Святитель Тихон Задонський Про істинне християнство Частина 1. Про гріхи Зміст Стаття 1. Що потрібно знати Глава 1. Про Слово Боже “Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них отримати життя вічне”, – каже Христос (Ін. 5:39). – 1 Слово Боже міститься в пророчих і апостольських книгах, які грецькою мовою називаються: “Біблія”, тобто книги. Ці книги інакше називаються “Писання”, як каже Христос: “Досліджуйте Писання”, та інше. І апостол Павло написав Тимофію: “Ти з дитинства знаєш священні писання”, та інше (2Тим. 3:15). Називаються ж вони і книгами Закону Божого, бо в них закон Божий міститься. – 2 Слово Боже тому називається і є Боже, що від Бога через пророків і апостолів, як посланців, нам оголошене й передане, як святий апостол Петро написав: “Ніколи пророцтво не вимовлялося з волі людської, а виголошували його святі Божі люди, будучи керовані Духом Святим” (2Пет. 1:21). І апостол Павло каже: “Прийнявши від нас почуте слово Боже, ви прийняли не як слово людське, а як слово Боже, – яке воно є по істині” (1Сол. 2:13). І Тимофію каже: “Усе Писання богонатхненне” (2Тим. 3:16). Святе Письмо – це послання Небесного Царя до підданих Своїх рабів, нас, негідних, яке через вірних і Духом Святим навчених Своїх рабів благоволив послати і волю Свою святу і милостиве Своє благовоління відкрити. Тому має в собі якусь чудову й божественну силу та дію, так що за короткий час, як бачимо в апостольській проповіді, не через багатьох, а через дванадцятьох людей, не мудрих, а простих і некнижних, по всьому всесвіті пронеслося, як пишеться: “На всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці всесвіту слова їхні “* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). І не тільки пронеслося, а й такий плід принесло, що народи, які в спокусі ідолопоклонницькій загрузли й закостеніли, кинувши марновірство ідолобісся, до Христа розп’ятого, що помер такою безчесною смертю, пристали і Його Спасителем і Богом своїм серцем визнали. І хоча диявольська хитрість і підступи діяли так, що мудреці й сильні віку цього проповіді їхній сильно опиралися, але нічого не встигли. І як сонячним променям вітер, так апостолам, як променям від Христа, Сонця правди, в піднебесну посланим, бурхливий диявольський вітер нічим не міг перешкодити. І, що найдивовижніше, багато хто з тих, хто цих проповідників буєсловами і шаленими вважав, у них учнями бути захотів, і вчення, з якого, як із божевілля, глузували, найістиннішою премудрістю визнав. Тому слово Боже можна назвати “плідним” (Кол. 1:6), бо воно, в серцях людських посіяне, “приносить плід: одне в сто разів, а інше – в шістдесят, а інше – в тридцять” (Мф. 13:23,8). Вірне й істинне слово Боже, сказане через пророка: “Як дощ і сніг сходить із неба і туди не повертається, але напоює землю, і робить її здатною народжувати й проростати, щоб вона давала насіння тому, хто сіє, і хліб тому, хто їсть, – так і слово Моє, що виходить із вуст Моїх, – воно не повертається до Мене марним, а робить те, що Мені завгодно, і робить те, для чого Я послав його” (Іс. 55:10-11). Звідси випливає, християнине: 1) Слово Боже, як великий і небесний дар, ми повинні шанувати і любити, як робив це святий Давид (Пс. 118). 2) За цей великий дар Отцю Небесному від серця дякувати. 3) Повчатися в ньому день і ніч. 4) За правилом Його життя своє і звичаї виправляти. 5) Невдячні й нерозумні ті, які перестають його читати або слухати; у яких немає часу читати Боже слово, а є час читати забавні книжки; які намагаються дізнатися, що діється в Італії, у Римі, в Азії, в Африці та інших місцях, а не хочуть зі слова Божого пізнавати, що в душах їхніх робиться й до якого вони кінця йдуть, до вічного життя або до вічного страждання, що, безсумнівно, є ознакою заблукалої душі. – 3 Священна Біблія, або книги, у яких міститься Боже слово, поділяються на книги Старого і Нового Завіту. Книги Старого Завіту – всі ті, які були написані до пришестя Христового, як-то: книги Мойсеєві, Пророчі та інші. Книги Нового Завіту – ті, які написані апостолами після пришестя Христового, у них міститься вчення і свята проповідь про спасительне Христове пришестя, як-то: чотири Євангелія, Апостольські Послання та інші. – 4. Слово Боже, що міститься у священних книгах Старого і Нового Завіту, поділяється на дві найголовніші частини: Закон і Євангеліє. Під Законом Божим розуміють заповіді Божі, в яких Богили велить, або забороняє нам що-небудь робити, як-то: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Під Євангелієм розуміються всі милостиві й радісні Його обіцянки нам, або ті, що вже виконалися, як-то: про пришестя Христа Сина Божого, Який уже прийшов і здійснив велике діло спасіння нашого, або ті, що ще мають виповнитися, як-то: спільне воскресіння та вічне життя тим, хто вірує у Христа. Уся сила Євангелія міститься в стислому Христовому вислові: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). – 5. Закон Божий, даний прабатькам нашим Адаму і Єві в раю, був написаний на їхніх серцях, але потім, на двох скрижалях від Бога написаний, був переданий святому Мойсею на горі Синайській, і через нього всім людям був оголошений, як про це написано у книзі Виходу (Вих. 32 і 34). Євангеліє ж Христос Син Божий від надр Отця Свого Небесного на землю приніс і проповідував: “І, прийшовши, благовістив мир нам, далеким і близьким” (Еф.2 :17), як Сам про Себе говорить: “Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене благовістити вбогим, і послав Мене зцілювати розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити закатованих на волю, проповідувати благодатне літо Господнє” (Лк. 4:18-19). Про Закон і Євангеліє святий Іоанн Євангеліст стисло написав: “Закон дано через Мойсея; а благодать і істина походять через Іісуса Христа” (Ін. 1:17). – 6. Що Слово Боже відкриває нам, тому так безсумнівно маємо вірити, як якби очима нашими бачили це, або навіть більше, оскільки почуття наше зручніше нас може обдурити, аніж Слово Боже, від непорочного Бога сказане. Йому ми повинні вірити більше, ніж тому, хто воскрес із мертвих і розповідає. Бо написано: “Якщо Мойсея та пророків не слухають, то якби хто й із мертвих воскрес, то не повірять” (Лк. 16:31). Боже свідчення, яке у Святому Письмі оголошене і знаменнями та чудесами затверджене, достовірніше за голос усього світу. Бо ” свідчення Господнє вірне” (Пс. 18:8). Будь-яка людина збрехати може, але Бог, будучи Сам вічною істиною, збрехати не може. “Вірний Господь у всіх словах Своїх” (Пс. 144:13). “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35; Лк. 21:33). І тому те, що відкрив нам Бог, неодмінно так і є, і те, що передбачив, неодмінно свого часу буде. Буде неодмінно воскресіння мертвих, буде друге пришестя Христове, як і перше було, буде суд Його праведний, буде праведним і грішним відплата та інше. – 7. Слово Боже від Бога нам передане і богонатхненними людьми написане для того, щоб ми, тримаючись його, спасіння вічне отримали. “Це ж написано…, – каже святий Іоанн, – щоб ви увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його” (Ін. 20:31). І святий Павло: “А все, що писано було колись, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Тому Христос і відсилає іудеїв до дослідження Писань: “Досліджуйте Писання, бо ви думаєте них отримати життя вічне” (Ін. 5:39). І хоча праотці та святі патріархи врятувалися без Святого Письма; але вони були живим Божим голосом навчені, наставлені й утішені, як читаємо в книзі Буття. Нам же такого голосу і настанови Божої не слід очікувати, але від написаного святого Його слова ми повинні шукати поради і настанови, за словом Христовим: “Досліджуйте Писання”. Слово Боже – безсумнівне, істинне, тверде і непохитне, від Бога дане правило святої віри і богоугодного християнського життя. Бо воно світильник ногам нашим, як сповідує пророк: “Світильник ногам моїм закон Твій, Господи, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). А св. апостол Петро вчить: “ми маємо найвірніше пророче слово, і ви добре робите, що звертаєтеся до нього, як до світильника, що світить у темному місці, аж поки не почне розквітати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). “Закон Господній — непорочный, оновлює душі; сЗавіт Господній — вірний, напоумлює простих; Повеління Господні праведні, веселять серце; заповідь Господня світла: просвічує очі” серцеві (Пс. 18:8-9). “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Тому благовістя Христове називається і “є силою Божою на спасіння кожному, хто вірить” (Рим. 1:16), тому що “віра від чути, а чути – від слова Божого” (Рим. 10:17), за допомогою якого “віруємо” в Христа (Ін. 17:20); таким чином, “Богу було угодно, щоб безумством проповіді спасти віруючих” (1Кор. 1:21). Тому всім християнам, які хочуть мати істинну і живу віру, і її до кінця зберігати, і так спастися, необхідно старанне читання або слухання Слова Божого. Як тим, хто йде дорогою або щось робить, потрібне світло чуттєве, так тим, хто йде до вічного життя і перебуває в подвизі віри і благочестя, потрібен світильник слова Божого, щоб не ухилитися на шлях нечестивих. І як тіло щодня зміцнюється їжею, щоб не ослабнути і, ослабнувши, не зникнути, так годиться щодня зміцнювати душу духовною їжею слова Божого, щоб їй, з голоду зів’янувши, не ослабнути і не загинути. Сліпа людина сама по собі, і тому потребує просвіти; слабка, і тому потрібно їй підкріплення; ледача і сумовита, і тому потрібне їй заохочення і розрада. А все це зі слова Божого виходить. Слово Боже застерігає нас від багатьох підступів диявольських і чарів світу, які всі намагаються спокусити душу зі шляху благочестя. Отже, помиляються ті християни, які від цього Божественного правила віддаляються і, подібно до сліпих або тих, хто в темряві, ходять, доки, нарешті, не впадуть у рів погибелі. – 8. Слово Боже, будучи найістиннішим і найдосконалішим правилом благочестя, як сказано, усім християнам потрібне, але пастирям, тобто єпископам і ієреям, особливо: бо вони взяли “ключ розуму” (Лк. 11:52), який і є словом Божим, і цим повинні як собі, так і іншим відчиняти двері до Христа, Живого Бога, джерела життя та вічного блаженства, що його смертю відчинені. Святий апостол написав Тимофію, а в особі його і всякому пастирю: “Заглиблюйся в себе і у вчення; займайся цим постійно, бо, так чинячи, і себе врятуєш, і тих, хто слухає тебе”. І трохи вище: “Займайся читанням, повчанням, вченням” (1Тим. 4:16,13). Отже, несправними у своєму званні бувають ті пастирі, які не прислухаються, за умовлянням апостольським, до читання Святого Письма. Як же такий пастир інших навчить, якщо сам неук? Як інших просвітить, якщо сам у темряві та сліпоті? Як інших наставить, якщо сам помиляється? Таких пастирів Христос уподібнює сліпим вождям: “Вони – сліпі вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мф. 15:14). – 9. Слово Боже, як усім загалом, так і кожному особливо, мені, і тобі, і іншому, однаково передано і написано. Бо Бог не дивиться на обличчя, але “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Тому й слово Своє святе заради всіх і всякого повелів написати, щоб кожен, читаючи або слухаючи його, міг спасіння вічне отримати. Як мені говорить Бог у слові Своєму: “Я Господь Бог твій; люби ближнього твого, як самого себе”, та інше, так те саме й тобі говорить (Лев. 19:18). І Христос усім досліджувати Писання велить: “Досліджуйте Писання”. І Апостольські Послання до всіх християн звернені, як з тих Послань кожен може бачити. І святий апостол Іоанн у своєму посланні написав: “Пишу вам, отці,… пишу вам, юнаки,… пишу вам, отроки”, та інше (1Ін. 2:13). Написав до отців, юнаків і отроків, отже: 1) усім і кожному, і всякого звання і чину людям, тобто освяченим і неосвяченим, шляхетним і простим, чоловікам і жінкам читати й слухати його можна й потрібно; 2) усіх і всякого звання і чину людей зобов’язує до послуху, тобто до ухиляння від зла та творіння добра; 3) грішать ті, хто вважає й учить, що Святе Письмо не повинні читати люди прості, а лише ієреї та інші освячені особи. І точно, думка ця є вигадка і підступ диявола, який відводить від цього душевно-корисного читання людей, щоб, не читали Святе Письмо, істинної і живої віри не мали і так би не спаслися. – 10. Оскільки не ті, хто чують тільки слово Боже, тішаться, а ті, хто чують і дотримуються його, як каже Христос: “Блаженні ті, хто чують слово Боже, і ті, хто його дотримуються” (Лк. 11:28), то ми маємо старатися і чути, і дотримуватися його з Божою поміччю. Тому апостол застерігає християн: “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами тільки, що обманюють самих себе. Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, що розглядає природні риси обличчя свого в дзеркалі: він подивився на себе, відійшов і одразу ж забув, який він” (Як. 1:22-24). Бо не для того Бог слово Своє оголосив, щоб воно тільки зовні, на хартії, як якесь мертве накреслення, лежало, але щоб усередині, у серцях наших, плід свій мало. Бо Слово Боже є насіння живе, божественне, яке повинно на землі сердець наших духовними плодами проростати. Яка користь від насіння, на землі посіяного, якщо воно плоду не приносить? Так і слово Боже, проповідуване й почуте, не буде нам на користь, якщо плоду в серцях наших не приносить, тобто якщо за його правилом не намагаємося наше життя виправляти. Монарший указ для того публікується, щоб піддані його волю знали і виконували. Так і слово Боже для того опубліковано, щоб ми за його правилом наше життя виправляли. Немає жодної користі в тому, щоб чути слово Боже, але за правилом його не жити, більше, в суворий осуд буде чуте і недотримане слово Боже, як буде сказано нижче. – 11. Бог у Своєму святому слові говорить до душі людської: “Я Господь Бог твій”, та інше; до душі говорить: “Ухиляйся від зла і роби добро; віруй, смиряйся, люби, терпи”, та інше. Душа повинна слухати голос Божий, коритися, каятися, вірувати, любити, терпіти тощо. І коли помисли злі виникають, не приймати їх, а коли добра порада всередині відчувається, слідувати їй. Отже: 1) Немає жодної користі зовні здаватися справним, а всередині бути несправним; тілом упокорюватися, а душею пишатися; на язиці віру і любов мати, а на серці невір’я і плоди його. Усе це є лицемірство. 2) Усякий гріх спочатку в душі з’являється, а потім зовні й тілесно проявляється і через тіло відбувається. Наприклад, убивство, розкрадання, розпуста та інше – в душі бувають. Бо не буде рука вбивати, викрадати; не буде язик лихословити, обмовляти; не буде око дивитися, вухо чути непристойного, черево об’їдатися, ноги до зла ходити, якщо душа не захоче. Так само всяка чеснота має бути в душі й за нагоди зовні виявлятися і дію свою проявляти. Наприклад, віра повинна бути в душі і при нагоді показувати себе сповіданням; любов повинна бути в душі і при нагоді проявляти себе через справи милості, та інше. Хто справжню любов має до ближнього, той не відмовить тому, хто просить. І Бог, коли говорить людині: “не вбивай, не кради”, – не рукам говорить, а душі, від якої вбивство і крадіжка походять і через руки здійснюються; також не язику говорить: “не бреши”, а душі, що язик використовує до лжесвідчення, та інше. Тому апостол називає тілесні члени “знаряддями праведності” або “знаряддями неправди” (Рим. 6:13). “Знаряддями праведності” вони бувають, коли ними душа чинить правду; “знаряддями неправди” – коли душа вживає їх до творення неправди. 3) Не тільки той убивця, або хижак, або перелюбник та інше, хто справою грішить: чинить зло, а й той, хто хоче чинити зло. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі”, – каже Христос (Мф. 7:18). Тому в Божому слові вбивство приписується не тільки тому, хто справою вбиває людину, а й тому, хто ненавидить людину. “Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”, – говорить святий Іоанн (1Ін. 3:15). Також жадання блудного називається Христом любодіянням. “Усякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже перелюбив з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). І хоча цивільний суд не стратить злих пожадливостей, але суд Божий страчуватиме, бо скоєні вони проти святого і вічного Його закону: “не забажай”. Бог не тільки зовнішні гріхи судить, а й внутрішні, хоча б зовні, перед людьми вони й не проявлялися. – 12. Бог, наказуючи ухилятися від зла, так само велить і робити добро: “Ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); забороняючи красти, викрадати, так само велить давати: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже: 1) Як до уникнення зла, так і до творення добра ми однаково зобов’язуємося. 2) Звідси випливає, що як заборонене робити, так і наказаного не робити – противно святому Божому закону, і тому є гріх. Бо все, що проти закону Божого робиться, гріх. “Гріх є беззаконня”, – за свідченням апостола (1Ін. 3:4). Не тільки за злі справи, а й за недбалість до добрих справ відсилає Христос у вогонь вічний. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його, – скаже тим, хто буде по лівий бік, у день суду Свого. А чому? Бо прагнув Я, і ви не дали Мені їсти”, та інше (Мф. 25:41-42). Цьому вчить і святий Василій Великий у слові про суд Божий, і святий Златоуст у бесіді 13-ій на 3-й розділ Послання до римлян. Звідси випливає, що грішать ті багатії, які від маєтку свого не дають бідним, які просять у них; так само й інші грішать, які обдарування Божі приховують у собі і не приносять користі, хоча й могли б, своїм ближнім. Але ж ці обдарування і є ті самі “таланти”, за які слід нам відповідь дати Господу нашому в день праведного Його суду (Мф. 25:14-30). – 13. Той, хто бажає читати або слухати слово Боже з духовною користю, повинен зауважувати таке: 1) Оскільки воно є найдорогоціннішим даром Божим, то треба читати або слухати його з благоговінням, охотою і ретельністю. Якщо земного царя або високого якогось чоловіка, який звертається до нас і розмовляє з нами, слухаємо з увагою, ретельністю та благоговінням, то тим паче так повинні слухати Бога, Котрий є Цар царів і Господар правителів, Котрий у Своєму слові звертається до нас і розмовляє з нами. Коли “в дусі й істині” (Ін. 4:23) ми молимося Йому, то таким чином до Нього звертаємося і з Ним розмовляємо, так само, коли належно читаємо слово Його або слухаємо служителя Його, що читає, то Його, хто з нами розмовляє, чуємо. 2) Потрібно слухати або читати слово Боже не для того, щоб бути дотепним або красномовним, а щоб Бога і Христа Сина Божого та волю Його святу пізнати і так вічне спасіння отримати. Це і є належна мета читання або слухання слова Божого. Бо оскільки дано воно нам для спасіння душі, то для цього і читати чи слухати його треба. 3) Приховати його в серці, як дорогий духовний скарб, подібно до пророка Давида: “У серці моєму сховав я слова Твої, Господи, щоб не грішити перед Тобою” (Пс. 118:11); зберігати і ” навчатися вдень та вночі” (Пс. 1:2), і так ним душу насичувати, як хлібом насичується тіло, і навіть більше. Бо як тіло без їжі слабшає і зникає, так віра без їжі слова Божого слабшає, а далі й зникає. Або як світильник без єлею згасає, так віра і все благочестя без слова Божого збідніє і згасає. “Віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Тому як у світильник приливаємо єлей, щоб не згасав, так личить розпалювати й нагрівати віру від слова Божого, щоб не згасла, і так не втратили б ми всього духовного блаженства, що у вірі полягає. 4) Думати й анітрохи не сумніватися кожному, що як усім людям, так і мені й тобі, підлому, жебраку, убогому, окаянному й грішному, Бог великий, всемогутній, святий і страшний каже в слові Своєму: “Я – Господь, Бог Твій”: покайся, віруй, упокорюйся, люби, терпи, будь лагідним, і таке інше. І це говорить Бог, Якого, як праведного, не слухати страшно; як благого і благоутробного Отця, ображати жалісно; як благодійника, не шанувати безсоромно; як всюдиприсутнього і всезнаючого, обдурити неможливо. Навпаки, Він звертає погляд на того, хто “тремтить перед словом Його”, і виявляє особливу “милість Свою на тих, хто боїться Його” (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не дивитися на інших, що роблять, хто б вони не були, але триматися одного слова Божого і повчатися в тому, чого воно вчить. Бо з кожним днем віра і з вірою любов зменшуються в людях, і примножуються спокуси, які хитають серце наше і віру, яка зачалася, хочуть загасити. 6) Оскільки наш розум без просвітлення Божого сліпий, воля без благодаті Божої зла, і бажання та старання без допомоги Божої несильні, тому ми повинні старанно молитися Богові, щоб Сам Він розум наш просвітив, волю виправив, бажанню та старанню нашому допоміг. Наслідуючи богомудрого Псаломника, який у 118 псалмі старанно молився, щоб Бог його напоумив і наставив на шлях Своїх заповідей, допомагав і вів шляхом істини. До Слова Божого треба з молитвою приступати, з молитвою його читати або слухати, і читання з молитвою і подякою закінчувати. Тому і в церковному зібранні перед початком читання слова Божого, тобто Апостола і Євангелія, молимося і після закінчення читання дякуємо Богу за цей великий Його дар. Тому, хто приступає до читання або слухання слова Божого, можна так молитися з Псаломщиком: “відкрий очі мої, і я побачу чудеса Твої у законі Твоїм., Господи. Блукач я на землі, не приховуй від мене повелінь Твоїх” (Пс. 118:18-19). Або так: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, відкрий розум мій, щоб розуміти святе Твоє слово, як і апостолам Твоїм відкрив ти” (див. Лк. 24:45). Або молися, як кому благодать Божа подасть. Той, хто читає і слухає слово Боже, повинен також молитися і молитву міркуванням про те, що читається, збуджувати. Наприклад, той, хто читає або слухає слово про блаженства (Мф. 5:3-12), повинен молитися до Христа, Винуватця істинного блаженства, щоб корінь блаженств, істинну і живу віру, насадив і укріпив у серці його, бо від віри солодкі походять плоди, тобто вбогість духовна, розчулення, лагідність, спрага до правди, любов із плодами, щиросерддя й простосерддя, та інше.Той, хто читає або слухає Христове слово: “Не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7:21), – треба також пам’ятати, що як істинно й належно призивати Бога, так і волю Божу творити без Бога ми не можемо: “Без Мене ви не можете робити нічого”, – каже Сам Бог (Ін. 15:5). Розмірковуючи про це, можна таку молитву до читання цього слова приєднати: “Господи, сподоби мене, грішного, призивати Тебе “духом і істиною” (Ін. 4:23); “навчи мене творити волю Твою, бо Ти мій Бог” (Пс. 142:10), щоб, так призиваючи Тебе й волю Твою святу, слідуючи за святою волею, я спасся по непорушною Твоєю обітницею: ” Кожен, …, хто…. покличе ім’я Господнє, спасеться” (Рим. 10:13). Тому, хто читає або слухає слово про те, як Христос відкрив очі сліпим (Мф. 20:34), можна таку прикласти молитву: “”Сину Божий, просвіти сліпих словом, як Бог, просвіти і мої душевні очі, нехай побачу Тебе, Світла вічного, і піду за Тобою вірою і любов’ю”. Тому, хто читає або слухає апостольське слово: “Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, уже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15), можна так молитися: “‘Ісусе, Сину Божий, за всіх разом і за мене, грішного, помір, умерти плоті моєї міркування, допоможи мені вмерти гріхові та світові, щоб я жив з Тобою, Спокутувачем мого, що помер за мене і воскрес”. Так і в іншому можна чинити, і молитву міркуванням, міркування молитвою збуджувати і підкріплювати. Закінчивши читання або слухання слова Божого, треба дякувати милосердному Богу за те, що благоволив для нас, що перебувають у темряві, світильник Слова Свого запалити на просвітлення розуму нашого, і молитися також, щоб він, як сонечко, засяяв у серцях наших благодаттю Святого Духа, що через пророків і апостолів промовляв. – 14 Християни, які безстрашно живуть і закон Божий порушують, збирають собі гнів Божий, за словами апостола: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:3-5). Збирають, кажу, більше, ніж язичники, які не знають істинного Бога і Його святого закону. Бо язичників тільки природний, а несправних і запеклих християн і природний, і написаний закон викриє і засудить у день суду Христового. “Той, хто відкидає Мене і не приймає слів Моїх, той має суддю собі: слово, що Я говорив, воно судитиме його останнього дня”, – каже Христос (Ін. 12:48). Слова Святого Письма, як вчить св. Василій Великий, на суді Христовому постануть. Бо Він сказав: “Я викрию тебе, і поставлю перед лицем твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). Тоді перед запеклим християнином постануть заповіді, які він чув і порушив, що викривають його. З’являться погрози й обіцянки Божі, що насправді здійснилися, у святому Писанні написані, яким він не вірив, і викриють його. Тоді повстане в ньому совість, яка буде йому нагадувати Божі благодіяння і благодатні обставини, які він знехтував, як-от: Христове пришестя заради грішників у світ, страждання, смерть та інше; слово Боже, стільки разів ним чуте й знехтуване, стільки проповідницьких застережень, які були для його порятунку і були ним покинуті. І цим спогадом або, скоріше, докором сумління буде він вельми мучитися, особливо тому, що вже не матиме жодної надії повернути те, що недбальством втратив. Унаслідок цього вона почне сама себе засуджувати, докоряти, але марно, сама себе ненавидіти й проклинати, сама собою гребуватиме й забажає на ніщо перетворитися, але не зможе. До цієї страшної муки і туги додасться найтяжче відчуття гніву Божого і полум’я, що палить, але не спалює, та інше. Цієї муки не уникнути тим, хто зневажає закон Божий, марно себе втішаючи і пом’якшуючи свою злу совість. Бо “раба…, що знав волю пана свого, і не був готовий, і не робив за волею його, побитий буде багато”, – каже Христос (Лк. 12:47). Тому й сповіщає Христос “горе” тим, хто чує слово Боже і не кається. Жителям Тиру, Сидону і Содому відрадніше буде в день судний, ніж християнам, які беззаконня чинять, якщо не покаються (Мф. 11:21-24). “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне” (Гал. 6:7). Тому неодмінно ті християни, які беззаконним життям від Бога відступили, якщо не хочуть більше, ніж язичники, на собі суд Божий випробувати, мають усім серцем до Нього звернутися й молити Його милість зі сльозами, щоб знову у найвищу Його милість бути прийнятими й творити гідні плоди покаяння. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). – 15. Знамення гніву Божого – якщо в якомусь місці слово Боже не проповідується, як каже Бог через пророка: “Ось настають дні, каже Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод, – не голод хліба, не спрагу води, а спрагу чути слова Господні. І будуть ходити від моря до моря, і блукатимуть від півночі до сходу, шукаючи слова Господнього, і не знайдуть його” (Ам. 8:11-12). Бо що тілу нашому хліб, то душі слово Боже. Як тіло живиться і зміцнюється їжею, так душа живиться і зміцнюється у вірі словом Божим. Отже, як тілу голод буває, коли хмари не кроплять, а висохла земля не дає плоду, так голод душам буває, коли слухання слова Божого позбавляються. Бо тоді віра, яка словом Божим живиться і зміцнюється, убожіє і зникає, а замість неї з’являються невір’я і марновірство. Тому буває, що люди за гріх вважають те, у чому гріха немає; і, навпаки, не вважають за гріх те, у чому великий гріх є: чесноту називають пороком, порок чеснотою. Тому багато хто вважає гріхом торкатися деяких харчів, чого Бог не заборонив; але поїдають вдома вдовиць, сиріт та інших беззахисних людей, що Бог під загрозою тимчасової і вічної страти заборонив. Звідси й інші беззаконні плоди бувають, які безбожне життя демонструє, як-от: клятвопорушення, лихоїмство, розкрадання, лестощі, обман, лукавство, непримиренна злість, усяка нечистота і всяке беззаконня. Людина сама по собі сліпа і тому потребує просвіти; забудькувата – і тому потребує частого нагадування; ледача – і тому потребує заохочення; старезна і сумна – і тому потребує розради; схильна до падіння – і тому потребує підкріплення; схильна до сумнівів – і тому потребує настанови. І все це зі Святого Письма черпається. “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, приготована до всякого доброго діла” (2Тим. 3:16-17). Внаслідок же позбавлення всього цього буває не що інше, як тяжкий і плачевний стан душі. Страшний голод тілесний, але страшніший голод душевний. Голод тілесний буває причиною смерті тілесної, але голод душевний заподіює смерть душі, яка набагато страшніша за смерть тілесну. Як душа чесніша за тіло, так лихо душі страшніше за тілесне. Смерті тілесної нікому, ні праведнику, ні грішнику, не минути, але душевної з Божою допомогою уникнемо, якщо слова Його святого триматися будемо. І тіло, хоча помре, однак, якщо душа жива буде вірою, знову в загальне воскресіння оживе, з’єднавшись із душею. А якщо душа помре, то і тіло, і душа навіки загинуть. Горе душам бідним, які від цього смертоносного голоду стогнуть! Але сугубе горе тим, посада яких – живити душі їжею слова Божого, але які не живлять їх, що тануть! Бо так вони самі не входять у царство Боже і тих, хто хоче увійти, не допускають. Але ще більше горе, коли шлях до всякого беззаконня відчиняють своїми спокусами. Оскільки на них, як на ватажків своїх, дивлячись, прості люди їхні звичаї та їхнє життя наслідують. Ось, мовляв, такі-то й такі, те й те роблять: чому б і нам не робити? Так божевільно і сліпо міркують, і так з кожним днем зменшується віра, а з вірою любов згасає, убожіє благочестя, і множиться нечестя. Треба в такому разі, за словом Христовим, “Отож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє” (Мф. 9:38). Про цю вельми важливу справу, в якій спасіння вічне полягає: 1) повинні зітхати і молитися ті, у яких у серцях іскра благочестя не згасла; 2) повинні турботу і старання докласти ті, яким годування церков доручено. – 16. Також поганий знак, якщо слово Боже проповідують, але люди неохоче й ліниво слухають і не зберігають його в серці своєму, або, що гірше за те, віддаляються від нього. У притчі про насіння написано: “Інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали те. Інше впало на кам’янисте місце, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока, а коли зійшло сонце, зів’яло і, не маючи кореня, засохло. Інше впало в тернину, і тернина виросла, і заглушила насіння, і воно не дало плоду. А інше впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят, а інше сто” (Мк. 4:4-8). Насіння – це слово Боже. Під землею доброю, що дала плід від посіяного насіння, розуміють людей добрих, які творять плоди покаяння, а під землею, що не дала плоду, розуміють три роди людей недбайливих, у яких слово євангельського вчення ніякого плоду не приносить. Люди першого роду уподібнюються дорозі, це ті, які, чуючи, не чують слова Божого: тобто чують вухами плотськими тільки слово, що проповідується, але всередину, в серце не допускають його; не розмірковують про почуте, але в інших марнославних думках бавляться, і тому голос слова Божого тільки вдаряє в їхні вуха, але до сердець їхніх не доходить. І так диявол викрадає в них слово Боже, “щоб вони не увірували і не спаслися” (Лк. 8:12). Люди другого роду чують слово вчення і “з радістю приймають його, як вчить Христос; але оскільки не мають кореня в собі, то під час печалі або гоніння гублять його і безплідні бувають. Третя частина людей – це ті, котрі також чують слово Боже, але, як тернисте насіння, так турбота віку цього й зваба багатства чуте слово в них заглушає…, і воно без плоду буває”, як там само Сам Христос пояснює (Мф. 13:19-22). З цього видно: 1) що і чути слово Боже, але з недбальством, марно. 2) Почуте слово Боже і з радістю прийняте, але в серці не заглиблене, сумом віку цього й напастями, або суєтою мирською, славолюбістю, грошолюбством і сластолюбством, як тернистою, пригнічується, і так само безплідно буває. 3) Якщо і ті, хто чують слово Боже, але з недбальством, і в серці не приховують його, жодного плоду не приносять, то який уже плід принесуть ті, хто віддаляються від слова Божого і не хочуть його ні чути, ні читати? 4) З цього видно, наскільки мале число тих, хто спасається. Як видно з притчі, тільки четверта частина від тих, хто чує слово Боже, спасається. Виключи тих, хто віддаляється від слова Божого, виключи ідолопоклонників, іудеїв, магометан, єретиків та інших забобонних людей, і залишиться тільки мала черідка Христових овець, як Сам Христос каже: “Не бійся, мале стадо” (Лк. 12:32), бо мало хто хоче йти вузькою стежкою, що сама по собі веде до життя (Мф. 7:14). 5) Християни, розглянемо себе і постараємося бути не тільки слухачами, а й творцями закону. Створимо плоди, гідні покаяння, щоб нас, як безплідних, сокира суду Божого не посікла і не кинула у вогонь. Бо написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Глава 2. Про духовну мудрість “Якщо ж у кого з вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому” (Іак.1:5). – 17 Початок духовної премудрості є страх Господній, як каже святий Давид: “Початок премудрості – страх Господній” (Пс. 110:10). Про це святий Василій так вчить: “Страх Господній є очищення душі, так само і пророк молиться: “Тремтить від страху Твого плоть моя, ” (Пс. 118:120). Де страх Божий, там усяка чистота душі; звідти всяке зло і неподобна дія тікає. Бо члени тілесні, які страхом ніби прикуті, не можуть рушити до неподобних справ. Як той, чиє тіло прибите до хреста цвяхами, не може діяти, так людина, утверджена в страсі Божому, не може ні очей звернути на непотрібне, ні рук посунути на злі справи, і не може нічого, ні малого, ні великого, усупереч своєму званню зробити, охоплена страхом заборон, як хворобою якоюсь” (У Слові на початок притч). Так страх Господній є початком премудрості: бо очищає душу від бруду гріховного і готує місце духовній мудрості. Як початок тілесного здоров’я – коли тіло очищається від шкідливих соків, так початок здоров’я душевного – коли душа страхом Божим звільняється від злих пожадливостей і тяжкого гніту гріховного, які її, як шкідливі соки, в неміч і безсилля приводять. – 18. Страхом Божим, як жорстоким лікуванням, душа, що очистилася і утвердилася, буває вмістилищем істинної любомудрості, тобто християнської любові. Бо для духовної мудрості потрібно не тільки ухилятися від зла, а й творити добро. Бо сказано: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Але як від зла ухиляємося страхом Божим, як вище сказано, так любов’ю Божою залучаємося до добра. І так, як страхом Божим започатковуємо духовну премудрість, так любов’ю до досконалості зводимось, наскільки в цьому віці можливо. – 19. Засоби, через які до духовної мудрості приходимо: 1) Святе Боже слово, за допомогою Святого Духа. Бо “”Святе Письмо”, за словами апостола, “може примудрити до спасіння вірою в Христа Іісуса” (2Тим. 3:15). 2) Щира молитва. Так говорить апостол: “А якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому. Але нехай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись” (Як. 1:5-6 та інше). Тому Соломон каже: “Пізнавши ж, що інакше не можу оволодіти нею (премудрістю), як якщо дарує Бог, – і що вже було справою розуму, щоб пізнати, чий цей дар, – я звернувся до Господа, і молився до Нього, і говорив від щирого серця мого” (Прем. 8:21). Догматів духовної мудрості вчимося не в книжках мудреців віку цього, а в книжках пророчих і апостольських, і набуваємо навичок у ній у школі Святого Духа, Котрий за допомогою слова Свого святого мудрості умудряє серця вірних Своїх. Тому, якщо хочемо, християни, духовну мудрість відшукати, мусимо старанно повчатися день і ніч у слові Божому і старанно молитися Подателю премудрості – Богу. – 20. Місце і сидіння своє духовна мудрість має в серці, а не на язиці; усередині, а не зовні; у силі, а не в слові. Не всякий мудрий, хто зовні, перед людьми є таким, але той мудрий, хто такий по суті; і не всякий, хто може гарну промову говорити, але хто і серце таке має. Часто буває, що життя несхоже з красномовством; і часто під виглядом красномовства криється злорадство, яке з духовною мудрістю разом бути не може. Звідси буває, що грубий селянин, який абетки не знає, але в страсі Божому живе, набагато вправніший і мудріший у справі християнській, ніж словесник і мудрець століття цього без страху Божого. – 21. Ознаки духовної любомудрості: 1) ретельне навчання в слові Божому; 2) пошук поради у благочестивих і розумних людей; 3) любов до настанов, покарання, корисної поради, докору; 4) міркування про чудовий Промисел Божий, про правду і милосердя Його; 5) частий спогад про смерть і її наступне, тобто про Страшний Суд Христовий, про блаженну і неблагополучну вічність; 6) презирство до світу; 7) найбільше – молитва, без якої духовна мудрість здобутися не може, як вище сказано й нижче достатньо буде сказано. – 22. Плоди духовної мудрості – християнські чесноти, тобто: смиренність, терпіння, лагідність, правда, цнотливість, милість та інші. Так вчить Соломон: “Плоди її є чесноти; вона вчить цнотливості та розсудливості, справедливості та мужності, корисніше за які немає нічого кориснішого для людей у житті” (Прем. 8:7). І апостол Іаков каже: “Але мудрість, що сходить згори, по-перше, чиста, потім мирна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” (Іак.3:17). Вона боїться Бога і любить Його; від метушні світу відвертається і до одного Бога приліплюється; все дозволене, як-от: їжу, питво, одяг та інше – зі страхом вживає, заради потреби, а не для розкоші; біди і напасті, що трапляються, великодушно переносить. Слухняною себе Богу і людям заради Бога показує. Їй не обтяжливо робити все те, що Богу завгодно, і ухилятися від усього, що Йому противно. Гордості, заздрості, злобі, ворожнечі, нечистоті, сріблолюбству та іншим душевним виразкам немає в ній місця. Вона любить усіх без розбору, з усіма щиросердно і простосердечно обходиться. Що словом проголошує, те й всередині себе має; що обіцяє словом, те виконує ділом, якщо немає якоїсь перешкоди. Їй записи не потрібні в договорах; слово, нею сказане і від іншого почуте, – то для неї твердий запис. Бачить брата, що страждає, і сама йому серцем співчуває; тому, хто потребує допомоги, допомагає; про всяке лихоліття ближнього співчуває і благополуччю радіє; з тими, хто плаче, плаче, і з тими, хто радіє; друзів обіймами своїми обіймає, а від ворогів любові своєї не віднімає. Тому мирна, тиха, спокійна, радісна, весела, хоча й завдають їй занепокоєння злий дух і його злі служителі. – 23. Наслідки духовної мудрості, що випливають від неї, – ганьба, презирство, вигнання і всякі біди. Оскільки вона не від світу цього, але “згори сходить”, як вчить апостол Іаков (Іак. 1:17), то божевільний світ, що лежить у злі, вважає її божевіллям, лає, ненавидить і жене її. “Та й усі, хто бажає жити побожно у Христі Іісусі, в чому й полягає духовна мудрість, будуть гнані”, – каже богомудрий Павло (2Тим. 3:12). І хоча вона всередині чесна, чудова і перед Богом сприятлива, але зовні зневажена і принижена перебуває. – 24. Мета, до якої ця мудрість людину веде, – Бог і вічне блаженство. Бо як вона сама від Бога походить, так до Бога і звертається і тих, хто любить її, приводить. – 25. Духовна мудрість у всьому відрізняється від плотської, або мирської. Плотська мудрість горда – духовна смиренна. Плотська мудрість самолюбна – духовна боголюбива. Плотська мудрість нетерпляча, злісна – духовна терпляча, лагідна. Плотська мудрість непримиренна – духовна мирна. Плотська мудрість немилостива – духовна милостива і сповнена благих справ. Плотська мудрість ненавидить, заздрить – духовна любить. Плотська мудрість лукава, оманлива, хитра – духовна простосерда, істинна, щиросерда. Плотська мудрість неправдива – духовна правдива. Для тілесної мудрості смиренність, ганьба, страждання і хрест Христовий є безумство – для духовної є велика премудрість. Так і в іншому духовна мудрість плотській противиться. – 26. Духовна мудрість, як можна бачити з вищеописаного, полягає не в чомусь іншому, як в істинному пізнанні та шануванні Бога і Христа Сина Божого. Від цього пізнання народжується страх Божий, який є початком духовної мудрості, і любов Божа, яка людину до духовної досконалості приводить, наскільки в цьому столітті досягти можливо. У цих же двох, страху Божому і любові Божій, істинне Богошанування і полягає. Усьому ж цьому початок і корінь – віра свята, як побачиш нижче в наступних параграфах. – 27. У цьому параграфі показано, як шукачеві духовної мудрості можна переходити від конкретного випадку до загального духовного міркування, в основі якого буде слово Боже. Випадок і духовне міркування про нього. 1. Дивишся на небо, таке дивовижне, високе й велике, прикрашене різними зірками; на сонце й місяць, що сяють і всю піднебесну висвітлюють; на хмари, які в повітрі туди й сюди переходять, і, наче міхи, дощ виливають, і напоюють ниви наші. Представляє тобі почуття і розум землю з усім, що наповнює її, з деревами, травами, худобою, звірами, морями, озерами, річками, джерелами та іншими прикрасами. Від видимих перейди розумом до невидимих, від створення світу до Творця. Нехай буде тобі випадок цей приводом для того, щоб дивуватися: 1) всемогутності Бога нашого, Який все це з нічого словом одним створив (Бут. 1); 2) премудрості Його, Який так премудро все створив; 3) доброті Його, Який все це заради нас створив. Той, хто розмірковує так і пізнає від створення силу, премудрість і благість Творця, духом радісно захопиться і заспіває з Псалмоспівцем: “Наскільки численні діла Твої, Господи! Усе створив Ти премудро” (Пс. 103:24). 2. Бачиш, що всяке створіння всім однаково служить. Сонце, місяць, зірки всіх однаково висвітлюють; повітря всім однаково життя зберігає; земля всіх однаково утримує й живить; вода всіх однаково напоює – всіх, кажу, однаково, тобто багатого й убогого, славного й неславного, пана й раба. Від цього вчимося, що і все добро наше, дане нам від Бога, має бути спільним для нас і ближніх наших. Хліб наш, одяг наш, розум наш, домівки наші мають бути спільними, служити як нам, так і ближнім нашим. III. Бачиш ще, що одне створіння іншому, вищі стихії нижчим допомагають. Сонце – повітря і землю просвіщає і зігріває; хмари – повітря і землю зрошують; повітря для дихання тваринам служить; земля подає їжу нам і худобі нашій. Усе це вчить нас, що тим паче ми, як розумна тварина, маємо одне одному допомагати: багатий жебраку, розумний нерозумному, здоровий немічному, вільний у в’язниці ув’язненому, сильний скривдженому, повноважний беззахисному, та інше. Тому слова: “Яке мені діло до нього?” – мають бути вигнані з середовища християн. 1. Бачиш раба, що стоїть перед паном своїм і з усякою слухняністю виконує його повеління. Цей випадок дає тобі змогу міркувати, з якою незрівнянно більшою пошаною і благоговінням повинні ми стояти перед Богом і ходити перед Ним, Господом нашим (бо Бог на кожному місці є, і де б не перебували, і що б не робили, перед Богом, що дивиться на нас, робимо), і Його веління з ревною слухняністю виконувати. Оскільки пан, хоч би яким високим не був, людина є, і людина така сама, якою є і раб його, – але таке йому благоговіння раб його чинить, – а Бог є Господь господарів і рабів та Цар царів і підданих, і для Нього як господарі, так і раби їхні, царі та піддані їхні рабами є. І Господь великий і страшний, Йому ж і Сили небесні зі страхом предстоять, і благоговійно бояться перед Ним, і веління Його виконують. Поміркуй же і про те, як безсоромно чинимо і як тяжко грішимо ми, коли не виявляємо Йому і такої поваги та благоговіння, яку раби пану своєму, подібній до них людині, виявляють, але бешкетуємо перед Ним; і такого послуху не маємо, який мають раби до людини-хазяїна, але сміливо й безстрашно наважуємося заповіді Його порушувати. У цьому нас Сам Господь через пророка викриває: “Син славить батька, а раб пана свого побоїться. І якщо Я Отець, то де слава моя? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною?” – говорить Господь Вседержитель” (Мал. 1:6). Звідси вчися, наскільки великою є наша сліпота і нечутливість, і водночас дивуйся доброті й довготерпінню Бога нашого, Який так лагідно й терпляче з нами, негідними рабами, чинить. Це вчить тебе не тільки ніде не робити і не говорити, а й не думати лихого і непристойного. Адже перед Богом, що все проникає, рівне як слово і діло, так і думка. Бо Він і думка наша так само ясно бачить, як і саму справу; і Його наша думка лиха ображає так само, як і справа лиха. І не тільки той бешкетує перед Ним, хто погано робить, а й той, хто погано думає. 2. Бачиш чи то в жінці – матері – до своїх дітей, чи то в пташці до своїх пташенят, чи то в худобі та звірі до своїх дитинчат гарячу любов. Від цього випадку зведи розум свій до любові Божої, яку Він до розумного Свого створіння – людини, за образом Своїм створеної, має. Якщо в створіннях Своїх, наприклад, матерях до своїх дітей, таку Він насадив любов, наскільки незрівнянно більшу Сам Він має любов до людини, яку за образом Своїм і подобою створив. З цього джерела випливає, що стільки Він благодіянь людині показує, яких не тільки порахувати, а й розумом зрозуміти неможливо. Любов Його невимовна в тому проявляється, що Він так прагне спасіння нашого, так багато терпить нас, грішних, з таким бажанням чекає нашого покаяння, з такою прихильністю та радістю тих, хто кається, приймає, з такою недоброзичливістю тих, хто не кається, карає. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Тому Сам Він через пророка каже: “Хіба забуде дружина чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і вона забуде, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:15). Ця Батьківська любов Отця Небесного праведника тішить, грішника втішає і переконує не впадати у відчай у милості Його, а більше заохочує вдаватися до Нього з покаянням і безсумнівно на милість Його очікувати. 3. Бачиш сонце, що приємно сяє, і все піднебесне освітлює, і нас звеселяє. Від цього сонця чуттєвого піднеси розум свій до уявного, вічного Сонця правди, Христа, Сина Божого, Який вірних дивовижно просвіщає і повік буде просвіщати й звеселяти так, що й самі вони “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього”, за непорушною Його обітницею (Мф. 13:43). І від видимого цього світу, який висвітлюється сяйвом сонячних променів, перейди розумом до міста, в Одкровенні описаного, до вишнього Єрусалима, який “не потребує ні сонця, ні місяця, щоб висвітлити його, тому що слава Божа висвітлила його, і світильник його – Агнець” (Одкр.21 :23), – де “ночі не буде…, і не матимуть потреби ні у світильнику, ні у світлі сонячному, бо Господь Бог висвітлює їх, і царюватимуть на віки вічні”( Одкр.22:5). VII. Бачиш, що під час весни все, що взимку, як мертве, було, немов би знову оживає і відроджується: земля виробляє з надр своїх плоди, дерева листям одягаються, трави зеленіють і квітами прикрашаються; води, скуті кригою, розплавляються й течуть, і все піднебесне створіння набуває нового вигляду й немов би наново створюється. Від цієї чуттєвої весни нехай підведе віра розум твій до прекрасної й бажаної весни, яку обіцяв Преблагий Бог у Писанні Своєму Святому, коли тіла від початку світу спочилих вірних із землі, як насіння, силою Божою посіяне, повстануть і зодягнуться у новий, чудовий вигляд, у ризи безсмертя вберуться, візьмуть вінець доброти з рук Господніх, процвітуть, “Праведник же розцвіте, немов пальма; розростеться, мов кедр у Ливані посаджені в домі Господнім, розквітнуть вони у дворах Бога нашого” (Пс. 91:13-14), “як наречена, прикрасяться красою, і як земля, що розпускає свій цвіт, і як сад, який росте посіяне в ньому”, процвітуть, і вічні веселощі над їхньою головою, і радістю втішаться за Господа (Іс. 61:10-11). Тоді “тлінне це зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: поглинена смерть перемогою. Смерть! Де твоє жало? пекло! Де твоя перемога”? (1Кор. 15:54-55). Так спрямовуючись духом до бажаної тієї весни з вірою і надією, з Божою поміччю, насіння благих трудів – і нехай пожнеш тоді з радістю. VIII. Бачиш, що наповнена посудина або просочена губка нічого іншого в себе не вміщають; і навпаки, порожня посудина все вміщує. Зрозумій від цього, що і душа, наповнена любов’ю світу цього, тобто славолюбістю, честолюбством, сріблолюбством і сластолюбством, нічого духовного й небесного вмістити не може: Бога любити й небесних благ, як годиться, бажати, і радості духовної в собі мати не може. Від цього вчися, християнине, мирську любов виганяти, щоб Божа увійшла в серце твоє. Подібне з подібним поміщається, наприклад, вода з водою, а противне з противним не поміщається, наприклад, вогонь з водою. Немає Божої любові в тому серці, в якому є любов до срібла, слави, честі та солодощів, як і в благолюбивому серці немає любові мирської. Бо Божа і мирська любов – речі протилежні, і тому разом бути не можуть, але одна іншу виганяє. “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24). 1. Бачиш вранці сонце, що ясно сходить і всіх звеселяє. Поміркуй, наскільки великі веселощі відчувають душі, в яких Христос, Син Божий, вічне правдиве Сонце, засяє. Нехай навчить тебе цей випадок старанно молитися Йому, щоб і в твоєму серці блиснуло благодаті Його сприятливе світло. 2. Бачиш, що вдень усе ясно видно, і кожен розрізняє шкоду і користь, рів і шлях, біле від чорного розділяє і одну річ від іншої. Зрозумій, що так і просвічений світлом благодаті Христової бачить душевними очима все ясно, розпізнає добро від зла, чесноту від вади: бачить шкоду душевну – і ухиляється від неї; пізнає вади на душі – і очищає їх покаянням та слізьми за допомогою Божою. 3. Бачиш, що темрява й морок у піднебесній, коли сонце зайде, і нічого не видно, біле від чорного розпізнати, і де рів, де рівне, де небезпечно, де безпечно – дізнатися неможливо. Поміркуй, яка темрява буває в душі, і який морок оточує її, коли благодаті Христової в собі не має. Така душа зла від добра, шкоди від користі своєї не розпізнає, ходить і доторкається, як сліпа. Цей випадок вчить тебе молитися Христу, істинному Світлу, щоб і в твоїй душі засяяло світло благодаті Його. XII. Бачиш суд, що відбувається, на якому винний, будучи викритий, стоїть і тремтить від страху і весь соромом покривається; чує догану за злочин закону, позбавляється честі та маєтку, виключається з числа добрих і чесних людей, іменується злою і непристойною людиною; потім із соромом відводиться до в’язниці й за законами приймає страту. Від цього суду нехай зверне віра дух твій до того страшного і вселенського суду, на якому Суддя Сам Бог, що серця наші випробовує. Уяви собі в голові, що на суді тому стоять грішники, відлучені від числа праведних; стоять із соромом, страхом і трепетом невимовним; викриваються за злочин закону Божого, викриваються перед усім світом, перед ангелами і людьми; бачать свої гріхи, які словом, справою і думками потайки робили, щоб пізнати всьому світу, що їх показує світ; бачать приготовану собі за ділами своїми кару. Бачать тих, яких тут паплюжили, лаяли, висміювали, гнали, озлоблювали і, як сміття, зневажали, – у славі й радості великій. Бачать неправедні праведного Судді гнів, чують страшну догану й ухвалу: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, а ви не дали Мені їсти”, та інше ( Мф. 25:41-42). Нарешті, з превеликим соромом, страхом, сумом, плачем, риданням, криком і відчаєм неправедні відкидаються від лиця Божого; їх ваблять злі ангели і ув’язнюють у в’язниці, “де черв’як їхній не помирає, і вогонь не вгасає” (Мк. 9:48). Нехай навчить тебе цей випадок і міркування про нього каятися, плакати про гріхи і милості нині шукати в Судді, щоб тобі на вселенській тій ганьбі не осоромитися, не почути страшної тієї догани й рішення. XIII. Бачиш, що вогонь завжди догори йде, і скільки йому не перешкоджають, проте ніяк не змінює дії своєї, але завжди у висоту прагне: бо таке його єство. Цей випадок показує тобі, що справжня любов до Бога діє так само. Серце, що нею запалилося, завжди до свого центру, прелюбливої Істоти, прагне, і що б йому не перешкоджало в цьому, утриматися не може. Ні краса, ні солодкість, ні слава, ні страх, ні меч, ні смерть, не в силах тому перешкоджати. Пізнав на собі її силу обрана посудина Христова, Павло, який, з усією впевненістю, сказав: “Ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інша якесь створіння не може відлучити нас від любові Божої у Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39). Для такої любові, насолода світу цього – гіркота, краса – сморід, слава – нікчемність, царство – неволя і полон. Така людина на землі ногами, а на небі серцем; на землі тілом, а на небі духом перебуває; з людьми живе, але духом перед Богом милостивим стоїть і вклоняється Йому; вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, бачить Його; тілом їсть і п’є, але духом небесної поживи невпинно прагне, кажучи з Давидом: “Як лань охоче прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Це міркування вчить тебе намагатися скуштувати і бачити, наскільки благий Господь, і молити Його, щоб Він сам запалив іскру любові Своєї в серці твоєму. Бо справжня любов як від Бога походить, так до Бога і звертається. XIV. Бачиш ще, що камінь, залізо, олово та інша важка річ, скільки б не піднімалася і не кидалася вгору, проте ж до землі, свого центру, з великим прагненням звертається і падає. Від цього випадку вчишся, що таким є стан тих, хто пристрастився до світу, які вмовляннями й залякуваннями нібито піднімаються, щоб, звільнившись від метушні, до неба прагнути, але скільки б не порушували таких проповіддю слова Божого, проте від звичаю і пристрасті відстати не можуть. І хоча іноді намагаються і примушують себе від цього зла відірватися, благодаттю Божою спонукувані догори, тобто до любові небесних благ, піднятися, проте знову вниз, тобто до пристрасті, з чималим прагненням звертаються. Бо пристрасть того, хто пристрастився, як магніт залізо, до себе привертає і приваблює. Це міркування вмовляє тебе від усякої пристрасті, як від вогню або отрути смертоносної, берегтися і всілякими силами примушувати себе до бажання і пошуку небесних благ, смертю Христовою придбаних. А тому, хто старається, Бог допомагає. 1. Бачиш людину мандрівну, яка не має дому свого, але в чужому домі тимчасово прихистилася. Нехай нагадає тобі цей випадок, що ми мандрівники й прибульці у світі цьому: “бо не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього”, за словами апостола (Євр. 13:14). Це показує, що слід нам скоро чи не скоро мандрівку цю закінчити і прийти на батьківщину. Тому й мусимо ми перебувати у світі цьому, як мандрівники й прибульці, і пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8). XVI. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, завжди думка твоя до батьківщини і до дому твого хилиться і тягне тебе. Від цього випадку навчися, що так само й ми, мандрівні у світі цьому, як у чужій країні, повинні думку свою звертати до небесної вітчизни, де Батько наш, Якому молимося: “Отче наш, що є на небесах”; де дім наш, де безпечний спокій наш, “куди Предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20), де спадок наш, від преблагого і милостивого нашого Заступника Христа нам приготований; де велика вечеря і шлюб Агнця приготований; де незліченна безліч безтілесних Сил стоїть перед престолом Величності; де лики святих, які від початку світу пожили й після мандрівки своєї на землі, праць, подвигів і скорбот упокоїлися у Царстві Небесному; там вони вінчаються й чекають на нас із бажанням, коли і ми увійдемо в спокій той. XVII. Бачиш, що купець товар свій везе або пересилає з чужого боку на батьківщину свою і в дім свій. Цей випадок вчить тебе “не збирати собі скарбів на землі, на світі цьому, де мандруєш, де моль і іржа винищують, і де злодії підкопують і крадуть, а пересилати скарб свій на вітчизну небесну, де ні моль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20). Отже, “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Куди будеш скарб свій пересилати, туди і дух твій, думка твоя, бажання твоє, старання і піклування твоє завжди хилитися і прагнути буде. Скарб же християнський, який у вітчизну небесну пересилається, – чесноти християнські: віра, любов, терпіння, лагідність, цнотливість, милосердя та інше. XVIII. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, побоюєшся всяких напастей від злих людей. Цей випадок подає таке міркування, що так само або набагато більше повинні ми, ті, хто йде дорогою світу цього, побоюватися підступів диявольських, які, як розбійники, на мандрівників, а тим паче обтяжених духовними товарами, нападають, оточують і оголюють. До цієї обережності й старання вмовляє нас Петро, святий апостол Христовий: “Тверезіть, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, наче лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути. Протистоять йому твердою вірою” (1Пет. 5:8-9). XIX. Бачиш птаха, що сидить, і на всі боки озирається, і боїться, як би його хто не спіймав або не підстрелив. Цей приклад вчить тебе теж подібним чином оглядатися у світі цьому, побоюючись сіток диявольських і стріл його. Стріли ж цього ворога нашого: гордість, заздрість, грошолюбство, лихоїмство, злоба, нечистота та інше. Ці стріли метає він у нас і вражає необережних. 1. Бачиш корабель, що на морі хвилюється і бідує. Від цього розумій, що так і життя наше в морі світу цього бідує і різноманітними напастями, як хвилями, обурюється. А цим навчишся часто і старанно молитися і зітхати до премудрого Управителя Христа, щоб не дав твоєму кораблику в хвилях лиха потонути, а наставив би, як досягти тихого і безпечного пристанища вічного життя. XXI. Бачиш, що свічка горить і потім згорає. Цей приклад тобі показує, що життя наше, поки живемо, як свічка горить, а потім і гасне. І треба пам’ятати про кончину його, яка невідома, в який день і годину буде, а тому завжди очікувати її треба. XXII. Бачиш, що дехто зі славного стає безчесним, дехто з багатого – жебраком, дехто із здорового – немічним, дехто з вільного – невільником, дехто з пана – рабом. Ці зміни ясно показують нам, що наше життя на землі мінливе, марнотратне, бідне і жалюгідне, і це ознака того, що ми Творцем нашим створені не для цього, а для іншого, кращого і блаженнішого життя. А тим самим вчимося і ніби переконуємося шукати того постійного і блаженного життя. І в цьому випадку не тільки не повинні нарікати, як хоче сліпа наша плоть, а й вельми дякувати Богу, хоча й противно нам здається, що так переконує нас благодать Його увійти в життя вічне. XXIII. Бачиш людину, яку мучить гарячка; або, увійшовши в лазню, відчуваєш жар великий; або бачиш піч, що вогнем розпечена. Від цього вогню перейди розумом до вогню геєнського, в якому грішники, що не каються, без кінця страждатимуть. Це міркування вчить тебе покаянням і сльозами умилостивляти милість Божу, щоб від тієї біди позбутися. XXIV. Бачиш людину, у в’язниці ув’язнену, кайданами оковану, всю бліду, всохлу. Від цієї темниці також перейди розумом до вічної тієї темниці пекельної, в якій засуджені за беззаконня ув’язняться і світла навіки не побачать. Тому кайся про гріхи свої, щоб і тобі не прийти на те місце муки. XXV. Бачиш або чуєш, що батько від сина неслухняного і несправного відрікається і спадщини позбавляє. Від цього випадку навчися, що Христос від християн неслухняних і нерозкаяних відречеться і спадщини вічної позбавить. Скаже їм, хоч ім’ям Його і називалися: “Не знаю вас, звідки ви, відійдіть від Мене, всі, хто творить неправду” (Лк. 13:25,27). Це вмовляє тебе, щоб ти не тільки ім’я християнське мав, а й намагався жити згідно з ім’ям і сповіданням. XXVI. Бачиш чертоги царські прикрашені й славу їхню. Нехай піднесе тут віра серце твоє до вічних чертогів небесних, уготованих праведним, і до осель дому Отця Небесного та слави Христа, небесного й вічного Царя, якою вірні безситно насичуватимуться в безкінечні віки. Водночас і очі свої душевні піднеси до Сина Божого, щоб не позбавив тебе частки в уділі обраних Своїх. XXVII. Чуєш співзвучну й солодку музику або спів. Нехай піднесе віра дух твій у небесні оселі, в дім Бога Іакова. І там душевними вухами слухай, як ангельський собор і лики святих возвеличують згідний спів Триіпостасному Богу. Цей випадок служить тобі причиною старанно молитися Йому, щоб сподобив тебе тут і в майбутньому віці славити Його з усіма обраними Його. XXVIII. Бачиш або чуєш, що монарх земний раба свого за вірну послугу нагороджує рясно. При цьому подумай, як Христос, Цар Небесний і вічний, вірних Своїх рабів нагородить і прославить у Царстві Своєму, за непорушною обітницею: “Не бачило око того, і не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), – і ще: “тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді вони справді побачать і зрозуміють, “що теперішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в них” (Рим. 8:18). Тоді вони побачать те, чого тут око не могло бачити, і почують те, чого тут вухо не могло чути, і відчують те, що тут на серце не могло зійти. Тоді “зрадіє серце їхнє, і радості їхньої ніхто не забере в них” (Ін. 16:22). Тоді втішаться ті, хто тепер плачуть; тоді наситяться ті, хто тепер голодний і спраглий правди; тоді збагатяться ті, хто тепер позбавлений; тоді сприймуть царство ті, кого тепер вигнали заради правди; тоді сприймуть від Господньої руки все, на що тепер вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, дивилися й чого прагнули, окрилені надією, прагнувши до чого. Тоді зрадіє всякий про Господа, і в радості духу вигукне: “вдягнув… мене в ризу спасіння, і одягом веселощів одягни мене, як на нареченого, поклади на мене вінець, і, як наречену, прикрась мене красою” (Іс. 61:10). Це міркування вчить тебе славу світу цього зневажати і до тієї слави завжди прагнути; Царю Небесному, Христу, вірно служити, щоб сподобитися з обранцями Його ту славу благодаттю Його успадкувати. XXIX. Бачиш дерево, що листям зеленіє і плодами сповнене, вигляд якого всякого радує. Від цього випадку зверни розум свій до внутрішнього стану доброзичливої людини, душа якої так само або ще більше прикрашена і плодами Святого Духа сповнена. Така, “як фінік, …цвіте, і, як кедр, що в Лівані, множиться” (Пс. 91:13). Цей випадок вчить старанно прикрашатися внутрішньо, а не зовні. XXX. Бачиш дерево висохле і ні до чого, окрім як тільки до спалення, не придатне. Зрозумій, що такою є грішна душа, яка живої віри і плодів її не має, кончина якої – відвідання і вічного вогню пекло. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок слугує тобі причиною звернути очі свої на душу свою, чи не перебуває і вона в такому бідному стані, і молитися Христу Богу, Котрий і мертвих оживляє, щоб оживив її та росою благодаті Своєї напоїв до зростання плодів духовних. XXXI. Бачиш гілку, відсічену від дерева і всохлу, яка ні на що, крім як на спалення, не потрібна. Зрозумій від цього, що так всякий, хто від Христа, Який “є істинна… лоза”, недбальством і злим життям відсічеться, не тільки ніякого плоду не принесе, а й, як гілка, відсічена, засохне; “а такі гілки збирають, і кидають у вогонь, і вони згорають”, як Сам Він про це вчить (Ін. 15:1-6). Це вмовляє тебе міцно триматися Його вірою і любов’ю, віддалятися від усякого гріха, і до одного тільки Христа приліплятися, смиренням і терпінням Його наслідувати. XXXII. Бачиш, що без дощу земля, висохнувши, не дає плоду. Зрозумій, що так і душа, яка не напоюється росою слова Божого і благодаті, ніби висихає і безплідна буває. Тіло наше знемагає від голоду і спраги, а потім, якщо не підкріпиться їжею, вмирає. Так і душа, якщо не харчується і не напоюється словом Божим, знемагає, а потім і вмирає. Це вмовляє тебе так само, як для тіла ти щодня шукаєш їжі й пиття, і для душі від слова Божого безперестанку шукати їжі, пиття й утіхи, щоб, знемагаючи від голоду й спраги, не вмерла вона навіки. XXXIII. Бачиш або чуєш, що ближній твій грішить або згрішив. Цей випадок слугує тобі не для осуду брата твого, – як у декого є злий звичай, – але для пізнання немочі твоєї; не для висміювання ближнього, а для жалю за ним і твого виправлення. Від нього зверни свої очі на себе, чи не був і ти сам у такому ж або подібному гріху, і зараз – чи не перебуваєш? А якщо й ні, то хіба не можеш ще гірше згрішити? Бо загальна неміч і окаянство наше всередині нас: вороги наші – пристрасті наші; плоть наша поневолює нас; і сатана, ворог наш, невпинно шукає, як би поглинути нас. Всі ми всякому лиху і падінню підлягаємо і падаємо; падіння наше близько, якщо благодать Божа не підтримає нас. І так від цього випадку сам себе розглянь і, бачачи падіння брата, старайся за допомогою Божою обережніше чинити. XXXIV. Бачиш, що насіння, яке впало на землю, помирає і, пустившись у ріст, виходить із землі. Цей приклад ясно показує тобі, що так і тіла наші, хоча помирають і ховаються, проте Божою силою свого часу знову оживуть і одягнуться в одяг безсмертя. Про що апостол так проповідує: “Сіється в тлінні, повстає в нетлінні; сіється в приниженні, повстає в славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне” (1Кор. 15:42-44). І так стій, утверджуйся у вірі, сподіваючись на воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. XXXV. Бачиш хлібороба, що сіє насіння; але не всяке приносить плід. Бо інше, як вчить притча, падає при дорозі, і птахи небесні його поїдають, інше – на каміння, інше – в тернину. Так і спасительне насіння, Боже слово, однаково сіється на нивах сердець людських, але тільки в добрих серцях плід проростає (Мф. 13:4-23). Цей приклад вчить тебе старанно молитися Богу, щоб дав тобі серце добре, дух новий і серце нове: і тоді насіння слова Божого, посіяне на землі серця твого, не буде безплідним. XXXVI. Бачиш ще хлібороба, що віє насіння своє, і насіння в житницю збирає, а половинки геть вимітає. Так буде, як пишеться, і наприкінці віку цього. Тоді вірні й побожні люди, як пшениця в житницю, у небесне царство увійдуть, а злі, як полова, викинуться, “і кинуться в піч вогненну, і там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 13:40-42). Цей приклад заохочує тебе особливо дбати про спасіння своє і бути не половою непотрібною, а пшеницею. XXXVII. Бачиш ще хлібороба, що з радістю збирає плоди трудів своїх. Подумай, з якою радістю будуть насолоджуватися плодами трудів своїх ті, які тепер у подвизі віри й терпіння трудяться. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). На це дивлячись, не слабшай у подвизі благочестя. XXXVIII. Бачиш прекрасну, ангелоподібну людину. Від цього піднеси розум свій до внутрішньої людини, тобто душі, і подумай, наскільки прекрасніша душа – образ і подоба Божа, яку Бог у такій чудовій оселі поселив. Від цього навчися пізнавати і шанувати шляхетність, красу і пишність душі, і її, безсмертну, добрими справами, вірою, любов’ю, терпінням, цнотливістю прикрашати, а не тіло, прах і попіл. XXXIX. Бачиш людину в лахмітті одягнену, напівголу, всього брудом замазану. Від неї зверни розум свій до душі грішної, яка від благодаті Божої, як від прекрасного одягу, оголилася і натомість уся вадами гріховними, як брудом, вкрилася. Мерзенна забруднена людина перед очима людськими; але душа, гріховними сквернами забруднена, ще мерзенніша перед очима Божими. Цей випадок вмовляє тебе ухилятися від усякого гріха, яким душа паплюжиться і стає негідною погляду Божого. ХL. Бачиш ще людину, що в ранах, у гної смердить. Зверни очі свої до душі грішної, яка набагато більший сморід видає, ніж смердюче тіло. Що на тілі гній і рани, то на душі гріхи і беззаконня. Слухай, що пророк каже: “беззаконня мої перевищили голову мою, подібно до тяжкого тягаря обтяжили на мені; від божевілля мого рани мої відмертвіли й згнили” (Пс. 37:5-6). Смерд тілесний нестерпний нам – сморід душевний нестерпний Богу. Від смороду тілесного відвертаємося ми і тікаємо – від смороду душевного відвертається і відходить Дух Божий. Це знову-таки вмовляє тебе уникати гріха. Якщо ж відчуваєш, що душа гріховною проказою заражена, хоча б і “зупинившись удалині”, піднеси голос свій, як колись прокажені зробили, до Іісуса, Сина Божого, Прогонителя всіляких хвороб душевних і тілесних, і піднеси серцем, а не лише устами, і молись: ” Іісусе Наставнику, помилуй мене!” (Лк. 17:12-13). Так Той, Хто очистив тих прокажених, очистить і твою душевну проказу. Бо милосердний і слухає голоси нас, бідних. Для того й у світ прийшов, щоб позбавити нас від гріхів наших. Не може бути такої великої прокази гріховної, від якої б Лікар наш премудрий і всесильний не захотів або не зміг би милостиво очистити. XLI. Бачиш сліпу людину, яка не бачить шляху, не знає, куди йде, не бачить нічого перед собою, не бачить рову, в який готова впасти. Від цього випадку зверни своє міркування до сліпоти душевної, уражений якою грішник так само не бачить добра й зла, не знає, куди йде, не бачить своєї погибелі, якої готовий зазнати. Бідолашна тілесна сліпота, але душевна ще бідніша! Краще не мати тілесного зору, ніж не мати душевного. Цей випадок і міркування переконує нас молитися Христу, який дає сліпим прозріння: “Подивися, почуй мене, Господи Боже мій, просвітли очі мої, нехай не коли засну в смерть” (Пс. 12:4). XLII. Бачиш глуху людину, яка не прислухається до того, що кажуть або забороняють, і не робить так, бо не чує промов і не розуміє наказу або заборони. Зрозумій, що такий і грішник, якому сатана заткнув вуха душевні, щоб не чув голосу слів Божих. Такий має вуха, щоб слухати, але не має вух, щоб “чути”. Чує тільки тілесними вухами, але глухий вухами душевними. Голос Слова вдаряє в слух тілесний, але душевного не торкається, і тому він буває, як глухий; тому й слово недієве буває. Що говорить Йому Боже слово, того не слухає; що наказує або забороняє, того не слухає, як глухий. Такому слово, умовляння, порада, як глухому музика, не приносить жодної користі. Тому й Христос у Євангелії каже: “Хто має вуха чути, нехай чує!” (Мф. 11:15). Усі вуха мають, але не всі “мають вуха чути”. Звідси буває, що хоча і всі присутні в храмі слухають слово Боже, але не всі отримують користь: оскільки не всі “мають вуха чути”. Плачевна тілесна глухота, але більшого плачу гідна душевна. Оскільки душа, яка не чує і не слухає Божого гласу, підлягає всякій омані та вічній погибелі. Це вмовляє тебе молитися Христу, щоб відчинив тобі слух душевний, як колись глухому і недорікуватому відчинив слух і язик, і щоб подав тобі “вуха чути” (Мк. 7:32-37). XLIII. Чуєш, що така-то людина, потрапивши в полон до злого ворога, яких тільки страждань не зазнає. Заковується в залізо, примушується жити з волі того, хто полонив, робити, що мучителю завгодно; терпить глузування, наругу, рани; словом, проводить життя гірке і не краще за саму смерть. Від цього чуттєвого полону зверни розум свій до полону невидимого. У якому гіркому полоні страждає грішна душа, яку полонив князь світу цього, диявол! Зв’язавши її узами пристрастей світу цього, він здійснює над нею злу волю свою, насміхається, знущається з неї, на рани нові рани накладає їй, від біди до біди, від беззаконня до беззаконня тягне її. Гірке полонення тілесне, але ще гірше душевне! Бо полонений хоча й працює тілом на мучителя, але духом вільний – дух ніхто полонити й зв’язати не може; до того ж смертю полонений від того лиха звільниться. Душею ж полонений, хоча тілом і вільний може бути, бідніший від усякого невільника: бо навіки зв’язаний буде, якщо благодаттю Христовою не позбудеться. І тим згубніше це полонення, що грішник не бачить його; думає про себе, що він вільний, що нікому не служить, але насправді нещасніший за того, чиє тіло в кайданах. Щоб переконатися в істинності цих слів, послухай, що Господь іудеям каже. Іудеї говорили йому: “Ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи; як же Ти кажеш: станете вільними? Відповідав їм Іісус: Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:33-34). Це міркування дає тобі, улюблений, привід озирнутися: чи не служиш ти мерзенному цьому тирану в похотях його, тобто в грошолюбстві, лихолюбстві, сластолюбстві, нечистоті, гордості, злобі тощо. Якщо побачиш, чим полонилося серце твоє, поплач до Христа, Сина Божого, Який один від цього полону позбавляє і свободу дарує; молись до Нього разом із Псалмоспівцем: “ППоверни ж і тепер, Господи, полонених наших” (Пс. 125:4). “Якщо Син звільнить вас, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36). XLIV. Бачиш мертвого, якого ховають, або сам ховаєш батька, або матір, або брата, або друга. Цей випадок вказує тобі причину плакати не про те, про що багато хто марно плаче; але розплачся, розмірковуючи про причину смерті, тобто про гріх, який у такий бідний стан привів людину, за образом Божим безсмертним створену. Це праведна причина плачу – що ми гріхом прогнівили Бога і тому до смерті схильні. А бачачи ближнього мертвим, згадай, що і сам ти “земля…, і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Але потім віддай Богу подяку, що Він у Сині Своєму, Господі нашому Іісусі Христі, дав нам благу надію воскресіння і життя майбутнього віку. XLV. Бачиш, що дерево взимку листя своє скидає, а навесні, коли сонце зігріває, знову своє листя розпускає. Так багато людей роблять. Коли зима й холод лиха й неблагополуччя вражає їх, тоді забаганки свої відкидають і начебто намагаються каятися й Богу догоджати; але коли теплота благополуччя знов зігріє їх, тоді забаганки свої, як дерево листям, як і раніше, розпускають, знов зеленіють, прикрашаються та мирськими солодощами втішаються. Такими є ті, які, якщо вразить їх холод хвороби, каються, грішити перестають і обіцяють благочестиво жити й Богу служити; але коли здоровими стануть, знову до колишніх примх і справ звертаються. Знай, що такі люди не справжні християни, а лицеміри. Оскільки справжні християни в благополуччі і неблагополуччі, в хворобі і здоров’ї, в убогості і багатстві, в презирстві і честі, в славі і приниженні, в неволі і на свободі постійні; завжди і скрізь перебувають у покаянні, плоди покаяння творять, Бога люблять і Богу служать. Це міркування переконує тебе не наслідувати вищезгаданих людей, але бути постійним завжди, у щасті й нещасті, від забаганок своїх відмовлятися і Богу догоджати. А якщо сам такий самий, то вмовляє виправитися, щоб із лицемірами не почути від Христа: “Не знаю вас, звідки ви” (Лк. 13:25). XLVI. Бачиш мертвого, який на плач родичів не відгукується, і від похвали не втішається, і від ганьби не ображається. Цей випадок вчить нас того, що хто хоче бути істинним християнином, той не повинен ні похвалою світу цього звеличуватися, ні безчестям і наругою дратуватися, ні слухати спокус плоті своєї, як би щирих своїх родичів, але повинен бути, як мертвий. Тобто “померти для світу” (Кол. 2:20), “померти для себе” (2Кор. 5:15), “і зректися себе” (Мк. 8:34). Саме цього вимагає від нас Господь наш, якщо хочемо бути Його рабами й учнями та за Ним слідувати: “Хто хоче йти за Мною, відречіться від себе та візьміть свій хрест, і йдіть за Мною” (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Цим вчишся не дивитися на тих християн, які хочуть і Христу служити, і світові, і своїм забаганкам догоджати, і честі, і слави, і багатства у світі цьому шукати; від зганьбленого, збезчещеного та применшеного Христа віддаляються, соромляться Його, але з воскреслим і прославленим хочуть бути, – що неможливо, як Він сам каже: “Хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому, перелюбному й грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Треба більше слухати святого Божого слова, яке вчить нас у Христа вчитися смиренності, любові, терпінню, лагідності та іншому добру, але перш за все від свого злорадства зректися і так благих Христових вдач слідувати. XLVII. Бачиш, що ті, хто загубив належний шлях і заблукав, шукають вождя, який би наставив їх на шлях і довів до наміреного і бажаного ними місця. Цей випадок, що так часто повторюється з тими, хто живе у світі цьому, вчить тебе, що так і всі ми заблукали, коли за порадою лукавого духа знехтували Богом, і блукаємо пустелею світу цього, віддалившись від вітчизни нашої – неба, для якого створені Богом нашим, як і пророк каже: “Усі, як вівці, заблукали, і заблукала людина від шляху свого” (Іс. 53:6). І святий Давид молиться: “Я заблукав, як вівця загибла, шукай раба Твого” (Пс. 118:176). А оскільки самі, будучи заблукалими, до вітчизни небесної ніяк не можемо дійти, то мусимо ми шукати вправного вождя в такій важливій і потрібній справі, яка “єдине… є на потребу” (Лк. 10:42). Такий вправний і премудрий вождь вказується нам у Євангелії – Іісус Син Божий, про Котрого Отець з небес говорить нам: “Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моя прихильність, Його слухайте” (Мф. 17:5). Тобто: Я вам послав Його – Учителя, Наставника і Вождя. Якщо хочете до Мене прийти і втрачене вами небесне царство отримати: “Його слухайте”, чого Він навчає: Його слухайте. Але й Сам про Себе говорить Господь: “Я є шлях, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Якщо не хочемо, люб’язний християнине, остаточно заблукати і бути вічними бранцями диявола, але більше хочемо до Бога прийти і вічне життя здобути, до чого покликані ми і банею хрещення відроджені, то неодмінно маємо себе довірити Йому, вірою й любов’ю триматися Його, слухати святе й істинне вчення Його, йти за Його стопами, наслідувати чистий приклад непорочного житія Його. Смирення Його нехай скидає нашу гордість; терпіння Його нехай приборкує гнів наш; лагідність Його нехай виганяє злість нашу та бажання помсти; злидні Його нехай відвертають нас від сріблолюбства, лихоїмства та розкрадання; любов Його нехай винищить заздрість і ненависть нашу; святиня Його нехай навчить нас любити чистоту душі й тіла. Усе святе й божественне Його життя нехай буде нам на образ і виправлення злих наших звичаїв, з якими ми від старого Адама народилися. Так і для нас у Ньому відкриється шлях, істина і життя вічне! Так за Ним ідучи, не зіб’ємося зі шляху правого, але прийдемо до омріяної вітчизни й дому Небесного Отця, в якому “осель багато” (Ін. 14:2). Смиренним і низьким є цей шлях, улюблений християнине, але до високого неба тих, хто йде ним, веде. Цим шляхом іди, якщо небесної вітчизни досягти хочеш, – і не заблукаєш у прірву пекельну. XLVIII. Трапляється тобі бачити монарха, що входить у якесь місто. Зауваж, з якою пошаною і радістю зустрічають і приймають його громадяни; очищають шлях і вулицю, по якій буде хода, і себе по-різному прикрашають, і перед тим, хто прямує, схиляють голову і коліна, та інше. Від цього видимого видовища зверни розум свій вірою до невидимого і від тілесного – до духовного. Христос Син Божий, Цар Небесний, на землі з’явився, коли від Пресвятої Діви народився заради нас, і в світ цей до нас, як до якогось міста, прийшов. Ми міста цього великого і нерукотворного громадяни; до нас Він, підлим рабам, прийшов і “відвідав нас Схід згори, просвітити тих, хто сидить у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на дорогу миру”, як співає святий пророк Захарія (Лк. 1:78-79). І прийшов у смиренні й лагідності, в образі раба: “прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей” (Флп. 2:7). Як повинні ми Його зустрічати і приймати? З якою пошаною і радістю? Соромно нам з пишністю і гордістю виходити назустріч Царю нашому, коли Він зі смиренням прийшов до нас! Не подобається Йому така зустріч. Ревекка, коли їхала на верблюді до нареченого свого Ісаака і побачила його перед собою, зіскочила з верблюда, як про це говорить Писання (Бут. 24:64). Так і ми повинні з гордості, як високого верблюда, зіскочити, і пішими йти, і зустрічати Нареченого нашого з великим смиренням, і коліна з серцями схиляти. До цього закликає нас пророк: ” Прийдіть, поклонімося і припадемо до Нього!” (Пс. 94:6). XLIX. Бачиш або чуєш, що дружина чесна і вірна чоловікові своєму нікого не любить, крім чоловіка свого, і нікому не намагається догодити, тільки чоловікові своєму. Від цього шлюбу плотського зверни розум свій до шлюбу духовного, в якому християни вірою поєдналися з небесним Нареченим, Христом. Про що святий Павло так говорить вірним коринфянам: “тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою” (2Кор. 11:2). Обміркуй , як повинні християни зберігати любов до Небесного свого Нареченого! Як повинні віддалятися від нечистої любові світу цього, до одного Христа наближатися, подобатися, догоджати, люб’язними бути і волю Його святу виконувати, і нікого, крім Нього і заради Нього, не любити, якщо вірність Йому хочуть зберегти! Честолюбство, славолюбість, пристрасть до солодощів, сріблолюбство та інша похіть світу цього подібна до перелюбниці, до якої душею наближається християнин, якщо честь, славу, срібло, золото, насолоду та іншу похіть любить і так залишає Христа, безсмертного Нареченого, і любові світу, як нечистій блудниці, душу свою віддає. О! Наскільки тяжко грішать християни проти Христа, Який полюбив їх і віддав Себе за них, які не зберігають тієї вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, обіцяли до кінця зберігати. А так і всіх благ духовних, яких у хрещенні сподобилися було, самовільно, до крайнього свого лиха, позбавляються. Не дарма святі апостоли від любові світу цього відводять нас. “Не любіть світу, ні того, що в світі”, – каже святий Іоанн (1Ін. 2:15). “Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). Така шкідлива любов світу цього, що той, хто любить його, ворогом Божим є, – що страшно й подумати, хоча сліпа людина того й не розуміє! 1. Бачиш або чуєш, що чоловік відрікається від дружини, якщо вона не зберігає вірності йому, але, залишивши його, з іншими беззаконно чинить перелюб. Знай точно, що так і Христос, небесний і пречистий Наречений, відрікається від такої душі, що наближається до світу цього, похоті тілесної, похоті очей і гордості життєвої, бо не зберігає вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, пообіцяла до кінця життя свого зберігати. Таким Він скаже: “Не знаю вас, звідки ви”, “коли прийде у славі Своїй (Лк. 13:25). Міркування це спонукає тебе, християнине, озирнутися, чи не залишив і ти Христа, приліпившись серцем до світу, тобто до багатства, честі, слави і солодощів світу цього. Якщо помітиш це, не зволікаючи звернися до Христа з покаянням і сльозами, доки час ще не минув: бо Він приймає тих, хто звертається. Нехай не будеш і ти в числі тих, яким скаже: “Не знаю вас”, хоча з ними і говориш Йому: “Господи, Господи!”. Не всякий, хто каже Мені: “Господи, Господи!”, увійде в царство небесне, але той, хто виконує волю Моєго Отця Небесного” (Мф. 7:21). 2. Бачиш, що всьому свій час визначено, як каже Екклесіаст: “Усьому свій час, і час усякої речі під небом” (Еккл. 3:1). Птахи у свій час будують гнізда і висиджують пташенят; тварини у свій час сходяться і народжують потомство; риби також у свій час; дерева і трави у свій час зеленіють, цвітуть і дають плоди; хлібороби у свій час орють, сіють і збирають плоди; словом, усякій речі свій час визначив Творець Бог наш. Цим вчимося, що і нам Бог час свій визначив для пошуку вічного спасіння. Час цей є час теперішній, “доки можна казати: “нині” (Євр. 3:13), доки у світі цьому перебуваємо, доки живемо і мандрівниками є. Цей час визначено нам для пошуку спасіння, яке Христос Син Божий Кров’ю Своєю заслужив. Звідси цей час уподібнюється в Писанні часу посіву: “Що посіє людина, те й пожне: той, хто посіє в плоть свою, від плоті своєї пожне трухлявість, а той, хто посіє в дух, від духу пожне життя вічне” (Гал. 6:7-8). “Ті, хто сіють зі сльозами, пожнуть із радістю. Ті, що йдуть, йшли і плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). Буде час, коли ніхто не отримає цього, хоча й зі сльозами та зітханням шукатиме. Як і хлібороби недосвідчені, пропустивши слушний час, хоч і сіють, але гублять насіння, бо не тоді, коли треба, сіють; так і недосвідчені грішники будуть колись шукати спасіння, але не отримають його, бо тоді буде час суду, а не покаяння. Тепер час сіяти, шукати, просити, стукати у двері Божого милосердя, коли Бог обіцяв почути і допомогти, і слухає, і допомагає. Бо сказано: “У час сприятливий послухав тебе, і в день спасіння допоміг тобі. Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (2Кор. 6:2). Тепер “кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють”, – каже Христос (Мф. 7:8). Тоді цього не буде. Інший заперечує: я, мовляв, при смерті можу покаятися. Можеш із таким покаянням і в пекло піти. О людино, чи тоді хочеш каятися, коли закінчується час каяття і настає час суду і катування? Чи тоді хочеш до Бога звертатися, коли Бог тебе до відповіді кличе? Чи тоді хочеш шукати, коли час уже минає? Безперечно, що треба і при смерті каятися, ще важливіше молитися і Бога старанно закликати, бо особливо тоді великий подвиг душі чекає. Але до смерті відкладати покаяння – це обман розуму, недбальство про спасіння і підступ диявола, який таку думку в серце людині вкладає і вчить закон Божий безстрашністю плюндрувати, Бога гнівити і покаяння з дня на день відкладати, щоб такою хитрістю людину погубити. Тому, якщо хочеш блаженно померти, зараз будь таким, яким при смерті хочеш бути. Міркуй про мирські речі, честь, славу, багатство і розкіш тепер так, як міркують ті, хто помирає і все тоді залишає. Бережися гріха і про скоєне шкодуй так сьогодні, як тоді бережуться і шкодують. Хочеш тоді відпущення гріхів від Бога в ім’я Христове отримати? Тепер про те старайся. Хочеш милість у Бога тоді отримати? Зараз її шукай. Але хто милість у милостивого Бога хоче отримати, той перестає Його гнівити і про колишню безстрашність шкодує. І тільки той перестає Його прогнівити, хто перестає грішити і плоди покаяння творить. Міркуй про це, грішна душа, і слухай те, що Предтеча сказав: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Бачиш, куди грішники, які не творять плодів покаяння, визначаються: зрубуються, як дерева безплідні, сокирою суду Божого і у вогонь вічний, як дрова, кидаються. LII. Коли набираються воїни світу цього, тоді взяті у воїнство залишають домівки свої, дружин, родичів своїх і маєтки свої. Бачиш, християнине, що роблять люди, які записуються на службу земному царю. Знай справді, що так повинні робити і християни, які записалися на службу небесному Царю. І їм велено зробити те, що колись Авраамові, батькові всіх вірних, наказав Бог: “Вийди з землі твоєї, з роду твого, і з дому батька твого” (Бут. 12:1). Старий Адам, від якого ми народилися і якого всередині носимо, – батько наш; самолюбство – сприятливий дім плоті нашої; родичі та маєтки наші – пристрасті наші, похіть тілесна, похіть очей і гордість життєва. Усе це залишити повинні християни, які під час святого хрещення записалися у воїнство до Христа, небесного Царя: “відкласти колишній спосіб життя старої людини” назавжди і ” позбутися” старого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); “розіп’яти плоть із пристрастями й пристрастями” (Гал. 5:24); самолюбство, честолюбство, славолюбість, пристрасть та грошолюбство, якими плоть утішається, як родичів своїх, залишити й так служити Христу Цареві. Усі християни тому християнами називаються, що в Христа вірують, до Христа на роботу і на службу записалися і так воїнами Христовими іменуються. Чи пристойно воїнам свою волю виконувати, а не царя свого? Соромно християнам у розкоші й веселощах світу цього дні свої проводити, коли Христос, Цар їхній, хрест носив і хрестом проти ворогів бився. Соромно воїнам лежати, а тим більше назад повертатися, коли сам цар до пролиття крові бореться. Соромно християнам сумувати, коли бачать, що Цар їхній Христос так сильно воював, що й Крові Своєї за них не пощадив; а тим паче назад до себе додому вертатися й полишати брань! Лихо воїнам, які записалися на службу Царю своєму, залишати його і до іншого, противника його, йти, і це не що інше, як явна зрада Царю. Нещасна і явна погибель для християн, які є воїнами Христа Царя Небесного, залишати Його і служити світу; іменуватися християнами, але не бажати слухатися Христа; рабами Його називатися, але не служити Йому! Про це-то і написав святий Петро: “Бо якщо, уникнувши скверн світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа, знову заплутуються в них і перемагаються ними, то останнє буває для них гірше за перше. Краще б їм не пізнати шляху правди, ніж, пізнавши, повернутися назад від відданої їм святої заповіді. Але з ними трапляється за вірним прислів’ям: пес повертається на свою блювотину, і: вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:20-22). Подібно до цього чинять і християни, які, очистившись у хрещенні від скверн гріховних і пообіцявши служити вірою і правдою Христу, ухиляються у розбещення і служать похоті тілесній і похоті очей, гордості життєвій, і так хочуть і Христовими бути, і світу цього чадами, і Христу догоджати, і світу служити, і християнами бути, і зі світом веселитися, що неможливо, як дивитися одразу й уперед, і назад. Як ціло і непорушно воїни світу цього, вірні Правителю своєму, зберігають присягу йому дану, як за честь його і цілісність вітчизни б’ються! Йдуть у далекі країни, наражаються на смертельну небезпеку, не бояться смертоносної зброї ворожої, отримують поранення і падають уражені. Цього від них обов’язок присяги вимагає. І таких одна тимчасова надія і присяга, людині принесена, так сильно заохочує. Християни, Царю Небесному і Богу давши присягу, не хочуть так битися за честь Царя Небесного, Котрий за них до вилиття Своєї Крові і прийняття смерті, смерті ж хресної, бився і обіцяв їм дати за подвиг не тимчасову, а вічну славу на небесах, але, кинувши зброю, поступаються місцем ворогу своєму або тікають назад. Тому воїни світу цього будуть християнам суддями в день суду. Подвиг же християнський, який буває не проти плоті й крові, а проти духів злоби, полягає в смиренні, у зневазі до слави марнославства, терпінні та лагідності, відмові від себе самого, розпинанні плоті з пристрастями й похотями та мужньому терпінні спокус. Коли так чинять християни, тоді не поступаються місцем на брані ворогу своєму, дияволу. Так билися всі святі й отримали вінець правди від Подвигоположника Іісуса Христа. Їм і ми наслідувати повинні, улюблений християнине, якщо з ними хочемо участь мати в царстві Христовому. Інакше вони не впізнають нас, що ми християни; не визнає і Христос нас за Своїх, бо не маємо знамення Його, тобто терпіння хресного, під яким вірні Його раби б’ються. О! Не допусти, Боже, почути нам той страшний вирок: “Не знаю вас” (Лк. 13:27), який почують ті, хто промовляє до Нього: “Господи, Господи!”, але не робить того, що Він говорить (Мф. 7:21; Лк. 6:46). LIII. Бачиш або чуєш, що раб, якого пан в іншого купив собі або іншим якимось чином привласнив, уже не знає колишнього пана; але того одного, який його купив, знає, тому одному служить і того волю виконує. Зауваж, що між синами віку цього буває, і що людина людині чинить, через загальні у всіх народів права. Сатана лукавий нами лукаво і несправедливо заволодів було, і полонив у свою темну владу; але Христос, Син Божий, викупив нас від влади його й привласнив Собі; і викупив не сріблом чи золотом, а чесною Своєю Кров’ю, як каже апостол: “Не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця” (1Пет. 1:18-19); та й інший апостол каже: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 7:23). Тому, християни, мусимо ми неодмінно служити Христу Сину Божому, Який нас безцінною ціною Крові Своєї купив, як каже апостол: “Ви куплені дорогою ціною”; мусимо волю Його святу виконувати, коритися Йому й усяку послушність Йому від серця чинити, як вірні раби господарям своїм чинять. Словом, повинні для Нього жити, а не для себе, як навчає апостол: “Христос за всіх помер, щоб ті, що живуть, жили не для себе, а для Того, що помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15). Сам по собі обов’язок правди того вимагає, щоб тому панові служив раб, чий він є. Отже, як тяжко грішать проти Господа Іісуса Христа ті християни, котрі називаються рабами Христовими, але Христові не служать, велінь Його не слухають, але за своєю волею живуть. Що таким християнам буде? Те, що Христос про негідного раба каже: “Негідного раба викиньте в темряву : там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Бо і пан – людина – раба свого непокірного і неслухняного правильно карає. Але якщо раб оговтається і покається, визнає свою провину, і змириться перед паном своїм, і чинитиме так, як раб повинен, тобто вірно служити панові своєму, – милості його удостоюється. Так і Христос, людинолюбний Господь, у милість Свою приймає християнина, якщо він, щиросердно гріхи свої визнавши, покається і покаже плоди покаяння, без яких істинного покаяння бути не може. LIV. Бачиш, що позикодавець боржника катує, садить у темницю, щоб борг віддав. Так Бог грішників за борги гріховні, які вони покаянням не викреслили, піддасть покаранню. І чим хто більше грішить і гріхи до гріхів докладає, тим більше гріховним боргом обтяжується: тому більшому катуванню і суду Божому підлягає. “За наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). Позикодавець ув’язнює боржника, щоб віддав борг. Так Бог ув’язнить у вічну темницю боржників Своїх, де за правду Його вічно платитимуть муками, але ніколи не розплатяться. Як же від цих тяжких боргів, які боржників у пекло занурюють, звільнитися грішникам? Відповідає Господь: “Коли ж Син звільнить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Милосердний Бог заради Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа, Який за всі наші борги гріховні Кров’ю і смертю Своєю заплатив, прощає тим, хто старанно кається і вірить у Нього, і так вони, звільнившись від боргів, звільняються і від страти наступної. Тому кожен, хто хоче звільнитися від боргів гріховних, які у вічну в’язницю ув’язнюють боржників, повинен покаятися і до Заступника милостивого до Бога Ісуса Христа прибігти. А той, хто кається, неодмінно повинен від гріхів відстати. Повинен спершу сам залишити їх, щоб і Бог залишив їх. Як же може той просити про прощення боргів, хто не перестає їх множити і себе ними обтяжувати? Не може, улюблений християнине, там бути істинного покаяння, де гріхи не полишають; але таке покаяння є удаваним і хибним. О! Наскільки багато, особливо в нинішньому столітті, людей, які й хочуть каятися і не хочуть від гріхів відстати, але вони обманюються. Такі й від боргів своїх гріховних звільнитися не можуть, поки щиросердно гріхів не залишать. До того ж мусимо ми й самі пробачити борги боржникам нашим, якщо хочемо прощення боргів наших отримати від Бога; інакше й нам не пробачаться вони, як каже Господь: “Коли ж ви пробачатимете людям їхні провини, то пробачить вам Отець ваш Небесний, а коли ж не пробачатимете людям їхніх провин, то й Отець ваш не пробачить вам провин ваших” ( Мф. 6:14-15). 1. Бачиш, що вода з високих гір на низькі місця стікає. Від цього навчися, що Бог Вишній з висоти Своєї на смиренних дивиться і річки обдарувань Своїх на серця їхні виливає, як читаємо: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Тому ми повинні смирятися, щоб милості Його сподобитися. “Як, – каже святий Іоанн Златоуст, – хто-небудь знайде благодать перед Богом? Як же інакше, якщо не смиренномудрістю? Бо Бог “гордим противиться, а смиренним дає благодать”; і “жертва Богу – дух скрушенний, і смиренне серце Бог не знехтує” (Пс. 50:19) (Бесіда 1 на перше Послання до коринфян). А в чому смиренність полягає, там же, трохи нижче, вчить отець: “Якщо досадиш смиренному, якщо принизиш або щось скажеш, він замовкне і лагідно перетерпить. І такий має мир з усіма, якого й вимовити неможливо”. LVI. Коли бачиш підданого, що перед своїм царем стоїть і просить у нього милості, примічай, що він тоді робить? Стоїть із благоговінням, голову схиляє і на коліна падає; розум і серце його все тут присутні; не думає ні про що інше, а в одному тому проханні розум його заглиблений. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися, як до Царя Небесного приступати з проханням; думати, хто ми і до кого приступаємо. “Я прах і попіл”, – говорив Авраам до Бога в молитві (Бут. 18:27). Наскільки більше так про себе повинні думати ми, які далеко відстоїмо від Авраама, з яким смиренням, благоговінням, приниженням себе самих, перед величчю Його падати, голову і серце схиляти і весь склад душі й тіла перед Ним валити: бо тільки на смиренних дивиться Бог. “Зглянувся Він на молитву смиренних, і не відкинув благання їхнього”, – каже Псалмоспівець (Пс. 101:18). Але як про велич Його, так і про велику Його до нас милість тоді думати треба: “Яка велич Його, така й милість Його”, – говорить Писання (Сир. 2:18). До того ж, коли до Праведного і Святого Царя нашого і Бога приступаємо, повинні відступити від неправди, за вченням святого апостола: “Нехай відступить від неправди кожен, хто називає ім’я Господнє” (2Тим. 2:19). Бо “не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня” (Пс. 5:5-6). І коли прощення гріхів просимо, повинні й самі пробачити ближнім нашим, за вченням Христовим: “Прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37). З цього видно: 1) Молитви, що читаються, і спів зі швидкістю, як язик може управлятися, або, що гірше того, у два голоси, що їх відправляють недосвідчені попи, клірики та інші, – це ніщо інше, як тільки галас у церквах, стряскання повітря й голоси гортаней, а не молитви, а звідси випливає, що й у житті немає жодного виправлення у таких, а тільки одне розбещення та спокуса, і що, хоч і кожен день, здавалося б, моляться Богу, але насправді ніколи не моляться: без чого християнину виправити життя своє ніяк неможливо, бо немічний і від диявола невпинно піддається нападам. 2) Грішник, який до Бога в молитві приступає і життя не хоче виправити, ні в чому не досягне успіху, але, якщо хоче милість від Бога отримати, повинен себе виправити. 3) Тим, хто гнівається на ближніх своїх і мститься їм і задумує помсту, так само закритий до Бога доступ. На яку милість сподіватися тому в Бога, який сам над подібною до себе людиною не хоче створити милості, і грішник грішника грішника не хоче пробачити? “Якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших”, – каже Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирення так само марно намагатися наблизитися до Бога і приступати до молитви. Якщо перед людиною упокорюємося, бажаючи від неї щось отримати, то наскільки більше перед Богом, Який “гордим противиться” (Як. 4:6), треба упокорюватися, падати і старанність показувати. LVII. Бачиш, що посудина глиняна такий запах видає, яким від початку просочилася; і як не миється і не чиститься, не втрачає того запаху. Зрозумій від цього, що так буває і з людиною, яка подібна до посудини глиняної. Чого змолоду навчиться, того й далі в житті триматися буде. Якщо в добрі й у страсі Господньому вихований буде, так і жити буде. Якщо злу навчиться, злих вдач злий запах і в житті буде видавати. Але оскільки людина до зла схильна, то зручно всякому злу змолоду навчаєтися, якщо уздою страху і покарання від того не утримується і люту плоть не приборкує. Цей приклад вчить тебе дітей своїх добре виховувати і в страсі та настанові Господній утримувати, як апостол навчає: “Батьки, не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у вченні та настанові Господній” (Еф.6:4). LVIII. Коли свічка в домі світить або світло денне висвітлює, тоді все бачиш ясно і одне від одного розпізнаєш, що шкідливо і що нешкідливо. Подібно буває і з тим, кому світильник закону Божого завжди світить і розумні його очі просвічує, як каже Псалмоспівець: “Світильник ногам моїм закон Твій, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). Якщо ця божественна свічка завжди сяє перед нами і просвічує нас вдень і вночі, то завжди, як вдень, ходити будемо, і добро від зла, користь від шкоди, чесноту від вади розпізнавати, і так, за Божою поміччю, не зашкодимось. Це вмовляє тебе, християнине, “день і ніч навчатися в законі… Господньому” (Пс. 1:2) і в “серці своєму приховувати слова Божі, щоб не згрішити” перед Ним (Пс. 118:11). До цього застерігає Бог: “Нехай не відходить ця книга закону від уст твоїх, але вчися в ній день і ніч, щоб точно виконувати все, що в ній написано: тоді ти будеш успішний на шляхах твоїх, і будеш чинити розсудливо” (Ісус. 1:8). LIX. Бачиш, що посудина, чим просочилася, такий і запах від себе видає. Так і серце людське. Якщо любов до Бога й ближнього має, такі показує й ознаки, такі в нього задуми, починання, слова, діла й думки. І як яблуко добре від смаку, так серце людини від справ, слів і обходження пізнається. І як вогнем зігріта піч теплоту видає, і від теплоти пізнається, так вогнем любові Божої і ближнього зігріте серце теплоту милості, милосердя, терпіння і лагідності видає, і від них пізнається. Навпаки, хто має любов’ю світу цього напоєне серце, подібні до того й ознаки показує, про те розмірковує, того вчиться, про те розмовляє, те й робить. Хто багатство, або честь, або славу, або сласть і розкіш любить, про те й думає, того й шукає. Про це і Господь каже: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). І хоча багато хто намагається приховати починання і справи свої, однак те, що всередині криється, сховатися не може, але назовні виходить і з’являється, не інакше, як бульбашка з води, що показує повітря, що ховається під водою, або як відрижка зі шлунка. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево погане приносити плоди добрі”, – говорить Господь (Мф. 7:18). 1. Бачиш, що дзеркало такий образ у собі відображає, до чого звертається. Чи до неба звернеться, неба образ у ньому відображається; чи до землі звернеться, земний образ у собі відобразить. Так і душа людська: до чого любов’ю звертається і наближається, те в ній і видніється. Якщо до Бога звертається, Божий образ силою Святого Духа в ній і зображується; якщо до земних і мирських речей схиляється, земний образ і накреслюється. А який образ у собі носить, таке й мислення має. Якщо Божий образ має – Бога любить і людину, за образом Божим створену, – про небесне, високе думає, а не про земне. Якщо земний і тваринний образ носить – про земне і думає, робить те і слідує тому, що почуттям її приємно, що властиво тваринам нерозумним. Це міркування вчить тебе покаянням і вірою в Христа Іісуса “скидати з себе стару людину” (Кол. 3:9) і скотинячий образ, а також шукати й одягнутися в образ Божий, який є неабиякою та найвидатнішою прикрасою душі. А що тепер у душі твоїй зображується, те з’явиться і в день судний; і так тебе тоді, бачачи в тобі образ Свій, за Свого визнає Господь. А від інших, які благоліпності тієї не мають, але скотинячий образ і гріховне неподобство, як жахливе страховисько, носять у собі, зречеться і скаже їм: “Не знаю вас”, хоча й кажуть Йому: “Господи, Господи!” (Лк. 13:25-27). LXI. Бачиш, що дерево і господареві своєму, який, обскубуючи, очищає його, і чужим дає плід свій; або колодязь і тих, хто очищає його, і тих, хто засинає, і тих, хто плює в нього, напоює; або сонце і тим, хто дивується йому, і тим, хто не славлять його, світить. Такі й справжні християни, які, як “дерево добре, добрі плоди приносять” (Мф. 7:17); або “як світила сяють у світі” (Флп. 2:15), усім роблять добро, добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи свого Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45). Це вчить тебе, християнине, уподібнюватися істинним християнам і з ними Небесному Отцю, а не синам віку цього, які нікого не люблять, тільки себе і заради себе. LXII. Бачиш, що немічна людина, яка хоче зцілитися, визнає і показує лікареві неміч свою, і старанно просить його про лікування. Цей випадок вчить тебе, що і ми, якщо хочемо від душевної нашої немочі вилікуватися, повинні її визнати від серця і оголосити Христу, Сину Божому, Лікарю душ і тіл, і просити Його зі смиренням, щоб допоміг. Бо всі ми від природи немічні, бідні й окаянні. Читаємо у святому Євангелії, що до Христа приходили сліпі, глухі, німі, прокажені, і оголошували Йому свої немочі, і з покорою та вірою просили милості – і зцілювалися. Сліпі ми від народження, сліпі в божественному, духовному і до спасіння душевного належному, і тому зі сліпцями повинні Його молити: “Господи, нехай відкриються очі наші” (Мф. 20:33). Глухі ми від природи до чуття слова Божого і заповідей Його святих; і тому повинні просити в Нього вух, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Недорікуваті й німі ми від природи до призивання, славослів’я, хвали і співу імені Його святого; і тому повинні до Нього зітхати, щоб відчинив язик і уста наші, і молитися Йому: “Господи, навчи нас молитися” (Лк. 11:1). Прокажені ми від єства невиліковною проказою гріха; і тому повинні з прокаженими підносити з глибини серця голос і говорити до Нього: ” Іісусе Наставниче, помилуй нас!” (Лк. 17:13). Розслаблені ми, і не можемо встати й прийти до Нього; і тому повинні благати Його, щоб простягнув до нас всемогутню руку Свою й підняв із гріховного ліжка. Плоть наша зла біснується, і тому мусимо вигукувати з дружиною хананейською: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів!” і повторювати прохання своє: “Господи, допоможи мені!” і думати про себе не як про достойних царства чад, а як про псів, що “їдять крихти, що падають зі столу панів своїх” (Мф. 15:22-27). Отримали тоді бідні, як свідчить Євангеліє, від Лікаря Христа милість і зцілення. Отримаємо і ми, якщо з визнанням немочей наших і вірою будемо в Нього просити. Бо для цього Він і у світ прийшов, щоб немочі наші зцілити, і окаянство від нас відняти, і подати нам блаженство. Якщо тіла тлінні й смертні зцілив тим, хто просить, тим більше душі безсмертні зцілить. LXIII. Бачиш, що дзеркало запорошене або закопчене нічого не показує, хоча в нього і дивишся; але, якщо хочеш у ньому угледіти обличчя своє і на обличчі пороки, повинен витерти його. Так і совість людська: якщо багатьма пороками гріховними і беззаконним життям замазана буде, людина в ній не вбачає вад, що до душі своєї прилипли, і так вся замазана, як ефіоп, ходить, і від гріха в гріх без побоювання падає. Бідний і плачевний такий стан! Такий не бачить скверни й гидоти своєї, але побачить тоді, коли книги відкриються на ганьбу всьому світу, Ангелам і людям, і предстануть перед обличчям його гріхи його, як каже Бог: “Я викрию тебе, і я предстану перед обличчям твоїм твої гріхи” (Пс. 49:21). Тоді він побачить себе, як ефіопа чорного і як жахливе страховисько. Бо гидота душевна, яка тепер усередині криється, тоді зовні з’явиться; а також і праведних душ краса з’явиться, і “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді бідний грішник почне сам собою ганьбитися, самого себе ненавидіти, від самого себе тікати, і в ніщо звернутися забажає, але не зможе, бо назавжди без кінця буде на ньому гидота ця на докір йому, що в такій гидоті життя своє на землі проводив. О, якби цю гидоту, тепер розглянувши, побачив – безперестанку б плакав і шукав би її благодаттю Христовою позбутися; але, на лихо своє, засліплений, не бачить її. Але якщо дзеркало буде чистим, тоді все ясно показує, що перед ним не перебуває; і вади на обличчі, не тільки великі, а й малі вбачаємо в ньому. Так і чиста совість: і “найменші” пороки вбачає, і покаянням, сльозами і вірою омиває їх людина. Це міркування вчить тебе відчути себе, вникнути в закон Божий, який гріхи наші показує і викриває, і покаятися, й очистити совість свою старанним розглядом, покаянням і вірою, і так почати нове життя, щоб не з’явилися на Страшному Суді всьому світові на пізнання гріхи твої, яких тепер сам наодинці не хочеш розглянути й пізнати, і так очистити. LXIV. Ходячи садом, пізнаєш, що дерева не інакше впізнаються, як від смаку їхніх плодів, – так розумій і про людей. Багато хто називається християнами. Але справжній християнин пізнається не інакше, як від істинної віри і любові. Прикмети справжнього християнина такі: він сповнений любові, смиренний, терплячий, милостивий і прихильний. І як у саду багато дерев показують плоди на вигляд приємні, але, щойно скуштуєш від них, одразу дізнаєшся, що вони непридатні, – так багато людей тільки видаються добрими: гладенько, лагідно й тихо розмовляють, багато постять і багато моляться, але щойно торкнешся їх, то від плодів своїх дізнаєшся, що вони гіркі, бо ненависть, злість, заздрість і немилосердя сповнені ненависті, злості та немилосердя, а тому по суті уподібнюються до дерев гірких, що приносять злі плоди. Про це й говорить Господь: “Немає доброго дерева, яке б приносило злий плід, і немає злого дерева, яке б приносило добрий плід, тому що всяке дерево пізнається за плодом своїм” (Лк. 6:43-44). Не засуджується тут піст, молитва, але без любові християнської вони ніщо; не паплюжиться саме по собі і гладеньке, лагідне і тихе слово, але без плоду любові – це одне лицемірство і лукавство. Не самі лише слова, а й справи, зі словами гладкими, ласкавими й тихими поєднані, показують доброго християнина. Тому всередині себе повинні ми мати і намагатися мати християнство. І таким чином, якщо всередині буде добро, то і зовні буде проявлятися добро. Так, за словом Христовим, “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре” (Лк. 6:45). LXV. Бачиш, що дерево дає плід усякому, але мовчить; колодязь напоює, але мовчить; так і інші створіння Божі користь нам приносять, але мовчать. Бо так вони Творцем влаштовані і, мовчки, проповідують славу і хвалу Божу, подаючи нам випадок славити і хвалити Божу благодать, – нам, що вживають їх для користі нашої. Цим вчимося і ми, розумні створіння, один одному добро робити, але мовчати, не сурмити перед собою, не шукати слави своєї, але шукати слави Творця нашого, від Якого і ми самі, і всяке добро походить. Так вчить нас Христос Спаситель наш: “Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16). LXVI. Бачиш, що в єдиному тілі всі члени між собою люблячі, мирні, один одному допомагають: рука руці та іншим членам тіла допомагає; нога нозі та іншим, око для ока та іншим, вухо для вуха та іншим допомагають. Так і справжні християни, якими Христос, Син Божий, Глава їхній, керує. Вони між собою любовні, мирні, лагідні, один одному допомагають, і один одному приносять користь у всякому разі, тобто духовно і тілесно. Якщо один бідує, інший намагається йому допомогти. Якщо один злидарює, інший злидні його заповнює. Якщо один хворіє, інший йому служить. Якщо один страждає, інший йому співчуває і співчуває. Якщо один вагається і бідує у вірі, інший його підкріплює. Коли один малодушний і знемагає, інший його втішає і руку допомоги подає, та інше. Бо і вони один для одного як члени одного тіла, що мають одну преблагословенну Главу – Христа, за словами апостола: “Ми, багато хто, становимо одне тіло у Христі, а кожен окремо – члени для іншого” (Рим. 12:5). Це вчить тебе любити всіх, за вмовлянням апостола: “Любов’ю служіть один одному” (Гал. 5:13), – і мати мир з усіма: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14), – якщо хочеш бути християнином. Немає християнства в тих людях, отже, і виключаються з числа християн істинних ті, в яких любові до ближніх немає і з ними мирно не хочуть жити. LXVII. Чуєш, що один в іншого запитує, хто такий-то дім або таке-то місто створив; і бачиш, що ніщо саме собою не робиться, а від іншого початок і буття своє має. Від цього випадку зверни міркування своє до світу і всього, що в світі є, і запитай, від кого він з усім своїм виконанням і прикрасою має початок. І мовчки, світ відповість тобі: “Він мене створив”. Небеса відповідають тобі: “Ми “проповідуємо славу Божу” (Пс. 18:2). Сонце, місяць і зірки відповідають тобі: “Він нас створив і дав нам світло для просвіти вашої, бо Він “одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2). Хмари відповідають тобі: “Він нас створив і повелів проливати дощ на вас і на ниви ваші”. 3земля відповідає тобі: “Він мене створив і наказав плоди творити вам”. Вода відповідає тобі: “Він мене створив і повелів поїти вас і худобу вашу”. Риби відповідають тобі: “Він нас створив і подав вам у їжу”. Дерева, трави і все, що росте, відповідають тобі: “Він нас створив і наказав служити потребам вашим”. Худоба і звірі відповідають: “Він нас створив і наказав працювати для вас”. Вогонь відповідає тобі: “Він мене створив і наказав зігрівати вас, світити вам і варити їжу вашу”. Люди Його відповідають тобі: “Він створив нас, а не ми, ми ж народ Його, і вівці пастви Його” (Пс. 99:3), – Він створив нас і наказав нам “один одному любов’ю служити” (Гал. 5:13), і “хвалити ім’я Його. Бо благий Господь, на віки милість Його, і з роду в рід і рід правда Його” (Пс. 99:5). І Святий Дух через пророка вчить тебе: “Він промовив – і з’явилося, Він повелів – і створилося. Поставив їх на віки вічні. Повеління дав – і не мине воно” (Пс. 148:5-6). Від цього навчайся, християнине: 1) що є Бог Творець, Якого творіння являють, як майстри майстерність. 2) що все від Нього початок і буття своє має. 3) що все повелінням Божим людині служить. 4) що людина, користуючись Божим творінням, неодмінно зобов’язана Богові дякувати, ім’я Його хвалити і старанно служити Йому. 5) що помиляються ті, як сліпі, які цього обов’язку не виконують, і своєю совістю викриваються як невдячні. 6) що це буде їм на докір на суді Христовому, бо вони добром Божим користувалися, живучи у світі, але Богу, джерелу добра, не хотіли дякувати і Йому служити. 7) Від цього можеш і себе розглянути, чи намагаєшся ти цей обов’язок виконувати, щоб не з’явитися невдячним Творцеві своєму і не засудитися з невдячними рабами в день суду Христового. LXVIII. Бачиш, що ні сонце не затьмарюється, ні солодка вода на гірку не перетворюється, ні дерево добре злим не робиться, якщо їх хулять; а також ні сонце світліше, ні солодка вода солодша, ні дерево добре краще не робиться від похвали людської. Так і люди добрі: ні від хули людської гіршими не бувають, ні від похвали кращими; ні похвала людська не надає їм доброти, ні хула не забирає, але які в серці є, такими завжди перебувають. Цим вчишся ні хулінням не засмучуватися, ні похвалою не підноситися, тим більше не шукати її: оскільки хуління не відніме, а похвала не додасть тобі внутрішньої доброти. Бо не той добрий, кого хвалять люди, і не той злий, кого хулять люди, але доброта чи злість у кожного всередині є, а не від людей походить; важливо, кого Бог похвалить або засудить. Що тобі та тієї похвали, яка тільки у вухах дзвенить, коли всередині совість тебе засуджує? І що тобі та хула зробить, яка даремно на тебе нападає, якщо всередині совість тебе виправдовує? Оскільки всередині в людини або добро, або зло, блаженство або окаянство, то всередині й має бути розрада або прикрість, веселощі або печаль. Як у доброї людини зовнішня хула не забирає внутрішнього блаженства і тому не засмучує її, так і злій людині не надає внутрішнього блаженства зовнішня похвала. Бо злу людину всередині зла совість турбує і засмучує, хоча вона зовні і ублажається, а добру людину всередині добра совість хвалить і веселить, хоча зовні вона і засуджується. Совість кожній людині як вірний свідок, який або виправдовує її, або засуджує; виправдовує за неповинність, засуджує за провину: що в ній написано буде, те вона і показує вірно. Цей свідок збрехати не може, як його не пом’якшуй. LXIX. Бачиш, що виноград приносить плід тому, хто його насадив, як апостол каже: “Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його?” (1Кор. 9:7). Усякий християнин подібний до насадженої лози у винограді Церкви Святої, оплотом закону Божого огородженому, – і словом Божим напоюється, і Таємницями Святими втамовується, бо повинен приносити Богу, Насаджувачу своєму та Живителю, плід добрих справ, тобто плід любові, терпіння, лагідності, “плід вуст, що прославляють ім’я Його” (Євр. 13:15). Якщо хто не приносить плоду доброго, треба тому остерігатися посічення, про яке говорить Предтеча: “Уже й сокира при корені дерев лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування про нього вмовляє тебе до істинного покаяння і плодів покаяння, без яких і покаяння істинного бути не може. LXX. Бачиш яблуко зовні гарне, а всередині гниле і смердюче. Так і багато людей: зовні красуються і хваляться шляхетністю, а всередині, в душах своїх, гнилі та смердючі; зовні над іншими панують, наказують іншими, а всередині, душею своєю служать пристрастям і забаганкам своїм і, по суті, є рабами, до того ж нижчими за їхніх же рабів. Бо краще людині служити, ніж забаганкам своїм і гріху: бо людина є створіння Боже, а гріх – справа диявольська. Такі ті, які панами називаються, але допускають над собою панувати гніву, злобі, мамоні, сріблолюбству, гордості, неправді, заздрості, пристрасті до солодкого, нечистоті, обжерливості та іншим мерзенним мучителям. Тому святий Іоанн Златоуст і каже: “Нехай буде хто і багатий, і шляхетний, але він, по суті, підліший за підлих, якщо гріхом полонений” (Бесіда 9 на Послання до коринфян). Також подібні до яблука, зовні красивого, а всередині гнилого, всі ті християни, які зовні є добрими, а всередині ненавистю та злістю й іншою гнилістю та сморідом сповнені, що є лицемірством і лукавством. LXXI. Бачиш, що від теплоти деякі речі пом’якшуються і розтоплюються, як-от: віск, сало, олія тощо; інші ж озлоблюються або висихають, як-от: глина, дерево, трава та інші. Таким чином, різна дія, що відбувається від теплоти, залежить від речей, що теплоту приймають, а не власне від самої теплоти, бо теплота все – і те й інше – однаково зігріває. Так і люди: деякі теплотою доброти і довготерпіння Божого пом’якшуються, теплішають, зменшуються і розчулюються в покаяння і “сум заради Бога” (2Кор. 7:10); інші ж озлоблюються і все більше й більше відстають у злі, до таких апостол каже: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). І така різна дія в серцях буває також не від милості Божої, а від серця людського, яке зловживає милістю Божою і не хоче каятися: милість же Божа всіх однаково на покаяння веде. Так озлобився фараон, який стільки бачив чудес Божих, і не виправився, і загинув. Так і тепер багато хто озлоблюється, – ті, хто день від дня відкладає покаяння, але смерть спіткає їх несподівано для них і на той вік без надії спасіння відсилає. Цим вчишся, християнине, не відкладати покаяння, але негайно, повставши від падіння, виправитися і каятися, за закликом Святого Духа: ” Тепер, коли почуєте голос Його, не озлобтеся сердець ваших” (Пс. 94:7-8). LXXII. Бачиш, що скло забруднене або закопчене не вміщує світла природного. Так і людська душа, забруднена й очорнена гріхами, доти не вміщує світла Божої благодаті, доки в гріхах перебуває. Гріхи як імла темна або навіть як перешкода, що світла Божого не допускає до душі й розділяє Бога й душу, як каже пророк: “Гріхи ваші зробили розділення між вами й Богом вашим, і гріхи ваші відвертають обличчя Його від вас” (Іс. 59:2). Скло, як почне очищатися, почне і світло в себе впускати, і чим більше очищається, тим більше світла вміщує. Так і душа людська, як, навернувшись від гріхів до Бога, почне каятися і покаянням і вірою в Христа очищати гріхи свої, – буде і благодаттю Божою просвіщатися; і що старанніше кається, то більше просвіщається. Це вмовляє нас звернутися до Бога і каятися, якщо хочемо милість Його отримати. LXXIII. Бачиш, що земля, хоч і сіється на ній насіння, не виростить нічого, якщо не буде вологи. Так і серце людське: хоча й чує слово Боже, але не може виростити плоду, гідного слова Божого, якщо вологи Божої благодаті не матиме. Тому нам наказано так старанно про це молитися: “Просіть… шукайте… стукайте”, – говорить Господь (Мф. 7:7). Це переконує нас старанно молитися Богу і просити благодаті у Нього, щоб подав нам “вуха… чути слово Його і серце зрозуміти” волю Його (Іс. 6:10). Без цього нічого не зможемо, бо глибоко розтлінне серце маємо, тож, і почувши слово Боже, не можемо зрозуміти й у серці заглибити, а зрозумівши, не можемо творити, тож на щохвилинну мить потребуємо благодаті Божої, яка б допомагала нам у ділі благочестя. LXXIV. Бачиш, що скло не тільки саме приймає світло, а й у дім пускає; піч не тільки заради себе, а й заради твого спокою зігрівається. Те саме помічається в тілесному складі: очі не тільки заради себе бачать, а й заради всього тіла; вуха не тільки заради себе чують, а й заради всього тіла; ніздрі не тільки заради себе нюхають, а й заради всього тіла; шлунок не тільки заради себе їжу приймає, а й заради всього тіла; руки не тільки заради себе роблять, а й заради всього тіла; ноги не тільки заради себе ходять, а й заради інших членів. Також і в іншому єстві зауважуємо: сонце на небі світить, але для іншої тварини; хмари не тримають у собі води, але на землю виливають; земля не утримує в собі плодів, але для всіх їх виробляє. Те саме і про інше розумій. Цим вчимося ми, що від обдарувань, Богом нам даних, ми повинні приділяти щось для користі ближніх наших, бо Божі обдарування є немовби загальними для всіх. Розумний не тільки для самого себе, а й для ближнього розум свій використовувати повинен; багатство не тільки найбагатшому, а й іншим служити повинне; так і в іншому: все це таланти Господа нашого, за які ми відповідь Йому дамо в день пришестя Його ( Мф. 25:14-30). Бо все, що маємо, Боже є, а не наше добро, і нам дано від Бога не тільки заради нас самих, а й заради ближніх наших. Якщо ж хто від добра Божого, даного йому, не приділяє іншим, той грішить проти Бога, який дарував йому блага Свої, за що катований буде в день суду Христового. LXXV. Бачиш, що шлунок немічний приймає в себе їжу, але не перетравлює, як годиться, і тому не приділяє соку живильного іншим членам тіла, а від того і все тіло, і себе в більшу неміч приводить, – в той час, як здоровий шлунок добре їжу перетравлює та іншим членам сік живильний повідомляє; тим самим як усе тіло, так і себе міцнішим робить. Так буває з багатим, коли він багатство, яке від Бога приймає, – або приховує, або на непотрібні витрати виснажує, і як нікому, так і собі не робить користі, але скоріше собі ж згубство влаштовує, не подаючи ближнім того, що подавати повинен, за велінням Божим: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Так, позбавляючи ближнього добра тілесного, позбавляє себе плоду духовного, заповіді Божої не виконує, самолюбством і немилосердям недугує, і таким чином, не роблячи милосердя ближньому, закриває і для себе двері милості Божої. Навпаки, щедрий багатій, як міцний шлунок, і сам задовольняється багатством на славу Божу, дякуючи Богу, та й інших задовольняє на славу Того ж Бога, і так собі духовну користь приносить, іншим приносячи тілесну. Це розумій і щодо інших обдарувань, від Бога нам даних: якщо ми приділяємо від них ближнім нашим, то вони і нам користь приносять, а якщо не приділяємо, то і нам шкодять, – не самі по собі, а через нас, бо ми їх не так, як має бути, і не на те, що має бути, вживаємо. Подібно до того, як спалення речей ближнього є зловживанням вогнем, який дано нам для приготування їжі, зігрівання покоїв, тощо, ми зловживаємо мечем для вбивства брата нашого, хоча меч влаштований для захисту вітчизни; зловживаємо язиком для наклепів, лихослів’я, лихослів’я, хоча язик дано нам для донесення порад сердечних та на хвалити Бога; зловживаємо руками для крадіжок, побиття, хоча вони дано нам для роблення й надання допомоги собі та ближнім нашим, та інше. Таким чином, і дарування Божі може людина на зло вживати, і тому і собі, і ближньому на шкоду. LXXVI. Бачиш, що криве дерево ні до якої справи не годиться. Так і зла людина, у якої серце неправе. Вона, за подобою дерева кривого, нікуди не годиться. Чи рабом буде? Не вірно, але удавано, ліниво і лукаво працює. Якщо ж його карають, нарікає і обурюється. Якщо ж йому милість надають, ні в що її не ставить. У щастя свавільничає і лютує; у нещастя обурюється і хулить. Словом, ні милістю не схиляється, ні покаранням не виправляється, як дерево криве, яке ні теплом, ні морозом не виправляється. Причина ж тому – неправе серце, від якого все залежить. Так само і вільна людина, якщо зла, те саме показує: тільки те замишляє, що для себе бачить бажаним, хоча б Богу гидко те було, їй же самій та іншим шкідливо. Чи в почесті, чи в сані якому буде? Своєї тільки, а не підлеглих, користі шукає. Від почесті лютує; втративши ж почесть, обурюється, нарікає і хулить; нічим пом’якшитися не може, оскільки криве, розбещене серце має. Навпаки, як пряме дерево до всякої справи годиться, так і добра людина, у якої праве серце. Праве ж серце – те, яке Богу, Творцеві своєму, і святій волі Його слідує. Бог усе робить на користь нашу – так і праве серце намагається все робити на славу Божу і на користь братії своєї. Чого хоче Бог, того хоче і воно. Бог хоче і робить усім тільки добро, без усякої Своєї користі – так і воно хоче і намагається всякому робити добро без своєї користі. Бо “любов не шукає свого”, – каже апостол (1Кор. 13:5). Де любов справжня, там і праве серце. Таке серце, в якому званні і чині не буде, завжди і скрізь право чинить і до всякої справи і звання годиться. Цим вчимося, люб’язний християнине, шукати і просити в Бога серця чистого і духа правого. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12)! А коли серце праве буде, то й діла наші, слова та думки правими будуть. З цього видно: 1) що від серця вся зовнішня справа залежить. Яке серце хто має, таке й зовнішнє діло його. 2) І сама зовнішня добра справа, мабуть добра, порочиться, якщо від неправого серця походить. Наприклад, милостиня ближньому, що подається заради своєї користі або марнославства, правда, яку суддя творить не заради Бога, але заради уникнення цивільного суду, – все це, на перший погляд, добрі справи, але порочать, бо не від правого серця походять. Бо добра справа тоді тільки істинно добра, коли робиться так, як велено. “Погане дерево… не може… приносити добрі плоди” (Мф. 7:18). LXXVII. Бачиш, що або син перед батьком, або раб перед паном своїм бешкетує і не робить гідної честі. Непристойною тобі здається таких бешкетників справа. Розумій, що так християни бешкетують перед Богом, що все назирає і на всяку справу і думку нашу дивиться, – коли таємно чи явно грішать. Засмучується батько безчинством сина свого, і пан – безчинством раба свого. Набагато більше Бог, Отець і Господь усіх, засмучується безчинством християн несправних. Цей випадок і міркування вчить тебе: 1) У словах, справах і думках обережно поводитися і зберігатися від богопротивних справ, слів і думок, якими Дух Його Святий ображається. 2) Дивуватися милості Його і довготерпінню Божому, Який стільки терпить нас, що бешкетують перед Ним словами, ділами і помислами. 3) Прощати ближньому своєму всяку кривду, їм нанесену, заради такої благості Божої, яку кожен день і годину на собі пізнаєш. 4) Про колишні гріхи і безчинства сердечно шкодувати і смиренно перед Ним припадати, соромитися і просити вибачення. 5) Старанно дякувати Йому, що в таких бешкетуваннях і худих вчинках праведним судом не вразив тебе. LXXVIII. Бачиш, що квітка або від спеки, або від морозу скоро в’яне, або дим і бульбашка на воді скоро зникає. Так і багатство, честь і слава світу цього: не встигнуть з’явитися і здатися, як під час лиха, бурі лиха або смерті все зникає, як і не бувало. Подивися на могили і побачиш, що після смерті багаті і славні нічим від жебраків і простих не відрізняються. Усі, як прах земний, у землю повернулися й обернулися. Залишили вони світ – залишила їх і слава, і багатство відступило; і стали багаті, як жебраки, і славні, як прості, і зрівнялися пани з рабами своїми, багаті з убогими так, що не можна впізнати, де пан, і де раб його, де багатий, і де жебрак лежить. Цей випадок і міркування вчить нас шукати істинного душевного багатства і слави, які від нас не відступлять, якщо їх знайдемо; а за розрадами світу цього не ганятися, бо вони, як дим і бульбашка, зникають і замість удаваного веселощів, справжню скорботу нам залишають. LXXIX. Бачиш, що залізо або камінь, хоча й гарячі, доти не видають голосу, доки не проллється на них вода або інше щось подібне; коли ж проллється, тоді показують свою гарячість видаванням шуму. Так і багато людей: доти здаються собі смиренними й лагідними, доки їх не скривдять; а як відчують кривду, що їх скривдили, то гніваються, і розлючуються, і галасують, як залізо гаряче, облите водою. Бо завдана образа показує, що в серці криється – гнів чи лагідність. І це-то і є, крім інших, причина, заради чого Бог попускає на нас напасті і злоречиві уста: так Він показує нам самим, що у нас в серці криється – гнів або лагідність, щоб, так пізнавши неміч нашу, постаралися благодаттю Його її лікувати. Цей випадок і міркування вчить тебе пізнавати серце своє, яке “лукаве… і вкрай зіпсоване” (Єр. 17:9). LXXX. Бачиш, що тепла піч усякого зігріває, хто не приступає до неї. Так і любляча людина, серце якої любов’ю до Бога і ближнього зігріте: вона всякого теплотою любові своєї зігріває, хто до неї не торкається. І як піч приділяє теплоту свою тим, хто потребує, так і він від обдарувань Божих приділяє братії, яка потребує: когось наготу прикриває, когось у дім вводить і дарує притулок, когось у хворобі, когось у в’язниці служить, когось у печалі втішає; словом, усякому в усьому, в чому може, руку допомоги простягає. Все ж це виникає в ньому від теплоти християнської любові. Навпаки, холодна піч ніякої нікому не приносить користі, і хоча хто й торкається її, обманувшись, відходить не зігрітим. Так і нелюблячі люди, серця яких не зігріті християнською любов’ю. Багато хто вважає себе чимось, багато і часто читають молитви, часто постять, будують храми Божі та прикрашають (що саме по собі похвально і вигляд благочестя показує); але коли їх торкнеться хтось із бідних, які потребують допомоги, обманюється, як і той, хто до холодної печі доторкається, бажаючи від неї зігрітися, і так відходить із тим самим сумом і лихом, з яким приходив. Цей випадок і міркування вчить тебе навчатися любові християнської, без якої всяка справа мертва буває, хоча б чимось і здавалася перед очима людськими. Справжня любов – джерело і душа всіх добрих справ і християнських чеснот. Як тварина без природної теплоти не може жити, так усяка добра справа без істинної любові не може бути живою, а тільки якийсь хибний вигляд показує. Про тих, хто помилково любить, говорить святий апостол: “Коли брат чи сестра голі й не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: “ідіть з миром, грійтесь і харчуйтесь”, але не дасть їм потрібного для тіла, – яка від цього користь?” (Як. 2:15-16). Такого роду “любов” у нинішніх християн часто трапляється, такі ласкаво вітають, а на ділі виявляються зовсім іншими. А багато хто й не соромиться, бачачи нужду брата, такі слова вимовляти: “Яке мені діло до його потреби?” А інші тих, хто вимагає, до Бога відсилають: “Бог дасть”. І якби цим словом бажали, щоб Бог подав тому, хто просить, бо самі не мають що подати!.. Але відсилають від себе до Бога, бо самі не хочуть подати від обдарувань Божих тому, хто просить. Так-то, люб’язний читачу, що більше світ наближається до кінця, то більше збідніє справжня любов, а з любов’ю й істинне благочестя применшується, натомість лицемірство й неправда множиться. LXXXI. Бачиш яблуко або квітку зовні красиву, а всередині отруйним черв’яком ушкоджену, яка не тільки людині не корисна, а й шкідлива. Так і людська справа: хоча зовні й доброю здається, але якщо від серця, самолюбства, марнославства й гордості напоєного, походить, то не тільки їй не на користь, а й шкодить. Бо такий не віддає слави Богу, від Якого все добро походить; і що Богу одному належить, то він собі привласнює; Божі дарування не на Божу славу, а на свою на зло вживає і так на тому місці, на якому Бога ставити повинен, себе, як ідола одухотвореного, ставить, – і так від Бога відпадає та відступає серцем і впадає у богомерзенний порок ідолопоклонства духовного. Такими є ті, які дають рясні милостині, будують Божі храми, богодільні, але звідти слави і похвали людської шукають; які людей навчають і наставляють для того, щоб мудрецями і розумними уславитися, та інше. І це є диявольський підступ і нерозумного і сліпого серця самолюбство. Що Бог дає людині на славу Свою і для користі ближнього, то вона, самолюбством засліплена, на власну свою славу звертає. Але що людина має свого власного, крім гріха? Воістину нічого. Маєток, багатство, розум, мудрість наша та інше – Божі дарування. Як же ганебно Боже добро звертати до своєї, а не до Божої слави? О, скільки грішимо перед Богом і в уявних наших “добрих справах”! Де думаємо бути добру, там істинне зло криється, так що “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13)? Цей випадок і міркування вчить тебе не шукати в добрих справах слави й похвали своєї, але “Боже Богу” (Мф. 22:21) віддавати, а не собі привласнювати. Якщо ж шукаєш слави для себе, то знай, що, як квітка зовні красива, а всередині смердюча, ні до чого не придатна, так і справи твої зовні чимось і здаються, а всередині ні на що не придатні, але більш того, мерзенні перед Богом, Який на серце твоє й намір дивиться, а не на справи. LXXXII. Бачиш, що людина, яка має чуже багатство, у себе покладене, не пишається тим, не називає себе багатою, не хвалиться тим. Так повинні і ми чинити, якщо маємо обдарування Божі: вважати їх не своїми, але ніби чужими; не звеличуватися ними, але вживати на славу Божу – бо вони від Бога походять – і на користь нашу та ближнього, для чого й доручені нам. Нехай буде багатство, розум, мудрість та інше нам на користь нашу й ближнього, не на похвалу нашу, а на славу й похвалу Того єдиного, від Кого походили, бо як Він за милістю Своєю подав їх нам, так через невдячність нашу може й забрати їх у нас, як Своє. Тоді справді дізнаємося, як ми бідні, убогі, злиденні, голі, і нічого свого власного не маємо, крім гріха. LXXXIII. Бачиш на дереві суху гілку, яка суха тому, що не має соку, що оживляє її. Зрозумій, що таким буває і християнин, як гілка висохла, який не має живої віри, що любов’ю та іншими плодами життя своє показує. Такий жодної участі не має з Христом, Який є “лоза правдива” (Ін. 15:1), – ні з істинними християнами, бо вони духовні “члени тіла Його” (Еф.5:30); чужий надії вічного життя, доки таким лишається. Такому судом Своїм загрожує Бог. “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, оглядатися, чи маєш ти віру, яка плодами своїми, тобто добрими справами, себе показує. LXXXIV. Бачиш, що коли син до батька свого в дім повернеться з чужої країни, батько за сина і син за батька радіють рясно, бо один з одним бачаться і взаємно втішаються. Від цього випадку вірою зведи розум свій до дому Отця Небесного, куди справжні християни, чада Божі, повертаються з країни світу цього, де через гріхи наші ми перебуваємо, як вигнанці. О, як зрадіє вірна душа, яка тепер любов’ю до Бога, свого Отця Небесного, палає і з пророком промовляє: “Коли ж я прийду, і я явлюся до обличчя Божого?” (Пс. 41:3) Коли ж після тяжкої мандрівки у світі цьому, як у країні чужій, повернеться в дім Небесного Отця і з’явиться обличчю Божому, то побачить Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачить Його, як Він є” (1Ін. 3:2), і вклониться престолу слави Його! Побачить і Отець Небесний сина Свого, що повернувся з плачевної ями, і подивиться на нього милосердними Своїми очима, і зрадіє за нього з усією Своєю небесною сім’єю, порадує його сприятливим для Його лиця зором, утихомирить його після праць і подвигів, утішить після плачу і сліз. Цей випадок вчить нас “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2) і вірою підносити серце наше до Бога, щоб і ми істинної тієї радості сподобилися благодаттю Спокутувача нашого Іісуса Христа. LXXXV. Бачиш два яблука, зовні вони однаково гарні і приємні, але всередині неоднакові: одне всередині гниле і смердюче, інше і всередині таке ж, як і зовні. Зрозумій, що так і справи людські. У багатьох справи зовні однаково похвальними здаються, але всередині відрізняються, бо не від рівного серця і наміру походять. Наприклад, один суддя не сприймає винагороди і правду робить, і інший також від хабарництва віддаляється і праведно чинить. І так зовнішні їхні справи однаково похвальні, але всередині можуть бути нерівними, якщо один робить те, боячись гніву Божого, який через неправду настане, а інший, побоюючись цивільного суду і страху людського або соромлячись людей чесних, від зла віддаляється: такий суддя – політик і лицемір, а той, хто боїться Бога, – істинний християнин. Один дає милостиню заради любові Божої і ближнього, інший – заради самолюбства і марнославства: останній марнославний і самозакоханий, а той, хто любить Бога і ближнього, істинно милостивий. Один у ображеного просить вибачення, шкодуючи, що ближнього засмутив; і інший також просить вибачення в скривдженого, але для того просить, щоб не притягав його до суду і в такий спосіб лиха б йому якогось не вчинив: такий самолюбством недугує, а той, хто жалкує про смуток ближнього, має істинну любов. Один ласкаво й чемно з ближнім своїм обходиться, не бажаючи його образити, й інший також, але в серці обдурити його думає: перший любить істинно й щиросердно; останній же лукавий і однієї вдачі з дияволом, який всіляко намагається людину обдурити. Один плаче, що або багатство, або честь втратив, або не може помститися ворогу своєму; інший плаче, що Бога, Творця і Благодійника свого, прогнівив: такий смуток – християнський і спасительний; а інший смуток – мирський і згубний (2Кор. 7:10). Так і в іншому можуть бути рівні зовні справи людські, але всередині, в серці, не рівні. Ми їх, на нашу думку, рівними судимо, тому що на зовнішнє тільки дивимося; але Бог, Який глибину серця бачить і випробовує, інакше судить, як говорить Господь Самуїлу, коли він прийшов до Вифлеєму помазати одного з синів Єсеєвих на царство, і хотів було помазати Єліава: “Не дивись на вигляд його й на висоту зросту його, Я відкинув його, Я не дивлюсь на нього, не так, як дивиться людина, тому що людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце” (1Сам. 16:7). Цей випадок і міркування вчить тебе того, щоб справи твої, які зовні похвальними здаються, і всередині, в серці добрими були, і всяка б справа зовнішня добра від серця доброго походила, якщо хочеш Богу догоджати. LXXXVI. Бачиш, що немічний, який хоче зцілитися, віддається на волю лікареві й написані його правила зберігає, щоб не було перешкоди дії ліків. Ми всі від природи немічні духовно, більше того, смертельно уражені від розбійника диявола, і на дорозі світу цього лежимо уражені, і самі собі допомогти ніяк не можемо, як це показується в притчі про доброго самарянина, що допоміг пораненому розбійниками (Лк. 10:30-35). Якщо хочемо зцілитися від виразок гріховних, мусимо віддати себе на волю милостивому тому Самарянинові, що прийшов не від Самарії, а від Марії Діви Богородиці, Іісусу Христу, хай чинить із нами, як хоче; мусимо й правила Його, у святому Євангелії написані, берегти, хоч плоті нашій і прикрим це здається. Немічні все за благо приймають і терплять, що лікарями приписано не буде, якщо хочуть зцілитися. Так повинні і ми за благо приймати і терпіти все, що хоче і велить нам Лікар наш Христос. Інакше спасительне Його лікування нічим нам не допоможе, як і немічному нічим не допоможе лікування лікарське, якщо написаних правил не дотримується; тільки ще гірше буде ставати неміч його. Гірко плоті нашій самолюбство своє залишити і волі Христовій послідувати, але цього неодмінно вимагає справа зцілення і спасіння нашого. Робимо висновок із цього, що немає істинного навернення і покаяння в тих, які не хочуть самолюбства, честолюбства, славолюбства та іншої корисливості залишити, і так залишаються й перебувають духовно немічними, невиліковними, хоча й пропонується всім спасительне Христове зцілення. LXXXVII. Бачиш, що дві речі завжди поперемінно перед очима перебувають: темрява вночі, світло вдень; і від природи всі уникаємо темряви (бо ніхто не хоче в темряві сидіти) і шукаємо світла. Так і дві речі перед душевними нашими очима перебувати повинні: гріх, темрява душевна; і Бог, Світло вічне. І як від темряви чуттєвої ухиляємося до світла чуттєвого, так від темряви гріховної повинні відвертатися і звертатися до Світла, шукати Його і просвічуватися. Як ті, хто віддаляються від природного світла, у темряві перебувають, і спотикаються, і нічого не розпізнають, і всього остерігаються, так і ті, хто віддаляються від Світла Присносущного, Бога, темрявою душевною охоплені, спотикаються, і впадають від гріха до гріха, і так гинуть, якщо не відчують себе, за Писанням: “Бо от, ті, хто віддаляє себе від Тебе, загинуть” (Пс. 72:27). Бо від темряви цієї душевної у вічну і “непроглядну темряву, де буде плач і скрегіт зубів”, як непридатні раби, “кинуться ввергнуться” (Мф. 25:30); а ті, хто шукають Бога і тримаються Його як сини світла і дня, успадкують вічне світло, і Світло, що його нині вірою бачать, тоді побачать “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “і засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Це міркування вчить тебе ухилятися від гріха, як ухиляєшся від темряви, і шукати Бога, істинного і духовного Світла, усім серцем, доки є можливість шукати й знаходити, як застерігає нас пророк: “Шукайте Господа, та укріпляйтесь, шукайте лиця Його завжди” (Пс. 104:4). LXXXVIII. Бачиш, що годинник заведений невпинно йде, і хоча ми спимо чи не спимо, робимо чи не робимо, він невпинно плине, доки механізм не зупиниться. Так і життя наше: від народження до смерті невпинно тече і зменшується. Відпочиваємо чи трудимося, не спимо чи спимо, розмовляємо з кимось чи мовчимо, життя наше невпинно перебіг свій чинить і до кінця свого наближається; і вже ближче до кінця сьогодні, ніж було вчора й позавчора; цієї години, ніж було годину тому. Так, непомітно для нас життя наше скорочується! Так минають години й хвилини! А коли зупиниться механізм і перестане бити маятник, не знаємо того. Промисел Божий приховав від нас те, щоб завжди були готові до виходу, коли не покличе нас до себе Владика наш Бог. “Блаженні раби ті, яких пан, прийшовши, знайде бадьорими” (Лк. 12:37). Окаянні ж ті, кого знайде в гріховному сні зануреним! Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине: 1) що час життя нашого невпинно минає. 2) що минулого часу повернути неможливо. 3) що минуле і майбутнє не наше, але тільки те наше, яке тепер маємо. 4) що кончина наша нам невідома. 5) Отже, завжди, в будь-яку годину, повинні ми бути готовими до виходу, якщо хочемо блаженно померти. 6) Звідси робимо висновок, що християнин повинен перебувати в безперервному покаянні, подвигу віри і благочестя. 7) Яким хоче бути під час відходу, таким повинен намагатися бути в будь-який час життя свого, бо не знає вранці, чи дочекається він вечора, і ввечері, чи дочекається ранку. Бо бачимо, що ті, які з ранку були здорові, ті до вечора на одрі смертному бездиханні лежать; і ті, які з вечора засинають, вранці не встають і спати будуть до труби архангельської. А що з іншими трапляється, то з тобою і зі мною трапитися може, бо всі ми всяким випадкам підлягаємо. LXXXIX. Бачиш сплячу людину. Цей випадок два образи представляє тобі: 1) Подобу смерті. Як мертвий не бачить, не чує, не розмовляє і нічого не робить, так і сплячий – окрім того, що у сплячого життя диханням себе показує. І скільки разів засинаємо, стільки разів подібними до мерця робимося. 2) У сплячому бачиш образ майбутнього життя. Бо як сплячий звільняється від усіх справ, праць, турбот; забуває тоді біди, напасті, скорботи, хвороби і нічого від них не відчуває, так, начебто їх і не мав, так і ті, хто сподобляються здобути вічне життя, позбавляються всіх праць, лих, напастей і скорбот. Тому вічне життя у Святому Писанні спокоєм називається (Євр. 4 та ін.); і в Апокаліпсисі говориться: “Блаженні мертві, що помирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від праць своїх, і діла їхні йдуть слідом за ними” (Одкр. 14:13). Цей випадок вчить тебе: 1) Скільки разів відходиш до сну, стільки раз згадати про смерть, якій подібний до сну, і вірою розум свій піднести до вічного життя, солодкого того й нескінченного спокою, у якому Божі обранці спочивають, і з вірою випустити розбійницький вигук до Христа: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє” (Лк. 23:42). 2) Вставши від сну, Богові дякувати. 3) У цьому віці трудитися в подвизі віри, щоб після смерті заспокоїтися. ХС. Бачиш, що посудина наповнена нічого іншого не вміщує. Так і серце людське, яке подібне до посудини. Якщо воно наповнене буде любов’ю світу цього і піклуванням про мирські речі, не вміщає слова Божого в себе і так безплідним буває. Звідси “турбота цього віку і спокуса багатства” уподібнюється тернію, яким пригнічується насіння Божого слова, “і воно буває безплідним” (Мф. 13:22). Звідси читаємо, що покликані на велику вечерю небесного царства “почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав тому, хто кликав: я купив землю, і мені потрібно піти подивитися її; прошу тебе, вибач мене. Інший сказав: я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мене. Третій сказав: я одружився і тому не можу прийти” (Лк. 14:18-20). Це означає не що інше, як пристрасть до тимчасових і мирських речей, якими наповнене серце, і не приймає, і не вміщує в себе слова Божого. І так людина, сповнена мирською метушнею, хоч і чує Боже слово, яке проповідують і кличуть її, але не слухає його, не слухається його, не слухається його, і так негідною себе робить великою тієї вечері, тобто Царства Небесного, хоча раби Божі, пророки й апостоли та проповідники кличуть її туди. Цей випадок і міркування вчить тебе берегтися від любові світу цього, якою полониться серце людське, і молити про це Бога з Давидом: “Відверни очі мої, щоб не бачити метушні” (Пс. 118:37). А якщо заплутався в метушні тієї, намагатися всіляко її позбутися благодаттю Божою – хай не опинишся і ти з тими, хто зрікся, негідним тієї вечері, яка є дуже солодкою. “Багато покликаних, але мало обраних”, – підсумовує Господь цю притчу (Лк. 14:24). ХСI. Бачиш, що і порожня посудина нічого не може прийняти в себе, поки не відкриється. Так і серце людське, хоч і звільнене буде від метушні світу цього, але зв’язане жорстокістю, недбалістю, зневірою, не може прийняти слова Божого. Тому говорить Христос, Іпостасне Боже Слово: “Ось стою я біля дверей і стукаю, і, коли хто почує голос Мій, і відчинить двері, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі Мною” (Об’явл.3:20). Завжди Його божественний і пресолодкий голос вдаряє в серця наші через слово святе, але не кожен чує його; не чує ж тому, що вух сердечних не має відкритих, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Той, хто хоче слово Боже в серці своєму прийняти і від того плід створити, повинен відкрити серце своє і, як висохла земля жадає дощу, щоб створити плід, так серце наше повинно відкрити уста свої і прагнути Божого слова, тобто ненаситно хотіти й бажати слово Боже чути, не з іншої якоїсь причини, а для того, щоб душа духовного набувала творення. І як повсякденно бажає шлунок наш їжі та пиття, так личить серцю нашому, як духовному шлунку, завжди бажати Божого слова, яке є душевною їжею. Про це святий Давид каже: “Уста мої я відкрив, і притягнув у себе Дух, бо заповідей Твоїх я забажав” (Пс. 118:131). І про це треба Самого Бога молити, щоб відкрив уста серця нашого і подав нам цю спасительну спрагу. ХСII. Бачиш, що хто чого старанно бажає, той того з старанністю і шукає. Наприклад, хто бажає честь або багатство світу цього здобути, той про те й старається, те в серці має й думає про те. Так, хто бажає благочестивого християнського життя, про те й піклування має, повчається день і ніч у слові Божому і молиться Богу про те. Бо благочестивого життя дзеркало є святе Боже слово, в якому представляється справжнє благочестя і нечестя, шлях нечестивих і благочестивих. Цим вчишся випробовувати себе, чи бажаєш ти старанно “у Христі Іісусі благочестиво жити” (2Тим. 3:12) або немає в тобі цього спасительного бажання. Якщо ні і не стараєшся про те, то неодмінно ніякого благочестя в серці своєму не маєш і перебуваєш поза числом вірних, не маєш ніякої участі з Христом, і ім’я християнське тобі нічим не допоможе. ХСIII. Бачиш, що ті, хто бажає дійти до якогось міста або іншого якогось місця, не стоять, але йдуть і йдуть тим шляхом, який веде до того місця. Так і ті, хто бажає дійти до граду небесного, горнього Єрусалиму, не стоять, а йдуть і йдуть тим шляхом, що до того граду веде, тобто шляхом благочестивим, на якому Вождь є Христос, за Котрим слідують вірою і любов’ю вірні Його раби. Чому ж і ти, грішник несправний, якщо хочеш врятуватися і до вітчизни тієї небесної дійти, стоїш і не йдеш за Ним? Або, що гірше того, з благочестивого шляху зійшовши і ставши на шлях нечестивих, йдеш ним, що веде до пекла вічної погибелі? – Запитуєш, який, мовляв, шлях благочестивих і нечестивих? – Господь наш вказує тобі його в Євангелії Своєму, велить від останнього ухилитися, а першим іти. “Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька стежка, що ведуть до життя, і мало хто знаходить її” (Мф. 7:13-14). Вузький шлях – це шлях смирення, послуху, терпіння, лагідності, і відкидання самого себе, тобто волі своєї. Широкий шлях є шлях гордості, непослуху, нетерпіння і самолюбства. Цей до пекла, той до неба веде. Обирай, яким хочеш іти шляхом: або вузьким і низьким до неба, або широким і високим до пекла, – а третього у Святому Письмі не бачимо. Бо і в майбутньому віці, куди всі йдемо, тільки два місця бачимо, відкриті Богом: вічне життя, яке буде на небі, і вічна мука, яка буде в пеклі. Це для того, люб’язний читачу, пропонується, що багато хто, навіть усі хочуть врятуватися, але мало хто робить те, чого справа спасіння від нас вимагає. Навіть душогубці, викрадачі, розбійники, розпусники, блудники, грабіжники, лукаві, брехливі, п’яниці, наклепники, хульники, проклиначі та інші хочуть спастися. Ніхто з них не зречеться порятунку: але, оскільки йдуть не тим шляхом, що до вічного порятунку веде, а йдуть шляхом згубним, що до пекла приводить, то й дійсного бажання до порятунку в них немає. Неабияк і твердо філософи вчать: хто хоче мети досягти, той і засіб, для тієї мети пристойний, хоче і шукає. Наприклад, хочеш, як вище сказано, дійти до якогось міста, шукаєш той шлях, який до того міста веде; хочеш у немочі здоров’я здобути, кличеш лікаря та інше. Бо хто чого справді і старанно бажає, і як вище також сказано, той старанно і справді того і шукає. Так, хто хоче старанно і справді спастися, той і засоби до спасіння шукає. Засіб до спасіння вічного один представляється нам у святому слові – віра свята, євангельська. Але віра та повинна бути жива, а не мертва. Живість віри пізнається від справ добрих. Оскільки віра ця є велике добро і скарб у людині, то, як добро, добрі й плоди породжує, як дерево добре плоди добрі творить. Звідси робимо висновок, що де немає добрих справ, а натомість злі, там немає і віри істинної, а віра чарівна і хибна. Таку неправдиву віру ті, хто має, подібно обманюються, як і ті, що в ночі йдуть і думають, що вони тим шляхом ідуть, що до навмисного місця веде, але, коли засяє зоря, дізнаються про свою оману і шкодують. Так і неправдиву віру, мертву і безплідну, ті, хто мають, думають, що вони християни, шляхом благочестивим і спасительним ідуть, але потім пізнають свою оману і розкаються. І блаженні ті, яким ще на шляху зоря благодаті засяє в серцях; блаженні ті, які перед кінцем своїм вбачають свою оману і каються. Таке пізнання є початком порятунку: бо так можуть вони зійти зі шляху згубного і зійти вірою на шлях порятунку, який у вічне життя веде. XCIV. Бачиш, що ті, хто бажають дивитися на сонце, обертаються обличчям до сонця, що і про всяку річ зрозуміло. Наприклад, людину або яку іншу річ хочемо бачити, до того обличчям своїм звертаємося. Так і ті, хто бажає бачити Сонце вічне і духовне – Бога, бачити тепер вірою, в тому віці віч-на-віч, повинні неодмінно звернутися до Нього обличчям серця свого. Бог на всякому місці є, і тому, де не ходимо, перед лицем Його ходимо. Але люди, якщо не слухають Божих велінь і чинять беззаконня, відвертаються від Нього і немовби, замість обличчя, спину до Нього обертають, як говорить Бог про беззаконників: “Вони звернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33); і в Псалмах читаємо: “і не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “і не представили, Тебе”, Боже, “перед собою” (Пс. 85:14), що означає ніщо інше, як серце, яке від Бога відвернулося, не слухає, не шанує, не поважає, зневажає Бога. Як, бажаючи когось вшанувати, звертаємося до нього обличчям, а відверненням обличчя неповагу та зневагу до нього показуємо, так, відвертаючись від послуху Богу, велику до Нього неповагу та зневагу показуємо, хоча того й не помічаємо, засліплені. Так, замість обличчя, спину до Нього звертаємо. Але коли людина, пізнавши свою беззаконну цю брутальність, яку Богу і Творцю своєму чинила, відчує себе, і, переставши грішити, покається, і сердечно жалкуватиме, що так безчинно й беззаконно проти Творця свого та Господа чинила, тоді звернеться до Бога. І коли в тому стоїть, і послуху плоди намагається Йому показувати, тоді ніби обличчям перед Ним стоїть і, що Він у слові святому велить, слухає і намагається виконувати. Так той, хто навернувся і тут “вірою”, і в майбутньому віці “віч-на-віч” сподобиться бачити Бога. З цього видно: 1) як беззаконно і безчинно чинимо, коли від волі грішимо. Бо так, замість обличчя, спину до Бога повертаємо, що знак є презирства до великого і страшного Бога. 2) Яка страшна і богомерзенна омана – нерозкаяне і безбожне життя! Бо так люди, ніби повернувши спину до Бога, а не обличчя, ходять і чинять беззаконня, що страшно і писати, і думати. Але воістину так є, як Бог сам через пророка каже: “Вони повернулися до Мене спиною, а не обличчям”. 3) Якою великою є Божа милість до грішників, яка таку зневагу й неповагу грішників терпить і чекає на їхнє покаяння! 4) Покаяння справжнє – це зміна серця і звичаїв злих на добрі звичаї. 5) Справжнє покаяння неодмінно сором і жаль у серці того, хто кається, робить про те, що він так безсоромно і безчинно з Богом чинив. 6) Істинного покаяння не може бути, якщо людина від гріхів відстати і Богу послух чинити не хоче, але таке покаяння – спокусливе і хибне, і тому, хто кається, від нього ніякої користі не буде. Бо каятися і грішити від волі – речі протилежні і разом бути не можуть. ХСV. Бачиш сходження сонця і день, що починається. Тут маєш багатий матеріал для роздумів про благодать Божу і здивування нею. 1) Коли зайде сонце під землю і настане ніч, то здається, що наче його вже й немає; коли ж сходить знову, наче знов Творцем створене, то приводить тобі на пам’ять велике Світило і те, що як воно, так і ти буття своє отримали від Творця. 2) Приводить тобі на пам’ять Сонце праведне, Христа Сина Божого, померлого і воскреслого з мертвих. Як сонце чуттєве ходить і встає, так Христос, з’явившись на землі та здійснивши велику справу спасіння нашого, зайшов до гробу і знову повстав. І як сонце, повставши, всю піднебесну просвічує, всіх радує і зігріває, так і Христос, повставши з мертвих, весь всесвіт просвітив і світло Своє через апостолів, як промені духовні, поширив, серця всіх зігрів і звеселив. 3) Показує тобі майбутнє воскресіння мертвих. Як сонце, зайшовши під землю, знову встає, так і тіла померлих, у землі поховані, повстануть, і “праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). 4) Сходить сонце, і оновлюється ранок. Оновлюються і щедроти Божі і виливаються на нас; благодать і милість Божа те, що ми не загинули. Сходить сонце, і просвічує, і зігріває все. З’являється і милість Божа, праведника радує, звеселяє, просвічує, тягне й зігріває; грішника променями любові Своєї б’є і “веде до покаяння” (Рим. 2:4); і “просвічує кожну людину, що приходить на світ” (Ін. 1:9), ” відкриває руку Свою і насичує все, що живе за благоволінням” (Пс. 144:16). Від цього випадку вчимося, люб’язний християнине, Богу дякувати від серця за три великі Його до нас благодіяння – за творення, спокуту і чудовий Його про нас Промисел, і говорити Йому радісним духом: “Слава Тобі, Боже, що створив нас! Слава Тобі, що викупив нас! Слава Тобі, що промишляєш про нас, недостойних! Благословенний ти навіки, амінь!” XCVI. На сході сонця виходять люди на справу свою, як співає Псалмоспівець: “Виходить людина на справу свою, і на роботу свою до вечора” (Пс. 103:23). Цим навчаються і християни виходити на справи свої, Богу угодні, “відкидати діла темряви, і зодягатися у зброю світла”, творити добро (Рим. 13:12), “бо ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати” (Еф.2:10). XCVII. Бачиш, що робиться, коли сонце від нас відійде: настає темрява і вкриває всю піднебесну; людина нічого не може робити, торкається, як сліпий, блукає, спотикається, і падає, і всього побоюється. Так робиться з душею людською, яку Христос, Сонце праведне, залишає; тоді вона вже ніяких богоугодних справ не може чинити, як Він Сам каже: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Оскільки вкриває її темрява духовна, то помиляється, відчуває, як сліпа, спотикається і впадає з гріха в гріх, аж доки в рів вічної погибелі не потрапить, якщо покаянням не виправиться. Залишає ж Христос ту душу, яка сама спершу залишить Його – інакше Христос нікого не залишає, але ” просвічує всяку людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Цей випадок вчить нас триматися Христа і слідувати за Ним вірою і любов’ю – нехай не огорне і нас духовна темрява і лихо це. XCVIII. Бачиш, що людина якась, що отримала благодіяння від когось, хоча і показує чемність перед ним і так перед очима благодійника свого дякує йому, але в серці істинної подяки і любові до нього не має. Ця чемність його не що інше, як лицемірство, що всякий визнати може. Так і брехливі християни: думають, що дякують Богу, коли до церкви ходять, співають і хвалять Його, але, оскільки страху Його не мають і не люблять Його (що видно зі злих діл їхніх та злочину святих Його заповідей, що зі страхом Божим та любов’ю суміститися не може), то ходіння до церкви, пісні та славослов’я їхні нічим не відрізняються, а є лицемірство, яке Бог, що “серця й утроби випробовує” (Пс. 7:10), ясно бачить, і тому пісень, славослів’я і молитов їхніх не приймає і відвертається від них, поки не виправлять серця свого. Такі християни подібні до тих ізраїльтян, про яких написав Псалмопевец: “Вони висловлювали любов до Нього устами своїми, а язиком своїм обманювали Його. Серце ж їхнє не було право перед Ним, і не були вони вірні завіту Його” (Пс. 77:36-37); – і Бог через пророка каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і устами своїми вшановують Мене, а серце їхнє далеко стоїть від Мене” (Іс. 29:13). А так чинячи, жодної Богу подяки і шанування не показують. Це вчить тебе шукати благочестя всередині, в серці, а не в зовнішності, і шанувати Бога не тільки устами і церемоніями, а й серцем, – що буває вірою, страхом Божим, любов’ю до Бога і ближнього, без чого істинного богошанування бути не може. XCIX. Чи знаєш, християнине, що роблять мореплавці під час великої бурі? Тоді вони, не маючи надії на порятунок, кидають якір у глибину морську і закріплюють його в землі, щоб таким чином корабель і себе з кораблем врятувати; чим і рятуються від потоплення. Так личить робити і християнам, які в морі світу цього в кораблі Церкви Святої плавають, і в цьому наслідувати корабельників. Коли сатана споруджує на них бурю спокус, лиха й напастей, повинні всю людську надію залишати й вдаватися до Бога, серця свої хиткі й тяжкі утверджувати в любові Божій. Чи від любові Божої хоче їх ворог відторгнути і потопити в глибині гріхів і законопорушень? У любові Божій утверджувати кораблик серця свого повинні. Чи у відчай хоче кинути? У тій же любові якір надії своєї і спасіння укріплювати повинні, пам’ятаючи написане: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний” ( Ін. 3:16-17), – і дотримуючись милостивих Божих обітниць, утверджених клятвою Його для укріплення пристрасного серця нашого: “Живий Я, каже Господь Бог, не хочу смерті грішника, а щоб нечестивець відвернувся від шляху свого, і живим був” (Іез.33 :11); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто слухає слово Моє, хто вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не прийде, а перейде від смерті до життя” (Ін. 5:24); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірує в Мене, той має життя вічне” (Ін. 6:47); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться слова Мого, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51). У цих “непорушних речах, у яких неможливо Богу збрехати, тверду потіху маємо… ті, хто впорався взятися за належну надію, що для душі є ніби якір безпечний і міцний, і входить у внутрішнє за завісу” (Євр. 6:18-19). Якщо на тебе, улюблений християнине, повстає буря бісівської спокуси, наслідуй тоді мореплавців і під час напасті хитке серце, що коливається, затверджуй у любові Божій, якою полюбив нас Бог в улюбленому Сині Своєму. Нехай утримує нас ця любов при любові Божій, коли нас бентежить сатана любов’ю світу цього і задумує відторгнути від любові Божої, привернути до любові похіть тілесних, похіть очей і гордості життєвої. Нехай утримує нас ця любов і утверджує в надії, коли той самий ворог почне коливати серце наше бурею розпачу і через злі помисли казати нам: “Нема тобі порятунку в Бозі твоєму” (Пс. 3:3). С. Бачиш вівцю, яка відлучилася від отари своєї, яка доти бігає, кричить і шукає отару, поки знову не знайде її. Так личить і тому християнину чинити, який через недбальство й непослух відлучився від отари овець Христових: доти шукати, просити, стукати й плакати, аж доки знову не долучиться до неї; просити й благати Бога з Давидом: “Заблукав, як вівця загублена, знайди раба Твого!” (Пс. 118:176). Відлучається ж від стада Христового всякий законозлочинець, блудник, перелюбник, хижак, злодій, лихоїмець, лихвар, докучливий, лукавий, наклепник, п’яниця, розпусник, ласун, лиходій, злісний, тощо; кожен із таких є заблукала вівця, що відлучилася від стада Христового. Бо вівці Христові голосу Христового слухають, як Сам Він каже: “Вівці Мої слухають голос Мій” (Ін. 10:3). І хоча такі думають, що і вони в отарі Христовій, проте по суті чужі від неї, чужі від Христа Самого, чужі від життя вічного, доки правдиво не навернуться і не приєднаються до Христової отари. Цей випадок і міркування переконує тебе озирнутися, чи не відлучився і ти від Христової черідки своєю недбалістю. І якщо помітиш у совісті своїй це лихо, не зволікай навернутися покаянням, плачем і зітханням, доки ще час не минув і відчинено двері до благословенного подвір’я овець Христових, до якого справжнім покаянням і вірою входимо. 1. Бачиш, що юнак і діва в шлюб або людина з людиною в дружбу вступаючи, ухвалюють між собою заповіт і обіцяють один одному вірність зберігати до смерті. У цьому випадку згадай про заповіт той, який ухвалений між Богом і тобою у святому хрещенні. Тоді Бог милостивий прийняв тебе в найвищу Свою милість вірою в Христа; і ти Йому обіцяв вірою і правдою служити до кінця життя свого. Від цього випадку можеш: 1) Подумати й здивуватися невимовній благості Божій, що людину відкинуту, законозлочинця й ворога Свого, у таку високу милість приймає, що у Христі, Господі нашому, сином Своїм робить і вічного царства спадкоємцем її визначає у тому самому Христі, якщо віри до кінця дотримаєшся, як говорить апостол: “Усі ви сини Божі по вірі у Христа Іісуса, і ви, що в Христа охрестилися, всі ви в Христа зодягнулися” (Гал. 3:26-27). 2) Озирнутися, чи вірно ти служиш Господу своєму, який прийняв тебе в милість Свою? Він вірний є і завжди перебуває: “Вірний Господь у всіх словах Своїх і святий у всіх ділах Своїх” (Пс. 144:13). Обіцяв вірних Своїх у любові й милості утримувати – і утримує; обіцяв царство небесне їм подати – і подає. Чи ти зберіг і зберігаєш Йому вірність свою? Чи не залишив ти Його, хоча ім’я Його сповідуєш? Чи не відвернув ти серця свого від Нього і чи не приліпився до любові світу цього? Чи не любиш багатства, золота, срібла, честі, слави, солодощів світу цього замість Господа твого? Чи чиниш Йому послух, якого Він від тебе вимагає? “Виправдався ти у святому хрещенні ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11): чи показуєш ти плоди того виправдання? Чи робиш правду? Освятився тим же великим ім’ям і Духом: чи бережеш себе від усякої скверни плоті й духу? Якщо помітиш у собі невірність Богу, звернися всім серцем до Нього з покаянням, жалем і вірою, доки час не минув, бо тих, хто навертається, приймає Бог, – нехай не відлучишся від Нього назавжди, до крайнього лиха свого. Якщо ж звернешся до Нього з істинним жалем і вірою, звернеться і Він до тебе з милістю Своєю, як каже через пророка: “Зверніться до Мене, каже Господь Сил, і Я повернуся до вас” (Зах. 1:3). Бо сама животворна Кров Христова, за грішників пролита, взиває до Бога за такого грішника, який усім серцем від гріхів відвертається та навертається до Бога; а нерозкаяним жодного виправдання не принесе, а на ще більший їм осуд буде, бо таку високу й велику благодать знехтували. СII. Бачиш, що всяке насіння такий плід народжує, який саме є: від жита жито, від пшениці пшениця , від ячменю ячмінь народиться. Так само й у тварин: від людини – людина, від вовка – вовк, від ведмедя – ведмідь, від вівці – вівця, від гуски – гусак народжується. І неодмінно в плоді, з насіння народженому, подібність бачиться. Наприклад: вовк народжує подібного до себе вовка в розкраданні, лисиця подібного до себе лиса в лукавстві, свиня подібну до себе свиню в ненажерливості й нечистоті. Так і духовне народження, яким християни народжуються згори. Народжуються від Бога, і в них неодмінно має з’явитися плід подібний до Бога, від Якого духовно народилися. Повинні вдачею своєю уподібнюватися до Отця свого Небесного, від Якого водою і Духом народилися: “наслідувати Бога, як чада улюблені” (Еф. 5:1); святими бути, бо Він Святий, як говорить Він Сам: “Будьте святі, бо Я Святий” (1Пет. 1:16); бути милосердними, люблячими, терплячими, покірливими, праведними, і таке інше. Бо від святого, праведного, милосердного, терплячого, лагідного Бога такі й чада народжуються. Бо звичаї батьківські в дітей переходять. Так у плотському народженні народжуємося від грішника Адама грішні чада; від гріхолюбного, гордого, немилостивого, нечистого, несправедливого, злісного, гнівливого такі й діти народжуємося; будучи дітьми, батька по плоті вдачею зображуємо. Але хто знову народився від Бога, той Бога, як Отця чадо, вдачею доброю зображає: “бо сім’я Його (тобто благодать) перебуває в ньому” (1Ін. 3:9), – творить нового народження плоди, плоди правди, святості, любові, милосердя, терпіння, лагідності, та інше. “Отже, хто у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). З цього видно, що християни, які беззаконно живуть, у старому народженні перебувають; і хоча охрещені, але святого хрещення дар втратили, і так перебувають віддаленими від Христа, хоча ім’я Його і сповідують, але “ділами зрікаються” від Нього (Тит. 1:16), – перебувають без надії вічного життя, доки в такому стані перебувають. Бо нове народження два найбільших плоди приносить: перший – відпущення гріхів, як каже апостол: “Омилися… освятилися…, виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); другий – оновлення серця і духа до послуху, до творіння добрих справ: бо відроджений охоче і ретельно намагається чинити послух Богу, бореться проти гріха, не допускає його царювати над собою, плоть розпинає із пристрастями й пожадливостями, наслідуючи Христа. Як від злого зміїного насіння, яке ворог вилив у серця прабатьків наших (і в тілесному народженні всі ми з тією самою отрутою), злі плоди відбуваються – сріблолюбство, славолюбість, самолюбство, сластолюбство і, якщо людина знову не відродиться згори, їм подальше лихо, прокляття та вічний осуд, – так послідують духовні плоди, тобто плоди благовоління, від Божого духовного насіння, що зачинається і діє Божим словом через Святого Духа і в духовному новому народженні відроджує людину, тобто зі злого робить доброзичливою, а із сина гніву – сином благословення Божого. Бо від подібного подібне народжується, і зле насіння може народити тільки злий плід, а добре насіння народжує тільки добрий плід. Яке насіння, з якого дерево зачалося і виросло, такий з нього і плід народжується, як каже Христос: “Не може дерево добре приносити плоди злісні, а дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:18). З цього робимо правильний висновок, що немає в тому християнині християнства, віри, покаяння, благочестя, в якому немає плодів християнства, плодів віри, покаяння і благочестя. Але християнство його, віра, покаяння, благочестя – хибне, чарівне і мрійливе. Його стан по суті язичницький або, скоріше, скотинячий і звіриний. Бо які звичаї в кому є, такий і стан усередині серця його. Яке в тому християнство, котрий розкраданням уподібнюється до вовка, хитрістю – до лисиці, гордістю – до павича, ненажерливістю – до свині, хтивістю – до коня. Отруйний, як єхидна. Лютий, як лев. Немає добрих почуттів – значить, немає і кореня добрих почуттів. Немає плодів добрих – значить, немає і насіння доброго. Немає християнських справ – отже, немає і християнства. Немає плодів гідних покаяння – отже, немає і покаяння. Цим випадком і міркуванням вчишся, християнине, випробовувати себе, чи перебуваєш ти у вірі та в числі вірних? З цього можеш пізнати, що багато хто, особливо в теперішньому столітті, під ім’ям християн язичниками є, як під овечими шкурами вовки. СIII. Бачиш підсудного і засудженого на смерть або хворого при смерті. Міркуй і дивись, що він тоді робить? Немає турботи про багатство, честь, славу; не шукає ні на кого суду, усім прощає, чим не скривджений; не думає про розкіш і ні про що, що до світу цього належить. Одна смерть перед душевними його очима перебуває, і страх її серце його коливає. Цей випадок, люб’язний християнине, нас вмовляє пам’ятати про нашу смерть. Що на братії нашій бачимо, то й собі з години на годину очікуємо і не знаємо, чи вони, яких при вратах смерті бачимо, раніше відійдуть, чи ми, які сподіваємося ще жити на світі. Часто буває, що ті, хто сподівається продовжити своє життя, негайно падають бездиханними і раніше за тих, хто перебуває на одрі смертному, покладаються в труну. Бо всі ми до смерті засуджені; кожному Бог у слові Своєму святому говорить, що праотцеві нашому сказав: “Земля ти і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Чому ж не маємо того вироку в пам’яті? Чому не готуємося до виходу? Чому обіцяємо собі довго днів – що не в нашій владі, але в Божій тільки полягає? Чому стільки багатства збираємо, стільки будинків зводимо, стільки утіх заводимо, наче вічно у світі цьому жити сподіваємося? Чому за честю і славою світу цього ганяємося, яка сьогодні або завтра від нас відійде і зробить нас жалюгідними, гіршими за пса живого? Чому уїдливими і мстивими чолобитними один на одного наповнюємо судові місця? Чому один на одного злимося і проклинаємо? Чому один в одного викрадаємо добро, один на одного нарікаємо, обманюємо? Чому чужого ложа беззаконно торкаємося і душу й тіло наше оскверняємо? Сьогодні чи завтра покличе нас звідси голос Божий, який завжди гримить усякому: “Земля ти і в землю повернешся”. О, горе нам, якщо з цим тяжким тягарем відійдемо звідси! Неодмінно занурить воно обтяжених на дно пекельне: “там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Цей випадок і міркування вмовляє тебе завжди пам’ять про смерть мати. Вона навчить тебе в повсякчасному покаянні; вона не допустить тебе збирати багатства, шукати честі й слави і пристрастю втішатися; загасить полум’я нечистої похіть; приборкає гнів, який у серці твоєму палахкотить; вмовляє тебе пробачити ближньому всякі борги гріхів; відвернути руки свої від крадіжки і язик від лихослів’я, злослів’я, наклепу і осуду, і устам твоїм покладе спокій; спонукає до старанної молитви, зітхання і теплих сліз. Бо страх майбутнього суду і острах муки серце пов’язує, і не допускає хотіти того, що Богу противно і до вічного суду приводить, і коливну і падаючу душу утримує і виставляє, бо в чому застане нас Бог під час смерті, у тому й судить (Єз. 18:20-24,33:20). Блаженний і мудрий, хто завжди пам’ятає смерть! CIV. Бачиш на суд викликаних людей: помічай, що вони роблять? Готуються, думають, стараються, запитують і радяться у вправних у судових справах; не шкодують часто і грошей, щоб на суді не посоромитися і не бути засудженими. Бачиш, люб’язний християнине, що сини віку цього роблять; що сором і страх тимчасового осуду в них робить, як серця їхні торкається, до якого піклування, старання і праці їх спонукає! Нехай спонукає тебе цей випадок згадати про майбутній Христовий суд. Усіх нас покличе Христос на суд Свій: “Він призначив день, у який праведно судитиме всесвіт” ( Діян. 17:31); “приготував Він для Суду престол Свій” (Пс. 9:8). “Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). А коли цей Суд буде – приховав Бог від нас, щоб завжди були готові і в будь-який день очікували. “Уже “час близький,… день Господній близький” ( Одкр.1:3, 22:10, Іс. 13:6, Іоіл.1:15, Як. 5:8-9). “Прийде ж день Господній, мов тать уночі” (2Пет. 3:10). “Коли говоритимуть: “Мир і безпека”, тоді раптово спіткає їх пагуба” (1Сол. 5:3). “Як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського, бо, як за днів перед потопом їли, пили, одружувалися і виходили заміж, до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і не думали, аж доки потоп не прийшов, і не винищив усіх, так буде і пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37-39). Якщо до людського суду, як бачиш, люди так готуються, як повинні готуватися ми, які з години на годину можемо з’явитися перед судом Божим, і не знаємо дня і години, коли Суддя прийде і покличе нас на суд. Якщо сором перед небагатьма так бентежить людину, наскільки більшим буде сором і збентеження перед усім світом, перед усіма Ангелами і людьми! Якщо страх тимчасової страти так коливає серця людей, наскільки більше страх вічної муки повинен коливати! Бо всяка тимчасова страта, якою б великою і тривалою вона не була, минає; вічна ж не має кінця, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчується. Бачиш, як хитро люди готують себе до суду людського, але до суду Божого не так треба готуватися. Суддя-людина не знає справ людських і, що бачить і чує, за тим і судить; часто і, дивлячись на обличчя, робить суд, і дари у багатьох суддів багато можуть. Бог Суддя не такий. Він не тільки зовнішні наші справи і слова, а й сердечні помисли знає. Тому не вимагає свідків і викривачів гріхів людських, але Сам грішника викриє: “Я викрию тебе, і представлю перед обличчям твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). На обличчя не дивиться, не дивиться ні на багатого, ні на жебрака; ні на пана, ні на раба; за ділами, а не за обличчями судить усіх. Тому приготування до суду Його має бути не таке, яке до людського суду буває. Але яке? Має заздалегідь, доки ще Він не кличе, упокорити себе, гріхи й провину свою перед Ним визнати, самого себе перед Ним викрити й визнати від серця себе достойним будь-якої страти, обіцяти надалі Йому вірою й правдою служити, й у тім нерухомо стояти, й так на милість Його без сумніву очікувати. Для цього й оголосив премилостивий Бог праведний Свій суд, щоб ми покаялися і, покаявшись, уникли осуду. Праведний Суддя засудить тих, хто згрішив, не за те, що згрішили, а за те, що згрішили і не покаялися. Цей випадок і міркування вмовляє тебе, християнине, від гріхів відстати, почати нове, богоугодне життя і в ньому постійним за допомогою Божою бути. Тож нехай будеш готовий з обраними Його вівцями по праву Його сторону стати в пришесті Його славному. А на теперішній світ, який у безстрашності божевільній і згубній без побоювання живе, не дивитися. Та не загинеш із ним. 1. Бачиш, що коли йдемо у напрямку до сонця, тінь за нами йде; і чим поспішніше до сонця від тіні тікаємо, тим швидше тінь за нами біжить і більшою стає. Так і люди благочестиві. Наближаються вони до Бога, піде за ними і слава; і чим більше до Бога наближаються, тим більше і слава за ними слідує. І хоча вони від слави тікають, але слава за ними біжить, і від неї втекти не можуть. Навпаки, коли йдемо в протилежному сонцю напрямку, тінь немов би від нас тікає; і чим далі від сонця відходимо, тим більше тінь від нас відступає. І хоча біжимо за тінню, але досягти її не можемо: завжди від тих, хто наздоганяє її, вона тікає, хоч би як за нею гналися. Так і люди миролюбні: що вони більше від Бога віддаляються, то більше від них віддаляється слава; і що більше ганяються за славою, то більше тікає від них слава. Це вчить тебе шукати і наближатися до Бога смиренням, молитвою, навчанням християнських чеснот і вчить зневажати славу світу цього. І тоді матимеш славу, хоча її й не бажаєш. Бо не той славний, кого світ славить; але той, кого Бог прославить. А Бог прославляє того, хто Його прославляє, як каже Господь: “Я прославлю тих, хто прославляє Мене, а ті, хто не прославляє Мене, будуть посоромлені” (1Сам. 2:30). CVI. Бачиш ще, що тінь не має нічого в собі: ні життя, ні тіла, ні руху, але тільки подобу тіла; і негайно зникає, коли ховається сонце. Так і людина; і вона ніщо є без Бога. Допоки Бог її утримує, спрямовує і просвічує, вважає себе чимось і видається такою; але коли Бог світло Своє сховає і життєву силу відніме, одразу зникає. Про це говорить пророк: “Подібно до примари ходить людина” (Пс. 38:7), “і дні її, як тінь, минають” (Пс. 143:4). Цей випадок вчить тебе пізнавати свою нікчемність і смирятися, що є початком християнської премудрості. CVII. Бачиш ще, що чим більше наближається сонце, тим більше зменшується тінь. Так і благочестиве серце: що ближче приходить до нього Бог зі Своїм світлом і обдаруваннями, то більше воно пізнає свою нікчемність і смиряється перед Богом і людьми, себе найменшим вважає. Навпаки, що далі відходить сонце, то більшою буває тінь; як заходить сонце, велика тінь робиться; зайде сонце, зникне і тінь велика. Так і людина: наскільки віддаляється від неї Бог, настільки в серці своєму звеличується і величається; наскільки ж людина звеличується, настільки від Бога віддаляється, і Бог від неї; і як тінь зникає, коли сонце ховається, так зникають і ті, що вважають себе великими, коли Бог від них сховається. Від цього випадку вчимося, християни: 1) Істинне смирення від істинного благочестя невіддільне і завжди з ним пов’язане. 2) Чим благочестивіше серце, тим воно смиренніше. Бо що більше просвічується людина благодаттю Божою, то більше бачить свою негідність, подібно до того, як що більше просвічуємось природним світлом, то більше вбачаємо пороки на обличчі, руках і сміття в домі. Звідси, бачачи свою негідність, людина смиряється. 3) Якщо в серці немає смирення, але навіть гордість є, то в ньому немає і благочестя. Бо така людина не пізнає своєї негідності, тому й благочестя в ній не вміщається. Бо справжнє благочестя без Бога бути не може: “гордим Бог противиться”, за Писанням (1Пет. 5:5). 4) Таке серце, яке не намагається пізнавати свою негідність і в гордості своїй перебуває, врешті-решт зникає і гине, як тінь після заходу сонця зникає. 5) Цим вчимося істинного благочестя шукати від пізнання нашої негідності, тобто, якщо хочемо істинне благочестя в серці мати, мусимо всіляко пізнавати свою негідність і нікчемність і так упокорюватися, щоб і на нас зглянувся Господь, “на смиренних споглядає”, і подав благодать Свою. 6) Оскільки глибоко розтлінне серце маємо і від природи маємо сліпоту душевних очей, і тому не можемо бачити бідності нашої та окаянства, то повинні зітхати до Бога, щоб Він Сам нас просвітив і показав нам наше окаянство. Тоді пізнаємо, що ми самі по собі подібні до тіні, що рухається за тілом, яка тоді рухається, коли тіло рухається; тоді стоїть, коли тіло стоїть; відступає тіло, відступає і вона. CVIII. Бачиш, що син, який вчинив із батьком своїм грубо і його образив, гірко плаче і лає себе, шкодуючи, що батька свого, від якого народжений і вихований, прогнівив і образив. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися істинного покаяння: “печаль заради Бога” мати, яка “виробляє незмінне покаяння на спасіння” (2Кор. 7:10). Якщо шкодуємо і плачемо, що батька по плоті образили, від якого тільки народилися і виховані ми, і праведно те робимо, – наскільки більше жаліти, засмучуватися і невтішно плакати ми маємо, що прогнічуємо Бога, Небесного Батька, від Якого наші батьки і ми створені, образом Його вшановані, після падіння відновлені та незліченними благами обдаровані й обдаровуємось. Воістину велика сліпота і злоба ображати Того, Хто весь є Любов! Це сатанинський підступ, що злістю на Творця й образ Його дихає, який, будучи не в силах нічого Богу зробити, на образ Його спрямовується і тим хоче образити Його! Людина сліпа, як риба на вудку, за принаду ворожу хапається і їй дозволяє; і так, слухаючи поради ворожої, Бога, Творця свого, не слухає і ображає. Чого Бог не зробив для нас? Якого добра не показав? Створив нас, образом Своїм вшанував нас, світ цей прекрасний створив для нас; велить сонцю Своєму сяяти для нас і дощі посилає, живить, одягає, зберігає нас. Але ми ображаємо Його, не слухаємо Його, не любимо такого великого Благодійника. Чи не велика це бісівська злоба й обман розуму нашого? Загинули ми бісівською підступністю і позбулися Його милості; але Він і тоді не залишив нас, не потерпів бачити нас у погибелі лежачими, не відкинув нас навіки від Себе, як негідних, але змилостивився над нами, послав нам спасіння загиблих і порятунок полоненим і відновлення занепалим. Як? Не через Ангела, не через людину, але через кого? Через “Сина Свого Єдинородного. Того подав нам на спасіння наше й визволення; Того заради нас не пожалів, але за нас віддав Його”, – вигукує всьому всесвіту святий апостол (Рим. 8:32). “Духа” Свого “Святого” хоче дати нам і “подає” вірянам і тим, хто “просить у Нього” (Лк. 11:13). Що ще може Бог створити нам понад це? Яке добро і благодіяння подати нам? Але ми все одно не любимо Його, не любимо того, хто так полюбив нас; не шануємо того, хто так високо вшанував нас. Воістину не може бути більшої злоби і засліплення! Всі Ангели святі зі страхом поклоняються Йому, шанують Його і співають Його (Іс. 6:2-3), – людина ж засліплена, “прах і попіл” (Бут. 18:27), стільки благодіянь і милостей Божих пізнала на собі, але не робить того, але дратує Його безсоромно!.. Так бісівська хитрість засліпила розум наш! Якби хто тебе, християнине, годував, одягав, зігрівав, беріг, зберігав і, як дитя своє, любив, і ти б його не шанував, зневажав і всіляку брутальність показував йому: чи не велике б було божевілля й безсоромність твоя? Воістину б усі, хто бачить, дивувалися безумству твоєму. Знай точно, що таку безсоромність показуємо ми Богу нашому, коли Його не слухаємо, грішимо і дратуємо Його. О, воістину, краще світла позбутися, у гноїщі й ранах лежати, у в’язниці ув’язненим бути, скутим бути, сто разів померти, ніж Бога, вічну Любов, Благодать, Благість, Святість, Правду, Праведність, Милосердя, Початок і Джерело всіх благ, бодай би мало прогнівити!.. CIX. Знаєш, християнине, що коли хочемо чуже добро спожити, наприклад, або їжі скуштувати, або питва напитися, або чогось іншого за потребою взяти, – у хазяїна запитуємо й просимо дозволу, і, взявши добро його, дякуємо йому: так звичайно скрізь люди чесні чинять, і так має бути. Так личить християнам чинити, коли хочуть їжі, пиття та інших благ світу цього. Усе Боже є: їжа, пиття, одяг та інше. Бог є володар і господар світу і всього, що є у світі. Отже, з благословення Його повинні ми все, що хочемо вжити, приймати і молитвою просити, якщо не хочемо проти Нього згрішити. Бо чуже вживати без хазяйського дозволу грішно, як це всякий може визнати. Безперечно те, що Бог нікому не відмовляє в благах світу цього і найнечестивішим подає. Але християни повинні Подателя знати, і в Нього благословення просити на їхнє вживання, і за те Йому, як Благодійнику, від серця дякувати. Звідси випливає: 1) Що погано ті християни роблять, які без молитви і благословення Божого починають їсти, пити та інші блага вживати. Знати такі не знають, звідки всяке добро походить, і, Того, Хто дає, не знаючи, не дякують Йому. Так вони уподібнюються до язичників, які не знають істинного Бога і Творця всіх благ, або навіть до безсловесної худоби, яка без жодного міркування їсть і п’є, що перед собою бачить. 2) Ті, які задовольняються благами Божими і не дякують Благодійнику, показують свою невдячність до Благодійника Богу, що є великий гріх. 3) Худо просити благословення на об’їдання і пияцтво, також на одяг для пихатості й величання, бо Бог дозволяє їжу і питво вживати нам, але забороняє об’їдання і пияцтво. Також подає одяг нам для потреби нашої, а не для хвастощів. Для прикриття оголення і зігрівання вбогого тіла нашого, а не для самохвальства і величання. Словом, дозволяє догоджати плоті, дозволяє голодну годувати, голую одягати, зігрівати, заспокоювати обтяжену, але не в похітливості її, як апостол вчить: “Турботи про плоть не перетворюйте на похіть” (Рим. 13:14). 4) Беззаконно і безсоромно і на те просити благословення у Бога, що від неправди і розкрадання зібрано. Бог не велить нам неправди робити і розкрадання забороняє. Немає там і благословення Божого, де неправда і розкрадання є, але замість того прокляття: бо закон Божий розоряється і Законодавець зневажається. СХ. Бачиш, що ті, хто бажає навчитися мистецтву, наукам і мирській мудрості, вступають до училищ і навчаються у вчителів майстерних, слухають їхні настанови і слухають правила, чинячи за ними: інакше не можуть навчитися, якщо за повчаннями та правилами вчителів не будуть чинити. Так личить християнам – учням Христовим – вчитися у Христа, Який є Іпостасна Божа Премудрість, “Котрий став для нас премудрістю від Бога” (1Кор. 1:30), якщо хочуть духовної і небесної мудрості навчитися, як Сам Він каже: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29),- повинні дослухатися до найсвятіших і найістинніших догматів Його, повчань і правил Його, які подаються нам у святому Євангелії Його, божественному і небесному училищі. Святі догмати і правила Його вчать нас істинного покаяння, віри, смирення, любові, терпіння, лагідності, тощо. У цьому і полягає християнська духовна мудрість, яка перед світом знехтувана і применшена, але перед Богом чесна і звеличена. Вправні вчителі, викладаючи правила наук, показують і образ, як за правилами тим чинити; бо правило саме без наочного образу і діла небагато користі приносить, і майже ніякої. Бажаючи навчити учнів своїх, вчителі їхні і показують на ділі, чого правила вчать, щоб, дивлячись на правила і справу, краще навчилися за правилами чинити. Так, християнине, і Христос, небесний і премудрий наш Учитель, створив. Не тільки догмати небесної Своєї премудрості запропонував нам, а й образ подав, як каже: “Я дав вам приклад, щоб і ви чинили те ж саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15). Навчав смиренню, терпінню, любові, лагідності та інших чеснот – і благоволив Сам це ділом показати, коли заради нас упокорився навіть до обмивання ніг учням (Ін. 13:5); терпів і був “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8); полюбив ворогів і за них молився: “Отче, прости їм! Прости їх!” (Лк. 23:34); і так показав нам досконалий і живий образ богоугодного житія, у чому істинна є мудрість. Цієї премудрості личить нам вчитися у Вчителя нашого Христа, якщо хочемо бути учнями Його, тобто християнами. Бо християнин є не що інше, як учень Христовий. Тому на початку християнства християни називалися “учнями”, як читаємо в Діяннях Апостольських ( Діян. 6:1-2,9:1,11:26,29 та ін.). Якщо учнями Христовими називаємося, то неодмінно повинні ми в Нього вчитися – чого ж? Того, чого Він і словом, і ділом навчає: інакше марно й учнями називаємося, якщо не вчимося. Бо учень у вчителя свого вчиться того, чого він навчає. Дивись, християнине, чи вчишся у Христа християнської мудрості, без якої всяка мудрість безумство є? Вчишся правильно і красиво говорити: але чи вчишся у Христа правильно і красиво жити? Вчишся природу речей пізнавати, землю міряти, зірки рахувати: але чи вчишся неміч твою і бідність єства свого пізнавати, стислість днів своїх міряти і гріхом розтлінне серце своє очищати? Вчишся по-французьки, по-німецьки, по-італійськи говорити: але чи вчишся по-християнськи жити? Коли ні того, то знай, що все твоє старання марне і мудрість твоя безумство є, і ніякої користі тобі не принесе, і не зробить тебе блаженним, хоча нею і втішаєшся. Але, можливо, чиниш опір Христу або вченню Його святому, хоча й учнем Його називаєшся? Яка користь від імені без самої речі? Зовсім ніякої. Що ім’я християнське без навчання християнського? Бо образ без самої речі не інше що, як принада і обман. Христос упокорився заради тебе – дивись, чи не пишаєшся ти? Христос збіднів заради тебе – дивись, чи не шукаєш ненаситно багатства світу цього, чи не хочеш прославитися на землі? Христос Себе заради тебе не пожалів – дивись, чи не шкодуєш ти подати шматка хліба або одягу ближньому своєму? Христос за ворогів Своїх молився – дивись, чи не гніваєшся на тих, хто образив тебе, і чи любиш тих, які тебе нічим не образили? Христос завушений і обпльований був заради тебе – дивись, чи не чини помсту комусь за противне і докірливе слово? Христос скорботу і хворобу мав – дивись, чи не живеш у пристрасті? Христос терновий вінець носив – дивись, чи не хочеш ти вінчатися славою світу цього? Христос про наші гріхи плакав – дивись, чи ти про свої плачеш? О, як далеко відстоїш від суспільства християнського і Самого Христа, якщо не тільки не вчишся у Христа, чого Він і словом, і прикладом Своїм вчить, а й противишся Йому! Не тільки той противиться Христу, хто проти слова Його святого вчить, а й той, хто проти вчення Його, життя Його живе. Не вчиш проти слова Його – добре; але дивись, чи не чиниш у житті своєму проти Христа? Бо Він не тільки небесних догматів навчає нас, а й небесного і святого життя, і в образ Себе в тому подає нам. Отже, хоча й не вчимо противно Йому, але не хочемо за правилами Його й образом святого Його життя чинити – противимося Йому. Озирнися, улюблений християнине, поки час не минув, і зітхай до Нього, щоб Сам Він виправив серце твоє і наставив на шлях Свій. Не дивись, що теперішнє світло робить, але дивись, чого Христос навчає і словом, і ділом, якщо не хочеш навіки заблукати і загинути. Повір, що з кожним днем зменшуються сини царства Божого і множаться сини неприязні; гріх час від часу посилюється, і спокуса все більше і більше множиться. Пам’ятай, що Христос у Євангелії всім каже: “Я – Світло світові, а хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). Звідси, без сумніву, робимо висновок, що неодмінно в темряві ходять, хоч би й мудрими здавалися, ті, які не йдуть слідом за Христом, тобто не наслідують Його смиренності, любові, терпіння та лагідності. Бо слово Христове не хибне, а істинне і, як сказано, так і є, тому що Він Сам “є… істина” (Ін. 14:6). CXI. Бачиш, що той, хто впав у похибку перед монархом і підлягає за законами засудженню смертному, не маючи жодної надії, вдається до люб’язного друга монарха, клопотанню якого себе довіряє, сподівається і від монарха милість отримати; а як сподівається, так і отримує милість від нього через заступника свого. Звідси в тому, хто отримав милість, випливає: 1) розрада і радість у серці; подяка і любов до благодійника свого; 2) надія на благодійника, такого сильного і милостивого; 3) страх, як би не образити і не прогнівити його, і так би милості його не позбутися. Зауваж, улюблений християнине, що сини віку цього роблять, коли хочуть від тимчасового лиха позбутися і тимчасову милість у подібних собі людей отримати. Від цього випадку вчимося ми, християни, що є євангельська свята віра, яку мають справжні християни в Господа нашого Іісуса Христа. Ми всі, тобто весь рід людський, згрішили перед Царем нашим Богом, за Писанням: “всі згрішили, і позбавлені слави Божої”, і так “загороджуються всілякі уста, і весь світ стає винним перед Богом” (Рим. 3:23,19). Так за законом правди Божої незмінної підлягали всі вічному осуду і вічній страті за свою провину. Але милість Божа, яка все премудро влаштовує, винайшла нам шлях порятунку дивовижним чином. Син Божий, благоволінням Небесного Свого Отця, людиною заради людей став, і смертю правді Божій замість нас задовольнив, і так між Богом праведним і нами, грішними, Заступником став. Якщо хто цьому всесильному й милостивому Заступнику себе ввіряє, своє серце Йому віддає, й ім’я своє має написаним на небесах (Лк. 10:20), той від Бога милість одержує, звільняється від гріхів і кари, яка слідує за гріхами, означається праведним так, наче б він жодного гріха не сотворив: бо виправданням Христовим, яке Він для віруючих в ім’я Його невинною смертю і стражданням заслужив, як царською багряницею, одягається і так чистим, праведним і святим перед чистісінькими Божими очима буває, як про це богомудрий Павло в особі всіх вірних говорить: “Котрий (Христос) зробився нам премудрістю від Бога, праведністю, освяченням та відкупою” (1Кор. 1:30). Отримує ж християнин велику цю і незбагненну милість від Бога як дар, вірою самою, без усяких заслуг своїх, але заради одних заслуг Христових. Бо що той, хто згрішив і праведно засуджений, заслужити може, крім гніву і прокляття? Звідси в тому, хто так у Христа сердечно вірить і таку милість Божу в серці своєму відчуває, підуть неодмінно: 1) Розрада і радість, бо віра без того не буває. Бо як не втішатися і не радіти тому, хто вічному гніву Божому і засудженню підлягав, але таку милість, як дар, отримав від Нього? 2) Вдячність і любов сердечна. Бо як не дякувати такому Благодійнику і не любити Його за таку велику милість? 3) Смирення. Бо такої милості від Бога удостоюється не по своїй гідності, а по одній благості Його і заслугах милостивого Заступника. 4) Страх Божий, щоб Бога знову не прогнівити і так би милості Його не позбутися. 5) Молитва, щоб Бог у благодаті Своїй утримував його і благодаттю Своєю зберігав від гріха, диявола та іншого. 6) Висока пошана до спасенного Христового споглядання, втілення, страждання і смерті: бо цим одним від великого лиха позбувся і великої милості Божої удостоївся. 7) Безсумнівна надія вічного життя: “Той, Хто Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? Так з апостолом міркує і робить висновок вірна душа: раптом, мовляв, якщо згрішу, таку милість отримавши від Бога і без усяких заслуг виправдавшись, знову втрачу те виправдання? Відповідає такому апостол святий Іоанн: “А коли б хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника, що є спокута за гріхи наші, та не тільки за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:1-2). Тобто: той, хто згрішив, не повинен впадати у відчай, а негайно звернутися і вдатися до милостивого Заступника Іісуса Христа, визнати гріх свій із покорою і просити в Нього прощення і милості, щоб знову прийняв у товариство вірних Своїх. Бо не виснажилися щедроти Його, і тим, хто кається і стукає, у двері милосердя Його відчиняються. Однак треба вкрай берегтися від гріха: хоча й незбагненно велика для грішників Божа милість, – не станемо згрішати проти милості Божої, щоб замість милості не впізнати на собі правосуддя Його. Без сумніву, милостивий Бог, але й праведний: і хто, сподіваючись на милість Божу, не перестає грішити, тому побоюватися треба, щоб не випробувати на собі праведного суду Його. Бо “Бог не буває посоромлений” (Гал. 6:7). Звідси робимо висновок, що в кому немає плодів віри, тобто добрих справ, тим паче в кому є злі справи, безстрашне і протилежне закону Божому життя, в тому немає істинної сердечної віри, а є тільки усна, неправдива й оманлива, хоч би проповідував і вчив віри. Такою вірою, особливо в нинішньому столітті, сповнені уста багатьох християн, які устами сповідують і проповідують Бога, але в серці безбожництво мають і “ділами відрікаються” від Нього (Тит. 1:16). СХП. Бачиш образ розп’ятого на дереві хресному Христа. Скільки тут для тебе, християнине, повчання, скільки повчання у справі християнського благочестя. Для цього і представляє нам Свята Церква страшне і спасительне це видовище, щоб на нього, дивлячись, вірою дивилися на Христа, заради нас розп’ятого, згадували, чим ми були і чим силою розп’ятого Христа стали. Представляє воно нам: 1) Незмінну Божу правду. Бачимо тут, що правда Божа порушитися не може, але вимагає неодмінно, щоб вічний і святий закон Божий зберігався цілим і не порушувався, або щоб законопорушник гідно покараний був. 2) Тяжкість гріха і гнів Божий за гріхи наші. Легко людина може згрішити, але через усю вічність у геєнському вогні очищати гріх свій буде, якщо тут покаянням і вірою в Христа не очиститься від нього. Важкий гріх, бо ніхто його забрати від нас не міг, окрім неповинного Христа, Сина Божого. Невблаганний гнів Божий за гріхи, бо для умилостивлення Його потрібно було померти за нас Христу Сину Божому, і так за нас правду Божу втихомирити, яку ми гріхами нашими роздратували, – чого ніхто, крім Нього, зробити не міг. Звідси, християнине, вчися пізнавати гнів Божий за гріхи і так уникати гріха, бо бачиш в образі розп’яття Христового та інших Його спасенних пристрастей і чуєш з історії євангельської, як Христос, Син Божий, безневинний, страшенно мучився за гріхи наші. Якщо ж у якому гріху перебуваєш, постарайся відстати від нього, щоб не підпасти під вічний суд і гнів Божий, і за всі свої гріхи в геєннському вогні без жодного послаблення не страждати. Від жахливого страждання Христового пізнавай, наскільки великий гнів Божий запалає на нерозкаяних грішників, які таку Божу благодать знехтували й не хотіли каятися, перестати грішити й до Бога навернутися, – а особливо на тих, що Бога сповідують, закон Його чують і волю Його відають, але ділами своїми зрікаються від Нього. Не тільки слово зобразити, а й розум зрозуміти не може лиха того, улюблений християнине! Невимовна і незбагненна милість Божа з’явилася до нас у тому, що Сина Свого Єдинородного заради спасіння нашого не пожалів. Але милість ця на жахливий гнів обернеться для тих, які не хотіли милості тієї прийняти й ужити на спасіння: “Бог не буває осоромлений”, – вчить апостол. Христос Син Божий і Бог у плоті Своїй так зганьблений, висміяний, зневажений, уражений і страждав за гріхи наші, що й подумати про те жахливо. Як же ті, хто знехтував цією великою справою Його погляду, за свої гріхи, якими правду Божу роздратували, мучитимуться в геєннському вогні! Милостивий Бог, і скрізь у Святому Письмі милість Його проповідується, але для тих, хто кається і звертається від гріхів до Нього. А ті, хто не каються, правду Його і праведний Його гнів на собі неодмінно пізнають. І що більше хто грішить, то більше на собі пізнає гнів Божий, за непорушним вченням апостола: “За наполегливістю твоєю та нерозкаяним серцем ти сам собі збираєш гнів на день гніву й одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за його діла його” (Рим. 2:5-6). 3) Представляє нам це видовище безмірну милість Божу і безприкладне Його до нас милосердя: бо заради спасіння нашого Сина Свого Єдинородного не пожалкував, але на смерть віддав Його. Оскільки самі ми, згрішивши, не могли врятуватися, не могли роздратовану гріхами нашими правду Божу жодною жертвою винагородити, гріхів наших очистити й виправдатися, тому для звершення цього великого діла Сина Свого послав у світ, щоб ми благодаттю Його від гріхів наших очистилися, віруючи в Нього, і так би спасіння здобули, яке в Адамі втратили. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Дивлячись на образ розп’яття Христового, християнине, подумай про незбагненну милість і людинолюбство Небесного Отця і від чистого серця дякуй Йому за це велике Його за нас піклування. Дивись вірою і на розіп’ятого Христа, який воскрес і сидить праворуч від Отця, і проси від Нього зцілення гріховних виразок, як колись ізраїльтяни дивилися на піднесену змію в пустелі та зцілювалися від укусів зміїних. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так повинно бути піднесено і Синові Людському, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:14,15). Звідси черпай розраду сумному серцю твоєму, яке совістю і страхом розтрощене через безліч гріхів. Якщо Бог Сина Свого не пожалів заради нашого спасіння, невже нас, тих, хто згрішив, і тих, хто кається, і тих, хто просить прощення, заради Нього не пожаліє і не помилує? Цим утверджуй віру свою і без сумніву на милість Божу сподівайся, якщо істинно, навернувшись від гріхів, каєшся. 4) У розп’ятому Христі бачимо, християни, безмірну Божу премудрість: бо там шлях до спасіння нашого винайшла, де, здавалося, ніякого не було спасіння. Бо неодмінно належало людині, яка згрішила проти Бога вічного, навічно страченою бути, за силою правди Божої. Але Божа премудрість винайшла такий засіб, яким і правда Божа свою вимогу задовольнила, і милосердя Його над людиною, що згрішила, здійснилося. Христос, Син Божий безгрішний і Бог у плоті, за грішників постраждав і помер, і так роздратовану правду Божу за них винагородив, а так і грішникам до милосердя Божого двері відчинилися. Правда Божа цією найсвятішою жертвою задовольнилася, і милосердя Його місце знайшло для спасіння людського. Відтепер людина, що згрішила, – благодаттю Божою і милосердям Його спасається; і правда Божа незмінна перебуває. Так премудрістю Божою і правда Божа, і милосердя Його в стражданні і розп’ятті Христовому здійснилися. Деревом забороненим клятва вселилася в нас (Бут. 3), і древом Хресним ми викуплені від клятви й отримали благословення (Гал. 3:13-14): “ранами Христовими ми всі зцілилися” (1Пет. 2:24) і смертю Його ожили; скорботою Його ми втішилися і Його безчестям славу здобули; стражданням Його наше страждання забрали, і смертю Його наша смерть вмерла; Кров’ю Його наші борги загладилися, і Його досконалою правдою ми виправдалися. Так все можливо Всемогутньому, премудрому і благому Богу нашому. Благословенний Господи, в усі віки, слава Тобі! 5) У цьому спасительному зображенні бачимо, улюблений християнине, вільний Сина Божого заради нас послух, смиренність найглибшу, велике терпіння і лагідність. Волею заради нас благоволив бути “слухняним навіть до смерті,… смерті ж хресної” (Флп. 2:8); волею заради нас упокорився Господь слави так, що більшого упокорення бути не може; волею заради нас перетерпів таке ганебне і страждання, більшого за яке не може бути; і не лише перетерпів, а й молився за ворогів своїх: “Отче, прости їм! Пробач їм” (Лк. 23:34). Усе ж це Він створив із любові до Небесного Свого Отця і до нас, підлих рабів Своїх, щоб Його, гріхами нашими роздратованого та засмученого, вільним своїм стражданням умилостивити і нас, що роздратували й засмутили, в милість Його привести, правду Його за нас задовольнити і нам милість заслужити, прокляття з нас зняти і благословення нам подати. Так став Він Заступником між Богом розгніваним і нами, що прогнівали. Від Його послуху, смирення, терпіння і лагідності повинні і ми вчитися старанного послуху, смирення, терпіння і лагідності, якщо хочемо не марно християнське ім’я носити і Христовими бути (Гал. 5:22-26). СХШ. Бачиш, що людина, загубивши золото, срібло, дорогоцінний камінь або честь, – скарб свій, яким втішалася, шукає його з усяким старанням і бажанням, щоб знову знайти втрачене. Зауваж, що сини віку цього роблять, коли хочуть скарби свої відшукати, які з великими труднощами шукають, з великою турботою зберігають, але не довго утримують і невдовзі з невимовною журбою залишають, полишаючи світ цей. Звертай увагу, кажу, улюблений християнине, як люди тимчасовий, тлінний і, по правді сказати, оманливий скарб шукають, в якому серце їхнє перебуває. Від цього випадку і прикладу синів віку цього вчитися ми, християни, повинні шукати скарбу християнського, який є Бог з усіма благами Своїми. А де Його шукати нам? У місті, чи на полі, чи в пустелі? Ні! Бог ніяким місцем не укладається, і ні від якого місця не відлучається, але скрізь є. Де ж Його шукати? Христос каже: “Ось, царство Боже всередині вас” (Лк. 17:21). А де царство Боже, там і Бог зі Своїми благами. Як цей неоціненний скарб шукати? Багато хто винаходить багато засобів до того. Ми нехай слухаємо такі: 1) Відректися від самолюбства, бо воно від Бога віддаляє всякого. Через самолюбство і прабатьки наші від Бога відпали, коли заповіді Божої не послухалися, волі своїй наслідували, і захотіли честі, що Богу одному личить, і так втратили ту честь, якою від Бога високо піднесені були. 2) Повинно волю свою волі Божій підкорити і Його святому і премудрому Промислу віддати себе, нехай робить із нами, як зволить, і, яким хоче, нас шляхом веде – гладким чи нерівним, веселим чи сумним, – як чинить вправний лікар із немічним, котрий на волю його віддається і так зцілюється. 3) Якщо хочемо Бога шукати, то не повинні шукати у світі цьому честі, багатства і слави. Оскільки Бога шукати і честі, чи слави, чи багатства мирського шукати разом неможливо. Бо серце людське роздвоєним бути не може, але або до творіння, або до Творця тільки приліплюється; і коли до творіння приліплюється, то відпадає від Творця; а коли до Творця пристає, то відлучається від творіння. Як, хоча два ока маємо, не можемо дивитися разом і на небо, і на землю, і назад, і вперед, – тим паче, одне серце маючи, не можемо і до Бога прилипати, і до творіння. Треба неодмінно або Бога залишити і шукати створіння, або створіння залишити і Бога шукати; або до Бога на небо дивитися, або до створіння на землю; або Бога перед собою мати і дивитися на Нього вірою, або відвернутися від Нього і дивитися на створіння – одне з двох треба обрати і шукати того. Вірне слово Христове й істинне є: “Де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21). Хто честь світу цього, чи славу,чи багатство, чи щось інше від світу цього скарбом своїм вважає, до того й серце своє докладає, те задумує, про те дбає, старається, думає, бажає і шукає старанно. Хто Бога скарбом своїм єдиним має, той усе, що поза Богом є, позаду залишивши, до Нього одного серцем, думкою, старанням, піклуванням і бажанням прагне, і хоча багато перешкод від світу, плоті й диявола йому буває, однак, за подобою вогню, догори завжди прагне й до бажаного свого скарбу щосили спонукає себе підноситися та підніматися. Бо Духа утримати, зупинити й відвернути ніхто й ніщо не може. 4) Немає зручнішого шляху до стягнення і набуття великого і найвищого Бога, як істинне і сердечне смирення. Бог, будучи благим і милосердним, нічим так не схиляється і ніщо так не милує, як смиренне і скрушене серце. “Жертва Богові дух скрушений: серце скрушене і смиренне Бог не знехтує” (Пс. 50:19). Про це в багатьох місцях Святого Письма свідчить, що Бог смиренне серце привертає до себе Своєю благодаттю. Від смирення ж сердечного невідлучна буває духовна убогість, тобто пізнання і визнання своєї негідності, нікчемності, підлості й окаянства у всяких речах, тілесних і духовних: бо жебрак духом усього себе негідним визнає за свою нікчемність. Так само невідлучно терпіння істинне і лагідність: бо всякого нещастя гідним себе визнає і тим, хто злісно чинить, не мститься, вважаючи себе того гідним. До такого смиренного серця Бог приходить і сповнює його Своєю благодаттю. 5) До цього засобу належить молитва старанна, яка не в одних словах і читанні молитов, а в “дусі й істині” полягає (Ін. 4:23). Пошукаймо, люб’язний християнине, цього вічного й неоціненного скарбу з усякою нашою ретельністю й старанням, щоб тут, у цьому віці, його відшукавши, і в майбутньому його мати без кінця. Якщо тимчасовий, швидкоплинний, оманливий і бездушний скарб люди так старанно шукають; наскільки більше Бога, Який є Життям вічним, радістю і веселістю вічною, старанно і всіляко шукати повинні. Якщо ж шукатимемо Його, то знайдемо; якщо ж полишимо Його, то й Він полишить нас назавжди, як цар Давид Соломону, синові своєму, каже: “Коли будеш шукати Його, то знайдеш Його, а коли полишиш Його, то Він полишить тебе назавжди” (1Хрон. 28:9). Тільки тут Він шукається і знаходиться тими, хто шукає Його, а після смерті вже немає ніякого способу до того. Хто тут не знайде, той навіки залишиться без Бога, без Якого, як Життя і Джерела життя, ніщо інше буде такому, як вічна погибель і смерть. CXIV. Бачиш, що хто в дружбу з царем земним увійти удостоїться, все має, окрім корони, скіпетра й порфіри його; бо все в нього одержує, що з волі його просить. Ніхто його, як друга царського, ні образити, ні озлобити, ні збезчестити не може, але, більше того, всякий шанує його і шукає в нього і через нього в царя милості, як багато таких прикладів бачимо в історії. Зрозумій, що так, або навіть незрівнянно блаженніше, буває людина, яка вірою знайде Царя Небесного і в найсвятішу Його дружбу увійти удостоїться. Такому буде Бог Богом його, міцністю його, утвердженням його, притулком його, рятівником його, помічником його, захисником його і заступником його. І з Богом усе його буде. Залишає честь, славу, багатство, розраду світу цього; але в Бозі незрівнянно кращу честь, славу, багатство і розраду вірою знаходить. Тікає від честі, слави, багатства і розкоші; але за ним все чудово слідує так, як за тим, хто йде до сонця, тінь слідує. Причина ж усього цього в тому, що Бог є початок і джерело, від Якого всі блага, видимі й невидимі, випливають, і яке у створіннях не міститься добро – від Бога походить і в Бозі чудовим чином є. Бо ніхто не може подати того, чого сам не має, як філософи істинно вчать. Бог подає всім буття, красу, сенс, розум та інші блага – Сам же чудовим чином має їх. Бог подає сонцю, місяцю, зіркам і вогню світло – Сам же в Собі найкраще є Світло. Подає всім тваринам життя – і Сам є найпрекраснішим Життям. Насаджує в серцях людських любов – і Сам по перевазі в Собі має любов. Так у Бозі все потаємно є, що в створіннях по найменшій частині розсіяно; і потаємне в Ньому перевершує і незрівнянно краще і більше. Так, оскільки від сонця просвічується повітря, то в сонці самому – більший і чудовий є світло. Оскільки вогонь дає нам тепло – він у собі набагато більше тепло має. Так і про інші природні речі думай. Так у Бозі всі блага є, які є в створіннях. І так, хто Бога знаходить, той всі блага з Богом і в Бозі знаходить найпрекраснішим чином. Блаженне і прелюб’язне серце, в якому всіх благ Скарб перебуває! Весь світ йому з усім своїм скарбом, розвагою, радістю, втіхою, славою і честю ніщо: одним тим, що має всередині, задовольняється. Що в багатстві, честі, славі, втісі мирській тому, хто всіх благ Джерело має всередині себе! На що йому шукати втіхи зовні, коли всередині себе має Джерело всякої втіхи? Подібно це до того, як той, хто, від джерела живої води напившись, залишає струмочки, що від нього випливають. Хто, від сонця маючи освячення, не вимагає від свічки світла. Хто, всяких речей достаток і достаток у себе маючи, не має потреби просити милостині. Хто, порфірою царською одягаючись, не вимагає іншого простого вбрання. Хто, царську славу маючи, не шукає нижчого чину слави. Хто, будучи здоровим, не вимагає допомоги від ліків. Так, хто Бога, всіх благ Джерела, має, яка йому потреба в інших благах світу цього? І оскільки Бога має, у Якого в руці весь світ, то й тому, хто має Бога, все підкоряється. Такий воістину “нічого не має, але всім володіє” (2Кор. 6:10). Не має багатства; але весь світ служить йому, як читаємо у священній і церковній історії про таких, які були домом і житлом Божим. І хоча “багато скорботи праведним” (Пс. 33:20), але “все… люблячим Бога… сприяє на благо” (Рим. 8:28), бо скорботи їхні примножують їм блаженство, а не забирають. Позбавляються зовнішнього майна; але внутрішнього скарбу їх позбавити ніхто не може. Затьмарюють славу їхню; але вона, як світло в темному місці, ще більше сяє. Ображають тіло, але вони душею радіють; б’ють тіло їхнє, але вони більшим вогнем любові й ревнощів за Богом запалюються, за подобою кременю, що, що більше розсікається, то більші випускає із себе іскри. О, блаженний стан такого серця! Воно ще на землі відчуває частку небесної радості. Це багатство і розраду личить нам, християнам, шукати, чого від нас жодна смерть не відніме, – а не шукати світу цього скарбу, який, щойно прийде, так скоро й відійде від нас. CXV. Бачиш, що, коли вогонь торкнеться ладану чи іншого якогось запашного порошку, негайно паління диму буває і приємні пахощі сходять. Так точно буває, коли серця людського торкнеться благодать Святого Духа: тоді пробуджується в такому серці зітхання і молитва істинна, як пахощі, що від вогню збуджуються, і піднімається у висоту до Небесного Отця, і знаходить у Нього благодать і милість. Цей випадок нас вчить просити в Бога Духа Святого, щоб Він збуджував у серцях наших істинну молитву, – “Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15). CXVI. Бачиш, що всяка створена річ добра і приділяє свою доброту охочим нею користуватися. Сонце, місяць, зірки, вогонь мають світло і нам світло своє передають; вода прохолодна і тамує нашу спрагу; земля родюча і подає нам хліб і насичує плоть нашу; звірі, худоба, птахи і риби різну нам приносять користь. І немає такої речі в усьому єстві, яка б доброти в собі не мала і не подавала користі. Звідси робимо висновок, християнине, що якщо створіння добрі і “добрі вельми”, за свідченням святого Писання (Бут. 1:31), – наскільки більше Сам Творець. Бо всі створіння тільки сліди доброти Божої, яка в них є; і свідки тієї доброти, яку безголосно нам свідчать і проповідують, нехай скуштуємо і побачимо, “наскільки добрий Господь” (Пс. 33:9), Який створив блага ці. Бо “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2), не голосом, а представленням і свідченням про славного Творця свого, Який такі чудові й славні справи створив із нічого. Так усе створіння проповідує і доводить благість Божу, благого Творця свого, Який такі блага створив. Якщо діло благе – наскільки більший Сам Той, Хто робить. Якщо повітря від сонця світле буває – наскільки більше саме сонце світле; якщо мед речі солодкими робить – наскільки більше сам мед солодкий для тих, хто його куштує. Безперечна ця істина для здорового розуму. Якщо створені речі добрі, і “добрі вельми” – наскільки більше Сам Творець їх. Звідси випливає, любий християнине: 1) Творіння нам, розумному створінню, як пальцем, вказують на Творця і, немовби взявши за руку, ведуть до пізнання благодаті Божої, так само, як струмки до самого джерела живої води; і дають нам випадок скуштувати й бачити, “яким добрим є Господь”. Ніби кажуть нам: дивіться на нас, ми всі добрими Творцем створені, ми всі вам користь приносимо і подаємо, – “скуштуйте і побачите, наскільки благий Сам Господь”, що створив нас! 2) Тим самим навчають нас Його – Джерела благ – любити, Його одного шукати, як істотного і вічного Блага, від Якого все благе походить. 3) Тим самим, що благість Божу проповідують, відводять нас від себе, тобто від любові своєї, і приводять до любові Божої; відвертають серце наше від себе і привертають до любові найвищого Блага, від Якого самі початок і буття своє сприйняли. Подібно до того, як струмки, що спливають, вказують на саме джерело водне, щоб із нього самого пили воду, а не з струмків. 4) Вчать нас дякувати Богу за те, що Ним створеними благами користуємося, задовольняємося і тими життя наше зберігаємо: бо без створеного і єдиної хвилини жити не можемо. 5) звідси пізнаємо, що ми самі по собі мізерні, злиденні, бідні й убогі: бо все, що не маємо, Боже є добро, а не наше, як і самі не свої, а Божі. 6) Звідси вчимося пізнавати нашу нікчемність, бідність і окаянство, і так смирятися. 7) Коли все чуже добро маємо, тобто Боже, а не наше, то мусимо ми з благословенням Божим і молитвою всього торкатися і все вживати, щоб не грішити проти Творця, творіння Його вживаючи без Його благословення. 8) Вживати не для ненажерливості й розкоші, а за потребою: їжу заради зміцнення немічної плоті, пиття заради втамування спраги, одягу заради зігрівання й прикриття наготи, та інше. 9) Оскільки не своє добро маємо, а Боже, то, що не маємо, з волі й веління Його повинні приділяти братії нашій, яка цього вимагає, на славу Його – нехай буде слава одному Тому, від Якого всяке добро походить. 10) Оскільки ми й самі не свої, а Божі, тому й жити не так повинні, як ми хочемо, але як Бог велить, і з іншими створіннями, Йому, як раби Його, служити неослабно: адже всі створіння Його служать Йому невідступно, так, як Він повелів і заснував. 11) Звідси випливає, що безвідповідальні ті, які цих обов’язків не виконують: сама совість їхня і закон природний засудить їх у тому. CXVII. Бачиш, що вода навесні з великим прагненням і шумом тече, але незабаром і спадає; або дим і вогонь високо здіймається, але негайно зникає. Точно такий стан гордих і нечестивих людей: лютують і галасують вони в гордості своїй, але знищуються, як вода швидкоплинна; підносяться, як полум’я й дим, високо, але зникають так само, як полум’я й дим, так, що й сліду їхнього не буває видно. Про це свідчить пророк Божий, очевидний і вірний свідок істини: “Побачив я нечестивця, що підноситься, як кедри Ливанські, і пройшов я повз нього, і ось його нема, і шукав я його, і не знайшлося місце його” (Пс. 36:35-36). Навпаки, про того, хто богобоязливий, говориться: “Добрий чоловік навіки не похитнеться. У пам’ять вічну буде праведник: лихого поголосу не побоїться. Готове серце його сподіватися на Господа; непохитне серце його, не побоїться, дивлячись на ворогів своїх” (Пс. 111:5-8), – про що і в псалмі 36-му свідчить. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, не слідувати прикладу безстрашних і тих, хто пишається багатством, славою і честю світу цього – нехай не загинеш із ними, а “упокоритися під міцну руку Божу, і боятися імені Його, нехай вознесе” тебе із смиренними й тими, хто богобоязливий (1Пет. 5:6), “бо всякий, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться”, за вченням вічної Істини – Христа (Лк. 18:14). CXVIII. Бачиш сліди або людські, або звірині, і за ними пізнаєш ходіння їхнє і самих їхніх, чиї сліди бачиш; наприклад, від сліду людського людське ходіння пізнаєш. У цьому випадку згадай, що пророк Божий співає: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Справи Бога нашого – як сліди Його, з яких пізнаємо божественну Його ходу і Самого Бога. Коли дивимося на небо і красу його, на сонце, місяць, зірки і світло їхнє, на землю і виконання її, пізнаємо в них ходу Бога нашого і пізнаємо Самого Бога, що ходу в них показав. І так переконуємося прославляти всемогутню силу Його: бо все це з нічого словом одним створив; премудрість Його: бо так дивовижно влаштував і в порядку Своєму все упорядкував; благість Його: бо все це заради нас створив. Бо Сам Він нічого цього заради Себе не вимагає: але як раніше віків, так і тепер Сам у Собі задоволений і блаженний. Творіння – як сліди Бога нашого, з яких переконуємося пізнавати Самого Бога, бо вони, будучи чудовими, показують славу Божу: “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2). Неможливо не здивуватися всемогутності, премудрості й благості Божій, якщо з увагою розсудити. Як сонце заради користі піднебесної сходить і заходить, і знову сходить, і всю безмірну небесну широту в двадцять чотири години охоплює. І коли наближається до нас, приводить весну і літо, а коли відходить від нас – залишає нам осінь і зиму. Як у повітрі – найтоншій стихії – хмари, як міхи, наповнені водою, тримаються і не падають, з місця на місце переходять, воду розносять і на землю спускають. Як земля, велика і найтяжча стихія, посеред повітря затверджена і не відступає зі свого місця. Як різні й незліченні плоди з надр, як скарби свої, видає. Як один і той самий вогонь одні речі пом’якшує, а інші озлобляє й усе ніби поїдає. Як риба у воді живе, але не задихається, не вмирає, чого інші тварини витерпіти не можуть. Як у складі людському душа одна, але різні дії показує – розуміє, бажає, пам’ятає, дивується, жахається тощо; бачить, чує, нюхає тощо. Як почуття єдиному тілу притаманні, але одне робить те, чого не може робити інше. Наприклад, око бачить, але вухо не бачить, а тільки чує. Як у малому насінні настільки великий і багатий плід сокровенний буває, та інше. І воістину це не що інше, як сліди всемогутньої Божої премудрості, яка все винаходить, робить і в порядку своєму влаштовує. Про ці премудрі й чудові Божі діла чудово нам говорить псалом 103-й, у якому пророк Божий дивується силі й премудрості Божій, вклоняється, співає і прославляє Творця в захопленні духу, повторюючи: “благослови, душе моя, Господа!” Але коли в священну історію Писання подивимося, побачимо преславну Бога нашого ходу і сліди. Дивовижні Його діла, там написані, для нас як сліди і свідки Його, бо бачимо, що Той самий Бог, Який створив дивовижно світ із нічого, творить і в створеному світі діла, Йому одному властиві. Страти страшні, явлені нечестивим, – сліди і свідки правди Його, яка дію свою виявляє на беззаконних і ворогах Його. Милості і благодіяння Його вилиті – сліди і свідки благості Його, яка подає себе до споживання гідним і шукаючим її рабам Його. Під час всесвітнього потопу правда Божа з’явилася нам, бо бачимо, як нечестиві у водах загинули; Ной же праведний збережений з домом його посеред таких жахливих вод, і в цьому з’явилася нам благість Божа (див. Бут. 7). Содом і Гоморра, спалені з навколишніми містами, що, якщо не правду Божу, свідчать? Але Лот праведний, від того збережений, благість і милість Його нам проповідує (див. Бут. 19). У виході Ізраїлю з Єгипту також бачимо сліди правди, премудрості й милості Божої. Гордий і запеклий фараон із військом своїм справу правди Божої на собі впізнав, бо не захотів милості Його, стільки разів виявленої, розуміти (див. Вих. 14).Вірний Божий Ізраїль, визволившись від рабства фараона, милість Божу співає й проповідує нам: всемогутня Божа мудрість там шлях йому до порятунку винайшла, де, здавалося, не було шляху; і де людина зневірилася врятуватися, там вказала їй спосіб порятунку, тож Ізраїль, який, за людською думкою, мав би загинути, чудово врятувався, а того, від кого очікував своєї загибелі, побачив загиблим у морі. Таку саму Божу “ходу” і сліди Його бачимо і в наступних часах і місцях. Бачимо в пустелі, як співає Псаломник: “Боже, коли Ти виходив перед народом Своїм, коли Ти проходив пустелею, земля потряслася” (Пс. 67:8). І ще: “Від лиця Господнього посунулася земля, від лиця Бога Якова, що перетворив камінь на озеро водяне, а кремній – на джерела водні” (Пс. 113:7-8). Бачимо страшні сліди праведного Його гніву, коли “відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона, і запалав вогонь у скупченні їхньому, полум’я спалило грішників” (Пс. 105:17-18). Бачимо сліди милостивого Його про людей Промислу, коли люди, в пустелі ужалені зміями, дивилися на змію, за Його велінням піднесену, і тим зцілювалися: не змія їх зцілювала, а Його божественна промислительна сила. Бачимо при входженні людей Його в землю обітовану, коли річку Іордан, як суходіл, перейшли; коли шлях їм відкрився, де шляху не було; коли єрихонські стіни від сурмового гласу впали перед ними, та інше. У Новому Завіті, коли Бог у плоті з’явився, таку саму, навіть іще більш чудесну Божу ходу бачимо. Вся Церква, по всесвіту розсіяна, але єдиним Духом і вірою з’єднана, знає і визнає Христа зневаженого, висміяного, враженого, закатованого, розп’ятого і померлого між лиходіями. Але Його ж, воскреслого і прославленого Царя свого, з радістю сповідує, наважується про Нього, хвалиться про Нього, на похвалу собі ставить, що вірить у Нього. Надію, розраду, радість, веселість і життя вічне покладає в Ньому. Нарешті, Його Богом своїм сповідує, шанує, прославляє і поклоняється Йому. Що це, як не слід всемогутньої Божої сили? Що, як не Божественна сила на хресті розіп’ятого Христа? “Сила Божа на спасіння кожному віруючому” (Рим. 1:16). Хто може очікувати від замученого і на хресті повішеного порятунку і визволення свого? Але сила Божа, яка є на спасіння кожному віруючому, робить те, що у Христі розп’ятому ми, ті, хто вірить в ім’я Його, своє спасіння і життя вічне кладемо, а іншого Спасителя і Спасителя не знаємо і не визнаємо, крім Нього одного, і хоча вмираємо, і лежимо в гробах, і розтліваємо, і як прах земний у землю повертаємося й обертаємося, однак твердо й без усякого сумніву сподіваємося силою Його, померлого й воскреслого, воскреснути, ожити, нове, краще й вічне життя одержати. І, що примножує диво, не через мудреців і вчителів красномовства, не через славних і знатних віку цього всесвіт серцем скорився Розп’ятому, а через простих, некнижних, худорідних, ремісників, рибалок, митарів. Скільки їх було, які таку велику, нечувану і розумом незбагненну зробили справу? Дванадцять. Такому малому числу треба було пройти всю піднебесну, за сказаним: “Ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:19); і ще: “Ідіть по всьому світу, і проповідуйте Євангеліє всьому створінню” (Мк. 16:15). Цим небагатьом, за людським розумінням, невігласам, треба було стати проти премногих мудреців віку цього і затулити вуста їхні; цим небагатьом простим, худорлявим і беззбройним потрібно було озброїтися проти незліченних славних, знатних вельмож, князів і царів усієї землі і перемогти їх. І зробили вони це: “пішли й проповідували скрізь” (Мк. 16:20); “та по всій землі пролинула звістка їх і до країв світу — слова їхні” (Пс. 18:5); стали некнижні проти премудрих книжників віку цього, і озброєних без зброї здолали. Треба було їм занурений і загнутий в ідолобіссі світ із глибини погибелі вивергнути і насадити істинне богошанування; спокусу диявольську викрити і навчити істини; занепалий від злості народ оновити і привести до істинного покаяння; статути, закони, звичаї застарілі спростувати і нові постановити й затвердити; невір’я від людських сердець, глибоко вкорінене, забрати і насадити віру; обман багатобожжя знищити і Бога єдиного, але в трьох Особах, що поклоняється, до пізнання привести. Усе це розум людський і силу перевершує. Вони ж це на діло і досконалість зробили. Треба було їм проповідувати Іісуса Христа розп’ятого, і довести, і запевнити невірні серця, що саме Іісус, Якого вони проповідують, і є той самий Христос, Месія, Якого пророки проповідували і Богом обіцяний, що Він Викупитель, Визволитель і Спаситель світу; запевнити, що розп’ятий Іісус не за Свої гріхи, а за наші розп’ятий, постраждав і помер, зі Своєї волі і з благовоління Божого; запевнити, що в розп’ятому Христі життя наше, і блаженство, і слава вічна – потаємна; що Він як постраждав, розіп’явся і помер Своєю волею, так з мертвих повстав Своєю силою; що Він є Єдинородний Божий син і є істинним Богом, плоттю від Діви непорочної народжений, і що без Нього та окрім Нього немає жодного засобу для здобуття вічного життя і блаженства; запевнити, що тіла померлих, які згнили і перетворилися на землю, повстануть, з душами з’єднавшись, і в нетління, безсмертя і прекрасний вигляд вічної слави померлі в Господа одягатимуться. Усе це як розум людський не вміщує, так і зробити понад сили людські. Але дванадцять некнижних і простих зробили це і довели, що “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися, окрім Іісуса Христа Назорея” ( Діян. 4:10-12). Треба було їм, зрештою, відвернути серця людей від світу цього, до якого приліпилися й пристрастилися, і навернути до Христа приниженого, зневаженого, ураженого, прибитого до хреста, прикутого до хреста, повішеного поміж лиходіями, повішеного й померлого нечесною смертю, щоб тим не соромилися, що в розп’ятого вірують, шанують Його, Царем і Богом своїм сповідують, але навіть тим хвалилися, раділи, і перед ворогами істини сповідували, і свідчили безбоязно. Треба було їм перестерігати всіх, щоб заради Нього не боялися не тільки злиднів, безчестя, ганьби, вигнання, ран, пут, в’язниць, а й самої смерті; відвернути від любові до тимчасових і земних благ, які вони бачать і відчувають, і звернути до бажання й пошуку вічних, яких “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести, що “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести і запевнити, що до цього немає шляху іншого, а тільки шлях хресний, скорботний і тісний, і на той шлях наставити їх, утвердити і до течії підбадьорити. Усе це було вище можливості й сили людської. Але дванадцять апостолів Христових зробили те, що сила людська вжити і зробити не могла і не може. Чого не робили іудеї, вороги Христові? Яких старань не доклали з самого початку, щоб славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити? Воїнам, що стережуть, руки наповнили винагородою, щоб брехнею покрили воскресіння Його. Апостолам яких заборон, погроз, озлоблень не робили, щоб не вчили в ім’я розп’ятого Христа, як читаємо в Діяннях? Та проте нічого вони не досягли. Пронеслося ім’я Іісуса в усі кінці землі, і як світло сонця, що сходить, слава воскреслого Христа всю піднебесну наповнила. Тим, хто розсіявся по всесвіту, цим некнижним і простим, як не пручалися книжники й мудреці віку цього, яких перекірливих умов не вигадували проти них, та врешті-решт визнали за істину слово їхнє й, що божевіллям вважали, то за істинну мудрість прийняли: відкинули свою уявну і хитросплетену мудрість і пристали до найпростішої мудрості простих і некнижкових, яка не у словах, а у силі складається; і захотіли в тих, з яких, як з невігласів, глузували, вчитися істинної премудрості. Як бентежилися й галасували вельможі та князі з людьми своїми! Чого не робили? Яких не винаходили знарядь проти цих беззбройних? Виганяли, озлоблювали, били, уражали, катували, в темниці й кайдани ув’язнювали, і всілякий вид муки їм винаходили; але нічого не досягли. Переможені безсилими сильні, беззбройними озброєні, безславними славні, простими шляхетні, переможені тими, яких самі ж у в’язниці тримали, озлоблювали, били, в’язили й мучили, але невдовзі їм же і дивувалися, і підкорялися з усіма людьми своїми, віддавали себе й серця свої їм, точніше, через них – Христу розп’ятому. Яка сила людська це зробити могла? Воістину “це зміна правиці Вишнього” (Пс. 76:11). Який вогонь любові запалав до Розп’ятого в серцях будь-якої статі й чину, чоловіків і дружин, старих і молодих, юнаків і дів, панів і рабів, – у серцях, кажу, які холодом ідолопоклонства та невір’я замерзли, – так що “ніщо не могло їх відвернути від любові Божої у Христі Іісусі” (Рим. 8:38-39). Яких знарядь не винаходили запеклі князі й царі світу цього, та інші слуги диявольські, щоб вогонь цей божественний загасити й від сповіді та любові розп’ятого Іісуса відвернути! Мечами вражали і вбивали, в темниці і кайдани ув’язнювали, вогнем палили і спалювали, в казани мідні розпечені кидали, на пательнях і решітках залізних розпечених, як м’ясо на харчі, пекли; до коліс прив’язували й обертали, тризубами та іншими знаряддями плоть терзали, шкіру здирали, до кісток оголювали, у чоботи, цвяхами набиті, взували і, як худобу, ганяли; звірам лютим кидали, у воді топили, до хрестів прибивали, та інші жахливі муки вигадували, але нічого не змогли. Не могли перемогти віри, яка “є перемога, що перемогла світ” (1Ін. 5:4); не могли загасити полум’я любові “води багато” (Пс. 31:6). Що могла зробити злоба людська там, де сила Божа діяла? І, що найдивовижніше, найніжніший вік, отроки й отроковиці, залишаючи ідолів, залишали й батьків своїх, ідолопоклонників, і краще вважали за краще все перетерпіти й життя залишити, ніж від Христа зректися. Як усі премудро і зухвало проти князів і царів, яких вигляд один залякати їх міг, розповідали – не можна не здивуватися! Якщо монарх, а тим паче мучитель, гнівом і люттю палає, хто може проти нього щось наважуватися, а тим паче простий, який ніколи його не бачив? Але святі мученики – інакші некнижні, інакші безславні, у селах народжені й виховані, інакші в ніжному й підлітковому віці, що перебували, – так зухвало виступали проти страшенних мучителів, висока царська влада, гнів, лють і звіроподібний вигляд яких могли налякати й безголосими зробити; і викривали та докоряли їх, яких увесь світ боявся. Воістину тут Божа справа! Воістину сила Божа зміцнювала їх! Воістину Дух Божий як діяв, так і говорив у них, згідно з Писанням: “Не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас” (Мф. 10:20). Так, улюблений християнине, дванадцять препростих і некнижних “буйством проповіді” (1Кор. 1:21) досягли того, що весь світ схилили під солодке ярмо Христа розп’ятого, праведного Царя слави. Рибалки, митарі та ремісники зробили те, чого жодним чином зробити не могли мудреці віку цього. Бо перевершує підприємство і справу цю силу людську. Звідси робимо висновок, що всемогутня сила Божа діяла в них, бо пишеться: “Вони пішли і проповідували скрізь, за Господнього сприяння і підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20). І так виповнилося Христове слово, яке перед пристрастю Своєю сказав: “І коли Я піднесуся від землі, всіх залучу до Себе” (Ін. 12:32). Воістину привернув до Себе зі сходу й заходу, і півночі й півдня розсіяних овець Своїх і привів на подвір’я Церкви Своєї, як і казав: “Маю в Мене й інших овець, що не з цього подвір’я, і їх треба Мені привести, і вони голос Мій почують, і буде одне стадо, і буде один пастир” ( Ін. 10:16). А так бачимо ” ходу Божу” сліди і від них пізнаємо Самого Бога, Який виступив на порятунок людей Своїх, як співає Йому пророк: “Ти виступаєш для порятунку народу Свого, для порятунку помазаного Твого” (Авв. 3:13). І Псалмоспівець: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Скільки єретиків і хульників повставало і намагалося славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити і церкву Його здолати. Але не могли сили і старання людські розорити того, що всемогутня Божа сила і премудрість створила. Утверджена стоїть Церква і до кінця стоятиме на камені, бо “і сили пекельні не здолають її” (Мф. 16:18). Камінь є Христос, Син Бога живого, від Отця Небесного на основу Сіону покладений, згідно з Писанням: “Ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний, і той, хто вірує в Нього, не посоромиться” (1Пет. 2:6). А звідси бачимо, що як світ створити, так і відновити, одного Бога справа є; і Той, Хто створив світ, Той занепалий і застарілий світ відновив і відродив. І як з видимого творіння пізнаємо Бога і Його всемогутність, премудрість і благість, так з навернення до Христа темрявою омани затьмарених народів і віри їхньої у Христа пізнаємо Його ж всемогутню силу; і як у створенні, так і у спокуті світу бачимо сліди Бога нашого і Самого Бога бачимо. Випадок цей і міркування вчить тебе, улюблений християнине: 1) Загороджувати уста безбожних людей, які або присносущне буття Боже заперечують, або Промисел Його святий і премудрий від творінь хульно віднімають і божественний промисел якійсь сліпій натурі приписують; віру свою захищати від нечестивих і хульних уст, яких тим більше множиться, чим більше світ до кінця наближається, – і зухвало їм відповідати, що є Бог, Котрий як світ з нічого створив, так і занепалий відновив, виправив і оновив чудово, оновив силою страждання і Хреста Сина Свого Іісуса Христа, Господа нашого; привернув до Себе народи, що відпали, не через багатьох хитрунів і мудреців віку цього, а через дванадцять простих і не книжкових, силою Його озброєних і Святим Його Духом навчених; бо Богу, як зручно було світ створити, так зручно утримувати, зберігати і промишляти над ним, затьмарених невір’я темрявою просвіщати, зі зла добро робити і рятувати загиблих, але тих, що слухаються благодаті Його. 2) Зберігати й утверджувати віру свою, яка підлягає різноманітним спокусам. 3) Дивуватися благості Божій, яка ніякою злістю переможена бути не могла і не може. Людина стала ворогом Божим, але милість Його не відкинула її навіки від себе, а такий чудовий спосіб до порятунку її премудро винайшла і в саму дію зробила, що раніше віків у божественній Його раді було поставлено і визначено. 4) Дивуватися силі, всемогутності і премудрості Божій, що Йому як мале, так і велике і нам незрозуміле діло зробити і здійснити вельми зручно. Йому зручніше світ створити з нічого, утримувати і зберігати, ніж нам що-небудь мале з чого-небудь зробити. Йому зручно там показати нам шлях і спосіб до спасіння, де нам і не бачиться спасіння; там подати допомогу, де жодної допомоги не чекали; там подати порятунок, де, на нашу думку, не може й бути порятунку, – чим ми надію нашу зміцнювати повинні. 5) Бачимо звідси, що волі й пораді Божій ніщо противитися не може. Яких опорів диявол і слуги його не чинили євангельській проповіді та від тієї спасінню людському, але все ж нічого не змогли; але зло їхнє до кращого обернулося Божою силою й премудрістю, тож чим більше примножувалися гоніння та інші біди на вірян, тим більше примножувалися віряни, як читаємо про мучеників, яких тим більша кількість примножувалася, чим більше їх умертвляли. Вірне й тверде слово Псалмоспівця: “Господь зводить нанівець задуми народів, руйнує підступність племен і намірам царів їхніх не дає успіху.А Господні задуми тверді повік, наміри серця Його — з роду в рід” (Пс. 32:10-11). 6) Бачимо звідси, що людська справа – говорити, докоряти, перестерігати; але Божа – в серцях діяти: адже слово Боже, яке проповідують, – як знаряддя, через яке Святий Дух у серцях тих, хто його слухає, діє. 7) Звідси випливає, що справжнє навернення і покаяння – дія Божа. Впасти самі можемо, але повстати самі не можемо; занапастити себе можемо, але врятувати себе не можемо; заблукати можемо, але навернутися на шлях істини не можемо без Бога: треба Пастирю шукати вівцю загиблу. Людині ж приписується навернення і покаяння тому, що вона благодаті, яка кличе і шукає, не опирається, а ті, які опираються і не слухають її, самі зі своєї вини гинуть. CXIX. Бачиш, що мала дитина завжди в усяких потребах до матері своєї вдається; чи їсти, чи пити, чи чогось іншого хоче – у матері просить; чи біду якусь бачить – до матері прибігає. І хоча від матері покарання якесь приймає, проте не відлучається від неї, але при ній тримається і приліплюється до неї, любить її і все у неї просить. Така і віра християнська, яка Бога Отцем визнає і має. Вона все, що поза Богом, залишає позаду і до Нього одного в усяких потребах вдається, кажучи з пророком: “Ти – надія моя, частка моя на землі живих” (Пс. 141:6); і ще: “Душа моя припала до Тебе, і правиця Твоя прийняла мене” (Пс. 62:9). Така вірна душа всього в Бога, Отця свого, зі смиренням і страхом просить і чекає: “усякий дар добрий, усякий дар досконалий сходить згори, від Отця світів” (Як. 1:17). Чи отримує прохане – дякує, чи не отримує – однак не впадає у відчай, але з терпінням чекає, з пророком вигукуючи: “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах! Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). І як дитина, бачачи напасть і лихо, до матері біжить, і в неї допомоги й захисту шукає, і, в хворобі й немочі перебуваючи, до матері зітхає й простягає руки, і неміч свою матері оголошує, так і вірне серце в усякій спокусі й лихві до Бога біжить і в Нього допомоги й захисту просить, з іншими вірними плачучи до Нього: “Господи, Ти був нам прихистком віл віку й до віку” (Пс. 89:2); і ще: “Ти мій притулок від скорботи, що оголосила мене. Радість моя! Визволи мене від тих, що оточили мене” (Пс. 31:7). І хоча від Отця Небесного покарання приймає, проте не відступає від Нього; як благо приймає все, що від доброго Бога посилається, пам’ятаючи втішне слово, яке Він синам Своїм каже: “Сину мій, не нехтуй покаранням Господнім, і не сумуй, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:5-6). І як дитина від незнайомих і чужих людей віддаляється й тікає, побоюючись їх, хоча й небезпеки немає жодної, так і вірна душа, оскільки не від світу цього, від нього й від усього, що в ньому є, як чужого, віддаляється й остерігається, щоб через це від Бога не віддалитися й не позбутися Його. Честь, слава, багатство і слава світу цього підозрілі для неї; бережеться від тих, хто і ділом, і словом про земне і тлінне думає; бережеться, як чужих, не обходиться з ними по-дружньому, побоюючись, щоб через їхню дружбу від Бога свого не віддалитися і через їхню любов Божої любові не позбутися. І як дитина, хоча й ваблять її чужі й привертають до себе яблуком або чимось іншим, подібним до того, від матері своєї не відстає і не йде до чужих; хоча й трапляється, що приходить до них і приймає від них те, що від них подають, але зі страхом і негайно, прийнявши, повертається і біжить до матері своєї, – так і вірна душа, хоча спокушає її світ цей честю, славою, багатством, розрадою своєю, не дозволяє йому, не відстає від Бога свого; не тримається світу, побоюючись спокуси його, “бо все, що є у світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, – не є від Отця, але від світу цього” (1Ін. 2:16). І хоча трапляється, що честь, яку подають, приймає, але приймає зі страхом, боячись, щоб через честь, яка здебільшого вдачу добру на погану змінює, від Бога не відпасти, і ту честь вважає слухняністю, а не втіхою своєю, і зі страхом її проходить на славу Бога свого і користь ближнього. Також, хоча багатство подається, не докладає серця до нього, але до одного Бога приліплюється; їжу, питво, одяг, спокій і покрив за потребою, – бо без того неможливо прожити, – а не для пристрасті й розкоші вживає; вживає ж зі страхом Божим, щоб надмірністю Бога не прогнівити, і так Його милості не позбутися, і від Нього не відпасти. І як дитина, хоча її чужі люди від матері забирають і відтягують геть, міцно тримається при матері своїй, обіймає її, плаче і кричить, щоб не розлучитися з нею, – так і вірне серце: хоча намагається диявол і злий світ наведенням лиха, скорбот і напастей відірвати її від Бога, проте міцно тримається Бога свого, старанно молиться до Нього й просить Його, щоб не залишив у біді й допоміг проти ворогів Своїх. Словом: як дитина все благополуччя своє ставить у тому, щоб бути при матері, а неблагополуччям вважає віддалення від неї, – так і вірна душа ставить все своє блаженство й розраду в тому, щоб одному тільки Богу наближатись, і бідою вважає до творіння пристати й так від Творця відпасти. Від цього випадку вчися, християнине, що є християнська і жива віра, яка без страху Божого і любові не може бути. Читай святі псалми, пророчі й апостольські писання та житія святих, які вірою догодили Богу, і зрозумієш істину, а тією вірою, що тільки на устах носиться, а не в серці, не спокушайся, – якою вірою багато хто наповнений. СХХ. Бачиш, що люди за загальним звичаєм у святкові дні одягаються у світлий одяг і веселяться. Від цього тимчасового і земного святкування піднеси розум свій вірою до свята обранців Божих, які вічно святкуватимуть і веселитимуться. Нинішній час для християн – час трудів, подвигу, плачу, нарікання, печалі та хрестоношення. У тому віці, коли час виповниться і настане вічність, відкриється істинним християнам пресвітле свято. Тоді вони упокояться від трудів і святкуватимуть суботу безперестанку і вічно, не один день на тиждень, а всю вічність. Тоді позбудуться полотняного і жалюгідного вбрання і вдягнуться у святкову і шлюбну ризу, “коли тлінне це стане нетлінним, а смертне – безсмертним” (1Кор. 15:54). Тоді одягнуться в ризу порятунку і одягом веселощів одягнуться (Іс. 61:10); “одягнуться в білі одежі” ( Одкр.3:5); “одягнуться у віссон чистий і світлий” (Одкр.19:8). У ті дні не побачать нічого сумного, скорботного; не буде там страху від ворогів, злиднів, хвороб; не буде крику, біди, нарікань, голоду, спраги, холоду, спеки, жодного неблагополуччя, жодного лиха, але все тихо, мирно, безпечно, весело, світло, радісно, сприятливо. У цьому житті майже все сумно й плачевно: страх від смерті, страх від диявола й гріха, страх від ворогів і псевдобратії; усього треба остерігатися й озиратися на подобу птаха від ловців і стрільців. Тут щодня вмираємо сподіванням і очікуванням смерті; і що більше живемо, то більше сподіваємося померти, бо що більше живемо, то більше зменшується життя наше і ближче настає смерть. І це гірке і смертне життя сповнене багатьма лихами; і чим більше триває воно, тим більше множиться лих. Але в тому віці нічого такого не буде, але одне тільки життя, блаженство, радість, торжество, вигук і вічні веселощі. Зараз люди звикли під час свят один до одного приходити в дім, і один одного відвідувати, і так разом веселитися. Тоді обранці Божі зберуться в дім Небесного Отця, в якому “багато осель” (Ін. 14:2), і матимуть приємні приятельські стосунки зі святими Ангелами та всіма небесними Силами, і будуть разом веселитися й радіти один за одного перед обличчям Небесного свого Отця. Тоді “визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і втіху, а смуток і зітхання відійдуть” (Іс. 35:10). Тепер мають звичай люди у свята разом їсти, пити й радіти. Тоді справжні раби Божі ” лежать з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному” (Мф. 8:11), і “їстимуть та питимуть за трапезою Господньою” (Лк. 22:30), “наситяться від достатку дому Господнього, і потоком сладощів Його напоєні будуть” (Пс. 35:9), як про це через пророка Свого Бог нам на втіху сповістив: “Ось, раби Мої будуть їсти…, раби Мої будуть пити…, раби Мої будуть веселитися…, раби Мої будуть співати від сердечної радості” (Іс. 65:13-14). Ще звичай люди мають у святкові дні співати радісні пісні. Тоді обранці Божі побачать “Бога віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачать Його” у славі Його, “який Він є” (1Ін. 3:2), і будуть единодушно хвалити, славити й оспівувати Його без кінця, без ситості й праці. О, наскільки світлим, веселим і радісним буде те свято, любий християнине! Наскільки омріяний день той, у який побачимо Бога віч-на-віч, Якого зараз бачимо, наче дзеркалом у ворожіннях! “Блаженні ті, що живуть у домі Твоєму: навіки віків вони хвалитимуть Тебе” (Пс. 83:4-5), Царю мій і Боже мій. Цим прикладом, християнине, і подібними до нього вчимося підносити розум наш і серце до блаженної вічності та зі щирою вірою й старанністю шукати цього блаженства. CXXI. Бачиш, що садівник очищає дерево, наприклад, яблуню, або якесь інше, – відрізає непридатні сучки й відростки, які дерево в безсилля приводять і перешкоджають проростанню плодів, можуть же й висушити його, якщо спочатку їх не обрізати. Всяка людина є як дерево, у якого зсередини, з серця виходять, як відростки і сучки, помисли злі, похіть нечиста, гнів, злоба, грошолюбство, розкрадання, брехня, лукавство, зловживання, нарікання, хула та інше, як говорить Христос: “З серця виходять злі помисли, убивства, перелюби, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, хули” (Мф. 15:19). Як садівник обрізає дерево і сучки, що виходять з нього, непридатні і відростки обрізає, щоб вони, коли виростуть, самого дерева не зашкодили, – так личить усякому християнину обрізати серце своє й обрізати помисли злі, щойно почнуть з серця виходити і показуватися, щоб, виростаючи, не зашкодили внутрішній духовній людині. Як непридатні сучки й відростки, що виросли на дереві, у дерева забирають сік і так безплідним його роблять, а далі й висушують, – так і злі помисли, якщо спочатку не припиняють, а дозволяють їм рости, внутрішньої духовної людини до знемоги приводять, безплідною роблять і роблять душу людську подібною до гілки засохлої, – а гілка, яка засохла, геть з винограду Христового вивергається (Ін. 15:6). Такої душі кінець є спалення, за Писанням: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Відсікаються серця злі помисли: 1) “Словом Божим, яке, – за вченням премудрого Павла, – є меч духовний” (Еф.6:17). Як тільки повстане помисел похоті нечистої, або помисел крадіжки, розкрадання, лихоїмства й усякої неправди, або помисел ненависті, заздрощів, гніву, злості, помсти, або помисел гордості, засудження й обмовляння, або помисел нарікання й хули, або інше зло виходить із серця твого, християнине, – негайно, взявши духовний меч слова Божого, яким знищуються помисли й “усяка гординя, що повстала проти пізнання Божого” (2Кор. 10:5), відсікай, щоб, зростаючи, душу твою не пошкодив і не погубив. 2) Молитвою, якою Божа допомога на цю важку справу випрошується. Бо, дізнавшись від Божого слова, що помисел, який повстає, – плід духа злісного, негайно звертай серце твоє до помічника Бога і проси від Нього допомоги в брані – нехай переможе ворога Він Сам через тебе, немічного. Неабияк святий Андрій Критський у цій справі наставляє нас, кажучи: “Повстань і побори, Господи, як Іісус Амалика, тілесні пристрасті, і Гаваоніти – утішні помисли, повсякчас перемагаючи” (Пісн. 6-та великого канону Тріоди пісної в четвер 5 седмиці). (Прим. – Гаваон – біблійне місто в Палестині, жителі якого, за визначенням Божим, були приречені на винищення, але вони хитрістю домоглися від Іісуса Навина союзу з ними і клятви не винищувати їх. Коли обман розкрився, Іісус Навин прокляв їх і зробив рабами Ізраїлю, але не винищив, а навіть захищав від ворогів (див. Ісус. 9-10 і Ісус. 11-19)). Так вчить нас перемагати своїм прикладом святий Давид, який скрізь у псалмах своїх до Бога вдавався і просив допомоги. Так усі святі відсікали помисли від сердець своїх і так плоди приносили Христу, як дерева плодовиті. Так личить і нам, християни, чинити, якщо хочемо Христовими бути. І це саме і означає “плоть розпинати з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24), не дозволяти гріху “царювати в смертному тілі, щоб не коритися йому в похотях його” (Рим. 6:12), “не за тілом жити…, а духом діла тілесні вгамовувати” (Рим. 8:12-13), “турботу про плоть не перетворювати на похіть” (Рим. 13:14), “чинити по духу і… не… виконувати бажання плоті” (Гал. 5:16), “віддалятися від тілесних похотей, що повстають на душу” (1Пет. 2:11). Цю працю, брань і подвиг усім християнам – самотнім і сімейним, дружинам і чоловікам, молодим і старим, юнакам і дівам, панам і рабам – належить, і належить безперестанку, аж до кінця життя цього. Скільки кожного дня і години таких диявольських непотрібних і згубних плодів виникає і хочуть душу вмертвити – порахувати неможливо! Обов’язок християнської душі – всіх їх відсікати і не слабшати в подвигу цьому. СХХII. Бачиш, що до багатої і щедрої людини прибігають бідні й убогі і отримують все на свою вимогу потрібне. Від цього випадку зведи розум твій до Бога, багатого в милості й щедротах. Якщо людина, від природи зла, так милує і щедро милує тих, хто просить, і допомагає їм у потребах їхніх, – тим паче Бог, при природі Добрий, бо “ніхто не благий, як тільки один Бог”, – за словами Господа ( Мф. 19:17 ), – подасть тим, хто просить, з вірою, що просять із волі Його, і допоможе в потребі кожному, хто з вірою до Нього приходить. Якщо в людині, створінні Своєму, милосердя насадив, – тим паче Сам має милосердя до нужденних і тих, хто зітхає до Нього. Якщо заблукалих і тих, хто не знав Його, пізнав і помилував, – тим більше тих, хто пізнав Його, і тих, хто знає, і тих, хто сповідує ім’я Його, і тих, хто кличе Його, – почує і помилує. І якщо тих, хто не шукає Його, шукає, – тим більше тих, хто шукає Його, прийме і проявить милість Свою. Одне від нас вимагається – щоб ми пізнавали і визнавали перед Ним убогість свою, бідність і окаянство; а багатство благодаті і щедрот Його для всіх готове і відкрите. Цим випадком і міркуванням вчимося ми, люб’язний християнине, не відкладати надії нашої, а до престолу благодаті з вірою приступати і стукати у двері милосердя Божого і, хоча зволікає, неодмінно очікувати помилування від Нього. Якщо людина щедра і милує, – тим паче Бог, що всякої милостивої людини незрівнянно милостивіший; якщо людина на голос бідних схиляється і милосердствує, – тим паче Бог, Отець щедрот. Читай Святе Письмо – і побачиш цю істину. СХXIII. Якби ти побачив, християнине, що якийсь шляхетний, високопоставлений і багатий князь хоче й шукає дружбу мати з якоюсь простою, вбогою і злиденною людиною, неодмінно здивувався б такій нечуваній справі; але ще більше ти здивувався б, якби побачив, що той самий простак бідний не хоче тієї дружби, тоді неодмінно назвав би ти цього простака недоумкуватою людиною. Так найвищою мірою нерозумний, божевільний і сліпий усякий грішник нерозкаяний. Христос, Син Божий, Цар Небесний, хоче з ним мати приязнь, любити його, і бажає привернути його до Себе, і бути ним коханим; хоче прийти до нього і вечеряти з ним, як каже: “Ось стою я біля дверей, і стукаю, і, коли почує голос Мій, і відчиниться від дверей, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі мною” (Одкр.3:20). Дружба не що інше, як старанна і взаємна любов – любити і бути коханим. Від цієї святої і високої дружби грішник сліпий і безглуздий шалено відвертається і несамовито звертається до нечистої і мерзенної любові світу цього. О, якого здивування, страху, плачу і сліз варте безумство і шаленство це! Не бачить цього бідний грішник, але по суті так є. Так-то привабливість світу метушливого і хитрість ворога, диявола, засліплює бідним нам очі! О, якби в грішника відкрилися очі сердечні й побачив він, чого позбавляється й де перебуває: невпинно б зітхав і невтішно плакав; безперестанно б голос від серця підносив до Бога й промовляв: “Загубився, як вівця , знайди раба Твого” (Пс. 118:176). CXXIV. Якби ще ти побачив, що син царський, відкинувши дорогу багряницю, в яку був одягнений, одягався в худе і смердюче лахміття, неодмінно здивувався б тій непристойній справі. Так і християнин, який, полишивши Бога і Христа Сина Божого, гріху себе віддає. Бо кожен, хто охрещується вірою в Христа Іісуса, стає сином Божим, згідно з написаним: “Всі ви сини Божі по вірі в Христа Іісуса” (Гал. 3:26), – і вдягається душа його в чудову ризу виправдання Христового, як у царське багряне панцирне, як говориться християнам: “Омились…, освятилися…, виправдались ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); І ще: “Усі ви, що в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися” (Гал. 3:27). Всі ми від грішного Адама грішними і скверними народжуємося в плотському народженні, але в хрещенні святому, духовному народженні, вірою в Христа Сина Божого від скверни гріховної омиваємося, народжуємося духовно від Бога і стаємо чадами Божими, згідно Писання: “А тим, котрі Його прийняли, тим, хто вірує в Його ім’я, дав владу бути дітьми Божими” ( Ін. 1:12); і ще: “Дивіться”, – каже, дивуючись, святий апостол Іоанн, – “яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими” (1Ін. 3:1). Цю велику благодать заслужив нам Іісус Христос, Син Божий, – вільним Своїм послухом, стражданням і смертю, заслужив віруючим в ім’я Його, – подає Небесний Отець Своєю милістю і людинолюбством; звершує Святий Дух. Але християнин, коли ухиляється до гріха й чинить неправду, губить цю велику благодать, так дорого, тобто стражданням і смертю Сина Божого Господа слави здобуту і як дар йому за однією милістю Богом дану, позбувається прекрасної царської одежі, в яку в хрещенні благодаттю Христовою зодягнувся було, і одягається знову в смердюче й скверне гріховне лахміття, якого в тому ж хрещенні зодягнувся було, і так чинить ганьбу плачевну Ангелам і всім святим, бо як “буває радість в Ангелів Божих і за одного грішника, який кається”, – говорить Господь (Лк. 15:10), так і печаль буває про праведника, який помиляється і відпадає від вічного життя. Не бачить цього смороду й сорому бідний грішник, але побачить його тоді, коли відкриються сини Божі й подібні будуть до Єдинородного Сина Божого, що з’явився у славі Своїй божественній, як каже апостол: “‘Возлюблені! Ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). А від їхнього числа відлучаться грішники, і з’явиться їхня внутрішня мерзенність на ганьбу всьому світу. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробувати себе і розглянути совість свою, чи не перебуваєш і ти в такому бідному і жалюгідному стані. І якщо помітиш, не зволікай повернутися до Небесного Отця, за подобою блудного сина, і молися до Нього зі смиренням: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм; прийми мене в число найманців твоїх” (Лк. 15:18-19). Він, будучи милосердним, готовий прийняти тебе і обійняти найсвятішими обіймами любові Своєї. І так “радість буде… на небесах і про тебе, якщо покаєшся”. (Лк. 15:7) CXXV. Бачиш, що батько, бажаючи навернути сина свого непостійного до чесного і постійного життя, вмовляє його і каже йому: “Чи тобі маєток мій, потім і працями моїми зібраний, марнувати з п’яницями та блудницями?”. І таких випадків чимало буває на світі. Від цього випадку поміркуй про душевний маєток, даний усякому християнину в хрещенні, тобто про благодать, правду, освячення, усиновлення, спадщину вічного життя. І від тілесного батька зверни розум свій до Христа, Який є “Отець вічний” вірним Своїм (Іс. 9:6), і згадай, що Він говорить у Євангелії Своєму: “Хто не збирає зі Мною, той марнує” (Мф. 12:30). Христос захотів Своїм на землі життям, терпінням, стражданням і смертю заслужити нам, грішним і знедоленим, у Небесного Свого Отця милість, відпущення гріхів, виправдання, освячення й порятунок, як апостол навчає: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням” (1Кор. 1:30). І цей неоціненний скарб подається вірою кожному, хто хреститься: тоді людина удостоюється цих небесних обдарувань за милістю Божою, без усяких своїх заслуг. Як чесна і багата людина, бажаючи мати спадкоємця маєтків своїх, приймає з боку бідного в сини собі і робить його зі своєї милості спадкоємцем своїм, так Бог, “будучи багатим у милості і щедротах”, людину, яка хитрістю диявольською і своєю волею відірвалася від Нього, і бідною, убогою і окаянною стала, благодаттю Єдинородного Свого Сина Іісуса Христа приймає до Себе і Духом Своїм Святим “омиває від скверни гріховної, освячує та оправдовує її” (1Кор. 6:11), робить “сином Своїм і спадкоємцем Своїм, співспадкоємцем Христу” (Рим. 8:16-17). Але коли людина, забувши велику цю благодать, звертається до гріха, як “пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22), і марнує неоцінену ту небесну скарбницю, як блудний син (Лк. 15:13-14), то цим безмірно засмучує Христа і себе губить. Чує від Нього в совісті своїй і Святому Письмі подібний до цього голос: О людино! Чи тобі марнувати багатство Моє, дане тобі, яке Я такою працею, потом, хворобою, терпінням, стражданням і смертю зібрав? Пом’яни, хто Я, і який, Який заради тебе так трудився, і яким чином здобув тобі скарб цей! Бог і Творець усіх, перед Котрим “схиляється всяке коліно небесних, земних і підземних”. Але заради тебе подібною до тебе людиною став, “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей і з вигляду ставши, як людина, упокорив Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2:7-8,2:10), і так тобі відпущення гріхів, благодать, благословення, правду, усиновлення та спадщину вічного життя придбав. Згадай, чим ти був? Беззаконником, відступником, відкинутим від лиця Божого, сином прокляття і гніву Божого, бранцем і невільником диявола, вогню невгасимого і вічного, дитиною погибелі. Але від усього цього Я позбавив тебе, не сріблом чи золотом, а “дорогоцінною Моєю Кров’ю” (1Пет. 1:19); омив тебе від бруду гріховного, і одягнув тебе чистим одягом правди Мого, і спадщину вічного життя обіцяв тобі. “Вступив у союз із тобою, – каже Господь Бог, – і ти стала Моєю. Омив Я тебе водою і змив з тебе кров твою, і помазав тебе єлеєм. І вдягнув на тебе візерункову сукню, і взув тебе в сандалі з сап’яну, і оперезав тебе віссоном” (Єз. 16:8-10, та ін.). Ти ж такою Моєю любов’ю і милістю до тебе виявленою знехтував. Що Я трудами, хворобами, терпінням, стражданням, послухом до смерті, смерті ж хресної, зібрав, – все те розтринькав і розтринькуєш, слідуючи волі твоїй і пристрасним прагненням, і не хочеш полишити цю злу й пристрасну вдачу, оговтатись і покаятись, щоб знову здобути в Мене милість. “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності й довготерпіння Мого, не розуміючи, що благодать Моя веде тебе до покаяння”? (Рим. 2:4). “Згадай, звідки ти зісковзнув” (“Одкр. 2:5”), з якої гідності й висоти в яку підлість і окаянство? Де тепер перебуваєш, і до чого воля твоя і пристрастолюбне твоє життя веде тебе? Згадай і покайся! Якщо ж ні, то будеш навіки про це зітхати, тужити, сумувати і плакати, але марно, “коли побачиш Авраама, Ісаака і Якова та інших праведників у Моєму Царстві, а себе, якого виганяють геть у пітьму безмежну, там буде плач і скрегіт зубів” (Лк. 13:28). Так милість Христа Бога нашого зверненого на гріх і несправного християнина викриває всередині і зовні. Всередині – у совісті і зовні – у Святому Письмі. Християнину ж не повинно не дбати про таку благодать Божу, що кличе його на покаяння, щоб не назбирати собі більшого гніву Божого, як написано: “Через наполегливість твою й нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). CXXVI. Бачиш у природі, що рівне рівному і подібне подібному пристає і до того прагне. Наприклад, вогонь не поміщається з водою, але з вогнем; повітря не тримається у воді, але до повітря вгору сходить. Також у тварин буває: вівця до овець пристає і ходить із ними, горобець із горобцями є і літає. У людей: підлий з підлим, чесний і постійний з постійним, багатий з багатим, шляхетний з шляхетним і розбещений з розбещеним водяться. Так і в духовній християнській справі. Свята віра, оскільки є небесним даром і від Бога походить, ніякого сполучення з тлінними і мирськими речами не може мати, відвертається від них; честь, багатство, славу і пристрасть світу цього за ніщо вважати вірне серце вчить, від усього цього відвертатися перестерігає і підносить до небес, звідки походить, і безперестанку спонукає старанно бажати й шукати Бога, від Якого початок має; вічних і небесних благ багатство і славу представляє і до них підносить серце людське, в якому місце своє має. Бо споріднене до спорідненого прагне і від неспорідненого віддаляється, і подібного собі шукає, і від неподібного відвертається, як вище сказано. Так віра подібного собі духовного єства і Початку, від Якого походить, шукає і поспішає до Нього. І як вогонь, через усі перешкоди, догори піднімається – властивість його така, – так і віра, хоча від спокус, метушні, омани та від духів злих перешкоду терпіти примушена, однак, як духовний та небесний дар, до небесного прагне, “про гірське думає, а не про земне” (Кол. 3:2). І оскільки вірне серце помічає свою неміч і нестачу сил до опору ворогам своїм – вдається до всесильної Божої допомоги і старанно молиться Богу, щоб Сам Він проти ворогів її в подвигу допоміг і зміцнив. Так віра, як небесний дар, від земного відвертається і небесного шукає. Звідси випливає, що ті християни, які любов’ю серця свого приклалися до світу, тобто до багатства, честі, слави й пристрасті, не мають у серцях своїх віри, тому що віра, як дух, спорідненого собі добра шукає й любить; а вони, полишивши духовне добро, шукають те, що плоть і кров любить, шукають те, від чого віра відвертає вірне серце, і не шукають те, до чого віра веде й збуджує. Як дух духовними і невидимими благами тішиться і шукає їх, так плоть, що духу не має, тілесними і видимими втішається благами, ними задовольняється і шукає їх. Бо споріднене до спорідненого прагне, як вище сказано, а від нерідного ухиляється. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробовувати, чи маєш віру, яка серце людське очищає і веде до Бога. Бо не всі, які називаються християнами, вірні, а ті, які віру сповідують і на серці її мають. Віра – дар Божий духовний, який неодмінно людину відвертає від суєтного і рухає до любові та пошуку небесного. Вона – як вогонь, що очищає серце від гніту і скверн гріховних, і у вірі вся сутність християнського духовного блаженства полягає. CXXVII. Бачиш, що батько від сина несправного і непокірного, після багатьох умовлянь і батьківських покарань, відрікається, і відкидає від себе, і спадщини позбавляє. Так робить із християнами Бог. Несправних перестерігає і всередині – в совісті, і зовні – через пророчі й апостольські писання, і проповіді вчителів і пастирів церковних, і через обіцянку майбутніх благ і загрозу страт, тимчасових і вічних, і через покарання, які посилаються, і всім цим переконує до справжнього навернення і покаяння. Але хто не перестає грішити і цією милістю Його, лагідністю і довготерпінням нехтує, від такого відкидається, і відкидає його, і спадщини вічного життя позбавляє. Так відкинув від Себе непокірних і жорстокосердих іудеїв, які ні писаннями пророчими, ні покараннями Божими, ні застереженнями, ні чудесами й милістю Сина Божого, який у плоті з’явився, не виправилися, а більше того, злістю на Нього, Який прийшов їх у спасінні, повстали, замучили і вмертвили. Тому й сповнилося на них Христове слово: “Заберуть від вас Царство Боже, і дасться народу, що приносить плоди його” (Мф. 21:43). Так ті, які ні милістю, ні покаранням Божим не виправилися, відкинуті від Бога. Так робиться з невиправним християнином, якого ні совість, що гризе, ні милість Божа і блаженство вічне обіцяне, ні страх пекла, ні ніщо інше до покаяння спонукати не може. Такому апостольське слово говориться: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Тож побоїмося, улюблений християнине, цієї кари Божої, яку Він через апостола Свого сповіщає несправедливим, нехай не назбираємо собі й ми гніву Божого, нехай не здійсниться й на нас те, що здійснилося над непідкореними іудеями, і нехай не будемо відкинуті від лиця Божого навіки. Давайте послухаємо Бога, який закликає, вмовляє і веде нас Своїм довготерпінням на покаяння. Нехай не лякає нас складність і незручність справи цієї: почнемо тільки – і Він з нами почне справу нашу; піднімемося тільки від падіння і лежання – і Він нам підсобить; станемо кращими – і Він нас укріпить, і буде допомагати, і робитиме справу спасіння нашого. Кличе, збуджує, стукає і рухає тих, хто лежить; але тим, хто починає вставати, і тим, хто встає, і тим, хто робить, допомагає. Вельми милостивий і людинолюбний, і невимовно всіх нас хоче спасти. Про це все Святе Його Писання свідчить. Згадаймо й поміркуймо, як Він, живучи у світі, нікому в милості Своїй не відмовив: сліпим подав зір, прокаженим – очищення, немічним – здоров’я, глухим – слух, біснуватим – свободу, а мертвим – воскресіння. Тих, хто приходить до Нього і просить про тілесне здоров’я, – почув, помилував і зцілив: тим паче про душевне зцілення тих, хто просить, почує і зцілить. Бо Він як тіло, так і душу сотворив; і Той самий Він і тепер на небесах, як і на землі був, – та сама Його благість, милість, людинолюбство, лагідність і милосердя до тих, хто страждає і зітхає до Нього: чує й тепер тих, хто бідує, і тих, хто плаче, і допомагає, і зціляє, як і, на землі живлячись, чув, допомагав, і зцілював. Не далеко Він від нас, хоча й не бачимо, як Він ходить, і не чуємо, як говорить. Від зору нашого і слуху тільки відстоїть, але до тих, хто кличе Його, близький: “близький Господь до всіх, хто кличе Його” (Пс. 144:18). І якщо до тіла стражденного, що помирає й зотліває, таке милосердя виявив і всякому прохання його охоче виконав, – то тим паче душі безсмертній, що набагато краща за тіло, допоможе й зцілить її, хворобливу, біснувальну, прокажену, розслаблену, глуху й сліпу, якщо приступить до Нього й допомоги та милості в Нього проситиме, за непорушною обіцянкою Його: “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Для цього й у світ цей до нас, відлучених і віддалених від Нього, прийшов, щоб сліпі душі наші просвітити, заблукані повернути, прокажені гріхами очистити й мертві оживити, і на шлях покаяння та істини наставити, і так подати правдиве й вічне блаженство, яке ми у прабатьках наших загубили. І якщо Цар слави і Господь наш і Творець таку милість показав нам, що заради нас, тих, хто бідує і гине, у світ прийшов, і плоть нашу прийняв, і нею заради нас постраждав і помер, – тим паче, постраждавши за нас, помилує тих, хто до нас звертається, і почує, і допоможе. І якщо пом’янув нас, які забули Його і не знають – тим більше пом’яне тих, хто поминає і закликає. Тих, хто відвернувся від Нього, нас помилував – тим більше тих, хто звертається до Нього, помилує. Ну ж бо, встанемо і станемо на шлях Його, – і Він, взявши нас, поведе слідом за Собою і приведе до Отця Свого. Так Бог буде Бог наш і Отець, і ми будемо людьми Його і синами Його, що є невимовна слава і похвала наша. Що може бути славнішим, що можна уявити славнішого, ніж називатися і бути синами Бога живого, всемогутнього, великого, вічного, і преблагого, і Його за Отця мати? Це незрівнянно перевершує всю славу, честь, гідність, розраду і радість світу цього. Якщо ж тепер Бог буде нам Богом і Отцем, то неодмінно і спадщина вічного життя нашим буде, і блаженство, і слава вічна. CXXVIII. Бачиш, що той, хто перебуває в гарячці, всяку їжу відкидає, хоч би солодка і приємна була, і гидує нею, бо всередині вогнем палиться і з’їдається. Так і боголюбива душа: бажанням святим небесних благ охоплена, і любов’ю Божою уражена, і Божественним і небесним “вогнем, який Христос прийшов… звести на землю” (Лк. 12:49), розпалюється, – “все, що у світі”, – чесне, дороге, славне, приємне і веселе, – відкидає, нехтує ним. І чого інші з працею і ретельністю шукають, від того вона відвертається і тікає; честь, славу, багатство і розкіш – гнилою мертвечиною вважає і відвертається від них. Одне всередині бажання має, щоб відшукати і не втратити вічне благо, яке є Сам Бог з усіма Своїми вічними благами. Про це в неї піклування, старання, думка, труди, зітхання, молитва і бесіда. Бо хто чого бажає і шукає старанно, про те завжди думає і старається (прп. Макарій Єгипетський, бесіда 9 гл. 9). Вічне слово Христове: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей випадок і міркування, взяте з книги святого Макарія Єгипетського, сповненої мудрістю духовною, вчить тебе випробовувати серце своє, чим воно охоплене, яким бажанням і якою любов’ю – чи то Божою, чи то світу цього? Багато хто думає про себе, що любов Божу має. Запитай кожного: чи любиш Бога? Неодмінно відповідає: як Бога не любити? І совість до того переконує. Але, замість Бога, себе і світ люблять. Любов істинна пізнається від справ, а не від слів, як і всяка чеснота. Серце в людини одне і роздвоєним бути не може: і так неодмінно або до Бога, або до світу схиляється, бажає, шукає і наближається; і якщо до одного пристає, від іншого відстає. Тому говорить Господь: “Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Тому й апостол вмовляє: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської” (1Ін. 2:15). Якщо хочемо Бога любити, то виженемо з серця нашого любов до світу і самолюбство, бо хто самолюбний, той ворог сам собі, а “дружба зі світом є ворожнеча проти Бога,… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). CXXIX. Бачиш, що коли батько бідний і убогий, то й діти його убогі. І коли господар або глава будинку в біді й озлобленні перебуває, то й домашні його з ним бідують і озлоблення терплять. Так і в Церкві Святій, яка є домом Бога живого. Дому цього святого Отець і глава є Христос. Якщо Він, на землі живучи, терпів усяке лихо, і озлоблення, і страждання, і так увійшов до слави Своєї, як каже Сам: “Чи не так належало постраждати Христу, щоб увійти до слави Своєї?” (Лк. 24:26), – то і домашні Його, істинні християни, у цьому за Ним слідувати мають, і всяке лихо, яке трапляється, й озлоблення терпіти великодушно, дивлячись на Начальника і Владику свого. Бо Господь, на землі живучи, образ нам показав, як нам жити, і Богу догоджати, і вічного життя досягати. Цьому образу слідували всі святі, ближні Богу і домашні Його, і увійшли в славу, Його стражданням і хворобами знайдену. Так і ми повинні тим шляхом іти, яким Сам Господь наш і святі Його йшли, якщо хочемо з Ним і святими Його прославитися. Треба нареченій з нареченим і тілу з головою страждати, щоб і прославитися разом з головою. Немає іншого шляху до вічного життя і граду святих, окрім шляху вузького, сумного і хресного (Мф. 7:14). Треба неодмінно терпіти з Христом, який терпів, упокоритися з тим, хто упокорився, і хрест нести з тим, хто поніс хрест, щоб і прославитися разом із Прославленим. “Якщо слави від людей шукаєш, – каже великий Макарій вищезгаданий, – і бажаєш поклоніння і шанування, і шукаєш сластолюбного життя: зійшов зі шляху того” (Бесіда 12, гл. 5). Цей випадок і міркування вчить тебе випробовувати себе, якщо хочеш у майбутньому віці мати участь із Ним: чи є ти одним із домашніх Христових і ближніх до Бога, тобто чи є ти сином Церкви, і чи маєш із Ним участь тут. А тому, хто захотів мати з Ним частку в майбутньому віці, треба нині триматися Його вірою і любов’ю і слідувати за Ним терпінням, лагідністю і смиренністю тепер, щоб і в тому віці участь у царстві Його здобути. СХХХ. Бачиш, що гола людина сама себе соромиться, і інші її соромляться і відвертаються. Так і душа, яка не має благодаті Божої, що покриває її. Сатана, ворог наш, як розбійник, оголив нас, сплюндрував з нас одяг благодаті Божої і спасіння. Тому прабатьки наші, які лукавством його оголилися, пізнали наготу свою, яку до падіння свого не бачили, і почали самі себе соромитися, що було доказом і свідченням внутрішнього їхнього оголення. Христос, Син Божий, бачачи нашу наготу, від якої Бог і Ангели Його святі відверталися, зглянувся над нами, прийшов на землю до нас, голих, бідних, убогих і жебраків, прийняв на себе плоть нашу й уподібнився до нас у всьому, крім гріха, щоб нас, голих, забруднених і осквернених, омити Кров’ю Своєю, і одягнути чистим одягом правди Своєї, і так представити чистішим очам Отця Свого Небесного. Цей святий одяг дається вірою кожному в хрещенні. Якщо хто зберігає його, – борючись проти ворогів своїх, які невидимо ополчаються проти нас і хочуть нас знову оголити, сором і ганебність нам перед Богом і Ангелами Його вчинити, – той блаженний, як каже Господь: “Блаженний той, хто не спить, хто береже свій одяг, щоб не ходити йому голим, щоб не побачили ганьби його” (“Одкр.16:15”). Бо, бачачи його вбраним в одежу Єдинородного Сина Свого, пізнає його Отець Небесний, і визнає за Свого, і подасть йому спадщину зі святими обранцями Своїми, і введе в палац слави Своєї. Якщо ж хто недбальством і лінощами загубив ту священну багряницю і тому постане голим перед Богом і Його обраними, то не інше що йому станеться, як сором і ганьба нестерпна, сам себе соромитиметься, бо голий, і Бог з обраними Своїми соромитиметься наготи його, і відверне святі очі Свої від нього, і зречеться його, як не свого. Не бачить цієї наготи грішник засліплений, тому що не має душевних очей відкритими, і тому не соромиться: як сплячий або сліпий не бачить тілесної своєї наготи, чому й сорому не відчуває. Але Боже всевидяче око бачить; бачить і відвертається від такої душі. Побачить і грішник бідний тоді, коли відкриються книжки совісні, і таємні помисли сердець людських у явлення всьому світові приведуться, – побачить, але на крайній свій сором, ганьбу, безчестя і лихо. Якщо соромно нам перед очима небагатьох людей стояти голими, і, не терплячи того, або тікаємо, або прикриваємося, – наскільки нестерпнішим соромом і ганьбою буде для душі перед усім світом, перед ангелами й людьми, обраними Божими, і самим суддею праведним стояти голими, до того ж замурзаними та оскверненими. Неодмінно побажає така душа сховатися в печері, і темряві, і самому пеклі, не терплячи всесвітнього сорому, і ганьби, і гніву праведного Судді, але не зможе. О, наскільки блаженний той, хто цю найтяжчу свою наготу пізнає! Так буде себе соромитися і шукати вірою одягу собі від Христа, Який усякого, хто вірує в Нього і просить у Нього, надає одяг спасіння. Цей випадок вчить нас випробовувати нашу душу, чи не гола вона, і так шукати й просити вірою вбрання їй у Христа, Сина Божого, щоб не з’явитися в день той голими перед Богом і святими Його та не покритися соромом. CXXXI. Бачиш, що срібло, або золото, або мідь, якщо царського образу на собі не має, не годиться до загального вживання і купівлі, і в царську скарбницю не приймається, а відкидається; але тільки ознаменована царським образом монета ходить і всіма приймається. Так і душа: якщо не матиме на собі печатки Небесного Царя, Христа, Сина Божого, що вірою і Святим Духом зображується, негідна буває для суспільства святих і для небесного скарбу не годиться, але викидається геть. Цей випадок вчить тебе з вірою і старанням шукати небесного божественного образу, який є прекрасною прикрасою душ наших і витонченістю, щоб не постраждати тобі, не маючи його, як той покликаний на шлюб, що прийшов без шлюбного вбрання, бо, побачивши його, сказав йому Цар: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі? Він же мовчав. Тоді сказав цар слугам: зв’язавши йому руки й ноги, візьміть його й киньте в темряву безпросвітну” (Мф. 22:12-13). СХХХП. Бачиш, що мертвий між живими не перебуває і не повинен бути між живими, але виноситься з дому і міста і в землю закопується. Так і душа, що померла від гріха: виноситься або навіть вивергається зі спільноти святих, з дому та міста живого Бога, тобто Церкви Святої, “що є домівкою Бога Живого” (1Тим. 3:15). Бо і їй непристойно бути разом із живими, які вірою і любов’ю живуть і служать Богу. Як для тіла життя – душа, так для душі життя – благодать Божа. І як життя тіла пізнається від дій тілесних, наприклад, руху, мови та іншого, так і душевне життя помічається від дій духовних, тобто істинного покаяння, молитви, любові та страху Божого. Випробуй, християнине, від цього випадку душу свою, чи не мертва вона. “Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва”, – каже апостол (Як. 2:20-26). СХХХХШ. Бачиш, що коли живописець хоче написати образ князя, то один перед одним прямо повинен стояти, і віч-на-віч один на одного має дивитись, і тоді живописець напише образ князя, який дивиться на нього; а коли князь відвертається віч-на-віч від живописця, то живописець не може добре зобразити обличчя його та образ, подібний до нього, написати. Такий стан внутрішньої людини, коли образ Божий зображується в ній. Христос, Син Божий, – небесний і премудрий живописець. Він хоче зобразити в душах наших образ Божий, який ми втратили, і жвавість душам надати нашим, і закарбувати прекрасний портрет Небесного Царя. Але хто відвертається від Нього душею і серцем, у тому не може Він справи Своєї звершити. Якщо ж хто звернеться до Нього, і очима віри на Нього дивитиметься, і проситиме того в Нього, то на душі його накреслює й зображає ту божественну благоліпність, живу, нетлінну, і таку, що сяє на віки вічні. Треба нам, улюблений християнине, уперти душевні наші очі на Нього і вірою вдивлятися, щоб і в нас божественна ця краса Ним зобразилася. А якщо хочемо це зробити і бажане здобути, то повинні образ світу цього позаду себе залишити, і так до Нього одного звернутися, дивитися на Нього, любити і наближатися до Нього. Цього з хворобою сердечною бажав божественний апостол галатам, коли вони відпали від Христа, і говорив їм: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, аж поки не зобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Цього бажає і Христос, щоб образ Його святий накреслився й зобразився в душах наших, щоб, бачачи нас, божественним Його образом відбитих, Отець Небесний визнав таких, що подібні до Нього та Єдинородного Сина Свого, і синами Своїми зробив, і так спадок вічного життя подав нам. Для цього настільки різноманітно закликає Він нас, щоб усім серцем звернулися ми до Нього, щоб спромігся Духом Своїм Святим на душах наших зображати образ Свій святий, і так діло спасіння нашого звершувати. Від цього випадку вчимося, християни, що неодмінно мусимо ми від гріха і світу цього відвернути серця і душі наші і звернути до Христа, істинного, небесного і премудрого живописця, Який не мертвий якийсь і земний, а живий, небесний і безсмертний; не на дошках кам’яних, дерев’яних і полотняних, а на скрижалях душевних; не перстом і пензлем, а дією Святого і Животворчого Свого Духа образ зображає; і на Нього з вірою, надією та ревністю дивитися, “доки не зобразиться в нас Христос”, заради нас розіп’ятий. І хоча святого цього образу краса і благоліпність не видима тепер, бо духовна, але з’явиться у воскресінні, за Писанням: ” Спаситель, Господь наш Іісус Христос,… принижене тіло наше перетворить так, що воно буде згідно зі славним тілом Його” (Флп. 3:20-21). Пошукаймо вірою і старанною молитвою, християни, божественної цієї краси, щоб, і дотепер на душах наших зобразившись, з’явилася і на смиренних наших тілах, коли піднімуться вони силою Божою з гробів. Звернімося всім серцем і душею до Христа, і невідступно оком віри дивитимемося, нехай напише і на наших душах образ Свій Духом Святим, живим і животворним. Для цього й у світ прийшов і в наш одягнувся образ, щоб оновити й оживити в нас Свій образ, який сатана лукавством своїм збезчестив, розбестив і погубив. CXXXIV. Бачиш, що коли ворог у місто входить, або розбійник у дім, і хоче розграбувати й спустошити місто або дім, кожен опирається йому, як і чим може. Злі помисли – це вороги наші й розбійники, які входять у домівки душ наших, і хочуть пограбувати скарб, що в них потаємний, і нас самих умертвити й погубити. І хто цим ворогам не чинить опір і їх не умертвляє, той неодмінно сам буде ними умертвлений і згублений. Треба неодмінно одному з супротивних і тих, хто воює, бути переможеним і впасти, а іншому бути переможцем, бо боротьба без того не буває. Повинні й ми, дорогий християнине, на початку самому, щойно відчуємо прихід цих наших ворогів, опиратися їм, міцно замикати й зберігати клітку серця нашого, і закликати на допомогу собі силу всемогутнього Іісуса Христа, Царя нашого, і таким нашим суперникам і кривдникам суду й помсти в Нього просити. “Засуди, Господи, неправедних супротивників моїх, стань до бою з тими, хто бореться зі мною;візьми зброю і щит і стань на допомогу мені” (Пс. 34:1-2 та ін.). Якщо на початку не чинитимемо опір і не відіб’ємо їх, то, увійшовши в дім серця нашого, розорять і спустошать його і нас самих згублять. Ворог, увійшовши в місто, спустошує його і приносить громадянам невтішний плач, або, що гірше того, смерть. Те саме роблять нам злі помисли, якщо їм мужньо не противимося. Тому каже премудрість Божа: “Найбільше, що зберігається, бережи серце твоє” (Притч. 4:23). А щоб зручніше було нам зберегти серце своє, – велить нам зберігати уста, очі й ноги, як далі каже: “Відкинь від себе непокірність уст, і образливі слова віддали від себе. Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай не будуть лукаво підморгувати. Твердо ходи ногами твоїми, і шляхи твої виправляй. Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч; відверни ногу твою від шляху злого” (Притч. 4:24-27). Наскільки шкідливо і згубно відчиняти серце злим помислам, ворогам душевним, настільки душевно-рятівливо відкривати його і давати вхід до нього слову Божому, ще більше, – бажати того треба і намагатися. Бо слово Боже, увійшовши в серце, зробить його місцем премудрості духовної, яка “чиста,… мирна, лагідна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” ( Іак.3:17). CXXXV. Бачиш, що залізо вогнем пом’якшується, і чим більше палиться, тим м’якше буває. Так і людина: від природи всяка людина, як залізо, жорстка; злість гріха серце озлобила і, як залізо, твердою зробила. Тому серце, не оновлене благодаттю Святого Духа, у Святому Письмі називається кам’яним. “Вирву кам’яне серце з плоті їхньої, і дам їм серце тілесне”, – говорить Господь (Єз. 11:19). Тому від природи всяка людина вельми неслухняною і непокірною Богу буває; нічого не можуть слова, погрози і вмовляння, якщо Божа благодать не спонукає: як залізо холодне, яке молотом б’ють, непохитне і незмінно є. Але коли вогонь благодаті Божої торкнеться серця і зігріє, почне пом’якшуватися; і що більше цим небесним вогнем печеться, то більше пом’якшується, червоніє і чистішим робиться. Тоді такий від світу і всього, що в ньому красивого, приємного, веселого і солодкого, відвертається і за ніщо має те, що колись великим і дорогим вважав, і до одного небесного і вічного всім серцем прагне, і на все, що Бог благоволить, найохочіший послух показує. О, як потрібна спокуса для того, щоб досягти такого блаженного стану серця! Бо спокуса: 1) показує нам бідний і жалюгідний стан серця нашого; показує, що в ньому, яка велика злість і жорстокість криється і до чого воно схиляється; і так переконує нас пізнавати свою бідність, окаянство і нікчемність духовну. 2) Переконує шукати спосіб, яким би того позбутися. І не інший який представляється спосіб, як Божа благодать, яка вірою і старанною молитвою отримується. Чим же від природи своєї злої позбутися можемо, як тільки Божою силою, яка як усе може, так може і зле єство змінити і, як вогонь залізо, пом’якшити? 3) Переконує світ залишити й одного Бога шукати, у Якого одного є справжнє й непохитне блаженство. І тому-то на християн стільки бід і напастей у світі цьому знаходить! Бо цим вони, як залізо у вогні, пом’якшуються, і, як золото і срібло в горнилі, спокушаються і сприятливими Богу робляться. Не уникай, улюблений християнине, спокуси і хреста, що від Бога посилається. Якщо покірно і великодушно потерпиш і понесеш його, принесе тобі велику Божу милість. Плоті нашій сумно терпіти, але так внутрішня людина зцілюється і здоров’я отримує. Треба неодмінно “позбуватися старої людини, тобто природного лукавства, якщо хочемо зодягнутися в нову людину” (Кол. 3:9-10), що необхідно для спасіння. CXXXVI. Бачиш, що чоловік, коли з дружиною шлюбом з’єднається, залишає батька, матір, братів, сестер і всіх друзів і до однієї дружини щирою любов’ю долучається. “І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю “, – говорить Боже слово (Мф. 19:5). Чи бачиш, християнине, як природна і плотська любов діє? Усе інше переконує того, хто любить, залишити і приліплюється до одного коханого. Від цього вчися пізнавати, що є любов Божа. Так само той, хто любить Бога, чинить, все позаду себе залишає: честь, славу, багатство і втіху світу цього, які сміттям і гноєм, заради любові Божої, вважає, бо все це для нього мерзенне і смердючою мертвечиною здається. Самого життя свого, якого нічого дорожчого немає для людини, не шкодує. До одного улюбленого свого Скарбу прагне, як полум’я вогняне у висоту; туди зітхання, бажання, думки і серце своє невпинно зводить. Там серцем і розумом перебуває, зволікає і живе, де його улюблений і неоціненний Скарб: “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей приклад вчить нас, християни, що є Божа любов. Багато хто вважає, що любить Бога, але натомість світ цей люблять і так обманюються. Божа любов і любов світу цього разом в одному серці бути не можуть, але одна іншу виганяє. Запитай будь-кого: чи любиш Бога? Ніхто не зречеться, а скаже: як не любити Бога? Кого ж і любити, як не Бога? Але, насправді, себе і світ любить, а не Бога. Правдиве й істинне слово апостольське: “Хто любить світ, той не має в собі любові Отчої” (1Ін. 2:15). Неодмінно, хто що любить, там і серце його. Повинні ми випробовувати себе, чи маємо любов Божу, щоб не спокуситися марнославною і хибною думкою, і благати Бога старанно, щоб Сам Духом Своїм запалив любов цю в серцях наших, щоб не бути ворогами Бога, а не люблячими Бога, як каже апостол: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). CXXXVII. Бачиш, що людина сіє пшеницю або щось інше решетом і то до того, то до іншого краю кидає зерно. Зрозумій, що так само і сатана серця людей, благодаттю Божою згори не відроджених, збурює, і думками життєвих клопотів рухає, і то до тієї, то до іншої, то до третьої метушні кидає їх і прив’язує, щоб, тими клопотами обплутавшись, не могли істинним серцем Бога шукати. Тому буває, що задумують у серцях своїх то про здобуття багатства, то про здобуття честі й слави, то про пристрасть і догоду плоті, то про помсту ворогам, то про будівництво багатих будинків, приготування слуг, карет, коней, про прикрасу вбрання та про все інше, що на землі та у світі цьому дороге, приємне та угодне плоті пристрасній. Усе це сатана вкладає їм у серця, і рухає їх, і пов’язує такими задумами, щоб не могли озирнутися і Бога з вічними благами шукати. Це найвідоміша ознака людини, яка не має віри й любові Божої. І ті християни, які так роблять, тільки зовні вигляд християнства показують, а всередині християнства не мають; і подібні до трун, зовні прикрашених, але всередині сповнених мертвих кісток і смороду. Ці їхні задуми, клопоти й старання суєтні, які тепер у серці мають, з’являться назовні; з’являться в загальне воскресіння, коли прийде Господь, “Який і висвітлить сховане в темряві, і виявить серцеві наміри” (1Кор. 4:5). І ці самі старання будуть викривати їх перед усім світом, що вони в світі цьому світ і плоть свою любили, а не Бога, тимчасового шукали, а не вічного; а святих краса душевна на тілах їхніх з’явиться і прославить їх. І хоча тих, хто перебуває в благодаті Божій, і освічених, спокуса, від ворога буває, і торкається, – то зсередини через злі помисли, то ззовні через злих людей серця їхні торкається, обурює, і за подобою вітру, хвилює, і корабель їхній намагається потопити, але всесильною допомогою Духа Божого укріплюються і твердо стоять надією, як корабель якорем у глибині землі, у людинолюбстві Божому затверджені. Цей випадок і міркування показує тобі, чим відрізняються сини віку цього, тобто ті, що не мають живої віри, від синів світла, або синів Царства Божого; і вчить тебе випробовувати себе, чи маєш ти живу віру. CXXXVIII. Бачиш, що пан, який у себе має дітей і рабів, іншу їжу та одяг дітям, іншу рабам своїм подає. Так робить Господь усіх Бог: іншу їжу та вбрання подає чадам Своїм, іншу – невірним і тим, хто не шанує Його. Що стосується тілесної немочі, зовнішнього стану, і видимого, і того, що підлягає чуттям, – їжа, вбрання і питво вірним і праведним людям те саме подається, що й невірним і грішним; такою самою їжею та питвом укріплюються й таким самим одягом вкриваються і чада світу цього, як і чада Божі. Бо Бог, будучи щедрим і милостивим, усім – праведним і грішним – блага світу цього дарує, “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45). Сонце, місяць, зірки, вогонь, повітря, вода з рибами, земля з худобою і злаками і всім, чим сповнена вона, однаково дані праведним і грішним, тим, що знають Бога і не знають, тим, що шанують і не шанують, з тією лише відмінністю, що праведні отримують блага від Бога, що дає, і знають Подавача, і дякують Благодійникові; грішні ж і беззаконні насичуються благами Божими, але Подателя не знають, не шанують і не дякують Благодійникові. Що ж стосується внутрішнього стану, праведні люди іншу їжу, інше пиття, інший одяг мають, яких грішні, світу цього поневолені, не мають. Благодать Божа, яку всередині себе мають, – їжа святим, якою укріплюються; питво, яким утішаються і тішаться; одяг, яким вірою у Христа одягнені ходять. Христос Син Божий, Іпостасна Божа Премудрість, що вірою в них живе, – їжа, питво й одяг для них. Він їх усередині зміцнює, утішає, тішить, радує й одягає одягом правди Своєї, як написано: “Ті, що їдять мене, ще жадатимуть, і ті, що п’ють мене, ще питимуть” (Сир. 24:23); і ще: “Вода, що дам їй, стане в ній джерелом води, що тече у вічне життя” (Ін. 4:14); і ще: “Усі ви, що охрестилися Христовим хрещенням, Христом зодягнулися” (Гал. 3:27). Помолимося ж, улюблений християнине, Христу Сину Божому. Нехай подасть і нам, грішним, їжу цю, пиття й одяг. Тут скуштувавши від частки їжі цієї, нехай будемо навіки нею рясно насолоджуватися, і, тут одягнувшись душі тим одягом, у приході Його нехай не будемо голими, і перед усім світом не посоромимося.
