У цій книзі йдеться про долю Града Божого за часів царів і пророків, від Давида до Христа, і викладено пророцтва того часу про Христа і про церкву, занесені до священних книг.

Глава I. Про часи пророків

Ми знаємо, що сімені Авраама повинен бути зобов’язаний своїм існуванням по плоті народ Ізраїльський, а по вірі — всі народи. Як здійсняться ці обітниці Божі, дані Авраамові, покаже «град Божий» своїми долями в порядку часів. Оскільки попередню книгу ми довели до царювання Давида, то тепер, почавши з того ж царювання, торкнемося подальшого, наскільки це видається потрібним для розпочатої праці.

Отже, весь цей час, відтоді, як почав пророкувати святий Самуїл, і доти, доки народ Ізраїлю було виведено в полон до Вавилонії, і доти, доки, після повернення ізраїльтян, згідно з пророцтвом святого Єремії, через сімдесят років з полону, було відновлено «дім Божий», — увесь цей час є часом пророків. Бо хоча ми небезпідставно можемо називати пророками і самого патріарха Ноя, за часів якого була винищена потопом земля, і інших, що були раніше і після до того часу, коли в народі Божому з’явилися царі, беручи до уваги те майбутнє, яке стосується «граду Божого» та «царства небесного», яке вони або якимось чином передбачили, або провіщали: а особливо маючи на увазі, що деякі з них буквально цим ім’ям і називаються в Писанні, як, наприклад, Авраам (Бут. 20:7) або Мойсей (Повт. 34:10). Однак днями пророків особливо і переважно називається той час, з якого почав пророкувати Самуїл, який спочатку помазав на царство Саула, а коли той був відкинутий, помазав за велінням Божим і самого Давида, від племені якого послідували й інші царі, доки така послідовність їх повинна була зберігатися.

Але якби я захотів згадати все, що було передбачено про Христа пророками в той період, коли «град Божий» переживав ці часи, а його члени безперервно вмирали та народжувалися нові, довелося б говорити надто багато. Це тому, що Писання, яке на перший погляд подає хронологічний виклад діяльності царів, їхніх справ і долей на суто історичному ґрунті, при глибшому дослідженні за допомогою Духа Божого виявляється таким, що має не меншу мету провіщати майбутнє, ніж сповіщати минуле. І кому, хто бодай трохи над цим задумувався, не зрозуміло, яка складна й велика праця знадобиться, скільки книг потрібно буде написати, щоб усе це уважно вивчити й докладно викласти?

До того ж навіть те, що чітко виглядає як пророцтво, містить стільки про Христа і «Царство Небесне», що є «град Божий», що для його розкриття потрібен більший трактат, ніж дозволяє обсяг цього твору. Тому я постараюся, якщо зможу, впорядкувати свою промову так, щоб, продовжуючи цей твір з Божого благовоління, не сказати ні надто багато, ні надто мало.

Глава II. У який час виповнилася обітниця Божа про землю Ханаанську, яку плотський Ізраїль отримав у повноцінне володіння

У попередній книзі ми говорили, що на початку обітниці Божої Авраамові дано було дві таких обітниці: одна – полягала в тому, що сім’я його буде володіти землею Ханаанською; вона виражається у словах: «Піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого [і йди] у землю, яку Я покажу тобі; і Я спороджу від тебе великий народ» (Бут. 12:1-2); інша, набагато більш чудова, стосується не тілесного, а духовного сімені, за яким Авраам є батьком не одного Ізраїльського народу, а всіх народів, що йдуть слідами його віри. Остання обітниця починається словами: «І благословляться у тобі всі племена земні» (Бут. 12:3). Ми показали потім і багато повторень цих двох обітниць.

Отже, сім’я Авраамове, тобто народ Ізраїльський по плоті, вже перебував у землі обітованій, і там не тільки заселив і тримав під своєю владою міста ворогів, а й мав царів, почавши уже й царювати. Цим здебільшого вже виконувалися обітниці Божі стосовно самого народу — обітниці, дані не тільки тим трьом батькам: Авраамові, Ісаакові, Якову, а й через Мойсея, через якого цей самий народ був визволений з єгипетської неволі та через якого було відкрито все минуле під час його життя, коли він вів народ через пустелю.

Проте обітниця Божа щодо землі Ханаанської, що простягається від певної єгипетської річки до великої річки Євфрат, ще не була виконана ні славнозвісним вождем Іісусом Навином, який ввів цей народ у землю обітовану, переміг народи, що її населяли, поділив її між дванадцятьма племенами, між якими наказав розділити її Бог, і помер; ні після нього за часів суддів. Нових пророцтв про це не було, і воно очікувалося як таке, що має здійснитися. Виповнилося ж воно за Давида і сина його Соломона: царство поширилося настільки, наскільки обіцяно (1Царів. 4:21). Всі ті народи вони підкорили й зробили своїми підданими.

За цих царів сім’я Авраама облаштувалося в землі обітованій по плоті, тобто в землі Ханаанській, саме так, що з відомої земної обітниці Божої не залишалося потім для виконання нічого, окрім хіба що того, що народ єврейський, якби слухався законів Господа, Бога свого, перебував би в тій самій землі в незмінному положенні через зміну поколінь аж до кінця цього земного віку, наскільки це необхідно для тимчасового благополуччя. Але оскільки Бог знав, що єврейський народ не буде цього робити, то вживав і тимчасові покарання для спонукання до вправляння в цьому небагатьох вірних своїх і для застереження, в чому треба було застерегти, тих, котрі згодом мали бути в усіх народах, і в особі котрих, за одкровенням Нового Завіту, мала через втілення Христа виповнитися інша обітниця.

Глава III. Про потрійний зміст пророчих висловів, які відносяться то до земного, то до небесного Єрусалиму, то до того й іншого разом

Тому, як і божественні одкровення, дані Авраамові, Ісаакові та Якову, а також усі знамення і пророчі вислови, що були в попередніх священних Писаннях, так і пророцтва з часів царів частково стосуються народу Авраамової плоті, а частково того сім’я, у якому всі народи отримують благословення — співспадкоємців Христових через Новий Завіт у володінні вічним життям і Царством Небесним.

Частина пророцтв відноситься до служниці, яка народжує в рабство, тобто земного Єрусалима, що перебуває в рабстві зі своїми синами, а частина — до вільного «граду Божого», небесного Єрусалима, вічного й істинного. Його сини, люди, що живуть за Богом, мандрують по землі. Є також пророцтва, які стосуються і того, і іншого: служниці в буквальному значенні, а вільного граду — в алегоричному.

Отже, пророчі вислови належать до трьох родів, одні відносяться до Єрусалима земного, інші – до небесного, а деякі – до того й іншого разом.

Знаходжу за потрібне підтвердити свої слова прикладами. Посилають пророка Нафана, щоб викрити царя Давида в тяжкому гріху і передбачити йому лиха, які мають настати в майбутньому. У кого можуть виникнути сумніви, що ці та інші подібні до них божественні вислови, які удостоїться будь-хто почути або в ім’я народу, тобто заради добробуту й суспільної користі, або безвідносно до народу, у власних особистих справах, і якими повідомляється про що-небудь із майбутнього, що стосується тимчасового життя, відносяться до земного граду? Але там, де читаємо: «Ось настають дні,— говорить Господь,— коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Іуди новий завіт, не такий завіт, який Я уклав з батьками їхніми у той день, коли узяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської; той завіт Мій вони порушили, хоч Я залишався у союзі з ними,— говорить Господь. Але ось завіт, який Я укладу з домом Ізраїлевим після тих днів,— говорить Господь: вкладу закон Мій у нутрощі їх і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом» (Єр. 31:31-33), – там, без усякого сумніву, виголошується пророцтво про небесний Єрусалим, надбання якого є сам Бог, і для якого володіти Ним та знаходитись у владі Його – є найвищим і найповнішим благом.

До того ж і до іншого Єрусалиму відноситься те, що називається «градом Божим», і пророцтво про дім Божий, який має бути в ньому, видається таким, що виповнилося, коли цар Соломон збудував свій знаменитий храм. Це мало місце і в земному Єрусалимі, за свідченням історії, і слугувало образом небесного Єрусалима. Цей рід пророцтв, що ніби поєднує два інших, має велике значення в Древніх канонічних книгах, які містять розповіді про історичні події. Для тих, хто досліджує священні Писання, він був і залишається сильним побудженням до того, щоб історично передбачене в Писанні і те, що виповнилося на сім’ї Авраамовому по плоті, пояснити алегорично як те, що має виповнитися на сім’ї Авраамовому по вірі. Це настільки поширено, що дехто вважав: у цих книгах немає нічого передбаченого або здійсненого, що не давало б підстав віднести це в алегоричному сенсі до вишнього «граду Божого» та його синів, які скитаються у цьому житті.

Але якщо це так, то вислови пророків, або, точніше, вислови всіх тих Писань, які сприймаються під ім’ям Старого Завіту, будуть тільки двох, а не трьох родів. У такому разі в ньому не буде нічого, що стосується тільки Єрусалима земного, якщо все, що про нього або з приводу його говориться і виконується, означає щось, що стосується як алегоричний прообраз небесного Єрусалима; а буде тільки два роди висловлювань: один – той, що належить до вільного Єрусалима, другий – до обох разом. На мій же погляд, як сильно помиляються ті, котрі думають, що в цьому роді Писань немає таких подій, які б означали щось інше, окрім того, що відомим чином здійснилося; так багато беруть на себе й ті, котрі стверджують, ніби там в усьому приховано алегоричний сенс. Тому я і сказав, що вони мають сенс потрійний, а не двоякий. Дотримуючись такої думки, я не засуджую, однак же, тих, які можуть з якої-небудь згадуваної в Писаннях події витягувати сенс духовний, зберігаючи до того ж у недоторканності сенс історичний. Будь-який віруючий вважатиме, зрозуміло, марнослів’ям, коли говориться що-небудь таке, що не відповідає подіям, що відбулися або мали відбутися силою людською або божественною. Але хто відмовиться зводити це до духовного розуміння, якщо може, або скаже, що не повинен цього робити той, хто може?

Глава IV. Про преображальну зміну Ізраїльського царства і священства, і про пророцтва, сказані матір’ю Самуїла Анною, яка являла собою обличчя церкви

Отже, історія граду Божого, досягнувши часу царів, дала прообраз у тому, що, після детронізації Саула, Давид перший прийняв царство так, що потім тривалий час у земному Єрусалимі спадкоємно царювали його нащадки. Подією, що відбулася на ділі, вона позначила і сповістила про зміну речей у майбутньому таке, чого не можна обійти мовчанням, а саме те, що стосується двох Завітів, Старого і Нового: священство і царство в цій зміні Завітів замінилося Священиком і, водночас, Царем – новим і вічним, Який є Христос. Бо і Самуїл, який зайняв у своєму служінні Богові місце зреченого священика Ілія, що виконував в один і той самий час обов’язки священика і судді, і Давид, який після зречення Саула утвердився на царстві, слугували образом того, про що я говорю. І сама мати Самуїла, яка спершу була безплідною, а потім народила, пророкує саме про це, коли в захопленні виливає Богові свою подяку, присвячуючи Йому цього народженого нею й відібраного від грудей сина з тим самим благочестям, з яким випросила його. Вона каже: «Зраділо серце моє в Господі; піднісся ріг мій у Бозі моєму; широко розкрилися вуста мої на ворогів моїх, бо я радію у спасінні Твоєму. Немає настільки святого, як Господь; бо немає іншого, крім Тебе; і немає твердині, як Бог наш. Не примножуйте розмов гордовитих; зухвалі слова нехай не виходять з уст ваших; бо Господь є Бог відання,­ і діла в Нього зважені. Лук сильних переломлюється, а немічні перепоясуються силою; ситі працюють за хліб, а голодні відпочивають; навіть неплідна народжує сім разів, а багатодітна знемагає. Господь умертвляє і оживляє, спускає до пекла і возводить; Господь робить убогими і збагачує, принижує і піднімає. З пороху піднімає Він бідного, із бруду піднімає убогого, посаджуючи з вельможами, і престіл слави дає їм у спадщину; бо у Господа основи землі, і Він утвердив на них вселенну. Стопи святих Своїх Він оберігає, а беззаконні в темряві зникають; тому що не силою міцна людина. Господь зітре противників Своїх; з небес загримить на них. [Господь святий. Нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, і нехай не хвалиться сильний силою своєю, і нехай не хвалиться багатий багатством своїм, але хто бажає хвалитися, нехай хвалиться тим, що розуміє і знає Господа.] Господь буде судити краї землі, і дасть кріпкість цареві Своєму і піднесе ріг помазаника Свого» (1Сам. 2:1-10).

Невже ж це – просто слова жінки, яка висловлює подяку за народження сина? Невже розум людський до такої міри відвертається від світла істини, щоб не зрозуміти, що висловлене перевершує розумові можливості тієї жінки, яка це висловила? Далі, той, на кого справляють належне враження самі події, які вже почали сповнюватися в цій земній мандрівці, хіба не помітить, не вгледить, не усвідомить, що вустами цієї жінки, саме ім’я якої – Анна, що в перекладі значить благодать, каже це в пророчому дусі сама християнська віра, саме місто Боже, Царем та Засновником якого є Христос, сама, врешті-решт, благодать Божа, яку горді втрачають, і тому падають, а смиренні сповнюються, і тому повстають; про що, власне, і йдеться в цьому пророцтві?

Можливо, хтось заперечить, що жінка нічого не передбачала, а тільки захоплено дякувала Богові за сина, якого випросила молитвою. Але в такому разі, що хотіла вона сказати словами: «Лук сильних переломлюється, а немічні перепоясуються силою; ситі працюють за хліб, а голодні відпочивають; навіть неплідна народжує сім разів, а багатодітна знемагає»

Хіба вона народила сім разів, хоча й перестала бути неплідною? Вона народила тільки одного сина, коли говорила це; та й потім не народила семи чи шести, а лише трьох хлопчиків, рахуючи і Самуїла, і двох дівчаток. Потім, коли в цього народу не було ще ніякого царя, чому вона говорить наприкінці: «І дасть кріпкість цареві Своєму і піднесе ріг помазаника Свого» Звідки взяла вона це, якщо не пророкувала?

Отже, проголошує Церква Христова, град Царя великого, сповнена благодаті, багата потомством; проголошує те, що задовго до того було сповіщене про неї вустами цієї благочестивої матері: «Зраділо серце моє в Господі; піднісся ріг мій у Бозі моєму». Воістину зраділо серце, воістину вознісся ріг; бо зраділо і вознісся не в ній самій, а в Господі, Богові її. «Широко розкрилися вуста мої на ворогів моїх», бо і в лиху годину слово Боже не мовчить. «Я радію у спасінні Твоєму». То був Христос Іісус, про Якого, як читаємо в Євангелії, старець Симеон, побачивши ще Немовлям, каже: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє» (Лк. 2:29-30).

Отже, Церква проголошує: «Радію у спасінні Твоєму. Немає настільки святого, як Господь; бо немає іншого, крім Тебе; і немає твердині, як Бог наш», бо ніхто не буває святий інакше, ніж через Нього.

Далі йде: «Не примножуйте розмов гордовитих; зухвалі слова нехай не виходять з уст ваших; бо Господь є Бог відання,­ і діла в Нього зважені»; Він знає нас, і знає з тієї сторони, з якої ніхто не знає, бо «хто вважає себе чим-небудь, коли він є ніщо, той обманює себе” (Гал. 6:3). Це говориться супротивникам граду Божого, які належать до Вавилона, упередженим щодо своєї сили, які хваляться собою, а не про Господа. До їхнього числа належать і тілесні ізраїльтяни, земнородні громадяни земного Єрусалима, які, як каже апостол, «не розуміючи праведності Божої», тобто праведності, що дається людині Богом, Котрий один праведний і виправдує, «і намагаючись поставити власну праведність», тобто нібито винайдену ними самими для себе, а не отриману від Нього, «не скорились праведності Божій» (Рим. 10:3), бо горді й думають, що можна, творячи свою, а не Божу волю, догодити Богові, Котрий є Бог відання, а тому й суддя совісті, який бачить у ній «Знає Господь замисли людські, що вони марні» (Пс. 93:11), якщо вони – помисли людські, а не від Нього.

«Діла, – каже, – у Нього зважені». Які розуміти в цьому випадку справи, як не ті, щоб горді падали, а смиренні підводилися? Ці починання вона викладає докладно, кажучи: «Лук сильних переломлюється, а немічні перепоясуються силою». Переламався лук, тобто зусилля тих, які уявляються самим собі такими могутніми, що без дару і допомоги Божої, одними людськими силами наважуються виконати божественні заповіді; і перепоясуються силою ті, які в глибині душі своєї волають: «Помилуй мене, Господи, бо я немічний» (Пс. 6:3).

«Ситі працюють за хліб, (minorati sunt – ума́лились)¹⁷⁶ а голодні відпочивають» (1Сам. 2:5). Кого розуміти під сповненими хліба, як не тих самих нібито могутніх, тобто ізраїльтян, яким було «ввірене слово Боже» (Рим. 3:2)? Так, у цьому народі діти рабині «ума́лились». Хоча слово це і не цілком латинське, але ним добре виражено те, що вони зі старших (у роді) стали меншими: бо і в самих цих хлібах, тобто в божественних словах, які свого часу з усіх народів прийняли самі ізраїльтяни, вони відчувають смак тільки земного.

А народи, яким закон той не було дано, – ці народи, після того, як ознайомилися з цими словами через Новий Завіт, сильно будучи спраглими відчувають у них смак не земного, а небесного. І ніби на запитання, чому так сталося, каже: «Навіть неплідна народжує сім разів, а багатодітна знемагає» (1Сам. 2:5). Сутність передбачуваного тут зрозуміла тим, хто знає, що числом сім позначається повнота всієї взагалі Церкви. Тому й апостол Іоанн пише до семи церков (Об. 1:4), показуючи цим, що пише до однієї повноти; і в притчах Соломонових, заздалегідь прообразовуючи це, сказано: «Премудрість збудувала собі дім, витесала сім стовпів його» (Притч. 9:1). Град Божий був неплідний у всіх народах, поки не народився той плід, який нам відомий. З іншого боку, ми бачимо, що земний Єрусалим, який був місцем для багатьох чад, обезсилів. Силою його були сини вільної; а оскільки тепер у ньому є буква, але немає духу, то, втративши силу, він знеміг.

«Господь умертвляє і оживляє»; умертвив ту, яка була багатодітною, і оживив цю, безплідну, яка народила сімох. Природніше, втім, розуміти, що Він оживляє тих самих, яких умертвляв. Це ніби повторюється додатком: «Спускає до пекла і возводить». До таких звертає увагу апостол: «Якщо ви воскресли з Христом, то шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3:1); вмирають від Господа, в усякому разі, з користю для спасіння. Їм додає апостол: «Про гірське думайте, а не про земне»; бо це ті самі, які, хоча й пройшли повз землю. «Бо ви померли, і життя ваше сховане з Христом у Бозі» (Кол. 3:2-3); ось як спасительно умертвляє Бог, ось як тих же самих Він оживляє. Але невже тих самих Він «спускає до пекла і возводить»? Те й інше ми бачимо таким, що здійснилося на самому Того, Який був «виданий за всіх нас» (Рим. 8:32). Бо тоді Він умертвив Його, а оскільки Він і воскресив Його з мертвих, то й оживив. А оскільки в пророцтві чути Його голос: «Не залишиш душу мою в пеклі» (Пс. 15:10), то Його ж Він звів у пекло і возвів. Цією бідністю Його ми збагатилися. Бо «Господь робить убогими і збагачує». Щоб зрозуміти, що це означає, прочитаємо далі: «Принижує і піднімає»; принижує, звичайно, гордих, а піднімає смиренних. Бо сказане в іншому місці: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет. 5:5), виражає собою весь зміст мови тієї, чиє ім’я означає «благодать».

Подальше ж додавання: «З пороху піднімає Він бідного», я ні про кого так добре не розумію, як про Того, Котрий, «будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагатилися Його убогістю» (2Кор. 8:9). Бо самого Його Він воскресив від землі настільки швидко, що плоть Його не пізнала тління. Не вважатиму недоречним щодо Нього і те, що додано: «Із бруду піднімає убогого». Бо убогий той самий, хто й бідний. А під брудом, з якого Він піднесений, абсолютно правильно розуміються гонителі-іудеї. Сказавши, що серед них і він гнав Церкву, апостол каже: «Але те, що для мене було перевагою, те заради Христа я вважав за ніщо. Та і все вважаю за ніщо заради переваги пізнання Христа Іісуса, Господа мого: для Нього я від усього відмовився, і все вважаю за сміття, щоб придбати Христа» (Флп. 3:7-8). Отже, від землі був відновлений вище за всіх багатих цей бідний, і від згаданого бруду був піднесений вище за всіх сильних цей убогий, «посаджений з вельможами». Бо на запитання: «Ось, ми залишили все і пішли за Тобою; що ж буде нам?», Він відповів: «Сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять поколінь Ізраїлевих» (Мф. 19:27-28); і це була наймогутніша обітниця.

Але звідки в них обітниця, як не від Того, про Котрого сказано: «Той, хто дає обітницю тому, хто приносить обітницю»¹⁷⁷? Інакше вони були б серед тих сильних, чий лук переломився. Присвятити щось Господу може лише той, хто отримав це від Нього. Далі сказано: «І благослови літа праведного», тобто щоб він завжди жив із Тим, про Кого сказано: «І літа Твої не скінчаться» (Пс. 101:28). Бо там літа нерухомі, а тут минають, навіть гинуть; бо перш, ніж вони минають, їх ще немає; а коли минають, їх уже немає.

Отже: «Дай обітницю тому, хто приносить обітницю, і благослови літа праведного» — одне є те, що ми робимо, а інше – що ми отримуємо. Але прийняття неможливе без Божої допомоги у виконанні першого. «Тому що не силою міцна людина. Господь зітре противників Своїх», тобто тих, хто заздрить людині, яка приносить обітницю, і намагається завадити їй виконати її. Через двозначність грецького виразу «противників Своїх» можна розуміти як тих, хто протистоїть угодним Богові людям. Якщо Господь володіє нами, то колишній супротивник стає противником Бога і зазнає поразки не нашими силами: Господь робить так, що він поступається святим, яких освятив сам Господь святих.

А тому «нехай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, і нехай не хвалиться сильний силою своєю, і нехай не хвалиться багатий ба­гатст­вом своїм, але хто бажає хвалитися, нехай хвалиться тим, що розуміє і знає Господа.] Господь буде судити краї землі». Розуміє і знає Господа той, хто розуміє і знає, що від Господа дається йому навіть і те, що він Господа розуміє і знає. «Що ти маєш, – каже апостол, – чого б не одержав? А якщо одержав, чого хвалишся, ніби не одержав?» (1Кор. 4:7), – тобто хвалишся так, нібито від тебе самого залежало те, чим ти хвалишся? Суд же і правду творить той, хто живе правильно. А живе правильно той, хто підкоряється велінням Божим; а «метою ж умовляння (тобто те, до чого зводиться веління) є любов від щирого серця і доброї совісті та нелицемірної віри» (1Тим. 1:5). «Любов» же ця, як свідчить апостол Іоанн, «від Бога» (1Ін. 4:7). Таким чином, творити суд і правду – це теж від Бога.

Але що значить «краї землі»? Хіба не повинні творити суд і правду мешканці земних околиць? Хто стане стверджувати подібне? Навіщо ж так додано? Якби не було цього додатка, а якби просто було сказано: «творить суд і правду», заповідь ця ясніше ставилася б і до тих, і до інших людей: і до жителів твердої землі, і до мешканців країн приморських. Але щоб хто-небудь не подумав, ніби й після життя, що проводиться в цьому тілі, залишиться час для того, щоб творити суд і правду, якої не творив, поки жив у тілі, і мати, таким чином, можливість уникнути божественного суду; то, на мою думку, і додано: «посеред землі», тобто поки кожен живе в тілі. Бо в цьому житті кожен носить навколо себе свою землю, яку, коли помирає людина, приймає спільна земля з тим, щоб повернути її, коли вона воскресне. Тому потрібно творити суд і правду «до країв землі», тобто коли наша душа ув’язнена в цьому земному тілі. Це принесе нам користь згодом, коли кожен отримає «відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане» (2Кор. 5:10). Словами «в тілі» апостол позначає в цьому випадку час життя в тілі. Бо той, хто богохульствує, наприклад, у злобному умі і в нечестивих помислах, коли це не виражається жодними тілесними рухами, не залишиться без провини на тій підставі, що не виразив це рухом тіла, коли робив це в той час, коли діяло і тіло. У такий самий спосіб може набути відповідного сенсу і вислів псалма: «Бог же, Цар наш, раніше віків учинив спасіння посеред землі» (Пс. 73:12). Під Богом нашим треба розуміти Господа Іісуса, Який споконвіку існує, тому що Ним створені віки, звершив спасіння наше посеред землі, коли Слово стало плоттю і мешкало в земному тілі.

Потім, після висловленого в наведених словах Анни пророцтва про те, що той, хто хвалиться, повинен «хвалитися не собою, але Господом», зважаючи на відплату, яка має бути в день суду, (вона) каже: «Господь з небес загримить на них, і буде судити краї землі»; говорить у повній відповідності з Символом віри. Бо Господь Христос зійшов на небеса і звідти має прийти судити живих і мертвих. Бо, як каже апостол: «А «піднявшись» що означає, як не те, що Він і сходив раніше в пекельні місця землі? Хто зійшов, Той же і піднявся вище всіх небес, щоб наповнити все» (Еф. 4:9-10).

Загримить же Він через хмари свої, які, після сходження, наповнив Духом Святим. Про них говорив Він, коли через пророка Ісайю погрожував Єрусалиму-рабу, тобто невдячному винограду: «І повелю хмарам не проливати на нього дощ» (Іс. 5:6). Вираз же: «Господь буде судити краї землі»¹⁷⁸ має таке значення, як якщо б сказано було: «Господь судить кінцем землі». При цьому слід розуміти під кінцем землі кінець людини: бо суду підлягатимуть не ті зміни на краще чи гірше, які відбуваються в середині життя, а той останній стан, у якому знайдений буде судимий. Тому сказано: «Хто витерпить до кінця, той спасеться» (Мф. 10:22). Отже, хто постійно творить суд і правду посеред землі, той не буде підлягати суду, коли будуть судимі кінці землі.

«І дасть кріпкість цареві Своєму», щоб, судячи, не засудити їх. Дасть їм кріпкість, з якою вони, як царі, керують плоттю і перемагають світ у Тому, Хто заради них пролив кров. «І піднесе ріг помазаника Свого». Яким чином Христос піднесе ріг Христа (тобто помазаника) Свого? Бо той самий, про кого вище сказано: «Господь з небес загримить» і під яким мається на увазі Господь Христос, той самий, як говориться в цьому місці, «піднесе ріг помазаника Свого». Хто ж це – христос Христа? Чи не піднесе, хіба що, ріг кожного вірного Свого, як і сама вона на початку цієї пісні каже: «Піднісся ріг мій у Бозі моєму?» Бо всіх помазаних помазанням Його ми правильно можемо називати христами; а всі вони, в сукупності з Головою своїм, становлять одне тіло, – Христа. Ці пророцтва прорекла Анна, мати Самуїла, чоловіка святого і вельми прославленого. Саме в ньому було дано в той час прообраз зміни старого священства, і зміна ця нині відбулася, коли «багатодітна знемагає», щоб нове священство у Христі отримало «безпліддя», яке народило «сім разів».

Глава V. Про те, що в пророчому дусі говорив священикові Ілію чоловік Божий, даючи зрозуміти, що священство, встановлене по чину Аароновому, має бути скасоване

Але ще ясніше говорить про це людина Божа, послана до священика Ілія. Хоча ім’я її і замовчується, але, судячи з покладеного на неї обов’язку і виконання його, це був, без усякого сумніву, пророк. Писання говорить так: «І прийшов чоловік Божий до Ілія і сказав йому: так говорить Господь: чи не відкрив­ся Я дому батька твого, коли вони були ще в Єгипті, у домі фараона? І чи не обрав його з усіх колін Ізраїлевих Собі у священика, щоб він піднімався до жертовника Мого, щоб курив фіміам, щоб носив ефод переді Мною? І чи не дав Я дому батька твого від усіх вогнем спалюваних жертв синів Ізраїлевих? Для чого ж ви топчете ногами жертви Мої і хлібні приношення Мої, які заповів Я для оселі Моєї, і для чого ти віддаєш перевагу синам своїм переді мною, наповнюючи себе початками всіх приношень народу Мого— Ізраїля? Тому так говорить Господь Бог Ізраїлів: Я сказав тоді: «дім твій і дім батька твого будуть ходити перед лицем Моїм повік». Але тепер говорить Господь: нехай не буде так, тому що Я прославлю тих, що прославляють Мене, а ті, що знеславлюють Мене, будуть осоромлені. Ось, настають дні, в які Я підсічу силу твою і силу дому батька твого, так що не буде старця в домі твоєму [ніколи]; і ти будеш бачити біду дому Мого, при всьому тому, що Господь благодіє Ізраїлю, і не буде в домі твоєму старця в усі дні, Я не відкину усіх твоїх від жертовника Мого, щоб томити очі твої і мучити душу твою; але всі нащадки дому твого будуть помирати в середніх літах. І ось тобі знамення, що буде з двома синами твоїми, Офні та Финеєсом: обоє вони помруть в один день. І поставлю Собі священика вірного; він буде чинити за серцем Моїм і за душою Моєю; і дім його зроблю твердим, і він буде ходити перед помазаником Моїм в усі дні; і всякий, хто залишився з дому твого, прийде кланятися йому за геру срібла і шматок хліба і скаже: зарахуй мене до якої-небудь левитської посади, щоб мати їжу» (1Сам. 2:27-36).

Не можна сказати, що це пророцтво, в якому з такою ясністю передбачено було зміну старого священства, здійснилося на Самуїлі. Щоправда, хоч Самуїл походить з того самого коліна, яке поставив Господь на служіння вівтарю, але він не був із синів Аарона, нащадки якого мали ставати священиками. І через це була прообразована та переміна, яка згодом була здійснена Іісусом Христом. Це було пророцтво не слова, а самого факту, яке власним змістом своїм належало до Старого, в свою чергу алегоричним – до Нового Завіту; фактом воно позначало те, що священикові Ілію було сказано через пророка. Бо й після того були священики з роду Ааронового, як, наприклад, Садок і Авіафар за царювання Давида (2Сам. 15), а потім і інші, перш ніж настав час, у який належало здійснитися через Христа тому, що було так задовго до того передбачено стосовно зміни священства, яка мала відбутися.

У теперішній же час хто, розглядаючи справу сумлінно, не побачить, що це здійснилося? В іудеїв, справді, не залишилося жодної скинії, жодного храму, жодного вівтаря, жодного жертвоприношення, і тому жодного священика, про якого в Божому законі було написано, що він має походити з сімені Ааронового. На це і вказується тут словами вже згаданого пророка: «Тому так говорить Господь Бог Ізраїлів: Я сказав тоді: «дім твій і дім батька твого будуть ходити перед лицем Моїм повік». Але тепер говорить Господь: нехай не буде так, тому що Я прославлю тих, що прославляють Мене, а ті, що знеславлюють Мене, будуть осоромлені». А що, згадуючи про дім батька його, Він говорить не про найближчого батька, а про того Аарона, якого поставили першим священиком і з нащадків якого були після нього всі інші, це свідчать наступні слова, коли Бог каже: «Xи не відкрив­ся Я дому батька твого, коли вони були ще в Єгипті, у домі фараона? І чи не обрав його з усіх колін Ізраїлевих Собі у священика». Хто з батьків Ілія перебував у цьому єгипетському рабстві і при звільненні з нього був обраний у священство, крім Аарона? Отже, саме про його покоління він сказав у даному випадку, що буде час, коли з нього не буде більше священиків: що ми і бачимо, як це вже здійснилося.

Нехай бодрствує віра: події в наявності; їх бачать, вони тривають, вони впадають в око і тим, хто не бажає бачити. «Ось, настають дні, в які Я підсічу силу твою і силу дому батька твого, так що не буде старця в домі твоєму [ніколи]; і ти будеш бачити біду дому Мого, при всьому тому, що Гос­подь благодіє Ізраїлю, і не буде в домі твоєму старця в усі дні, Я не відкину усіх твоїх від жертовника Мого, щоб томити очі твої і мучити душу твою». Ці передбачені дні вже настали. Священика за чином Аароновим немає жодного; і хто не залишився з роду його, у такого, – коли він бачить, яку повагу має в усьому світі жертва християнська і як у нього забрали цю велику честь, – мліють очі його і мучиться душа його від глибокого горя.

Власне ж до дому Ілія, якому це говорилося, відносяться наступні за цим слова: «Всі нащадки дому твого будуть помирати в середніх літах. І ось тобі знамення, що буде з двома синами твоїми, Офні та Фи­неєсом: обоє вони помруть в один день».

Отже, знамення було явлене шляхом позбавлення священства з дому його. Цим знаменням провіщалася зміна священства дому Ааронового. Бо смерть його синів провіщала смерть не людей, а самого священства з синів Ааронових. Подальші слова відносяться до того священика, прообразом якого був Самуїл, стаючи йому (Ілію) спадкоємцем. Що говориться далі, говориться про Христа Іісуса, істинного Священика Нового Завіту: «І поставлю Собі священика вірного; він буде чинити за серцем Моїм і за душою Моєю; і дім його зроблю твердим, і він буде ходити перед помазаником Моїм в усі дні», тобто перебуватиме, подібно до того, як вище говорилося про дім Аарона: Я сказав тоді: «дім твій і дім батька твого будуть ходити перед лицем Моїм повік». А сказане «перед помазаником (Христом) Моїм» треба розуміти про сам дім, а не про того Священика, Який є Христос, Посередник і Спаситель. Отже, дім Його буде ходити перед Ним. Можна розуміти й так: «ходитиме» від смерті до життя в усі дні, доки буде до кінця цього віку тривати справжня смертність. З огляду ж на те, що Бог каже: «Він буде чинити за серцем Моїм і за душою Моєю», ми не повинні уявляти собі, ніби Бог має душу, хоча Він і Творець душі. Це приписується Богові не у власному, а в переносному значенні, так само точно, як приписуються Богові і руки, і ноги, і інші тілесні члени. Щоб не думали, ніби людина створена за образом Божим у своєму тілесному вигляді, на основі таких виразів Богові приписують навіть крила, яких людина не має, і говориться: «Охорони мене під покровом крил Твоїх» (Пс. 16:8). Це допомагає зрозуміти, що мова йде про невимовну природу Бога, а використовуються лише переносні назви.

Додаток же: «І всякий, хто залишився з дому твого, прийде кланятися йому», відноситься, власне, не до дому Ілія, а до дому Аарона, з якого залишалися люди аж до самого пришестя Христового, так само, втім, як існують вони й у теперішній час. Якщо той, хто залишився з наперед передбачених остатків вірний Йому людей, про яких пророк сказав: «Тільки залишок його навернеться» (Іс. 10:22), і апостол підтвердив: «Тепер, за вибранням благодаті, зберігся остаток» (Рим. 11:5), то природно вважати, що цей залишок вірує у Христа, як вірили багато хто з того народу за часів апостолів, а й нині, хоч і рідко, але вірять. Саме на них воно і здійснюється: «Прийде кланятися йому за геру срібла». Це поклоніння звернене до верховного Священика, який є Бог. Бо в Аароновому священстві до храму приходили не для поклоніння священику. «Гера срібла» символізує стислісле означення слова – «віра», як сказано: «Діло завершує і скоро вирішить Господь на землі» (Рим. 9:28; Іс. 10:23). Псалом свідчить про це: «Слова Господні — срібло очищене» (Пс. 11:7). Той, хто прийшов поклонитися, каже: «зарахуй мене до якої-небудь левитської посади, щоб мати їжу». Тобто: «Не хочу почесного становища батьків, зарахуй мене до служіння. Хочу бути хоч найменшим членом Твого священства». Тут священство — це народ, Священик якого Посередник Бога і людей Іісус Христос. Петро називає цей народ «рід вибраний, царственне священство» (1Пет. 2:9). Деякі перекладають «левитська посада» як «жертвопринесення», що також означає народ християн. Апостол Павел каже: «Один хліб, і нас багато одне тіло» (1Кор. 10:17). «Один хліба» символізує жертвопринесення, про яке говорить Христос: «Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя» (Ін. 6:51). Це жертвоприношення — за чином Мелхиседека, а не Аарона. Хто читає, нехай зрозуміє.

Отже, це коротке і спасительно смиренне сповідання, що складається зі слів: «Зарахуй мене до якої-небудь левитської посади, щоб мати їжу», і є згадана гера срібла, бо воно і коротке, і представляє собою слова Господа, що мешкає в серці віруючого. А оскільки раніше Він сказав, що дав дому Аароновому їжу від жертв Старого Завіту, коли казав: «І чи не дав Я дому батька твого від усіх вогнем спалюваних жертв синів Ізраїлевих?», бо такими були жертвоприношення іудеїв, то відповідно до цього тепер говориться «і шматок хліба … щоб мати їжу», що в Новому Завіті складає жертвоприношення християн.

Глава VI. Про іудейське священство і царство, які, хоча й називаються встановленими навіки, не збереглися. Тож під ними маються на увазі вже інші священство і царство, яким обіцяється вічність

Хоча це було провіщено настільки піднесено і справдилося з такою ясністю, хтось може здивуватися і сказати: «Чому ви так упевнені, що здійснюється все передбачене в цих книгах, якщо не виповнилося навіть божественне рішення: «Дім твій і дім батька твого будуть ходити перед лицем Моїм повік»? Адже ми бачимо, що це священство було скасовано, і немає навіть надії на здійснення цієї обіцянки; більше того, нове священство, яке замінило попереднє, проголошується вічним». Той, хто це стверджує, не розуміє або забуває, що священство за чином Аароновим було лише прообразом майбутнього вічного священства. Тому, коли йому обіцяли вічність, її обіцяли не самому образу, а тому, що цей образ символізував. Щоб уникнути хибного уявлення про його вічність, потрібно було пророцтво про його скасування.

Подібно до цього, царство Саула, хоча й було відкинуте і скинуте, служило покровом майбутнього царства, яке має продовжитися у вічності. Єлей, яким Саул був помазаний і завдяки якому отримав ім’я Христос (помазаник), слід розглядати як символ, що має глибокий таємничий зміст, і визнавати його великим таїнством. Давид настільки благоговів перед цим помазанням, що, ховаючись у темній печері, куди Саул зайшов через природну потребу, лише відрізав край його одягу замість того, щоб убити. Він зробив це, щоб довести свою безневинність і знищити підозри Саула, який вважав Давида ворогом і жорстоко переслідував його. Він почав боятися, чи не вчинив він великого святотатства по відношенню до Саула, торкнувшись таким чином одягу його. Бо так про це написано: «Боляче стало серцю Давида, що він відрізав край від одягу Саула» (1Сам. 24:6). Чоловікам же, які були з ним і вмовляли вбити відданого в його руки Саула, він сказав: «Нехай не попустить мені Господь зробити це господареві моєму, помазанику Господньому, щоб накласти руку мою на нього, бо він помазаник Господній» (1Сам. 24:7).

Цьому майбутньому образу віддавали шанування не заради нього самого, а заради того, що через нього символізувалося. Тому й слова Самуїла, сказані Саулові: «Зле вчинив ти, що не виконав повеління Господа Бога твого, яке дано було тобі, тому що нині укріпив би Господь царювання твоє над Ізраїлем назавжди; але тепер не встояти царюванню твоєму; Господь знайде Собі чоловіка за серцем Своїм, і повелить йому Господь бути вождем народу Свого, тому що ти не виконав того, що було повелено тобі Господом» (1Сам. 13:13-14), повинні розумітися не в тому сенсі, ніби Бог призначав самого Саула для вічного царювання, а потім змінив свій намір внаслідок його гріха; Бог, звісно, знав, що він згрішить; але Бог приготував царство його, що являло собою образ вічного царства. Тому він додає: «Але тепер не встояти царюванню твоєму». Отже, стояло і буде стояти те, образ чого дано в цьому царстві; але «не встояти царюванню твоєму», бо не буде царювати вічно не тільки він сам, а й нащадки його, тож і в лиці нащадків його, які наслідують один одного, не матиме удаваного виконання сказане: «назавжди».

«Господь, – каже (Самуїл), – знайде Собі чоловіка за серцем Своїм», вказуючи або на Давида, або на самого Посередника Нового Завіту, прообразованого і в тому помазанні, яким помазали Давида і потомство його. Шукає ж Бог людину не так, нібито Він не знав, де вона є: просто через людину Він і говорить по-людськи; Він шукає нас і цими засобами мови. Не тільки Богові Отцю, а й самому Єдинородному Його, що прийшов «знайти і спасти загиблих» (Лк. 19:10), ми до такої міри були вже відомі, що були обрані в ньому ще до створення світу (Еф. 1:4). Тому в латинській мові дієслово qua_eret (знаходить) отримує прийменник і перетворюється на acquirit, значення якого досить відоме. Утім, і без додавання прийменника qua_erere має значення acquirere: чому й прибуток (lucra) називається ще qua_estus.

Глава VII. Про розділення царства Ізраїльського, яке прообразує собою постійне відокремлення Ізраїлю духовного від Ізраїлю плотського

Саул знову згрішив непокорою, і Самуїл сказав йому словом Господнім: «За те, що ти відкинув слово Господа, і Він відкинув тебе, щоб ти не був царем» (1Сам. 15:23). Саул визнав свій гріх, благав про прощення й просив Самуїла повернутися з ним, щоб вблагати Бога, але Самуїл відповів: «Не повернуся я з тобою, тому що ти відкинув слово Господа, і Господь відкинув тебе, щоб ти не був царем над Ізраїлем». Після цього Самуїл повернувся, щоб піти, але Саул схопився за край його одягу й роздер його. Самуїл сказав: «Нині відібрав Господь царство Ізраїльське у тебе і віддав його ближньому твоєму, кращому за тебе; і не скаже неправди і не розкається Вірний Ізраїлів; бо не людина Він, щоб розкаятися Йому» (1Сам. 15:26-29). Хоча ці слова були сказані Саулу в першій половині його царювання, він правив над Ізраїлем сорок років, тобто стільки ж, скільки і Давид. Звідси слід розуміти, що ці слова стосуються не самого Саула, а того, що ніхто з його нащадків не повинен був царювати. Царство перейшло до коліна Давида, з якого по плоті вийшов Посередник між Богом і людьми — людина Христос Іісус.

У Писанні немає того, що читається в багатьох латинських кодексах: «Тоді сказав Самуїл: «Нині роздер (а не «відібрав») Господь царство Ізраїльське в руці твоїй» (а не «від тебе»); ми навели це місце так, як знайшли його в грецьких кодексах. Вираз «у руці твоїй» треба розуміти в тому ж значенні, що й «від Ізраїлю». У переносному значенні ця людина представляла собою народ Ізраїльський; а народ цей втратив царство, коли був помазаний на царство Христос Іісус, Господь наш, за допомогою Нового Завіту, і царство Його стало не тілесним, а духовним. Коли говориться: «І віддав його ближньому твоєму», це стосується тілесної спорідненості, адже Христос по плоті також походить від Ізраїлю, як і Саул. Додавання ж «кращому за тебе» можна вважати рівнозначним «вищому за тебе», як це деякі перекладають. Останній вираз краще передає сенс: оскільки Він добрий, то й вищий, відповідно до іншого пророчого вислову: «Доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх» (Пс. 109:1). Серед цих ворогів є й Ізраїль, як гонитель Христа, у якого Він забрав царство. Проте серед Ізраїлю був і той, «в якому немає лукавства» (Ін. 1:47), як пшениця серед плевелів. Звідти вийшли апостоли, мученики, і перший з них — Стефан. Також звідти походять численні церкви, про які апостол Павел згадує, як про ті, що прославляють Бога через його навернення (Гал. 1:22-24).

Не сумніваюся, що слова: «І розділиться Ізраїль надвоє» слід розуміти як поділ на Ізраїль — ворога Христа, і на Ізраїль — прихильника Христа; на Ізраїль, що належить до раби, і на Ізраїль, що належить до вільної. Спочатку ці два роди існували спільно, як Авраам залишався з рабинею, доки безплідна, запліднена благодаттю Христовою, не вигукнула: «Вижени цю рабиню і сина її» (Бут. 21:10). Хоча ми знаємо, що за гріх Соломона за царювання сина його Ровоама Ізраїль розділився надвоє і залишився в цьому поділі, причому кожна частина окремо мала своїх царів, аж доти, доки весь цей народ не був сплюндрований вщент і переселений халдеями, та яке це має відношення до Саула, коли, коли б чим-небудь подібним слід було погрожувати, таку погрозу радше слід було б висловити Давидові, сином якого був Соломон? До того ж тепер серед євреїв немає такого поділу: вони розсіяні по світу й одностайно перебувають в одній і тій самій омані. Поділ, що стосується Саула, який представляє образ Ізраїльського царства, пророкується як вічний і незмінний, про що свідчить: «І не скаже неправди і не розкається Вірний Ізраїлів; бо не людина Він, щоб розкаятися Йому». Людина може змінити свою погрозу й не виконати її, але не Бог, Який незмінний. Коли говориться, що Він не кається, це означає, що Його рішення залишаються незмінними, хоча зміна речей трактується як наслідок незмінного передбачення Божого.

У цих словах висловлено незмінне божественне визначення про згаданий поділ народу Ізраїльського, яке в усіх відношеннях завжди має силу. Хто б із цього народу не перейшов, або переходить, або перейде до Христа, він не був із нього за божественним передбаченням (а не за єдністю природи людського роду). Кожен із ізраїльтян, хто, приліплюючись до Христа, перебуває в Ньому, ніколи не був серед тих, хто залишається Його ворогом до кінця життя. Вони завжди належали до того поділу, що був передвіщений у цьому пророцтві. Бо Старий Завіт «від гори Синайської, що народжує в рабство» (Гал. 4:24) не приносить іншої користі, окрім тієї, що слугує свідченням Новому Завіту. В іншому випадку, «коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому»; коли ж навернеться хто-небудь із них до Христа, «тоді це покривало знімається» (2Кор. 3:15-16). У тих, хто навертається, змінюється саме прагнення: зі старого, плотського, на нове, духовне. Вони вже шукають не земного щастя, а духовного благополуччя. Тому й сам великий пророк Самуїл ще до помазання царя Саула, – коли «взивав до Господа за Ізраїль», коли підніс «усепалення», і коли «Филистимляни прийшли воювати» проти Божого народу, і «Господь прогримів» на них, і «їх вразило», – взяв один камінь, поставив його між Массіфою новим і старим, дав йому ім’я Авен-Езер, тобто «камінь допомоги», і сказав: «До цього місця допоміг нам Господь» (1Сам. 7:9-12). Массіфа в перекладі означає «прагнення». Той камінь допомоги є посередництвом Спасителя, через Якого потрібно переходити від Массіфи старого до нового, тобто від прагнення до хибного тілесного блаженства в царстві земному до прагнення, що через Новий Завіт сподівається справжнього духовного блаженства в царстві небесному. Оскільки немає нічого кращого за останнє, то «до цього місця» і допомагає Бог.

Глава VIII. Про обітниці, дані Давидові в синові його, які не здійснилися на Соломоні, але зрештою виконуються в точності на Христі

Тепер вважаю за потрібне показати, що з того, що стосується предмета, про який у нас ідеться, Бог обіцяв Давиду, котрий замінив Саула на царстві, причому в цій зміні було дано прообраз тієї кінцевої зміни, заради якої шляхом божественного одкровення було сказано все те, що написано. Коли справи царя Давида мали успіх, він задумав створити Богові дім, тобто той найвищою мірою прославлений храм, який потім був споруджений сином його, царем Соломоном. Коли він про це думав, було слово Господнє до пророка Нафана, яке він передав царю. У цьому одкровенні Бог, сказавши, що не Давид збудує Йому дім, і що впродовж певного часу Він не давав наказу нікому з-поміж народу Свого збудувати Йому дім кедровий, каже: «І тепер так скажи рабові Моєму Давиду: так говорить Господь Саваоф: Я взяв тебе від отари овець, щоб ти був вождем народу Мого, Ізраїля; і був з тобою скрізь, куди не ходив ти, і знищив усіх ворогів твоїх перед лицем твоїм, і зробив ім’я твоє великим, як ім’я великих на землі. І Я влаштую місце для народу Мого, для Ізраїля, й укоріню його, і буде він спокійно жити на місці своєму, і не буде тривожитися більше, і люди нечестиві не стануть більше тіснити його, як колись, з того часу, як Я поставив суддів над народом Моїм, Ізраїлем; і Я заспокою тебе від усіх ворогів твоїх. І Господь сповіщає тобі, що Він влаштує тобі дім. Коли ж сповняться дні твої, і ти спочинеш з батьками твоїми, то Я поставлю після тебе сíм’я твоє, яке народиться від стегон твоїх, і зміцню царство його. Він побудує дім імені Моєму, і Я утверджу престіл царства його повіки. Я буду йому батьком, і він буде Мені сином; і якщо він згрішить, Я покараю його жезлом мужів і ударами синів людських; але милости Моєї не відніму від нього, як Я відняв від Саула, якого Я відкинув перед лицем твоїм. І буде непохитний дім твій і царство твоє навіки перед лицем Моїм, і престіл твій устоїть повіки» (2Сам. 7:8-16).

Сильно помиляється той, хто вважає, що ця настільки велика обітниця здійснилася на Соломоні. Такий погляд зосереджується на словах: «Він побудує дім імені Моєму», маючи на увазі спорудження Соломоном відомого чудового храму. Однак він ігнорує інші слова: «І буде непохитний дім твій і царство твоє навіки перед лицем Моїм». Нехай же той, хто так думає, зверне увагу на дім Соломона, наповнений чужоземними жінками, які поклонялися фальшивим богам, і подивиться на самого царя, колись мудрого, але впавшого в ідолопоклонство. Тоді він навряд чи наважиться припустити, що Бог дав неправдиву обіцянку або не знав, яким стане Соломон і його дім.

З іншого боку, не повинно залишатися місця сумнівам, адже ми бачимо, що все це вже здійснилося на Господі нашому Іісусі Христі, «котрий народився від сім’я Давидового по плоті» (Рим. 1:3). Тому, як і тілесні іудеї, ми не маємо підстав шукати когось іншого в цій обітниці. Тим більше, навіть самі іудеї настільки усвідомлюють, що обіцяний у цьому місці Писання син Давида не був Соломоном, що у своїй дивовижній сліпоті продовжують чекати на іншого, хоча Обіцяний вже відкрився з усією ясністю. Утім, у Соломоні дійсно був певний прообраз майбутнього: він побудував храм, царював мирно, оправдуючи своє ім’я (бо ім’я Соломон означає «миротворець»), і на початку його царювання можна було знайти багато похвального. Але своєю особою він не був втіленням обітниці, а лише слугував образом майбутнього, передвіщаючи Господа нашого Христа. Тому в Писанні деякі висловлювання про нього подаються так, ніби пророцтво стосувалося і його, водночас Святе Письмо через події створює образ, який вказує на майбутнє.

Так, окрім книг божественної історії, що містять розповідь про його царювання, ім’ям його надписано сімдесят перший псалом; у цьому псалмі багато говориться такого, що абсолютно не може стосуватися його, але з цілковитою ясністю стосується особи Господа Христа, звідки стає очевидним, що в ньому відтіняють певний образ, а в Христі представлено саму істину. Відомо, наприклад, якими межами позначалося царство Соломона; а тим часом у згаданому псалмі серед іншого, про що я замовчую, можна прочитати: «І заволодіє від моря до моря, і від ріки* – до краю землі» (Пс. 71:8). Це ми бачимо сповненим у Христі. Володіння Його розпочалося від річки, де Він прийняв хрещення від Іоанна і за його свідченням став упізнаваним учнями, які зверталися до Нього не лише як до Вчителя, але і як до Господа.

І почав царювати Соломон ще за життя батька свого Давида, чого не траплялося з жодним із царів ІудейськиЙ. Це сталося не з якоїсь іншої причини, а лише для того, щоб і цим підтвердити, що він не той, про кого пророкувалося у пророцтві, зверненому до його батька: «Коли ж сповняться дні твої, і ти спочинеш з батьками твоїми, то Я постав­лю після тебе сíм’я твоє, яке народиться від стегон твоїх, і зміцню царство його». Яким же чином на підставі слів, що йдуть за цим: «Він побудує дім імені Моєму», думають, що це пророцтво про Соломона, а не думають на підставі слів, що передують: «Коли ж сповняться дні твої, і ти спочинеш з батьками твоїми, то Я постав­лю після тебе сíм’я твоє», що обіцяний інший миротворець, про якого передвіщено, що він буде споруджений не раніше, за Соломона, а після смерті Давида? Яким би великим не був проміжок часу до пришестя Іісуса Христа, без жодного сумніву, після смерті Давида, як Він і був обіцяний йому, мав прийти Той, Хто створив би дім Божий не з дерева й каміння, а з людей, – такий, створення якого Тим, Хто прийшов, ми й вітаємо. Цьому дому, тобто вірним Христа, говорить апостол: «Храм Божий святий, а цей храм – ви» (1Кор. 3:17).

Глава IX. Про велику схожість пророцтва про Христа, викладеного у вісімдесят восьмому псалмі, з тими обітницями, що дані в книгах Царств словами пророка Нафана

Тому й у вісімдесят восьмому псалмі, який іменується «Повчання Ефама Езрахіта», згадуються обітниці Божі, дані цареві Давиду, і серед них наводяться деякі, схожі на ті, що викладені в книзі Царств. Наприклад, наступна: «Клявся Давидові, рабу Моєму: навіки утверджу нащадків твоїх» (Пс. 88:4-5). І ще: «Колись говорив Ти у видінні святому Твоєму і сказав: «Я подав поміч мужньому, підніс обраного з людей Моїх. Я знайшов Давида, слугу Мого, і миром святим Моїм помазав його. Рука Моя захистить його і сила Моя підкріпить його. Не подолає ворог його, і син беззаконня не візьме в неволю його. Розіб’ю перед ним ворогів його, і знищу ненависників його. Істина Моя і милість Моя з ним, і ім’ям Моїм піднесеться сила його. І покладу на море руку його і на ріки — правицю його. І буде він звати Мене: «Ти Отець мій і Бог мій, твердиня спасіння мого.» І я первенця піднесу Мого високо, вище царів землі. Навіки збережу йому милість Мою, і завіт Мій вірний йому. І продовжу навіки рід його, і престіл його — як дні неба» (Пс. 88:20-30). Згідно з правильним розумінням, усе це стосується Господа Іісуса, Який унаслідок прийняття образу раба від Діви з сімені Давидового розуміється під ім’ям Давида як Посередник.

Далі в тексті йдеться про гріхи синів Давидових, що начебто безпосередньо стосуються Соломона. У книзі Царств Бог каже: «Якщо він згрішить, Я покараю його жезлом мужів і ударами синів людських; але милости Моєї не відніму від нього» (2Сам. 7:14-15), позначаючи ударами (tactibus – дотиками) виправні удари. Звідси вираз: «Не доторкайтеся до помазаних Моїх» (Пс. 104:15), тобто не ображайте їх. У псалмі ж, говорячи ніби про Давида, Бог, щоб і тут висловити схоже, каже: «А якщо сини його покинуть закон Мій і не будуть ходити за заповідями Моїми, якщо зневажать устави Мої і повелінь моїх не збережуть, то Я з жезлом прийду на беззаконня їх і з тяжкою карою — на неправду їх. Милості ж Моєї не відійму від нього» (Пс. 88:31-34). Не сказано «від них», хоча йдеться про синів його, а не про нього; натомість сказано «від нього», що, якщо правильно зрозуміти, має важливий сенс. Бо не в самому Христі, Який є Главою Церкви, могли виявитися якісь гріхи, які треба було б приборкати людськими покараннями, зберігши милість божественну; але могли виявитися вони в тілі та членах Його, тобто в Його народі. Говориться ж у псалмі «сини його», щоб дати нам зрозуміти, що говориться певним чином про Нього те, що говориться про тіло Його. Тому й сам Він, коли Савл переслідував тіло Його, тобто Його вірних, каже з неба: «Савле, Савле, що ти гониш Мене?» (Діян. 9:4). Потім у наступних словах псалма Він каже: «Не переміню правди Моєї, не зламаю завіту Мого і не зміню того, що вийшло з уст Моїх. Один раз клявся Я святістю Моєю і не скажу неправду Давиду» (Пс. 88:34-36); тобто в жодному разі не збрешу Давидові. А в чому не збреше, Він роз’яснює, кажучи: «Насіння його перебуватиме повіки, і престіл його — як сонце переді Мною, як місяць, так буде він стояти вічно. Свідок на небесах певний» (Пс. 88:37-38).

Глава Х. Те, що сталося в царстві земного Єрусалима, до такої міри суперечить обітницям Божим, що дає зрозуміти, що істина обітниці відноситься до слави іншого Царя і царства

Після цього найвиразнішого підтвердження такої великої обітниці, щоб не подумали, нібито вона справдилася на Соломоні (бо на це сподівалися, але виконання не бачили), псалом каже: «А ось тепер Ти відкинув, занедбав і прогнівався» (Пс. 88:39). Це сталося з царством Соломона за нащадків його, коли зазнав руйнування навіть земний Єрусалим, що був столицею того царства, коли загинув сам храм Єрусалимський, побудований Соломоном. Але щоб на цій підставі не подумали, ніби Бог вчинив всупереч своїм обіцянкам, псалом додає: Знеславив «Христа (помазаника) Твого». Отже, якщо Христос Господній був знеславлений, то це був не Соломон, та й не сам Давид. Бо, хоча Христами називаються всі царі, які отримали посвяту таємничим помазанням, не тільки починаючи з Давида, а навіть і з самого Саула, який був помазаний першим царем народу Ізраїльському (сам Давид називає його Христом Господнім 1Сам. 24:7), але був тільки один істинний Христос, образ Якого через пророче помазання вони носили, Який, на думку людей, котрі думали бачити Його в особі Давида або Соломона, надовго був відкинутий, а за волею Божою готувався прийти у свій час.

Коли ж Він чекав, що саме трапилося з царством земного Єрусалима, де багато хто сподівався, що Він буде царювати? Тут псалом продовжує в подальших словах, говорячи про те, що Він буде царювати: «Зневажив завіт Твій з рабом Твоїм і скинув на землю вінець його. Ти зруйнував навкруги мури його і твердині його обернув на руїну. Грабують його всі, хто проходить шляхом, став він посміховиськом у сусідів своїх. Ти підніс правицю супротивників його, порадував усіх ворогів його. Ти обернув назад вістря меча його і не підкріпив його в бою. Відібрав славу його і престіл його повалив на землю. Ти вкоротив дні влади його і вкрив його соромом» (Пс. 88:40-46). Усе це трапилося з рабом-Єрусалимом, у якому царювали дехто і з синів вільного, які тримали це царство в тимчасовому розпорядженні, але царство небесного Єрусалима, синами якого вони були, зберігали в щирій вірі та сподівалися віднайти його в істинному Христі. А як все це спалахнуло над тим царством, ясно показує історія подій, що відбулися.

Глава XI. Про сутність народу Божого, яка через прийняття плоті є у Христі, Єдиному, що мав владу звільнити душу Свою з пекла

Після цих пророцтв пророк звертається з молитвою до Бога; але й сама молитва ця є пророцтвом. «Доки ж, Господи, будеш ховатись від нас невпинно» Це подібно до того, як в іншому місці говориться: «Доки відвертатимеш лице Твоє від мене?» (Пс. 12:1). Можна, втім, розуміти й так: «Приховуєш милість твою, яку обіцяв Давиду». «Невпинно» ж означає «до кінця». Під кінцем слід розуміти останній час, коли цей народ повинен буде увірувати в Христа Іісуса. Але до цього кінця мають статися ті нещастя, які пророк раніше оплакував. Саме про ці лиха йдеться далі в тексті: «Доки буде палати над нами гнів Твій? Спом’яни, який вік мій». У цьому місці сам Іісус найкраще розуміється під сутністю народу Його, від якого походить природа Його плоті. «Хіба не на марне, – продовжує пророк, – Ти створив усіх синів людських?» (Пс. 88:47-48). Адже якби сутністю Ізраїлю не був один Син Людський, через Якого визволилися б багато синів людських, то безсумнівно, що всі сини людські були б створені даремно.

Тепер же, хоча природа людська внаслідок гріха першої людини спала з істини в марноту, чому інший псалом і каже: «Людина – як подих вітру; дні її – як тінь, що зникає» (Пс. 143:4), проте Бог недаремно створив синів людських, бо багатьох Він звільнив від марноти через Посередника Іісуса, а тим, чию несвободу Бог передбачав — чи то для користі тих, хто згодом має звільнитися, чи то для порівняння двох протилежних градів — у будь-якому разі не без сенсу, було надано своє місце у найгармонійнішому й найсправедливішому порядку загальної розумної тварі. Далі йде: «Хто з людей пожив і не зазнав смерті? Хто визволив душу свою від руки пекла?» (Пс. 88:49). Хто ця людина, як не ця сутність Ізраїлю від насіння Давидова, Христос Іісус, про Якого говорить апостол, що «Христос, воскреснувши з мертвих, вже не вмирає: смерть уже не має над Ним влади» (Рим. 6:9)? Він житиме і не побачить смерті, але, однак, помре, щоб душу свою визволити з влади пекла, куди зійде для звільнення деяких із його пут; визволить же завдяки тій владі, про яку говорить у Євангелії: «Маю владу віддати його і владу маю знову прийняти його» (Ін. 10:18).

Глава XII. Від чийого імені слід звертатися до тих, хто шукає, з наполегливою вимогою виконання обітниць, про які сказано у псалмі: «Де милості Твої давні, Господи» тощо?

Далі в цьому псалмі читаємо: «Де давні милості Твої, Господи, що ними клявся Ти Давидові в істині Твоїй? Згадай, Господи, наругу над слугами Твоїми, яку я ношу в серці своїм від сильніших народів. Від ворогів Твоїх, Господи, що знеславлюють ім’я помазаника Твого» (Пс. 88:50-52). Можна небезпідставно запитати: чи говориться це від імені тих ізраїльтян, які бажали виконання для них обіцянки, даної Давидові, чи, точніше, від імені християн, які є ізраїльтянами не по плоті, а по духу? Сказано або написано це в той час, коли жив Ефам, від імені якого цей псалом дістав свою назву; час же цей був часом царювання Давида. Тому вираз: «Де давні милості Твої, Господи, що ними клявся Ти Давидові в істині Твоїй?» не був би вжитий,якби пророк не уособлював тих, хто жив значно пізніше, для кого той період, коли Давидові були дані обітниці, став історією. При цьому можна припустити, що багато язичників за часів гонінь на християн докоряли їм за страждання Христа, які у Писанні називаються зміною (слідом): адже через смерть Він здобув безсмертя.

Можна, втім, розуміти й так, що переміна Христа стала докором ізраїльтянам у тому розумінні, що Він, на Якого вони чекали як на свого Христа, став Христом язичників. У цьому їм і докоряють у теперішній час багато народів, які увірували в Нього через Новий Завіт, тим часом як вони залишилися при Старому. Саме тому й сказано: «Згадай, Господи, наругу над слугами Твоїми», що означає: якщо Господь не забуде їх, а, навпаки, змилується, то навіть вони після цього приниження зможуть увірувати. Однак мені здається більш доречним той сенс, який я зазначив раніше. Адже ворогам Христовим, які ображені тим, що Христос, перейшовши до інших народів, залишив їх, такий вигук, як «Згадай, Господи, наругу над рабами Твоїми», зовсім не пасував би. Рабами Божими не можна назвати таких іудеїв. Такі слова доречні тим, які, зазнавши тяжких принижень, гонінь за ім’я Христове, могли пригадати, що насінню Давида було обіцяно найвеличніше царство, і з бажанням цього царства, не у розпачі, а виражаючи прохання, прагнення, наполегливе, врешті-решт, домагання, могли промовляти: «Де давні милості Твої, Господи, що ними клявся Ти Давидові в істині Твоїй? Згадай, Господи, наругу над слугами Твоїми, яку я ношу в серці своїм від сильніших народів».

Вираз же: «Згадай, Господи» що означає, як не – зглянься, і в нагороду за терпеливе перенесення поневірянь відплати висотою, якою присягався Давиду істиною Твоєю? Якщо ці слова віднести до іудеїв, то їх могли промовляти ті раби Божі, які після зруйнування земного Єрусалима, ще до народження Іісуса Христа за Його людською природою, були відведені в полон і мали ясне уявлення про прихід Христа. Тобто вони розуміли, що через Нього слід очікувати не земного і тілесного щастя, подібного до того, яким відзначилися лише короткі роки царювання Соломона, а небесного і духовного. Не відаючи цього, невір’я народів, коли воно тріумфувало і знущалося з полону народу Божого, чим інакшим докоряло, не знаючи тих, хто знає, як не зміною Христа?

Наступні слова, якими закінчується псалом: «Благословен Господь навіки. Амінь, амінь», цілком личать усьому народові Божому, що належить до небесного Єрусалиму, чи то від імені тих, що переховувалися в Старому Завіті до одкровення Нового, чи то від імені тих, що після одкровення Нового Завіту виявляються такими, що відкрито належать Христу. Бо слід сподіватися, що благословення Господнє на насінні Давидовому перебуватиме не протягом обмеженого часу, як це було за днів Соломона, а «навіки». У цій безсумнівній надії говориться: «Амінь, амінь». Повторення цього слова є підтвердженням тієї надії.

Розуміючи це, Давид у тому місці другої книги Царств, звідки ми перейшли до цього псалма, промовляє:«Ти звістив ще про дім раба Твого в майбутньому». Тому ж трохи далі він каже: «Нині почни і благослови дім раба Твого… на віки вічні» (2Сам. 7:19:29), і т. д., тому що в той час він мав народити сина, від якого продовжилося б покоління його до Христа; а через Христа дім його мав бути вічним і, водночас, домом Божим. Дім його — Давидів, бо походить від роду Давидового; водночас це дім Божий, адже є храмом Божим, створеним не з каміння, а з людей. У цьому храмі вічно перебуватиме народ із Богом і в Бозі своєму, а Бог — із народом і в народі Своєму. Бог наповнюватиме Свій народ, а народ наповнюватиметься своїм Богом. Він стане для них нагородою у мирі та силою в битві. Тому після сказаного вустами Нафана: «Господь сповіщає тобі, що Він влаштує тобі дім», сказано вустами Давида: «Ти, Господи Саваофе, Боже Ізраїлів, відкрив рабові Твоєму, говорячи: влаштую тобі дім» (2Сам. 7:11:27). Цей дім будуємо і ми добрим життям, будує і Бог, допомагаючи нам у доброму житті. Коли настане час остаточного освячення цього дому, тоді виповниться те, що говорив у цьому випадку Бог через пророка Нафана словами: «Я влаштую місце для народу Мого, для Ізраїля, й укоріню його, і буде він спокійно жити на місці своєму, і не буде тривожитися більше, і люди нечестиві не стануть більше тіснити його, як колись, з того часу, як Я поставив суддів над народом Моїм, Ізраїлем» (2Сам. 7:10-11).

Глава XIII. Чи можна приписати виконання обітниці про мирні часи, коли Соломон був правителем

Хто очікує цього настільки великого блага в теперішньому житті і на цій землі, той чинить нерозважливо. Чи не подумає хіба хто-небудь, що це здійснилося в мирне царювання Соломона? Мир цього царювання Писання, справді, виставляє переважно на вигляд, як покров майбутнього. Але таке припущення переконливо зникає, коли слідом за словами: «Люди нечестиві не стануть більше тіснити його», негайно ж додається: «Як колись, з того часу, як Я поставив суддів над народом Моїм, Ізраїлем». Перш ніж стали поставлятися царі, над народом тим, від часу прийняття ним у володіння обітованої землі, ставилися судді. Нечестиві люди, тобто чужоземні вороги, постійно завдавали йому турбот і кривд, адже, за свідченням Писання, часи миру змінювалися війнами. Однак навіть у цей період траплялися триваліші періоди миру, ніж за правління Соломона, який царював сорок років. Наприклад, за судді Аода мир тривав вісімдесят років. Тому не слід вважати, що дана обітниця стосувалася часів Соломона, а тим більше періодів правління якогось іншого царя. Серед останніх не було нікого, хто царював би так мирно, як Соломон; та й узагалі цей народ ніколи не мав такого правління, коли б не був у небезпеці потрапити під владу ворогів. За такої мінливості людських справ жоден народ ніколи не мав настільки гарантованої безпеки, щоб не боятися ворожих нападів на своє земне існування. Отже, місце, обіцяне як оселя миру й безпеки, є місцем вічним і призначене Вічним у Небесному Єрусалимі, де справді перебуватиме народ Ізраїлю. Адже це ім’я в перекладі означає «той, хто бачить Бога». У благочестивому очікуванні такої нагороди і слід проводити по вірі життя протягом теперішньої важкої мандрівки.

Глава XIV. Про старанність, з якою Давид упорядковував псалми

Отже, під час перебігу граду Божого в часі, у земному Єрусалимі, що був покровом майбутнього, царював, по-перше, Давид. Був же Давид чоловіком обізнаним у співі, люблячи музику не внаслідок звичайної схильності до задоволень, а через свій суто духовний настрій; і нею, як таємничим прообразом чогось великого, послужив Богові своєму, Котрий є богом істинним. Бо розумне і пропорційне поєднання різних звуків найкраще говорить про єдність упорядкованого граду, що утворюється як гармонійне поєднання різнорідних частин. Далі, майже всі його пророцтва містяться в псалмах, що входять у число ста п’ятдесяти в книзі, яку ми називаємо книгою Псалмів. Із цих псалмів дехто вважає творами Давида лише ті, що надписані його ім’ям. Дехто ж думає, що ним складені тільки ті, які надписуються «Давида»; а ті, які надписані «Давиду», були складені іншими, але присвячені йому. Ця думка спростовується євангельським свідченням самого Спасителя, коли Він каже, що сам Давид, навіяний Духом, назвав Христа Господом своїм, бо сто дев’ятий псалом починається так: «Сказав Господь Господу моєму: Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх» (Пс. 109:1). Псалом надписується не «Давида», а «Давиду», як і багато інших.

Як на мене, більш вірогідною є думка тих, хто приписує всі сто п’ятдесят псалмів самому Давиду і вважає, що саме він надписав деякі з них чужими іменами, які слугували прообразом щодо змісту. Водночас у надписах інших він свідомо не ставив жодного людського імені, відповідно до того, що такий різноманітний порядок, хоч і здається темним, проте, безперечно, має своє значення, навіяне йому Господом. Зменшувати ймовірність цього не повинна та обставина, що в надписі деяких псалмів у цій книзі читаються імена деяких пророків, які жили набагато пізніше за царя Давида, начебто сказане в цих псалмах говориться від їхньої особи (Пс. 64, Пс. 111, Пс. 145 та ін.). Пророчий Дух цілком міг відкрити царю Давидові і ці імена майбутніх пророків, щоб він міг пророчо оспівати вміст написаного, відповідний їхньому обличчю, так само, як і цар Іосія, що мав народитися і царювати більш ніж за триста років, був відкритий на ім’я якомусь пророкові, котрий пророче передбачив майбутні його дії.

Глава XV. Чи потрібно, відповідно до послідовного перебігу цього дослідження, наводити всі пророцтва про Христа і про Церкву, які викладено в псалмах

Бачу, що від мене вже чекають, що в теперішньому місці цієї книжки я викладу ті пророцтва, які прорік Давид у псалмах про Господа Іісуса Христа або про Церкву Його. Але задовольнити це очікування (хоча в одному випадку я це вже зробив) мені заважає скоріше велика їхня кількість, аніж нестача. Викладати їх усі я утримуюся, щоб уникнути протяжності тл; а обирати деякі побоююся, щоб багатьом, хто знає їх, не здалося, що я опустив щось більш важливе. До того ж наведене свідчення має бути пов’язане з промовою всього псалма, щоб ніщо не суперечило йому (тобто щоб не було звинувачень у тому, що наводять фрази, вирвані з контексту); Інакше може здатися, що ми, як у поемах, складених із уривків, вибираємо для своєї мети окремі рядки, які насправді стосуються зовсім іншого предмета, далекого від нашого. Щоб вказати його в якомусь псалмі, потрібно викласти весь псалом; наскільки велика ця праця, видно з книг інших і наших власних, де ми це зробили. Хто хоче й може, нехай читає: там він знайде, скільки і яких пророцтв прорік цар і пророк Давид про Христа та Його Церкву, тобто про Царя і град, який Він створив.

Глава XVI. Про те, що у сорок четвертому псалмі говориться прямо або в переносному значенні стосовно Христа і Церкви.

Хоча пророчі вислови на будь-яку тему можуть мати прямий і зрозумілий сенс, у них неминуче зустрічаються й ті, що мають переносний зміст. Це особливо ускладнює завдання вчителям під час тлумачення та пояснення таких пророцтв менш обізнаним слухачам. Деякі ж пророцтва з самого початку прямо вказують на Христа і Церкву, хоча залишають певні моменти менш зрозумілими для подальшого роз’яснення. Таким є й наступне пророцтво з книги Псалмів: «Вилилось із серця мого слово благе, говорю я про діла мої Цареві. Язик мій — перо книжника-скорописця. Ти прекрасніший за синів людських, виливається благодать із уст Твоїх. Тому благословив Тебе Бог навіки. Прив’яжи меч Твій до бедра Твого, сильний, славою Твоєю і красою Твоєю. І натягни лук, і встигай, і царюй істини ради, і лагідности, і справедливости, і дивно поведе Тебе правиця Твоя. Гострі стріли Твої, [Сильний]! Вони в серце ворогам Царя. Впадуть народи перед Тобою. Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого. Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радости більше, ніж спільників Твоїх. Вся одежа Твоя — як смирна, алое і касія; в палатах із слонової кості звеселять Тебе. Дочки царів почесні гості Твої» (Пс. 44:2-10).

Хто, хоч би яким глупцем він був, не впізнає в цих словах Христа, Якого ми проповідуємо і в Якого віримо, коли почує, що Він називається Богом, престол Якого «навіки», і помазаним від Бога, – помазаним, звісно, як помазує Бог, не видимим, а духовним і розумним помазанням? Хіба є хтось, до такої міри неосвічений у цій релігії або до такої міри глухий щодо чуток про неї, настільки далеко й широко розповсюджених, що не знав би, що Христос отримав ім’я Своє від хризми, тобто від помазання? Визнавши ж у Царі Христа, він, ставши вже підданим Того, Хто царює «істини ради, і лагідності, і справедливості», у вільний час з’ясує для себе і решту того, що говориться в цьому випадку в переносному значенні: яким чином Він прекрасніший від усіх синів людських, – прекрасніший красою особливого роду, тим привабливішою та дивовижною, що менша від тілесної краси; що за меч у Нього, що за стріли та все інше, про що говориться також не у власному, а в переносному значенні.

Потім Він побачить Церкву Його, з’єднану зі своїм Чоловіком союзом духовним і любов’ю божественною. Про неї йдеться далі в наступних словах: «Стала цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена, прикрашена. Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї, бо Він — Бог твій, і поклонишся Йому. І дочка Тира з дарами, і найбагатші з народів помоляться лицю Твоєму. Вся слава дочки царя в ній самій, одежа її шита золотом. В дорогих прикрашених ризах введуть її до Царя. Приведені будуть діви вслід за нею, подруги її. Приведуть їх з піснями радости і введуть їх у палату Царя. Замість батьків Твоїх будуть сини Твої. Ти поставиш їх князями по всій землі. Пом’яну ім’я Твоє у всякому роді і роді. Заради того люди всі вихвалятимуть Тебе і прославлятимуть ім’я Твоє повік віку.» (Пс. 44:10-18). Не думаю, щоб хто-небудь був настільки нерозумний, щоб уявити, ніби в цьому місці вихваляють і описують якусь звичайну жінку, дружину Того, Кому сказано: «Престол Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого. Ти полюбив правду і зненавидів беззаконня, тому помазав Тебе, Боже, Бог Твій єлеєм радости більше, ніж спільників Твоїх».

Очевидно, що Христа було возвеличено більше, ніж самих християн, адже вони є співучасниками Його. З них, представників усіх народів, через єдність і гармонію формується ця цариця, що згадується в іншому псалмі: «Місто Царя великого» (Пс. 47:3). «Вона є також Сіоном у духовному сенсі; це ім’я в перекладі латинською означає «виглядання». Вона виглядає велике благо майбутнього віку, адже до нього спрямовані її зусилля. Вона ж і Єрусалим у тому ж духовному значенні, про що вже було сказано чимало. Її ворогом є град диявола, Вавилон, назва якого перекладається як «змішання». Проте через відродження ця цариця звільняється від Вавилона серед усіх народів і переходить від найлютішого царя до Царя благого, тобто від диявола до Христа. Тому їй сказано: «Забудь народ твій і дім отця твого».«

Частину цього нечестивого граду становлять і ізраїльтяни по плоті, а не по вірі: вони навіть вороги великого Царя і Його цариці. Христос, що прийшов до них і вбитий ними, переважно став Христом інших народів, яких не бачив у плоті. Тому в пророцтві одного псалма сам Цар наш говорить: «Ти врятував мене від людського заколоту, поставив мене на чолі народів. Народ, якого не знав я, служить мені. Лише почувши про мене, народи підкоряються мені» (Пс. 17:44-45). Ці люди з народів, яких Христос не знав, коли жив у плоті, але які увірували в Нього після того, як про Нього було сповіщено, цілком відповідають словам: «Віра від слухання, а слухання — від слова Божого» (Рим. 10:17). Вони, приєднуючись до істинних ізраїльтян як за плоттю, так і за вірою, утворюють град Боже. Цей град, в часи, коли воно складалося лише з ізраїльтян, по плоті породило самого Христа. Адже діва Марія, в якій Христос прийняв плоть і став людиною, походила саме звідти. Про це місто інший псалом каже: «І про Сион скажуть: і цей, і той чоловік народився в ньому, і Сам Всевишній заснував його» (Пс. 86:5). Хто ж цей Всевишній, якщо не Бог? Тому Христос, який є Богом, ще до того, як явився в цьому граді через Діву Марію як людина, Сам заснував цей град через патріархів і пророків. Отже, якщо цій цариці, тобто граду Божому, було так давно пророчо передбачено те, що тепер вже здійснилося на наших очах: «Замість батьків Твоїх будуть сини Твої. Ти поставиш їх князями по всій землі». Бо з її синів постали предстоятелі й батьки, що поширилися по всій землі; якщо народи визнають її велич, припливаючи до неї з визнанням її безмежних заслуг у віках; то, безсумнівно, усе, що в цьому уривку викладено дещо загадково в певних образах, хоч би як його тлумачили, повинно відповідати цьому найочевиднішому і найсвітлішому значенню цього місця.

Глава XVII. Про те, що в псалмі сто дев’ятому відноситься до священства Христа, а в псалмі двадцять першому до Його страждань

Те саме стосується й того псалма, де найвиразніше пророкується Христос як Священик, так само як у попередньому псалмі пророкується Христос як Цар: «Сказав Господь Господу моєму: Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх» (Пс. 109:1). Возсідання Христа праворуч Бога Отця є справою віри, а не зору; так само зараз неможливо побачити, що ворогів Його покладено під ноги Його. Це відбувається, але стане явним наприкінці; поки що це також належить до предмету віри, а згодом стане очевидним для зору. Але те, що слідує далі: «Жезл сили Твоєї пошле Господь із Сиона; царюй посеред ворогів Твоїх» (Пс. 109:2), до такої міри очевидно, що заперечувати це – ознака не тільки недобросовісності й недалекоглядності, але навіть непристойності. Самі вороги зізнаються, що з Сіону був посланий Христовий закон, який ми називаємо Євангелієм і який визнаємо жезлом сили Його. Про панування Іісуса серед Його ворогів свідчать вони самі — зі скреготом зубів і з усвідомленням свого безсилля перед Ним. «Клявся Господь і не розкається (цими словами вказується неминуче здійснення в майбутньому того, що додається): Ти священик повік за чином Мелхиседековим» (Пс. 109:4), – хто, розуміючи, що священства і жертвопринесення за чином Аароновим більше не існує, а всюди при священстві Христовому приносять те саме, що приніс Мелхиседек, благословляючи Авраама (Бут. 14:18), може сумніватися, до Кого належать ці слова?

Отже, з цим цілком очевидно співвідноситься те, що в тому ж псалмі викладено дещо темніше, якщо розуміти правильно. Це ми вже пояснили у своїх працях, написаних для народу. Так само і в іншому псалмі, де Христос через пророчі слова говорить про приниження у Своїх стражданнях: «Пробили руки й ноги мої. Можна перелічити всі кості мої, а вони дивляться та зневажають мене» (Пс. 21:17-18). Цими словами Він вказав на розпростерте на хресті тіло, з руками і ногами, прибитими до дерева, і на те, що Він представив Собою видовище для тих, хто спостерігав і розглядав Його. Він додав навіть: «Розділили ризи мої собі і за одежу мою кидали жереб» (Пс. 21:19). Як здійснилося останнє пророцтво, розповідає євангельська історія (Мф. 27:35). Безсумнівно, і решта того, що сказано в тому самому псалмі менш ясно, буде зрозуміла правильно, якщо відповідатиме тому, що виражено настільки очевидно; і особливо з огляду на те, що і те, що ми вважаємо нездійсненим, а вважаємо лише тим, що здійснюється, виявляється, що зараз здійснюється вже в усьому світі, як і передбачено в тому псалмі з настільки віддаленого від нас часу. Бо в ньому трохи далі говориться: «Згадають і повернуться до Господа всі краї землі і поклоняться перед Ним усі племена народів. Бо Господнє є Царство, і Він царює над народами» (Пс. 21:28-29).

Глава XVIII. Про псалом третій, сороковий, п’ятнадцятий і шістдесят сьомий, у яких пророкується смерть і воскресіння Господа

Не промовчали пророцтва псалмів і про воскресіння Його. Адже про що говорить третій псалом від Його імені, якщо не про це: «Я лягаю, і сплю, і встаю, бо Господь заступить мене» (Пс. 3:6)? Хіба може хтось настільки втратити здоровий глузд, щоб припустити, ніби пророк намагався представити щось велике лише в тому, що він засне й прокинеться, якщо під «сном» не розуміється смерть, а під «пробудженням» — воскресіння, яке саме такими словами мало бути сповіщене про Христа? Набагато ясніше вказується на це в сороковому псалмі, де традиційно від імені того самого Посередника розповідається як про минуле, що пророкували як таке, що має статися; адже те, що мало статися, у провидінні та передбаченні Божому, було начебто таким, що вже сталося, настільки воно було непохитним. «Вороги мої, – читаємо в псалмі, – в злобі кажуть про мене: Коли він помре та згине ім’я його? А коли приходять провідати мене, говорять облесливо, ховають злобу в серці, а вийшовши, змовляються. Ненависники шепочуть між собою, замишляють зло проти мене. Словом лихим ображають мене, говорячи: Він ліг і вже не встане» (Пс. 40:6-9)?

Цього разу слова подані в такому контексті, що їхній сенс однозначний: «Він помер; не воскреснути Йому». Попередні рядки вказують на те, що вороги замислили й підготували Його смерть, а здійснено це було через того, хто входив, щоб бачити, а виходив, щоб зрадити. Хто не згадає тут Іуду, який із учня перетворився на зрадника?

Отже, оскільки вони планували здійснити свій задум — убити Його, це лише підкреслює марність їхньої жорстокості, адже Той, кого вони вб’ють, усе одно воскресне. Він додає цей вірш, ніби кажучи: «Що ви, марнославні, робите? Що буде злодіянням вашим, те буде моїм сном». А яке велике лиходійство вони звершать, і що залишиться воно для них не без наслідків, Він пояснює в наступних віршах, промовляючи: «Навіть чоловік, що жив у згоді зі мною, що їв хліб мій і на якого я надіявся, — підняв проти мене п’яту свою. Ти ж, Господи, помилуй мене, підійми мене, щоб я віддав їм» (Пс. 40:10-11). Хто стане тепер заперечувати це, бачачи, як після страждань і воскресіння Христа іудеї зазнали винищення в кровопролитній війні, їх було вирвано з корінням зі своїх поселень? Убитий ними воскрес і відплатив їм поки що тимчасовим напоумленням, крім того, що залишає для невиправних на майбутнє, коли судитиме живих і мертвих. Та й сам Господь Іісус, вказуючи апостола-зрадника, якому подає хліб, нагадав цей самий вірш псалма і сказав, що він справдився на Ньому: «Той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту свою» (Ін. 13:18). Слова ж «на якого я надіявся» відповідають не Главі, а тілу. Сам Спаситель знав, звичайно, того, про кого ще раніше сказав: «Той, хто їсть зі Мною хліб, підняв на Мене п’яту свою» (Ін. 6:70). Він нерідко представляє у Своїй особі членів Свого тіла, приписуючи Собі те, що належить їм, оскільки Голова і тіло є єдиним Христом. Тому і з’явився відомий євангельський вислів: «Голодний був Я, і ви дали Мені їсти». Пояснюючи це, Він каже: «Оскільки ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25:35-40). Він зазначив, що сподівався, оскільки учні покладали надію на Іуду, коли той ще був серед апостолів і мав довіру як один із них.

Іудеї ж не думають, що очікуваний ними Христос може померти. Тому вони вважають, що передбачений Законом і Пророками не є наш Христос, а якийсь їхній, якого вони уявляють чужим від смертних страждань. Тому з дивовижним марнославством і сліпотою зі свого боку стверджують, ніби наведені нами слова означають не смерть і воскресіння, а сон і пробудження. Але їм яскраве підтвердження цьому наводить п’ятнадцятий псалом:

«Тому радіє серце моє і веселиться язик мій, навіть тіло моє спочиває в надії, що Ти, Господи, не залишиш душі моєї в пеклі і не даси святому Твоєму побачити тління» (Пс. 15:9-10). Хто міг би сказати, що плоть його заспокоїлася в надії, що душа в пеклі не залишиться, але, негайно повернувшись до неї (плоті), знову воскресить її, щоб не зотліла вона, як зотлівають трупи, – хто міг би сказати це окрім Того, Хто воскрес у третій день? Про пророка і царя Давида вони ніяк не можуть цього стверджувати.

Голосно взиває і псалом шістдесят сьомий: «Бог – Спаситель наш, Бог наш, Бог, щоб спасати. У владі Господа ворота смерті» (Пс. 67:21). Чи можна сказати що-небудь ясніше? Бог, що спасає є Іісус, що в перекладі означає Спаситель. Саме такий зміст було дано цьому імені, коли ще до народження Христа від Діви було сказано: «Народить же Сина, і наречеш Йому ім’я Іісус; бо Він спасе людей Своїх від гріхів їхніх» (Мф. 1:21). Оскільки заради залишення цих гріхів була пролита Його кров, то й не належало Йому мати іншого кінця з теперішнього життя, окрім як смерті. Тому слідом за словами: «Бог для нас – Бог, щоб спасати» негайно ж додано: «У владі Господа ворота смерті», щоб показати, що врятує Він своєю смертю. Але останні слова сказані з виразом деякого здивування, ніби хотіли сказати: «Таке справжнє життя смертних, що і для самого Господа немає з нього іншого кінця, окрім як через смерть».

Глава XIX. Про псалом шістдесят восьмий, у якому виставляється на показ завзяте невір’я іудеїв

Оскільки іудеї не сприймають навіть найочевидніших свідчень цього пророцтва, незважаючи на те, що події безсумнівно підтвердили його виконання, то на них здійснюється те, що сказано в наступному псалмі. І тут від імені Христового говориться пророчо про те, що відноситься до Його страждання, і між іншим згадується відоме з Євангелія: «І дали на їжу мені жовч і в спрагу мою напоїли мене оцтом» (Пс. 68:22; Мф. 27:34). А потім, ніби після такого бенкету і запропонованих Йому такого роду страв, приводяться такі слова: «Нехай буде трапеза їхня тенетами їм, і мирна вечеря — пасткою. Нехай потемніють очі їхні, щоб не бачили, і спини їхні назавжди зігни» (Пс. 68:23-24), та ін. Висловлено це як побажання; але під виглядом побажання викладено пророцтво. Чи дивно, що не бачать очевидного ті, чиї очі затуманені, щоб не побачити? Чи дивно, що не сприймають небесного ті, у яких ослаблені стегна, аби дивитися лише вниз? Останні слова, які стосуються тіла, позначають душевні пороки. Наведених свідчень з псалмів, тобто з пророцтв царя Давида, достатньо, і час уже прийшов, щоб оцінити міру. Ті, хто читає це і знає всі ці свідчення, нехай пробачать і не обурюються, якщо, на їхню думку, я щось важливе пропустив.

Глава XX. Про царювання і заслуги Давида, і про сина його Соломона, і про ті пророцтва, що відносяться до Христа, які містяться або в книгах, що приписуються до Соломонових, або в тих, безсумнівно, написані ним

Отже, в земному Єрусалимі царював Давид — син небесного Єрусалима, якого божественне Писання особливо вихваляє. Навіть його проступки були очищені через щире покаяння і смирення, що свідчить про його глибоку побожність. Безсумнівно, Давид перебуває серед тих, про яких він сам говорить: «Блаженні, кому прощено беззаконня і чиї гріхи покрито» (Пс. 31:1). Після його смерті царем того ж народу став його син Соломон, який почав правити ще за життя батька, як уже згадувалося. Хоча його правління розпочалося успішно, кінець виявився сумним. Благополучне життя, яке навіть мудрі часто не витримують, завдало йому більше шкоди, ніж користі принесла його славетна мудрість, відома як тоді, так і тепер. Вважається, що Соломон також пророкував у своїх книгах.

Його творіння: Притчі, Екклезіаст і Пісня Пісень зараховані до числа канонічних. Інші ж дві, з яких одна називається Премудрість, а інша – Екклезіастик, через деяку схожість у викладенні, прийнято також називати Соломоновими; проте вчені не сумніваються, що вони належать не йому. Втім, церква, особливо ж західна, здавна прийняла їх до числа священних. В одній із них, яка називається Премудрість Соломона, викладається ясне пророцтво про страждання Христа. Нечестиві вбивці його представляються такими, що говорять: «Влаштуємо кови праведнику, бо він за тягар нам і противиться ділам нашим, докоряє нас у гріхах проти закону і паплюжить нас за гріхи нашого виховання; оголошує про себе, що він має пізнання про Бога і називає себе сином Господа; Тяжко нам і дивитися на нього. Побачимо, чи істинні слова його, і випробуємо, який буде кінець його; бо якщо цей праведник є син Божий, то Бог захистить його і визволить його від руки ворогів. Випробуємо його образою і мученням, щоб узнати смирення його і бачити незлобливість його; засудимо його на безчесну смерть, бо, за словами його, за нього буде піклування». Так вони мудрували, і помилилися; бо злоба їхня осліпила їх» (Прем. 2:12-21).

У книзі Екклезіастик видніється майбутня віра язичників у таких висловах: «Помилуй нас, Владико, Боже усіх, і споглянь, і наведи на всі народи страх Твій. Воздвигни руку Твою на чужі народи, і нехай пізнають вони могутність Твою. Як перед ними Ти явив святість Твою у нас, так перед нами яви велич Твою у них,— і нехай пізнають вони Тебе, як ми пізнали, що немає Бога, крім Тебе, Господи» (Сир. 36:1-5). Це пророцтво, викладене у вигляді побажання і молитви, ми бачимо здійсненим через Іісуса Христа. Але свідчення з писань, які не входять до іудейського канону, не мають такої переконливості для опонентів.

Що стосується трьох книг, які приписують Соломонові й які іудеї вважають канонічними, то для виявлення в них змісту, що стосується Христа і Церкви, потрібне ретельне дослідження. Однак його детальний розгляд вийшов би за рамки нашої теми. Тим не менш, у Притчах є слова нечестивих: «Підстережемо непорочного без вини, живих проковтнемо їх, як пекло, і – цілих, як тих, що сходять у могилу; наберемо всякого дорогоцінного майна» (Притч. 1:11-13) не настільки заплутані, щоб їх неможливо було без ретельного тлумачення застосувати до Христа та Його насліддя — Церкви. Щось подібне і Сам Господь Іісус вкладає в євангельській притчі у вуста злих робітників: «Це спадкоємець; ходімо уб’ємо його і заволодіємо спадщиною його» (Мф. 21:38). Такі й ті слова в тій самій книжці, які ми навели раніше, коли говорили про безплідну, що народила сімох: ті, хто знав, що Христос є Божа Премудрість, тільки до Христа й Церкви зазвичай і відносили їх після того, як їх було виголошено.

«Премудрість збудувала собі дім, витесала сім стовпів його, заколола жертву, розбавила вино своє і приготувала в себе трапезу; послала слуг своїх проголосити з височин міських: «хто нерозумний, звернися сюди!» І бідним на розум вона сказала: йдіть, їжте хліб мій і пийте вино, мною розчинене» (Притч. 9:1-5). У цих словах ми дійсно впізнаємо Божу Премудрість, тобто співвічне Отцеві – Слово, що створило Собі в непорочному лоні дім – тіло людське, і до цього тіла, як частини тіла до глави, приєднало Церкву; заклало жертви мучеників; приготувало трапезу з вина і хліба, в яких проявилося й священство по чину Мелхиседека; закликало безумних і бідних, бо, за словом апостола, «немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильне» (1Кор. 1:27). Однак же цим немічним Воно говорить далі: «Залиште нерозумне, і живіть, і ходіть шляхом розуму» (Притч. 9:6). Бути ж причетним до трапези Його і означає почати жити. Бо і в іншій книзі, яка називається Екклезіаст, коли говориться: «Немає кращого для людини під сонцем, як їсти, пити і веселитися» (Еккл. 8:15), що інше мається на увазі, як не те, що відноситься до причастя тієї трапези, яку пропонує з тіла і крові Своєї цей Посередник Нового Завіту, священик по чину Мелхиседекову? Адже ця жертва замінила собою ті жертвопринесення Старого Завіту, які звершувалися як затінок майбутнього. Це дає нам зрозуміти і в тридцять дев’ятому псалмі голос того ж Посередника, Який говорить: «Жертви і принесення Ти не захотів, але Ти відкрив мені вуха» (Пс. 39:7). Замість усіх тих жертв і принесень подається і роздається причасникам тіло Його.

Що сам Екклезіаст у вислові про їжу і пиття, який часто повторює і на який змушує звернути особливу увагу, має на увазі не страви, що приносять тілесне задоволення, він доволі чітко показує, коли каже: «Краще ходити у дім плачу за мертвим, ніж ходити у дім бенкету». І трохи далі: «Серце мудрих— у домі плачу, а серце нерозумних— у домі веселощів» (Еккл. 7:2-4). Але особливо я вважаю за потрібне нагадати з цієї книги те, що стосується двох градів, одного диявольського, іншого Христового, і царів їхніх, диявола і Христа. «Горе тобі, земля, – каже Екклесіаст, – коли цар твій сирота, і коли князі твої їдять рано! Благо тобі, земля, коли цар у тебе з благородного роду, і князі твої їдять вчасно, для підкріплення, а не для пересичення!» (Еккл. 10:16-17). Отроком він називає диявола через дурість, гордість, нахабство та інші пороки, які зазвичай у великій кількості притаманні цьому віку; Христа ж називає сином шляхетних, тобто святих патріархів, які належали до вільного града, від яких Він пішов по плоті Князі першого граду їдять рано, тобто до відповідної години, бо не чекають на благополучно й істинно щасливе життя в майбутньому віці, бажаючи насолодитися якнайшвидше блиском віку цього. Князі ж граду Христового терпляче очікують часу непорушного блаженства. На це він вказує словами: «не для пересичення»; бо їх не обдурить надія, про яку апостол каже: «Надія не посоромить» (Рим. 5:5). Говорить (про це) і псалом: «Боже мій, на Тебе я уповаю. Не дай мені осоромитися» (Пс. 24:2). Слідом за цим і Пісня Пісень зображує духовну радість святих умів у союзі Царя й цариці міста, тобто Христа і Церкви. Ця радість представлена в алегоричній формі, щоб пробудити сильніше бажання, зробити її вияв приємнішим і ясніше показати нареченого, до якого в цій Пісні звертаються зі словами: «Достойно люблять тебе!» (Пісн. 1:3), і наречена, якій там же кажуть: «Як ти прекрасна, як приваблива, люба» (Пісн. 7:7). Оминаємо багато чого мовчанням, щоб утримати справжню працю в належних межах.

Глава XXI. Про царів після Соломона як в Іудеї, так і в Ізраїлі

Інші єврейські царі після Соломона, якщо і пророкували про Христа та Церкву, то лише через певну таємничість своїх слів і вчинків — як в Іудеї, так і в Ізраїлі. Останніми іменами були названі частини цього народу відтоді, як він, внаслідок покарання Божого за гріхи Соломона, розділився за сина його Ровоама, який успадковував батькові в царюванні. Десять колін, які прийняв в управління раб Соломона Ієровоам, стали називатися тоді Ізраїлем, хоча це було ім’я всього народу. А два коліна, тобто Іудине і Веніамінове, що залишилися підпорядкованими Єрусалиму заради Давида, щоб царська влада не припинилася в його поколінні, носили ім’я Іуди, тому що з цього коліна був Давид. Інше ж коліно, що належало, як я сказав, до цього царства, Веніамінове, було коліном, з якого походив Саул, що царював перед Давидом.

Обидва ці покоління разом, як сказано, іменувалися Іудою, і цим ім’ям відрізнялися від Ізраїлю, котрим здебільшого іменувалися десять поколінь, що мали власного царя. Коліно ж Левія, яке було священицьким і тому зобов’язане служінням Богові, а не царям, вважалося тринадцятим. Це пов’язано з тим, що Йосиф, один із дванадцяти синів Якова, залишив після себе два покоління — Єфремове і Манассієве, тоді як інші мали лише одне. До того ж покоління Левія більше належало до Єрусалимського царства, оскільки його представники служили в Божому храмі. Таким чином, після поділу народу в Єрусалимі царював Ровоам, син Соломона, як цар Іудеї, а в Самарії правив Ієровоам, раб Соломона, як цар Ізраїлю. І коли Ровоам хотів було війною досягти влади над відокремленою частиною, то народу було заборонено битися зі своїми братами: Бог сказав через пророка, що цей поділ – Його діло. Звідси з’ясувалося, що в цій справі не було гріха ні з боку царя Ізраїльського, ні з боку народу, а було виконання волі Бога, який карав. Дізнавшись про це, обидві сторони заспокоїлися, уклавши взаємний мир, оскільки поділ стосувався не релігії, а лише царства.

Глава XXII. Про Ієровоама, який осквернив ідолопоклонством ввірений йому народ. Однак навіть серед цього нечестя Бог продовжував посилати пророків і оберігав багатьох від падіння в гріх ідолопоклонства.

Але через безглузду нерозсудливість цар Ізраїлю Ієровоам, не довіряючи Богові, правдивість Якого він уже пізнав через виконання обіцяного йому царства, побоювався, щоб народ, приходячи до Божого храму в Єрусалимі, куди, за божественним законом, усі євреї мали приходити для принесення жертв, не відвернувся від нього та не повернувся під владу племені Давида, як царського роду. Він поставив у своєму царстві ідолів і залучив народ Божий разом із собою до нечестивого вшанування статуй. Утім, Бог не перестав усіляко викривати через пророків не тільки цього царя, а й наступників його, що були послідовниками його нечестя, і сам народ. Бо там з’явилися і ті знамениті великі пророки, які здійснили багато чудес: Ілля та учень його Єлисей. Там же, коли говорив Ілля: «Сини Ізраїлеві залишили завіт Твій, зруйнували Твої жертовники і пророків Твоїх убили мечем; залишився я один, але і моєї душі шукають, щоб відняти її» (1Царів. 19:10), йому була дана відповідь, що є ще там сім тисяч мужів, які не схиляли колін перед Ваалом.

Глава XXIII. Про відмінний стан того й іншого єврейського царства, доки обидва народи не були в різні часи відведені в полон; про повернення згодом Іуди у своє царство, яке останнім часом перейшло під владу римлян

В свою чергу, і в царстві Іуди, зосередженому навколо Єрусалима, навіть за часів наступних царів не бракувало пророків. Бог посилав їх за Своїм розсудом: або для проголошення того, що потрібно було знати, або для викриття гріхів і навчання праведності. Адже й там, хоча значно рідше, ніж в Ізраїлі, були царі, які тяжко ображали Бога своїм нечестям і разом із народом, що їх наслідував, зазнавали справедливих покарань. Але водночас з похвалою виставляють на вид і чималі заслуги благочестивих царів. В Ізраїлі Писання критикує всіх царів — когось більше, когось менше, але нікого не схвалює повністю.

Отже, обидві частини народу, залежно від того, як веліло або допускало божественне провидіння, почергово то досягали добробуту, то зазнавали лих. Їхні страждання були не лише зовнішніми, але й внутрішніми — міжусобними війнами, що виникали через наявність певних причин і свідчили або про милосердя, або про гнів Божий. Зрештою, цей гнів досяг такої сили, що весь народ, переможений халдеями, зазнав не лише спустошення своєї землі, але й значною мірою був переселений в ассірійські землі. Спершу зазнала цього та частина, яка у складі десяти колін називалася Ізраїлем; а потім, після зруйнування Єрусалима і його славнозвісного храму, піддалася тому ж Іудея. У землях ассірійців народ провів сімдесят років полону. По закінченні цих років, коли його звідти відпустили, він відновив зруйнований храм; і хоча дуже багато хто з цього народу мешкав у чужих землях, він не ділився після цього на два царства і не мав у кожному окремо двох різних царів. У них був тепер тільки один князь у Єрусалимі; і до храму Божого, що там був, у відповідні часи стікалися вони звідусіль, де хто жив і звідки хто міг прийти. Не були вони захищені від ворогів і завойовників і в цей час: Христос застав їх у підданстві, що передбачало сплату данини римлянам.

Глава XXIV. Про пророків, або тих, що були останніми в іудеїв, або про таких, що, за свідченням євангельської історії, бачили народження Христа

Протягом усього цього часу, відколи повернулися вони з Вавилонії, після Малахії, Аггея і Захарії, що пророкували тоді, і після Ездри, вони не мали пророків до пришестя Спасителя, окрім іншого Захарії, батька Іоанна, та дружини його Єлизавети, – коли народження Христа було вже вельми близьке, а пiсля Його народження, – окрім старця Симеона, старенької вдовиці вже Анни, та найостаннiшого, Іоанна. Цей, будучи юнаком у роки юності Христа, хоча й не пророкував про Нього як про Того, Хто має прийти, усе ж своїм пророчим духом вказував на Нього, ще невідомого. Тому сам Господь каже: «Всі пророки і закон провіщали до Іоанна» (Мф. 11:13). Пророцтва цих п’яти відомі нам з Євангелія, адже там згадується і Діва, Матір Господа, яка пророкувала ще до Іоанна. Але відкинуті іудеї не приймають їхніх пророцтв; прийняли ж ці пророцтва ті з їхнього середовища, які в незліченній кількості увірували в Євангеліє. Бо в той час Ізраїль справді розділився на дві частини, що було безповоротно передвіщено пророком Самуїлом цареві Саулу. Малахія, Аггей, Захарія і Ездра навіть серед відкинутих іудеїв належать до числа останніх пророків, які мають канонічне значення. Бо і їхні книги, серед книг небагатьох із великого числа пророків, були прийняті в канон. З їхніх пророцтв, які стосуються Христа і Його Церкви, деякі я вважаю за доцільне навести в цьому творі. Однак зробити це зручніше в наступній книзі, щоб не обтяжувати цю, яка вже є досить об’ємною.

* * *

¹⁷⁶ pleni panibus minorati sunt – багаті хлібами ума́лилися.

¹⁷⁷ В 1Сам. 2- «Дає молитву тому, хто молиться». У Августина «votum voventi», у Септуагінті εὐχὴν τῶ. εὐχομένω. Слова votum і εὐχή перекладаються трояко: 1) молитва, 2) обітниця, 3) мрія (воля, прагнення).

¹⁷⁸ Ipse iudicabit extrema terra_e.