Світ православного богослов’я можна уподібнити величезній, премудро влаштованій і багато прикрашеній будівлі. Курс ” Катехізису” має на меті вивчити головні “несучі конструкції” і “з’єднувальні вузли” цієї будівлі, зрозуміти основні принципи її устрою і, таким чином, отримати можливість більш-менш вільно орієнтуватися у світі богословського знання.                   

1.Поняття про православний “катехізис”

1.1. Значення слова “катехізис”

Слово ” катехізис” походить від грецького дієслова katecheo, що означає “говорити комусь”, “усно наставляти”, “оголошувати”. Саме в такому значенні це слово вживається в Новому Завіті.

 Високоповажний Феофіл, до якого євангеліст Лука звертається на початку свого Євангелія, був наставлений (κατηχήθης) (Лк. 1:4) у вченні християнської віри.      

Олександрійський іудей Аполлос, який прийшов із проповіддю в Ефес, був наставлений (ἦν κατηχημένος) на засадах шляху Господнього (Діян. 18:25). Спочатку “катихизисом” називалося усне навчання основам християнської віри. Згодом це найменування поширилося також і на записані настанови. Таким чином “катихизис” перетворився на жанр християнської віровчительної літератури. За визначенням “Просторного Християнського Катихизису”, “Православний Катихизис є настанова в православній Вірі Християнській, яку викладають усякому християнину для вподобання Богові і спасіння душі “¹

1.2. Що таке віра?

а) Насамперед під вірою розуміють стан психологічної впевненості в істинності деяких  положень, які не можуть бути логічно доведені й дослідно перевірені. Стосовно християнської релігії віра означає впевненість у бутті Бога і духовного світу, а також у виконанні Божественних обітниць.

Апостол Павло визначає віру як “здійснення очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1). За тлумаченням “Просторного Катехізису”, це означає “впевненість у невидимому, ніби у видимому, у бажаному й очікуваному, ніби в теперішньому “². Така віра є основою релігійного життя як такого, “бо треба, щоби той, хто приходить до Бога, вірив, що Він є, і тим, хто шукає Його, воздає” (Євр. 11:6).

б) Вірою називається також і сам предмет упевненості, тобто деяке вчення, в істинності якого людина переконана. У такому значенні використовує слово “віра” ап. Павло, коли говорить про людей, які відкинули колишню віру (1Тим. 5:12), про невігласів у вірі (2Тим. 3:8). У такому сенсі можна говорити про християнську, мусульманську, іудейську та іншу віру.

в) Бог Біблії не є абстрактна сутність, але жива Особистість, вільно-розумна Істота, з Якою людина може вступити в безпосереднє особистісне спілкування, з’єднатися найтіснішим внутрішнім союзом. Вірою ми отримуємо доступ до Божественної благодаті, вірою Христос вселяється в наші серця (Еф. 3:17).

Християнська віра від самого початку є вірою саме в Особистість, а не в доктрину, тому віра християн у принципі не може бути обмежена лише формальним визнанням істинності християнського вчення. За словами видатного російського богослова першої половини XX ст. В.Н. Лосського, “віра – не психологічний стан”, а онтологічний зв’язок (тобто зв’язок з буття – О. Д.) між людиною і Богом, зв’язок внутрішньо об’єктивний”³.

Із суб’єктивної  сторони така віра розкривається насамперед як довіра – довіра до того, що Бог відкриває нам у Своєму слові, довіра Промислу Божому. “Повірив Авраам Богові, і це поставили йому за праведність” (Рим. 4:3). Акт віри, здійснений Авраамом, полягав не в тому, що патріарх визнав буття Боже – у цьому він не сумнівався і раніше, – а в тому, що він довірився Богові, цілком віддав себе волі Божій. Довіра Богу, Його велінням і обітницям породжує в людині бажання зберігати вірність Богові.

На низьких ступенях духовного розвитку прагнення бути вірним Богові може бути зумовлене страхом покарання або бажанням отримати нагороду. Однак ні страх, ні корисливий розрахунок не можуть надати вірності позитивного морального підґрунтя і тому несумісні з християнською досконалістю. Такою підставою може бути тільки любов як сукупність досконалості (Кол. 3:14). “Бог є любов” (1Ін. 4:8,16), і віра в Бога – Любов у міру свого зростання розчиняється любов’ю, любов же спонукає зберігати вірність тому, кого любиш: “Якщо любите Мене, дотримайте моїх заповідей” (Ін. 14:15); “хто любить Мене, той дотримається слова Мого” (Ін. 14:23). У цьому сенсі ап. Павло говорить про віру, що діє любов’ю (Гал. 5:6).

г) Таким чином, християнська віра не може бути зведена ні до простої впевненості в істинності християнського вчення, ні до стану душі, ні навіть до особистого ставлення людини до Бога. Можна сказати, що віра є насамперед певним способом життя.

З одного боку, його зміст – прагнення до богоспілкування, до з’єднання з Богом. З іншого боку, цей спосіб життя неодмінно містить у собі тверду рішучість виконувати волю Божу привести своє життя у відповідність із Божественним задумом про людину.

1.3. Предмет данного курсу

Коли ми визначаємо катехізис як настанову у вірі, то розуміємо під цим огляд основних істин християнського вчення. Істини віри можна розділити на три групи:

а) істини віроучительні, що містять у собі знання про Бога і про Його ставлення до світу і до людини;

б) істини повчальні, що встановлюють коло моральних обов’язків людини по відношенню до Бога, до самої себе і до собі подібних; в) істини, які можна назвати містичними, що відносяться до практики богоспілкування. Цей курс “Катехізису” обмежений розглядом тільки основних віровчительних істин, що містяться в Нікео-Цареградському Символі віри.

2.Необхідність знання основ християнського віровчення для кожного християнина

2.1. Значення розуму в релігійному житті

Чому знання основ християнського віровчення необхідне “кожному християнину”? Хіба для нормального перебігу духовного життя недостатньо обмежитися тільки областю особистого благочестя: молитвою, дотриманням заповідей, відвідуванням храму тощо? Як показує досвід, обмеження духовного життя лише областю почуттів не дає християнину можливості побудувати своє життя як розумне служіння Богові (Рим. 12:1).

Такий християнин не в змозі виконати у всій повноті заповідь про любов до Бога. “Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумом [!] твоїм” (Мф. 22:37), – таку відповідь дав Господь Іісус Христос на запитання про найбільшу заповідь у законі. Служіння Богу вимагає участі всієї людини, включно з душею з її природними силами (розум, почуття і воля), і тілом.

Православ’ю чуже протиставлення віри і розуму, які нерозривно пов’язані між собою і припускають один одного. Не може бути віри без розуму, тому що

1) людина не може вірити в те, про що вона абсолютно нічого не знає;

2) сама віра має бути розумною, осмисленою.

Водночас і розум потребує віри. Скептицизм не веде до знання, навпаки, підриває його основи. Саме пізнання світу ґрунтується на двох передумовах, що приймаються на віру:

1) вірі в те, що навколишній світ реально існує;

2) вірі в пізнавальні здібності людини, у те, що наші почуття і розум нас не обманюють⁴.

Виключення розуму з релігійної сфери неминуче негативно відіб’ється на всьому устрої духовного життя людини. Наприклад, такі сумні явища релігійного життя, як фанатизм, нездоровий містицизм, обрядовір’я, часто мають своєю причиною невігластво в питаннях віровчення.

2.2. Що необхідно для спасіння?

Метою життя занепалої людини є досягнення спасіння. “Просторовий Катихизис” вчить, що “для благовоління Богу і для спасіння душі” необхідні⁵:

а) “пізнання істинного Бога”. Але що означає “пізнати Бога”? Адже Бог не є об’єктом пізнання в загальноприйнятому сенсі слова! Оскільки Бог є Особистістю, пізнання Його можливе тільки через особистісне ставлення, тобто в досвіді богоспілкування. Тому істинне богопізнання є не образ думки, а насамперед образ життя, життя в безпосередній єдності з Богом.

б) “правильна  віра в Нього”. Тобто наявність у людини правильних уявлень про Бога, про Його ставлення до світу, тому що помилкова віра, забобони, поєднуючи душу людини з неправдою, об’єктивно відокремлюють її від Бога. При цьому віру як знання про Бога слід чітко відрізняти від безпосереднього знання Бога, яке набувається тільки на шляхах особистісного богоспілкування.

в) “життя за вірою і добрі справи”. Іншими словами, приведення всього життя людини у відповідність до волі Божої. Необхідність у духовному житті богоспілкування і виконання волі Божої не викликає сумніву.

Через особистісне спілкування з Богом, що виражається насамперед у молитві та в участі в церковних таїнствах, ми отримуємо благодать, що освячує нас, необхідні для праведного життя сили, а через вправу в чеснотах досягаємо духовно-моральної досконалості.

Яке ж місце і призначення в духовному житті теоретичного знання?

2.3. Поняття про богослов’я, догматична свідомість

Богопізнання, життя з Богом – досвідчений процес, але духовний досвід у міру нагромадження стає знанням, а знання, своєю чергою, потребує систематизації. Таким чином виникає наука – богослов’я. Слово “богослов’я” (theologia, від theos – Бог і logos – слово) у різні епохи могло вживатися в різних значеннях. Так, свв. отці Православної Церкви розуміли під “богослов’ям” вчення про Бога в Самому Собі, про Пресвяту Трійцю, а всі інші розділи віровчення (про Бога – Творця світу, про Бога – Промислителя, про Втілення Сина Божого, про Друге Пришестя Христове тощо) відносили до галузі Божественного домобудівництва, або ікономії⁶.

Пізніше богослов’ям стали називати все християнське віровчення, включно з вченням як про Бога, так і про Його домобудівництво⁷.

На сьогоднішній день під богослов’ям розуміють сукупність релігійних наук, серед яких розрізняють догматичне, моральне, основне, літургійне, пастирське богослов’я. У корпусі богословських дисциплін особливе місце належить догматичному богослов’ю. “Православне догматичне богослов’я – наука, яка в систематичному порядку розкриває зміст основних християнських віровчительних істин (догматів), що приймаються всією повнотою Православної Церкви “⁸.

За визначенням арх. Макарія (Булгакова), догмати⁹ суть “одкровенні (тобто такі, що відкриваються нам Самим Богом – О. Д.) істини, які викладає людям Церква, як незаперечні й незмінні правила спасительної віри “¹⁰.

Віровчення, засвоєне людиною і таке, що становить предмет її віри, називається догматичною свідомістю. Наявність у людини догматичної свідомості, знання хоча б основ віровчення необхідне:

а) для узагальнення і систематизації духовного досвіду, для повідомлення досвіду тим, хто його не має. Архім. Софроній (Сахаров), учень прп. Силуана Афонського, передає такі слова свого преподобного вчителя: “Ніхто зі святих не став би шукати словесного вираження свого досвіду…, якби не стояло завдання навчити ближнього “¹¹.

Позбавлена догматичної свідомості, людина в духовному житті виявляється абсолютно дезорієнтованою, вона подібна до сліпця, який змушений торувати собі шлях навпомацки. Наприклад, вона в принципі не здатна зрозуміти, яке значення в духовному житті має Церква з її таїнствами, яке місце в справі спасіння належить власне людській активності.

б) для перевірки доброякісності нашого духовного досвіду. Помилкова, спотворена догматична свідомість не менш небезпечна для духовного життя, ніж повна її відсутність                        

 2.4. Догматична свідомість і єресь

Спотворення віровчення в християнському богослов’ї отримало найменування “єресі”. За своєю сутністю єресь (від грец. – вибір, перевага) являє собою перевагу частини істини над цілим, унаслідок чого одна з граней духовного досвіду виривається із загального контексту і зводиться в абсолют. Зазвичай єресь пов’язана з раціоналізацією віровчення, прагненням вигнати з богослов’я момент таємниці, підмінити досвідчене знання Бога знанням про Бога, зробити істину віри цілком доступною для людського розуму.

Будь-який погріх у питаннях віровчення є єресь, тому з точки зору канонічного права єретиками є всі взагалі неправославні.

Єресь не є результатом суто теоретичної хибної думки, практично завжди єресь є зовнішнім вираженням ушкодження в самому устрої духовного життя. Однак будучи вираженням помилкового духовного досвіду, єретичне вчення володіє і зворотною дією: засвоєне людською свідомістю, воно неминуче спотворює і саме духовне життя, більшою чи меншою мірою перешкоджає з’єднанню людини з Богом. Прп. Силуан попереджає:

“Догматична свідомість органічно пов’язана з усім ходом внутрішнього духовного життя. Змініть у своїй догматичній свідомості що-небудь, і незмінно зміниться відповідною мірою і ваш духовний вигляд, і взагалі образ вашого духовного буття “¹².

Наприклад, ушкодження вчення про Христа неминуче призводить до викривленого уявлення про спосіб звершення Богом нашого спасіння, а отже і про шляхи досягнення спасіння людиною.

Прикладом того, як незначні, на перший погляд, ушкодження віровчення здатні деформувати духовне життя величезних церковних спільнот, можуть слугувати римо-католицтво й особливо численні напрями сучасного протестантизму. У перші століття історичного буття Церкви віровчительні істини, будучи безпосереднім узагальненням живого духовного досвіду, не мали умоглядних формулювань.

Однак, коли почали з’являтися єресі, Церква, рухома турботою про духовне здоров’я своїх чад, змушена була встановити межі істини, визначити кордони релігійного досвіду, вказати ту межу, що відокремлює істинне церковне вчення від єресі. Таким чином з’явилися догмати. Тому у визначенні “Катехізису” вказується, що це є повчання саме в православній вірі¹³, тобто в істинній вірі, вільній від будь-яких єретичних спотворень.

2.5. Значення віровчительних істин у житті християнина

Християнство чуже будь-якого гностицизму, набуття богословських знань ніколи не розглядалося Церквою як самоціль, бо знання віровчення, навіть найточніше і найглибше, саме по собі не рятує, не наближає людину до Бога. За словами В.Н. Лосського, “християнське богослов’я, зрештою, завжди тільки засіб”, а “християнська теорія має значення найвищою мірою практичне”¹⁴. Віронавчальні істини, насамперед догмати, суть духовні орієнтири, відповідно до яких ми можемо правильно організовувати наше релігійне життя, набувати духовного досвіду, зберігати його від можливих спотворень. Таким чином, віровчительні істини абсолютно необхідні для “догоджання Богу і спасіння душі”, іншими словами, вони мають сотеріологічне значення¹⁵. Не випадково свт. Кирило Єрусалимський називав вивчення догматів “найбільшим надбанням “¹⁶. Догмати віри є фундаментом духовного життя. Спроби вибудувати будівлю своєї душі, які не ґрунтуються на міцній догматичній основі, подібні до будівництва будинку на піску (Мф. 7:24-27).

3.Православна катехізична література

Набуттю людиною чіткої догматичної свідомості служить катехізична література. Спочатку навчання істин віри здійснювалося усно, підставою для такого навчання слугували досить короткі Символи та Сповідання віри.

Пізніше стали з’являтися більш розлогі виклади віровчення, катехізиси в сучасному значенні слова. Серед авторів “катехізисів” були відомі отці та вчителі Церкви. У Православній Церкві великим авторитетом користуються “Огласительні слова” свт. Кирила Єрусалимського (387), “Велике огласительне слово” свт. Григорія Нісського (бл. 394), Enchridition ad Laurentium… (Посібник для Лаврентія…) блж. Августина (430), “Катехізис” прп. Феодора Студита (820) та ін.

Крім авторських книг, існують катехізичні твори, де виклад і тлумачення віровчення пропонується від імені Церкви. Такі книги, що мають великий авторитет, іноді називають символічними книгами Православ’я17. До їх числа належать:

а) “Православне сповідання Кафоличної і Апостольської Церкви Східної”, складене 1640 року за активної участі митрополита Київського Петра (Могили). Сповідання було затверджено Східними Патріархами (Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським та Єрусалимським) 1643 р. У Руській Церкві “Православне сповідання” було прийнято 1685 р. за патріарха Іоакима. У 1696 р. за патріарха Адріана це рішення було підтверджено, а “Сповідь” було рекомендовано як навчальний посібник.

б) “Виклад Православної Віри Східної Церкви” (у Російській Церкві відомий під назвою “Послання Патріархів Православно-кафоличної Церкви про православну віру”). Воно було складено Єрусалимським патріархом Досифеєм і в 1672 р. схвалено архієрейським собором  в Єрусалимі.

У 1725 р. “Виклад” було схвалено чотирма Східними Патріархами. Тоді ж до нього приєдналася і Руська Церква. Яким має бути наше ставлення до цих віровикладів? Безсумнівно, загалом вони православні, проте їхні автори самі були не цілком вільні від впливу західного, латинського богослов’я, що й проявилося в деяких приватних положеннях. Очевидно, що “Сповідь” і “Послання” не можуть мати загальноцерковного неминущого значення, як, наприклад, догматичні визначення Вселенських Соборів. Незважаючи на те що вони зберігають для нас значний авторитет, це не більше ніж історичні пам’ятки догматичного характеру.

Для Руської Православної Церкви особливе значення має “Просторовий Катехізис Православної Кафоличної  Східної Церкви”, основну частину якого склав свт. Філарет (Дроздов). Однак цей “Катехізис” не можна розглядати як авторський. По-перше, він піддавався редагуванню. По-друге, “Просторовий Катехізис” був одноголосно ухвалений Святійшим Синодом Руської Православної Церкви і затверджений імператором. Ці рішення досі ніким не були скасовані.

Фактично “Просторовийй Катехізис” виражає позицію всієї Руської Церкви XIX ст. “Катехізис” видавався в трьох редакціях: у 1823-1824, у 1827-1828, у 1839 рр. і в останній, третій, редакції зазнав переробки в дусі латинського богослов’я. За своїм богословським рівнем “Розлогий Катехізис” вищий за “Православне Сповідання” і “Послання Східних Патріархів”. У XX столітті з’явилася велика кількість авторських катехізисів: “Катехізис” єпископа Олександра (Семенова-Тянь-Шанського), “Катехізис” прот. Володимира Глиндського, сімейний катехізис “Живий Бог”, складений групою православних християн із Франції, “Основи Православ’я” прот. Хоми Хопко та ін., проте жоден із них за ступенем своєї авторитетності не може бути порівняний із “Просторовим Катехізисом”.

 * * *

¹ Просторовий Християнський Катехізис Православної Кафоличної Східної Церкви. Белосток, 1990 (репринт), с. 3.

² Там само, с. 4.

³ Лосський В. Н. Віра і богослов’я. // Суперечка про Софію. Статті різних років. М., 1996, с. 152.

⁴ Хопко Фома, прот. Основи Православ’я. Мінськ, 1991, її. 25-26.

⁵ Просторовий Християнський Катехізис…, с. 3.

⁶ “Ікономія (oikonomia; від oikos – дім і nomos; – закон) буквально означає “мистецтво управління будинком”. Цим терміном свв. отці називали діяльність Бога у творенні. Українською мовою oikonomia зазвичай перекладається як “домобудівництво”.

⁷ Аліпій (Кастальський-Бороздін), архім. Ісайя (Бєлов), архім. Догматичне богослов’я. Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1994, с. 8.

⁸ Там само.

⁹ Слово “догмат” походить від грецького дієслова docein , що має значення “думати”, “вважати”, “здаватися правильним”. Безпосередньо слово “догмат” утворено від форми перфекту дієслова dedogme, що може бути перекладено як “покладено”, “вирішено”, “встановлено”.

¹⁰ Макарій (Булгаков), архієп. Православно-догматичне богослов’я. Свято-Троїцький Ново-Голутвинський монастир. 1993 (ре-принт), т. I, с. 7.

¹¹ Софроній (Сахаров), ієром. Старець Силуан. Париж, 1952, с. 82.

¹² Там само, с. 60.

¹³ Грецьке слово orthodoxia допускає двоякий переклад. Слово orthos означає “прямий, вірний”, а слово doxa може мати два значення: а) думка, уявлення; б) слава. Греки розуміють слово orthodoxia як “мораводумство”, проте слов’янською мовою це слово було перекладено як “православ’я”. Видається, що слов’янський переклад краще виражає саму суть християнської віри як способу життя, а не тільки способу думки.

¹⁴ Лосський В. Н. Нарис містичного богослов’я Східної Церкви. Догматичне богослов’я. М., 1991, с. 10.

¹⁵ Сотеріологічний (від грец. soteria – спасіння) – такий, що має позитивне відношення до справи спасіння.

¹⁶ Огласительні повчання, IV, 2. // Повчання огласительні та тайноводчі. М., 1991, (репринт), с. 43.

¹⁷ Про символічні книги Православ’я див: Василій (Кривошеїн), арх. Символічні тексти в Православній Церкві //БТ., 1968. Зб. 4, ее. 18-27.

Переклад українською : Осіпов А.