римського народу, послідовність історичних періодів вели через греків до латинян, а від останніх до римлян, котрі й самі є латинянами, то ми мусимо, де треба, згадувати царів ассирійських, аби видно було, як Вавилонія, цей начебто перший Рим, розросталася паралельно з подорожуючим у цьому світі Божим градом; Однак події, які слід включити до цього твору для порівняння двох градів — земного та небесного, града Божого, — ми змушені запозичувати у греків і латинян, серед яких сам Рим постає як своєрідна друга Вавилонія.

Отже, коли народився Авраам, наступниками перших царів були: в ассирійців Нін, у сікіонців Европс; а першими царями були: у тих Бел, у цих Егіалів. Коли після виходу Авраама з Вавилонії Бог обіцяв йому, що від нього вийде велике потомство і в сім’ї його благословляться всі народи, ассирійці мали четвертого царя, а сікіонці – п’ятого. У ассирійців після своєї матері Семіраміди царював її син Нін. Згідно з переданням, він убив Семіраміду, коли вона наважилася осквернити його кровозмісним зляганням. Дехто думає, що саме вона побудувала Вавилон, хоча вона могла тільки відновити його: коли і як він був побудований, – про це ми сказали в шістнадцятій книзі. Сина Ніна і Семіраміди, який після матері успадковував царство, одні називають також Ніном, а інші Нінієм, пов’язуючи його ім’я з ім’ям батька. Царством же Сікіонським управляв у той час Телксіон. За його царювання були такі безтурботні й щасливі часи, що, коли він помер, його вшанували, як бога, жертвоприношеннями та іграми, які, кажуть, і встановлені були вперше на його честь.

Глава III. За яких ассирійських і сікіонських царів у столітнього Авраама за обітницею народився Ісаак, а в шістдесятирічного Ісаака від Ревекки з’явилися близнюки Ісав і Яків

У цей же час у столітнього Авраама, за обітницею Божою, народився син Ісаак від Сарри, яка, будучи безплідною і постарілою, втратила вже надію на потомство. А в ассирійців був тоді п’ятим царем Аралій. У самого ж Ісаака на шістдесятому році народилися близнюки Ісав та Яків, яких породила йому Ревекка, коли ще був живий дід їхній Авраам і мав сто шістдесят років від народження: він помер ста сімдесяти п’яти років, коли в ассирійців був царем старший Ксеркс, що називався також Балеєм, а в сікіонців Фуріак, якому деякі дають ім’я Фурімаха. Це були сьомі царі. В один час з онуками Авраама виникло царство Аргос, у якому першим царем був Інах. Не можна не згадати, що, за свідченням Варрона, сікіонці приносили жертви і біля труни сьомого свого царя Фуріака. За восьмих царів, ассирійського Армамітра, сікіонського Левкіппа, і за першого царя Аргоса Інаха Бог розмовляв з Ісааком і повторив йому ті самі дві обітниці, що дано було його батькові, тобто що нащадкам його буде належати Ханаан і що в сімені його благословляться всі народи.

Те ж саме обіцяно було і його синові, онукові Авраама, який звався спочатку Яковом, а потім Ізраїлем, коли в ассирійців царював уже дев’ятий цар Білох, в аргосців – другий, син Інаха, Фороней, а в сікіонців залишався ще Левкіпп. У цей час Греція, за Аргоського царя Форонея, стала більш відомою завдяки деяким встановленню певних законів і заснуванню судів. Однак, коли помер молодший брат Форонея, Фегой, над його могилою побудували храм, у якому його шанували як бога і приносили йому в жертву биків. Вважаю, що такої честі його удостоїли тому, що у своїх володіннях (бо батько надав обом братам по області, якими вони правили ще за його життя) він створив священні місця з жертовниками для богів і навчив відстежувати час, місяці та роки: як вони вимірюються й обчислюються. Дивуючись цій новині, люди, на той час ще неосвічені, або думали, що він після смерті став богом, або хотіли, щоб був таким. Бо й Іо, яка, згодом названа Ісідою, шанувалася в Єгипті як велика богиня, була, кажуть, донькою Інаха; хоча інші пишуть, що вона прийшла до Єгипту царицею з Ефіопії, і так як керувала єгиптянами з великою владою та справедливо, запровадила багато для них корисного та поклала початок наукам, то після смерті їй надали там божественної шани, і настільки величали, що вважали кримінальним злочином називати її людиною.

Глава IV. Про часи Якова та сина його Йосифа

За десятого царя Ассирії Балея та дев’ятого Сікіона Месаппи, якого дехто називає ще Кефісом (якщо тільки, втім, то була одна особа з двома іменами, і якщо ті, котрі у своїх творах поставили інше ім’я, не зрозуміли під ним іншу особу), коли третім царем Аргоса був Апіс, помер сто вісімдесяти років від народження Ісаак і залишив по собі своїх близнюків сто двадцяти років; з них молодший Яків, що належав до граду Божого, про який ми пишемо (тим часом, як старший був відкинутий), мав дванадцять синів, з яких той, що називався Йосифом, своїми братами ще за життя їхнього діда Ісаака був проданий купцям, які йшли до Єгипту. Але Йосиф, коли йому виповнилося тридцять років, був прийнятий на службу до фараона, піднявшись із приниження, якого зазнав. Завдяки божественному повеліню він пояснив сни царя і передбачив, що після семи років родючості настануть сім років голоду, які виснажать запаси. За це цар звільнив його з в’язниці, куди той потрапив через свою цнотливість, і призначив начальником Єгипту: тому що, мужньо зберігаючи її, він із госпожою, яка запалилася до нього нечистим коханням і погрожувала обмовити його перед легковірним господарем, не погодився на блуд, вирвавшись із її обіймів і кинувши навіть одяг. На другому році голоду Яків, якому було сто тридцять років (як він сам сказав у Бут. 47:9), прибув до Єгипту до свого сина з усією родиною. Йосифу тоді було тридцять дев’ять років, якщо до тридцяти років, коли його обсипали милостями царя, додати сім років родючості та два роки голоду.

Глава V. Про царя аргоського Апіса, якого єгиптяни під ім’ям Серапіса вшанували божественними почестями

У цей час цар Аргоса Апіс, припливши на кораблях до Єгипту, померши, став найвеличнішим з усіх єгипетських богів, Серапісом. Чому він після смерті був названий не Апісом, а Серапісом, вельми переконливе пояснення дає Варрон. Оскільки труну, в яку кладуть померлого і яку тепер усі називають σαρκοφάγος, грецькою мовою називають σορός, і після похорону його почали вшановувати в цій труні, перш ніж побудували йому храм, то спершу його назвали немов би Сорос і Апіс, Сорапіс, а потім, зі зміною однієї літери, як це часто буває, Серапіс. І щодо нього також було постановлено, щоб кожен, хто сказав би, що він був людиною, піддавався смертній карі. А так як майже у всіх храмах, у яких шанували Ісіду і Серапіса, стояла і статуя, яка пальцем, прикладеним до губ, мабуть, радила зберігати мовчання, то Варрон думає, що це означає, щоб мовчали про те, що вони були людьми. Але бик, якого Єгипет, одержимий дивовижною марнотою, утримував із великою розкішшю на честь Апіса, називався саме Апісом, а не Серапісом, оскільки його шанували живим, без саркофага. Коли цей бик помирав, а потім знаходили теля такого ж кольору — білого з подібними плямами, — це вважали дивом і проявом Божественного Промислу.

Справді, для спокуси людям демонам було нескладно показати корові, що зачинала, або стільній корові образ подібного бика, який бачила лише вона. Після цього материнський інстинкт сприяв тому, щоб риси цього привиду відобразилися на її потомстві. Подібний прийом використовував Яків, коли за допомогою різнокольорового пруття домігся, щоб ягнята й кози народжувалися різних кольорів (Бут. 30:37-42). Якщо люди можуть впливати на потомство тварин через справжні кольори й об’єкти, то демони тим більше здатні впливати за допомогою примарних образів.

Глава VI. За часів яких царів аргоського й ассірійського Яків помер у Єгипті

Отже, Апіс, цар Аргоський, а не Єгипетський, помер у Єгипті. Йому наслідував в управлінні царством син його Аргос, від імені якого дістали свою назву Аргос, а потім аргосці; за попередніх же царів ні місто, ні народ цього імені ще не носили. Отже, коли в аргосців царював Аргос, у сікіонців Ерат, а в ассирійців продовжував ще царювати Валей, помер у Єгипті Яків, віком сто сорока семи років, причому, відчуваючи наближення смерті, благословив своїх синів та онуків від Йосифа та сказав вельми ясне пророцтво про Христа, кажучи в благословенні Іуді: «Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів» (Бут. 49:10). За царювання Аргоса Греція почала користуватися зерновим хлібом і займатися землеробськими посівами, вживаючи насіння, привезеним з-за кордону. І Аргоса після його смерті почали вважати богом, побудувавши на честь його храм і приносячи жертвоприношення. Раніше, за його царювання, ця пошана була віддана приватній, убитій громом людині Омогіру за те, що він першим впряг волів у плуг.

Глава VII. За часів яких царів помер у Єгипті Йосиф

За дванадцятого царя Ассирійського Маміта, одинадцятого Сікіонського Племені, а також за Аргоса, який залишався ще живим, помер у Єгипті Йосиф у віці ста десяти років (Бут. 50:25). Після його смерті Божий народ, дивовижним чином примножуючись, мирно проживав у Єгипті сто сорок п’ять років, поки були живі ті, хто знав Йосифа. Згодом, через заздрість і підозри, викликані їх чисельністю, вони зазнавали переслідувань і нестерпного рабства, яке тривало аж до визволення. Попри це, завдяки Божій силі, народ продовжував зростати й примножуватися. В Ассирії ж і Греції залишалися протягом цього часу ті ж самі царства.

Глава VIII. За часів яких царів народився Мойсей і релігія яких богів виникла в той самий час

Отже, коли в ассирійців царював чотирнадцятий цар Сафр, у сікіонців дванадцятий Орфополіс, а в аргосців п’ятий Кріаз, народився в Єгипті Мойсей; Через нього Божий народ був визволений з єгипетського рабства, в якому мусив страждати, щоб усвідомити потребу в допомозі свого Творця. Дехто вважає, що за правління згаданих царів жив Прометей, якому приписують створення людей із глини. Його називають найкращим учителем мудрості, хоча не згадують про інших мудреців, які жили в той час. Про його брата Атласа кажуть, що він був видатним астрологом, що й стало підставою для легенди про те, що він тримає небо. Найімовірніше, це повір’я виникло через висоту гори, названої його ім’ям. У Греції з того часу почало з’являтися багато інших міфів. До самого правління Кекропса, царя афінян, під час якого цей народ отримав свою теперішню назву, і за якого через Мойсея Бог вивів євреїв з Єгипту, багато померлих через неосвіченість і марновірство греків були зараховані до числа богів. Серед них була дружина царя Кріаса, Мелантоміка, і їхній син Фор-Вас, який після батька став шостим царем аргосців. Також згадуються син сьомого царя Тріопа, Нас, і дев’ятий цар — Сфенелай (або Сфенелей чи Сфенел, як його називають різні автори).

У ці часи, за деякими свідченнями, жив і Меркурій, онук Атласа від його доньки Маї, про якого йдеться в багатьох відомих творах. Він прославився знанням численних наук і мистецтв, які передав людям. Завдяки цьому після смерті його проголосили й навіть шанували як бога. Пізніше, кажуть, жив Геркулес, що належить, утім, до тих самих часів аргосців; хоча дехто вважає, що він жив раніше Меркурія, але, на мій погляд, вони помиляються. У який би, втім, час вони не народилися, у цілком достовірних істориків, які писали про ці стародавні події, вважається безсумнівним, що обидва вони були людьми і удостоїлися божественних почестей за те, що надали смертним багато доброчинних речей у сенсі поліпшення зручностей теперішнього життя. Що стосується Мінерви, то вона значно древніша. За переказами, вона з’явилася за часів Огігія у віці діви на озері, відомому як Тритон; тому її називали також Тритонією. Безсумнівно, їй приписують винайдення багатьох мистецтв, і тим легше проголошували богинею, чим загадковішим залишалося її походження.

Те, що про неї оспівують, ніби вона народилася з голови Юпітера, слід відносити радше до поетичних вигадок, ніж до реальних подій. Що ж до часу, коли жив Огігій, за якого стався великий потоп, — не той всесвітній потоп, від якого врятувалися лише ті, хто перебував у ковчезі, і про який не знає ні грецька, ні латинська історія, але потоп значно більший, ніж той, що стався пізніше за часів Девкаліона, — то історичні письменники мають на цей рахунок різні думки. Варрон починає свою книгу, яку я згадував раніше, саме з цього періоду, зазначаючи, що події, які сталися до потопу за часів Огігія, тобто під час його життя, не мають нічого, що могло б дати основу для переходу до римської історії. Наші ж хроністи, зокрема Євсевій, а за ним і Ієронім, які спиралися на ще давніших істориків, вважають, що потоп за часів Огігія стався більш ніж за триста років до правління другого аргоського царя Форонея. Однак, незалежно від того, коли саме стався цей потоп, Мінерва вже шанувалася як богиня за правління Кекропса в Афінах, під час якого, як вважають, це місто або було відновлене, або навіть засноване.

Глава IX. Коли побудовано місто афінян і яку причину його назви вказує Варрон

За словами Варрона, назва міста походить від імені Афіни, яке грецькою звучить як Ἀθήνα і пов’язане з Мінервою. Під час будівництва міста сталося два дива: в одному місці несподівано з’явилося оливкове дерево, а в іншому – виступила вода. Ці явища збентежили царя, і він звернувся до Аполлона Дельфійського за тлумаченням. Аполлон пояснив, що оливкове дерево символізує Мінерву, а вода – Нептуна, і що громадяни повинні вирішити, на честь кого з цих двох богів назвати місто. Кекропс, отримавши пророцтво від оракула, зібрав усіх громадян, чоловіків і жінок, для голосування (тоді жінки мали право брати участь у громадських обговореннях). Чоловіки віддали свої голоси за Нептуна, а жінки – за Мінерву. Завдяки перевазі в один голос перемогла Мінерва. Розгніваний Нептун, щоб помститися, затопив землі афінян морськими хвилями, бо демонам неважко розкидати на великі відстані які завгодно хвилі. Налякані афіняни, прагнучи заспокоїти його гнів, вирішили покарати жінок. Відтоді вони втратили право голосу, новонароджених перестали називати за іменем матері, а самих жінок більше не вважали афінянками.

Таким чином, це місто, яке стало матір’ю та осередком вільних наук, а також домівкою для багатьох великих філософів, – місто, славніше і прекрасніше за всі інші в Греції, – через витівки демонів отримало назву Афіни. Воно було назване так на честь суперечки між двома богами – чоловіком і жінкою, де перемогу здобула жінка завдяки голосам жінок. Однак, зазнавши помсти переможеного, місто було змушене покарати перемогу жінок, побоюючись руйнівної сили вод Нептуна більше, ніж зброї Мінерви. Бо разом із покараними жінками поразки зазнала й Мінерва, яка здобула перемогу: вона не змогла допомогти своїм прихильницям навіть настільки, щоб вони, утративши право голосу та зв’язок синів із іменами матерів, могли хоча б зберегти назву афінянок і бути гідними імені богині, якій своїм голосуванням принесли перемогу над богом-чоловіком. Скільки всього можна було б сказати на цю тему, якби не потреба продовжувати нашу розповідь і переходити до інших питань!

Глава Х. Що Варрон розповідає про назву Ареопага і про потоп Девкаліона

Марк Варрон не бажає довіряти неймовірним вигадкам про богів, щоб уникнути висновків, які суперечать їхній величі. Тому він заперечує, що ареопаг — місце, де апостол Павел розмовляв з афінянами (Діян. 17:19), а його сенатори називалися ареопагітами, — отримав свою назву через суд над Марсом (грецькою Ἄρης). Легенда свідчить, що дванадцять богів судили його за звинуваченням у вбивстві, і він був виправданий шістьма голосами. Коли голоси розподілялися порівну, зазвичай надавали перевагу виправданню.

Всупереч найпоширенішій думці, він намагається, спираючись на менш відомі твори, знайти інше пояснення назві ареопаг. Це потрібно, щоб уникнути припущення, ніби афіняни назвали це місце на честь Марса та поля, нібито Марсового, адже це могло б здаватися образою для божеств, яким, на його думку, не властиві сварки та судові тяжби. Варрон стверджує, що ця оповідь про Марса настільки ж хибна, як і оповідь про трьох богинь, Юнону, Мінерву і Венеру, які нібито через золоте яблуко сперечалися перед суддею Парісом про першість своєї краси; це останнє стає темою як розповідей, так і театральних вистав, доповнених співами й танцями під гуркіт аплодисментів глядачів під час ігор, встановлених для вшанування богів, які, схоже, тішаться своїми реальними або вигаданими злочинами.

Варрон утримується від прийняття цього, побоюючись приписати богам щось, що суперечить їхній природі та звичаям. Проте, замість вигадок, він надає історичне пояснення назви Афін, згадуючи суперечку між Нептуном і Мінервою за право дати місту своє ім’я. Вони продемонстрували своє змагання через чудесні знамення, але Аполлон, до якого звернулися для вирішення спору, не взяв на себе сміливість ухвалити рішення. Як Юпітер послав трьох богинь на суд до Паріса, так і Аполлон передав це рішення людям. У результаті голосування Мінерва здобула перемогу, але водночас зазнала поразки: хоча місто було названо на її честь, жінки, які підтримали її, втратили право називатися афінянками, через що її тріумф виявився померклим на фоні участі її прибічників.

У цей самий час, за свідченням Варрона, за афінського царя Краная, наступника Кекропса, а за свідченням наших істориків, Євсевія та Ієроніма, ще за життя самого Кекропса, був потоп, названий Девкаліоновим тому, що Девкаліон царював у тих країнах, де цей потоп здебільшого відбувся. Але потоп цей аж ніяк не простягався до Єгипту і суміжних з ним країн.

Глава XI. Коли Мойсей вивів народ із Єгипту, і за яких царів помер наступник Мойсея Іісус Навин

Отже, Мойсей вивів народ Божий з Єгипту в останні роки царювання царя Афін Кекропса, коли в ассирійців царював Аскатад, у сікіонців Мараф, в аргосців Тріопас. Він повідомив народу отриманий від Бога на Синайській горі закон, який називається Старим Завітом, бо в ньому містяться земні обітниці; а через Іісуса Христа мав бути Новий Завіт, у якому обіцяється небесне царство. Такий повинен був спостерігатися порядок, тому що у всякій людині, яка досягає успіху в Бозі, відбувається те, про що говорить апостол у словах: «Але не духовне перше, а душевне, потім духовне» (1Кор. 15:46); так воно і є насправді, як він каже: «Перший чоловік – із землі, земний; другий чоловік – Господь з неба» (1Кор. 15:47). Мойсей керував народом Божим протягом сорока років у пустелі й помер у віці ста двадцяти років, пророкуючи про Христа через символи, втілені в створенні Скинії, встановленні священства, жертвоприношень і багатьох інших таїнств та постанов. Його наступником став Іісус Навин, який, увівши народ у обітовану землю, поселив його там, здолавши з божественною допомогою народи, що раніше володіли цими територіями. Керуючи після смерті Мойсея народом двадцять сім років, помер і він за вісімнадцятого Ассирійського царя Амінті, за шістнадцятого Сікіонського Корака, за десятого Аргоського Даная та за четвертого Афінського Еріхтоніє.

Глава XII. Про культи лжебогів, встановлені грецькими царями в період часу від виходу Ізраїлю з Єгипту до смерті Іісуса Навина

Протягом цього часу, тобто від виходу Ізраїлю з Єгипту до смерті Іісуса Навина, завдяки якому цей народ здобув обітовану землю, грецькі царі встановили культи лжебогам, котрі в урочистих святах відтворювали спогади про потоп, про визволення від нього людей та про тогочасне скрутне життя людей: як вони то піднімалися на височини, то спускалися в низини. Бо піднесення і сходження священною дорогою Луперків тлумачать у тому сенсі, що під ними маються на увазі люди, які внаслідок повені піднімалися на вершини гір, а коли вода убувала, спускалися донизу. У ті часи, кажуть, Діонісій, званий також Лібером-батьком і після смерті зарахований до богів, показав в Аттиці своєму гостю виноградну лозу. Тоді ж було встановлено музичні ігри на честь Аполлона Дельфійського, щоб умилостивити його гнів, унаслідок якого, думали, Греція була вражена безпліддям за те, що не захистила його храму, спаленого царем Данаєм, коли він спустошував Грецію війною. Встановити ці ігри напоумив його ж (Аполлона) оракул. В Аттиці ці ігри Аполлону перший встановив цар Еріхтоній, – і не тільки йому, а й Мінерві, на іграх на честь якої в нагороду переможцю давали оливку, тому що винайдення її плоду приписували Мінерві, як Ліберу – винайдення вина. У ті ж роки, за свідченнями, цар Криту Ксанф, якого деякі автори називають іншим ім’ям, викрав Європу; від їхнього союзу народилися Радамант, Сарпедон і Мінос, як правило, їх вважають синами Юпітера від цієї жінки.

Шанувальники таких богів визнають історичною істиною лише те, що стосується царя критян. Усе ж, що поети оспівують про Юпітера, чому аплодують театри та що святкують народи, вони вважають вигадкою, створеною як привід для встановлення ігор, щоб догодити божествам, навіть якщо ці ігри ґрунтуються на неправдивих розповідях про їхні злочини. У цей самий час у Тирії здобув популярність Геркулес, але не той, про якого йшлося раніше, а інший. В історії, що ретельно приховується, згадується як про багатьох Ліберів-батьків, так і про багатьох Геркулесів. Саме цьому Геркулесу приписують дванадцять великих подвигів, серед яких, однак, не згадується вбивство африканця Антея, оскільки воно належить іншому Геркулесу. За їхніми розповідями, цей Геркулес спалив себе на горі Ета з тією ж мужністю, з якою перемагав чудовиськ, але не зміг витримати хвороби, що знесилювала його.

У цей самий час цар або, вірніше, тиран Вузіріс приносив своїх гостей у жертву своїм богам. Про нього розповідають, що він був сином Нептуна від матері Лівії, дочки Епафа. Історію про перелюб Нептуна, звісно, вважають вигадкою, щоб уникнути наклепу на богів; її приписують поетам і театрам, які вигадували такі історії, щоб умилостивляти богів. Розповідають також, що цар Афін Еріхтоній, у останні роки життя якого помер Іісус Навин, був сином Вулкана і Мінерви. Однак, оскільки Мінерву вважають незайманою, легенда свідчить, що Вулкан, збуджений пристрастю під час суперечки з нею, пролив сім’я на землю. З цього сімені й народилася людина, якій дали ім’я Еріхтоній. Воно утворене з грецьких слів ἔρις (суперечка) і χθῶν (земля).

Слід визнати, що більш освічені мужі відкидають подібні твердження і не припускають їх стосовно своїх богів. Вони пояснюють цю неймовірну історію тим, що в храмі Вулкана й Мінерви, який був у Афінах спільним для обох, знайшли підкидька — хлопчика, обвитого драконом, що провістив йому велике майбутнє. Через те, що батьки дитини залишалися невідомими, його назвали сином Вулкана й Мінерви, враховуючи спільність храму. Вищенаведена байка, однак, краще, ніж ця історія, пояснює походження імені Еріхтоній. Але нам, утім, що до цього? Нехай одна з цих оповідей, як зміст правдивих творів, навчає людей релігійності, а інша, як сюжет вигаданих ігор, розважає нечестивих демонів. Проте ці релігійні люди шанують їх як богів, і хоча відкидають такі звинувачення щодо них, не можуть уникнути іншого гріха. Адже вони, на догоду цим богам, влаштовують ігри, у яких ганебно зображують те, що нібито заперечується розумом. Боги задобрюються такими неправдивими та ганебними виставами. І навіть якщо ці ігри оспівують вигадані злочини, то радіти неправді — це вже справжній злочин.

Глава XIII. Які байки придумано в той час, коли євреями почали управляти Судді

Після смерті Іісуса Навина народ Божий перебував під владою суддів. У цей період для євреїв по черзі наставали то важкі випробування через їхні гріхи, то часи благополуччя завдяки Божому милосердю. У цей час вигадані байки: про Триптолема, нібито він за велінням церкви літав на крилатих зміях, постачаючи пшеницею країни, які цього потребували; про Мінотавра, нібито ця тварина була ув’язнена в лабіринті, з якого люди, які ввійшли в нього, блукаючи без кінця, не могли вийти; про кентаврів, нібито вони мали в один і той самий час природу коней і людей; про Цербера, нібито це – триголовий пес пекла; про Фрікса і сестру його Геллу, нібито вони бігли верхи на барані; про Горгону, в якої нібито замість волосся були змії, і вона перетворювала на каміння тих, хто дивився на неї; про Беллерофонта, нібито його возив крилатий кінь, названий Пегасом; про Амфіона, ніби приємними звуками цитри він пом’якшував і привертав до себе каміння; про майстра Дедала та його сина Ікара, ніби вони літали, зробивши собі крила; про Едіпа, ніби він зумів якесь чотириногого з людським обличчям чудовисько, яке називали Сфінксом, умертвити від падіння в прірву після того, як розгадав його загадку, яку воно звикло ставити, вважаючи її непосильною; про Антея, якого вбив Геркулес, ніби він був сином Землі, тому що, падаючи на землю, піднімався зазвичай із великими силами; і багато інших, про які я замовчую.

Усі ці байки, аж до самої Троянської війни, якою Марк Варрон завершує другу книгу про плем’я римського народу, людська винахідливість переосмислювала, спираючись на справжні події, щоб уникнути осуду богів. Однак згодом з’явилися вигадки про Юпітера, ніби він викрав найкрасивішого хлопця Ганімеда для задоволення своєї ганебної пристрасті (злочин, який насправді вчинив цар Тантал, але байка приписала його Юпітеру), або ніби Юпітер у вигляді золотого дощу проник до Данаї, підкреслюючи, що жіноча цнотливість була підкуплена золотом. Чи сталося це тоді насправді, чи було вигадано, чи зроблено іншими, але приписано Юпітеру — у всякому разі, важко передати словами, скільки зла накопичилося в людських серцях, якщо вони не тільки терпіли подібну неправду, але й охоче в неї вірили. Тим часом, чим побожніше шанували Юпітера, тим суворіше мали б карати тих, хто смів говорити про нього таке. На ділі ж вони не тільки не гнівалися на тих, хто вигадував такі байки, а навпаки, боялися, щоб самі боги на них не розгнівалися, якщо подібні вигадки про них не розігруватимуться в театрах.

У ці часи Латона народила Аполлона, – не того Аполлона, до оракулів якого зверталися зазвичай за порадою, як згадано нами вище, а того, про якого кажуть, що він разом з Геркулесом випасав стада царя Адмета, але якого також вважають богом, тож багато хто, навіть майже всі, вважають, що це – один і той самий Аполлон. Тоді ж воював в Індії і Лібер-батько, який у своєму війську мав багатьох жінок, що називалися вакханками, знаменитих не стільки мужністю, скільки несамовитістю. Деякі пишуть, що цей Лібер був переможений і ув’язнений в кайдани, а дехто – що його убив у бою Персей, і не замовчують при цьому про місце його поховання; тим не менш, на честь нього, наче на честь бога, нечистими демонами заснований культ, або краще – святотатство вакханалій, несамовита мерзота яких, через багато років після, так присоромила сенат, що він заборонив здійснювати їх у Римі. Їх вважали настільки значущими, що вигадали історію про їхнє вознесіння на небо, у цей самий час сузір’я почали називати їхніми іменами, вважаючи, що їхні зображення знаходяться серед зірок.

Глава XIV. Про поетів-теологів

У той же час існували поети, яких називають теологами, оскільки вони складали вірші про богів. Проте ці боги, про яких йшлося, були або видатними людьми, хоч і смертними, або ж природними стихіями, що належать до цього світу, створеного істинним Богом. Інколи це були істоти, які, згідно з волею Творця, за свої заслуги отримали владу й особливий силу. І якщо серед численних порожніх і неправдивих вигадок вони все ж згадали щось про єдиного істинного Бога, то, вшановуючи Його нарівні з іншими, хто не є богами, і вимагаючи поклоніння, що належить тільки Йому, вони в результаті не могли правильно служити Богу. Ба більше, вони самі не змогли відмежуватися від жахливих пороків своїх вигаданих божеств. Це були Орфей, Мусей і Лін. Однак ці теологи поклонялися богам, але самі до богів зараховані не були. Проте Орфей, у невідомий спосіб, поставив їх на чолі підземного культу, який швидше можна назвати святотатством, ніж поклонінням. Дружина царя Адаманта на ім’я Іно та її син Меліцерт, які загинули, кинувшись у море, були проголошені богами людською уявою, як і їхні сучасники Кастор і Поллукс. Безсумнівно, цю матір Меліцерта греки називали Левкотеєю, а латиняни — Матутою, і обидва народи вважали її богинею.

Глава XV. Про падіння Аргоського царства, під час якого Пік, син Сатурна, перший прийняв батьківське царство в лавретян

У цей час Аргоське царство закінчило своє існування, перейшовши в Мікени, звідки був родом Агамемнон; і виникло царство лаврентійців, у якому першим царем був Пік, син Сатурна. У євреїв тоді суддею була жінка Девора. Через неї діяв Дух Божий, бо вона була і пророчицею; хоча пророцтво її не настільки зрозуміле, щоб ми могли показати відношення його до Христа без розлогого тлумачення. У той час уже безсумнівно царювали в Італії лаврентійці, від яких, після греків, ясніше простежується походження римлян. Продовжувало ще існувати й Ассирійське царство, у якому двадцять третім царем був Лампар, коли першим царем лаврентійців став Пік. Нас не стосується, що думають про батька його, Сатурна, шанувальники тих богів, які не припускають ідеї, що він був людиною; інші писали про нього, ніби він царював в Італії раніше за сина свого Піка, і Вергілій у найвідомішому своєму творі говорить про нього так:

Він дикий народ, по високим розсіяним горам,

Звів воєдино, закон йому дав і назвав Лаціумом,

Бо він сам у безпеці в місцях тих пустельних сховався.

Отож кажуть: за царя цього вік золотий тривав¹⁷⁹.

Усе це вважається поетичною вигадкою. Точніше, стверджують, що батьком Піка був Стерцей, який, як досвідчений хлібороб, нібито першим запропонував удобрювати землю гноєм від худоби, який отримав назву stercus. За деякими ж джерелами, його звали Стеркуцієм. З якої б потім причини не названий був він Сатурном, безсумнівно, однак, що цього Стерцея або Стеркуція за заслуги його нарекли богом землеробства. Так само прийняли в число таких богів і сина його Піка, який, кажуть, був чудовим авгуром і воєначальником. Від Піка народився Фавн, другий цар лаврентійців; і цей вважався у них богом. Такі божественні почесті віддавали померлим людям до Троянської війни.

Глава XVI. Про Діомеда, який після руйнування Трої був зарахований до богів і супутники якого, кажуть, перетворені були на птахів

Після руйнування Трої – цієї всюди оспіваної і навіть дітям вельми добре знайомої події, яка і через свою значущість, і завдяки чудовим творам письменників надзвичайно відома та прославлена, що відбулася за часів царювання сина Фавна Латіна, від якого отримало свою назву царство латинян, тим часом як царство лаврентійців припинило своє існування, – переможці греки, залишивши зруйновану Трою й вертаючись до своїх домівок, страждали й гинули від різноманітних та жахливих лих; проте, і з них поповнилося число їхніх богів. Так, Діомеда визнали богом, оскільки, як кажуть, через покарання, послане згори, він не зміг повернутися до своїх людей. Його супутники, за розповідями, не є вигадкою, а частиною історії, були перетворені на птахів. Навіть ставши богом, Діомед не зміг повернути їм людський вигляд, і як новоспечений небожитель не зміг отримати це від свого бога Юпітера. Кажуть, що на Діомедовому острові поблизу гори Гаргана в Апулії є храм, присвячений йому. Птахи, що колись були його супутниками, літають навколо храму, живуть там і виконують дивовижну роботу: вони набирають воду в свої дзьоби і поливають нею землю. Коли приходять греки або їхні нащадки, ці птахи поводяться спокійно і навіть ласкаво до них ставляться. Але якщо чужинці з’являються поблизу, птахи нападають, сідають їм на голови і завдають таких сильних ударів, що можуть навіть убити. Для цієї «битви» вони мають дуже міцні і гострі дзьоби.

Глава XVII. Що думав Варрон про неймовірні перетворення людей

На підтвердження цього Варрон розповідає інші не менш неймовірні речі про знамениту чарівницю Цирцею, яка перетворила на тварин супутників Улісса, і про аркадців, які, ведені роком, перепливали певне озеро, перетворювалися там на вовків і жили разом із такими самими звірами в пустелях тієї країни. Якщо вони згодом не їли людського м’яса, то через дев’ять років, перепливши назад те саме озеро, знову перетворювалися на людей. Варрон навіть називає по імені Демента, який, за його словами, скуштував жертви, що аркадці зазвичай приносили своєму богові Лікею, заколюючи хлопчика. Після цього Демент нібито перетворився на вовка, але через десять років повернув собі людську подобу, взяв участь у кулачному бою на олімпійських іграх і здобув перемогу. Історик припускає, що в Аркадії Пану-Лікею і Юпітеру-Лікею дали таке ім’я через віру в те, що перетворення людей на вовків, як вони вважали, могло відбуватися лише завдяки божественній силі. Бо вовк по-грецьки називається Λύκος: видозміною цього слова і є ім’я Лікея. Варрон каже, що і римські Луперки походять ніби від сімені цих містерій.

Глава XVIII. Що потрібно думати про перетворення, які відбувалися з людьми, вочевидь, не без допомоги демонів

Ті, хто читає це, можливо, очікують, що ми скажемо про це крайнє знущання демонів? А що нам сказати, окрім того, що потрібно тікати з середовища Вавилону? Ця пророча заповідь (Іс. 48:20) має духовний зміст: ми, живучи в граді цього світу, тобто в суспільстві нечестивих людей і ангелів, повинні через віру, сповнену любові, знайти притулок у живому Богові. Адже чим більше ми бачимо влади демонів у цьому земному світі, тим сильніше маємо триматися Заступника, Який допомагає нам піднятися з низин до найвищого. Якби ми стверджували, що цьому не варто вірити, то неодмінно знайшлися б ті, хто сказав би, що чули щось подібне з достовірних джерел або навіть самі це пережили. Бо і ми, перебуваючи в Італії, чули подібні розповіді про одну місцевість цієї країни. Говорили, що там жінки, які утримують невеликі готелі та володіють такими дивними й нечистими мистецтвами, часто додають мандрівникам у сир якусь речовину. Від цього ті нібито миттєво перетворюються на в’ючних тварин, несуть на собі вантаж, а після завершення роботи повертають собі людську подобу. При цьому їхній розум не робиться тваринним, а залишається розумним, як у людей, подібно до того, як Апулей у своєму творі «Золотий віслюк» розповідає про себе реальний або вигаданий випадок, ніби він, прийнявши отруту, став віслюком, зберігаючи людську душу.

Усе це або неправдиво, або до такої міри незвично, що по справедливості не заслуговує на довіру. Однак слід твердо вірити, що всемогутній Бог здатний здійснити будь-що, як для покарання, так і для застереження, згідно зі Своєю волею. А демони, маючи ангельську природу (хоча й зіпсовану через власну провину), можуть робити лише те, що Він дозволяє. Його задуми часто залишаються для нас прихованими, проте вони завжди справедливі. Але якщо демони і роблять щось таке, про що йде у нас мова, то, звісно, творять не нові природи, а змінюють за виглядом ті, які створені істинним Богом, так що вони здаються не тим, що вони є насправді.

Отже, я вважав би, що демони не можуть своїм мистецтвом чи владою перетворити ні душу, ні тіло на справжні члени або форми тварин. Проте образи, які виникають у людській уяві, як під час мислення, так і у снах, здатні набувати вигляду незліченної кількості різних речей. І хоча ці образи не є сутністю тіла, вони з дивовижною швидкістю приймають тілесні форми, особливо коли тілесні відчуття послаблені або перебувають у стані сну. Вони можуть якимось незрозумілим чином проявлятися для відчуттів інших як тілесні образи. Таким чином, самі тіла людей перебувають в іншому місці, залишаючись живими, але в стані притуплення почуттів, набагато глибшому, ніж під час сну. У цей час фантастичний образ постає для почуттів інших, ніби втілений у форму якоїсь тварини. До того ж самій людині, як це часто буває у сновидіннях, здається, що вона дійсно є цією істотою й переносить важкі предмети. Якщо ж ці важкі предмети — справжні тіла, то їх переносять демони, знущаючись із людей. У результаті ті бачать, з одного боку, справжні тіла предметів, а з іншого — неправдиві тіла в’ючних тварин.

Так, дехто на ім’я Престанцій розповідає про випадок із його батьком: той вдома прийняв отруту, заховану в сирі, і впав у стан схожий на сон, так що його не могли розбудити. Через кілька днів він прокинувся і розповів про важкі сни, які ніби бачив у той час. У цих снах він був ломовим конем, що разом з іншими в’ючними тваринами перевозив солдатський фураж, званий Ретійським, тому що його доставляли до Ретії. Згодом виявилося, що це справді відповідало дійсності, хоча все це йому привиджувалося уві сні.

Інший випадок розповідає про людину, яка перед тим, як лягти в ліжко, побачила в себе вдома філософа, добре їй відомого. Той пояснив йому деякі аспекти філософії Платона, хоча раніше відмовлявся це робити, коли його про це просили. На запитання, чому він зробив це у його домі, хоча раніше відмовлявся, філософ відповів: «Я цього не робив, але мені ввижалося уві сні, що я це зробив». У цьому випадку той, хто не спав, бачив у фантастичному образі те, що іншому снилося.

Ці речі нам розповіли люди, які заслуговували довіри, а не ті, чиї слова викликали б сумніви. Мені здається, що розповіді про те, як аркадські боги чи демони нібито перетворювали людей на вовків, або як Цирцея своїми заклинаннями змінювала супутників Одіссея, могли статися так, як я це пояснив, якщо тільки це дійсно сталося. Щодо діомедових птахів, враховуючи, що їхній рід, як стверджують, продовжується через виведення пташенят, я вважаю, що вони не були перетворені з людей, а підмінені замість викрадених, подібно до того, як лань була підмінена замість Іфігенії, доньки Агамемнона. Адже демонам, якщо їм попускалось Богом, не було складно здійснити такі обмани відчуттів. Оскільки Іфігенію згодом знайшли живою, стало очевидно, що лань була підмінена замість неї. Супутники ж Діомеда ніколи більше не з’являлися й не були помічені в жодному місці, адже їх знищили злі ангели через свою мстивість. Через це виникло повір’я, ніби вони були перетворені на птахів, яких таємно привезли з інших країв, де такі види існують, і несподівано підмінили ними загиблих.

Що ж до того, що ці птахи приносять воду своїми дзьобами до храму Діомеда, зрошують його та виявляють прихильність до греків, нападаючи на чужинців, — цьому не варто дивуватися, адже це робиться за навіюванням демонів. Їм важливо було переконати людей, що Діомед став богом, щоб обманути й змусити поклонятися багатьом фальшивим богам і мертвим людям, які й за життя не мали справжньої доброчесності. Такі обманливі культи із храмами, вівтарями, жертвами й служінням демонів суперечать тому, що належить лише одному живому та істинному Богові.

Глава XIX. Про те, що Еней прибув до Італії в той час, коли в євреїв начальником був суддя Лабдон

У цей період, після захоплення і руйнування Трої, Еней з двадцятьма кораблями, на яких пливли вцілілі троянці, прибув до Італії. Там правив цар Латин, в афінян — Менесфей, у сікіонців — Поліфід, у ассирійців — Тавтан, а в євреїв тоді суддею був Лабдон. Після смерті Латина Еней царював три роки, коли в інших країнах правили ті ж самі володарі, за винятком сікіонців, де вже царював Пеласг, і євреїв, у яких суддею став Самсон. Останнього, завдяки його надзвичайній силі, часто ототожнювали з Геркулесом.

Коли після смерті Енея його тіло не знайшли, латиняни проголосили його своїм богом. Подібно до цього, сабіняни зарахували свого першого царя Санка, або Санкта (як називають його деякі), до богів. У цей же час афінський цар Кодр, під виглядом звичайної людини, віддав себе на смерть пелопоннесцям, ворогам афінян, і був убитий. Історія свідчить, що цим вчинком він врятував свою батьківщину. Бо пелопоннесці отримали від оракула пророцтво, що вони здобудуть перемогу лише за умови, якщо не вб’ють царя афінян. Тоді він обманув їх, з’явившись у вбранні бідняка, і, викликавши їх на сварку, спровокував на вбивство. Звідси у Вергілія вислів «Кедрові сварки»180. Кодра афіняни вшанували жертвоприношеннями, як бога. За четвертого царя латинян Сільвія, сина Енея (не від Кревзи, від якої був Асканій, третій цар латинян, а від Лавінії, дочки Латина), який, як кажуть, народився вже після смерті батька, за двадцять дев’ятого ассирійського царя Онея, шістнадцятого афінського царя Меланта і за судді іудеїв Ілія, первосвященника, зникло царство Сікіон, яке, за переказами, існувало протягом дев’ятисот п’ятдесяти дев’яти років.

Глава XX. Про спадкоємство царського сану в ізраїльтян після часів Суддів

За часів правління згаданих осіб у зазначених місцях, після завершення періоду Суддів, розпочалося царство Ізраїльське з царя Саула, за часів якого жив пророк Самуїл. У цей же період розпочалася династія латинських царів, яких прозивали Сільвіями, адже від сина Енея, що першим носив ім’я Сільвій, його спадкоємцям давали як власні імена, так і це прізвисько. Подібний принцип пізніше застосовували до Цезарів, де кожен, починаючи від Цезаря Августа, отримував це ім’я. Коли Саул був позбавлений царства і його рід втратив право на трон, воно перейшло до Давида, який почав правити через сорок років після воцаріння Саула. У цей самий час афіняни, після смерті Кодра, припинили обирати царів і цю роботу передали цивільним сановниками.

Давид також правив сорок років, після чого його наступником став син Соломон, який збудував Богу, славетний Єрусалимський храм. У його часи латиняни побудували місто Альба, і відтоді царі, хоча й правили в тому ж Лаціумі, стали називатися не Латинськими, а Альбанськими. Після Соломона трон успадкував його син Ровоам. За його правління ізраїльський народ розділився на два царства, і кожна частина обрала власних царів

Глава XXI. Про царів Лаціуму, з яких першого Енея і дванадцятого Авентіна причислено до богів

Після Енея, якого було визнано богом, у Лаціумі правили одинадцять царів, жодного з яких не проголосили божеством. Але потім Авентін, що був після Енея дванадцятим царем, коли був убитий на війні і похований на тій горі, яка і в даний час називається його ім’ям, був зарахований до таких богів, яких вони собі робили. Інші, втім, не хотіли говорити, що він був убитий у битві, і стверджували, що він просто зник, та й що гора діставала свою назву не від його імені, а від прильоту птахів (ex adventu avium). Після нього в Лаціумі нікого вже не іменували богом, крім Ромула, засновника Риму. Між тим і іншим було, однак же, два царі, з яких першим був, виражаючись словами Вергілія,

Прока, народу троянського слава»¹⁸¹.

Оскільки в його час уже певним чином починалися події, що призвели до заснування Риму, найвеличніше з усіх царств — Ассирійське — завершило своє надзвичайно тривале існування. Воно перейшло до мідійців, проіснувавши майже тисячу триста п’ять років, якщо включити сюди і час Бела, який був батьком Ніна та першим царем тоді ще невеликого Ассирійського царства.

Прока царював до Амулія. Амулій зробив свою племінницю Рею, дочку Нумітора, весталкою. Вона стала матір’ю Ромула, відомою також як Ілія. Стверджують, що своїх близнюків вона народила від Марса, намагаючись таким чином виправдати або прикрасити її становище. До цього додають історію про вовчицю, яка вигодувала покинутих дітей. Вважається, що вовчиці належать до свити Марса, і тому вона годувала хлопчиків, визнавши в них дітей свого пана. Інші кажуть, що близнюків підібрала публічна жінка, яка їх вигодувала (а публічних жінок називали вони вовчицями¹⁸², звідси і будинки розпусти в теперішній час називаються лупанаріями), А потім дітей принесли до пастуха Фавстула, дружина якого, Акка Ларенція, їх виховала. Хоча не дивно, що Бог, аби викрити жорстокість Амулія, який наказав кинути їх у воду, міг послати ссавця-звіра на допомогу цим дітям, дивом врятованим від загибелі. Адже вони були вибрані, щоб заснувати таке велике місто. Після Амулія Лаціумське царство перейшло до його брата, Нумітора, діда Ромула. У перший рік царювання Нумітора було засновано Рим, тому він правив одночасно зі своїм онуком Ромулом.

Глава XXII. Про те, що Рим заснований був у той час, коли Ассирійське царство зникло і коли в Іудеї царював Єзекія

Рим, можна сказати, став другим Вавилоном, наче продовженням чи дочкою першого. Через нього Богові було угодно об’єднати весь світ, встановивши тривалий мир і порядок, підкоривши народи спільній державній владі та законам. У ті часи племена вже вирізнялися силою та відвагою, добре володіли військовим ремеслом, тож їхня покірність давалася важко. Завоювання супроводжувалися великими втратами, руйнуваннями і небезпеками для обох сторін.

Ассирійське царство раніше змогло підкорити майже всю Азію, але ці війни не були настільки жорстокими. Це пояснюється тим, що тодішні народи ще не мали великого досвіду в обороні, не були численними чи організованими. Навіть якщо врахувати, що після великого всесвітнього потопу, який пережило лише вісім осіб у Ноєвому ковчезі, минула трохи більше тисячі років, то за цей час Нін, засновник Ниневії, вже підкорив практично всю Азію, за винятком Індії. Рим не так швидко і не так легко підкорив ті народи Сходу і Заходу, які тепер входять до складу Римської імперії. На шляху свого поступового зростання він постійно стикався з сильними та войовничими племенами. У час, коли був заснований Рим, ізраїльський народ вже мешкав у землі обітованій протягом сімсот вісімнадцяти років. З цього періоду двадцять сім років припадає на час правління Іісуса Навина, наступні триста двадцять дев’ять років – на період Суддів, а решта триста шістдесят два роки відраховуються від початку царювання ізраїльських царів. У той час в Іудеї царював Ахаз, або, як припускають деякі, його наступник Єзекія. Відомо, що саме Єзекія, благочестивий і справедливий правитель, царював за правління Ромула. У північному ж царстві, яке називалося Ізраїлем, тоді почав правити цар Осія.

Глава XXIII. Про сивіллу Еритрейську, яка серед інших сивіл відома тим, що дала численні й чіткі пророцтва про Христа

У той же час, як припускають деякі, свої пророцтва давала Еритрейська сивілла. Варрон свідчить, що сивіл було багато, а не одна. Однак саме Еритрейська сивілла проголосила пророцтво, яке чітко стосується Христа. Ми свого часу читали це латинською мовою у формі віршів, написаних, на жаль, поганим перекладачем, що був недосвідченим у своїй справі. Флакціан, знана людина, колишній проконсул, відомий своєю красномовністю і вченістю, одного разу, під час нашої розмови про Христа, показав грецький манускрипт. Він стверджував, що це саме пророцтво Еритрейської сивілли. У тексті він вказав на один уривок, де початкові літери віршів складали фразу: Ἰησῦς Χριστòς Θεοῦ Υἱòς Σωτήρ, що означає «Іісус Христос, Син Божий, Спаситель».

Ці вірші, початкові літери яких утворюють таку фразу, перекладені в латинському варіанті, який дехто зберігає досі, передають наступний зміст:

Ι Iudicii signum tellus sudore madescet.

Η E caelo rex adveniet per saecla futurus,

Σ Scilicet ut carnem praesens, ut iudicet orbem.

Ο Unde Deum cernent incredulus atque fidelis

Y Celsum cum sanctis aevi iam termino in ipso.

Σ Sic animae cum carne aderunt, quas iudicat ipse,

Χ Cum iacet incultus densis in vepribus orbis.

Ρ Reicient simulacra viri, cunctam quoque gazam,

Ε Exuret terras ignis pontumque polumque

Ι Inquirens, taetri portas effringet Averni.

Σ Sanctorum sed enim cunctae lux libera carni

Τ Tradetur, sontes aeterna flamma cremabit.

Ο Occultos actus retegens tunc quisque loquetur

Σ Secreta, atque Deus reserabit pectora luci.

Θ Tunc erit et luctus, stridebunt dentibus omnes.

Ε Eripitur solis iubar et chorus interit astris.

Ο Volvetur caelum, lunaris splendor obibit;

Y Deiciet colles, valles extollet ab imo.

Y Non erit in rebus hominum sublime vel altum.

Ι Iam aequantur campis montes et caerula ponti

Ο Omnia cessabunt, tellus confracta peribit:

Σ Sic pariter fontes torrentur fluminaque igni.

Σ Sed tuba tum sonitum tristem demittet ab alto

Ω Orbe, gemens facinus miserum variosque labores,

Τ Tartareumque chaos monstrabit terra dehiscens.

Η Et coram hic Domino reges sistentur ad unum.

Ρ Reccidet e caelo ignisque et sulphuris amnis.¹⁸³

(Звуки труби судної залунають, і потом покриється лик землі.

Ось гряде з неба Цар, і повіки Його буде царство величне,

Де, у плоті явившись, судитиме світ цей, що страждає.

У ту мить побачать Бога і праведні, й грішники разом,

В оточенні святих, бо наблизився кінець віків.

На суд Його душі предстануть, знов плоттю своєю вдягнені,

Бо лежить невозделаним світ, вкритий густим терням і злиднями.

Всі мужі покинуть ідолів і багатство своє, так люблене,

А вогонь, пожираючи безжально і землю, і води, і цілі полюси,

Розтрощить моторошні врота аїду.

Світло найясніше святих тоді явиться всім у повноті,

А грішників пожере полум’я люте, вічне, безжальне,

Відкриваючи справи таємні, бо тоді будуть речі приховані

Оголошені; так Бог освітить усі потаємні пороки сердець.

По землі в цей час плач і скрегіт зубів залунають усюди,

І померкне сонця сяйво, згасне мерехтіння усіх зірок.

Небо згорнеться, наче сувій, а місяць стане криваво-темним,

Гори високі спустяться, а низини здіймуться угору.

І в справах людських одразу все малим виявиться,

І вершини, і безодні – все зрівняється з полями.

Так загине земля, і припиниться назавжди плин часу,

Вогонь висушить і моря, і джерела, і струмки життєдайні.

У ту мить пролунає звук труби, сумний і величний,

Щоб оплакати злодійства й долю нещасних, найжалюгідніших.

Земля, розвіяна в порох, відкриє хаос бездонного пекла.

Усі царі, що колись царювали, постануть перед Господом.

З неба хлине потік вогняний, дощ сірчаний, палаючий.)

У цих латинських віршах, якими б точно вони не відтворювали грецький текст, там, де в грецькому варіанті присутня літера Y, не вдалося зберегти той зміст, який виходить при об’єднанні початкових літер кожного вірша. Це пов’язано з тим, що неможливо було підібрати латинські слова, які б починалися на цю літеру та відповідали сенсу фрази. Таких віршів три: п’ятий, вісімнадцятий і дев’ятнадцятий. Проте, якщо з’єднати початкові літери всіх віршів, пропускаючи ці три й замість них використати Y, яка займає їхнє місце в грецькому тексті, отримаємо п’ять слів: Іісус Христос, Син Божий, Спаситель. Але це можливо лише за умови читання грецькою, а не латинською.

Усього віршів — двадцять сім: це число утворює повний потрійний квадрат. Адже три, помножені на три, дають дев’ять, а дев’ять, узяте тричі, так якби б плоскій фігурі надати висоту, утворює двадцять сім. Якщо з’єднати початкові літери грецьких слів: Ἰησῦς Χριστòς Θεοῦ Yἱòς Σωτήρ (що означає: Іісус Христос, Син Божий, Спаситель), то утворюється слово Ἰχθῦς (риба). Під ім’ям риби таємничо розуміється Христос, оскільки в безодні справжньої смертності, подібно до занурення в глибину вод, Він залишався живим, тобто безгрішним. Ця сивілла, чи то Еритрейська, чи, як вважають деякі, скоріше Кумейська, у всіх своїх віршах, з яких ми наводимо лише малу частину, не говорить нічого, що стосувалося б культу хибних або вигаданих богів, і, навпаки, її слова спрямовані проти них і їхніх шанувальників. Тож, вірогідно, сама вона була причислена до тих, хто належить до Граду Божого.

Лактанцій у своєму творі наводить окремі передбачення сивіли, хоча й не уточнює, якої саме. Однак усе, що він подає уривками, я вирішив викласти як єдину промову, адже ці розрізнені висловлювання складаються в одну послідовну розповідь. «Він віддасть себе потім, — говорить сивіла, — у беззаконні руки невірних: скверними руками вони дадуть ляпаси Богові й обплюють Його нечистими вустами. Він смиренно відкриє свій святий хребет для ударів. Терплячи знущання, Він буде мовчати, щоб ніхто не пізнав, яке Він Слово і звідки прийшов, щоб говорити царству мертвих; і увінчають Його терновим вінцем. Йому дадуть у їжу жовч, а для пиття піднесуть оцет — таку трапезу приготують Йому. О нерозумна, ти не впізнала свого Бога, що посміявся з розумів смертних, але увінчала Його тернями і домішала жовч до питва. Завіса храму розірветься, і посеред дня протягом трьох годин запанує темрява. Він помре смертю, три дні буде у сні, і тоді, вийшовши з пекла до світла, стане першим Початком воскресіння для тих, хто повернеться». Сивілліни свідчення Лактанцій наводив у своєму творі уривчасто й у різних місцях, відповідно до того, як цього, на його думку, вимагав порядок викладу. Ми ж, зі свого боку, вирішили викласти їх як одне зв’язне оповідання, не перериваючи вставками, а лише поділивши на параграфи, щоб полегшити їхнє сприйняття, якщо наступні автори вважатимуть за потрібне зберегти їх. Водночас за іншими відомостями, Еритрейська сивілла жила не за часів Ромула, а під час Троянської війни.

Глава XXIV. Про те, що за царювання Ромула славилися семеро мудреців, що в цей час десять колін, звані Ізраїлем, були відведені в полон Вавилонський, і що Ромул після смерті удостоївся божественної почесті

Розповідають, що за часів царювання Ромула жив Фалес Мілетський, один із семи мудреців, які після поетів-теологів, з-поміж яких найбільш знаменитим є Орфей, названі були σοφοì, тобто мудрецями. У той самий час десять колін, що отримали під час поділу народу Божого ім’я Ізраїлю, перемогли халдеї та відвели їх полоненими до їхньої країни, тоді як у Іудейській землі залишалися ще два коліна, названі ім’ям Іуди, які мали столицею Єрусалим. Коли після смерті Ромула його тіло ніде не знайшли, римляни, як відомо, включили його до числа богів. У наступні часи цього припинили дотримуватись, а якщо й траплялося за часів цезарів, то більше з політичних міркувань, ніж через власну оману. Цицерон хвалив Ромула за те, що він отримав таку честь не в примітивні й неосвічені часи, коли люди легко піддавалися оманам, а в епоху, яку вважали освіченою і культурною, хоча й тоді ще не виникло безлічі витончених і глибоких філософських дискусій.

У пізніші часи люди перестали зараховувати померлих до числа богів, але шанування тих, кого древні предки вважали богами раніше, не зникло. Навпаки, забобонність тільки посилилася — почали створювати нові ідоли, яких раніше не знали. Цим скористалися демони, через хибних оракулів спокушаючи людей і змушуючи їх вірити у злочини, нібито скоєні їхніми богами, які потім зображали в ганебних видовищах. Навіть за освіченіших часів ці уявлення продовжували існувати, хоч нових злочинів богам уже не приписували. Після Ромула на трон зійшов Нума, який заповнив Рим безліччю нових вигаданих богів. Однак, на відміну від Ромула, він не був визнаний божеством після смерті, оскільки «небо» вважалося вже переповненим богами. За легендою, у цей період, під час правління Нуми в Римі та нечестивого царя Манасії в Іудеї, який убив пророка Ісаю, жила Самосська сивіла.

Глава XXV. Які філософи славилися за царювання римського царя Тарквінія Древнього та єврейського Седекії, коли Єрусалим був узятий і храм зруйнований

За царювання Седекії в Іудеї та Тарквінія Стародавнього в Римі, наступника Анка Марція, іудейський народ потрапив у Вавилонський полон. Тоді ж було зруйновано Єрусалим і храм, зведений Соломоном. Ці події були передбачені пророками, які викривали іудеїв за їхні беззаконня, особливо пророком Єремією, який навіть вказав тривалість полону (Єр. 25:11). У цей період, за переказами, жив Піттак Мітиленський, другий із семи мудреців. Як пише Євсевій, решта п’ятеро мудреців, разом із Фалесом і Піттаком, жили під час Вавилонського полону народу Божого. Солон Афінський, Хілон Лакедемонський, Періандр Коринфський, Клеобул Ліндський і Біант Прієнський – усі вони, названі сімома мудрецями, здобули славу завдяки своєму доброчесному життю та коротким, мудрим висловам, у яких виклали моральні настанови. Однак у сфері наук вони майже нічого не залишили для нащадків, окрім того, що Солон, як відомо, створив закони для афінян, а Фалес був фізиком і написав твори, які розкривають його вчення. У період Іудейського полону розквітали фізики Анаксімандр, Анаксімен і Ксенофан, а також жив Піфагор, від якого філософи отримали свою назву.

Глава XXVI. У той час, коли завершився сімдесятирічний полон іудеїв, як пророкував Єремія, і вони повернулися до своєї землі, римляни також звільнилися від царської влади

У той час перський цар Кір, чия влада простягалася на халдеїв і ассирійців, дещо полегшив полон іудеїв, дозволивши п’ятдесяти тисячам із них повернутися для відбудови храму. Вони заклали лише фундамент і збудували вівтар, але через ворожі набіги не змогли продовжити будівництво, яке затягнулося до часів Дарія. У цей період відбулися й події, описані в книзі Юдифі, яку іудеї мудро виважено не включили до канону Писань. За часів Дарія, царя Персидського, коли минуло сімдесят років, передбачених пророком Єремією, іудеям було повернуто свободу. Тоді ж у Римі правив сьомий цар — Тарквіній, якого згодом вигнали, і римляни звільнилися від царської влади. У цей період ізраїльтяни мали багатьох пророків, але канонічні писання збереглися лише від небагатьох із них. У завершенні попередньої книги я обіцяв розповісти про них у цій, і тепер вважаю за свій обов’язок виконати обіцяне.

Глава XXVII. Про часи пророків, чиї пророцтва записані в книгах і які багато говорили про покликання язичників, що збіглося з початком Римської держави та завершенням Ассирійської.

Щоб визначити час цих пророків, повернемося дещо назад. На початку книги пророка Осії, який вважається першим з числа дванадцяти, написано наступне: «Слово Господнє, яке було Осії, сина Беериїного, у дні Озії, Іоафама, Ахаза, Єзекії, царів юдейських» (Ос. 1:1). Амос також пише, що він пророкував за днів царя Озії, додаючи ще й царя Ієровоама, який жив у ті ж дні (Ам. 1:1). Так само й Ісая, син Амоса, або щойно згаданого пророка, або ж, як вважає багато хто, іншого Амоса, який, не будучи пророком, називався тим самим ім’ям, на початку своєї книги називає тих самих чотирьох царів, за часів яких він пророкував, яких називає й Осія. Так само і Михей вказує ті ж самі часи свого пророкування, тільки після днів Озії. Бо він називає наступних трьох царів, яких називає й Осія: Іоафама, Ахаза та Єзекію (Мих. 1:1). Усі вони, як видно з їхніх же книг, пророкували разом в один і той самий час. До них приєднуються Іона, який (пророкував) за царювання того ж Озії, і Йоіл, який (пророкував) тоді, коли вже царював Іоафам, наступник Озії. Але час цих двох пророків ми змогли визначити за хроніками, а не за їхніми книгами, оскільки самі вони про свій час замовчують. Триває цей період часу від Латинського царя Проки або його попередника Авентина до часу Ромула, вже Римського царя, або навіть до перших років царювання наступника його Нуми Помпілія; бо до того часу царював в Іудеї цар Єзекія.

Отже, ці, так би мовити, ключі пророцтва з’явилися одночасно з падінням Ассирійського царства та початком Римського. Як у перші часи Ассирійського царства жив Авраам, якому були дані найясніші обітниці про благословення для всіх народів через його нащадків, так і на початку Західного Вавилону, за часів якого мав з’явитися Христос, в Якому ці обітниці сповнилися, пролунали пророцтва пророків. Вони не лише проголошували, але й записували свої пророцтва, свідчачи про цю велику майбутню подію. Хоча в ізраїльському народі майже завжди були пророки від часу появи царів, їхнє служіння було спрямоване лише на євреїв, а не на язичників. Ясніші ж пророчі писання, які згодом мали стати корисними для язичників, почали з’являтися відтоді, як почалося будівництво міста, призначеного стати володарем язичників.

Глава XXVIII. Про те, що в пророцтвах Осії та Амоса відноситься до Євангелія Христа

Пророк Осія тим важче для розуміння, чим глибше він говорить. Але дещо з нього ми повинні взяти й пояснити тут згідно з нашою обіцянкою. «І там,  – пише він, – де говорили їм: «ви не Мій народ», будуть говорити їм: «ви сини Бога живого»« (Ос. 1:10). Це пророче свідчення про покликання народу з язичників, які раніше не належали Богові, в цьому сенсі зрозуміли й апостоли (Рим. 9:26). А оскільки і цей народ язичників за духом належить до чад Авраама і тому правильно називається Ізраїлем, то пророк, продовжуючи промову, каже: «І зберуться сини Іудині й сини Ізраїлеві разом, і поставлять собі одну главу, і вийдуть із землі» (Ос. 1:11). Якщо б ми намагалися ще більше роз’яснити це місце, ми б лише затемнили сенс пророчого висловлювання.

Пригадаймо, однак, відомий наріжний камінь і дві стіни, одну з іудеїв, а іншу – з язичників (Еф. 2:14-15:20-22): Перша відома під ім’ям синів Іудиних, друга — під ім’ям синів Ізраїлевих, і обидві разом спираються на ту ж непорушну основу каменя й виходять із землі.

Про тих же тілесних ізраїльтян, які тепер не хочуть вірувати в Христа, але увірують згодом, тобто про синів їхніх (бо ті через смерть перейдуть у своє місце), той самий пророк свідчить, кажучи: «Бо довгий час сини Ізраїлеві будуть залишатися без царя і без князя і без жертви, без жертовника, без ефода і терафима» (Ос. 3:4). Кому не зрозуміло, що іудеї нині перебувають саме в такому становищі? Послухаємо, що додає пророк: «Після того навернуться сини Ізраїлеві і знайдуть Господа Бога свого і Давида, царя свого, і будуть благоговіти перед Господом і благістю Його в останні дні» (Ос. 3:5). Ясніше за це пророцтво нічого не може бути, якщо під ім’ям Давида розуміти Христа, який був, як каже апостол, «від сім’я Давидового по плоті» (Рим. 1:3). Пророк передбачив ще й майбутнє воскресіння Христа на третій день, як воно мало бути передвіщено піднесеною пророчою мовою: «Оживить нас через два дні, на третій день підніме нас» (Ос. 6:2). Згідно з цим апостол говорить нам: «Якщо ви воскресли з Христом, то шука» (Кол. 3:1). Про подібні предмети пророкує також і Амос: «Приготуйся до зустрічі Бога твого, Ізраїлю, бо ось Він, Який утворює гори, і творить вітер, і оголошує людині наміри її» (Ам. 4:12-13). І в іншому місці: «У той день Я відновлю скинію Давидову занепалу, закрию тріщини у ній і зруйноване відновлю, і влаштую її, як у дні давні, щоб вони оволоділи залишком Едома й усіма народами, між якими сповіститься ім’я Моє,— говорить Господь, Який творить усе це» (Ам. 9:11-12).

Глава XXIX. Що передбачено про Христа і про Церкву Ісаєю

Пророк Ісая не входить до числа дванадцяти пророків, яких називають малими, оскільки їхні промови коротші в порівнянні з промовами великих пророків, які написали розлогі книги. Ісая належить до числа великих пророків, і я додаю його до двох вищезгаданих, бо він пророкував у той самий час. Викриваючи гріхи, наставляючи на шлях правди та пророкуючи грішному народові прийдешні нещастя, Ісая більше, ніж інші, говорив про Христа і Церкву, тобто про Царя і створене Ним місто. Через це дехто вважає його швидше євангелістом, ніж пророком. Однак, щоб не перевантажувати твір, я наведу в цьому місці лише один приклад із багатьох.

«Ось, раб Мій буде благоуспіш­ний, підніметься і піднесеться, і звеличиться. Як багато хто дивувався, дивлячись на Тебе,— настільки був спотворений більше за будь-яку людину лик Його, і вигляд Його— більше за синів людських! Так багато народів приведе Він у здивування; царі закриють перед Ним уста свої, тому що вони побачать те, про що не було говорено їм, і узнають те, чого не чули. Хто повірив чутому від нас, і кому відкрилася сила Господня? Бо Він зійшов перед Ним, як пагін і як паросток із сухої землі; немає у Ньому ні вигляду, ні величі; і ми бачили Його, і не було у Ньому вигляду, який приваблював би нас до Нього. Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його. Але Він узяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби; а ми думали, що Він був уражений, покараний і принижений Богом. Але Він укритий виразками був за гріхи наші і мучимий за беззаконня наші; покарання світу нашого було на Ньому, і ранами Його ми зцілилися. Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас. Він був мучимий, але страждав добровільно і не відкривав уст Своїх; як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний, так Він не відкривав уст Своїх. Від пут і суду Він був узятий; але рід Його хто пояснить? бо Він відірваний від землі живих; за злочини народу Мого перетерпів страту. Йому призначали гріб зі злочинцями, але Він похований у багатого, тому що не вчинив гріха, і не було неправди у вустах Його. Але Господу вгодно було уразити Його, і Він віддав Його на муки; коли ж душа Його принесе жертву умилос­тивлення, Він побачить потомство довговічне, і воля Господня благо­успішно буде виконуватися рукою Його. На подвиг душі Своєї Він буде дивитися із задоволенням; через пізнання Його Він, Праведник, Раб Мій, виправдає багатьох і гріхи їхні на Собі понесе. Тому Я дам Йому частку між великими, і з сильними буде ділити здобич, за те, що віддав душу Свою на смерть, і до лиходіїв приєднаний був, тоді як Він поніс на Собі гріх багатьох і за злочинців зробився заступником» (Іс. 52:13-53:12). Це – про Христа.

Тепер послухаємо, що пише він далі про Церкву: «Звеселись, неплідна, яка не народжує; викликни і виголоси, яка не мучилася пологами; тому що у залишеної набагато більше дітей, ніж у тієї, яка має чоловіка,— говорить Господь. Розшир місце намету твого, розшир покрівлі осель твоїх; не соромся, пусти довше шнури твої і утверди кілки твої; бо ти поширишся праворуч і ліворуч, і потомство твоє заволодіє народами і населить спустошені міста. Не бійся, бо не будеш посоромлена; не знічуйся, бо не будеш у нарузі: ти забудеш посоромлення юности твоєї і не будеш більше згадувати про безслав­ність удівства твого. Тому що твій Творець є чоловік твій; Господь Саваоф— ім’я Його; і Відкупитель твій— Святий Ізраїлів: Богом усієї землі назветься Він» (Іс. 54:1-5), та ін. На цьому й зупинимося. Дещо в словах цих потребує роз’яснення; але, гадаю, є в них достатньо і настільки ясного, що їх мимоволі повинні будуть зрозуміти навіть наші супротивники.

Глава XXX. Що в пророцтвах Михея, Іони та Йоіля має відношення до Нового Завіту

Пророк Михей, зображуючи Христа в образі великої гори, говорить: «І буде в останні дні: гора дому Господнього поставлена буде на чолі гір і підніметься над пагорбами, і потечуть до неї народи. І підуть багато народів і скажуть: прийдіть, і зійдемо на гору Господню й у дім Бога Якова, і Він навчить нас шляхів Своїх, і будемо ходити стежками Його, бо від Сиону вийде закон і слово Господнє— з Єрусалима. І буде Він судити багато народів, і викриє багато племен у далеких країнах» (Мих. 4:1-3). Пророк вказує і місце, в якому народиться Христос: «І ти, Вифлеєме-Ефрафо, чи малий ти між тисячами Іудиними? з тебе вийде Мені Той, Який повинен бути Владикою в Ізраїлі і Якого походження від початку, від днів вічних. Тому Він залишить їх до часу, доки не народить та, що має народити; тоді повернуться до синів Ізраїля і ті брати їхні, які залишилися. І стане Він, і буде пасти у силі Господній, у величі імені Господа Бога Свого, і вони будуть жити безпечно, бо тоді Він буде великим до країв землі» (Мих. 5:2-4).

Пророк же Іона пророкував про Христа не стільки словами, скільки своїм стражданням, але набагато ясніше, ніж якби проголошував про його смерть і воскресіння словами. Бо для чого його поглинув кит і на третій день викинув, якщо не для того, щоб ознаменувати Христа, який на третій день повернувся з надр пекла? Пророцтва Йоіля у своєму повному складі потребують розлогого викладу, щоб стало зрозумілим, що саме в них відноситься до Христа і Церкви.

Однак я наведу одне його пророцтво, яке наведене й апостолами, коли на присутніх віруючих за обітницею Христа зійшов Дух Святий (Діян. 2:17-18). «І буде після того, виллю від Духа Мого на всяку плоть, і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння. І також на рабів і на рабинь у ті дні виллю від Духа Мого» (Йоіл. 2:28–29).

Глава XXXI. Які пророцтва про спасіння світу у Христі знаходяться у Авдія, Наума та Авакума

Три пророки з числа малих, Авдій, Наум і Авакум, самі не говорять про час свого пророцтва; не вказано час їхнього пророкування і в хроніках Євсевія та Ієроніма. Щоправда, Авдія вони ставлять разом із Михеєм, але не на тому місці, де позначені роки, коли, як відомо з його ж книги, пророкував Михей, що, на мою думку, сталося через помилку тих, хто недбало переписував чужі праці. Інших же двох згаданих ми не змогли відшукати в наявних у нас списках хронік; але оскільки в каноні вони містяться, то ми не можемо обійти і їх. Авдій, за обсягом своєї книги найкоротший з усіх пророків, говорить проти Ідумеї, тобто народу Ісава, відкинутого первістка з двох синів-близнюків Ісаака, онуків Авраама. Якщо припустити, що за способом висловлення, коли частину приймають замість цілого, Ідумею було поставлено як символ язичників, то слова пророка про Христа можна розуміти так: «А на горі Сионі буде спасіння, і буде вона святинею» (Овд. 1:17); і трохи далі, в самому кінці пророцтва: «І прийдуть спасителі на гору Сион, щоб судити гору Ісава, і буде царство Господа» (Овд. 1:21). Бо очевидно, що це здійснилося, коли спасіння з гори Сіон, тобто віруючі в Христа з Іудеї, насамперед апостоли, зійшли, щоб захистити гору Ісава. У чому полягав цей захист, якщо не в тому, що через проповідування євангелія вони принесли спасіння тим, хто увірував, звільнивши їх від влади темряви і привівши до Божого царства? Це пророк і виразив у заключних словах, додавши: «І буде царство Господна». Гора Сіон символізує Іудею, де, за пророцтвом, мало відбутися спасіння і явитись Святість, тобто Іісус Христос. Гора Ісава, у свою чергу, означає Ідумею, яка символізує язичницьку церкву, котру, як я вже пояснив, захищають ті, хто спасся із Сіону, щоб вона стала царством Господнім. Це залишалося незрозумілим, поки не здійснилося, але тепер, коли це збулося, хіба є хтось із віруючих, хто цього не знає?

Пророк Наум передає слова Бога, звернені до Іудеї: «З дому бога твого знищу ідолів і кумирів; приготую тобі у ньому могилу, тому що ти будеш у ганьбі. Ось, на горах— стопи благовісника, який сповіщає мир: святкуй, Юдеє, свята твої, виконуй обітниці твої, бо не буде більше проходити тобою нечестивий: він зовсім знищений. Піднімається на тебе руйнівник» (Наум. 1:14-2:1). Той, хто пам’ятає євангеліє, зрозуміє, про Кого йдеться, адже саме Він воскрес із пекла й вдихнув в обличчя Іуди Святого Духа, тобто в учнів. Святкування, які духовно оновлюються й захищають від нечестя, належать до Нового Завіту. Ми також бачимо, як євангеліє знищило статуїв і кумирів фальшивих богів, прирікаючи їх на забуття, подібне до могили, що підтверджує істинність пророцтва.

А в наступних словах Авакума про що інше йдеться, як не про прийдешнє пришестя Христа: «І відповів мені Господь і сказав: запиши видіння і накресли ясно на скрижалях, щоб той, хто читає, легко міг прочитати, бо видіння стосується ще визначеного часу і говорить про кінець і не обмане; і хоч би і сповільниться, чекай на нього, бо неодмінно збудеться, не відміниться» (Авак. 2:2–3)?

Глава XXXII. Про пророцтво, що міститься в молитві та пісні Авакума

А у своїй молитві та пісні кому, як не Господу Христу, говорить він: «Господи! почув я слух Твій й убоявся. Господи, пізнав я вчинки Твої і жахнувся!» (Авак. 3:2 і нижче)? Бо що означає таке восклицання, як не вираз невимовного здивування перед новим і несподіваним спасінням людства, передбаченим у пророцтві? «Посеред двох тварин будеш пізнаний¹⁸⁴» (Авак. 3:2) – що це значить, як не серед двох Завітів, або серед двох розбійників, або серед Мойсея та Іллі, які розмовляли з Ним на горі? «У гніві згадай про милість», – що це означає, як не те, що (пророк) зображує у своїй особі іудеїв, до яких належав за своїм походженням? Обурені великим гнівом, вони пригвоздили до хреста Христа, а Він, пам’ятаючи про милосердя, промовив: «Отче! прости їм, бо не знають, що роблять!» (Лк. 23:34). «Бог від Фемана гряде і Святий— від гори Фаран» (Авак. 3:3). Вираз «від Фемана» дехто перекладає «з півдня» або «з Африки», чим позначає опівдні, тобто полудень, полум’я любові та блиск істини. Тінисту ж і частіше вкриту гору можна пояснювати по-різному; але я охочіше зрозумів би під нею піднесеність божественних Писань, які пророкували про Христа. Бо там приховано багато предметів, оповитих тінню та мороком, що стають вправою для розуму дослідника. І приходить Він звідти лише тоді, коли Його відкриває той, хто здатен зрозуміти ці таємниці. «Покрила небеса велич Його, і славою Його наповнилася земля» (Авак. 3:3). Що це, як не те саме, що говориться і в псалмі: «Вознесися над небесами, Боже, і по всій землі слава Твоя» (Пс. 56:6)? «Блиск її— як сонячне світло» (Авак. 3:4) – що, як не «Слава про Нього просвітить віруючих». «Ро́зи (рога) в руках його» (Авак. 3:4). Хіба це не знак перемоги хресної? «Перед обличчям Його передує слово, і вийде на поле по стопах Його» (Авак. 3:5): хіба це не означає, що про Нього було провіщено ще до Його приходу у світ, а після Його відходу звідси це було проповідано? «Він став і похитнув землю»: (Авак. 3:6) хіба це не означає, що Він з’явився, щоб надати допомогу, що похитнеться земля, щоб увірувати. «Споглянув, і в трепет привів народи» (Авак. 3:6), тобто зглянувся і навернув народи до покаяння. «Вікові гори розпалися» (Авак. 3:6), тобто силою чудес розтрощена гордість зарозумілих. «Первісні пагорби обпали» (Авак. 3:6), тобто принижені на час, щоб бути піднесеними вічно. «Путі Його вічні» (Авак. 3:6), тобто бачив подвиг любові, який отримав вічну нагороду. «Смутними бачив я намети ефіопські; затряслися намети землі Мадіамської» (Авак. 3:7), тобто народи, залякані раптовою звісткою про чудеса Твої, навіть ті, що не входять до складу Римської імперії, увійдуть у надра народу християнського. «Хіба на ріки запалав, Господи, гнів Твій? хіба на ріки— обурення Твоє, чи на море— лють Твоя?» (Авак. 3:8). Це сказано тому, що Він прийшов тепер не для того, щоб судити світ, але щоб світ був спасенний через Нього (Ін. 3:17). «Ти зійшов на коней Твоїх, на колісниці Твої спасительні» (Авак. 3:8) – тобто Тебе понесуть євангелісти Твої, Тобою спрямовані, і Євангеліє Твоє – порятунок для тих, які увірують у Тебе. «Ти оголив лук Твій за клятвеною обітницею, даною колінам» (Авак. 3:9), тобто будеш погрожувати судом Своїм навіть царям землі. «Ти потоками розсік землю» (Авак. 3:9), тобто тоді ринуть промови тих, хто проповідує про Тебе, відкриються для сповідання серця людей. Що значить: «Побачивши Тебе, затремтіли гори, ринули води» (Авак. 3:10), як не те, що будуть блаженними, проливаючи сльози, що проходячи тут і там в особі тих, хто всюди благовістить про Тебе, Ти розливаєш потоки вчення? Що значить: «Безодня подала голос свій» (Авак. 3:10)? Чи не глибина людського серця виявила те, що йому уявляється?

«Підніметься сонце і місяць зупинився на місці своєму» (Авак. 3:11), тобто Христос вознісся на небо, а Церква заснована під управлінням свого Царя. «Перед світлом летючих стріл Твоїх, перед сяйвом блискаючих списів Твоїх» (Авак. 3:11), тобто слова Його звучатимуть не приховано, а явно, бо Він сказав учням своїм: «Що кажу вам у темряві, говоріть при світлі» (Мф. 10:27). «У гніві прямуєш Ти по землі і в обуренні подавляєш народи» (Авак. 3:12), тобто упокориш людей обуренням, а тих, що звеличуються, розтрощиш покараннями. «Ти виступаєш для спасіння народу Твого, для спасіння помазаного Твого. Ти знищуєш главу нечестивого дому, оголюючи його від основи до верху» (Авак. 3:13). Тут нічого не потребує особливого пояснення. «Ти з конями Твоїми проклав путь по морю, через безодню великих вод» (Авак. 3:15) – тут мається на увазі багато народів. Бо одні не навернулися б зі страху, інші не переслідувалися б з обуренням, якби не були приведені в замішання всі. «Я встояв, та серце моє злякалося від голосу молитви з уст моїх, трепет охопив кості мої, і моя сила впала в замішання» (Авак. 3:16). Він усвідомив зміст своїх слів і сам злякався їхнього пророчого характеру, адже в них розкривалося майбутнє. У замішанні багатьох народів він бачив безперервні страждання Церкви, відчував себе її частиною і тому говорив як той, хто розділяє її скорботи та перебуває у постійній молитві. (Рим. 12:12). «А я, – говорить він, – повинен бути спокійним у день нещастя, коли прийде на народ мій грабіжник його» (Авак. 3:16), тобто він рішуче віддаляється від злісного народу, спорідненого з ним по плоті, – народу, який не мандрує на цій землі, шукаючи небесної вітчизни.

«Хоч би не розцвіла смоковниця і не було плоду на виноградних лозах, і маслина зрадила, і нива не дала плоду, хоч би не стало овець у загоні і рогатої худоби у стійлах» (Авак. 3:17). Пророк чітко бачить, що народ, який уб’є Христа, позбудеться достатку духовних благ, представлених у пророчому тексті під образом земної родючості. Тому, оскільки цей народ зазнав Божого гніву, бо, не знаючи Божої істини, прагнув утвердити власну праведність, пророк далі говорить: «я буду радуватися у Господі і веселитися у Бозі за спасіння моє. Господь Бог— сила моя: Він зробить ноги мої, як у оленя, і на висоти мої зведе мене, щоб я переміг у його пісні!» (Авак. 3:18–19), тобто в тій пісні, про яку щось подібне йдеться в псалмі: «Поставив на камені ноги мої і зміцнив стопи мої. Він вклав в уста мої пісню нову — хвалу Богу нашому» (Пс. 39:3-4). Отже, той перемагає в пісні Господа, хто співає хвалу Йому, а не самому собі, відповідно до виразу: «Хто хвалиться, хай хвалиться Господом» (1Кор. 1:31) Деякі кодекси, де написано: «Возвеселюся в Бозі Іісусі моєму», на мою думку, передають це місце точніше, ніж ті, які, перекладаючи його латиною, опустили саме ім’я, звук якого для нас особливо люб’язний і приємний.

Глава XXXIII. Що в пророчому Дусі передбачили про Христа і покликання язичників Єремія і Софонія

Пророк Єремія належить до числа великих пророків, таких як Ісая, на відміну від малих пророків, писання яких я вже частково цитував. Він пророкував у часи царювання Осії в Єрусалимі та Анка Марція у римлян, коли наближався період Іудейського полону, і продовжував до п’ятого місяця вигнання з Єрусалиму, як свідчать його писання. Поряд із ним можна згадати Софонію, одного з малих пророків, який сам зазначає, що пророкував за днів Осії (Соф. 1:1), хоча не уточнює періоду свого служіння. Таким чином, Єремія пророкував не лише за часів Анка Марція, а й за правління Тарквінія Древнього, п’ятого римського царя, який почав царювати під час полону. Пророкуючи про Христа, Єремія каже: «Дихання життя нашого, помазаник Господній пійманий у ями їх» (Плч. 4:20), вказуючи в цих коротких словах, що Христос – Господь наш і що Він постраждав за гріхи наші. І в іншому місці він також говорить: «Цей є Бог наш… явиться на землі і знаходитиметься між людьми» (Вар. 3:36-38). Дехто приписує це свідчення не Єремії, а його переписувачеві Варуху, проте більш загальноприйнята думка вважає його Єреміїним.

Про Христа говорить пророк ще й у наступних словах: «Ось, настають дні,— говорить Господь,— і восставлю Давиду Паросток праведний, і воцариться Цар, і буде чинити мудро, і буде робити суд і правду на землі. У дні Його Іуда спасеться й Ізраїль буде жити безпечно; і ось ім’я Його, яким будуть називати Його: Господь виправдання наше!» (Єр. 23:5-6). Про покликання язичників, яке повинно було послідувати і яке ми бачимо, що нині здійснилося, він говорить так: «до Тебе прийдуть народи від країв землі і скажуть: тільки неправду успадкували наші батьки, пустоту і те, у чому немає ніякої користи» (Єр. 16:19). А що його не впізнають іудеї, яким належало вбити Його, це пророк дає зрозуміти таким чином: «Лукаве серце людське найбільше і вкрай зіпсоване; хто пізнає його?» (Єр. 17:9). Єремії ж належить і відоме пророцтво про Новий Завіт, Покровителем якого є Христос, викладене мною в сімнадцятій книзі. Адже це – слова Єремії: «Ось настають дні,— говорить Господь,— коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди новий завіт» (Єр. 31:31), та ін., що там написано.

Що стосується пророка Софонії, який пророкував з Єремією, я наведу тут такі його пророцтва про Христа: «Отже, чекайте на Мене,— говорить Господь,— до того дня, коли Я повстану для спустошення, бо Мною визначено зібрати народи, скликати царства» (Соф. 3:8). І ще: «Страшний буде для них Господь, бо знищить усіх богів землі, і Йому будуть поклонятися, кожен зі свого місця, всі острови народів» (Соф. 2:11). І дещо нижче: «Тоді знову Я дам народам уста чисті, щоб усі закликали ім’я Господа і служили Йому однодушно. Із зарічних країн Ефіопії поклонники Мої, діти розсіяних Моїх, принесуть Мені дари. У той день ти не будеш осоромлювати себе всякими вчинками твоїми, якими ти грішив проти Мене, бо тоді Я видалю із середовища твого тих, що марнославляться твоєю знатністю, і не будеш більше звеличуватися на святій горі Моїй. Але залишу серед тебе народ смиренний і простий, і вони будуть уповати на ім’я Господнє. Залишки Ізраїля не будуть чинити неправди» (Соф. 3:9-13). Це той остаток, про який написано пророцтво в іншому місці, наведене й апостолом: «Бо хоч би народу в тебе, Ізраїле, було стільки, скільки піску морського, тільки залишок його навернеться» (Іс. 10:22; Рим. 9:27). Бо ці залишки ізраїльського народу увірували в Христа.

Глава XXXIV. Про пророцтво Даниїла та Єзекіїля, що стосується Христа і Церкви

Потім, під час самого Вавилонського полону, пророкували спочатку Даниїл та Єзекіїль, тобто два інших з числа великих пророків. З них Даниїл визначив числом років сам час, у який мав прийти і постраждати Христос: показувати це шляхом обчислень було б довго, та й не раз це робилося іншими до нас. Про владу ж Його і славу пророк говорив так: «Бачив я у нічних видіннях, ось із хмарами небесними йшов ніби Син людський, дійшов до Ветхого днями і підведений був до Нього. І Йому дана влада, слава і царство, щоб усі народи, племена і мови служили Йому; володарювання Його — володарювання вічне, яке не мине, і царство Його не зруйнується» (Дан. 7:13-14).

Єзекіїль, за пророчим звичаєм, зображає Христа під образом Давида, бо Він прийняв плоть від сім’я Давида. У цьому рабському образі, в якому Син Божий став людиною, Він називається також і рабом Божим. Так пророк говорить про Нього від імені Бога Отця: «І поставлю над ними одного пастиря, який буде пасти їх, раба Мого Давида; він буде пасти їх і він буде у них пастирем. І Я, Гос­подь, буду їхнім Богом, і раб Мій Давид буде князем серед них. Я, Господь, сказав це» (Єз. 34:23-24). І в іншому місці: «Один Цар буде царем у всіх них, і не будуть більше двома народами, і вже не будуть надалі розділятися на два царства. І не будуть вже осквернювати себе ідолами своїми і мерзотами своїми і всякими пороками своїми, і звільню їх з усіх місць проживання їх, де вони грішили, і очищу їх, і будуть Моїм народом, і Я буду їхнім Богом. А раб Мій Давид буде Царем над ними і Пастирем усіх їх» (Єз. 37:22-24).

Глава XXXV. Про передбачення трьох пророків, а саме Аггея, Захарії та Малахії

Залишаються три малі пророки, які пророкували наприкінці полону: Аггей, Захарія і Малахія. З них Аггей висловився з найбільшою ясністю про Христа і Церкву у таких коротких словах: «Бо так говорить Господь Саваоф: ще раз, і це буде скоро, Я потрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи, і прийде Бажаний усіма народами» (Ог. 2:6-7). Це пророцтво частково вже здійснилося, а частково ще має здійснитися наприкінці часів. Бог потряс небо через свідчення ангелів і зірок під час втілення Христа. Він потряс землю чудом народження від Діви, а небо і сушу – проповіддю про Христа, яка поширилася і по островах, і по всій землі. Ми стали свідками того, як усі народи були покликані до віри. А слова «Прийде Бажаний усіма народами» стосуються другого Його пришестя. Адже, щоб стати бажаним для тих, хто чекає, Христос спершу мав стати возлюбленим для віруючих.

Захарія про Христа і Церкву говорить: «Радій від радости, дочко Сиону, торжествуй, дочко Єрусалима: ось Цар твій гряде до тебе, праведний, Який спасає, лагідний, Який сидить на ослиці і на молодому ослі, сині під’яремної… Він сповістить мир народам, і володарювання Його буде від моря до моря і від ріки до країв землі» (Зах. 9:9-10). Про те, як Христос скористався в дорозі в’ючною твариною цієї породи, ми дізнаємося з Євангелія, де також наведено це пророцтво в тій частині, яка була визнана достатньо розкритою для того контексту (Мф. 21). В іншому місці, звертаючи в пророчому дусі свою промову до Христа про прощення гріхів Його кров’ю, він говорить: «А що стосується тебе, заради крови завіту твого Я звільню в’язнів твоїх із рову, в якому немає води» (Зах. 9:11). По-різному можна тлумачити, навіть із позицій правої віри, що саме пророк мав на увазі під цією ямою. Найдоцільніше, на мою думку, розуміти її як суху й безплідну глибину людської убогості, де немає джерел істини, але є багато бруду омани. Про це сказано і в псалмі: «Він вивів мене з ями пристрастей і в’язкого болота» (Пс. 39:3).

Малахія, пророкуючи про Церкву, що через Христа поширилася по всьому світу, говорить від імені Божого, звертаючись у найочевидніший спосіб до іудеїв: «Немає Мого благовоління до вас,— говорить Господь Саваоф,— і приношення з рук ваших неблагоугодно Мені. Бо від сходу сонця до заходу велике буде ім’я Моє між народами, і на всякому місці будуть приносити фіміам імені Моєму, чисту жертву; великим буде ім’я Моє між народами,— говорить Господь Саваоф» (Мал. 1:10-11). Коли ми бачимо, що це жертвоприношення звершується вже священством Христовим по чину Мелхиседекову на всякому місці від сходу сонця до заходу, а жертвоприношення іудеїв, яким сказано: «Немає Мого благовоління до вас, – говорить Господь Саваоф, – і приношення з рук ваших неблагоугодне Мені», припинилися, чого вони самі не можуть заперечувати, то чому ж вони чекають ще досі іншого Христа, коли те, про що читають у пророцтві і що вже бачать здійсненим, могло збутися лише через Христа. Адже трохи далі пророк говорить про Нього від імені Бога: «Завіт Мій з ним був завіт життя і миру, і Я дав його йому для страху, і він боявся Мене і благоговів перед ім’ям Моїм. Закон істини був на вустах його, і неправди не було на язиці його; у мирі і правді він ходив зі Мною і багатьох відвернув від гріха. Бо вуста священика повинні зберігати відання, і закону шукають з уст його, тому що він віс­ник Господа Саваофа» (Мал. 2:5-7).

Не слід дивуватися, що Іісус Христос названий ангелом всемогутнього Бога. Як через образ раба, в якому Христос з’явився до людей, Він – раб, так ангел Він заради Євангелія, яке сповістив людям. Якщо ці два слова перекласти з грецької, то і Євангеліє означає блага звістка, і ангел – вісник. Про Нього ж пророк говорить також: «Ось, Я посилаю ангела Мого, і він приготує путь переді Мною, і несподівано прийде у храм Свій Господь, Якого ви шукаєте, і ангел завіту, Якого ви бажаєте; ось, Він іде,— говорить Господь Саваоф. І хто витримає день пришестя Його, і хто встоїть, коли Він явиться??» (Мал. 3:1-2). У цьому місці пророк провістив і перше, і друге пришестя Христа, – перше в словах. «І несподівано прийде у храм Свій», тобто в плоть свою, про яку Христос сказав у Євангелії: «Зруйнуйте храм цей, і Я за три дні поставлю його» (Ін. 2:19); друге – коли говорить: «Ось, Він іде,— говорить Господь Саваоф. І хто ви­тримає день пришестя Його, і хто встоїть, коли Він явиться?»; цим пророк показує, що іудеї, згідно з Писаннями, які вони читають, шукають і прагнуть Христа. Однак багато з них, засліплені у своєму серці через свої минулі заслуги, не зрозуміли, що Той, Кого вони шукали і бажали, вже прийшов. Під Завітом, згаданим пророком вище і тут, де Христос названий Ангелом завіту, слід розуміти, звичайно, Новий Завіт, у якому містяться вічні обітниці, а не Старий Завіт, що містить лише тимчасові обітниці.

Надаючи велике значення цим останнім обітницям і служачи істинному Богові в надії на винагороду через такі тимчасові блага, багато слабких духом людей засмучуються, бачачи, що цими благами часто володіють нечестиві. Тому, щоб підкреслити різницю між вічним блаженством Нового Завіту, яке дарується лише праведним, і тимчасовим благополуччям Старого, що нерідко дістається й грішним, пророк говорить: «Зухвалі переді Мною слова ваші,— говорить Господь. Ви скажете: що ми говоримо проти Тебе? Ви говорите: марне служіння Богу, і яка користь, що ми дотримувалися постанов Його і ходили у сумному одязі перед лицем Господа Саваофа? І нині ми вважаємо гордовитих щасливими: краще влаштовують себе ті, що чинять беззаконня,­ і хоч спокушають Бога, але залишаються цілими». Але ті, що бояться Бога, говорять одне одному: слухає Господь і чує це, і перед лицем Його пишеться пам’ятна книга про тих, що бояться Господа і шанують ім’я Його» (Мал. 3:13-16). Під цією книгою мається на увазі Новий Завіт. Послухаємо, що слідує далі: «І вони будуть Моїми,— го­ворить Господь Саваоф,— власністю­ Моєю у той день, який Я сотворю, і буду ми́лувати їх, як ми́лує людина сина свого, який служить їй. І тоді знову побачите різницю між праведником і нечестивим, між служителем Бога і тим, хто не служить Йому. Бо ось, прийде день, що палає, як піч; тоді всі гордовиті і ті, що живуть нечестиво, будуть, як солома, і попалить їх грядущий день,— говорить Господь Саваоф,— так що не залишить у них ні кореня, ні гілок. А для вас, що благоговієте перед ім’ям Моїм, зійде Сонце правди і зцілення у променях Його, і ви вийдете і заграєте, як тельці вгодовані; Ось, Я відніму у вас плече, і нечистоти розкидаю на обличчя ваші, нечистоти святкових жертв ваших, і викинуть вас разом з ними, говорить Господь Саваоф» (Мал. 3:17-18,4:1-3). Це – так званий день суду. Про нього, якщо Бог благоволить, ми скажемо у відповідному місці докладніше.

Глава XXXVI. Про Ездру та Маккавейські книги

Після цих трьох пророків — Аггея, Захарії та Малахії — за часів визволення народу з вавилонського полону писав і Ездра. Його більше вважають історичним письменником, ніж пророком. Так само і книгу під назвою «Есфір», яка прославляє Бога, розповідаючи про події, що сталися незадовго до цих часів. Можна, мабуть, визнати пророцтвом про Христа розповідь Ездри про суперечку, яка виникла між кількома юнаками. Один стверджував, що найсильнішими у світі є царі, інший — що вино, а третій — що жінки, які часто мають владу навіть над царями. Однак цей же третій довів, що істина перевершує все. (2Ездр., гл. 3 і 4) З Євангелія ми знаємо, що істина — це Христос. Відтоді іудеї, після відновлення храму, вже не мали царів, а лише князів, аж до самого Аристовула. Хронологія цих князів не міститься в тих священних Писаннях, які вважаються канонічними, а лише в інших джерелах. До числа цих книг належать і Маккавейські, які визнаються канонічними не іудеями, а Церквою. Це сталося завдяки опису тяжких і дивовижних страждань мучеників, які ще до пришестя Христа у плоті боролися за Божий закон до самої смерті, витримуючи найжахливіші й найтяжчі випробування.

Глава XXXVII. Про те, що авторитет пророків древніший за найперші зачатки язичницької філософії

Отже, за часів наших пророків, Писання яких стали останнім часом відомими майже всім народам, ще не існувало язичницьких філософів. І саме це ім’я, яким вони називаються, походить від Піфагора Самоського, що став знаменитим і відомим у той час, коли закінчився полон іудеїв. Отже, інші філософи жили набагато пізніше за пророків. Сам Сократ Афінський, цей знаменитий учитель, який здобув повагу як наставник усіх найвидатніших філософів свого часу та як перший серед представників моральної чи практичної філософії, згадується у хроніках уже після Ездри. Незабаром після нього народився Платон, який значно перевершив усіх інших учнів Сократа. Якщо до них додати навіть найдавніших із часів, коли ще не існувало самого терміна «філософ», тобто сімох мудреців і ранніх природодослідників, які наслідували Фалеса в його вивченні природи, таких як Анаксімандр, Анаксімен і Анаксагор, а також деяких інших, які жили до того, як Піфагор уперше назвав себе філософом, то й вони не випереджають за древністю наших пророків. Про Фалеса, після якого жили інші мислителі, відомо, що він здобув славу за часів правління Ромула. У той самий час, за свідченням ізраїльських джерел, уже сформувалася ціла течія пророцтв, яка нині розлилася по всьому світу у вигляді священних Писань. Таким чином, лише поети-теологи, такі як Орфей, Лін, Мусей та інші, якщо такі справді існували серед греків, можуть зображатися такими, хто жив раніше за пророків, чиї Писання мають у нас авторитет. Але навіть вони не перевершують за давністю нашого істинного теолога Мойсея, який справедливо проповідував єдиного істинного Бога, а його твори посідають перше місце у священному каноні. Тому серед греків, які надавали перевагу переважно світським літературним творам, немає нічого, що могло б довести більшу древність чи глибину їхньої мудрості, не кажучи вже про те, щоб зрівнятися з нашою релігією, у якій полягає справжня мудрість.

Потрібно, однак, визнати, що якщо не в Греції, то у варварських народів, зокрема в Єгипті, справді існувала ще до Мойсея певна доктрина, що називалася їхньою мудрістю. Інакше не було б сказано у священних книгах, що Мойсей навчений був усієї мудрості єгиптян (Діян. 7:22), у той час, коли він там народився і був усиновлений дочкою фараона, яка вигодувала й виховала його як шляхетну людину. Однак навіть мудрість єгиптян не могла перевершити древню мудрість наших пророків, адже пророком був і Авраам (Бут. 20:7). Яка ж мудрість могла існувати у єгиптян до того, як їх познайомила з письмом Ісіда, яку вони, після її смерті, почали вшановувати як велику богиню? Ісіда, за переданням, була дочкою Інаха, першого царя аргосців, який правив у той час, коли вже народилися онуки Авраама.

Глава XXXVIII. Про те, що деякі писання святих не внесено до церковного канону через їхню крайню древність, з побоювання, щоб із їхнього приводу до істинного не домішалося хибне

Якщо навіть звернутися до часів більш древніх, то ще перед відомим найвеличнішим потопом у нас був патріарх Ной, якого можна назвати пророком, адже сам ковчег, який він збудував і в якому разом зі своїми врятувався від потопу, був пророцтвом про наші часи. А що стосується Єноха, сьомого від Адама, то хіба не сказано в канонічному посланні апостола Іуди, що він пророкував (Іуд. 1:14)? Якщо їхні писання не здобули авторитету ні в іудеїв, ні у нас, то причина цього полягає у крайній древності, через яку вважали за краще ставитися до них із недовірою, аби не прийняти неправдиве за істинне. Справді, існують писання, що сприймаються як їхні, і які підтримуються людьми, що вірять за своїм бажанням і без належного розбору тому, чого самі хочуть. Проте чистота канону не прийняла цих текстів, не через те, що заперечується авторитет тих, хто був угодний Богові, а тому, що ці писання не вважаються такими, що належать їм. І не варто дивуватися, що тексти, які звертаються до такої глибокої древності, викликають підозри.

В історії Іудейських та Ізраїльських царів, що містить розповіді про діяння, яким ми віримо завдяки тому самому канонічному Писанню, згадується багато такого, що не викладено там докладно, але зазначено, що про це можна прочитати в інших книгах, написаних пророками. У деяких місцях навіть називаються імена цих пророків (1Хрон. 29:29; 2Хрон. 9:29). Проте в каноні, прийнятому народом Божим, ми не помічаємо згаданих писань. Зізнаюся, це я не можу пояснити собі інакше, як припущенням, що ці люди, яким Дух Святий відкривав те, що повинно було мати релігійний авторитет, могли писати одне як люди — з любові до історичних досліджень, а інше — як пророки, за божественним натхненням. Ці два види писань настільки відрізнялися, що перше вважали за необхідне приписувати нібито їм самим, а друге — Богові, який говорить через них. Так перше належало до розширення пізнання, а друге — до авторитету релігії. Під покровом цього авторитету зберігається і канон аж настільки, що якщо якісь писання видають навіть за твори древніх пророків, але вони не були внесені до канону, то не мають жодного значення навіть для розширення знань, бо невідомо, чи дійсно вони належать тим, за кого їх видають. Такі писання не вважаються такими, що заслуговують на довіру, особливо ті, в яких знаходять щось, що суперечить вченню канонічних книг. Це слугує очевидним доказом того, що ці книги не могли належати справжнім пророкам.

Глава XXXIX. Про єврейську писемність, яка ніколи не була чужа єврейській мові

Отже, не слід припускати, як це вважають деякі, що за допомогою Евера, від імені якого походить назва євреїв, збереглася і передалася до Авраама лише єврейська мова, а писемність єврейська виникла тільки в часи закону, даного Мойсеєм. Правильніше буде сказати, що через безперервне спадкоємство патріархів збереглася як мова, так і її писемність. Згодом Мойсей у народі Божому поставив людей, які займалися навчанням грамотності, ще до того, як народ був ознайомлений із літерами божественного закону (Вих. 18:21-25). У Писанні таких людей називають γραμματοεισαγωγεῖς, що латиною перекладається як «вводителі письма» або в письма, оскільки вони певним чином вводили письмена в серця учнів або ж вводили самих учнів у світ письма.

Отже, нехай жоден народ не хвалиться древністю своєї мудрості, проявляючи зарозумілість, порівняно з нашими патріархами і пророками, яким була властива божественна мудрість. Адже навіть Єгипет, який часто хибно і марно звеличує себе старовиною своїх наук, у часі не перевершує мудрості наших патріархів. Адже ніхто не стане стверджувати, що єгиптяни досягли значних успіхів у науках, які заслуговують подиву, раніше, ніж вони ознайомилися з грамотою, тобто до того, як з’явилася Ісіда і навчила їх письма. Їхня славетна наука, названа мудрістю, була здебільшого астрономією, яка, як і будь-яка інша подібна наука, більше слугує для тренування здібностей, ніж для просвітлення розуму істинною мудрістю. Що ж до філософії, яка нібито вчить тому, що робить людей блаженними, то такі заняття процвітали в тих краях за часів Меркурія, прозваного Трисмегістом. Це було набагато раніше за грецьких мудреців або філософів, але пізніше за Авраама, Ісаака, Якова і Йосифа, а також навіть пізніше за Мойсея. Адже, як видно, у той час, коли народився Мойсей, жив лише відомий великий астролог Атлас, брат Прометея, дід по матері Меркурія старшого, онуком якого і був згаданий Меркурій Трисмегіст.

Глава ХL. Про брехливу хвалькуватість єгиптян, які древність своєї науки визначають сотнями тисяч років

Отже, марними є спроби тих, хто намагається підтримати найбезглуздішу думку про те, що від часу, коли єгиптяни оволоділи знанням астрології, минуло понад сто тисяч років. У яких книгах зафіксовано це число самими єгиптянами, які, за словами Варрона, навчилися письменам під керівництвом Ісіди не більше ніж дві тисячі років тому? Варрон, між іншим, є одним із найбільш авторитетних істориків, а його свідчення не суперечать істині божественних Писань. Якщо ж від часу створення першої людини, Адама, минуло менше ніж шість тисяч років, то чи не є ці фантастичні твердження радше предметом глузування, ніж серйозного спростування? Адже вони настільки очевидно суперечать істині, яка з часом була встановлена і пізнана, що навіть обговорення таких думок виглядає недоречним.

Бо якому оповідачеві про минуле ми маємо вірити, якщо не тому, хто передбачив майбутнє, яке вже здійснилося перед нашими очима? Навіть суперечності між істориками, на які ми вказуємо, стають для нас приводом довіряти більше тому з них, чиї твердження не суперечать історії, яку ми визнаємо божественною. Коли громадяни нечестивого міста, розсіяного по всій землі, читають твори найосвіченіших людей, чий авторитет не слід ігнорувати, вони, через розбіжності між цими авторами щодо подій далекого минулого, не можуть визначити, кому довіряти більше. Але ми, покладаючись у нашій релігійній історії на божественний авторитет, усе, що йому суперечить, без сумніву вважаємо неправдивим. Що ж до решти подій, описаних у світських творах, то навіть якщо вони правдиві або лише здаються такими, вони не приносять нічого важливого для життя праведного та блаженного.

Глава ХLI. Про розбіжності у філософських думках і про згоду канонічних писань, які зберігає Церква

Але залишимо сферу історичного знання й повернімося до самих філософів, яких ми торкнулися перед цим відступом до історії. Вони, здається, присвячували свої зусилля саме пошуку способу життя, який привів би до блаженства. Чому ж тоді між ними виникли такі розбіжності: між учнями й учителями, між однодумцями, якщо не через те, що вони покладалися лише на людський розум і міркування?

Можливо, свою роль у цьому зіграло також прагнення до слави, коли кожен хотів здаватися мудрішим і кмітливішим за інших, бажаючи бути не послідовником чиєїсь думки, а творцем власного вчення та теорії. Та навіть якщо припустити, що були серед них і такі, які розходилися в поглядах зі своїми наставниками чи однодумцями через любов до істини, намагаючись відстояти те, що вважали правильним, – незалежно від того, чи була це справжня істина, чи ні, – виникає питання: що робити? Куди схилятися, на чию сторону ставати, якщо людина, прагнучи блаженства, залишена наодинці зі своєю слабкістю та сумнівами, без керівництва божественного авторитету?

Що стосується наших авторів, на яких базується і якими завершується канон священних Писань, то вони жодним чином не суперечать один одному. Це не випадковість: коли вони писали, то вірили, що через них або за їхнім посередництвом промовляв сам Бог. Їхні слова мали вплив не тільки на окремих філософів чи балакунів у школах і гімназіях, але й на численні народи – як освічені, так і прості.

Кількість авторів Писань не була надмірною, щоб їхня цінність не губилася у множинності, але й не настільки малою, щоб їхня згода не вражала та не втрачався дорогий нам релігійний дух. Ця згода викликає щире здивування, особливо на тлі численних філософів, які залишили нам свої праці, але навіть серед них майже немає тих, хто б у всьому був одностайним із іншими. Розглядати цей факт докладніше у межах цього твору було б занадто довго.

Однак хто з авторів якої-небудь секти в цьому граді, яке шанує демонів, має такий великий авторитет, щоб інші, з протилежними поглядами, не знаходили підтримки чи схвалення? Наприклад, в Афінах одночасно здобули славу епікурейці, які стверджували, що боги зовсім не втручаються у справи людей, і стоїки, котрі, навпаки, були переконані, що боги не лише піклуються про людські справи, а й виступають помічниками та покровителями. Через це я дивуюсь, чому Анаксагор, який казав, що сонце є лише палаючим каменем, а не божеством, був засуджений, тоді як у тому ж місті Епікур, який заперечував не тільки божественну природу сонця чи зірок, але навіть існування богів, таких як Юпітер, що могли б відповідати на молитви чи прохання.

Сам же Арістіпп, який вважав вищим благом чуттєве задоволення, а Антісфен, який стверджував, що блаженною людина буває через доблесть духу, обидва славні філософи, які належали до школи Сократа і які вважали, проте ж, благо життя в таких різних і протилежних цілях, до того ж перший навіть казав, що мудрий повинен уникати державних справ, а останній – що повинен управляти державою, – хіба кожен із них не привертав до себе учнів, аби навернути їх до послідовників своєї секти?

У всіх на очах, у видному і найжвавішому портику, у гімназіях, у садах, у публічних і приватних місцях збиралися натовпи, і кожен наполягав на своїй думці: одні стверджували, що світ єдиний, інші – що світів незліченна кількість; одні – що цей єдиний світ має початок, інші – що не має; одні – що він матиме кінець, інші – що існуватиме вічно; одні вважали, що світ керується божественним розумом, інші – випадковістю; одні казали, що душі безсмертні, інші – смертні. Серед тих, хто визнавав душі безсмертними, одні доводили, що вони переходять у тварин, інші – що це неможливо; серед тих, хто називав душі смертними, одні говорили, що вони гинуть разом із тілами, інші – що вони існують ще деякий час після тіл, але не вічно. Одні кінцеве благо вбачали в тілі, інші – в душі, треті – і в тілі, і в душі, а дехто додавав до цього ще й благо, яке існує поза ними. Одні вважали, що тілесним почуттям завжди слід довіряти, інші – що не завжди, а треті – що ніколи. Який народ, який сенат, яка громадська або урядова влада нечестивого граду коли-небудь прагнули розібратися в цих безлічі суперечливих думок філософів, де одні заслуговували на схвалення й прийняття, а інші – на засудження й відкидання? Навпаки, вони без жодного розбору терпіли нескінченні суперечки між людьми, що не знаходили згоди, причому не в питаннях полів, будинків чи грошей, а в роздумах про те, що робить життя щасливим або нещасним. Навіть якщо серед цих висловлювань і була істина, брехню також говорили з такою ж свободою. Тому це місто цілком справедливо отримало таємничу назву Вавилон, що означає «змішання» (як уже згадувалося в книзі 16, гл. IV). Для царя цього граду, диявола, не має значення, через які хибні омани сперечаються ті, ким він однаково править завдяки їхньому різноманітному й великому нечестю.

Але те плем’я, той народ, той град, та держава, ті ізраїльтяни, яким було довірено слово Боже, не змішували псевдопророків із справжніми пророками з такою свавільною байдужістю. Вони визнавали та приймали лише істинних авторів священних Писань, які були згодні один з одним. Ці пророки для них були і філософами, тобто любителями мудрості, і мудрецями, богословами, і наставниками чеснот та благочестя. Ті, хто мислив і жив за їхніми настановами, мислили й жили не за людиною, а за Богом, Який говорив через них. Якщо вони забороняли святотатство, то це робив сам Бог. Якщо було сказано: «Шануй батька твого і матір твою», то це заповів Бог. Якщо сказано: «Не вбивай. Не перелюбствуй. Не кради» (Вих: 20:12–15) та інше в тому ж роді було сказано не людськими, а божественними устами. Усе, що деякі філософи серед численної брехні змогли побачити істинного й намагалися довести через складні міркування — наприклад, що цей світ створений Богом і керується Його Промислом, про чесноту, любов до батьківщини, вірність у дружбі, добрі вчинки та взагалі про все, що належить до добрих звичаїв, хоча вони й не знали, до якої мети та в який спосіб усе це має спрямовуватися, — у тому граді було заповідано народові пророчими, тобто божественними устами. І хоча це відбувалося через людей, слово Боже було дано чітко й ясно, а не викладено заплутаними словосполученнями. Тому кожен, хто отримував пізнання про ці речі, мав боятися не зневажити людський розум, а слово Боже.

Глава ХLII. За яким домобудівництвом Божественного Промислу Священні Писання Старого Завіту перекладено було з єврейської мови на грецьку, щоб стати відомими всім народам

Ці священні книги побажав знати та мати один із єгипетських царів — Птолемеїв. Після короткого, але надзвичайно впливового правління Олександра Македонського, також званого Великим, який частково силою, а частково страхом підкорив майже всю Азію та значну частину світу, зокрема й царства Сходу й Іудею, його сподвижники не змогли спільно поділити величезну імперію. Натомість вони розірвали її на частини, що спричинило подальші війни та спустошення. У той час царями Єгипту стали Птолемеї. Перший із них, Птолемей, син Лага, перевів до Єгипту багатьох полонених з Іудеї. Наступник його, інший Птолемей, званий Філадельфом, дарував свободу усім, кого попередник привів до Єгипту полоненими. Крім того, він відправив царські дари до храму Божого і звернувся до тогочасного первосвященика Єлеазара з проханням надати йому Писання, які, як чув він, вважалися божественними. Ці книги він бажав мати у своїй знаменитій бібліотеці, яку тоді створював. Первосвященик Єлеазар надіслав йому священні книги, написані єврейською мовою. На прохання царя були надіслані перекладачі — сімдесят двоє чоловіків, по шість від кожного з дванадцяти колін, які досконало володіли як єврейською, так і грецькою мовами.

Переклад їх називають перекладом Сімдесяти. За переданням, у їхніх словах була така дивовижна згода, що всіх вразила: хоча вони працювали окремо один від одного (так Птолемей вирішив перевірити їхню добросовісність), між перекладачами не було жодної відмінності — ані в словах, що зберігали однаковий зміст і значення, ані в їх розташуванні. Але нібито перекладач був один, так ніби перекладене ними всіма було тотожне, бо у всіх них насправді діяв один і той самий Дух. Цей надзвичайний дар Божий був даний для того, щоб надати Писанням ще більшого авторитету, не людського, а божественного, якими вони й були, — авторитету, що мав принести користь майбутнім віруючим з язичників, як це згодом і сталося.

Глава ХLIII. Про авторитет сімдесяти перекладачів, якому за збереженою в ньому красою єврейського стилю слід віддати перевагу перед усіма іншими перекладами

Хоча були й інші перекладачі, які перекладали Священні Писання з єврейської мови на грецьку, як-то: Акіла, Сіммах і Феодотіон; хоча існує також іще один переклад, автор якого невідомий, і тому його без зазначення імені перекладача називають просто п’ятим виданням; проте переклад Сімдесяти прийнятий Церквою як єдиний і перебуває у вжитку серед грецьких християнських народів, багато з яких навіть не знають про існування інших перекладів. З перекладу Сімдесяти зроблено і латинський переклад, який використовується в латинських церквах. Ще за наших часів жив пресвітер Ієронім, людина надзвичайно вчена, обізнана у трьох мовах, який переклав священні Писання латинською мовою не з грецької, а безпосередньо з єврейської. Але, незважаючи на те, що іудеї визнають переклад Ієроніма правильним, а переклад Сімдесяти в багатьох місцях неточним, Церква Христова вважає, що нікому не слід надавати перевагу перед авторитетом стількох людей, обраних для цієї справи тодішнім первосвящеником Єлеазаром. Адже навіть якби в них не проявився єдиний і безсумнівно божественний Дух, а вчені Сімдесят, за людською натурою, домовилися між собою щодо певних слів перекладу, щоб вибрати ті, які прийняли б усі, і тоді їм не слід було б надавати перевагу перед одним, ким би він не був. Але якщо ми бачимо в Сімдесяти такий очевидний знак богонатхненності, то будь-який інший перекладач Писань, незалежно від точності його перекладу і від того, чи згоден він із Сімдесятьма чи ні, не може перевершити пророчої переваги Сімдесяти. Бо той самий Дух, що був у пророках, коли вони складали Писання, діяв і в Сімдесяти, коли вони його перекладали.

Цей Дух за божественним авторитетом міг, безсумнівно, висловлювати дещо інше, подібно до того, як відомий пророк промовляв різні речі, бо і те, і інше говорив той самий Дух. Він міг переказувати те саме іншими словами, так що людям, здатним до розуміння, ставало очевидним, що за різними виразами прихований той самий сенс. Він міг також щось опустити або додати, щоб показати, що це не результат буквального перекладу, який є рабською працею людини, а справа божественної влади, яка наповнювала та спрямовувала розум перекладача. Деякі, утім, вважали за потрібне виправляти грецькі тексти перекладу Сімдесяти за єврейськими кодексами. Однак вони не наважилися викреслювати те, чого немає в єврейських текстах, але є у Сімдесяти, а тільки додали те, що міститься в єврейських кодексах, але відсутнє у Сімдесяти. Ці додавання позначали на початку віршів спеціальними знаками, схожими на зірки, які тому й отримали назву «зірочки». Те саме, чого, навпаки, єврейські кодекси не мають, а Сімдесят мають, було позначено, зокрема на початку віршів, рисками, подібними до позначення унцій. Такі значки зустрічаються і в багатьох латинських кодексах. Однак усе, що не було опущене чи додане, а висловлене інакше, надаючи або іншого, несумісного сенсу, або того самого, але в іншій формі, може бути виявлене лише через зіставлення різних кодексів.

Якщо в Писанні ми повинні, як і належить, бачити лише те, що через людей говорив Дух Божий, то все, що є в єврейських кодексах, але відсутнє у Семидесяти, – це те, що Дух Божий благоволив передати не через них, а через пророків. Усе ж, що є у Семидесяти, але відсутнє в єврейських кодексах, – те саме Дух обрав висловити через них, а не через пророків, тим самим показуючи, що і ті, й інші були пророками. Адже так само Він промовляв одне через Ісаю, інше – через Єремію, ще інше – через якогось іншого пророка, або навіть одне й те саме, але в інший спосіб, через одного чи іншого, як було Йому завгодно. Усе, що є у пророків і у Семидесяти, сказав через обох один і той самий Дух, але таким чином, що перші пророкували, а другі йшли за ними, пояснюючи їхнє пророче слово. Бо як у тих, хто говорив істину і був між собою згодний, перебував один і той самий Дух миру, так і в цих, які перекладали окремо, проявився той самий єдиний Дух, немов через єдині уста.

Глава XLIV. Що слід думати про загибель ниневитян, яка, згідно з єврейським текстом, провіщається після сорока днів, а за перекладом Сімдесяти обмежується триденним терміном

Але хто-небудь скаже: «Звідки я можу знати, чи сказав пророк Іона нмневитянам: «Ще три дні – і Ниневія буде зруйнована!», або: «Ще сорок днів» (Іон. 3:4)?» Справді, важко не погодитися, що пророк, посланий сповістити місто про неминучу загибель, не міг одночасно проголосити два різні часові терміни. Якщо загибель мала настати на третій день, то вона не могла бути призначена на сороковий, і навпаки. Тому, якщо запитають, що саме сказав Іона, я схильний вважати, що ближчим до істини є те, що читається в єврейському тексті: «Ще сорок днів, і Ниневія буде зруйнована». Адже Сімдесят, перекладаючи текст значно пізніше, могли висловити той же посил, але в іншій формі, який, зберігаючи спільний сенс, спонукає читача перейти від буквального розуміння історії до її глибшого символічного тлумачення.

Події, що відбувалися в Ниневії, символізували щось значно більше за межі самого міста. Як і пророк, який пробув три дні в утробі кита, був прообразом Того, Хто мав провести три дні в глибині пекла, Господа всіх пророків. Якщо під образом Ниневії розуміти язичницьку церкву, яка через покаяння змінилася і більше не залишалася такою, якою була, то сорок і три дні позначають Христа: сорок — через те, що Він упродовж сорока днів бесідував зі своїми учнями після воскресіння, а три — тому, що Він воскрес на третій день.

Читача, думка якого не бажає піднятися вище за історичний факт, Сімдесят перекладачів, вони ж — і пророки, немовби пробуджують зі сну до споглядання пророчої висоти і немовби кажуть йому: «У сорок днів шукай Того, в Котрому можеш знайти і три дні: перше побачиш у вознесенні, останнє — у воскресінні Його». Таким чином, обидва числа могли бути виразом абсолютно узгодженого передбачення: одне — через пророка Іону, інше — через пророцтво Сімдесяти перекладачів, але говорив один і той самий Дух.

Намагаюся бути стислим і тому не наводжу багатьох інших прикладів, у яких Сімдесят перекладачів здаються такими, що відхиляються від єврейського оригіналу, але, правильно зрозумілі, виявляються з ним згодними. Тому, слідуючи, наскільки можливо, прикладу апостолів, які наводили пророчі свідчення з обох джерел — як із єврейських кодексів, так і з перекладу Сімдесяти, я також вважаю за потрібне користуватися авторитетом обох, оскільки авторитет обох однаковий і божественний. Але продовжимо, наскільки зможемо, розповідь про те, що ще залишається обговорити.

Глава ХLV. Про те, що після відновлення храму іудемам перестали посилатися пророки і до самого Різдва Христового зазнавали постійних нещасть, які підтверджували, що пророками було обіцяно побудову іншого храму

Після того, як народ Іудейський перестав мати пророків, він, безсумнівно, став найгіршим, причому саме тоді, коли, відновивши свій храм після Вавилонського полону, сподівався стати кращим. Адже в цьому сенсі той плотський народ зрозумів те, що було передбачено пророком Аггеєм: «Слава цього останнього храму буде більшою, ніж першого» (Ог. 2:9). Але що йшлося про Новий Навіт, це пророк показав трохи вище, де виголошується ясна обітниця про Христа: «І потрясу всі народи, і прийде Бажаний усіма народами» (Ог. 2:7). Цьому місцю Сімдесят перекладачів за пророчим авторитетом надали іншого змісту, який можна застосувати скоріше до тіла, тобто до Церкви, ніж до глави, тобто Христа: «Прийдуть обрані Господу від усіх язиків», тобто про яких сам Іісус говорить у Євангелії: «Багато званних, та мало вибраних» (Мф. 22:14). З таких обраних із язичників, як із живого каміння, Новим Завітом твориться дім Божий, набагато славніший за той храм, збудований Соломоном і відновлений після полону. Тому відтоді народ Іудейський залишився без пророків і зазнав багатьох нещасть як від чужоземних царів, так і від римлян, щоб не вважав, ніби пророцтво Аггея здійснилося через це відновлення храму.

Через короткий час Іудея була підкорена Олександром. Однак це сталося без жодного спустошення, оскільки її мешканці, не наважившись чинити опір, підкорилися без боротьби й здобули його прихильність. Проте слава храму вже не відповідала тій, що була за часів незалежної влади їхніх царів. Олександр приніс жертви в храмі Божому, але зробив це не з істинного благочестя, а керуючись нечестивим марнославством, вважаючи, що істинного Бога можна вшановувати нарівні з фальшивими богами. Згодом Птолемей Лаг, як згадувалося раніше, після смерті Олександра вивів з Іудеї до Єгипту багатьох полонених, яких згодом його наступник Птолемей Філадельф звільнив. Завдяки останньому з’явилося Писання Сімдесяти перекладачів. Пізніше Іудея пережила потрясіння, викликані війнами, описаними в Маккавейських книгах. Згодом вона перейшла під владу Птолемея Епіфана, царя Олександрійського, а пізніше — Антіоха, царя Сирійського, який жорстокими утисками примушував іудеїв вшановувати ідолів. Тоді їхній храм був осквернений язичницькими святотатницькими обрядами. Але їхній вождь, доблесний Іуда Маккавей, вигнав полководців Антіоха й очистив храм від усякої ідолопоклонницької скверни.

Через деякий час первосвящеником в результаті інтриг став Алкім, який, не належачи до священицького роду, зайняв цю посаду незаконно. Після майже п’ятдесяти років, протягом яких іудеї жили відносно благополучно, але без миру, Аристовул став першим, хто надів діадему, ставши водночас царем і первосвящеником. До нього, з часу повернення з Вавилонського полону та відновлення храму, іудеї не мали царів, а лише вождів або князів. Царя, однак, можна назвати й князем через його верховну владу, і вождем, як керівника війська, проте не всі князі чи вожді є царями, як був Аристовул. Його наступником став Олександр, який теж був царем і первосвящеником, але, за чутками, правив з великою жорстокістю. Після Олександра іудеями правила його дружина Олександра, правління якої відзначилося початком ще тяжчих лих для народу. Бо сини її, Аристовул і Гіркан, ведучи між собою боротьбу за владу, призвали в Ізраїль римські сили; точніше, Гіркан попросив у них допомоги проти свого брата.

Рим, підкоривши Африку і Грецію, розширював свою владу на інші частини світу, але, здавалось, не міг підтримувати власну міць, немов знесилюючись від своєї величі. Внаслідок цього держава потрапила у вир внутрішніх заколотів, союзницьких та громадянських воєн, які виснажили її до того ступеня, що постала потреба змінити лад і перейти під управління царів. Славетний римський полководець Помпей, увійшовши з військом до Іудеї, захопив місто, зайшов у храм, але не з молитовною побожністю, а як переможець, що наругається над святинею. Він проник навіть у святая святих, куди дозволено входити лише первосвященику. Затвердивши Гіркана на посаді первосвященика та поставивши над переможеним народом наглядача Антипатра, Помпей відправив Аристовула в кайданах до Риму. Відтоді іудеї стали данниками Риму. Згодом Кассій пограбував і храм. Пізніше іудеї зазнали нового приниження під владою царя-чужинця Ірода, за правління якого народився Христос. Це стало здійсненням повноти часів, передбаченої пророчим Духом через патріарха Якова: «Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йо­му покірність народів» (Бут. 49:10).

Отже, іудеї не переставали мати князів з іудеїв аж до Ірода, який став для них першим чужоземним царем. Але настав час, коли мав з’явитися Той, Кому була обіцяна Новим Завітом спадщина, – Той, Хто стане сподіванням усіх народів. Однак народи не могли б очікувати Його славного пришестя для звершення суду, як сподіваються нині, якби спочатку не увірували в Нього, Котрий прийшов прийняти суд у приниженні й терпінні.

Глава ХLVI. Про народження нашого Спасителя, внаслідок чого Слово стало плоттю, і про розсіювання іудеїв серед усіх народів, як було передбачено пророками

Отже, коли в Іудеї царював Ірод, а в римлян, зі зміною державного ладу, імператором був Август Цезар, з яким у світі настали часи спокою, згідно з пророцтвом, яке передувало пророцтву (Мих. 5:2), у Вифлеємі Іудейському народився Христос як видима людина – від людини Діви, а як Бог сокровенний – від Бога Отця. Адже пророк провіщав: «Ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і наречуть ім’я Йому: Еммануїл» (Іс. 7:14; Мф. 1:23; Лк. 1:31). На доказ Своєї божественної природи Він звершив багато чудес, про деякі з яких, у межах необхідного для проповіді про Нього, розповідає Євангельське писання. Перше з цих чудес полягає в Його дивовижному народженні, а останнє — у вознесінні на небо з тілом, яке воскресло з мертвих.

Іудеї, які вбили Його і не захотіли в Нього увірувати, хоча Йому належало померти і воскреснути, були розгромлені Римом найгіршим чином. Вони були вигнані зі свого царства, де вже правили чужинці, і розсіяні по всьому світу (бо вони є скрізь). Однак через свої Писання вони служать для нас свідченням того, що пророцтво про Христа — це не наша вигадка. Багато з них, глибше занурюючись у зміст цих пророцтв, увірували в Нього, і до страждання, особливо ж , після Його воскресіння; це ті, про яких було передбачено: «Бо хоч би народу в тебе, Ізраїле, було стільки, скільки піску морського, тільки залишок його навернеться» (Іс. 10:22). Але інші залишаються засліпленими; про них сказано: «Нехай буде трапеза їхня тенетами їм, і мирна вечеря — пасткою. Нехай потемніють очі їхні, щоб не бачили, і спини їхні назавжди зігни» (Пс. 68:23-24).

Таким чином, у той час, як нашим писанням іудеї не вірять, на них самих виконуються їхні власні, які вони читають сліпими очима. Або, можливо, хтось скаже, що християни вигадали ті пророцтва про Христа, що приписуються імені сивіли чи когось іншого, якщо це справді пророцтва, які не належать народу Ізраїльському? Але для нас достатньо й тих, що містяться в кодексах наших супротивників. Ми переконані, що вони розсіяні серед усіх народів, де тільки поширюється Христова Церква, саме заради свідчення про ці пророцтва — свідоцтво, яке вони дають нам всупереч своїй волі, маючи й зберігаючи ті ж самі кодекси. Адже в псалмах, які читають і вони самі, міститься щодо цього пророцтво у словах: «Ти — Бог мій, і милість Твоя попередить мене. Бог дасть мені перемогу над ворогами моїми. Не убивай їх, щоб люди не забули Закону Твого. Розвій їх силою Твоєю» (Пс. 58:11-12). Таким чином, Бог явив Церкві на її ворогах — іудеях благодать Свого милосердя, бо, як каже апостол, їхнє падіння стало порятунком для язичників (Рим. 11:11). Він їх не вбиває, тобто не позбавляє їхньої сутності як іудеїв, хоча вони й переможені та пригноблені римлянами, з тією самою метою, щоб, не забуваючи закону Божого, вони були свідченням про те, що ми проголошуємо. Тому було недостатньо сказати: «Не убивай їх»; але ще й додано: «Розвій їх», бо, якби іудеї зі своїм свідченням Писань залишалися лише у своїй землі, а не були розпорошені повсюдно, то Церква, що поширена по всіх куточках землі, не могла би мати їх серед усіх народів свідками тих пророцтв, які були виголошені про Христа.

Глава ХLVII. Чи були до християнства поза ізраїльським народом такі, що належали б до общини Небесного Граду

На додаток ми готові згадати про будь-якого іноземця, тобто такого, що не належить за своїм походженням до Ізраїлю і чиї пророчі слова не були прийняті до канону священних Писань цього народу, якщо у нього читається будь-яке пророцтво про Христа, і звістка про це дійшла або ще дійде до нашого відома. Це згадування не викликане необхідністю, ніби без такого іноземця відчувалася б нестача, а радше тому, що немає жодної підстави виключати можливість того, що і серед інших народів були люди, яким було відкрито це таїнство. Вони могли бути, певним чином, зацікавлені до його проповіді, будучи або причетними до тієї самої благодаті, або, залишаючись далекими від неї, отримали це знання через злих ангелів, які, як відомо, визнавали Христа, який прийшов, тоді як іудеї Його не пізнали.

І самі іудеї, гадаю, не наважаться стверджувати, що відтоді, як з’явилася відгалузь Ізраїлю після позбавлення первородства його старшого брата, ніхто, крім ізраїльтян, не мав доступу до Бога. Хоча народу, який називався б народом Божим, дійсно не було іншого, все ж серед інших народів були люди, які належали не до земного, а до небесного граду, до числа істинних ізраїльтян, громадян небесної вітчизни. І цього іудеї заперечувати не можуть. Якщо ж вони наважаться це робити, їх легко викрити, звернувшись до святого і дивовижного мужа Іова. Він не був ні тубільцем, ні навіть прозелітом, тобто прибульцем Ізраїльського народу, а походив із народу Ідумейського, серед якого народився й помер. Божественне Писання так вихваляє його, що стає очевидним: жоден з його сучасників не дорівнював йому в праведності та благочесті (Йов. 1; Єз. 14:20).

Хоча вказівок на час життя Іова в хроніках і не знаходимо, проте з його книги, яку ізраїльтяни через його праведність включили до канону, можна зробити висновок, що він жив на три покоління пізніше за Ізраїля. Я переконаний, що це було влаштовано Божественним Промислом, щоб ми знали: і серед інших народів могли бути люди, які жили за Богом і догоджали Йому, належачи до небесного Єрусалима. А бути таким міг лише той, кому від Бога було відкрито єдиного Посередника між Богом і людьми — Людину Христа Іісуса, про майбутній прихід Якого у плоті давнім святим було дано пророцтво, так само як нам сповіщено про те, що вже здійснилося. Ця єдина віра через Нього вела й веде всіх передвизначених до Бога в град Божий, у дім Божий, у храм Божий.

Але всякі пророцтва про благодать Божу через Христа Іісуса, сказані іншими, можуть вважатися вигаданими християнами. Тому, щоб переконати будь-кого з чужинців, якби вони почали розмірковувати над цим питанням, і зробити їх нашими, якщо вони виявляться розсудливими, найнадійніший засіб — це наводити ті божественні пророцтва про Христа, що містяться в кодексах іудеїв. Адже з їхнім вигнанням з вітчизни та розсіянням по всьому світу для свідчення про ці пророцтва повсюдно зросла Христова Церква.

Глава ХLVIII. Про те, що пророцтво Аггея, який провістив, що буде дім Божий славніший за попередні, виповнилося не на відновленому храмі, а на Церкві Христовій

Цей дім Божий набагато славніший за той, перший, який був побудований з дерева, каменю та інших дорогоцінних матеріалів і металів. Таким чином, пророцтво Аггея справдилося не у відновленні того храму. Бо від часу свого відновлення храм той ніколи не мав такої слави, яку мав він за часів Соломона; навпаки, як виявляється, слава того храму спершу через припинення пророцтв, а потім і через великі лиха самого народу применшилася аж до остаточного його зруйнування, яке було здійснене римлянами, як показує це сказане нами вище. Тим часом цей дім Божий, що належить Новому Завіту, настільки в усіх відношеннях славніший, наскільки кращими є ті живі камені, віруючі й відроджені, з яких він будується. Під виглядом відновлення того храму він зображується тому, що саме оновлення цієї будівлі пророчою мовою символізує інший Завіт, званий Новим.

Таким чином, у словах, які Бог виголосив у згаданому пророцтві: «І на місці цім Я дам мир» (Ог. 2:9), під цим слід розуміти місце, яке позначається; а оскільки відновлене місце вказує на Церкву, яку мав заснувати Христос, то слова: «І на місці цім Я дам мир» потрібно розуміти так: «Дам мир у тому місці, яке цим місцем означується». Бо все, що означає, представляється певним чином уособленням тих предметів, які воно позначає, як, наприклад, у словах апостола: «Камінь же був Христос» (1Кор. 10:4); бо камінь той, про який це сказано, безсумнівно означав Христа. Отже, слава цього новозавітного дому більша, ніж слава дому колишнього, старозавітного, а з’явиться вона більшою тоді, коли він буде освячений. Тоді «прийде Бажаний усіма народами» (Ог. 2:8), як читається в єврейському (кодексі). Бо до Свого пришестя Він ще не був бажаним усіма народами: кого вони повинні були бажати, вони ще не знали, ще не вірували в Нього. Тоді, за перекладом Сімдесяти (цей зміст їхнього перекладу теж пророчий), «прийдуть вибрані» Господом «від усіх народів». Бо тоді справді прийдуть тільки обрані, про яких говорить апостол: «Він вибрав нас у Ньому раніше створення світу» (Еф. 1, 4). Адже і сам Спаситель, сказавши: «Багато званних, та мало вибраних» (Мф. 22:14), бажав цим показати, що той дім, який не боятиметься вже жодної руйнації, будується не з тих, котрі, будучи покликані, шанують Його так, що бувають прогнаними, а з обраних. У теперішній же час, коли в Церкві залишаються ще й ті, яких Він відокремить, немовби очистить тік, слава цього дому не є ще такою, якою вона з’явиться тоді, коли кожен, хто перебуватиме в ньому, перебуватиме вічно.

Глава XLIX. Про рівнодушне збільшення складу Церкви, в якій у теперішньому віці до обраних домішується багато хто із відкинутих

Отже, у цьому злому віці, у ці важкі дні, коли Церква досягає майбутньої слави через нинішнє приниження, зростає під впливом страхів, терпить муки скорбот, несе тягар подвигів і протистоїть небезпеці спокус, знаходячи радість лише в надії, якщо радіє правильно, – до добрих домішується багато відкинутих. Усі вони з’єднуються, немов у євангельському неводі (Мф. 13:47), і перебувають у нинішньому світі, як у морі, рівною мірою захоплені цими сітками, доки не досягнуть берега, де злі будуть відокремлені від добрих, і в добрих, як у Своєму храмі «Бог буде все у всьому» (1Кор. 15:28). Тому ми признаємо здійсненим нині Його слово, яке прорік Він у псалмах: «Як багато створив Ти чудес Твоїх для нас… хотів би я говорити і перелічити, але вони перевищують всяке число» (Пс. 39:6). Це і відбувається відтоді, як спочатку вустами Свого предтечі, Іоанна, а потім і власними Він сповістив, промовляючи: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 3:2,4:17).

Він обрав учнів, яких назвав апостолами (Лк. 6:13), з-поміж людей низького походження, незнатних і ненавчених, щоб усе велике, що було в них і чинилося ними, здійснював у них і через них саме Він. Серед цих учнів був і той, чиєю злістю добрим образом Він скористався для виконання плану Своїх страждань, залишивши Своїй Церкві приклад терпимості до злих. Посіявши насіння святого Євангелія настільки, наскільки це було можливо під час Його тілесної присутності, Він постраждав, помер і воскрес, показавши Своїми стражданнями, як слід терпіти за істину, а воскресінням – на що маємо сподіватися у вічності. Через пролиту кров Він відкрив шлях до піднесеного таїнства відпущення гріхів.

Протягом сорока днів Він навчав Своїх учнів на землі, потім на їхніх очах вознісся на небо й через десять днів послав обіцяного Святого Духа. Коли Дух Святий зійшов на вірян, сталося величне й символічне знамення: кожен із них почав говорити мовами всіх народів. Це знаменувало єдність католицької Церкви, покликаної поширитися серед усіх народів і говорити всіма мовами.

Глава L. Щодо проповіді Євангелія, яка стала славнішою і могутнішою внаслідок страждання проповідників

Після цього, згідно з пророцтвом: «Від Сиону вийде закон, і слово Господнє— з Єрусалима» (Іс. 2:3), і згідно з пророцтвами Самого Господа Христа, коли Він Своїм приголомшеним учням відкрив «розум до розуміння Писань. І сказав їм: так написано і так належало постраждати Христу, і воскреснути з мертвих на третій день, і щоб в ім’я Його проповідувалося покаяння і прощення гріхів між усіма народами, починаючи від Ієрусалима» (Лк. 24:45-47), і коли знову, на їхнє запитання про час Його другого пришестя, Він сказав: «Не ваше діло знати часи і строки, які Отець поклав у Своїй владі, але ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий; і будете Мені свідками в Ієрусалимі та по всій Іудеї і Самарії та аж до краю землі» (Діян. 1:7-8); Церква спершу вийшла за межі Єрусалима, коли з’явилося чимало віруючих в Іудеї та Самарії, поширилася і серед інших народів завдяки проповідникам Євангелія, яких, як світильники, Він підготував словом і запалив Духом Святим. Він говорив їм: «Не бійтесь тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10:28). Щоб страх не охолодив їхніх сердець, вони палали вогнем любові. Далі, як через них, які бачили й чули Його і до страждань, і після воскресіння, так і після їхньої смерті, через їхніх наступників Євангеліє проповідувалося по всьому світу. Це відбувалося серед жорстоких переслідувань, численних мук і страти мучеників, які підтверджували божественні знамення, дива, різні прояви сили й дари Святого Духа. Так язичницькі народи, увірувавши в Того, Хто був розіп’ятий заради їхнього спасіння, з християнською любов’ю почали шанувати кров мучеників, яку колись проливали з диявольською жорстокістю. Навіть самі царі, чиї закони спустошували Церкву, врешті-решт спасительно скорилися імені, яке раніше намагалися завзято стерти з лиця землі. Вони почали переслідувати фальшивих богів, заради яких колись гнали почитателів істинного Бога.

Глава LI. Про те, що кафолічна віра зміцнюється і від єретичних розбіжностей у вірі

Але диявол, бачачи, що храми демонів порожніють і людський рід тягнеться до імені Визволителя і Посередника, звів єретиків, які, прикриваючись ім’ям християн, протидіють самому християнському вченню. Наче в граді Божому їх можуть терпіти спокійно, не вживаючи жодних заходів, подібно до того, як у граді змішання терплять філософів, що проголошують різні й навіть суперечливі думки! Ті ж, хто в Церкві Христовій сповідує щось шкідливе й хибне, і коли заходи, спрямовані на виправлення їхніх думок, викликають у них впертий опір, а вони відмовляються полишити свої шкідливі й згубні вчення, стають єретиками. Покинувши Церкву, вони поповнюють лави її «ворогів», що створюють їй нові труднощі.

Таким чином, своїм злом вони приносять істинним членам Церкви Христової навіть користь, тому що Бог і зло вживає на благо і «тим, які люблять Бога… усе сприяє для блага» (Рим. 8:28). Усі вороги Церкви, якою б помилкою чи злістю вони не були засліплені й спотворені, якщо отримують владу завдавати їй тілесної шкоди, сприяють її терпінню, а якщо виступають проти неї лише своїм способом мислення, розвивають її мудрість. Оскільки ворогів слід любити, вони також стають вправою для її прихильності або навіть добродійності, коли до них звертаються з переконливим словом учення чи загрозою дисципліни. Таким чином, диявол, князь нечестивого граду, висуваючи свої знаряддя проти граду Божого, що мандрує цим світом, не здатний завдати йому жодної справжньої шкоди. Божественний Промисел дає цьому граду і благоденство для втіхи, щоб лихо не зломило його, і нещастя для випробування, щоб благоденство не зіпсувало його. Ці обставини врівноважуються так, що саме з цього граду, а не звідкись іще, походить відомий возглас псалма: «Коли ж намножувалися скорботи в серці моїм, Твоя втіха насолодою наповнювала душу мою» (Пс. 93:19). Звідси ж і слова апостола: «Утішайтесь надією; в скорботах будьте терпеливі» (Рим. 12:12).

Бо і сказане тим самим учителем: «Та й усі, бажаючі жити побожно в Христі Іісусі, будуть гнані» (2Тим. 3:12), Це можна застосувати до будь-яких часів. Адже хоча відомі періоди, коли зовнішні вороги не лютують, час видається спокійним, а інколи й справді таким є, приносячи значну розраду, особливо для слабких, усе ж навіть тоді всередині Церкви знаходиться багато таких, хто своїми розбещеними звичаями завдає страждань людям, які живуть благочестиво. Через таких осіб хулиться ім’я християнської католицької віри, що є надзвичайно дорогим для тих, хто прагне благочестиво жити у Христі. Це завдає їм ще більшого смутку, адже через недобру поведінку «домашніх» це ім’я не настільки улюблене, як того бажають їхні благочестиві серця.

Самі єретики, які мають ім’я християн, користуються таїнствами, Писанням і сповіданням віри, завдають великого смутку серцям благочестивих. З одного боку, через їхню розбіжність у думках багато хто з тих, хто прагне бути християнами, опиняється в нерішучості. З іншого боку, багато хто хулить, використовуючи їх як привід для зневаги до християнського імені, оскільки єретики теж називають себе християнами. Через існування таких розбещених звичаїв і оман ті, хто прагне жити благочестиво у Христі, зазнають гонінь, хоч і не в тілі, а в серці. Тіла їхні можуть не страждати від нападів чи мук, але їхнє серце терпить біль і тягар цих гонінь. Саме тому сказано: «Коли ж намножувалися скорботи в серці моїм», а не «в теле моем». Але з іншого боку, оскільки обітниці Божі вважаються непорушними, і оскільки апостол говорить: «Пізнав Господь Своїх; бо кого Він передбачив, тим і наперед визначив бути подібними до образу Сина Свого» (2Тим. 2:19; Рим. 8:29); і ніхто з них не може загинути, то в псалмі сказано далі: «Твоя втіха насолодою наповнювала душу мою». Сама ця скорбота, що виникає в серцях благочестивих людей, які страждають через вчинки злих або фальшивих християн, приносить користь тим, хто сумує, адже її джерелом є любов. Саме вона спонукає не бажати ані загибелі цих людей, ані їхніх перешкод на шляху до спасіння інших. Зрештою, великою радістю для благочестивих є їхнє виправлення, яке приносить таку ж велику втіху, як колись велике засмучення через їхню загибель. Так у цьому віці, у ці важкі дні, Церква, починаючи від часів тілесної присутності Христа і Його апостолів, від самого Авеля, першого праведника, убитого нечестивим братом, і аж до кінця теперішнього віку, продовжує свій шлях. Вона поширюється, здійснюючи мандрівку серед гонінь від світу й утіх від Бога.

Глава LII. Чи слід думати, як думають дехто, що після десяти гонінь, що були, не буде вже жодного, окрім одинадцятого, що має бути під час самого антихриста

Тому я не вважаю правильним говорити чи вірити, як це здається або здавалося деяким, що Церква до приходу антихриста більше не зазнає гонінь, окрім тих десяти, які вже були, і що одинадцятим і останнім стане гоніння від антихриста. Бо першим гонінням вважають те, яке було від Нерона, друге – від Доміціана, третє – від Траяна, четверте – від Антоніна, п’яте – від Севера, шосте – від Максиміна, сьоме – від Декія, восьме – від Валеріана, дев’яте – від Авреліана, десяте – від Діоклетіана і Максиміліана. Оскільки єгипетських страт, перш ніж народ Божий почав виходити з Єгипту, було десять, то вважають, що їх потрібно розуміти в тому сенсі, що останнє гоніння антихриста відповідатиме одинадцятій страті, коли єгиптяни, що вороже гналися за євреями, загинули в Червоному морі, тим часом як народ Божий переходив через нього суходолом. Але я не думаю, щоб ті події в Єгипті пророчо прообразовували гоніння; хоча ті, хто так думає, з удаваною витонченістю і проникливістю зіставляють кожну страту з кожним із гонінь, але не за пророчим Духом, а за здогадкою людського розуму, який іноді доходить до істини, але нерідко й обманюється.

Справді, що скажуть ті, хто так думає, про те гоніння, під час якого був розіп’ятий сам Господь? До якого числа вони його зарахують? Чи, можливо, вважають, що його слід виключити, оскільки треба враховувати гоніння, спрямовані проти тіла, а не те, що було звернено проти самої Глави, коли ця Глава була вбита? А що вони скажуть про те гоніння, яке після вознесіння Христа на небо відбувалося в Єрусалимі, коли блаженного Стефана було побито камінням; коли Якова, брата Іоанна, було усічено мечем; коли апостола Петра засуджено до страти, а потім поміщено до в’язниці, звідки його визволив ангел; коли брати втекли з Єрусалима; коли Савл, який згодом став апостолом Павлом, спустошував Церкву; коли і сам він, уже проповідуючи ту саму віру, яку гнав, перетерпів те, що робив сам, і в Іудеї, і серед інших народів, де з палкою ревністю проповідував Христа? Чому ж вони думають, що слід починати з Нерона, коли до часу Нерона Церква зросла серед найжорстокіших гонінь, про які говорити докладно було б занадто довго? Якщо ж вважають, що потрібно брати до уваги гоніння, вчинені царями, то Ірод, який після вознесіння Господа на небо влаштував найжорстокіше гоніння, був також царем.

Крім того, яку відповідь дадуть вони про Юліана, якого також не зараховують до числа десяти царів? Хіба він не гнав Церкву? Адже саме він заборонив християнам навчати й вивчати вільні науки. При ньому Валентиніан старший, який після нього став третім імператором, виявився сповідником християнської віри і був позбавлений військової посади за свої переконання. Я вже мовчу про те, що він міг би зробити в Антіохії, якби не найвірніший і наймужніший юнак, який, будучи першим серед багатьох, схоплених для тортур, витримав увесь страждання протягом усього дня. Цей юнак, співаючи псалми під час катувань, проявив дивовижну твердість і спокій, що нагадало Юліану про його власні страхи. Ця незламність породила в імператорі страх перед тим, що решта християн, наслідуючи такий приклад, можуть остаточно зганьбити його. Нарешті, на нашій уже пам’яті брат вищезгаданого Валентіана, аріанин Валент, хіба не спричинив спустошення в католицькій Церкві жорстоким гонінням у східних країнах?

Далі, чи розумно не брати до уваги тієї обставини, що Церква, яка всюди плодоносить і зростає, може в деяких народів терпіти від царів гоніння, коли в інших народів не терпить? Чи, можливо, не слід вважати гонінням те, що цар переслідував у Готії християн з дивовижною жорстокістю в той час, коли там були самі православні, з яких вельми багато хто увінчався мучеництвом, як про це ми чули від частини братії, які тоді були ще дітьми і чітко згадували, що самі бачили це? А недавно в Персії? Хіба не лютувало там на християн гоніння (якщо воно не триває й зараз) такою мірою, що дехто, втікши звідти, прибув навіть до римських міст? Розмірковуючи про ці та подібні до них обставини, я думаю, що не слід обмежувати відомим числом гоніння, яких повинна зазнавати Церква. Але з іншого боку, не менш нерозважливо і стверджувати, що будуть і ще від царів якісь гоніння, крім того останнього, щодо якого не сумнівається жоден християнин. Тож залишимо питання відкритим і лише зауважимо, що стверджувати щось одне з двох було б справою сміливою і навіть зухвалою.

Глава LIII. Про часи останнього гоніння

Зазначене останнє гоніння, яке має бути від антихриста, припинить Своєю появою сам Іісус. Бо написано, що Він «уб’є (беззаконника) духом уст Своїх і знищить явленням пришестя Свого» (2Сол. 2:8). Часто запитують: «Коли це буде?» Питання абсолютно недоречне! Якби нам потрібно було знати про це, то кому краще, як не Самому вчителеві Богові, повідомити про це учням, які запитували Його? А вони не мовчали тоді перед Ним, але запитували Його, промовляючи: «Не в цей час, Господи, відновлюєш Ти царство Ізраїлю? Він же сказав їм: не ваше діло знати часи і строки, які Отець поклав у Своїй владі» (Діян. 1:6-7). Не про годину, день чи рік, а саме про час запитували вони, коли отримали цю відповідь. Тому марно було б намагатися розрахувати й визначити кількість років, які залишаються цьому вікові, якщо з уст Істини ми чуємо, що знати це не належить нам. Деякі припускали, що від вознесіння Господа до Його останнього пришестя мине чотириста років, інші — п’ятсот, а ще інші говорили навіть про тисячу років. На яких підставах кожен із них обґрунтовує свою думку, досліджувати і затратно за часом, і непотрібно. Вони спираються на людські здогадки, не наводячи жодних беззаперечних доказів із авторитету канонічного Писання. Усім їм, хто гадає, рахуючи на пальцях, розв’язує їх і закликає до спокою Той, Хто говорить: «Не ваше діло знати часи і строки, які Отець поклав у Своїй владі».

Проте, оскільки цей вислів євангельський, немає нічого дивного в тому, що він не став перепоною для шанувальників багатьох і хибних богів вигадувати, на основі відповідей демонів, яких вони вважають богами, ніби визначений час існування християнської релігії. Коли вони побачили, що не можуть знищити її численними і жорстокими гоніннями, і навіть більше того, що саме завдяки їм християнська релігія досягає дивовижного зростання, то вигадали дивовижні грецькі вірші, які нібито були проголошені згори одному з тих, хто звертався до оракула. У цих віршах вони зображають Христа невинним у злочині цього нібито святотатства, але додають, що Петро за допомогою чаклунства зробив так, щоб ім’я Христа шанували протягом трьохсот шістдесяти п’яти років, і що, після завершення цього періоду, це шанування нібито негайно припиниться.

О, розум людей учених! О, освічені уми, здатні вірити про Христа те, чого самі не хочете бачити в Ньому! Невже учень Його, Петро, не навчився від Нього жодного магічного мистецтва, але, визнаючи невинність Вчителя, сам нібито став Його чарівником і, використовуючи свої знання, захотів, щоб ім’я Христа шанувалося більше, ніж його власне, – завдяки його магічному мистецтву, його зусиллям, поневірянням і, зрештою, його пролитій крові? Якщо, на їхню думку, Петро-чарівник домігся того, щоб світ полюбив Христа, то що зробив невинний Христос, щоб Петро так полюбив Його? Нехай вони самі відповідають на це запитання! Нехай зрозуміють, якщо здатні, що це була справа надприродної благодаті: світ полюбив Христа заради дару вічного життя, яке Він обіцяв, і полюбив Його навіть настільки, щоб прийняти тимчасову смерть заради Нього.

Та що ж це за боги, які здатні пророкувати подібні речі, але безсилі їх уникнути, дозволяючи одному чарівникові та одному магічному злодіянню підкорити їхню волю? Адже, за їхніми розповідями, це чарівництво супроводжувалося жахливим обрядом, під час якого було вбито однорічного хлопчика, роздерто на шматки та поховано, – і все це заради якогось марного ритуалу. І ось ці боги, як стверджують, настільки піддалися впливу, що допустили довготривале поширення ворожої їм секти, яка не лише вистояла під ударами численних гонінь, а й, виявивши неймовірне терпіння, перемогла їх, поваливши ідолів, зруйнувавши храми, знищивши культ і оракулів. Що це за бог, – не наш, звісно, а їхній, – який або піддався спокусі такого злодіяння, або змушений був підтримувати все це? Бо, якщо вірити тому, що стверджують ті вірші, Петро не приписував своїх магічних дій якомусь демонові, а Богу. Але що ж це за бог, яким вони уявляють собі Христа, але зовсім не визнають Його таким, яким Він є насправді?

Глава LIV. Про надзвичайно нісенітну брехню язичників, ніби християнська релігія існуватиме впродовж трьохсот шістдесяти п’яти років

Я міг би навести ще безліч подібних прикладів, якби не той факт, що визначений вигаданим пророцтвом рік, якому так легковажно повірили, вже давно минув. Відтоді, як шанування імені Христа було встановлено через Його тілесну присутність і діяльність апостолів, минуло вже значно більше трьохсот шістдесяти п’яти років. Чи потрібно ще шукати якісь інші підтвердження брехливості цього пророцтва? Ми не будемо вважати початком християнської релігії саме Різдво Христове, адже як немовля і отрок Він ще не мав учнів. Безсумнівно, поширення Його вчення і становлення християнської релігії розпочалося після Його хрещення від Іоанна в річці Іордан. Саме цей момент знаменував початок Його відкритого служіння, про що й було пророковано: «І заволодіє від моря до моря, і від ріки — до краю землі» (Пс. 71:8). Але оскільки до Його страждання і воскресіння віра ще не була призначена для всіх, це призначення вона отримала саме через воскресіння Христа (про це ясно говорить апостол Павел афінянам: «Залишаючи часи невідання, Бог нині повеліває всім людям усюди покаятися; бо Він визначив день, в який праведно судитиме всесвіт, за посередництвом наперед визначеного Ним Мужа, подавши свідчення всім через воскресіння Його з мертвих» (Діян. 17:30-31); тому воскресіння Христа найдоречніше взяти за відправну точку для вирішення цього питання, особливо тому, що саме тоді був дарований Святий Дух. Це сталося, як і повинно було, після воскресіння Христа, у тому граді, звідки мав розпочатися другий закон, тобто Новий Завіт. Адже перший закон, який називається Старим Завітом, був даний через Мойсея на горі Синай. А про закон, який мав бути даний через Христа, було пророковано: «Від Сиону вийде закон, і слово Господнє— з Єрусалима» (Іс. 2:3). Тому і Сам Він сказав, що покаяння повинно бути проповідувано всім народам, починаючи від Єрусалима (Лк. 24:47).

Отже, саме в Єрусалимі розпочалося шанування цього імені, засноване на вірі в розіп’ятого і воскреслого Христа Іісуса. Тут ця віра спалахнула яскравим полум’ям, і тисячі людей, які звернулися з дивовижною швидкістю до імені Христа, продали своє майно для роздачі бідним. Вони, керуючись святою рішучістю і полум’яною любов’ю, прийняли добровільну бідність і підготувалися боротися за істину до смерті серед лютих іудеїв, спраглих до крові. Але боролися вони не озброєною силою, а терпінням, яке виявилося сильнішим за будь-яке насилля. Якщо все це сталося без будь-якого магічного мистецтва, то чому ж не повірити, що те саме могло статися і в усьому світі завдяки тій самій божественній силі, якою це здійснилося в Єрусалимі? Якщо ж навернення такої безлічі людей до шанування імені Христа в Єрусалимі після того, як ще більша безліч або брала участь у розп’ятті, або насміхалася з Нього, сталося, як вони стверджують, через чаклунство Петра, то саме з цього року і слід починати відлік тих горезвісних трьохсот шістдесяти п’яти років.

Христос помер у час консульства двох Гемінів, у восьмий день квітневих календ. На третій день Він воскрес, як це засвідчують апостоли, які були очевидцями. Через сорок днів після воскресіння Христос вознісся на небо, а ще через десять днів, на п’ятдесятий день після воскресіння, Він послав Святого Духа. Саме тоді, завдяки проповіді апостолів, увірувало три тисячі людей. Цей момент і став початком вшанування Його імені, як ми віримо і як свідчить істина, хоча противники приписують це магічному мистецтву Петра. Невдовзі після цього, внаслідок чуда, що сталося, – зцілення чоловіка, який від утроби матері був кульгавим і сидів при дверях храму, просячи милостиню, – увірували ще п’ять тисяч людей. Петро в ім’я Іісуса Христа, велів йому встати і ходити, що й сталося. Після цього Церква почала швидко зростати завдяки постійному припливу нових віруючих. Отже, початок цього року визначається днем, коли був посланий Дух Святий, а саме травневими ідами. Якщо перерахувати наступні консульства, то триста шістдесят п’ять років виповнилися в ті самі травневі іди за консульства Гонорія і Євтихіана.

У наступному році, за консульства Манлія Феодора, коли, згідно з тим вигаданим пророцтвом демонів або людською вигадкою, християнська релігія мала б припинити своє існування, події у світі засвідчили зворотне. Наприклад, у славнозвісному африканському місті Карфагені коміти імператора Гонорія, Гауценцій і Іовій, у чотирнадцятий день квітневих календ, зруйнували язичницькі храми й розтрощили ідолів. Хто не бачить, наскільки з того часу й до сьогодні, протягом майже тридцяти років, зросло шанування імені Христа. Особливо це стало помітним після того, як багато людей, розчарувавшись у згаданому пророцтві, яке виявилося порожнім і безглуздим, навернулися до християнської віри. Ми, будучи християнами, віримо не в Петра, а в Того, у Кого вірив і Петро. Ми навчаємося з проповіді Петра про Христа, а не піддаємося якимось вигаданим чарам. Наша віра ґрунтується не на чаклунстві, а на благодіяннях Христа, Який був наставником Петра у вченні про вічне життя і є також нашим наставником.

Але завершимо, нарешті, цю книгу, у якій ми розглядали та, як здається, достатньо ясно показали, якими є смертні результати двох градів — небесного і земного, що від початку й до кінця залишаються перемішаними між собою. Земний град створював для себе фальшивих богів, яких лише бажав, — із будь-чого, навіть із людей, — і служив їм через жертвоприношення. Небесний же град, який мандрував по землі, не створював таких богів, бо сам був створений істинним Богом і Йому одному приносив справжнє жертвоприношення. Проте обидва гради, незважаючи на різницю віри, надії та любові, або користуються однаковими тимчасовими благами, або однаково зазнають тимчасових нещасть, доки на останньому суді не будуть відокремлені один від одного, і кожен із них не отримає свого вічного завершення, якому не буде кінця. До роздумів про ці остаточні долі обох градів ми зараз і перейдемо.

* * *

¹⁷⁹ Virg. A_Eneid lib. VIII. v. 321–325

¹⁸⁰ Virg. Eclog. V. v. 11.

¹⁸¹ A_Eneid lib. v. 767.

¹⁸² Lupas.

¹⁸³ Oracula Sibyllina 8:217–243.

¹⁸⁴ In medio duorum animalium cognosceris, і далі в цьому ж вірші: «Коли наблизяться роки, ти будеш пізнаний; коли настане час, ти з’явишся».