Преподобний Никодим Святогорець

Книга, вельми корисна для душі, про безперестанне Причащання Святих Христових Таїн

⇦Попередній розділ

Наступний розділ⇨

Відповіді на заперечення проти безперестанного Причащання Святих Христових Тайн

Заперечення 1

Існують деякі благоговійні люди, які, не знаючи Писань, коли побачать, як якийсь християнин причащається часто, перешкоджають йому й докоряють, кажучи, що так робити можна тільки священикам. І якщо ти хочеш причащатися часто, кажуть, тоді ставай і ти священиком.

Таким людям ми відповідаємо не нашими власними словами, за словами Святих Писань, священних Соборів та святих і вчителів Церкви. Ми говоримо, що служіння священиків полягає в тому, щоб вони приносили Божественні Дари і щоб за допомогою їхніх, як органів Святого Духа, Його натхненням, звершувалося освячення цих Дарів. А також щоб вони заступалися перед Богом за народ і виконували інші священнодійства, які не може виконувати не посвячений у сан. Коли ж настає час Причастя і вони збираються причаститися, тоді у священиків немає жодної відмінності від мирян або ченців, окрім тієї єдиної, що священики дають [Тайни], а миряни приймають, а також що священики причащаються у вівтарі та безпосередньо, без священної лжиці, а миряни та ченці – поза вівтарем і за допомогою священної лжиці.

У тому, що це істинно і що в Причащанні священики не мають жодної відмінності від мирян, нехай буде свідком божественний Златоуст, який каже: “Один Отець нас народив. Всі ми одні й ті самі вистраждали пологи”. Тобто всі від однієї матері народилися – святої Купелі. “Одне й те саме Пиття всім дається”. Тобто Кров Господня дана всім: і священикам, і мирянам. “І навіть не просто одне й те саме [Пиття], а й з однієї Чаші. Адже Отець, бажаючи піднести нас до ніжної любові (φιλοστοργια), придумав те, щоб ми всі пили з однієї Чаші, яка є символом надзвичайної любові “³². І в іншому місці каже: “У деяких речах священик нічим не відрізняється від мирянина. Коли, наприклад, слід причащатися Страшних Тайн, усі ми удостоюємося однаково того самого, не так, як у Старому Завіті: одне їв священик, а інше – непосвячений. Адже закон не дозволяв народу їсти те, що їв священик. Нині ж не так, але всім одне Тіло пропонується і Чаша одна “³³. Іншими словами, тепер під благодаттю Євангелія для всіх знаходиться готовим на Святому Престолі одне й те саме Тіло Господнє й одна й та сама Чаша.

Симеон Солунський пише: “Причащатися слід усім вірним. Це не є служінням тільки архієрея, але його служіння в тому, щоб священнодійствувати це Всесвяте Тіло Христове і Кров і всім вірним давати їх у Причастя, бо тільки для цього вони і призначені “³⁴.

Іов Амартол пише в книзі “Про Таїнства”: “Уся досконалість і мета, і діло [Літургії] полягає в Причащанні животворящих і страшних Тайн і Святинь. Тому спочатку вони преподаються у вівтарі священикам, а потім – підготовленому народу, який перебуває поза вівтарем”.

З цього з необхідністю випливає, що першими повинні причащатися Приношення священики, які служать, а потім – увесь народ, згідно зі священномучеником Климентом, який каже: “Нехай причащається єпископ, потім – пресвітери і диякони, і іподиякони, і чтеці, і співаки, і подвижники, а з жінок – дияконісси, діви, вдовиці, потім – діти, а потім уже – увесь народ за чином, із благоговійним страхом і без галасу “³⁵.

Передусім згаданий Іов каже ще, що гідним щодня дозволено причащатися, однаково, без відмінності, як священикам, так і мирянам, чоловікам і жінкам, немовлятам і старцям – простіше сказати, усім християнам будь-якого віку і чину.

Ті ж священики, які не причащають християн, що приступають до Божественного Причастя з благоговінням і вірою, засуджуються Богом як убивці, згідно з написаним у пророка Осії: “Приховали жерці Господню дорогу, вбили Сихема, і зробили беззаконня” (Ос. 6:9). Іншими словами, священики приховали шлях і волю, і заповідь Божу, і не оголосили про неї, вбили Сіхема і вчинили беззаконня в народі Моєму.

Тільки я дивуюся і нерозумію, якщо знаходяться такі священики, які проганяють тих, хто приступає до Тайн. Адже вони навіть не замислюються, принаймні, про те, що слова, які вони самі кажуть, виявляються брехнею. Адже вони самі наприкінці Літургії голосно виголошують і закликають усіх вірних, кажучи: “Со страхом Божиим, верою и любовию приступите”. Тобто підходьте до Тайн і причащайтеся; а потім, знову ж таки самі, відрікаються від своїх слів і проганяють тих, хто приступає. Я не знаю, як можна було б назвати це безчиння.

Заперечення 2

Деякі заперечують, кажучи, що потрібно причащатися раз на сорок днів і не частіше.

Ті, які висувають це заперечення, наводять для власного виправдання свідчення божественного Златоуста, який говорить: “З якої причини ми постимо ці сорок днів? У минулому багато хто приступав до Тайн просто так і як трапиться. І було це переважно в той час, коли Христос передав нам це Таїнство. Святі отці, усвідомивши шкоду, що буває від недбайливого Причащання, зібравшись, визначили сорок днів посту, молитов, слухання Писань і відвідування церкви, щоб у ці дні всі ми, очистившись завдяки старанності, і молитвам, і милостині, і посту, і всенічним бдінням, і сльозам, і сповіді, і всім іншим чеснотам, наскільки це в наших силах, у такий спосіб із чистою совістю приступали до Таїнства “³⁶.

На це заперечення ми відповідаємо, що ті, хто бажає обґрунтувати свою думку, мають звичай приводити на допомогу собі або вислови Священного Писання, або когось зі святих, щоб гачок за приманкою не був усіма побачений. “Бо, – каже божественний Златоуст, – брехня, коли бажає, щоб у неї повірили, якщо не покладе в свою основу уявну, але не справжню істину, не може бути прийнята на віру “³⁷. Так роблять і ці благословенні.

Однак не слід відрізати й виривати вислови Божественного Писання окремо від решти його частин і насильно застосовувати їх для власних цілей, бо знову каже той самий Златоуст: “Ми не повинні досліджувати лише цей вислів сам по собі, але повинні розглянути й усе, що за ним слідує, і про що це сказано, і ким, і кому, і чому, і коли, і як. Недостатньо сказати, що так написано в Писанні, так само як і виривати вислови, розсікаючи члени тіла богонатхненних Писань, окремо й оголено від притаманного їм оточення, беручи на себе владу й дозволяючи собі пошкоджувати їх. Бо так багато перекручених догматів увійшли в наше життя за сприяння диявола, який переконує недбайливих говорити тексти Священних Писань у відриві один від одного, або додаючи до них, або забираючи від них, і в такий спосіб затьмарювати істину “³⁸.

Тому не слід їм говорити тільки те, що говорить Златоуст про визначення божественними отцями сорока днів, у які ми, постячись, причащаємося, але слід розглянути і те, що передує цим словам, і те, що слідує за ними, і що наводить у тому ж самому слові цей божественний отець, і з якого приводу, і до кого звернено його бесіду. Ті, хто заперечують нам, стверджують і доводять, що божественний Златоуст тільки днем Пасхи обмежив вживання Божественного Причастя. Якщо ці захисники сорокаденності хочуть це обґрунтувати, то повинні, згідно з їхньою думкою, або причащатися тільки раз на рік, тобто на свято Пасхи, і уподібнитися до тих, до кого тоді говорив Златоуст, або повинні здійснювати десять Великих постів на рік – стільки, скільки разів у них прийнято причащатися.

Якщо ж їм перше не подобається, а другого вони виконати не можуть, нехай замовкнуть, і нехай не звинувачують інших і божественного Златоуста і не уявляють його в цьому питанні супротивником не тільки апостолів, і Вселенських, і Помісних Соборів, і багатьох інших богоносних отців, які говорять про безперестанне Причастя, а й супротивником самого себе, оскільки сам він пише більше за інших про постійне Причащання і в багатьох інших своїх бесідах, і в цій же самій, кажучи: “Не це мені пропонуй, а доведи мені те, що так повелів творити Христос, бо я тобі вказую, що Він повелів робити протилежне, що Він не тільки не наказав нам дотримуватися днів, а й звільнив нас від цієї необхідності.

Послухай, що говорить Павел, – коли ж я згадую Павла, то говорю про Самого Христа, адже Христос був тим, Хто рухав Павловою душею. Отже, що він каже? “Ви дотримуєтеся днів*, місяців, часів і років. Боюся за вас, чи не марно я трудився у вас (Гал. 4:10-11) і проповідував вам Євангеліє”.

І знову каже: “Бо кожного разу, коли ви їсте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте” (1Кор. 11:26). Сказавши ж “кожного разу”, зробив господином того, хто хоче причаститися, звільнивши його від усякого дотримання днів. Бо не одне й те саме – Пасха і Чотиридесятниця, але Пасха – це одне, а Чотиридесятниця – інше. Адже Чотиридесятниця один раз на рік буває, Пасха ж – тричі на тиждень, а іноді й чотири, точніше ж – стільки разів, скільки ми захочемо, бо Пасха – це не піст, а Приношення (Προσφορ?) і Жертва, яка буває на кожнім зібранні”, тобто священна Літургія і Божественне Причастя, що відбувається за нею. “А те, що це істинно, почуєш від Павла, який говорить: “Пасха наша, Христос, закланий за нас” (1Кор. 5:7). Тож щоразу, коли ти приступаєш із чистою совістю [до Таїнства], звершуєш Пасху. Не тоді, коли ти постиш, а коли цієї Жертви причащаєшся.

Адже оголошений ніколи не звершує Пасху, хоча й постить щороку, тому що Приношення він не долучається. А той, хто не постить, коли долучається до Причастя, якщо з чистою совістю приступить [до Таїнства], тоді й звершує Пасху – чи то сьогодні, чи то завтра, чи то в будь-який день. Бо підготовка оцінюється не дотриманням часів, а чистою совістю.

Ми ж чинимо навпаки: розум не очищаємо, а коли збираємося святкувати Пасху – приступаємо цього дня до Таїнства, навіть якщо наповнені тисячами гріхів. Але так бути не повинно, ні! Адже якщо ти і в [Велику] Суботу приступиш до Таїнства з совістю лукавою, то відпадеш ти від Причастя, підеш, не звершивши Пасху. Якщо ж сьогодні, омившись від гріхів, долучаєшся, то саму Пасху здійснюєш.

Варто було б цю вашу ретельність і старанність вживати не в дотриманні часів, а у ставленні до Таїнства. І як ви зараз вважаєте за краще все терпіти, тільки б не міняти звичаю, так слід було б вам звичаєм знехтувати і вважати за краще все виносити і робити, щоб приступати до Таїнства без гріхів. Бо соромно не ставати краще, але перебувати в недоречній балаканині. Це й іудеїв погубило, які, бажаючи залишатися при старому звичаї, ухилилися в нечестя “³⁹.

І знову він каже: “Знаю, що багато хто з вас за звичкою, заради свята, приступлять до цієї Священної Трапези. Варто було б, однак, як я раніше багато разів говорив, не свята дотримуватися, коли ви збираєтеся причащатися, а очищати вашу совість і після цього доторкатися до Священної Трапези. Бо скверний і нечистий, якщо й у свято причащається цієї Святої і страшної Плоті, не буде гідним. А чистий і, завдяки ретельному покаянню, який омив свої гріхи і в свято, і завжди гідний причащатися Божественних Тайн і насолоджуватися Божими Дарами. Але оскільки це, не знаю чому, деякими нехтується, багато хто, навіть будучи сповнений тисячами зол, коли бачать, що звершується свято, немов самим днем спонукувані, торкаються Священних Таємниць, яких вони за законом не варті навіть бачити “⁴⁰.

Отже, ось як божественний Златоуст не тільки відкрито засвідчує у своєму намірі й думці тих, хто любить чути істину, а й пророчо спростовує цей багатьма помічений звичай сорокаденності.

Що ж стосується сорока днів, про які він говорить як про встановлені святими отцями, то пояснення цьому буде простим, якщо хто захоче про це поговорити. Ми, однак, зараз наведемо деякі дані для тих, хто ще сумнівається.

Асійські християни на той час святкували Пасху разом з іудеями під тим приводом, що так вони начебто прийняли від Іоанна Богослова й апостола Филипа та деяких інших. І хоча божественні отці, збираючись на помісні собори, писали проти цього багато разів, вони все ж таки не полишали свого звичаю доти, доки не було скликано Перший святий і Вселенський Собор, який, окрім іншого, встановив, щоб Пасха надалі не святкувалась разом з іудеями, а святкувалась після весняного рівнодення в день недільний і щоб вона не збігалась з іудейською пасхою. Незважаючи на це, деякі продовжували триматися цього злого звичаю. До них і звертає цю свою бесіду божественний Златоуст, викриваючи їх у тому, що вони нехтують стількома божественними отцями тільки через один поганий звичай.

З цієї причини він настільки вихваляє гідність божественних отців Першого Собору і приписує їм правило про Чотиридесятницю і каже, що вони встановили його, бажаючи таким чином переконати цих асійських християн і залучити їх до послуху. Адже хто не знає, що піст святої Чотиридесятниці встановлений святими апостолами, які кажуть у 69-му Правилі: “Якщо єпископ, чи пресвітер, чи диякон, чи чтець, чи співак не поститься в святу Чотиридесятницю перед Пасхою, чи в середу, чи в п’ятницю, окрім перешкоди від немочі тілесної, – нехай буде позбавлений. А якщо ж мирянин: нехай буде відлучений”.

Або, можливо, він каже, що її встановили отці Першого Собору, бо додали до неї Велику Страсну седмицю, як він сам говорить про це в іншому місці: “Тому отці продовжили поприще посту, щоб дати нам ще термін покаяння, щоб ми приступали до Таїнства очищені й омиті “⁴¹.

А найістинніша причина, з якої говорить Златоуст, що Перший Собор встановив Чотиридесятницю, здається, така. Оскільки тодішні християни недбальствували й не постили всю цю святу Чотиридесятницю, тож дехто постив тільки три тижні, дехто – шість, а дехто – ще якось інакше, кожен згідно з місцевим звичаєм, як про це свідчить Сократ у “Церковній історії”, отці Першого Собору знов проголосили Правило святих апостолів і встановили, щоби в усю Чотиридесятницю постили непорушно. І божественний Златоуст каже, що ті отці встановили Чотиридесятницю, маючи на увазі це оновлення Правила, яке вони тоді зробили.

Оскільки ж дехто наводить як захисника сорокаденності божественного Златоуста, а він сам розриває, наче павутиння, їхні доводи, ми замовкаємо і переходимо до інших заперечень.

Заперечення 3

Деякі, хто заперечує, кажуть, що мета, з якою святі отці вчать про безперестанне Причащання, полягає в тому, щоб ми зовсім не віддалилися від Причащання Божественних Тайн. Якщо ж деякі з великого страху і благоговіння долучаються рідко і з великим благоговінням приступають до Таїнства, то вони причащаються гідно.

Ми хотіли б попросити тих, хто говорить це, щоб вони нам показали, звідки і на підставі яких свідчень вони дізналися намір Христа і святих? Можливо, вони зійшли на небо, як Павел, і там це почули? Але ж Павел чув невимовні слова, які людина не може сказати. А вони як могли це сказати? Якщо ж це щось інше, то чому не знаходиться це написаним у книгах наших божественних отців? А якщо це написано, але ми цього не знайшли, то просимо, щоб вони нам це вказали.

Тільки страх, з яким вони приступають до Таїнства, не за Богом, як каже пророк: “Тоді настрашилися страхом вони, хоч страху не було” (Пс. 52:6). Бо там повинен бути страх, де трапляється злочин заповідей, але не там, де є покірність і послух. І благоговіння таких не справжнє, а штучне і лицемірне, бо справжнє благоговіння шанує слова і заповіді Господні і не нехтує ними. Те, що кажуть ці заперечувачі, має на меті не зробити християн більш уважними та побожними щодо Причащання, а позбавити їх відваги та абсолютно відсікти від нього, а отже, призвести їх до душевної загибелі.

Тому й божественний Кирило Олександрійський відповідає цим нібито побожним: “Якщо ми прагнемо вічного життя, то хай молимося, щоб був у нас Податель безсмертя, нехай не будемо віддалятися від благословення [тобто від Причастя], як роблять деякі недбайливі. І нехай не влаштовує нам умілий у підступності диявол пастку і сіті у вигляді шкідливого благоговіння [щодо Божественного Таїнства. Але що ти мені кажеш: “Ось, Павел пише, що] хто їсть Хліб і п’є Чашу Господню негідно, на осудження собі їсть і п’є. Отже, я, випробувавши себе, бачу себе негідним причаститися”. На це я тобі відповідаю: “Коли ж ти будеш гідний? Коли ти себе поставиш перед Христом? Якщо ти будеш боятися завжди своїх найдрібніших гріхів, то [знай, що, будучи людиною,] ти ніколи не перестанеш їх робити (“помилки хто зрозуміє?” (Пс. 18:13), згідно зі святим Псалмоспівцем), і так і залишишся навіки абсолютно непричетним до спасительної Святині.

Тому розумніше і благочестивіше – жити відповідно до закону [Божого], вірячи, що благословенним Причастям ти позбуваєшся не тільки смерті, а й хвороб” – душевних і тілесних, які перебувають у нас, “тому що Христос, який приходить у нас, присипає в наших членах невгамовний закон плоті й оживляє благоговіння до Бога, а пристрасті умертвляє, не звинувачуючи нас у гріхах, в яких ми перебуваємо, але, скоріше, зцілює нас, як хворих, звільняє від уз розбитого, воскрешає занепалого, як Пастир добрий, що душу свою поклав за овець”.

І знову він каже: “Святе Тіло Христове животворить тих, у яких опиниться, і утримує в нетлінні, коли з’єднається з нашими тілами. Тіло ж мається на увазі не якесь інше, але саме за природою Життя”, тобто Бога. “Воно має в собі всю [Божественну] силу з’єднаного з ним Слова і виявляється наповненим [Божественною] Його енергією, за допомогою якої все життєво твориться і зберігається в бутті. І оскільки справи йдуть саме так, то нехай знають ті хрещені [християни], які не намагаються ходити до церкви причащатися і на багато часу відлучаються від Причащання, що приводом вони виставляють благоговіння штучне і шкідливе. Нехай знають, що, не причащаючись, вони позбавляються вічного життя, відмовляючись від того, щоб оживотворитися. Це перетворюється на ловушку і спокусу, хоча й видається ця відмова від Причастя плодом благоговіння. Тому вони повинні намагатися з усіх своїх сил і з усією готовністю очищатися від гріха, і належати більше до життя боголюбивого, і прагнути з відвагою і любов’ю до Причастя Життя. Бо так ми переможемо диявольський обман, і станемо причасниками Божого єства (Пет.1,4), і піднімемося до життя і нетління “⁴².

А Іоанн Зонара в поясненні 2 Правила Антіохійського собору⁴³ каже: “Ухиленням отці назвали тут не те, якщо хто ненавидить божественне причастя і тому не підходить до причастя, а те, якщо хто уникає його, можливо, з благоговіння і нібито зі смиренномудрістю. Бо якби через ненависть і через відразу до святого причастя ухилялися від нього, то були б піддані не відлученню, а остаточному відсіканню від церкви й анафемі.”.

Досить божественний Кирило та Іоанн Зонара викрили уявне благоговіння недбайливих, яке не приносить плід користі й спасіння, а породжує душевну смерть і цілковите позбавлення вічного життя, яке здобувається частим Прилученням Божественних Тайн. Адже ті, хто воістину побожний, не тільки не не нехтують словами Господа і стількома священними правилами – апостольськими, соборними і святоотецькими, а й у думках своїх цього не приймають, боячись суду і осудження за непослух. Про цих істинно побожних говорить Дух Святий через пророка Ісаю: “І при тому дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом, і на тремтячого над Моїм словом.” (Іс. 66:2).

Заперечення 4

Деякі кажуть, що преподобна Марія і багато інших пустельників і подвижників тільки один раз за все своє життя причастилися і це їм не завадило освятитися.

Їм ми відповідаємо, що пустельники не керують Церквою і Церква не для пустельників визначала правила⁴⁴. Як каже Апостол: “закон призначений не для праведника” (1Тим. 1:9). А божественний Златоуст додає: “Усі, хто заревнував любомудрія Нового Завіту, зробили це не через страх покарання і не через погрози, а через божественну любов і гаряче прагнення до Бога. Бо вони не мали потреби ні в настановах, ні в заповідях чи законах, щоб полюбити чесноту й ухилятися від зла, але як благородні й вільні сини, пізнав власну цінність [тобто благородство свого єства], вони без усякого страху покарання попрямували до чесноти “⁴⁵.

Але й ці пустельники, якби мали можливість і не причащалися, то засуджувалися б як порушники священних правил і зневажники Божественних Таїнств. А якщо такої можливості у них не було – вони невинні. Так святий Кавасіла каже: “Якщо душі підготовлені й готові причаститися, а Господь, що освячує і [все] звершує, завжди бажає освячувати і любить Себе віддавати кожному, тоді що може перешкодити Причащанню? Звичайно, ніщо. Але хто-небудь запитає: “Якщо хтось із живих, маючи в душі блага, про які йшлося, не приступить до Тайн, чи не отримає він, тим не менш, освячення [від Літургії, що відбувається]?” [На таке запитання ми відповідаємо, що] це може отримати не кожен, а тільки той, хто не може прийти тілесно, як це буває і з душами померлих, і з душами тих, хто блукає в пустелях, і в горах, і в печерах, і в ущелинах землі (порівн. Євр. 11:38), яким неможливо було бачити жертовника та священика, “бо не було в них поблизу церкви”. “Таких Сам Христос освячував невидимо Своїм освяченням. Якщо ж хто-небудь має можливість, але не приступає до Трапези, щоб сподобитися освячення від неї, для такого отримати освячення абсолютно неможливо – не тільки тому, що він не приступив, а тому, що не приступив, будучи в змозі це зробити. І тому очевидно, що в такої людини душа порожня від чеснот, які потрібні для Причастя, бо як може мати любов і прагнення до Причастя той, хто має можливість піти долучитися, але не хоче? Або як може мати віру в Бога той, хто абсолютно не боїться загрози, що міститься в словах Господніх⁴⁶, тим, хто нехтує цією Трапезою? І як йому повірити, що він любить те, що може отримати, але [за власним бажанням] не отримує?”

Заперечення 5

Дехто заперечує, кажучи, що Святе Причастя – справа страшна, і тому від тих, хто причащається, потрібне життя святе, досконале й ангельське.

У тому, що Таїнство Божественного Причастя велике і страшне і що потрібне життя святе і чисте, не сумнівається ніхто. Тільки слово “святий” має багато значень.

Святим є тільки Бог, бо володіє природною святістю, а не набутою. Люди ж, які удостоїлися святого Хрещення, отримують святість через причастя Святому Богу. І святими вони називаються тому, що отримали освячення благодаттю Святого Духа від відродження зверху. До всього цього вони отримують завжди освячення від Божественних Тайн, тому що причащаються Святого Тіла і Крові нашого Господа. І наскільки вони наближаються до Бога завдяки виконанню Владичних заповідей, настільки більш освяченими піднімаються до досконалості. Наскільки ж, навпаки, віддаляються від Бога через залишення заповідей, настільки, втрачаючи освячення, виявляються одержимими пристрастями, і зло в них зростає. Адже зло є не що інше, як позбавлення добра.

Отже, ті, хто удостоївся відродження від Святого Духа, не мають жодної перешкоди називатися святими, а отже, – як по благодаті святі чада Святого Бога – і часто причащатися Божественних Дарів. Тому й божественний Златоуст каже: “Святі Дари повинні даватися святим, а не скверним і нечистим “⁴⁷. Бажаючи ж показати різницю святих, він каже: “Нехай не приступає до Причастя ніхто з грішних. Хоча, мабуть, не буду говорити “ніхто з грішних”, бо інакше першим я відокремлю себе від Божественної Трапези, але [краще скажу так]: “Ніхто, залишаючись грішником, нехай не приступає”. Я знаю, що всі ми гідні покарання і що ніхто не похвалиться чистим серцем. Але не в тому біда, що ми не маємо чистого серця, а в тому, що, не маючи чистого серця, навіть до Того, Хто може створити його чистим, не приступаємо “⁴⁸.

А Феодорит каже: “Серед тих, хто причащається Божественних Таємниць, деякі причащаються [Христа] як агнця – ті, хто придбав досконалу чесноту. Інші ж – як козла [відпущення], – ті, які покаянням очищаються від скверни гріха “⁴⁹.

Хоча ті, хто нам заперечують, дозволяють причащатися безперестанку тільки досконалим, проте божественні отці, як видно, не вимагають від тих, хто причащається досконалості, але вимагають виправлення життя через покаяння. Адже як у цьому видимому світі не всі люди одного й того ж віку, так і в духовному світі Церкви стани людей різні, згідно з Притчею про насіння (Див. Мф. 13:8). І якщо досконалий віддає Богові сторицею, то середній – шістдесят, а початківець – тридцять, тобто кожен – по своїй силі. І ніхто не буває відкинутий Богом за те, що не віддає сторицею.

Тільки ми, якщо добре поміркуємо, зрозуміємо, що неможливо будь-кому прийти до досконалості без безперестанного Причастя Святих Тайн. Бо без нього не можна набути любові, а без любові – послуху Владичним заповідям, а без послуху не можна досягти досконалості. Як каже премудрий Соломон: “Початок премудрості є щире бажання навчання, а турбота про навчання — любов, любов же — збереження законів її, а збереження законів — запорука безсмертя, а безсмертя наближає до Бога; тому бажання премудрости підносить до царства” (Прем. 6:17-20), Царства Небесного.

Тому і святий авва Аполлос, знаючи, що Божественне Причастя є силою, що породжує Божественну любов, зараховує його до заповіді любові та каже: “На цих двох заповідях, тобто на частому Причащанні та на любові до ближнього, увесь Закон та Пророки утверджуються” (Див. Мф. 22:40).

Але чи є потреба багато говорити? Ті, хто заперечує нам, причащаються раз на сорок днів як досконалі чи як грішники і недосконалі? Якщо як досконалі, то повинні причащатися частіше, згідно зі своїми ж словами, а якщо як недосконалі – повинні причащатися частіше, щоб стати досконалими, як ми сказали вище.

Адже якщо немовля не може вирости в дорослу людину без тілесної їжі, то тим паче не може душа прийти до досконалості без духовної їжі. Зовнішні мудреці кажуть, що три речі спостерігаються в немовляті: по-перше, сам той, хто харчується, по-друге, те, чим він харчується, і, по-третє, те, що його насичує. І те, що його насичує, – це поживна сутність; те, що насичується, – це одушевлене тіло; а те, чим воно насичується, – це їжа.

Так, каже Гавриїл Філадельфійський, буває і в духовному відродженні: “Той, хто харчується, – це охрещена, відроджена людина; те, чим вона харчується, – це Пречисті Таємниці; а той, хто харчує, – це Божественна благодать, що перетворює ці [Тайни] на Тіло і Кров нашого Спасителя”. Тому Василій Великий каже, що той, хто відродився Хрещенням, повинен харчуватися надалі Причащанням Божественних Тайн⁵⁰.

Якщо ж вони причащаються як грішники, то не повинні причащатися ні раз на сорок днів, ні один раз на рік, як каже золотоговорящий Іоанн: “Як той, хто має совість чисту, має причащатися щодня, так тому, хто перебуває в гріхах і при цьому не кається, навіть у свято причащатися небезпечно. Але якщо і раз на рік причащаємося, це не позбавляє нас від гріхів наших, якщо ми негідно приступаємо. Навпаки, це якраз ще більше нас засуджує, бо, тільки раз приступаючи, ми й тоді приступаємо нечисто. Тому прошу всіх вас: не торкайтесь Божественних Тайн тільки лише в свято “⁵¹.

І в іншому місці він пише: “Оскільки священики не можуть знати всіх грішників і тих, хто негідно причащається Таїнств, Бог часто їх виявляє і віддає їх сатані. З цієї причини з ними трапляються колись хвороби, колись підступи, колись біди й нещастя, колись інше щось подібне. І це Павел показує, кажучи: “Через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає” (1Кор. 11:30).

“Як же, – говорите ви мені, – буває це, якщо ми причащаємося тільки раз на рік?” Біда в тому, що ми визначаємо гідність Причащання не чистотою думок, а проміжком часу, і в тому, що ти вважаєш благочестям нечасто приступати до Таїнства, не знаючи, що негідно приступити навіть раз – це заподіяти собі шкоду, а якщо достойно, навіть якщо й часто, – здобути спасіння.

Зухвалість полягає не в тому, що приступають часто, але в тому, що недостойно, – навіть якщо хто раз на рік причаститься. Ми ж настільки божевільні й окаянні, що, здійснюючи протягом усього року тисячі гріхів, не докладаємо жодної турботи, щоб їх сповідати. І при цьому ми вважаємо, що нам достатньо не насмілюватися причащатися безперестанку і [тим самим] не ставитися образливо до Тіла Христового.

Так міркуючи, ми не розуміємо, що і ті, хто розіп’яли Христа, розіп’яли Його один раз. Але невже, тому що один раз, гріх від цього менший? І Іуда один раз зрадив. Що з цього? Хіба це його спасло? Чому ми цю справу вимірюємо часом? Часом Причастя нехай буде нам чиста совість “⁵².

І знову: “Кого нам похвалити? Тих, які [причащаються] раз? Тих, які часто? Тих, які рідко? Ні тих, які раз, ні тих, які часто, ні тих, які рідко. Але тих, які [приступають] з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям. Такі нехай приступають завжди, а не такі – ніколи. Бо суд собі здобувають і осудження, і муку, і покарання “⁵³.

Але ці благословенні, не знаю чому, не чують цього, вимагаючи від тих, хто причащається, ангельського життя і стану. Те, що всякий, хто охрестився і відродився у святому Хрещенні, дає обіцянку жити ангельським життям, – це зрозуміло, тому що він примушує себе, скільки може, виконувати Владичні заповіді, до чого він і покликаний. Це і є властивість ангельських чинів – виконувати і здійснювати завжди Божественні повеління.

Тож тому охрещені і ті, хто зберігає Божественні заповіді, не далекі від ангельського життя. І ще тому, що вони намагаються зберігати в тілі чистоту безтілесних ангелів, згідно з Апостолом, який виголошує і каже: “Життя ж наше на небесах” (Флп. 3:20). Тобто наше християнське життя – небесне й ангельське.

Але й божественний Златоуст каже: “Залучимо до себе непереможну допомогу Святого Духа, зберігаючи заповіді. І тоді ми ні в чому не будемо меншими за ангелів “⁵⁴. І знову: “Той, хто спасається, отримує подвійну благодать: він і душу свою оживотворяє, і птахом робиться, небесні склепіння знаходячи “⁵⁵.

Заперечення 6

Дехто наводить стосовно Божественного Причастя вислів Притчі: “Якщо мед ти знайшов, то спожий, скільки досить тобі, щоб ним не пересититися та не звернути” (Притч. 25:16).

На цей софізм нам і відповідати соромно. Адже під куштуванням меду не можуть матися на увазі Божественні Тайни, оскільки під цим, згідно з Григорієм Синаїтом та іншими отцями, мається на увазі розумне споглядання. Якщо ж вони сприймають цей вислів як такий, що говорить про Божественні Дари, то я віддаю перевагу слуханню самого Приточника, який говорить мені: “Їж, сину мій, мед, бо він добрий, а мед щільниковий солодкий він на піднебінні твоїм,
отак мудрість пізнай для своєї душі: якщо знайдеш її, то ти маєш майбутність, і надія твоя не понищиться!” (Притч. 24:13-14).

Однак ці люди мали б нам сказати, як вони розуміють слова “скільки досить тобі”. Адже ми не маємо іншої міри, окрім священних Правил апостолів і всієї Церкви Христової, які кажуть, щоб ми причащалися, якщо можливо, щоденно або чотири рази на тиждень, як мислять Василій і божественний Златоуст, або принаймні щосуботи й неділі та в інші святкові дні. Так, Апостол наказує чоловікові й дружині утримуватися один від одного в ці дні, щоб вони причащалися Божественних Тайн, кажучи: “Не ухиляйтеся один від одного, хіба за згодою, до часу, щоб перебувати в пості та молитві” (1Кор. 7:5).

А божественний Тимофій Александрійський каже: “Необхідно треба утримуватися в день суботній і недільний, бо в ці дні духовна жертва приноситься Богові” (Відповідь 13).

Іншими словами, чоловік і дружина нехай оберігають себе від шлюбного зв’язку в суботу та неділю, тому що в ці дні підноситься духовна Жертва, тобто звершується Божественна Літургія, і вони повинні причаститися.

І божественний Григорій Солунський говорить про свята: “Перший день тижня, званий днем Господнім⁵⁶, бо він присвячений Господу, який цього дня воскрес із мертвих і провістив нам загальне Воскресіння, і засвідчив нас у ньому, у Воскресінні, коли скасується всяке земне діло, – цей день тижня освячуй і всяке життєве діло цього дня не творіть, окрім найнеобхіднішого. І своїм підлеглим і своїй сім’ї надавай відпочинок, щоб усі разом ви прославляли Того, Хто відкупив нас від смерті та воскресив із Собою наше єство; щоб згадував ти життя майбутнього віку й вивчав усі заповіді та виправдання Господні. І щоб ти випробовував себе, чи не переступив і чи не упустив ти що-небудь із них, [і якщо так, то] щоб ти виправляв себе в усьому. І щоб ти перебував цього дня в храмі Божому, брав участь у богослужбових зібраннях, які відбуваються в ньому, і Причащанні зі щирою вірою і неосудженою совістю Святого Тіла і Крові Христових. І щоб поклав ти початок більш суворого життя, і оновлював себе, і готував себе до прийняття майбутніх вічних благ. І таким чином ти будеш святити суботу, суботствуючи неробленням зла. А до неділі ти приєднай і встановлені великі свята, роблячи в ці дні те ж саме і утримуючись від того ж самого “⁵⁷.

Заперечення 7

Дехто, побоюючись атеїзму, називає єрессю те, коли хто-небудь постійно причащається. Вони кажуть, що як ті, хто приймає Хрещення поза переданням Церкви, є єретиками, так є єретиками і ті, хто постійно причащається.

Ми, правду кажучи, дивуємося, що й відповісти на ці зухвалі слова. Хіба тільки те, що, згідно з цією думкою, є єретиками не тільки всі ті святі, які спонукали вірних приступати до Божественного Причастя, а й ті, хто приймає їхні слова. А також – о хула! – і всі священики, які щодня служать і причащаються. Найбільше ж – святий Аполлос, який був широко відомий своєю святістю і мав у себе в послуху п’ять тисяч учнів. Про нього пише божественний Ієронім, який сам прийшов і бачив його: “Після того, як ми звершили молитву, вони, вмивши нам ноги і поставивши трапезу, облобизали нас душевно й тілесно, – тобто ми разом із ними причастилися Божественних Тайн, що вони роблять щодня.

Потім, після трапези, ми відпочивали, а вони, віддалившись у пустелю, молилися уклінно до ранку, доки не настав час церковного зібрання. І після дев’ятого часу і вечірньої вони причащалися, а після Причастя деякі сідали поїсти, деякі ж, ревніші, віддалялися в безмовність, живучи тільки силою Священного Причастя. Приснопам’ятний [старець] зробив нам багато корисних для душі повчань, особливо про те, щоб ми щодня причащалися Божественних Тайн і приймали странників як ангелів Божих, подібно до Авраама, Лота та інших таких самих, бо на цих двох заповідях увесь Закон і Пророки утверджуються⁵⁸.

Отже, оскільки весь лик божественних отців, за загальним визнанням, становлять святі й справжні раби Христові, то звідси випливає, що ті, хто виставляє таке заперечення, протилежне до вищесказаного, протиставляють себе й апостолам, і Вселенським та Помісним святим Соборам, а також і святим отцям. І не тільки їм, а й самому Господу, Який говорить: “Хто їсть Мою Плоть і п’є Мою Кров, має життя вічне”, а також: “це творіть на Мій спомин” (Ін. 6:54; Лк. 22:19), тобто щодня і завжди, як то тлумачить божественний Златоуст, про що ми говорили раніше.

Святий Тимофій Александрійський навіть біснуватим дозволяє причащатися щонеділі, якщо вони не хулять Божественні Дари. Він каже: “Вірний біснуватий якщо не порушує Тайни, не хулить іншим якимось чином, то нехай причащається, але не щодня: досить для нього тільки по неділях “⁵⁹.

І тоді як божественні отці не тільки здорових, а й біснуватих приймають невпинно в Причастя Божественних Тайн, ці благословенні навіть тих, хто перебуває при здоровому глузді, не приймають, але вимагають, щоб вони здавалися законнішими за закон.

Заперечення 8

Деякі заперечують і кажуть: “Невже ті, хто причащається часто, не відчувають, як усі люди, впливу пристрастей обжерливості, марнославства, сміху, марнослів’я і багатьох інших подібних? Як же вони, [незважаючи на це], хочуть причащатися часто?”

Цим людям відповідає святий Анастасій Антіохійський: “Буває, що деякі, навіть ті, хто рідко причащаються, віддають себе гріху. Інші ж, які причащаються частіше, оберігають себе, як правило, від багатьох зол, боячись суду Причастя. Отже, якщо ми впадаємо, як усі люди, в якісь людські й простимі гріхи, будучи скрадовані або язиком, або слухом, або очима, або марнославством, або печаллю, або гнівом, або чим-небудь подібним, то, докоряючи себе та сповідуючись Богові, нехай причащаємося в такий спосіб Святих Тайн, вірячи, що Причастя Божественних Тайн буде нам на очищення від цих гріхів. Якщо ж ми чинимо якісь важкі, лукаві, і плотські, і нечисті гріхи, і маємо злопам’ятство по відношенню до ближнього, то доти, доки ми не покаємось гідно, до Божественних Тайн не маємо доторкатися зовсім.

Оскільки ж ми, будучи людьми плотськими і немічними, впадаємо в багато гріхів, Бог дав нам на відпущення гріхів різні жертви, які, коли ми їх приносимо, очищають нас для того, щоб ми приступали до Причастя. Так і милостиня є жертвою, що очищає гріхи. Є ще й інша спасительна жертва на відпущення гріхів, як каже пророк Давид: Жертва Богу — дух скрушений: серцем скрушеним і смиренним Бог не знехтує”⁶⁰.

Якщо ми приносимо Богові ці жертви, то навіть коли маємо якісь людські недоліки, все ж таки можемо приступати до Святих Тайн – зі страхом і трепетом і умилінням та сповіддю, як це зробила, плачучи й тремтячи, та кровоточива [жінка]. Бо є гріх до смерті, і є гріх до покаяння, і є гріх, що вимагає прикладання пластиру. Справжнє ж покаяння все може зцілити. Той, хто приступає до Святих Тайн зі страхом, і трепетом, і сповіддю, і умилінням, отримує прощення, а той, хто приступає без страху і зі зневагою, отримує покарання. Таким не тільки не дається прощення гріхів, але до них, до того ж, ще більший доступ отримує диявол. А ті, хто зі страхом приходить до Божественних Тайн, не тільки освячуються і отримують відпущення гріхів, а й диявола від себе проганяють”.

Однак, незважаючи на всі ці безперечні свідчення святих учителів Церкви, дехто все одно не заспокоюється і пропонує інше заперечення, кажучи:

Заперечення 9

У той час причащалася більшість народу, а не причащалася меншість. Тому божественні отці й карають меншість, щоб не було спокуси для більшості. Однак тепер, коли не причащається більшість, окрім деяких небагатьох, повинні не причащатися і ці деякі, щоб не творити безчинства в Церкві і не спокушати багатьох.

Варто було б тим, хто говорить це, знати, що означають “спокуса” і “безчинство”, і тоді висувати своє заперечення. Адже спокусою є і називається те, що віддаляє людину від Бога і наближає її до диявола. Так Великий Василій каже: “Вчинення гріха відчужує [людину] від Бога і засвоює [її] дияволу “⁶¹. Також він каже: “Все, що протистоїть волі Господа, є спокуса “⁶². І щоб сказати ясніше, спокуса – це всяка перешкода, покладена на дорозі для того, щоб об неї спіткнувся подорожній. Так Пророк просить Бога позбавити його від цього, кажучи: “Збережи мене, Господи, від руки нечестивого, визволи мене від людей неправедних. Вони задумали звалити мене з ніг. горді поставили тенета на мене; розкинули сильця та петлі для ніг моїх, на дорозі моїй влаштували пастку”⁶³. Тобто збережи мене, Господи, від рук грішників, визволи мене від несправедливих людей, що задумали покласти під ноги мої що-небудь, щоб повалити мене; горді люди або біси поставили пастку, щоб спіймати мене, і мотузками та сітками зв’язали ноги мої, і поблизу моєї стежки поклали спокуси та перешкоди, щоб скинути.

Отже, оскільки тоді спокушали таким чином одиниці багатьох, бо захоплювали їх у недбальство і злочин заповіді Божої, а тепер багато хто спокушає небагатьох, захоплюючи їх до відмови від заповіді, – як бути? Як тоді деякі відсікли свою волю і слідували за багатьма у виконанні волі Божої, так і тепер багато хто повинен відсікти свою волю і слідувати за небагатьма у виконанні волі Божої. Але не так, щоб небагато залишили без виконання веління Бога тільки лише тому, що їх меншість, і заради більшості пішли слідом за ним на злочин заповіді. Бо якби так йшли справи, тоді і пророк Ілля, і апостоли, і так багато отців, які трудилися за істину, мали б істину приховати і піти за більшістю, оскільки їх самих було мало.

Тому Великий Василій каже: “Ті, які виконують волю Господню, повинні проявляти непохитну сміливість, навіть якщо деякі й спокушаються “⁶⁴.

Хоча дехто й каже, що ті, в кого недостатньо сил бачити, як вони причащаються, спокушаються, нехай усе ж таки вони самі зрозуміють, що це буває [в тих людей] через або заздрість, або ненависть до брата.

Отже, ми не повинні нехтувати заповідями Божими заради того, щоб не спокушалися люди, як каже Златоуст: “Ми повинні настільки дбати про те, щоб не спокушати людей, наскільки це необхідно, щоб не давати їм привід нас звинувачувати. Якщо ж ми їм приводу не даємо, а вони все одно нас засуджують – просто так і ні за що, – то нам залишається сміятися і плакати про їхню нерозумність. Ти намагайся поводитися добре перед Богом і людьми. Якщо ж ти чиниш добре, а хтось тебе засуджує, анітрохи про це не переживай. Так Христос про тих, хто спокушається, говорив: “залиште їх: вони – сліпі вожді сліпих” (Мф. 15:14). Бо якщо причина спокуси – ми самі, то горе нам. А якщо не ми, то гріха на нас немає. Також говориться: “Горе вам, через вас ім’я Боже ганьблять” (Рим. 2:24). Як же бути? Якщо ти робиш те, що маєш робити, а хтось хулить, то ти гріха не маєш, гріх на ньому, бо [ім’я Боже] хулиться ним.

Ми не повинні звертати уваги, коли якійсь богоугодній справі перешкоджає те, що вона стає для когось спокусою. Ми повинні тоді по-справжньому турбуватися, коли інші не змушують нас противитися волі Божій.

Адже скажи мені, будь ласка, якщо зараз, коли ми розмовляємо, я захотів би викрити п’яниць, і хтось із них спокусився б, невже я маю перестати про них говорити? Ні. У всьому треба знати міру. Коли одна вродлива дівчина не побажала виходити заміж, віддала перевагу незайманості і стала черницею, багато хто богохульствував і лаяв тих, хто її до цього привів. Що ж? Через це треба було тим людям відмовитися її постригати? Безумовно, ні. Бо нічого противного Богові вони не зробили. Навпаки, вони зробили справу дуже богоугодну.

Отже, у всякій справі ми повинні, слідуючи законам Божим, намагатися не давати жодного приводу для спокуси, щоб бути нам невинними й отримати від Бога дар людинолюбства “⁶⁵

Ось що ми можемо сказати про спокусу. Що ж стосується безчиння, то ним є така справа, яка відбувається поза своїм чином. Оскільки ж чин і закон Церкви полягає в тому, щоб християни, які перебувають на Божественній Літургії і не перебувають під епітимією, причащалися, як ми сказали раніше, то очевидно, що безчиння здійснюють ті, хто не причащається, переступаючи тим самим закони Церкви. Тому й пророк Авакум каже: “Сонце й місяць спинилися в мешканні своєму” (Пісн. 4)66. Інакше кажучи, Сонце правди – Христос Бог наш – вознісся у висоту на Хресті, а місяць – Церква – встановився у своєму чині, тобто у волі й велінні Божому, від яких він раніше відпав.

Отже, ті, хто виходить за межі заповіді Божої, ті й чинять спокуси і безчинства, а не ті, хто трудиться в міру сил зберігати Владичні заповіді.

Заперечення 10

Інші виставляють Томос Єднання і кажуть, що існує правило, записане в Часослові, яке визначає, щоб християни причащалися тричі на рік.

Скажіть мені, будь ласка, якщо навіть правило, що виставляється цими благословенними, і є справжнім (хоча насправді воно спотворене), чи справедливо було б, щоб воно виявилося сильнішим від стількох труб Святого Духа, свідчення яких ми наводили? Царські закони пишуть, що якщо якийсь із них, тобто такий, що також є Царським, закон виявляється таким, що суперечить священним канонам божественних отців, то нехай буде він недійсним.

Божественний Златоуст каже, що звичай, який суперечить божественним законам, повинен викорінюватися. Також він каже: “Звичай здається предметом, який незручно обійти і від якого важко вберегтися. Отже, наскільки сильний, як ти знаєш, звичай, стільки сили й докладай, щоб позбутися поганого звичаю і щоб придбати собі звичай добрий “⁶⁷.

Тоді навіщо ж ці люди хочуть встановити цей душешкідливий звичай? Але оскільки вони бажають приховати істину за допомогою цього правила, ми покажемо стисло, про що насправді говорить це правило, щоб була явлена чиста істина і ніхто більше не обманювався.

Це правило було прийнято з такої причини. Лев Мудрий⁶⁸, оскільки уклав четвертий шлюб, був відлучений від Церкви патріархом Миколою, а цар за це позбавив Миколу патріаршого престолу, оскільки той не хотів йому пробачити четвертий шлюб. Замість Миколи він звів у патріархи Євфимія, який і позбавив царя від відлучення. Отже, з цієї причини розділилися на два табори як архієреї, так і весь інший народ: одні були за патріарха Миколу, а інші – за Євфимія. Коли цар Лев помер, після нього запанував його брат Олександр, який скинув із престолу Євфимія і звів на нього знову Миколу. А коли помер і Олександр, запанував його племінник, тобто син Лева, Костянтин Багрянородний, у тестя ж його. Романа, мав титул “Отець-Цар”.

Ті, які зібрали Собор у 992 р. від Різдва Христового, заборонили не тільки чотиришлюбність, а й проти тришлюбності встановили це правило, яке говорить: “Якщо хто, досягнувши сорока років і при цьому ні віку не соромлячись, ні про належне християнське благопристойне життя не піклуючись, лише через пристрасну пристрасть впадає в третій шлюб, то хай з усією ретельністю та наглядом протягом п’яти років не причащатиметься Святині Причастя, і цей термін ніяк не може бути скорочений⁶⁹. Але і після того, як він удостоїться Пречистого Причастя, нехай не буде йому дозволено причащатися в інший час, окрім як на спасительне Христа Бога нашого Воскресіння, заради очищення, наскільки можливо, яке буває від попередньої стриманості [Великого] посту⁷⁰. Якщо ж хто, будучи тридцятирічним і маючи дітей від попередніх шлюбів, поєднується з третьою дружиною, той неопустимо протягом чотирьох років нехай не причащається Святинь. І після того як зможе причаститися Таїнств, то нехай удостоюється ними насолоджуватися тільки тричі на рік: перший раз – на спасительне Христа Бога нашого Воскресіння, другий – на Успіння Пречистої Владичиці нашої Богородиці та третій раз – на день Різдва Христа Бога нашого, заради посту, який передує цим дням, та користі, яка буває від нього”.

Це Діяння Собору було названо Томосом Єднання, бо на ньому знов об’єдналися архієреї й увесь народ, що був до того розділений четвертим шлюбом Лева.

Однак я не знаю, який благословенний – чи то через неосвіченість, чи то маючи намір покласти для християн перешкоду до вічного життя, – вкоротив це правило і в такому усіченому вигляді помістив його в Часослов. А наші благословенні духівники, виявивши його, розтрубили це правило по всьому всесвіту, покладаючи епітимію і правило про тришлюбних на всіх християн: другошлюбних, першошлюбних, незайманих, та й узагалі на всякий вік.

Але я не стільки дивуюся духівникам, скільки дивуюся, що добрі архієреї й пастирі не вигукнули одразу в боговдохновенні труби істини, щоб затаврувати ганьбою злого сіяча цих плевел і викорчувати цю гнилу рослину з Церкви. Адже вони мають владу від благодаті Святого Духа підтримувати всяке добро і виправляти те, що потребує виправлення.

Напевно, архієреї наводять те виправдання, що оскільки вони перебувають під ярмом турків і пов’язані багатьма турботами, то довіряють вирішувати такі питання вчителям і проповідникам. Але тим самим ці благословенні – один, не бажаючи втратити свій спокій, інший, наводячи інші виправдання, – всі разом усуваючись і перекладаючи тягар один на одного, приховують, як у гробу, слово Боже і істину і мовчки дають зрозуміти, що вони згодні з тим, що відбувається, як каже божественний Мелетій Сповідник:

Коли хто, відання досягнувши

і вірно істину пізнавши,

намагається її приховати,

винаходячи якісь прийоми,

і сміливо не проголошує,

відкрито, голосно кажучи;

хто, про чесних турботи не маючи

і про Божественні Канони,

не захищає Правил, даних

святими славними отцями,

той покаранню підлягає не меншому,

ніж ті, хто їх порушив.

“Той, хто мовчить про істину,

воскреслого Христа в гробі приховує”, –

так говорить один отець,

і з ним згодна мова іншого:

“Воістину, дуже небезпечно

про благочестя мовчати,

і рів погибельний, і мука

на віки вічні віків”.

Неправедно, недозволено,

недобре благочестивим

мовчати тоді, коли Господні

закони зухвало порушують,

коли намагаються обман обґрунтувати

і великі лестощі злі.

Як було сказано одним великим:

“Коли благочестивий бачить

небезпеку з Богом розлучення

і образу проти Бога,

тоді він хіба промовчить?

Чи цілком буде він спокійний?

Адже промовчати тоді є те саме,

що погодитися і схвалити71.

Приклад дає нам

святий Предтеча Спасів Іоанн,

а разом з ним –

святі брати Маккавеї.

Адже і за малі статути

Закону Божого вони,

знехтувавши смертельною небезпекою,

стояли твердо, до кінця,

найменшої йоти не зрадивши

священного Закону.

Похвальною часто визнається

і справедливою війна,

і битва – незрівнянно кращою,

ніж душешкідливий, каламутний світ.

Адже краще стати на бій із такими,

хто мудрує недобро, зло,

ніж їм послідувати і вільно

в неправді з ними погодитися,

навічно з Богом розлучившись,

а з цими з’єднатися⁷².

А божественний Златоуст каже: “Якщо небезпечно людині мовчати, коли її кривдять, то хіба не буде гідний усілякого покарання той, хто мовчить і не зважає на те, коли завдається шкода Божественним законам? “⁷³.

Заперечення 11

Багато тих, хто заперечує, кажуть, що практика Причащання не є догматом віри, який слід було б зберігати обов’язково.

Хоча часте Причащання і не є догматом віри, це все ж таки Владична заповідь, яка міститься в багатьох висловах нашого Господа, особливо ж у наступному: “це творіть на Мій спомин” (Лк. 22:19), тобто безперестанку і щодня, поки стоїть цей світ. І тому, як заповідь Владична, вона має зберігатися неодмінно, про що ми говорили в першій частині книги.

Однак ті, хто висловлює такі заперечення, виявляють тим самим, що хочуть оголити догмати і залишити їх спустошеними від усякого церковного визначення і встановлення. Але ми їх запитаємо: ці догмати на чому зможуть бути засновані? Хіба не сказав нам божественний Златоуст, що людське життя потребує правильних догматів, а догмати потребують життя чистого; чисте ж життя народжується та досягається завдяки божественним заповідям, священним законам Церкви та чесним переданням і визначенням божественних отців? Отже, якщо ми відмовимося від священних правил, Владичних заповідей та решти, то зникне і чисте життя. А коли зникне чисте життя, тоді ми й догмати правильні втратимо, і лишимося спустошеними й у темряві.

Мені не вистачить часу, щоб перелічити тисячі прикладів святих, які зазнали мук і померли за церковні настанови і правила. І однак знаходяться деякі настільки безсоромні, що не тільки не страждають за істину, а й чинять опір їй і зухвало відкидають Владичні веління, ставлячи перед тими, хто приступає причаститися, перешкоду до Божественного Причащання без жодної з боку тих провини або приводу. Це дуже зухвала поведінка, якщо згадати, що Господь навіть самого Іуду не відкинув від Причастя, хоча й знав, що це скверна посудина зла.

Щодня Христос приймає всіх, хто причащається, і тих, хто гідний, очищає, просвіщає й освячує, а негідних спершу віддає докорам совісті, а потім, якщо вони виправляться, з милосердям їх приймає. А якщо вони залишаться невиправленими, то піддає їх різним хворобам, як каже Апостол: “Бо хто їсть і п’є недостойно, через це багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає” (1Кор. 11:30).

Ці ж благословенні, і не знаючи стану тих, хто причащається, тільки для того, щоб зберегти поганий звичай, який шкідливо для душі встановився, ставлять перешкоди православним християнам до Божественного Причастя.

Однак запитаємо Великого Василія, щоб він нам сказав істину: “Чи слід, о божественна і священна глава, або чи не небезпечно відмовитися від будь-якого веління Божого? Чи дозволено перешкодити тому, кому дано такий наказ, його виконати або послухатися тих, хто перешкоджає, особливо, якщо той, хто перешкоджає, є справжнім чадом Божим? Або ж цей помисел тільки здається прийнятним, а на ділі противний Божественному велінню?” На це святий відповідає: “Оскільки Господь сказав: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29), очевидно, що і всього іншого найкраще вчитися у Нього. Так і в цьому випадку згадаємо самого Господа нашого Іісуса Христа, Єдинородного Сина Бога Живого. Коли Іоанн Хреститель сказав Йому: “Мені треба хреститися від Тебе, і чи Ти приходиш до мене?” – Він відповів: “облиш нині, бо так належить нам виконати всяку правду” (Мф. 3:14-15) [Тобто необхідно, щоб Я сповнив усяку справу, яка виправдає людину]. І як Він з обуренням відповів Петру, коли той спробував відмовити Господа від страждань, про які Він пророчо сповістив своїм учням дорогою до Єрусалима: “відійди від Мене, сатана! ти спокуса Мені, бо думаєш не про Боже, а про людське” (Мф. 16:23). І знову, коли той же Петро, віддаючи честь Владиці Христу, відмовлявся, щоб Той умив йому ноги, Господь знову сказав: “якщо не вмию тебе, не матимеш частини зі Мною” (Ін. 13:8).

Якщо ж потрібно більше допомогти душі прикладами нам рідних людей, то згадаймо Апостола, який каже: “що плачете і засмучуєте серце моє? я не тільки хочу бути в’язнем, а готовий померти в Ієрусалимі за ім’я Господа Іісуса” ( Діян. 21:13). Хто ж може бути славнішим за Іоанна? Або хто може бути щирішим за Петра? Або які інші можуть бути знайдені помисли більш побожні, ніж у них? [Адже обидва вони були спонукувані почуттям благоговіння і поваги, так що один не хотів хрестити Господа, а інший не хотів, щоб Господь умив йому ноги. Однак, незважаючи на це, вони не змогли вмовити Христа].

Я ж знаю, що ні святий Мойсей, ні пророк Іона не уникли докору від Бога за те, що відмовилися від послуху Йому, віддавши перевагу слідувати своїм роздумам. Всіма цими святими ми навчаємося, що не повинні ні суперечити волі Божій, ні перешкоджати іншим виконувати заповідь Божу, ні слухатися тих, хто перешкоджає її виконувати.

Якщо з цих прикладів Слово Боже навчило нас, чого ми не повинні допускати, то тим паче в усьому іншому нам необхідно наслідувати святих, які колись сказали: “Богові треба коритися більше, ніж людям” ( Діян. 5:29), та іншим разом: “розсудіть, чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога? Ми не можемо не говорити про те, що бачили й чули” (Діян. 4:19-20).

І знову говорить Василь: “Не слід перешкоджати тому, хто виконує волю Божу, чи робить він це за заповіддю Божою, чи з метою, що узгоджується із заповіддю Божою. Також не слід тому, хто виконує заповідь, слухатися тих, хто перешкоджає йому, навіть якщо вони справжні друзі Божі, але слід залишатися при своєму рішенні “⁷⁴.

Також: “Якщо хто виконує заповідь Божу не за здоровим настроєм [тобто не з правильною метою і без вірного міркування], однак, судячи з усього, слідує достеменно вченню Господньому, то такій людині перешкоджати не слід. Бо, так чинячи, ця людина не заподіє собі шкоди. Іноді навіть буває, що люди від цього отримують користь. Однак добре таку людину наставити, щоб і міркування її відповідали гідності подвигу “⁷⁵, щоб вона виконувала заповідь із богоугодною метою. І ще: “Не слід слідувати переданням людським, коли порушується заповідь Божа “⁷⁶. І ще: “Не слід віддавати перевагу своїй волі перед волею Господньою, але у всякій справі слід шукати і творити волю Божу “⁷⁷.

А божественний Златоуст каже: “Слід мужньо стояти проти всього, що перешкоджає нашому доброму спонуканню. Послухай, що говорить Христос: “Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, той не достойний Мене” (Мф. 10:37).Отже, коли ми робимо якусь угодну Богові справу, кожен, хто перешкоджає нам у ній, нехай буде для нас ворогом і супротивником, навіть якщо це батько, або мати, або хто завгодно інший “⁷⁸.

Богоносець же Ігнатій каже: “Усякий, хто говорить тобі щось всупереч тому, що наказав Бог, навіть якщо він гідний довіри, навіть якщо постить, навіть якщо знамення творить, навіть якщо пророкує, нехай буде в твоїх очах вовком в овечій шкурі, що губить овець “⁷⁹.

А Сповідник божественний Мелетій каже:

Не потрібно слухатися ченців,

Та й пресвітерів не варто,

Коли їхні промови – беззаконні,

Коли поради їхні – на зло.

І що я кажу “пресвітерів”, “ченців”!

Самим єпископам не поступайтеся,

Коли некорисне душі вони

творити, і говорити, і думати

раптом переконувати підступно стануть⁸⁰.

Заперечення 12

Дехто спокушається через те, що не може нас переконати своїми словами (в тому, мається на увазі, що на безперестанне Причащання існує заборона), і на свій захист висувають три доводи: по-перше, кажуть, канони й заповіді перебувають у розпорядженні архієреїв; по-друге, ми не повинні випробовувати те, що нам кажуть архієреї, вчителі й духівники, а повинні тільки в простоті слухатися їх; і по-третє, виставляють апостольський вислів “слухайтесь наставників ваших, і будьте покірні” (Євр. 13:17).

На ці три частини заперечення ми нічого від себе говорити не будемо, щоб не викликати в когось замішання і збентеження. Але й зовсім промовчати тут ми вважаємо душевне шкідливим. Тому, щоб ніхто не став скаржитися, давайте подивимося, що говорять [у зв’язку з цим] святі.

На перше зауваження відповідає Великий Василій, кажучи: “Якщо сам Господь, у Котрому благоволив Отець, у Котрому всі скарби премудрості й таємниці відання. Який усяку владу, усякий суд одержав від Отця, – якщо сам Він говорить: “Він дав Мені заповідь, що Мені казати і що говорити” (Ін. 12:49), а також: “що Я говорю, говорю, як сказав Мені Отець” (Ін. 12:50), якщо і Дух Святий від Себе не говорить, але тільки те говорить, що почує від Нього⁸¹, – то наскільки благочестивіше для нас благочестиво та безпечніше так мислити та чинити!”⁸². Іншими словами, не повинні ми переступати Божественні заповіді, але повинні їх покірно слухатися.

А божественний Златоуст на прикладі самої архієрейської хіротонії показує, що архієреї підвладні Божественним канонам і заповідям. Він каже: “Оскільки архієрей – [первосвященик у Старому Завіті] – був главою народу, необхідно було главі всіх мати на своїй голові знак влади, якій він підпорядковувався (бо якщо влада нічим не обмежена, то вона нестерпна, а коли вона має символ іншої влади над собою, то показує цим, що вона підпорядковується закону), тому Закон наказує, щоб голова архієрея не була оголеною, а була вкритою, щоб знав голова народу, що має іншого Главу. Тому і в Церкві на хіротоніях ієреїв – [тут святитель має на увазі архієреїв, кажучи про священство взагалі, бо тільки архієреї носять на голові богопредані символи, згідно з Діонісієм Ареопагітом] – на голову покладають Євангеліє Христове, щоб знав той, хто рукопокладається, що отримує істинну євангельську тіару, і щоб пізнав, що хоча він і для всіх голова, але повинен діяти за цими євангельськими законами, всіх тримаючи у своїй владі, але й сам будучи утримуваним під владою законів, для всього будучи законодавцем, але й маючи над собою законодавця – євангельський закон.

Тому якийсь доблесний стародавній муж (Ігнатій ім’я його), що просяяв у священстві та мучеництві, у посланні до якогось архієрея каже: “Ніщо нехай не звершується без твоєї волі (γν? μη), але й ти нічого не звершуй без волі Божої. Тому архієрей має на голові Євангеліє – знак того, що він перебуває під його владою “⁸³.

Що ж стосується другого, тобто того, що ми повинні не випробовувати архієреїв, вчителів і духівників, але в усьому їх слухати, то на це відповідає Василь Великий: “Той, хто керує словом, – [чи то вчитель, чи то архієрей] – повинен завжди з багатьма обмірковуванням і випробуванням, із метою догодити Богові і робити, і говорити, бо він повинен і з боку тих, хто йому довірений, бути випробуваним і засвідченим⁸⁴“⁸⁵.

Також: “Тим зі слухачів, хто навчений у [Божественних] Писаннях, слід випробовувати те, що говорять учителі. І те, що згідно з Писаннями, слід приймати, а те, що їм чуже, – відкидати. Тих же вчителів, які наполягають на такому вченні, треба зовсім відвертатися “⁸⁶. Також: “Тим, хто не володіє великим знанням Писань, слід пізнавати відмінні властивості святих за плодами Духа [Святого]⁸⁷. І тих, хто їх має, слід приймати [як святих], а від тих, хто має щось інше, необхідно відвертатися “⁸⁸. Також: “Не личить просто так і без випробування захоплюватися тими, які лише прикидаються, що говорять істину. Треба на підставі свідчень Писання пізнавати кожного, [істину чи брехню викладає цей учитель]”⁸⁹. І також: “Необхідно всяке слово чи діло перевіряти на підставі свідчень Богодухновенного Писання, щоб добрі з них були визнані, а лукаві – осоромлені “⁹⁰.

На третю ж частину заперечення відповідає божественний Златоуст: “Анархія є злом скрізь, вона – корінь багатьох бід і причина безладу і сум’яття. Не менше зло – і непокора начальникам. Але, можливо, хто-небудь нам скаже, що є ще й третє зло – коли сам начальник є злим. Це знаю і я. І це зло не мале, але ще набагато гірше, ніж анархія. Бо краще ні під яким не бути начальством, ніж підкорятися злому. Адже в першому випадку людина часто рятується і часто перебуває в небезпеці, а в другому – завжди в небезпеці, тому що ведуть її в прірву.

Але як же Павел сказав: “Слухайте наставників ваших і будьте покірні”? Перш сказавши: “дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їх” (Євр. 13:7), потім сказав і: “Слухайте наставників ваших і будьте покірні”. [Тобто спочатку Павел засвідчив, що ці наставники вірні в усьому, і вже після цього каже: “Побачивши добрий плід їхнього доброчесного життя і проповіді, наслідуйте їх у вірі”].

Що ж, скажете ви мені, якщо начальник злий (Тут і далі πονηρ?ς – лукавий.), нам йому не підкорятися? У якому сенсі ти кажеш “злий”? Якщо це стосується віри, залиш його і тікай – не тільки від людини, а й від ангела, що зійшов з небес. А якщо це стосується життя, то не цікався. Послухай, що говорить Христос: “На Мойсеєвому сидінні – [на вчительській кафедрі Закону] – сіли книжники і фарисеї”. Перш сказавши багато про них жахливого, Він говорить потім: “На Мойсеєвому сідалищі… отож все, чого вони кажуть дотримуватися, дотримуйтеся і робіть; а по ділах їхніх не робіть” (Мф. 23:2-3). Інакше кажучи, вони користуються пошаною, [у них є право навчати], каже Він, але життя їхнє нечисте; однак ви слухайте не їхнє життя, а їхні слова.

Адже від їхніх нравів ніхто не отримає шкоди. Чому? Тому що їх видно всім і тому що сам той, хто навчає, навіть будучи тисячу разів злим, ніколи злим нравам навчати не стане. Що ж стосується віри, то тут зло не всім видно, та й учень не відмовляється від того, щоб так вчити. Тому “не судіть, щоб не бути судимими” (Мф. 7:1) сказано про спосіб життя, а не про віру.

Тому й Павел спочатку представив [пастирів як істинних в усіх відношеннях], а потім каже: ” Слухайтеся наставників ваших “⁹¹.

І в іншому місці: “Ти кажеш, що така-то людина лагідна, має священний сан, дуже розсудлива, а робить те-то й те-то. Не кажи мені про те, що він лагідний, що розумний, що благочестивий, що він священик. Якщо бажаєш, нехай це буде навіть Петро або Павел, або хоч ангел, що зійшов з неба, – навіть тоді я не зверну уваги на значущість особи. Адже я читаю не рабський закон, а Царський. Коли ж читаються писання Царя, всяка рабська значущість нехай замовкне.

Що ти мені наводиш приклади то того, то іншого? Бог буде тебе судити не за недбальство таких же, як ти, рабів, а за невиконання Його законів. Я тобі наказав, скаже [Він тобі в день судний], і слід було тобі підкоритися, а не наводити приклад такого-то або цікавитися про злі справи іншого.

Адже і великий Давид страшним гріхом згрішив, але чи означає це, скажи мені, що тепер нам грішити вже не небезпечно? Тому потрібно нам остерігатися і ревнувати тільки про подвиги святих, а недбальства і порушення закону – [які й у них, як у людей, могли іноді трапитися] – з багатьма стараннями уникати. Бо судити нас будуть не такі ж раби, як ми, а сам Владика, – Йому ми дамо відповідь за все, що зробили в житті “⁹².

Ось як кажуть святі. Ми ж, брати мої, оскільки Господь покликав нас до миру (Тут і далі – ειρ?νη), повинні підкорятися архієреям, і духівникам, і вчителям заради їхнього чину, який вони мають від Бога. Якщо ж хто-небудь із них робитиме щось нерозумне або буде нам перешкоджати в будь-якій богоугодній справі, то нехай не припинимо ми просити його й благати, доки не переконаємо його в тому, щоби здійснилася воля Божа, щоби панував мир між нами, панували однодумність і злагода, була любов між пастирями й вівцями, між архієреями та християнами, між священиками й мирянами, між очільниками й підначальними. Щоб геть віддалилися від нас спокуси, потрясіння, розколи, розділення. Бо все це руйнує наші душі, і наші домівки, і наші церкви, і всяке суспільство, і націю. Коротко: щоб усі ми були одне тіло й один Дух, усі – з однією надією, до чого ми й покликані, щоб і Бог світу був із нами.

Заперечення 13

Деякі кажуть: “Ось, ми виконуємо заповідь Господню – причащаємося двічі або тричі на рік, і цього достатньо для нашого виправдання [на Страшному Суді]”.

Таким людям ми відповідаємо, що і це добре і корисно, але частіше причащатися – набагато краще. Бо чим більше хто наближається до світла, тим більше просвіщається, чим більше наближається до вогню, тим більше зігрівається, чим більше зближується зі святинею, тим більше освячується. Так, чим частіше хто приступає до Бога в Причащанні, тим більше і просвіщається, і зігрівається, і освячується. Брате мій, якщо ти гідний причащатися двічі або тричі на рік, то ти гідний причащатися і частіше, як каже божественний Златоуст, тільки уважно готуйся і не втрачай цієї гідності. Отже, що ж нам перешкоджає причащатися? Наше недбальство і лінь, які нас перемагають. І тому ми не готуємося, наскільки це в наших силах, щоб долучитися.

Відповідаючи ж іншим чином, ми повинні сказати, що ці люди не виконують, всупереч тому, як вони вважають, заповідь Божу. Бо де повелів Бог або хто-небудь зі святих, щоб ми причащалися два або три рази на рік? Такого ніде знайти не можна. Тому нам необхідно знати, що, коли ми виконуємо будь-яку заповідь, ми повинні дивитися, щоб і виконувати її згідно із заповіддю. Тобто слід дотримуватися і місця, і часу, і мети, і способу дії, і всіх обставин, за яких її треба виконувати, щоб те благо, яке ми робитимемо, було таким чином досконале в усьому й благоугодне Богові.

Все це відноситься і до Божественного Причастя. Причащатися безперестанно – це і необхідно, і корисно для душі, і відповідно до заповіді Божої, і добро досконале, і благо-угодне. А причащатися тільки тричі на рік – це і не згідно із заповіддю, і добро недосконале, бо не є добром те, що не добро робиться.

Тому, як усі інші заповіді Божі потребують для себе необхідного часу, згідно з Екклесіастом: “Час для всякої речі” (Еккл. 3:17), так і виконанню заповіді про Причастя нам слід приділяти належний час. Іншими словами, відповідний час для Причастя – це той момент, коли священик виголошує: “Со страхом Божиим, верою и любовию приступите”.

Але хіба це чується в церкві тільки тричі на рік? О нещастя і біда! Щоб вижило матеріальне тіло, воно щодня мусить їсти двічі або тричі на день. А нещасній душі, щоб жити духовним життям, доводиться їсти цю свою життєдайну пищу тільки тричі або навіть один раз на рік? Чи не велика це нерозумність?

В іншому ж випадку, я боюся, боюся, чи не виявляється марним для нас виконання заповідей – адже ми їх перекручуємо і спотворюємо і тому є не виконавцями закону, а протизаконоположниками. Часто ми, постуючи, вважаємо, що виконуємо заповідь Божу, а насправді, як каже божественний Златоуст, грішимо: “Не кажи мені, що вони постять, а доведи мені, чи роблять вони це у згоді з волею Божою. А якщо не в згоді, то цей піст є більш беззаконним, ніж пияцтво. Адже ми повинні дивитися не тільки на те, що вони роблять, а й шукати причину того, що відбувається, [чому вони це роблять]. Бо те, що робиться з волі Божої, навіть якщо здається поганим, насправді є найкращим. А те, що робиться проти волі Божої, хоча і здається найкращим, насправді є найгіршим і протизаконнішим. Бо справи добрі або злі не самі по собі, але волевиявлення Боже робить їх добрими або злими “⁹³.

 

⇦Попередній розділ

Наступний розділ⇨