Поняття про Божественне Одкровення

Глава І. Шляхи богопізнання

1.Природній і надприродній шляхи богопізнання

Природничо-наукові знання людина здобуває через дослідження природи шляхом спостереження та експерименту, історичні знання набуває через вивчення історичних пам’яток і документів. Яким чином можливо для людини мати знання про Бога? Матеріалістичні вчення пояснюють виникнення віри в Бога спотвореним, фантастичним відображенням у свідомості людини навколишньої дійсності. Однак такого роду теорії не витримують критики. Справді, людина може сприймати дійсність спотворено, наприклад, прийняти канат за змію, але тільки за умови, що їй попередньо відомо, що таке змія. Мешканець Крайньої Півночі, який ніколи не мав справу з цими теплолюбними рептиліями, такої помилки ніколи не зробить. Отже, для того щоб побачити в тому чи іншому природному явищі щось надприродне, необхідно вже попередньо мати поняття про надприродне буття. Тому джерелом нашого знання про Бога може бути тільки Сам Бог. Однак об’єктом пізнавальної діяльності людини може бути тільки той світ, у якому вона існує, Бог же, будучи Творцем цього світу, Сам не є його частиною, але перебуває над усіма (Еф. 4:6). Говорячи філософською мовою, Бог трансцендентний світу¹⁸. Звісно, людина може скласти певне уявлення про Бога і через дослідження тварного світу, бо через розгляд творів завжди можливо дещо дізнатися і про самого художника. Отже, можливе пізнання Бога через красу, гармонію, доцільність, розчинені у світі. По суті, це є не що інше, як природна реакція людської душі, яка, за словами християнського апологета Тертулліана (II-III ст.), за природою є християнкою¹⁹. Таке, опосередковане творінням, пізнання Бога, називається природним богопізнанням.

2.Два шляхи богопізнання

Розрізняють два шляхи природного богопізнання.

а) Шлях космологічного висновку, коли людина через споглядання тварного космосу сходить до розуміння того, що видимий світ має Творця і Промислителя. У Святому Письмі можна знайти чимало свідчень того, що Бога можна пізнати через Його творіння:
“Справді суєтні за природою всі люди, які не мали знання про Бога, які з видимих досконалостей не могли пізнати Сущого, і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця” (Прем. 13:1-2), оскільки “вічна сила Його та Божество, від створення світу, через роздивляння творінь є видимими” (Рим. 1:20).
“Ми ніколи не назвемо мудрецями тих, хто не може і не бажає пізнавати Бога з творінь Його”, – вчить прп. Максим Сповідник²⁰.
За словами свт. Василія Великого, не пізнати Творця зі споглядання світу – значить нічого не бачити в ясний полудень²¹.

б) Шлях самопізнання. Як вчить св. Іоанн Дамаскін (VIII ст.), думка про те, що “Бог є, Він Сам насадив у природі кожного²², знання, що Бог є, нам від природи всеяно” ²³.
Тому, “якщо прислухаєшся до себе, ти не матимеш потреби шукати сліди Творця в устрої всесвіту, але в собі самому, наче в малому якомусь світі, вгледиш велику премудрість свого Творця “²⁴ , говорить свт. Василій Великий.

3.Надприродне пізнання Бога

3.1. Пізнання Бога із Божественного Одкровення

Природне богопізнання являє собою лише початковий і вельми недосконалий спосіб богопізнання, оскільки таке богопізнання, по-перше, може призвести тільки до найзагальніших і невизначених уявлень про Бога як про Творця і Промислителя Всесвіту, а по-друге, можливе тільки за наявності у людини деяких попередніх понять про Бога. Іншими словами, природне богопізнання можливе тільки на підставі надприродного, тобто такого способу богопізнання, коли Бог Сам безпосередньо повідомляє людині деяке знання про Себе. Цей спосіб називається пізнанням із Божественного Одкровення. За визначенням “Просторного Катихизису”, Божественне Одкровення є “те, що Сам Бог відкрив людям, щоб вони могли правильно і спасительно вірити в Нього, і гідно шанувати Його “²⁵.
Саме з Божественного Одкровення “почерпається вчення Православної віри “²⁶.
Особливу увагу слід звернути на слово “спасительно”. Божественне Одкровення має своєю кінцевою метою спасіння людини, тому Бог відкриває нам знання про Себе лише тією мірою, якою це необхідно для нашого спасіння.

3.2. Провозвісники Божественного Одкровення і завершення Одкровення у Христі

Оскільки “через гріховну нечистоту і неміч духа і тіла” не всі здатні спілкуватися з Богом “віч-на-віч”, то й “не всі люди здатні безпосередньо прийняти Одкровення від Бога”. Тому Бог “вжив особливих провісників Об’явлення Свого, які б передали його всім людям, які бажають прийняти його “²⁷.
До числа таких провісників належать Адам, Ной, Авраам, Мойсей і всі старозавітні пророки, які проповідували “початки Одкровення Божого”. Божественне Одкровення – не одноразовий акт, а процес. У старозавітні часи Бог поступово відкривав людям знання про Себе, пристосовуючись до здатності сприйняття дохристиянського людства. У Новому Завіті ми маємо завершення і виконання старозавітного Одкровення в особі Господа Іісуса Христа, втіленого Сина Божого, Котрий у всій необхідній для нашого спасіння “повноті … і досконалості приніс на землю Одкровення Боже “²⁸.

“Бога не бачив ніхто ніколи; Єдинородний Син, що є в надрах Отця, Він явив” (Ін. 1:18); “ніхто не знає Сина, окрім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, і кому Син Хоче відкрити” (Мф. 11:27).

3.3. Універсальний характер новозавітного Одкровення

Одкровення Бога у Христі призначене “для всіх людей, як для всіх потрібне і спасительне “²⁹ , тому що Бог хоче, щоб “усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4).
Незадовго до свого Вознесіння на небо Господь Іісус Христос, посилаючи апостолів на проповідь, каже:

“Отож, ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що я вам наказав, і ось, Я з вами в усі дні аж до кінця віку” (Мф. 28:19-20). Таким чином, у Христі Божественне Одкровення звернене до всіх народів і призначене на всі часи.

3.4. Повнота новозавітного Одкровення

У Христі ми маємо Божественне Одкровення в усій повноті, тому що Господь повідомив нам усе необхідне для спасіння. Старозавітні пророки говорили багаторазово і різноманітно (Євр. 1:1), оскільки кожен з них повідомляв тільки ту малу частину знання про Бога, яка йому особисто відкрилася. Крім того, у Старому Завіті Одкровення було опосередкованим, оскільки кожен із пророків свідчив про те, що йому як людині було відкрито про Бога. У Христі Одкровення не фрагментарне, а цілісне і повне, тому що Христос не просто той, хто щось знає про Бога, а Сам Бог. Це вже не свідчення людини про свій досвід богопізнання – у Христі Сам Бог відкриває нам істину про Себе.
Господь говорив Своїм учням, що Він повідомив їм усе, що чув від Отця (Ін. 15:15). Апостоли, проповідуючи богоодкровенне Христове вчення, сповіщали людям усю волю Божу (Діян. 20:27). Тому після Христа в принципі не може бути дарування нових одкровень або укладення якоїсь третьої угоди, відмінної від Угоди Нової. Будь-хто, хто намагається щось змінити в богоодкровенному вченні Господа Іісуса Христа або зробити деяке додавання до нього, підпадає під анафему ап. Павла:

“Якби навіть ми або Ангел з неба став благовістити вам не те, що ми благовістили вам, нехай буде анафема” (Гал. 1:8).

Глава ІІ. Поняття про Священне Передання та Святе Писання³⁰

Згідно з “Просторим Катехізисом”, двома способами збереження і поширення Божественного Одкровення є Священне Передання і Святе Письмо³¹.

1.Священне Передання

“Під ім’ям Священного Передання  розуміється те, коли істинно віруючі і ті, хто шанує Бога, словом і прикладом передають один одному, і предки нащадкам, вчення віри, закон Божий, таїнства і священні обряди “³².
Саме слово “передання” (грец. paradosis) означає передачу, залишення у спадок. Воно вказує насамперед на саму дію, тобто на процес передачі. Саме в такий спосіб зберігається і поширюється серед людей Божественне Одкровення.
“Я від Самого Господа прийняв те, що й вам передав“ (1Кор. 11:23), каже ап. Павло.

1.1. Святе Письмо про Священне Передання, розуміння Священного Передання у ранньохристиянських авторів

У книгах Нового Завіту слово “передання” позначає не процес передачі, а саме передане, насамперед передане вчення:

“Стійте і тримайте перекази, яких ви навчені або словом, або посланням нашим” (2Сол. 2:15);

“Хвалю вас, браття, що ви все моє пам’ятаєте і тримаєте передання так, як я передав вам” (1Кор. 11:2).
Такий же сенс у це слово вкладають і ранні отці Церкви. Сщмч. Полікарп Смирнський (156) пише “про віддане споконвічно слово “³³, а сщмч. Іриней Ліонський (202) говорить про “передання, що походить від апостолів і зберігається в церквах через спадкоємство пресвітерів”, про “апостольське передання”, про “церковне передання від апостолів “³⁴.
Джерелом Передання є Сам Бог. Господь Іісус Христос у Первосвященницькій молитві говорить, звертаючись до Свого Отця:

“Слова, які Ти дав мені, Я передав їм, і вони прийняли і зрозуміли істинно” (Ін. 17:8).
Згідно з Тертулліаном, вчення віри “церквами прийнято від апостолів, апостолами від Іісуса Христа, Іісусом Христом від Бога “³⁵.
Таким чином, Передання за своїм змістом повністю збігається зі змістом апостольської проповіді³⁶ і, отже, являє собою богоодкровенне вчення, у всій повноті відкрите у Христі.

1.2. Божественне Одкровення

Хоча в Новому Завіті (2Сол. 2:15) і в творіннях свв. отців³⁷ іноді говориться про “перекази” у множині, Передання не можна розглядати як сукупність окремих істин віри, різних за своїм змістом.
Принципом єдності Передання є Божественне Одкровення, яким зумовлена як зовнішня, формальна єдність Передання з погляду його походження, так і внутрішня єдність з боку його предмета і змісту. Мета Божественного Одкровення не зводиться до повідомлення людям окремих віровчительних, повчальних, історичних, канонічних і так далі істин, головна мета – в тому, щоб усі увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його (Ін. 20:31). Першою і центральною істиною Передання є таємниця Одкровення Бога в Іісусі Христі та спасіння через Нього людського роду. Ця таємниця, прихована від віків і родів, нині ж відкрита святим (Кол. 1:26), виступає в Переказі як джерело і підстава його внутрішньої єдності³⁸.

1.3. Три рівні Священного Передання

Священне Передання не може бути зведене до деякого спадкоємно переданого вчення або до набору матеріальних пам’яток, у яких це вчення зафіксовано. Передання є чимось більшим, ніж просто передача інформації. Передання говорить нам про Бога, про богопізнання. Але подібне, як зазначав ще Платон, пізнається подібним, і щоб розуміти те, що власне передається у Переданні, попередньо необхідно мати певне уявлення і про Бога, і про богопізнання, інакше кажучи, мати особистий досвід богоспілкування. Протопресвітер Іоанн Мейєндорф (+ 1992) стверджує, що:

“Передання є безперервна послідовність не тільки ідей, а й досвіду. Вона передбачає не тільки інтелектуальну узгодженість, а й живе спілкування на шляхах осягнення істини “³⁹.

“Наслідуйте мене, як я Христа” (1Кор. 4:16), закликає коринфських християн ап. Павло. Таким чином, поняття “Передання” включає в себе не тільки букву вчення, передану словом, а й досвід духовного життя відповідно до цього вчення, який може бути переданий тільки особистим прикладом.
Однак Господь Іісус Христос не тільки передав учням богоодкровенне вчення, не тільки явив їм приклад Свого життя і повідомив досвід життя в Бозі. Він також повелів їм прийняти Духа Святого, силу благодаті, яка єдино відкриває шлях до розуміння Божественної істини.
“Ви приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками” (Діян. 1:8), сказав Господь учням перед Своїм Вознесінням. Вчення Господа Іісуса Христа осягається тільки у світлі Божественної благодаті, і сам досвід життя у Христі є досвід благодатний.
“Священне Передання це не підсумок абстрактних знань, що передається для запам’ятовування. Передається жива істина для засвоєння живим серцем. Це можливо за благодатної допомоги, інакше кажучи, за нового приватного богоодкровення “⁴⁰.
Ап. Павло стверджує, що:

“Ніхто не може назвати Іісуса Христа Господом, як тільки Духом Святим” (1Кор. 12:3). Отже, навіть істинно сповідувати Іісуса Христа своїм Господом може тільки той, на чиє серце попередньо впливав Святий Дух. Тому, за словами свт. Філарета Московського, “Священне Передання – це не тільки видиме і словесне передання вчень, правил, постанов соборів, обрядів, а й також і невидиме та дієве повідомлення благодаті й освячення” ⁴1.

Таким чином, у єдиному і нерозривному потоці Передання можна розрізняти три рівні того, що передається:
а) передача богоодкровенного вчення і тих історичних пам’яток, у яких це вчення укладено;
б) передача досвіду духовного життя, який передається особистим прикладом, відповідно до богоодкровенного вчення;
в) передача благодатного освячення, здійснювана, перш за все, за допомогою церковних таїнств.
“Священне Передання – це не тільки зібрання безлічі письмових документів, це передача життя і досвіду всієї Церкви, натхненної і веденої Святим Духом”⁴

2.Про Святе Письмо зокрема

2.1. Поняття про Святе Письмо. Біблія

Найменування Священне або Божественне Писання взяте із самого Святого Письма. Ап. Павло писав своєму учневі Тимофію: “ти з дитинства знаєш священні писання” (2Тим. 3:15).
За визначенням “Просторного Катехізису”, Священним Писанням називаються “книги, написані Духом Божим через освячених від Бога людей, які називаються Пророками й Апостолами. Звичайно ці книги називаються Біблією “⁴3.
Звідки походить ця назва? Приблизно за 20 км на північ від м. Бейрута на середземноморському узбережжі розташоване невелике нині арабське, у минулому фінікійське, місто Жибел. У Святому Письмі воно згадується під назвою Гевал (Єз. 27:9). Греки називали це портове місто “Біблос”. Оскільки через цей порт до Греції доставляли письмовий матеріал, саме слово “біблос (biblos)” стало у греків означати книгу. “Біблія (biblia)” – це множина від biblos. Таким чином, буквальне значення слова “Біблія” – “книги “⁴⁴. Слово biblos; у грецькій мові середнього роду. Згодом слово biblia (мн. ч., ср. р.) “перетворилося на слово однини жіночого роду, почало писатися з великої літери і застосовуватися винятково до Священного Писання, ставши його свого роду власним ім’ям: Біблія. У цій якості воно перейшло в усі мови світу. Воно хоче показати, що Святе Письмо є книгою за перевагою, тобто перевершує за своїм значенням усі інші книги завдяки своєму Божественному походженню і змісту. Разом з тим, воно підкреслює і його істотну єдність: незважаючи на те, що до його складу входять численні книги найрізноманітнішого характеру і змісту, воно, тим не менш, є єдиним цілим завдяки тому, що всі різнорідні елементи, які увійшли до його складу, містять розкриття однієї й тієї самої основної істини: істини про Бога, що відкривається у світі і будує наше спасіння “⁴.

2.2. Богодухновенність Святого Письма

Відмінною видовою ознакою книг Святого Письма є їхня богонатхненність (2Тим. 3:16), тобто єдиним справжнім автором цих книг є Сам Бог.
Необхідно сказати кілька слів про неправильне розуміння богодухновенності. Іноді богодухновенність розуміється суто негативно. Справа написання священних книг цілком засвоюється людині, а дія Духа Святого обмежується лише тим, що Він гарантовано оберігає автора від можливих єретичних помилок. Фактично таке розуміння веде до заперечення богодухновенності як такої, бо з боку свого змісту священні книги виявляються творами суто людськими, а діяльність Святого Духа зводиться до свого роду духовної цензури, що “не пропускає” жодних неправдивих думок.
Протилежна крайність виражається в запереченні за людиною взагалі будь-якої свободи, і автори священних книг розглядаються як якісь автомати, які механічно виконують волю Божества, що всеціло володіє ними. Звичайно, Бог надихає авторів священних книг, вкладає в їхню свідомість певний догматичний і моральний зміст, але особиста самостійність людини при цьому не усувається. Створення священних книг – творчий процес, що вимагає від людини напруженої інтелектуальної праці. Щоб переконатися в цьому, достатньо звернутися до перших віршів Євангелія від Луки (Лк. 1:1-3). Біблійні книги значно різняться і за стилем, і за мовою, передаючи яскраві індивідуальні особливості їхніх авторів.
Дати вичерпне визначення богодухновенності видається практично неможливим. Постараємося пояснити сенс цього поняття за допомогою прикладу. Чому книги Святого Письма ми називаємо богодухновенними, тоді як іншим вартим поваги писанням, наприклад, творінням свв. отців або гімнографічним творам, відмовляємо в цьому праві, хоча часто вони також були створені людьми, сповненими Святого Духа? Відмінність книг Святого Письма від інших творів частково можна висловити за допомогою таких понять, як авторство і співавторство. У творіннях свв. отців або в богослужбових гімнах як автор, суб’єкт творчості, виступає людина, а Бог лише надихає людину, допомагає їй. У разі створення священних книг справжнім автором є Сам Бог, Він визначає їхній догматичний і моральний зміст, а людина лише втілює, втім не автоматично, а творчо, задум Божий, виступаючи в ролі співавтора.
Під час вивчення Святого Письма необхідно мати на увазі, що Святе Письмо має два боки – Божественний і людський. Божественна сторона полягає в тому, що Святе Письмо містить у собі Богоодкровенну Істину. Сторона ж людська – в тому, що ця вічна, незмінна Істина виражена мовою людей певної епохи, які належали до певної культури, тому біблійні книги відображають космологічні, природничо-наукові, історичні уявлення людей епохи їхнього створення. Говорячи, що Святе Письмо містить незмінну Одкровенну Богоодкровенну Істину, необхідно чітко розуміти, що це твердження стосується лише віровірних і повчальних істин, але зовсім не означає непогрішність Біблії з погляду наук природничих та історичних.

2.3. Канон Святого Письма

Слово “канон (kanonos)” грецькою буквально означає “очерет”. У давнину з очерету робили мірні палиці, які використовували під час землемірних робіт. Згодом це слово стало позначати взагалі норму, міру, стандарт. У Церкві канонами називають правила, що регулюють життя церковної організації⁴. Стосовно Святого Письма каноном називається офіційно прийнятий Церквою список книг, які Церква визнає богодухновенними. Ці книги називаються канонічними.
“Церква, керована Святим Духом, особливо виділила ці книги в абсолютно окрему збірку, яку вона затвердила і запропонувала віруючим як книги, що містять зразок істинної віри і благочестя, придатний на всі часи. До канону Святого Письма не можна додати нових книг і також не можна від нього чогось відняти “⁴.
Залежно від часу написання книги Святого Письма поділяються на “два відділення”.
“Ті Священні Книги, які написані до Різдва Христового, називаються Книгами Старого Завіту, а ті, які написані після Різдва Христового, називаються книгами Нового Завіту “⁴.
Слово “завіт” (євр.) означає насамперед “контракт, договір, союз”. Але оскільки обітниці Божі були звернені до майбутнього й Ізраїль мав успадкувати пов’язані з ними блага, то грецькою мовою це слово переклали як diatheke, тобто “завіт, або завіт “⁴.
Початком, що сполучає обидва Завіти в єдине і нерозривне ціле, є особистість Господа Іісуса Христа.
“І Старий, і Новий Завіти сприймаються Церквою через Іісуса Христа…, тому що вони ведуть до Нього, говорять про Нього і в Ньому знаходять своє виконання “50.

2.3.1. Святі Книги Старого Завіту

 Старий Завіт є “давній союз Бога з людиною”, сутність якого полягає “в тому, що Бог обіцяв людям Божественного Спасителя і готував їх до прийняття Його через поступові одкровення, через пророцтва й перетворення” 51.
Ап. Павло свідчить про богонатхненну гідність старозавітних книг:

“Усе Писання богодухновенне, корисне для повчання, для викриття, для виправлення, для настанови в праведності” (2Тим. 3:16). А ап. Петро каже, що “жодного пророцтва в Писанні не можна вирішити самому собою. Бо ніколи пророцтво не було вимовлене з волі людської, але виголошували його святі Божі люди, будучи спонукувані Духом Святим” (2Пет. 1:20-21).

Саме найменування “Старий Завіт” введено у вжиток св. ап. Павлом (Євр. 8:13). Канон книг Старого Завіту “Християнська Церква прийняла… від Старозавітної Церкви Єврейської” 52.
Хоча канон книг Старого Завіту остаточно було затверджено на Лаодикійському Соборі 364 р. і Карфагенському Соборі 397 р., фактично Церква користувалася старозавітним каноном у його теперішньому вигляді з найдавніших часів. Так, свт. Мелітон Сардійський у Листі до Анесімія, датованому приблизно 170 р., уже наводить список книг Старого Завіту, який майже повністю збігається із затвердженим у IV столітті53.

Книги Старого Завіту “можна розділити на чотири наступні розряди”:
а) “Книги законоположні, які становлять головну основу Старого Завіту”.
До них належать книги: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення Закону.
Сам Ісус Христос дає цим книгам загальне найменування “Закону Мойсеєва” (Лк. 24:44).
б) Книги історичні, “які містять переважно історію благочестя”: Ісуса Навина, Суддів, Рут, Царств, Паралипоменон, Ездри, Неємії та Естер.
в) Книги повчальні, “які містять вчення благочестя”: книга Йова, Псалтир, Притчі Соломона, Еклезіаст, Пісня пісень.
г) Книги пророчі, “які містять пророцтва або пророцтва про майбутнє, і особливо про Іісуса Христа”: книги великих пророків Ісаї, Єремії, Єзикіїля і Даниїла, а також книги дванадцяти малих пророків Осії, Іоіла, Амоса, Авдія, Іони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Агдея, Захарії, Малахії54.

Православна Церква у виданнях Біблії поміщає у складі Старого Завіту кілька неканонічних книжок: 1-ша, 2-га і 3-тя Маккавейські, 2-га і 3-тя Єздри, Товита, Варуха, Юдиф, книга Премудрості Соломона, книга Премудрості Іісуса, Сина Сирахова

. Неканонічні книги рекомендуються Церквою для повчального читання і користуються великим віро- і повчальним авторитетом. За словами свт. Афанасія Великого, ці книги “призначені Отцями для читання тим, хто вступає до Церкви “55.
Формальною ознакою, що відрізняє неканонічні книги від канонічних, є мова, якою ці книги дійшли до нас. Усі канонічні книги Старого Завіту збереглися давньоєврейською мовою, тоді як книги неканонічні дійшли до нас мовою грецькою, за винятком 3-ої книги Ездри, що збереглася в латинському перекладі.
У III ст. до Р. X. більшу частину книг Старого Завіту було перекладено з давньоєврейської мови грецькою на вимогу єгипетського царя Філадельфа Птолемея. За переказами, переклад був виконаний сімдесятьма єврейськими тлумачами, тому грецький переклад Старого Завіту дістав назву “Септуагіанта”, Православна Церква засвоює грецькому тексту Старого Завіту авторитет не менший, ніж тексту давньоєврейському. Користуючись старозавітними книгами, Церква спирається рівною мірою і на давньоєврейський, і на грецький текст. У кожному конкретному випадку перевагу віддають тексту, який більше відповідає церковному вченню56.

2.3.2. Святі книги Нового Завіту

Новий Завіт є “новий союз Бога з людьми”, сутність якого полягає “в тому, що Бог справді дарував людям Божественного Спасителя, Єдинородного Сина Свого, Іісуса Христа “57.
Саме найменування “Новий Завіт” уперше трапляється в Єр. 31:31, де Бог говорить через пророка, що колись Він укладе “з домом Ізраїля і з домом Іуди” новий союз, відмінний від завіту, укладеного через Мойсея. Це пророцтво справдилося на Таємній Вечері, коли Господь Іісус Христос назвав новий союз із людьми, встановлений у Його Крові, “Новою Угодою” (Мф. 26:28). Ап. Павло іменує Іісуса Христа заступником нової угоди (Євр. 9:15).
Про богонатхненну гідність книг Нового Заповіту, зокрема, Павлових послань, свідчить ап. Петро, коли називає послання ап. Павла Писаннями (2Пет. 3:16). Слово “писання” (graphe) вже в апостольський період було технічним терміном для позначення саме священних богодухновенних книг58.
Священні книги Нового Завіту зі значним ступенем умовності також можна розділити на:
а) книги законоположні, що “переважно становлять основу Нового Завіту”.
“Цим ім’ям справедливо можна назвати Євангеліє, яке складають чотири книги Євангелістів: Матвія, Марка, Луки та Іоанна”.
Саме слово “Євангеліє (euangeliov) є грецьке, і значить Благовістя, тобто добру звістку, або радісну звістку”. Тому, “що для людей не може бути кращої і радіснішої звістки, як звістка про Божественного Спасителя, і про вічне спасіння”.
б) книга історична, а “саме книга Діянь Святих Апостолів”. Грецьке слово “апостол” (apostols) означає посланник.
в) книги учительні: сім Соборних Послань: (Якова, 1-е і 2-е Петра, 1-е, 2-е, 3-е Іоанна, Іуди) і чотирнадцять Послань Апостола Павла (до Римлян, 1-е і 2-е до Коринтян, до Галатів, до Ефесян, до Філіпіян, до Колосян, 1-е і 2-е до Фесалонікійців, 1-е і 2-е до Тимофія, до Тита, до Филимона і до Євреїв).
г) книга пророча: Апокаліпсис, що містить у собі “таємниче зображення майбутньої долі Церкви Христової і всього світу “59.
Грецьке слово “апокаліпсис” (apokalypsis) у перекладі означає “одкровення”.
Усі книги Нового Завіту написані олександрійським діалектом давньогрецької мови – койне (koini).
Канон книг Нового Завіту сформувався не відразу. Новозавітні книги, які згодом увійшли до канону, були написані між 40 і 100 роками за Р. X. Однак поряд із ними в перші століття історичного буття Церкви існувало безліч інших книг, які претендували на місце в новозавітному каноні. Хоча в загальних рисах канон Нового Завіту склався вже до середини II століття60, щодо деяких книг (Якова, Іуди, 2 Петра, 2 і 3 Іоанна, Євреїв, Апокаліпсису) довгий час зберігався сумнів. Водночас до канону іноді включали книги, які потім були з нього виключені: “Дідахе”, “Пастир” Єрми, Послання Варнави, Послання Климента Римського до Коринфян тощо. У теперішньому вигляді новозавітний канон остаточно було затверджено на помісних соборах у IV столітті: Іппонському Соборі 393 р. і Карфагенському Соборі 397 р.61. Більшість книг, не визнаних Церквою як богодухновенне писання, було відкинуто як такі, що вийшли з середовища єретиків, їх називають апокрифічними. Деякі книги, хоча і не були визнані богодухновенними і не входять до канону, тим не менш, рекомендуються Церквою для повчального читання, наприклад, протоєвангеліє Якова, євангеліє від Никодима, “Пастир” Єрми та ін.

2.4. Ознаки того що Святе Письмо є істинне слово Боже

” Просторний Катехізис” вказує п’ять таких ознак62:
а) “Висота цього вчення, яка свідчить, що воно не могло бути винайдене розумом людським”.
б) “Чистота цього вчення, що показує, що воно походить від найчистішого розуму Божого”. Порівняльний аналіз християнського Одкровення і стародавніх релігій та філософій переконує в тому, що християнське віро- і моралістичне вчення не могло виникнути природним шляхом, не могло розвинутися ні з язичницьких релігій і філософій, ні навіть із богоодкровенної релігії Старого Завіту. Так, жодна природна філософія не змогла піднестися до вчення про Бога Трійцю або про Боговтілення, у жодній язичницькій релігії немає вчення про любов до ворогів. Між християнським вченням і духовним досвідом дохристиянського людства немає плавного переходу, між ними – розрив, який можна пояснити тільки безпосереднім втручанням Бога, новим етапом Божественного Одкровення.
в) “Пророцтва”.
Передбачити події майбутнього з певним ступенем ймовірності може будь-яка людина, що володіє науковими знаннями, життєвим досвідом та інтуїцією. Однак біблійні пророцтва незрівнянно перевершують природний рівень людських знань, це не прогноз, не вказівка тенденцій розвитку, а пророцтво абсолютно випадкових конкретних подій, неповторних у досвіді.
За способом свого проголошення біблійні пророцтва різко відрізняються від пророцтв, з якими ми зустрічаємося у світі язичницькому. Останні мають своїм джерелом світ занепалих духів. Слід зазначити п’ять основних відмінностей:
1) Біблійні пророки завжди пророкують не від свого імені, але від імені Бога, відчувають себе органами Божими.
“Дух Господній говорить у мені, і слово Його на язиці у мене” (2Сам. 23:2), – вигукує цар і пророк Давид.
2) Біблійним пророцтвам не передують жодні приготування у вигляді здійснення тих чи інших обрядів, ритуалів, медитацій, необхідних для встановлення контакту зі світом занепалих духів, як, наприклад, на спіритичних сеансах.
3) Біблійні пророки, пророкуючи, повністю зберігають свою свідомість, не впадаючи в стан трансу, подібно до шаманів або стародавніх піфій.
4) Біблійні пророцтва мають конкретний, визначений характер і позбавлені будь-якої двозначності.
5) Діяльність біблійних пророків несумісна з жодною особистою користю. Відчуваючи себе служителями одного тільки Бога, пророки змушені пророкувати навіть на шкоду собі, як, наприклад, пророк Єремія, коли він пророкував руйнування Єрусалима і полон богообраного народу.
Звісно, пророцтва, виконання яких перебуває в хронологічних рамках біблійної історії, не можуть переконати людину скептично налаштовану. Тому з апологетичного погляду найбільший інтерес становлять пророцтва, що справдилися значно пізніше, ніж був написаний Новий Завіт, як-от безповоротна загибель галілейських міст, засуджених Спасителем (Мф. 11:21-24). Протестантський біблеїст Дж. Макдауелл у своїй книзі “Незаперечні свідчення” докладно розглядає низку біблійних пророцтв, які справдилися в найдрібніших подробицях, причому виконання цих пророцтв від часу їхнього проголошення віддалене деколи століттями і навіть тисячоліттями63.
г) “Чудеса”. “Просторий Катехізис” називає чудесами “справи, які не можуть бути зроблені ні силою, ні мистецтвом людським, але тільки Всемогутньою силою Божою “64.
Чудеса не є порушенням законів природи, Бог не руйнує те, що Сам створив, і те, що Сам встановив, але перемагання природних законів силою, незрівнянно більшою, ніж самі ці закони:
“Бог хоче і, перемагається єства чин“65

Опис у будь-якій книзі чудес сам по собі, природно, не може переконати в її богонатхненній гідності. Однак у Біблії, особливо в Новому Завіті, вражає не сам опис чудес, а ставлення до них, те місце, яке відводиться чудесам у біблійній розповіді. У ставленні до чудес виявляється принципова різниця між Біблією і язичницькими міфами, “священними книгами” інших народів. У язичництві в описі чудес знаходить вихід релігійна фантазія, чудеса тут позбавлені внутрішнього сенсу, вони самодостатні, їхнє призначення – здивувати, вразити уяву людини. У язичництві чудеса є засобом переконання або, краще сказати, засобом примусу до віри. Відмовившись зійти з Хреста, коли це пропонували Йому юдеї (Мф. 27:40-42), Господь відкинув чудо як засіб переконання. Чудеса Христові – не примусові докази, а свідоцтва, які, будучи звернені до серця і совісті людини, не знищують її внутрішньої свободи: “діла, що Отець дав Мені звершити, самі ці діла, що їх Я чиню, свідчать про Мене” (Ін. 5:36).

У Святому Письмі чудеса не мають самодостатнього значення і не відбуваються заради них самих. Для позначення чудесних подій у Святому Письмі використовуються два слова:
а) знамення

“Рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому…” (Мф. 12:39);
“Яке покажеш знамення, щоб ми увірували?” (Ін. 6:30)
Слово “знамення” означає, що чудесні дії сповнені внутрішнього сенсу, переслідують певні релігійні цілі, мають повчальне значення. Чудо завжди є деяким одкровенням. Наприклад, чудо Преображення Спасителя є одкровенням про Його Божественну гідність.

б) сили
“Якби в Тирі та Сидоні були явлені сили, явлені у вас, то давно б вони в тлінні та попелі покаялися” (Мф. 11:12);

“Апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Іісуса Христа” (Діян. 4:33). Слово “сили” вказує на те, що дійсна причина чудесних подій лежить поза природними законами природи, що чудеса – це прояв сили Божої. Тому зіткнення з дивом завжди є долученням до Божественної дії. З цієї причини чудеса Спасителя, наприклад, зцілення, не тільки звільняли недужих від фізичних хвороб, але зазвичай мали своїм наслідком також і благодатний вплив на їхні душі.
Таким чином, для Священного Писання важливий не сам факт дива, а його зміст, внутрішній зміст, бо кожне диво є одкровення Боже, явлення Царства Божого, що прийшло в силі (Мк. 9:1).
5) “Могутня дія цього вчення не серця людські, властива тільки Божій силі” 66.
Можливо, це найпереконливіше свідчення про богонатхненну гідність Священного Писання, бо величезна кількість людей різних національностей, різного звання, освіти і стану під впливом Слова Божого найрішучішим чином змінили своє життя, цілком присвятивши себе служінню Богові.

2.5. Правила читання Святого Письма

“Просторний Катехізис” вказує три основні правила, яких необхідно дотримуватися під час читання священних книг67.
а) “Повинно читати його з благоговінням, як слово Боже, і з молитвою про розуміння його”. Для правильного розуміння Святого Письма необхідна довіра до того, що Господь хотів відкрити нам у Своєму слові. Крім того, необхідна молитва, оскільки одного природного людського розуму недостатньо для проникнення в сенс Писання, для цього необхідна допомога згори. Прп. Ісаак Сирин (VI-VII ст.) навчає: “Ніколи не наближайся до слів таїнства, які містяться в Писанні, без того, щоб помолитися і попросити допомоги в Бога, але говори: Господи, дай мені відчути могутність Писання. Вважай молитву ключем, що відкриває його справжній сенс” 68.
Особливо корисно слухати Святе Письмо в храмі, оскільки тут читання Слова Божого пов’язане з церковною молитвою, а саме слухання Святого Письма передує особливій молитві, у якій просять у Бога відчинення нашого розуму для розуміння Писання. Читання Слова Божого розглядається Церквою як один із способів богоспілкування. “Благоговійне читання Святого Письма не тільки дає нам знання про Бога, але, почасти, знання Самого Бога, деякою мірою долучаючи нас до Нього “69;
б) “Повинно читати його з благоговінням, як слово Боже, для нашої настанови у вірі та спонукання до добрих справ”.
Іншими словами, читання Святого Письма є для нас дієвим у тому разі, якщо, читаючи Письмо, ми ставимо перед собою саме духовні завдання, не переслідуючи якихось сторонніх цілей, як-от: здача іспиту, складання проповіді чи статті, розширення кругозору тощо.
в) “Розуміти воно повинно згідно з поясненням Православної Церкви і Святих Отців”. “Церква знає безліч святих, які, будучи богословами і духовними вчителями, захищали і пояснювали православну віру. Вони називаються Святими Отцями Церкви, а їхнє вчення називається святоотцівським… Усі Святі Отці… поєднували блискучий розум із чистотою душі та праведністю життя, що й робило їх справді Святими Отцями Церкви “70.
Чому Святе Письмо слід розуміти згідно з поясненнями свв. отців Православної Церкви? Нині, особливо в протестантському середовищі, поширена думка, згідно з якою існує якийсь чистий сенс Святого Письма. Для осягнення цього сенсу необхідно під час тлумачення Писання відмовитися від усяких зовнішніх авторитетів і прагнути до буквального, незамутненого розуміння біблійного тексту. Але саме про небезпеку такого самочинного і спрощеного тлумачення Святого Письма багаторазово попереджали свв. отці. Свт. Григорій Ніський писав: “Тлумачення написаного, що видається з першого погляду, якщо його не буде зрозуміло в належному розумінні, часто справляє протилежне до життя, яке являється Духом”. Тому треба “благоговіти перед достовірністю тих, хто засвідчений Святим Духом, перебувати в межах їхнього вчення і знання “71.
Насправді жодного чистого сенсу Святого Письма не існує, кожна людина розуміє все, зокрема й Святе Письмо, у свою міру, що визначається духовним віком людини, її життєвим досвідом і загальним рівнем культури. Будь-яке сприйняття і розуміння завжди суб’єктивне. Можна сказати, що розуміти й інтерпретувати – це одне й те саме. Зрозуміти – це і означає витлумачити в прийнятний для себе спосіб. Тому питання не в тому, тлумачити чи не тлумачити, інтерпретувати чи не інтерпретувати, а в тому, на підставі яких критеріїв це робити: чи покласти в основу нашого розуміння Біблії тлумачення вчителів, святість яких засвідчена Церквою, чи довіритися сумнівним думкам проповідників, які суперечать одне одному72.
Але яким чином відрізнити справжнє вчення свв. отців, що має авторитет, від приватних думок тих чи інших отців, які можуть бути і помилковими? Для цього існує спеціальне поняття: “згода отців” (consensus patrum). У свято-отцівському вченні приймається тільки та частина його, щодо якої є одностайна думка всіх або принаймні значної більшості свв. отців. З принципових питань догматичного характеру істотних розбіжностей у свв. отців практично не буває.
“Отець не протиборствує отцям, бо всі вони були спільниками Єдиного Духа Святого “73, – писав св. Іоанн Дамаскін.
Згода отців з того чи іншого питання є богословською думкою, з якою необхідно рахуватися, якщо бажаєш залишитися вірним вченню Церкви. Блж. Августин попереджає:
“Хто відступає від одностайної згоди Отців, той відступає від усієї Церкви “74. П’ято-Шостий Трулльський Собор 691-692 рр. своїм 19-м правилом постановив: “якщо буде досліджуване слово Писання, то не інакше нехай пояснюють його, хіба що так, як виклали світила і вчителі Церкви у своїх писаннях “75.

3.Відношення Святого Письма до Священного Передання

3.1. Порівняльна давнина Священного Передання і Святого Письма

Очевидно, що Священне Предання давніше, ніж Святе Письмо, Предання є “найдавніший і первісний спосіб поширення Одкровення Божого…”. Від Адама до Мойсея не було Священних Книг. Сам Господь наш Іісус Христос Божественне вчення Своє і встановлення передав учням Своїм словом і прикладом, а не книгою. У той самий спосіб спочатку й Апостоли поширювали віру й утверджували Церкву Христову “76.

У період формування новозавітного канону Священне Передання було авторизуючим свідченням про гідність тієї чи іншої книги. З безлічі книг, які претендували на місце в каноні, Церква лише деякі визнала богодухновенними, а інші відкинула як не справжні. Критерієм, на підставі якого здійснювався вибір, було саме Священне Передання. Таким чином, Святе Письмо “не є першим джерелом знання про Бога ні хронологічно, ні логічно (бо Церква, керована Духом Святим, встановлює канон Священного Писання і затверджує його). Цим розкривається вся неспроможність протестантів і сектантів, які відкидають авторитет Церкви та її передання і стверджуються на одному Писанні… Святе Письмо не є ні єдиним, ні самодостатнім джерелом богопізнання “77.

3.2. Священне Передання і Святе Письмо як два самостійні джерела віровчення (латинська схема)

Чи є Святе Письмо самостійним, відмінним від Передання способом збереження і поширення Божественного Одкровення і джерелом віровчення, або ж Святе Письмо входить до складу Передання? У другому випадку постає питання про місце Святого Письма в структурі Священного Передання.
У руській богословській науці XIX – поч. XX ст. загальноприйнятою була думка, згідно з якою Святе Письмо і Священне Передання являють собою два самостійні, різні способи збереження і поширення Божественного Одкровення, два джерела віровчення, які взаємно доповнюють одне одного. Суть цієї думки зводиться до такої богословсько-історичної схеми. Частина богоодкровенного вчення, отриманого Церквою від апостолів, ще в апостольський період історичного буття Церкви була укладена в книги Святого Письма. Інша частина, що не ввійшла в Писання, передавалася шляхом усної проповіді і була зафіксована пізніше, вже в післяапостольську епоху. Вона-то і становить зміст власне Священного Передання. Цю латинську концепцію, сформульовану в період контрреформації, у XVI-XVII ст. засвоїло і православне богослов’я. Подолання цього погляду на співвідношення Писання і Передання в православному богослов’ї починається тільки з середини XX століття. У “Просторому Катехізисі” позиція з цього питання визначена недостатньо чітко. Про Святе Письмо і Священне Передання тут ідеться як про різні способи розповсюдження і збереження Одкровення, але водночас прямо не стверджується, що Писання і Передання є двома різними джерелами віровчення78.
Погляд на Святе Письмо і Священне Передання як на два джерела віровчення, що взаємно доповнюють одне одного, породжує низку важковирішуваних питань. У такому разі слід визнати, що ні Писання, ні Передання не містять у собі всю повноту богоодкровенної істини, але лише деяку частину її. Однак таке уявлення перебуває в повному протиріччі з вченням Стародавньої Церкви, яка вважала, що Святе Письмо містить у собі все необхідне для віри та благочестя.

“Я схиляюся перед повнотою Писання “79, писав Тертулліан, а свт. Афанасій Великий вважав, що Писання “достатньо саме по собі для розрізнення Істини “80. Але якщо Святе Письмо володіє такою повнотою, що воно одне саме по собі достатнє для розрізнення Істини, то чи не логічно в такому разі відкинути віронавчальний авторитет Переказу на користь Писання? Саме таким чином і вчинили в XVI столітті протестанти. Однак ця думка не знаходить ані найменшого підтвердження ні в самому Святому Письмі, яке закликає тримати і зберігати Передання (1Кор. 11:2; 2Сол. 2:15; 1Тим. 6:20), ні у вченні Стародавньої Церкви.

3.3. Святе Письмо як форма Священного Передання

Сутність зміни поглядів на співвідношення Писання і Передання, що відбулася в православному богослов’ї в середині XX ст., полягає в тому, що Святе Письмо стало розглядатися не як самостійне, незалежне джерело віровчення і навіть не як частина Передання, а як одна з його форм. “Передання об’єднує собою все життя Церкви настільки, що і саме Святе Письмо є лише однією з форм його… Святе Письмо не глибше і не важливіше за Священне Передання, як сказано вище, але одна з його форм… “81.

3.4. Другі форми Священного Передання

Спочатку Священне Передання існувало у формі усної апостольської проповіді, на підставі якої і було створено Святе Письмо. Однак Святе Письмо ніколи не було єдиною формою, в якій втілилося богоодкровенне вчення, йому передували, а потім поряд із ними співіснували ще принаймні дві форми: правило віри (regula fidei) і богослужбово-литургійна практика Церкви, літургійний переказ. Пізніше з’явилися й інші форми, в які вбралося Священне Передання. З них найбільше значення для нас мають творіння свв. отців і вчителів Церкви82.

3.4.1. Правило віри

Правило віри, історично пов’язане зі звершенням таїнства хрещення, від початку було загальним вираженням самосвідомості Церкви в області віри.
Вказівки на існування в Церкві такого Правила містяться в Новому Завіті. Ап. Павло закликає християн твердо триматися сповідання нашого (Євр. 4:14) і нагадує своєму учневі Тимофію про добре сповідання, яке Тимофій сповідував перед багатьма свідками (1Тим. 6:12).

Тертулліан стверджує, що ” Іісус Христос усім народам дав точне і незмінне Правило віри, якому весь світ зобов’язаний вірити “83.
Хрещальні сповідання стародавніх апостольських церков, незважаючи на деяку відмінність у формулюваннях, за змістом є вираженням єдиної апостольської віри, яка сягає вчення Самого Іісуса Христа. Найдавніше Правило віри, безсумнівно, лежить і в основі Нікео-Цареградського Символу віри, складеного і затвердженого на I і II Вселенських Соборах. Історично, відповідно до потреб Церкви, Правило віри доповнювалося, до нього були включені віровизначення Вселенських Соборів. Усі догматичні визначення, що входять до складу Правила віри, нерозривно пов’язані одне з одним і являють собою єдине тіло Богоодкровенної Істини.

Від Святого Письма Правило віри відрізняється не змістом, а формою. Якщо Святе Письмо розкриває Богоодкровенну Істину як історію домобудівництва порятунку, то Правило віри являє собою “істини віри”, які “у коротких словах вміщують усе відання благочестя, що міститься у Старому Завіті та Новому “84.

3.4.2. Літургічне передання

Богослужіння і таїнства – це легені і серце церковного життя; саме в богослужінні, таїнствах Церква є тим, що вона є по суті. Літургійне життя Церкви – це те таємниче лоно, в якому розкривається повнота Священного Передання, тому що саме тут віруючим безперервно викладається повнота благодатного життя у Христі. Правильно організоване духовне життя, неможливе без участі в таїнствах, є запорукою чистоти віри. Уже в III столітті римський папа Келестин сформулював загальний принцип: “ut leqem credendi statuit lex supplicandi (закон віри визначається законом молитви)85.
Однак літургійний переказ не зводиться тільки до спадкоємної передачі благодатного освячення. Чинопослідування церковних таїнств і священнодійств, молитви і піснеспіви наповнені віронавчальним змістом. Прот. Георгій Флоровський робить точне зауваження про характер християнського богослужіння:
“Християнське богослужіння від початку має характер скоріше догматичний, ніж ліричний… З людського боку богослужіння є насамперед сповіданням, – свідченням віри… “86.
З боку свого змісту літургійне передання не відрізняється ні від апостольського передання, ні від Святого Письма.
Свщмч. Іриней Ліонський зазначає, що “наше… вчення згідно з Євхаристією, і Євхаристія своєю чергою підтверджує вчення “87. Свт. Василій Великий пише: “У мене віра завжди одна й та сама, бо як віруємо, так і славословимо “88.
Про богослужбові книги Православної Церкви в “Посланні Східних Патріархів” сказано:
“Усі ці книги містять здорове й істинне богослов’я і складаються з пісень, або вибраних зі Священного Писання, або складених за навіюванням Духа, так, що в наших піснеспівах тільки слова інші, ніж у Писанні, а власне ми співаємо те саме, що в Писанні, тільки іншими словами “89.

3.5. Святе Письмо – найважливіша із форм Священного Передання

Таким чином, Святе Письмо, Правило віри і літургійне передання суть не частини Священного Передання, що взаємодоповнюють одна одну, а нерозривно пов’язані між собою форми єдиного Передання, тотожні за своїм змістом. Можна сказати, що одна й та сама Богоодкровенна Істина у Святому Письмі благовіствується, у Правилі віри викладається в доктринальній формі, а в літургійному житті Церкви діє і славословиться.
З усіх форм, у яких втілюється Передання, Святе Письмо має для нас найбільше значення. Архім. Софроній вказує дві причини переваги Священного Писання над іншими формами: “форма ця є найціннішою і за зручністю збереження її, і за зручністю користування нею… “90
За словами свт. Філарета Московського, “Богонатхненне Писання є незмінним, – особливим влаштуванням Духа Божого, усталеним виглядом Передання “91.
Святе Письмо – “єдине джерело віровчення, про яке з усією впевненістю можна сказати, що воно ні в чому не грішить проти повноти доступної нам Божественної Істини. Саме воно в найбільшій повноті й досконалості показує образ спасительної дії Бога у світі “92.
Згідно з ” Просторим Катехізисом”, Святе Письмо дано, “щоб Одкровення Боже збереглося більш точно і незмінно “93. Тому “відтоді, як вчення християнське укладено у Священних книгах, Свята Церква, для вірного і незмінного збереження цього вчення, має звичай і правило, не тільки думки цього вчення на непорушному свідоцтві богонатхненного Писання стверджувати, а й самі слова та вирази, для позначення найважливіших предметів і частин, запозичувати з того ж чистого джерела Писання “94.
Крім того, православне богослов’я “невпинно перевіряє себе за допомогою Писання “95.

3.6. Чому слід дотримуватися Священного Передання і тоді, коли ми маємо Святе Письмо?

Необхідність тримати Передання навіть тоді, коли ми володіємо Святим Письмом, зумовлена трьома причинами.
а) Священне Передання містить і те, що в принципі не може бути записано, а саме, досвід духовного життя, що передається особистим прикладом, і благодатне освячення, яке передається за допомогою таїнств.
б) “Для керівництва до правильного розуміння Святого Письма… “96
Звичайно, Святе Письмо містить у собі повноту богоодкровенної Істини і містить усе необхідне для збереження чистоти віри та догоджання Богові. Однак для того, щоб скористатися скарбами Писання, замало мати його вивірений текст, Святе Письмо повинно ще правильно розумітися і належним чином тлумачитися. Одного людського розуму для правильного розуміння Святого Письма явно недостатньо, про це красномовно свідчить історія протестантизму. Численні протестантські деномінації, які відмовилися від авторитету Священного Передання, спираючись на один і той самий текст Святого Письма, приходять до різних, часом діаметрально протилежних висновків.

Форми Священного Передання найтіснішим чином пов’язані між собою. Правило віри стосовно Святого Письма є керівним початком, ключем для тлумачення (traditio inteperata). У літургійному житті, в таїнствах передається Божественна благодать, що відкриває розум до розуміння Писань (Лк. 24:45). А у творіннях свв. отців ми маємо живу, безперервну традицію тлумачення біблійних текстів. Тому “вилучене з потоку Священного Передання, Писання не може бути зрозуміле, як належить, жодними науковими дослідженнями “97. Свт. Василій Великий писав: “… якщо наважимося відкидати написані звичаї, які нібито не велику важливість мають, то непомітно зашкодимо Євангелію в найголовнішому, або, понад те, від проповіді Апостольської залишимо порожнє ім’я “98.
в) “Для правильного здійснення таїнств і для дотримання священних обрядів у чистоті первісного їхнього встановлення “99.

Церковні таїнства і священнодійства являють собою діалектичну єдність форми і змісту. Викладання віруючим у таїнстві невидимих благодатних дарів, що становить внутрішній бік таїнства, відбувається за допомогою видимої форми або обряду. Обряд не слід абсолютизувати. Обряд не є догмат, обряди можуть змінюватися. Але обрядова форма таїнства найтіснішим чином пов’язана з його внутрішнім змістом, тому зміна обряду має свої допустимі межі: навіть у одного і того ж таїнства обряд може бути різним, але він не може бути яким завгодно. Обряд має двояке призначення:
– за допомогою обряду вірянам повідомляється Божественна благодать;
– обряд повинен допомагати людині розкрити свою душу для прийняття і засвоєння благодатних дарів, що викладаються в таїнстві.

Якщо зміна обряду виходить за допустимі межі, найтісніший зв’язок між обрядовою формою і змістом, змістом таїнства починає руйнуватися. Такий спотворений обряд уже не сприяє, а, навпаки, перешкоджає людині сприймати і засвоювати благодать, тобто шкодить дієвості таїнств. Подальша деформація обряду веде до руйнування таїнства як такого, тобто до заперечення його дійсності. Наприклад, якщо при здійсненні таїнства хрещення не буде здійснено триразове занурення (обливання), поєднане з проголошенням встановлених слів [“Хреститься раб Божий (ім’я рек). В ім’я Отця. Амінь. І Сина. Амінь. І Святого Духа. Амінь”], то таїнство не здійсниться, виявиться недійсним.

4.Божественне Одкровення і Церква

Адресатом Священного Передання є Церква. Апостоли, які отримали від Христа Богоодкровенну Істину, не повідомляли її окремим індивідуумам, але довірили Церкві. Сщмч. Іриней Ліонський пише:
“Не слід в інших шукати істини, яку легко запозичити від Церкви. Бо в неї, наче в багату скарбницю, Апостоли в повноті поклали все, що належить істині, тож кожен охочий може приймати від неї пиття життя. Вона є двері життя” 100.

4.1. Церква – “вірне сховище Священного Передання”

“Просторий Катехізис” на запитання: “Чи є вірне сховище Священного Передання?” – дає таку відповідь: “Усі істинно віруючі, з’єднані священним переданням віри, сукупно і спадкоємно, за устроєм Божим, становлять із себе Церкву, яка і є вірним сховищем Священного Передання “101.
Церква не є людським співтовариством, Церква – це боголюдський організм, Головою якого є Сам Господь Іісус Христос, а всі віряни, з’єднані з Ним як зі своїм Головою, у сукупності утворюють Його духовне тіло, а окремо є членами цього Тіла.

“І ви – Тіло Христове, а порізно – члени” (1Кор. 12:27).
Тому хранителями Священного Передання є не тільки ієрархи і вчені богослови, але “всі істинно віруючі”. У “Посланні Східних Патріархів” (1848 р.) говориться: “У нас ні патріархи, ні Собори ніколи не могли запровадити щось нове, тому що хранитель благочестя (huperastis tes threskeias) у нас є саме тіло Церкви, тобто самий народ, який завжди бажає зберегти віру свою незмінною та узгодженою з вірою отців його” 102. Звичайно, і поза Церквою можна зберігати букву вчення і навіть намагатися будувати своє життя відповідно до вчення, але поза Церквою немає і не може бути спадкоємного сполучення благодаті та освячення, без яких неможливі ані правильне розуміння вчення, ані справжній досвід духовного життя, бо “буква вбиває, а дух животворить” (2Кор. 3:6). Тільки Церква володіє богодарованими засобами для повідомлення благодаті, тобто таїнствами.
“Вона – не просто місце, де зберігається божественне благовістя і зберігається апостольське свідоцтво; вона – те місце, де Сам Христос продовжує Свій спокутний подвиг, а Дух Святий, Дух Істини, безперестанку навчає всього і нагадує все, сказане Господом Іісусом Христом (Ін. 14:26) “103.

В.Н. Лосський називає Передання “єдиним способом сприймати Істину”, тому що “воно є життя Духа Святого в Церкві, життя, яке дає кожному вірянину здатність чути, приймати, пізнавати істину у притаманному їй Світлі, а не в природному світлі людського розуму “104.
Тому, за словами ап. Павла, Церква є стовп і утвердження істини (1Тим. 3:15).

4.2. Церква – єдина вірна трактувальниця Святого Письма

Будучи вірною скарбницею Священного Передання, Церква, природно, є єдиною вірною берегинею і тлумачкою Священного Писання. У “Посланні Східних Патріархів” сказано, “що Божественне і Святе Письмо навіяне Богом; тому ми повинні вірити йому беззаперечно, і до того ж не якось по-своєму, а саме так, як витлумачила й віддала його Кафолична Церква. Вселенська Церква ніяк не може погрішати, ні обманювати, ні обманюватися, але, подібно до Божественного Писання, не є гріховною і має повсякчасну важливість “105, бо Святий Дух, “завжди діючий через вірних служителів, батьків та вчителів Церкви, оберігає її від усякої помилки “106.

“Ми віримо, що свідоцтво Кафоличної Церкви не меншу має силу, як і Божественне Писання, Оскільки винуватець того й іншого є один і той самий Святий Дух, то однаково, чи від Писання навчитися, чи від Вселенської Церкви “107.
Живучи в Церкві, людина може навчатися Істини безпосередньо від Церкви, оскільки Церква своє вчення не виводить із Писання, але має його в готовності. І якщо, розмірковуючи про якийсь догмат, Церква наводить ті чи інші місця Біблії, то не для виведення догматів, а тільки для підтвердження їх.

Біблія – церковна книга, вона створена Церквою і може існувати тільки в Церкві.

“Книги Святого Письма це один із засобів, через який у Церкві діє на людей благодатна сила Божа. Дух Божий оживляє тільки Тіло Церкви, а тому і Святе Письмо може мати сенс і значення тільки в Церкві “108, – писав єпископ Іларіон (Троїцький). Винесена з Церкви, Біблія перетворюється просто на набір історичних документів. Тільки в Церкві біблійні книги набувають статусу Священного Писання. Сенс біблійних книг може бути осягнутий тільки в Церкві, у світлі збереженого нею Священного Передання.

“Я не повірив би Євангелію, – говорив блж. Августин, – якби мене не спонукав до цього авторитет кафолічної Церкви “109.

5. Що означає вивчати передання?

Вивчення Священного Передання не є зовнішнім щодо самого Передання процесом, Передання пізнається тільки зсередини. В іншому разі вивчення Передання виявиться підміненим дослідженням “пам’яток церковної культури” і предметом вивчення стане “не Передання, а те, що тією чи іншою мірою створювалося Переданням”.
Таким чином, ми вивчатимемо “не саму річку, а ті піски, хоча б і золоті, які вона відкладає у своїй течії “110.
Передання пізнається тільки в досвіді духовного життя. Щоб вивчати Передання, необхідно насамперед самому увійти в потік Передання, тобто увійти в Церкву.
“Живим носієм і хранителем Переказу є вся Церква в її кафолічній повноті, і потрібно перебувати або жити в Церкві в її повноті, щоб розуміти Передання, щоб володіти ним “111, – писав прот. Г. Флоровський.
Мета життя християнина – оволодіти Переданням, стати самому живим носієм Передання, стати ланкою в безперервному ланцюзі передачі Богоодкровенної Істини.

* * *

18 Трансцендентний (від лат. transcedere- переступати) – той, що перебуває за межами досвіду, недоступний для пізнання і впливу.

19 Апологія, п. 17 //Отці і вчителі Церкви III століття (антологія). М., 1996, т. II, с. 341.

20 Прп. Максим Сповідник. Містагогія // Творіння преподобного Максима Сповідника, кн. 1. 1993, с. 175.

21 Флоровський Г. Східні отці IV століття. М., 1992, (репринт), с. 69.

22 Точний виклад Православної віри. М., 1992, кн. 1, гл. I, с. 3.

23 Точний виклад Православної віри. М., 1992, кн. 1, гл. III, с. 5.

24 Творіння, т. 4. Сергієв Посад, 1892, с. 43.

25 Пространный Православный Катихизис…, с. 5.

26 Там само.

27 Там само.

28 Там само.

29 Там само

30 Під час складання глави II використано статтю: Ведерников А Проблема передання в православному богослов’ї .ЖМИ, 1961 № 9, ее. 42 – 49; № 10, ее. 61 – 71.

31 Просторний Православний Катехізис…, с 7.

32 Там само.

33 Послання до Філіппійців, гл. VII. Писання мужів апостольських. Рига, 1992, с. 324362.

34 Проти єресей. Кн. III, гл. II. М., 1996 (репринт), с. 221, 223.

35 Ведерников А., указ, соч., № 9, с. 46.

36 Свщмч. Іриней Ліонський називає Передання “вірою, яку Церква прийняла від апостолів і передає своїм чадам” изд. цпт., кн. III, передмова, с. 129.

37 Наприклад, у свт. Василія Великого: Про Святого Духа, гл. 27.

38 Таке розуміння Передання було властиве Церкві з найдавніших часів. Так, свщмч. Полпкарп Смирнський вчить про “віддане від початку слово”, “слово правди”. Послання до Філіппінців, гл. IX Писання мужів…, ее. 324-362, 325-363. Свщмч. Ігнатій Богоносець О 107) говорить про “вчення Господа й апостолів”. Послання I Магнезійцям, гл. XIII. Там само, с. 284-322.

39 Meyendorff J. Crist in Eastern Christian Thought. Crectwood. New York. 1987. p. 10.

40 Олександр (Семенов-Тянь-Шанскнй), ей. Православний Катихизис. Изд. II, бг, 6м, с. 110.

41 Цпт. за: Лосскпй В. Н. Предание и предания // ЖМП, 1970 № 4, с. 72.

42 Хопко Фома, прот., изд. цпт., с. 9.

43 Пространный Православный Катихизис…, с. 7.

44 Макдауелл Дж. Незаперечні свідчення (пер. з англ.), М., 1992, с. 17; Біблійна енциклопедія за ред. архім. Никифора (репринт). Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1990, с. 156.

45 Князєв А., прот. Що таке Святе Письмо? // Альфа і Омега, № 3 (17), 1998, ее. 17-18.

46 Макдауелл Дж., изд. пит., с. 20.

47 Князєв А., прот., вид. цит., с. 20. 20.

48 Просторий Православний Катехізис…, с. 10.

49 Князєв А., прот., изд. цит., с. 18.

50 Хопко Фома, прот., вид. цит., с. 11.

51 Пространный Православный Катихизис…, с. 10.

52 Там само.

53 Макдауелл Дж., вид. цит., с. 23.

54 Розлогий Православний Катихизис…, її. 10-11.

55 Там само, с. 11.

56 Аліпій (Касгальський-Бороздін), архім., Ісая (Бєлов), архім. видавничий цнт., її. 36-37.

57 Просторний Православний Катехізис…, с. 10.

58 Макдауелл Дж., вид. цит., с. 20.

59 Розлогий Православний Катихизис. ., с. 12-14.

60 Про це свідчить цитація новозавітних Писань мужами апостольськими і апологетами II століття, наприклад, сщмч. Іринеєм Ліонським. Макдауелл Дж. Вид. цит., с. 29

61 Там само, с. 30.

62 Просторний Православний Катехізис…, ее. 14-15.

63 Макдауелл Дж., нзд, цит., ее. 249-309.

64 Розлогий Православний Катехізис…, с. 15.

65 Великий покаянний канон св. Андрія Критського, богороднчен 4-й пісні.

66 Розлогий Православний катехізис…, с. 14.

67 Там само.

68 73-й аскетичний трактат. Цит. але: Клеман О. Витоки: Богослов’я отців Стародавньої Церкви (пер. із франц.). М., 1994, с. 99.

69 Олександр (Семенов-Тянь-Шанський), ей., изд. цит., с. 110.

70 Хопко Фома, прот., вид. цит., ее. 16-17.

71 Цит. але: Флоровський Г. Східні отці IV століття, с. 143.

72 Про цей “конфлікт інтерпретацій” див. Кураєв А., диак. Протестантам про Православ’я. М., 1997, ее. 9-34.

73 Цит. за: Левшенко Б., диак. (нині свящ.) Конспекти лекцій з курсу “Догматичне богослов’я”. ПСТБІ, М., бг, с. 18.

74 Там само.

75 Правила Православної Церкви, т. I. (репринт). М., 1994, с. 490.

76 Просторний Православний Катехізис…, с. 8.

77 Князєв А., прот., вид. цит., ее. 20-21.

78 Слід зазначити, що свт. Філарет Московський належить до числа російських богословів XIX ст., які багато в чому передбачили розвиток вітчизняної богословської науки в XX столітті. З питання про співвідношення Священного Передання і Священного Писання особливий інтерес представляє “Слово митрополита Філарета на освяченні храму Живоначальної Трійці в московському Даниловому монастирі, виголошене 13 вересня 1838 р.”. Слова і промови, т. IV. М., 1882, її. 96-97.

79 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

80 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. № 10, с. 63.

81 Софроній (Сахаров), пером. Старець Силуан. М., 1994, с. 85.

82 З боку змісту вчення свв. отців не відрізняється від Передання апостольського, бо святим отцем і називається той, хто адекватно тлумачить вчення апостолів стосовно потреб свого часу: “Апостолів проповіді та отців догмати Церкви єдину віру запечатавша”. Кондак у Неділю 7-му перед Великоднем, свв. отець.

83 Цит. за: Ведерников А., указ, соч. № 10, с. 65.

84 Свт. Кирило Єрусалимський. Повчання огласительні, V, 12, вид. цит., с. 71.

85 Цит. але: Флоренский Г. Східні Отці V-VIII століть (Репринт.). М., 1992, с. 135.

86 Там само.

87 Проти єресей, кн. IV, гл. 18, вид. цит., с. 365.

88 Лист 243251. Творения, т. III, СПб, 1911, с. 312.

89 Послання Патріархів Східно-Кафоличної Церкви про право славну віру (1723 р.), вонр. 3 // Догматичні Послання православних ієрархів XVII-XIX століть про Православну віру. Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1995, с. 193.

90 Софроній (Сахаров), ієром. Старець Силуан. М., 1994, с. 85.

91 Свт. Філарет Московський. Слово на освяченні храму Живоначальної Трійці в московському Даниловому монастирі, виголошене 13 вересня 1838 р., вид. цит., с. 97. 97.

92 Князєв А., прот., изд. цит., с. 23.

93 Просторий Православний Катехізис…, с. 8.

94 Свт. Філарет Московський. Слово на освяченні храму Живоначальної Трійці…, изд. цит., с. 96.

95 Князєв А., прот., изд. цит., с. 25.

96 Просторий Православний Катехізис…, с. 8.

97 Софроній (Сахаров), ієром. вид. цит., с. 85.

98 Про Святого Духа, гл. 27. Цит. за: Просторний Православний Катехізис…, с. 9.

99 Там само, с. 8.

100 Проти єресей, кн. III, гл. 4, вид. цит., с. 225.

101 Просторний Православний Катехізис…, с. 7.

102 Окружне послання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви до всіх православних християн // Догматичні Послання православних ієрархів XVII-XIX століть…, с. 233. 233.

103 Воронов Л., прот. Проблема Передання в Церкві. ЖПМ, 1964, № 4, с. 67.

104 Передання і передання, вид. цит., с. 68.

105 Послання Патріархів Східно-Кафоличної Церкви про православну віру (1723 р.) // Догматичні Послання…, ее. 146-148.

106 Там само, с. 165.

107 Там само, с. 147.

108 Святе Письмо і Церква // Голос Церкви, 1914, квітень, с 156.

109 Цит. за: Ведерников А., указ. соч. // ЖМП, 1961, № 10, с. 64.1.

110 Лосский В. Н. Суперечка про Софію // “Суперечка про Софію. Статті різних років. М., 1996, с. 19.

111 Флоровський Г., прот. Богословські уривки // Вісник. Париж, 1981-1982, № 105-108, ее. 193-194.

Переклад українською : Осіпов А.