У першій частині цієї книги, від першої до дванадцятої глави, йдеться про подальші долі обох, земного і небесного градів за Священною історією від Ноя до Авраама. В останній частині розглядаються долі тільки Граду небесного, від Авраама до царів ізраїльських.
Глава I. Чи зустрічаються після потопу від Ноя до Авраама якісь родини, що живуть за Богом Важко в словах Писання знайти ясні сліди подальшої долі святого граду після потопу: чи продовжував він своє існування, чи воно було перерване проміжним періодом нечестя так, що не залишалося між людьми жодного шанувальника істинного Бога. Після Ноя, який удостоївся з дружиною, трьома синами і стількома ж невістками врятуватися в ковчезі від винищення потопом, ми не зустрічаємо в канонічних книгах до Авраама жодної людини, благочестя якої було б виставлено на вигляд божественним словом із безсумнівною ясністю. Тільки Ной у пророчому благословенні одобрив двох синів своїх, Сима та Яфета, споглядаючи й передбачаючи те, що має статися у далекому майбутньому. Відповідно до цього і свого середнього сина, тобто молодшого по відношенню до первородного і старшого по відношенню до найменшого, який згрішив проти батька, він прокляв не саме його, а через нього, його сина, тобто свого онука, наступними словами: «Проклятий Ханаан; раб рабів буде він у братів своїх» (Бут. 9:25 Бут. 9:26-27
Глава II. Який пророчий прообраз було дано в лиці синів Ноя Але в цей час, коли все це вже здійснилося в потомстві, потаємне колись стало досить ясним. Хто, заглиблюючись у справу ретельно й розумно, не визнає виконання цього в Самому Христі? Бо Сим, від сімені якого народився по плоті Христос, у перекладі означає «іменитий». А хто іменитіший за Христа, ім’я Якого всюди настільки славне, що саме пророцтво порівнює Його з «розлитим миром» (Пісн. 1:2 1Кор. 11:19 Притч. 10:5
Утім, у середньому сині Ноя можна небезпідставно бачити прообраз не тільки тих, які відокремилися відкрито, а й усіх, котрі носять ім’я християн, але живуть вельми погано: сповідуванням своїм вони сповіщають про страждання Христові, символом яких була нагота тієї людини (Ноя), а поганим своїм життям безчестять їх. Про таких сказано: «По їхніх плодах пізнаєте їх» (Мф. 7:20 Бут. 9:23
Але злий брат в особі свого сина, тобто своїми діями, служить рабом для братів добрих, коли добрі з умінням користуються злими або для вправляння в терпінні, або для досягнення успіху в мудрості. Є, за свідченням апостола, такі, які «проповідують Христа не чисто». Але, каже він, «як би не проповідували Христа, удавано чи щиро, я й тому радію і радітиму» (Флп. 1:16-18 Іс. 5:7 Мф. 20:22 Мф. 26:39 2Кор. 13:4 1Кор. 1:25
Ці таємниці божественного Писання ми відстежуємо, як можемо, то більш, то менш подібно одна до одної, але твердо тримаємося одного: що те, що відбулося і написане, повинно в якості відомого прообразу співвідноситися з Христом і Його Церквою, яка є градом Божим. Про град цей від самого початку роду людського не бракувало передбачень, виконання яких зараз ми бачимо на ділі. Після розповіді про благословення Ноєм двох синів і про прокляття третього, середнього між ними, аж до самого Авраама, тобто більш ніж за тисячолітній період, не згадується жоден праведник, який би благочестиво шанував Бога. Не думаю, щоб таких не було; просто було б занадто довго згадувати їх усіх. Останнє відповідало б історичним цілям, але не пророчим.
Письменник цих священних книг, або, точніше, через нього Дух Святий, розповідає лише те, що представляє собою не тільки розповідь про минуле, а й пророцтво про майбутнє, і все це стосується, зрештою, граду Божому, бо і все те, що говориться там про людей, які не є громадянами цього граду, говориться з тією лише метою, щоб він піднісся або краще виділився завдяки порівнянню його з протилежним йому градом. Не всі, втім, події, що розповідаються, слід вважати такими, що неодмінно мають якесь значення; але й ті, що не мають жодного значення, приєднуються задля того, щоб значення було. Земля, наприклад, рихлиться частиною плуга; але щоб це могло статися, необхідні й інші складові цього плуга. Так само в цитрах та інших такого роду інструментах пристосовані для гри самі лише струни; але щоб вони могли прозвучати, до складу інструментів входять й інші частини, по яких грають ті, хто не б’ють, але з якими пов’язані ті, що звучать від удару. Так і в пророчій історії розповідається щось і нічого само по собі не значуще, але певним чином пов’язане з тим, що має значення.
Глава III. Про покоління трьох синів Ноя Отже, розглянемо тепер покоління синів Ноєвих, і що буде потрібним сказати про них, внесемо в цей твір, у якому викладено поступовий розвиток того й іншого градів, тобто земного й небесного. Писання починає з меншого сина, названого Яфетом. Усіх синів його вказано вісім, а онуків від двох його синів – семеро: троє від одного, четверо від іншого; загалом, таким чином, названо п’ятнадцять. Синів же Хама, тобто середнього сина Ноя, названо четверо, онуків від одного сина – п’ятеро, а правнуків від одного онука – двоє; усього, отже, одинадцять. Після обчислення їх робиться ніби повернення до початку, і говориться: «Хуш породив також Нимрода; цей став сильним на землі; він був сильним звіроловом перед Господом [Богом], тому і говориться: сильний звіролов, як Нимрод, перед Господом [Богом]. Царство його спочатку складали: Вавилон, Ерех, Аккад і Халне в землі Сеннаар. З цієї землі вийшов Ассур і побудував Ниневію, Реховофир, Калах і Ресен між Ниневією і між Калахом; це місто велике» (Бут. 10:8-12
Цей Хуш, батько ісполина Німрода, був названий першим серед синів Хама, і перераховані вже були його п’ять синів і два онуки. Можливо, що ісполина він народив після появи на світ своїх онуків; але найімовірніше, що Писання говорить про нього окремо через його особливу знаменитість, бо згадується і царство його, початком якого було славнозвісне місто Вавилон, а також згадувані слідом за ним міста або області. Сказане ж про Ассура, що він вийшов з тієї землі, тобто з землі Сеннаар, і побудував Ниневію з іншими містами, що при цьому згадуються, трапилося набагато пізніше, і зазначено мимохідь, через знаменитість царства Ассирійського, що було надзвичайно поширене Ніном, сином Бела, засновником великого міста Ниневії. Від його імені отримало назву і місто, оскільки назва Ниневії походить від імені Нін. Ассур же, від якого дістали назву ассірійці, не був із числа синів Хама, середнього сина Ноєвого, але з числа синів Сіма, який був старшим сином Ноя. З цього видно, що з нащадків Сіма з’явилися такі, що згодом опанували царство згаданого велетня, і на цьому не зупинилися, а заснували інші міста, серед яких була і славна Ниневія.
Потім автор повертається до іншого сина Хама, який називався Міцраїмом, і згадуються народжені від нього, але вже не окремі люди, а цілих сім народів. Від шостого з них, немов від шостого сина, постає народ, який називався філістимлянами, чому всіх народів виявляється вісім. Потім письменник повертається до Ханаану, до того сина, в особі якого був проклятий Хам; згадує одинадцять народів, що походять від нього, і говорить, називаючи відомі міста, про межі, до яких вони поширилися. Таким чином, рахуючи синів і онуків, у потомстві Хамовому налічується тридцять одна людина.
Залишається сказати про синів Сіма. Розповідь про згадані покоління, почавши з найменшого, поступово дійшла і до нього. Але в тому місці, з якого починають згадуватися сини Сима, виявляється деяка невизначеність, яка потребує роз’яснення, тим паче, що має близький стосунок до предмета, дослідженням якого ми займаємося. Місце читається так: «Були діти й у Сима, батька всіх синів Еверових, старшого брата Яфетового» (Бут. 10:21
Отже, спершу згадуються шість синів Сіма, потім четверо народжених від одного з них онуків; своєю чергою й інший із синів народив онука, від якого потім народився правнук, від якого потім народився Евер. Евер же народив двох синів, з яких одного назвав Фалек, що в перекладі означає «той, хто розділяє». Наводячи причину такої назви, Писання говорить: «Тому що в дні його земля була розділена» (Бут. 10:25 Бут. 10:31-32 Бут. 10:5
Утім, як я показав вище, уже при обчисленні синів Хама в одному місці досить ясно згадані народи. «От Мицраима произошли Лудим…», і так далі, до семи народів. І потім, після перерахування всіх, підсумовується так: «Це сини Хамові, за племенами їх, за мовою їх, у землях їх, у народах їх» (Бут. 10:20
Глава IV. Про відмінності мов, і про початок Вавилона Але хоча про згадані народи і говориться, що вони жили як окремі народи, оповідач повертається, однак же, до того часу, коли в усіх їх була одна спільна мова, і викладає подію, яка послугувала причиною розділення народів за мовами. «На всій землі, – говорит он, – була одна мова й один говір. Рухаючись зі сходу, вони знайшли в землі Сеннаар рівнину й оселилися там. І сказали одне одному: наробимо цегли і випалимо вогнем. І стала у них цегла замість каменю, а земляна смола замість вапна. І сказали вони: збудуємо собі місто і вежу, висотою до небес, і зробимо собі ім’я, перш ніж розсіємося по лицю всієї землі. І зійшов Господь подивитися місто і вежу, що будували сини людські. І сказав Господь: ось, один народ, і одна у всіх мова; і ось що почали вони робити, і не відстануть вони від того, що задумали робити; зійдемо ж і змішаємо там мову їхню, так щоб один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь звідти по всій землі; і вони перестали будувати місто [і вежу]. Тому дано йому ім’я: Вавилон, бо там змішав Господь мову всієї землі, і звідти розсіяв їх Господь по всій землі» (Бут. 11:1-9
Це місто, назване «змішання», і є той самий Вавилон, спорудження якого є дивовижним навіть для язичницьких істориків. Бо Вавилон у перекладі означає «змішання». Звідси робиться висновок, що засновником його був відомий ісполин Німрод, як зазначалося вище, коли Писання, згадуючи про нього, казало, що початок царства його – Вавилон, тобто що він стояв на чолі інших міст як метрополія і був місцем перебування уряду, хоча й не був ще доведений до таких розмірів, до яких задумувала довести його нечестива гордість. Бо проектувалася надзвичайна, «заввишки до небес» чи то одна вежа, що мала бути вищою за всіх, чи то всі вежі, що позначаються єдиним числом, подібно до того, як говориться «солдат», а мається на увазі тисячі солдатів, як говориться «сарану», коли йдеться про безліч сарани, якою були вражені єгиптяни, котрі не послухалися Мойсея (Вих. 10:4 Пс. 77:45-46
Не зрозумівши цього, дехто був обманутий двозначністю грецького виразу і переклав не «проти Господа», а «перед Господом», тому що ἐναντίον означає і «проти», і «перед». Слово це вжито, наприклад, у псалмі: «Поклонімось і припадімо до Нього, та, схиливши коліна, помолимось перед Господом, Який створив нас» (Пс. 94:6 Йов. 15:13 Бут. 10:9
Глава V. Про сходження Господа для змішання мови тих, хто займався будівництвом вежі Бо вираз Писання: «І зійшов Господь подивитися місто і вежу, що будували сини людські» (Бут. 11:5 Бут. 11:6-7 1Кор. 3:9
Глава VI. У якому сенсі потрібно розуміти розмову, яку веде Бог з ангелом Можна було б і в словах, сказаних при створенні людини: «Створімо людину» (Бут. 1:26 Бут. 1:27
Вираз же: «І не відстануть вони від того, що задумали робити» (Бут. 11:6 168 .
Розуміти, отже, потрібно так, як якщо б було сказано: «Хіба не полишать вони того, що задумали робити?» Тільки якби так було сказано, не звучало б погрози. Говорячи «хіба не», ми додаємо «хіба» для менш кмітливих; бо інтонацію голосу того, хто це вимовляє, зобразити на письмі не можемо.
Отже, від згаданих трьох осіб, синів Ноя, отримали початок розсіяні по країнам землі сімдесят три, або, точніше (як з’ясується це згодом), сімдесят два народи і стільки ж мов. Народи ці, розростаючись, наповнили й острови. Число народів, утім, значно перевищило число мов. Ми знаємо в Африці дуже багато варварських народів, що говорять однією мовою. А що люди, з розмноженням роду людського, могли за допомогою судноплавства переселитися жити і на острови, хто в цьому стане сумніватися?
Глава VII. Чи всі роди безсловесних тварин навіть на найвіддаленіших від землі островах походять із числа тих, що збереглися в ковчезі від винищення потопом? Але виникає питання щодо різного роду безсловесних тварин, які не є предметом людського піклування і не народжуються із землі, як жаби, а розмножуються тільки за допомогою сполучення самця й самиці, якими є вовки та інші такого самого роду: як вони після потопу, яким було знищено все, що не було в ковчезі, з’явилися навіть на островах, якщо породу їхню було відновлено саме тими, що збереглися в ковчезі? Можна, звісно, думати, що вони перепливли на острови, але хіба тільки на найближчі. А тим часом, є острови, що знаходяться на такій великій відстані від материків, що до них ніякі тварини доплисти не могли. Немає нічого неймовірного і в тому припущенні, що люди з пристрасті до полювання, спіймавши їх, перевезли з собою і, таким чином, розвели їхні породи в тих місцях, де жили самі; хоча не можна заперечувати, що їх могло бути перенесено за волею або з дозволу Божого ангелами. Але якщо вони народилися із землі відповідно до свого первісного походження, коли Бог сказав: «Нехай родить земля душу живу» (Бут. 1:24
Глава VIII. Чи від племені Адама, чи від синів Ноя походять деякі дивні породи людей Запитують, далі, чи можливо, що від синів Ноя, або навіть від тієї людини, від якої і вони отримали своє існування, походять деякі жахливі породи людей, про які розповідає язичницька історія? Кажуть, наприклад, буцімто дехто має одне око посередині чола; дехто має ступні обернені назад; дехто має природу обох статей: праву грудь мають чоловічу, ліву – жіночу, і почергово з’єднуючись, і запліднюють, і народжують; у деяких немає рота, а підтримують життя тільки за допомогою дихання через ніздрі; деякі мають зріст заввишки в лікоть, і греки називають їх, від назви ліктя, пігмеями; деякі жінки зачинають у п’ятирічному віці й не живуть довше восьми років. Розповідають також, буцімто є народ, який має ноги, що складаються з одних гомілок, колін не згинає і вирізняється дивовижною спритністю: їх називають скіоподами, бо літньої пори, лежачи навздочінь на землі, вони прикривають себе тінню від ніг; дехто, не маючи шиї, має очі в плечах. Є ніби й інші породи людей, або буцімто людей, мозаїчні зображення яких, запозичені з книжок, що містять оповідання про різного роду дивовижі, знаходяться на приморській вулиці в Карфагені. А що сказати про кінокефалів, собача голова яких і гавкіт радше видають їх за тварин, ніж за людей? Немає, втім, необхідності вірити, щоб існували справді всі роди людей, про які кажуть, ніби вони існують. Але якою б і де б не народилася людина, тобто тварина розумна і смертна, то, хоч би якою б не була її незвичний для наших почуттів тілесний вигляд, колір, рух, голос, хоч би якою б вона не вирізнялася силою, хоч би якоюсь частиною тіла, хоч би якоюсь властивістю природи, ніхто з вірян не засумнівається, що вона походить з тієї самої первісноствореної людини. Очевидно, однак же, що природа утримує що-небудь у більшій кількості, а що-небудь по самій рідкості своїй буде дивовижним.
Але чим пояснюємо ми жахливі роди людей, тим може бути пояснене і походження деяких жахливих народів. Творець усіх – Бог, Який сам знає, де, коли і що належить або належало створити, знаючи, схожістю або несхожістю яких частин Він утворює красу цілого; той же, хто побачити цю гармонію не може, дивується потворним, на перший погляд, неподобством частини, бо не знає, з чим вона сполучена і до чого відноситься. Ми знаємо, що люди народжуються більш ніж із п’ятьма пальцями на руках і ногах. Відхилення (від норми) в цьому, звісно, менш значне, ніж у вищенаведених випадках. Але, ймовірно, не знайдеться такого божевільного, який подумав би, що Творець помилився в лічбі людських пальців, хоча б він і не знав, з якою метою Він це зробив. Так само точно, хоч би виявилося і велике відхилення, знає про це Той, Хто творив, справам Якого ніхто не може зробити справедливого зауваження.
У Гіппоні Діаррітському живе людина, що має серпоподібні ступні, і на них тільки по два пальці; подібні ж має вона і руки. Якби знайшовся який-небудь подібний народ, він став би предметом дивовижної і неймовірної історії. Але чи станемо ми на цій підставі заперечувати, що він походить від того одного, який створений був першим? Хоча й надто рідко трапляються, але важко припустити, щоб часом не траплялися андрогіни, яких називають ще гермафродитами, у яких особливості тієї та іншої статі виявляються з такою очевидністю, що важко вирішити, за якою статтю слід їх іменувати. У звичай увійшло, втім, давати їм ім’я за чоловічою статтю, ніхто і ніколи не називав такого «андрогіна» або «гермафродита». Багато років тому на Сході народилася людина, роздвоєна у верхніх членах і звичайна в нижніх. У неї було дві голови, двоє грудей, чотири руки, живіт один і ноги дві, як в однієї людини; і жила вона так довго, що чутка ця, зацікавила безліч народу. Та хто в змозі пригадати всі народження людей, дуже несхожих на тих, від кого вони народилися? Отже, як щодо цих народжень не можна заперечувати, що вони ведуть початок свій від одного першого, так необхідно і визнати, що від одного і того ж першого батька всіх ведуть свій корінь і всі народи, які своїми тілесними особливостями представляються такими, що як би ухилилися від звичайного перебігу природи, якого дотримується більша частина, майже всі (якщо тільки правдою є те, що розповідається про особливості тих народів і про таку відмінність між ними і нами).
Адже якби ми і про мавп і сфінгів*************** не знали, що вони не люди, а безсловесні тварини, то ті історики могли б, пишаючись своїм знанням дивовижних речей, безкарно представляти їх нам як якісь роди людей. Але якщо ті люди, про яких пишуть такі дивовижні речі, справді люди, то що було б дивовижного, якби Бог захотів створити такими деякі народи для того, щоб, коли й між нами виявляться народженими від людей виродки, ми не подумали, наче згрішила Його мудрість, подібно до мистецтва якогось не надто вправного художника? Отже, нам не повинно здаватися недоречністю, що як у середовищі тих чи інших окремо взятих народів виявляються певні людські вади, так і в цілому людському роді є відомі народні вади. Тому, щоб закрити це питання без поспіху і з обачністю (скажімо так): або того, що пишеться в цьому роді про якісь народи, зовсім немає; або, якщо є, то народи ці не є людьми; або, якщо й вони є людьми, то походять, звісно ж, від Адама.
Глава IX. Чи слід вірити, ніби нижчу частину землі, протилежну тій, на якій живемо ми, займають антиподи Тому ж, що розповідають, ніби існують антиподи, тобто ніби на протилежному боці землі, де сонце сходить у ту пору, коли в нас заходить, люди ходять у протилежному до наших ніг напрямі, немає жодної підстави вірити. Ті, хто стверджує це, не посилаються на які-небудь історичні відомості, а висловлюють як припущення, засноване на тому, що земля тримається серед склепіння небесного і що світ має в ній в один і той самий час і найнижче, і серединне місце. З цього вони роблять висновок, що й інша сторона землі, яка знаходиться внизу, не може не служити місцем людського проживання. Вони не беруть до уваги, що, хоча б і можливо було припустити або навіть будь-яким чином довести, що форма світу шароподібна і кругла, з цього ще не випливає, що та частина землі вільна від води; та якщо навіть була б і вільна, з цього аж ніяк не випливає, що там живуть люди. Бо жодним чином не може обманювати те Писання, яке засвідчує дійсність розповідей про події минулого, які воно розповідає, виконанням на ділі його передбачень; а тим часом, було б вкрай недоцільно стверджувати, що люди могли, перепливши безмірні простори океану, перейти з цієї частини землі до тієї і в такий спосіб започаткувати і там рід людський від тієї ж самої, першої людини. Тому будемо шукати, якщо можемо знайти, в середовищі тих людських народів, які представляються розділеними на сімдесят два племена й сімдесят дві мови, це мандрівне на землі місто Боже, яке доведене до потопу й ковчега і подальше існування якого в Ноєвих синах вказується їхнім благословенням, особливо в особі найстаршого, якого називали Симом, бо і Яфет був благословенний оселитися в наметах того ж свого брата.
Глава Х. Про потомство Сіма, у поколінні якого Град Божий по прямій лінії ведеться до Авраама Отже, потрібно стежити за порядком народжень від Сима. Цей порядок слугуватиме вказівкою граду Божого після потопу, як слугує вказівкою його до потопу ряд народженних від Сифа.
Тому-то божественне Писання після того, як показало град земний у Вавилоні, тобто в змішуванні, ніби повторюючись, знову повертається до Сима і веде від нього ряд родів до Авраама, згадуючи, і скількох кому було років, коли він народив сина, що належав до цього ряду, і скільки всього прожив. Цього разу доречно зробити обіцяне мною раніше зауваження, щоб пояснити, чому про одного із синів Евера сказано: «Ім’я одному: Фалек, тому що в дні його земля була розділена» (Бут. 10:25
Отже, опустивши інших синів Сима, що не стосуються справи, письменник наводить родословну тих, через яких він міг дійти до Авраама; так само, як до потопу наводились ті, через яких можна було дійти до Ноя, через низку народжень від того сина Адама, котрий названий був Сифом. Перелік починається так: «Ось родовід Сима: Сим був ста років і породив Арфаксада, через два роки після потопу; після народження Арфаксада Сим жив п’ятсот років і породив синів і дочок [і помер]» (Бут. 11:10-11
Так само письменник говорить і про інших, показуючи, на якому році свого життя кожний з них народив сина, що належить до того родоводу, що тягнеться до Авраама, і скільки років жив після того, та зауважуючи, що він народив синів і доньок. Останнє робиться з тією метою, щоб дати нам зрозуміти, звідки могли утворитися народи, щоб, вивчаючи небагатьох згаданих людей, ми, як діти, не спантеличилися, як плем’я Симове могло наповнити такі великі області та Царства, а особливо – царство Ассирійське, звідки знаменитий Нін, що був усюди переможцем, керував з надзвичайним успіхом народами Сходу та утвердив за своїми нащадками великомасштабне й найсильніше царство, яке довгий час продовжувало своє існування.
Але щоб довше не затримуватися на цьому питанні, ніж потрібно, ми не говоритимемо про те, скільки років жив кожний у цій низці поколінь, а вважатимемо за потрібне згадати в цьому порядку лише те, на якому році свого життя він народив сина, щоб порахувати в такий спосіб кількість років від закінчення потопу до Авраама, і у зв’язку з тим, над чим потрібно зупинитися і стисло проговорити в подальшому. Отже, у другий рік після потопу Сим, будучи ста років, народив Арфаксада, Арфаксад же, будучи ста тридцяти п’яти років, народив Каїнана; останній, коли йому було сто тридцять років, народив Салу. Стільки ж років мав і Сала, коли народив Евера. Еверу було сто тридцять чотири роки, коли він народив Фалека, за життя якого розділилася земля. Сам Фалек жив сто тридцять років, і народив Рагава; а Рагав – сто тридцять два, і народив Серуха; Серух – сто тридцять, і народив Нахора; Нахор – сімдесят дев’ять, і народив Фарру; Фарра ж сімдесят, і народив Аврама, якого Бог перейменував потім на Авраама. Таким чином, загальноприйннято, тобто Сімдесяти тлумачів, від потопу до Авраама минуло тисяча сімдесят два роки. За єврейськими ж кодексами, кажуть, виявляється набагато менше; але рахунок їх або не показують зовсім, або показують, але дуже заплутаний.
Але шукаючи град Божий у середовищі згаданих сімдесяти двох народів, ми не знаходимо підстав стверджувати, що в той час, коли в них була одна мова, рід людський ухилився від шанування істинного Бога настільки, що істинне благочестя зберігалося тільки в тих поколіннях, що сходять від сімені Сима через Арфаксада і йдуть до Авраама. Тільки в зарозумілій спробі побудувати вежу до неба, ознаці нечестивого звеличування, виявився (земний) град, тобто суспільство нечестивих. Чи не існувало його зовсім до того часу, чи воно ховалося, чи було і те, і інше: благочестиве – в особі двох синів Ноя, що одержали благословення, та їхніх нащадків, а нечестиве – в особі проклятого і племені його, з якого вийшов ісполин, ловець проти Господа, – розібрати важко.
Можливо, та це й набагато вірогідніше, що і між синами перших двох, ще перед утворенням Вавилонії, з’являлися вже хулителі Бога, а між синами Хама – Його шанувальники; слід вважати, що в людях того та іншого роду ніколи на землі нестачі не було. Хоч і говориться: «Всі відвернулися, всі нікчемні стали; нема вже такого, хто чинить добро, немає жодного» (Пс. 52:4 Пс. 13:3
Глава XI. Про те, що спочатку у людському вжитку була та мова, яка отримала назву єврейської від Еве ра, у родині якого вона і збереглася, коли відбулася відмінність у мовах Тому, як у той час, коли у всіх була одна мова, нестачі в синах погибелі не було, бо одна мова була і до потопу, проте, однак, усі, за винятком лише родини праведного Ноя, заслужено зазнали винищення потопом; так і тоді, коли за нечестиве звеличування народи були покарані відмінністю язиків, зазнали поділу, і град нечестивих дістав ім’я змішання, тобто був названий Вавилоном, була сім’я Евера, в якій збереглася мова, що була колись спільною.
Тому-то, як я помітив вище, коли письменник почав перераховувати синів Сима, які, кожен окремо, були родоначальниками окремих народів, він згадав першим Евера, хоча Евер був праправнуком його, тобто народився в п’ятому від нього коліні. Оскільки в сімействі останнього, після поділу інших народів іншими мовами, збереглася та мова, про яку небезпідставно думають, що вона колись була спільною для всього роду людського, то мова ця і названа була потім єврейською. Потрібно ж було на відміну від інших дати їй власне ім’я подібно до того, як отримали власні імена й інші. Поки ж вона була одна, називалася просто людською мовою, або людською вимовою, бо нею однією розмовляв увесь рід людський.
Хто-небудь скаже: «Якщо земля, тобто люди, які жили тоді на землі, розділилися за мовами у дні сина Евера Фалека, то швидше ця мова, яка до того часу була спільною для всіх, мала б називатися ім’ям останнього». Але потрібно взяти до уваги, що сам Евер тому дав таке ім’я своєму синові, назвавши його Фалеком, що в перекладі означає «поділ», що він народився в нього в той час, коли земля розділилася на десятки мов, як видно це зі слів: «В дні його земля була розділена» (Бут. 10:25
Таким чином, хоча з цілковитою ясністю і не виражено, що був певний благочестивий рід людей і в той час, коли нечестиві споруджували Вавилонію, – невизначеність ця не такого роду, щоб вводити в оману дослідника, а скоріше слугує вправою задля тренування його уважності. Бо якщо в Писанні говориться, що спочатку в усіх була одна мова, і на чолі всіх синів Сима ставиться Евер, хоча він є в п’ятому коліні; і якщо мова, яку патріарх і пророки не лише вживали в промовах, а й увіковічнили у Святих Писаннях, називається мовою єврейською, то природно, що на запитання: де під час поділу мов могла залишитися та мова, що колись була спільною, яка без жодного сумніву залишилася там, де не мало місця покарання, яке полягало у змішуванні мов, – може бути лише одна відповідь, що вона залишилася в роді того, від імені якого дістала свою назву; і ясною ознакою праведності цього роду слугує те, що поміж тим, як інші роди було покарано зміною мов, на нього це покарання не поширилося.
Виникає ще сумнів щодо того, як могли утворити окремі народи Евер і син його Фалек, якщо в того й іншого збереглася одна мова. Дійсно, існував тільки один рід єврейський від Евера до Авраама, і від нього далі, поки не утворився великий Ізраїльський народ. На якій підставі всі нащадки трьох синів Ноя вважаються такими, що утворили окремі народи, якщо Евер і Фалек особливих народів не утворили? Щоб зберегти число сімдесяти двох народів і мов, можна зі значною часткою ймовірності припустити, що відомий ісполин Німрод і сам утворив свій особливий народ, але його згадано окремо, як такого, що вирізнявся з-поміж інших перевагами влади й тілесною силою. Фалек же згаданий не тому, щоб утворив народ (рід і мова його – єврейська), а тому, що примітний був його час, тому що в його дні розділилася земля. Не повинно також ускладнювати нас і питання про те, яким чином міг Німрод дожити до того часу, коли був побудований Вавилон, сталося змішання мов і, внаслідок цього, поділ народів. З того, що Евер був шостим від Ноя, а він – четвертим, не випливає, що вони обидва не могли дожити до одного й того ж часу. Так сталося, якщо довше жили в тих поколіннях, де було менше народжень, і менше в тих, де народжень більше; або народжувалися пізніше, де менше, і раніше, де більше. Потрібно розуміти ситуацію так, що в той час, коли розділилася земля, не тільки вже були народжені всі ті сини дітей Ноєвих, які згадуються як родоначальники народів, а й були вони вже в такому віці, що мали численні родини, які заслуговували на назву народів.
Тому аж ніяк не слід думати, що вони були народжені саме в тому порядку, в якому згадуються. Інакше, як би дванадцять синів Іоктана могли утворити народи, іншого сина Еверова, брата Фалєкова, якщо Іоктан був народжений після брата свого Фалека, як після нього він згадується, коли земля розділилася в той час, коли народився Фалек? Треба розуміти питання так, що хоча Фалек і названий першим, але народився набагато пізніше за свого брата Іоктана, і що дванадцять синів цього Іоктана мали на той час уже такі великі сімейства, що останні могли бути розділені на свої особливі мови. Найпізніший за часом міг бути згаданий першим так само точно, як із трьох синів Ноєвих першими згадані нащадки Яфета, що був наймолодшим; потім – сини Хама, що був середнім; нарешті, сини Сима, що був першим і найстаршим. Імена ж цих народів частково збереглися, так що й нині видно, звідки вони походять, як ассирійці від Ассура, а євреї від Евера; частково ж змінилися з давніх часів настільки, що найвченіші дослідники давнини в змозі розгадати за ними походження не всіх, а лише деяких народів. Так, наприклад, за значенням слів важко здогадатися, що єгиптяни, як стверджують, походять від сина Хамова, що мав ім’я Міцраїм; так само як і те, що ефіопи належать начебто до племені того сина Хамова, що носив ім’я Хуш. Так само точно, якщо розглянути і всі взагалі імена, більше виявиться змінених, ніж тих, що збереглися.
Глава XII. Про епоху Авраама, з якого починається новий порядок святої спадкоємності Простежимо тепер судьби граду Божого від тієї епохи, що починається з праотця Авраама, від якої він стає більш відомим і коли даються найяскравіші обітниці, що їх ми бачимо, як вони справдилися в даний час у Христі. Із вказівок священного Писання ми дізнаємося, що Авраам народився в країні Халдейській (Бут. 11:28 Ісус. 24:2 Бут. 6:9 Бут. 11:27-29
Глава XIII. Яка могла бути причина того, що під час переселення Фари, коли, залишивши халдеїв, він перейшов до Месопотамії, не згадується зовсім про сина його Нахора Далі розповідається, як Фарра зі своєю сім’єю залишив країну халдеїв, прийшов до Месопотамії й оселився в Харрані. Але при цьому замовчується про одного сина його, який називався Нахором, так, наче він не взяв його з собою. Історія така: «І взяв Фарра Аврама, сина свого, і Лота, сина Аранового, онука свого, і Сару, невістку свою, дружину Аврама, сина свого, і вийшов з ними з Ура халдейського, щоб іти в землю Ханаанську; але, дійшовши до Харрана, вони зупинилися там» (Бут. 11:31 Бут. 24:10
На нашу думку, пояснити це можна за допомогою такого припущення: він, можливо, ухилився від батьківського й братнього благочестя й захопився марновірством халдейським, а потім, покаявшись чи зазнавши переслідувань, бо його вважали неблагонадійним, переселився звідти й сам. Бо в книзі, яку приписують Юдифі, на запитання ворога ізраїльтян Олоферна, що це за народ і чи вести проти нього війну, йому відповідає Ахіор, вождь амонітів, так: «Послухай, пане мій, слова раба твого, і я сповіщу тобі істину про людей цих. Люди ці вийшли з халдеїв і оселилися спершу в Месопотамії, тому що не захотіли поклонятися богам батьків своїх, що жили в землі Халдейській, і відвернулися від шляхів батьків своїх, і поклонилися Богові небесному, і (батьки) вигнали їх від лиця богів своїх, і втекли вони в Месопотамію, і жили там багато днів», і т. д. З цього видно, що дім Фарри піддавався переслідуванню з боку халдеїв за істинне благочестя, через яке, він шанував єдиного й істинного Бога.
Глава XIV. Про роки Фа р ри, який закінчив своє життя в Харрані Божі обітниці, дані Авраамові, починають згадуватися з моменту, коли Фарра помер у Месопотамії; при цьому зазначено, що він прожив двісті п’ять років. У Писанні сказано: «І було днів життя Фарри [у Харранській землі] двісті п’ять років, і вмер Фарра в Харрані» (Бут. 11:32
Глава XV. Про час Божої обітниці Авраамові, після якої за Божим повелінням він вийшов із Харрана А те, що вже після згадки про смерть Фарри написано: «І сказав Господь Авраму: піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого [і йди] у землю, яку Я покажу тобі» (Бут. 12:1 Бут. 12:4
Отже, Авраам покинув Харран не після смерті батька, а на сто сорок п’ятому році його життя; Писання ж, за своєю звичкою повертаючись до попередніх подій, розповіло про це вже після згадки про смерть Фарри. Це схоже на ситуацію, коли вище, говорячи про синів Ноя, було сказано, що вони жили за своїми племенами і мовами (Бут. 10:31 Бут. 11:1 Бут. 11:32 169
Але блаженний Стефан, розповідаючи про це в Діяннях апостольських, говорить: «Бог слави явився отцю нашому Авраамові у Месопотамії, до переселення його в Харран, і сказав йому: вийди із землі твоєї, і з роду твого, і з дому батька твого і йди в землю, яку покажу тобі» (Діян. 7:2-3
Усе це слід розуміти так: Бог говорив з Авраамом, коли той ще був у Месопотамії і не оселився в Харрані; але Авраам, зберігши в серці Божу заповідь, прийшов разом із батьком до Харрана і вийшов звідти на сімдесят п’ятому році свого життя і на сто сорок п’ятому році життя батька. Стефан описує саме поселення Авраама в Ханаанській землі, а не вихід із Харрана, як подію після смерті батька, оскільки батько вже помер, коли Авраам придбав землю і став її власником. Коли ж одразу після переходу до Месопотамії, тобто після виходу з Халдеї, Бог каже: «Іди з землі твоєї, з роду твого, і з дому батька твого, до землі, що Я вкажу тобі», це слід розуміти не буквально як фізичний вихід, а як відрив душі. Він не покинув би це місце душею, якби мав надію і бажання повернутися. Саме ці надії та бажання, за Божим повелінням і допомогою, а також через покору Авраама, повинні були бути відсічені. Можливо також, що після того, як Нахор пішов за своїм батьком, Авраам виконав Божу заповідь, вийшовши з Харрана разом із Саррою, своєю дружиною, і Лотом, сином свого брата.
Глава XVI. Про порядок і властивість обітниць Божих, сказаних Авраамові Тепер розглянемо Божі обітниці, дані Авраамові. Саме з них починаються більш ясні вислови про нашого Бога, тобто Бога істинного, щодо народу благочестивих, про який сповіщають пророцтва. Перша обітниця читається так: «І сказав Господь Авраму: піди з землі твоєї, від роду твого і з дому батька твого [і йди] у землю, яку Я покажу тобі; і Я спороджу від тебе великий народ, і благословлю тебе, і звеличу ім’я твоє, і будеш ти благословенням; Я благословлю тих, що благословляють тебе, і тих, що лихословлять тебе, прокляну; і благословляться у тобі всі племена земні» (Бут. 12:1-3
Заслуговують на увагу два аспекти, обіцяні Авраамові: перший — це те, що його нащадки отримають у володіння землю Ханаанську, що виражено словами: «Іди з землі твоєї, із роду твого, з дому батька твого, на землю, що Я вкажу тобі. І Я зроблю від тебе великий народ»; другий аспект набагато важливіший і стосується не тілесного, а духовного сім’я, за яким Авраам стає батьком не тільки народу Ізраїльського, а й усіх народів, які йдуть за його вірою. Обітниця цього аспекту починається зі слів: «І благословляться в тобі всі племена земні».
На думку Євсевія, обітниця була дана Аврааму в сімдесят п’ятому році його життя, оскільки одразу після цього він вийшов із Харрана. Це узгоджується з Писанням, де сказано: «Аврам був сімдесяти п’яти років, коли вийшов з Харрана» (Бут. 12:4
Чи не суперечить це словам Стефана: «Бог слави з’явився Авраамові, батькові нашому, в Месопотамії, до того, як він переїхав до Харрана»? Цю подію потрібно уявляти так: і Божа обітниця Аврааму, і його поселення в Харрані, і вихід звідти відбулися протягом одного року. Такий висновок підтримується тим, що Євсевій у своїй хроніці відлічує роки саме від цієї обітниці та показує, що вихід з Єгипту, коли було дано закон, стався через чотириста тридцять років. Цьому також є підтвердження у словах апостола Павла (Гал. 3:17
Глава XVII. Про три найвідоміші язичницькі царства, одне з яких — Ассирійське — перевершувало інші своєю могутністю вже в той час, коли народився Авраам У той час існували відомі язичницькі царства, які надавали суспільству людей, що живуть за людськими законами, особливого блиску, перебуваючи під пануванням занепалих ангелів. Таких царств було три: Сікіонське, Єгипетське та Ассирійське. Ассирійське царство було набагато могутнішим і значущим за два інші. Відомий цар Нін, син Бела, підкорив своєю владою народи всієї Азії, окрім Індії. Тут під назвою Азія розуміється не сучасна частина світу, а те, що вважається однією з трьох частин земної кулі: Азія, Європа й Африка, деякі ж ділять світ на дві частини. Азія простягається з півдня через схід на північ; Європа — з півночі на захід; Африка — із заходу на південь. Отже, одну половину земної кулі займають Європа й Африка, а іншу — сама лише Азія. Перші дві частини відділені одна від одної водами океану, які проходять між материками, утворюючи велике море.
Таким чином, якщо розділити земну кулю на дві частини — східну і західну, то Азія виявиться в одній, а Європа і Африка — в іншій. Серед трьох царств, відомих на той час, Сікіонське царство не було під владою ассирійців, оскільки знаходилося в Європі; натомість Єгипетське царство, ймовірно, було підпорядковане тим, хто панував над усією Азією, за винятком, як відомо, лише Індії. Отже, влада нечестивого міста була найбільшою в Ассирії, столицею якої був Вавилон. Ім’я Вавилон (тобто «змішання») надзвичайно підходило для суспільства земнородних. Там царював Нін, що зійшов на трон після смерті свого батька Бела, який першим правив у цьому царстві протягом шістдесяти п’яти років. Його син Нін, успадкувавши царську владу, правив ще п’ятдесят два роки, і коли народився Авраам, минуло вже сорок три роки його правління. Це сталося приблизно за тисячу двісті років до заснування Риму, який став своєрідним західним Вавилоном.
Глава XVIII. Про друге звернення Бога до Авраама із словами, в яких йому та його нащадкам обіцяється земля Ханаанська Отже, покинувши Харран на сімдесят п’ятому році свого життя і на сто сорок п’ятому році життя свого батька, Авраам разом із племінником Лотом та дружиною Саррою попрямував до землі Ханаанської і прибув до Сихема. Там він знову отримав божественне одкровення, про яке в Писанні сказано: «І з’явився Господь Аврамові і сказав: нащадкам твоїм віддам Я землю цю» (Бут. 12:7
Глава XIX. Про збереження Богом цнотливості Сари в Єгипті, де Авраам назвав її не своєю дружиною, а сестрою Після цього, побудувавши на тому місці вівтар і прикликавши Бога, Авраам залишив його та оселився в пустелі, але через голод змушений був вирушити до Єгипту. Там він назвав свою дружину сестрою, при цьому не збрехавши, адже вона дійсно була його сестрою за кровною спорідненістю. Подібно до того, як Лот, хоча був сином його брата, також називався братом (Бут. 13:8 170 . Те, на що сподівався Авраам, зрештою справдилося. Фараон, цар єгипетський, взяв Сарру до себе як дружину, але, зазнавши тяжких страждань, повернув її Авраамові. Важливо зазначити, що вона залишилася непорочною, адже тяжкі покарання не дозволили фараонові порушити її цнотливість.
Глава XX. Про розділення Лота з Авраамом, яке відбулося мирно, зі збереженням добрих стосунків Після повернення Авраама з Єгипту на колишнє місце, син брата його Лот, зберігши родинні стосунки, відійшов від нього в землю Содомську. Вони стали багатими і мали багато пастухів для отар; оскільки останні сварилися між собою, це призводило до необхідності уникати взаємних сутичок між їхніми родинами. Через це могли виникнути чвари і між ними самими, адже це властиво людині. Вживаючи запобіжних заходів проти зла, Авраам сказав Лоту: «Нехай не буде розбрату між мною і тобою, і між пастухами моїми і пастухами твоїми, тому що ми родичі; чи не вся земля перед тобою? відділись же від мене: якщо ти ліворуч, то я праворуч; а якщо ти праворуч, то я ліворуч» (Бут. 13:8-9 171 .
Глава XXI. Про третю обітницю Аврааму, за якою Бог обіцяв йому і потомству його землю Ханаанську на віки віків Отже, коли Авраам і Лот відокремилися один від одного, не через ганебний конфлікт, а заради вирішення потреб по утриманню родин, і жили окремо, – Авраам у ханаанській землі, а Лот у Содомі, – Господь у Своїй третій обітниці сказав Аврааму: «Зведи очі твої з місця, на якому ти тепер, подивися на північ і на південь, і на схід і на захід; бо всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі і нащадкам твоїм навіки, і зроблю нащадків твоїх, як пісок земний; якщо хто може порахувати пісок земний, то і нащадки твої полічені будуть; встань, пройди по землі цій у довжину й у ширину її, бо Я дам її тобі [і нащадкам твоїм назавжди]» (Бут. 13:14-17
Чи міститься в цій обітниці і та, через яку Авраам став батьком усіх народів, – не зовсім ясно. Можна подумати, що до цієї обітниці відноситься вираз: «І зроблю потомство твоє, як пісок земний»; тому що вираз цей являє собою те, що греки називають гіперболою, і в усякому разі це вирах переносний, а не прямий. Як користується зазвичай цим способом вираження, так само як і іншими шляхами, Писання, відомо кожному, хто вивчив його. Такий шлях, тобто, спосіб вираження, буває тоді, коли те, що в ньому говориться, значно перебільшує те, що мовою виражається. Хто, наприклад, не бачить, що кількість піску незрівнянно більша, ніж можливе число всіх людей, від самого Адама і до кінця віку? Наскільки ж воно більше за сім’я Авраама, і не тільки за те, що належить до народу Ізраїльського, а й за те, що внаслідок наслідування його віри виокремлюється й буде виокремлюватися з-поміж усіх народів по всьому світу?
Таке потомство, що живе вірою, звичайно, невелике порівняно з безліччю нечестивих; однак навіть ці малі за чисельністю становлять незліченну кількість, яку, використовуючи гіперболу, порівнюють із піском земним. Зрозуміло, що обіцяна Аврааму кількість незліченна не для Бога, а для людей: Бог порахував навіть пісок земний. Тому, оскільки доцільніше порівнювати з безліччю піску не лише народ Ізраїльський, а все потомство Авраамове, і коли обітниця говорить про чисельність синів не за тілом, а за духом, тут можна бачити обітницю про обидва ці народи. Але ми зазначили, що вона поки виражена неясно, адже численний народ, який походить від Авраама через його онука Якова, розрісся настільки, що заповнив собою майже всі країни світу. Гіперболічно, навіть цей один народ може порівнюватися з піском земним, адже і він є незліченним для людини.
Щодо згаданої в обітниці землі Ханаанської, ні в кого не повинно бути сумнівів. Лише фраза «Тобі дам Я і потомству твоєму навіки» може викликати певне здивування, якщо слово «навіки» розуміють у значенні вічності. Якщо ж це слово, як і ми, зрозуміти в тому точному значенні, що початок майбутнього віку визначається кінцем теперішнього віку, тоді жодних труднощів не виникне, адже ізраїльтяни, хоча й вигнані з Єрусалима, усе ж мешкають в інших містах землі Ханаанської і будуть там жити до кінця. І навіть якщо б християни населяли всю ту землю, то і вони — потомство Авраамове.
Глава XXII. Про перемогу, здобуту Авраамом над ворогами с одомлян, коли він і Лота визволив з полону, і отримав благословення від священ н ика Мелхиседека Отримавши це слово обітниці, Авраам переселився й оселився в іншому місці тієї самої країни, біля дуба Мамрійського, що в Хевроні (Бут. 13:18 Бут. 14:1-20 Пс. 109:4
Глава XXIII. Про слово Боже до Авраама, яким обіцяно йому, що потомство його розмножиться так само, як численні зірки; так само й про те, що він був уже оправданий вірою, коли ще не прийняв обрізання У той же час у видіннях було слово Господа до Авраама. Господь обіцяв йому захист і дуже велику нагороду; але він, стурбований тим, що не мав потомства, зауважив, що спадкоємцем його має стати якийсь Елієзер, його домочадець. Тоді негайно було обіцяно, що спадкоємцем стане не цей домочадець, а нащадок, який походить від самого Авраама, і при цьому було передбачене потомство, численне вже не як пісок земний, а як зірки небесні (Бут. 15:4-5 Бут. 15:6 Рим. 4:3 Гал. 3:6
Глава XXIV. Про значення жертви, яку наказано було принести Авраамові, коли він наполегливо бажав упевнитися в тому, у що вірив У тому ж видінні, говорячи з Авраамом, Бог сказав йому: «І сказав йому: Я Господь, Який вивів тебе з Ура халдейського, щоб дати тобі землю цю у володіння» (Бут. 15:7 Бут. 15:9-21
Все це сталося і було сказано чудесним способом у видінні. Розбирати докладно кожну деталь сказаного не входить у завдання цього твору. Але те, що входить у це завдання, ми повинні знати. А саме: якщо після того, як було сказано, що Авраам повірив Богові, і це зарахували йому за праведність, він каже: «Владико Господи! З чого я довідаюсь, що я буду володіти нею?» (Бут. 15:8 Лк. 1:34-35
У цьому випадку було дано прообрази через тварин: телицю, козу, вівцю й двох птахів — горлицю та голуба, щоб через них Авраам міг розпізнати майбутнє, в яке він беззаперечно вірив. Чи символізувала телиця народ, поставлений під ярмо закону, а коза — народ, який мав згрішити, а вівця — той самий народ, що згодом стане царювати? Тварини повинні були бути трирічними, що може вказувати на три важливі періоди: від Адама до Ноя, від Ноя до Авраама і від Авраама до Давида, який після відторгнення Саула став першим, кого за волею Господа поставлено на царство в народі Ізраїльському. У цьому третьому періоді народ вступив у третій вік — вік юності. Або ж усі ці символи мали якесь інше, ще більш підходяще значення: у будь-якому разі, я абсолютно не сумніваюся, що додаванням горлиці та голуба було позначено тих, хто живе по духу. Тому й сказано, що «тільки птахів він не розсікав», адже поділ можливий лише між плотськими, але зовсім не між духовними. Останні або повністю відсторонюються від турбот і стосунків із світом, як горлиця; або ж живуть серед людей, як голуб. Обидва птахи, однак, однаково чисті й нешкідливі: цим позначається, що і в самому народі Ізраїльському, якому мала бути віддана ця земля, будуть нерозривно з ним майбутні сини обітниці й спадкоємці Царства у вічному блаженстві. Птахи, що зліталися на розсічені тіла, символізують не щось добре, а повітряних духів, які шукають для себе їжу в поділах, що відбуваються між плотськими. Сидіння Авраама поблизу від них означає, що, незважаючи на поділи серед плотських, вірні залишаться справедливими до кінця. А жах і страх, які охопили Авраама перед заходом сонця, вказують на майбутнє сум’яття і велике горе невірних перед кінцем цього віку, про що Господь сказав у Євангелії: «бо тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу донині, і не буде» (Мф. 24:21
Сказане Авраамові: «Нащадки твої будуть прибульцями в чужій землі, і поневолять їх, і гнобитимуть їх чотириста років», являє собою ясне пророцтво про народ ізраїльський, який у майбутньому буде поневолений у Єгипті. Однак тут не пророкується, що народ перебуватиме в рабстві всі чотириста років, а лише те, що це відбудеться в рамках цього періоду. Подібно до того, як про батька Авраама, Фарру, сказано: «І було днів життя Фарри [у Харранській землі] двісті п’ять років» (Бут. 11:32
Згадуються чотириста років для округлення, адже насправді їх було трохи більше — чи то рахуючи від часу, коли Авраам отримав обітницю, чи від народження Ісаака, нащадка, до якого відноситься пророцтво. Як ми вже зазначали, від першої обітниці Авраамові на сімдесят п’ятому році його життя до виходу ізраїльтян з Єгипту минуло чотириста тридцять років. На це посилається апостол: «Я говорю те, що завіту про Христа, раніше Богом утвердженого, закон, даний через чотириста тридцять років, не скасовує так, щоб обітниця втратила силу» (Гал. 3:17
Що і наступні слова пророцтва Божого відносяться до народу Ізраїльського, у тому ніхто не засумнівається. Але потім говориться, що коли зайшло сонце, і настала темрява, ось, дим наче з печі і полум’я вогню пройшли між розітнутими тваринами, – це вже означає, що наприкінці віку для плотських буде суд вогненний.
Гноблення граду Божого, якого раніше ніколи не бувало і яке очікується в часи антихриста, позначається страхом Авраама під час заходу сонця, тобто під час наближення кінця віку. Вогонь після заходу сонця, тобто в саму мить кінця світу, означає день Суду, що розділяє тілесних для порятунку через вогонь і для осуду у вогонь. Заповіданий же потім Аврааму завіт висвітлює землю Ханаанську і перераховує в ній одинадцять народів, від річки єгипетської до великої річки Євфрату. Це не від великої єгипетської річки, Нілу, а від малої, яка розділяє Єгипет і Палестину в тому місці, де розташоване місто Рінокорура.
Глава XXV. Про служницю Сарри, Агарь, яку сама Сарра побажала зробити наложницею Авраама Потім настають часи синів Авраама: одного від Агарі, рабині, іншого від Сарри, про яких ми вже згадали в попередній книзі. Щодо самого факту, наложницю жодним чином не можна вважати як причину, провини Авраама. Він взяв її для того, щоб мати потомство, а не для задоволення пристрастей. При цьому він не зраджував дружині, а слухався її: вона думала, що знайде розраду в своїй неплідності, коли потомство від рабині стане її власним — не природним шляхом, що було неможливо, але принаймні, актом її волі. Цим правом дружини, про яке говорить апостол: «також і чоловік не володіє своїм тілом, а жінка» (1Кор. 7:4
Коли рабиня завагітніла й почала вихвалятися перед господинею, яка залишалася неплідною, і Сарра через свою жіночу підозрілість почала звинувачувати чоловіка, Авраам і тут доводить, що він був не перелюбником, а вірним чоловіком. Він зберіг вірність своїй дружині перед Агар’ю: виконав бажання Сарри, а не свої пристрасті; прийняв рабиню, але не шукав її; зійшовся з нею, але без прихильності до задоволення; дав потомство, але не полюбив. Він сказав: «ось, служниця твоя у твоїх руках; роби з нею, що тобі завгодно» (Бут. 16:6
Глава XXVI. Про засвідчення Боже, дане Аврааму, в якому Бог обіцяв йому, коли він був уже старцем, сина від неплідної Сари, проголосив його батьком народів і вірність обітниці увічнив таїнством обрізання Після цього народився від Агарі Ізмаїл, в особі якого Авраам міг бачити виконання того, що обіцяно було йому, коли він хотів усиновити раба, словами Божими: «не буде він твоїм спадкоємцем, але той, хто народиться з лона твого, буде твоїм спадкоємцем» (Бут. 15:4 Бут. 17:1-21
Цього разу обітниці про покликання народів подаються ще ясніше в Ісааку, тобто в сині обітниці, який виступає образом благодаті, а не природи, бо обіцяний син мав народитися від літнього чоловіка та старої, до того ж неплідної жінки. Хоча Бог може влаштовувати народження природним шляхом, але там, де природа пошкоджена і безсила, стає очевидною дія Божа, тому легше зрозуміти це як дію благодаті. А оскільки це мало здійснитися не через звичайне народження, а через відродження, разом з обітницею про сина від Сарри було заповідано й обрізання. І коли Бог наказує обрізати всіх — не тільки синів, а й рабів, домочадців та куплених, — цим показується, що благодать охоплює всіх. Бо що ще може означати обрізання, як не оновлення природи, коли відкидається старість? І що символізує восьмий день, як не Христа, Який воскрес після завершення седмиці, тобто після суботи?
Навіть імена батьків змінюються, і все несе на собі печатку новизни: Старий Завіт вже провіщає Новий. Бо хіба не є Старий Завіт покривалом Нового, а Новий — одкровенням Старого? Сміх Авраама — це захват радості, а не глузування невіри. Так само і його слова в думці: «Невже столітній чоловік може мати сина? І Сарра, дев’яностолітня, хіба може народити?» — не слова сумніву, а слова здивування.
Якщо ж сказане: «І дам тобі та нащадкам твоїм після тебе землю, якою ти мандруєш, усю землю Ханаанську, у вічне володіння» (in possessionem æternam), викличе в комусь здивування стосовно того, як це здійснилося або має здійснитися, коли жоден народ не може мати вічного володіння землею, то такий нехай знає, що ми перевели словом æternum (вічне) те, що греки виражають словом ἀιώνιον, (хоча ми й) перекладаємо ἀιών як sæculum (вік). Але латиняни не наважилися перекласти це ἀιώνιον словом sæculare, щоб не надати місцю зовсім іншого сенсу. Бо цим словом називається багато чого такого з того, що відбувається в цьому світі (sæculo), що має досить короткий проміжок часу існування, тим часом як те, що називається ἀιώνιον, або не має кінця, або закінчується з кінцем цього віку (світу).
Глава XXVII. Про мужню стать, – про те, що якщо не буде обрізаний він у восьмий день, упразниться душа його, як така, що порушила Божий завіт Може також виникнути здивування щодо того, як потрібно розуміти сказане в цьому місці – а необрізаний чоловічої статі, що не обріже крайньої плоті своєї, винищиться душа його з народу свого, бо він порушив завіт Мій. З боку немовляти, душа якого приречена на погибель, у цьому немає ніякої провини, не воно в цьому випадку порушило завіт Божий, а батьки, які не подбали обрізати його. Залишається думати, що і немовлята не своїм особистим способом життя, а через загальне походження людського роду порушили завіт Божий у тій людині, в якій всі згрішили (Рим. 5:12 Бут. 2:17 Сир. 14:18 Рим. 4:15 Пс. 118:119
Отже, якщо обрізання було знаком відродження, і немовля, через первородний гріх, справді втрачає своє народження, якщо його не рятує відродження, то божественні слова слід розуміти так, ніби в них сказано: «Хто не відродиться, та душа буде відлучена від свого народу, бо порушила Мій завіт, адже згрішила разом з усіма в Адамі». Якби Господь сказав: «Цей завіт порушений», тоді ми повинні були б розуміти, що йдеться про обрізання. Але оскільки Він не уточнює, який саме завіт порушило немовля, то дається зрозуміти, що мається на увазі завіт, порушення якого може стосуватися і немовляти.
Якщо ж хтось наполягатиме, що йдеться саме про обрізання — що немовля порушило завіт лише через відсутність обрізання, — то варто знайти відповідний вираз, де би без суперечностей вказувалося, що немовля порушило завіт через те, що він уже порушений, хоча й не безпосередньо ним, а в ньому. Але і в цьому випадку варто зважити, що душа необрізаної дитини, яка особисто не винна в недбалості, не зазнала б несправедливої загибелі, якби не була винною в первородному гріху.
Глава XXVIII. Про зміну імен Авраама і Сарри, які, будучи неспроможні одна через неплідність, а інший через старість, до народження, отримали дар мати потомство Отже, коли Авраам отримав таку велику і таку врозумлюючу обітницю, в якій йому чітко було сказано: «ти будеш отцем безлічі народів, і дуже, дуже розмножу тебе, і народжу від тебе народи, і царі вийдуть від тебе… Я благословлю її (Сарру) і дам тобі від неї сина; благословлю її, і народяться від неї народи, і царі народів народяться від неї», — обітниця, яка нині на наших очах справдилася у Христі, то відтоді це подружжя вже не називається в Святому Письмі так, як раніше: Аврам і Сара. Їх називають іменами, якими ми їх звемо від самого початку, тобто загальноприйнятими іменами: Авраам і Сарра.
Причина зміни імені Авраама пояснюється прямо: «ти будеш отцем безлічі народів». Ім’я Авраам, отже, має саме це значення. Ім’я Аврам, як його називали раніше, означає «високий батько». Причини зміни імені Сарри не уточнено, але, за свідченням тих, хто тлумачив єврейські імена зі священних Писань, ім’я Сара означає «моя госпожа», а Сарра — «сила». Тому і написано в посланні до Євреїв: «Вірою і сама Сарра (будучи неплідна) одержала силу прийняти сім’я» (Євр. 11:11
Обидва вони, як свідчить Писання, були похилого віку, але вона була ще й неплідна; до того ж місячні очищення в неї вже припинилися, тому вона не могла народжувати навіть якби не була неплідною. Далі, якщо жінка похилого віку ще має звичайний жіночий цикл, вона може народити від молодого чоловіка, але не від старого. Хоча пристарілий чоловік ще міг би стати батьком, але тільки з молодою дівчиною, як Авраам, який після смерті Сарри народив від Хеттури, бо взяв її ще в зрілому віці. Саме цей момент апостол і вважає чудом, коли говорить, що тіло Авраама «вже омертвіло» (Рим. 4:19
Існує також пояснення, що Авраам зміг народити від Хеттури, бо отриманий від Господа дар народження зберігся в нього навіть після смерті дружини. Проте мені здається, що запропоноване нами пояснення більш переконливе. Адже, хоча сучасний столітній старець вже не може народити від жодної жінки, в той час, коли люди жили довше, сто років ще не вважалися віком безповоротного старіння.
Глава XXIX. Про трьох мужів, або ангелів, в образі яких Господь з’явився Авраамові біля дуба Мамврійського Потім Господь знову з’явився Авраамові біля дубрави Мамре у вигляді трьох чоловіків, які, без сумніву, були ангелами. Деякі, однак, вважають, що одним з них був Христос, припускаючи, що Він міг з’являтися ще до втілення в плоті172 . Божественній природі, невидимій і безтілесній, здатній відкриватися поглядам смертних, доступно проявлятися без жодної зміни зі свого боку — не в істинній своїй сутності, а в такій формі, яка їй підвладна. І справді, що є таким, що не підвладне Божій волі?
Але якщо стверджують, що серед трьох був Христос, бо Авраам бачив трьох, а звертався до одного Господа в однині, як сказано: «Він звів очі свої і глянув, і ось, три мужі стоять навпроти нього. Побачивши, він побіг назустріч їм від входу в намет [свій] і поклонився до землі, і сказав: Владико! якщо я знайшов благовоління перед очима Твоїми, не пройди мимо раба Твого» (Бут. 18:2-3
Далі, Господь відповідає Лотові в однині, хоч це й було у вигляді двох ангелів: «ось, в угоду тобі Я зроблю і це» (Бут. 19:2-21
Що ж до ангельської природи цих чоловіків, про це свідчить Писання не лише в книзі Буття, а й у Посланні до Євреїв, де восхваляється гостинність: «Гостинності не забувайте, бо через неї деякі, не знаючи, гостинно прийняли Ангелів» (Євр. 13:2 Бут. 18:18
Глава XXX. Про виведення Лота із Содому і про винищення останнього вогнем; про Авімелеха, похіть якого не могла зашкодити цнотливості Сарри Коли після цієї обітниці Лот був виведений із Содому і зійшов з неба вогненний дощ, уся область нечестивого міста, де безсоромність серед чоловіків стала звичкою, була перетворена на попіл, оскільки законом дозволяється іншим діям свобода. Покарання содомлян стало прообразом майбутнього божественного суду. Адже заборона ангелів визволеним озиратися назад показує, що, бажаючи уникнути останнього суду, не слід повертатися душею до минулого життя, якого відрікається людина, відроджена благодаттю. Тому й дружина Лота залишилася на тому місці, з якого озирнулася, і, перетворившись на сіль, стала для вірних своєрідним прикладом, щоб вони зрозуміли, наскільки важливо боятись подібної участі.
Після цього Авраам у Геррарі знову сказав царю Авімелеху, що Сарра — його сестра, так само як раніше було вчинено у Єгипті, тобто її повернули йому непорочною. Коли цар докоряв Аврааму за те, що той приховав, що вона його дружина, і назвав сестрою, Авраам пояснив свій страх: «та вона і насправді сестра мені: вона дочка батька мого» (Бут. 20:12
Глава XXXI. Про народження згідно з обітницею Ісаака, якому ім’я дано від сміху обох батьків Після цього за обітницею Божою в Авраама народився від Сарри син, якого він назвав Ісааком, що означає «сміх». Це ім’я відображало радісне здивування батька, який сміявся, коли йому було обіцяно сина, а також радісний сумнів матері, коли трьома чоловіками їй знову обіцяли народження дитини. Проте ангел не схвалив сміху Сарри, оскільки, хоча він і був радісним, у ньому не вистачало повної віри (Бут. 18:13 Бут. 21:6
Глава XXXII. Про послух і віру Авраама, що проявилися в принесенні ним на заклання сина, і про смерть Сарри Серед інших подій, про які було б надто довго розповідати, Авраам піддається випробуванню велінням вмертвити свого улюбленого сина Ісаака, щоб його благочестивий послух став очевидним — не для Бога, а для наступних поколінь. Не кожна спокуса заслуговує осуду; є такі випробування, які слід приймати з радістю, оскільки ними випробовується чеснота. Душа людини здебільшого не може збагнути себе інакше, як відповідаючи на питання, які ставить її власна природа не словом, а досвідом, свого роду випробуванням. Якщо вона визнає в цьому дію Божу, тоді це є благочестя, вона зміцнюється силою благодаті і не наповнюється порожнім марнославством. Безсумнівно, Авраам аж ніяк не думав, що Бог знаходить задоволення в людських жертвах; але прогриміла заповідь Божа, і потрібно було слухатись, а не сумніватись.
На похвалу Аврааму слід сказати, що він вірив, що син його негайно після жертвоприносення воскресне. Коли Авраам не хотів виконати прохання своєї дружини і вигнати з дому служницю з її сином, Бог сказав йому: «в Ісаакові наречеться тобі сíм’я» (Бут. 21:12 Бут. 21:13 Рим. 9:8
Міцно пам’ятаючи цю обітницю, яка мала здійснитися через того, кого Бог наказав убити, благочестивий батько і не сумнівався, що йому може бути повернутий син навіть після смерті, оскільки він був даний йому несподівано. У Посланні до Євреїв це так і пояснюється: «Вірою Авраам, будучи випробуваним, приніс у жертву Ісаака, і, маючи обітницю, приніс єдинородного, про якого було сказано: в Ісаакові назветься тобі сім’я» (Євр. 11:17-19
Сенс цієї події, як говорить апостол, полягає в тому, що «Той, Котрий Сина Свого не пощадив, а віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього?» (Рим. 8:32
Але вислухаймо краще божественні слова, сказані ангелом. Писання говорить: «І простяг Авраам руку свою і взяв ніж, щоб заколоти сина свого. Але ангел Господній воззвав до нього з неба і сказав: Аврааме! Аврааме! Він сказав: ось я. Ангел сказав: не здіймай руки твоєї на отрока і не роби з ним нічого, тому що тепер Я знаю, що боїшся ти Бога і не пожалів сина твого, єдиного твого, для Мене» (Бут. 22:10-12
Сказано «знаю» у значенні «зробив відомим», бо Бог знав це і раніше. Потім, після принесення в жертву замість сина Ісаака барана, Писання говорить: «І нарік Авраам ім’я місцю тому: Єгова-іре*. Тому і нині говориться: на горі Єгови угледиться». (Бут. 22:14 Бут. 22:15-18 Бут. 17:17 Діян. 7:4
Глава XXXIII. Про Ревекку, внучку Нахора, взяту Ісааком за дружину Потім Ісаак, будучи вже сорока років, взяв собі за дружину Ревекку, внучку Нахора, дядька свого по батькові, на сто сороковому році життя батька і через три роки після смерті матері. Коли батько його посилав за нею раба в Месопотамію і сказав йому: «поклади руку твою під стегно моє і клянися мені Господом, Богом неба і Богом землі, що ти не візьмеш синові моєму [Ісааку] дружини з дочок хананеїв» (Бут. 24:2-3
Глава XXXIV. Який сенс у тому, що Авраам, після смерті Сарри взяв собі за дружину Хеттуру? Ось як можна розглянути, чому після смерті Сарри Авраам узяв за дружину Хеттуру. Очевидно, що тут не йдеться про нестриманість його плоті, особливо враховуючи його поважний вік і глибоку віру. Невже йому потрібно було народжувати ще синів, коли вже через Ісаака очікувалося виконання обітниці про безліч потомків, порівнянних із зірками небесними та піском на землі?
Якщо згадати слова апостола, що Агарь і Ізмаїл символізували тілесних представників Старого Завіту (Гал. 4:24 Бут. 16:3 Бут. 25:1 Бут. 25:5-6
Отже, і сини наложниць мають деякі дари; але в обітоване царство не переходять ні єретики, ні плотські іудеї, бо іншого спадкоємця, окрім Ісаака, немає, і «не діти тілесні є діти Божі; а діти обітниці визнаються за потомство» (Рим. 9:8 Бут. 21:12
Глава XXXV. Яке божественне одкровення послідувало щодо близнюків, коли вони були ще в утробі матері, Ревекки Розгляньмо тепер тимчасові судьби граду Божого через нащадків Авраама. За життя Ісаака, зокрема з першого року його життя і до шістдесятого, коли у нього народилися сини, важливо відзначити наступне. У відповідь на молитви Ісаака за те, щоб його неплідна дружина зачала, Господь дарував їм потомство, і вона завагітніла. Близнюки в її утробі почали сильно штовхатись, завдаючи їй болю. Вона звернулася до Господа і отримала відповідь: «два племені в утробі твоїй, і два різних народи вийдуть з утроби твоєї; один народ стане сильнішим за інший, і більший буде служити меншому» (Бут. 25:23
Апостол Павел вбачає в цьому глибокий прояв благодаті: адже ще до народження, коли вони не зробили нічого доброго чи злого, меншого обрали, а більшого відкинули (Рим. 9:11-13
А що сказано: «Більший служитиме меншому», то майже ніхто з наших по-іншому й не розумів цього, як у тому розумінні, що старший народ, іудейський, служитиме молодшому народові, християнському. І справді, хоча це може здаватися таким, що справдилося на народі ідумейському, який походить від старшого (який називався Ісавом і Едомом, звідки й ідумеї), бо згодом їх мав перемогти та підпорядкувати своїй владі народ, який походив від меншого, тобто народ ізраїльський, – все одно, швидше віриться, що це пророцтво має на увазі дещо більш важливе. А що це, як не те, що наочно справджується на іудеях і християнах?
Глава XXXVI. Про одкровення і благословення, яке отримав Ісаак так само, як і його батько, возлюблений за заслуги батька Отримав таке ж одкровення, яке кілька разів отримував батько його, і Ісаак. Про це одкровення написано так: «Був голод у землі, більший за колишній голод, що був у дні Авраама; і пішов Ісаак до Авимелеха, царя Филистимського, у Герар. Господь явився йому і сказав: не ходи в Єгипет; живи в землі, про яку Я скажу тобі, подорожуй по цій землі, і Я буду з тобою і благословлю тебе, бо тобі і нащадкам твоїм дам усі землі ці і виконаю клятву [Мою], якою Я клявся Аврааму, батькові твоєму; примножу нащадків твоїх, як зірки небесні, і дам нащадкам твоїм усі землі ці; благословляться в сімені твоєму всі народи земні, за те, що Авраам [батько твій] послухався голосу Мого і виконував, що Мною заповідано було виконувати: повеління Мої, постанови Мої і закони Мої» (Бут. 26:1-5
Цей патріарх не мав ні другої дружини, ні наложниці, а задовольнявся потомством із двох близнюків, народжених від одного ложа. Так само і він боявся через красу своєї дружини, коли жив між чужими, і вчинив, як батько, назвавши її сестрою і промовчавши, що вона йому дружина, бо і вона була йому рідною за батьківською та материнською кров’ю, і вона точно так само залишилася недоторканною, коли чужоземці дізналися, що вона йому дружина.
Проте ми не повинні ставити його вище за його батька лише на тій підставі, що він не знав іншої жінки, крім однієї дружини. Адже немає сумніву, що батько мав значно більші заслуги віри й послуху, настільки великі, що Бог говорив, що робить йому добро саме заради його батька: «Благословляться в сімені твоєму всі народи земні, за те, що Авраам [батько твій] послухався голосу Мого і виконував, що Мною заповідано було виконувати: повеління Мої, постанови Мої і закони Мої». І знову, в іншому одкровенні: «не бійся, бо Я з тобою; і благословлю тебе і розмножу нащадків твоїх, заради [батька твого] Авраама, раба Мого» (Бут. 26:24
Глава XXXVII. Про те, що таїнственного прообразували Ісав і Яків Отже, два сини Ісаака, Ісав і Яків, ростуть разом. Першородство старшого переходить до молодшого за їхньою добровільною угодою: старший, зголоднівши, захотів сочевиці, яку готував молодший, і за неї присягнувся передати йому своє первородство. Це навчає нас, що провина тут не в самій їжі, а в надмірній жадібності. Тим часом Ісаак постарів, і його очі ослабли від старості. Він бажає благословити старшого сина, але, не розпізнавши, благословляє молодшого, який, обклавшись козячими шкірами, підходить до батька, ніби взявши на себе чужі гріхи. Щоб ми не сприйняли це за підступний обман, а побачили в ньому глибокий таємничий сенс, Писання каже перед цим: «Став Ісав людиною вправною у звіроловстві, людиною полів; а Яків людиною лагідною, що живе у наметах» (Бут. 25:27
Отже, яке ж це благословення? Ісаак промовляє: «ось, запах від сина мого, як запах від поля [повного], яке благословив Господь; нехай дасть тобі Бог від роси небесної і від багатства землі, і безліч хліба і вина; нехай послужать тобі народи, і нехай поклоняться тобі племена; будь господарем над братами твоїми, і нехай поклоняться тобі сини матері твоєї; ті, що проклинають тебе, — прокляті; ті, що благословляють тебе, — благословенні!» (Бут. 27:27-29
Ось старший брат починає просити обіцяного благословення. Злякався Ісаак, і, дізнавшись, що благословив одного замість іншого, дивується і розпитує, хто це був. Однак він не скаржиться, що його обдурили; навпаки, отримавши одразу ж у глибині душі своєї одкровення про велике таїнство, усуває обурення, підтверджує благословення. «Хто ж це, – сказав він, – який дістав дичини і приніс мені, і я їв від усього, перш ніж ти прийшов, і я благословив його? він і буде благословенний» (Бут. 27:33
О, діла, що відбувалися в дійсності, але відбувалися пророчо; що відбувалися на землі, але по небесному; що відбувалися людьми, але божественним чином! Якщо почати розбирати конкретні речі, багаті такими таїнствами, то доведеться написати багато книг. Необхідність же дати цій праці помірні межі спонукає нас поспішати до іншого.
Глава XXXVIII. Про відправлення Якова в Месопотамію, для взяття собі дружини; про видіння, що було йому на шляху уві сні; про чотирьох дружин замість однієї, якої він шукав Батьки посилають Якова в Месопотамію, щоб він там взяв собі дружину. Ось настанова його батька: «не бери собі дружини з дочок ханаанських; встань, піди в Месопотамію, в дім Вафуїла, батька матері твоєї, і візьми собі дружину звідти, з дочок Лавана, брата матері твоєї; Бог же Всемогутній нехай благословить тебе, нехай розплодить тебе і нехай розмножить тебе, і нехай буде від тебе безліч народів, і нехай дасть тобі благословення Авраама [батька мого], тобі і нащадкам твоїм з тобою, щоб тобі успадкувати землю подорожування твого, яку Бог дав Аврааму!» (Бут. 28:1-4 Бут. 21:12
Вирушивши після цього до Месопотамії, Яків отримав уві сні пророцтво, про яке написано так: «Яків же вийшов із Вирсавії і пішов у Харан, і прийшов на одне місце, і залишився там ночувати, тому що зайшло сонце. І взяв один із каменів того місця, і поклав собі під голову, і ліг на тому місці. І побачив сон: ось, ліствиця стоїть на землі, а верх її торкається неба; і ось, ангели Божі піднімаються і сходять по ній. І ось, Господь стоїть на ній і промовляє: Я Господь, Бог Авраама, отця твого, і Бог Ісаака; [не бійся]. Землю, на якій ти лежиш, Я дам тобі і твоєму потомству; і буде потомство твоє — як пісок земний; і поширишся ти до моря і на схід, і на північ, і на південь, і благословляться у тобі й у твоєму потомстві всі племена земні; і ось, Я з тобою, і збережу тебе всюди, куди ти не підеш; і поверну тебе в цю землю, бо Я не залишу тебе, доки не виконаю того, що Я сказав тобі. Яків прокинувся від сну свого і сказав: істинно Господь присутній на цьому місці; а я не знав! І убоявся він і сказав: яке страшне це місце! це не що інше, як дім Божий, це врата небесні. І встав Яків рано-вранці, і взяв камінь, який поклав собі під голову, і поставив його пам’ятником, і полив єлей на верхівку його. І нарік [Яків] ім’я місцю тому: Вефиль*, а раніше ім’я того міста було: Луз.173 » (Бут. 28:10-19
Усе це має значення пророцтва. І Яків вилив єлей на камінь не за звичаєм ідолопоклонників, нібито роблячи камінь богом, бо він не вклонився цьому каменю і не приніс йому жертвоприношення, але оскільки ім’я Христа походить від «хрісми», тобто помазання, то, безсумнівно, тут було здійснено дещо, що відноситься до великого таїнства. Про камінь цей, очевидно, нагадує нам Сам Спаситель наш у Євангелії. Сказавши про Нафанаїла: «Ось воістину ізраїльтянин, у якому нема лукавства. Нафанаїл говорить Йому: звідки Ти мене знаєш? Іісус відповів йому: перш ніж покликав тебе Филип, Я бачив тебе під смоковницею. Нафанаїл відповів Йому: Равві! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів. Іісус сказав йому у відповідь: ти віриш, тому що Я тобі сказав: Я бачив тебе під смоковницею; побачиш більше цього. І говорить йому: істинно, істинно кажу вам: віднині побачите небо відкрите і Ангелів Божих, які піднімаються і спускаються до Сина Людського» (Ін. 1:47-51
Яків прийшов до Месопотамії, щоб знайти собі дружину, але зрештою одружився з чотирма жінками, від яких у нього народилося дванадцять синів і одна донька. Писання показує, що він не шукав цього шляху заради власної користі чи з порушенням моралі. Спочатку він мав намір одружитися з однією жінкою. Однак, коли йому підмінили її старшою сестрою, він не відкинув і цю дружину, щоб не вважалося, що він поставився до неї зневажливо, прийнявши її несвідомо вночі. Оскільки тоді не існувало закону, який забороняв би багатожонство, спрямоване на примноження потомства, він також одружився з тією, з якою спочатку домовився. Коли вона виявилася безплідною, вона дала йому свою служницю, щоб мати дітей від неї; так само зробила її старша сестра, бажаючи ще більше розширити родину.
Яків, як видно з Писання, насправді не прагнув мати більше однієї дружини, але погодився на це з обов’язку, щоб народити потомство. Він зробив це на прохання своїх дружин, які наполягали на збільшенні роду. Так від чотирьох дружин у нього народилося дванадцять синів і одна дочка. Згодом Яків разом зі своєю сім’єю переїхав до Єгипту завдяки своєму синові Йосифу, якого брати продали туди із заздрості, але який там досяг хорошого положення.
Глава XXXIX. Чому Яків отримав ще ім’я – « Ізраїль » Як я зазначав раніше, Яків отримав ще й ім’я Ізраїль, яке переважно зберіг його народ. Це ім’я дав йому ангел, що зустрівся з ним на зворотному шляху з Месопотамії і з яким Яків боровся, символічно зображаючи образ Христа. Те, що Яків переміг ангела за його ж дозволом, вказує на таїнство: це передбачає страждання Христа, де іудеї представляються тими, хто нібито перемагає Його. Однак Яків отримав від ангела благословення, і саме присвоєння імені Ізраїль було цим благословенням. Ім’я «Ізраїль» означає «той, хто бачить Бога», що стане остаточною нагородою всіх святих. Крім того, ангел, коли Яків нібито перемагав, торкнувся його стегна, і Яків залишився кульгавим (Бут. 32:24-29 Пс. 17:46
Глава XL. Як розуміти розповідь про те, що Яків увійшов до Єгипту з сімдесятьма п’ятьма душами, коли більша частина тих, що згадуються, народилися в подальший час Розповідається, що з Яковом до Єгипту прибуло сімдесят п’ять осіб, враховуючи його самого і його синів (Бут. 46:27 Бут. 41:45-46
Отже, якщо Йосифові сини, Єфрем і Манассія, на той час не мали своїх дітей, і Яків, прийшовши до Єгипту, застав їх як дітей молодше дев’яти років, то як могли бути згадані в числі сімдесяти п’яти не лише їхні діти, а й онуки? Згадується, зокрема, Махір (Галаад), онук Манасії, правнук Йосифа, а також Суталаам, онук Йосифа від Єфрема, та його син Едем, правнук Йосифа. Жоден із них не міг жити в час прибуття Якова до Єгипту, коли Йосифові сини були ще дітьми.
Це переселення Якова в Єгипет і згадка про сімдесят п’ять душ стосується не одного дня чи року, а охоплює весь час життя Йосифа, який і був причиною переселення. Про Йосифа Писання також говорить: «І жив Йосиф у Єгипті сам і дім батька його; жив же Йосиф усього сто десять років. І бачив Йосиф дітей у Єфрема до третього роду». Під третім поколінням маються на увазі син, онук і правнук. Далі сказано: «також і сини Махира, сина Манассіїного, народилися на коліна Йосифа» (Бут. 50:22-23
Тож, коли йдеться про щастя Йосифа, який побачив своїх правнуків, це не означає, що вони існували ще в тридцять дев’ятий рік його життя, коли до Єгипту прибув його батько Яків. Певна двозначність виникає для менш уважних читачів через фразу Писання: «Ось імена синів Ізраїлевих, що прийшли в Єгипет: Яків і сини його» (Бут. 46:8
Глава ХLI. Про благословення, яке Яків перемінив на сина свого, Іуду Отже, якщо, маючи на увазі народ християнський, в особі якого мандрує град Божий на землі, ми станемо шукати плоть Христа в сімені Авраама, то після відлучення синів його від наложниць постане перед нами Ісаак; якщо в сімені Ісаака, то після відлучення Ісава постане Яків, він же й Ізраїль; якщо ж у сімені самого Ізраїлю, то, після відлучення інших, постане перед нами Іуда, тому що Христос з покоління Іуди. Вислухаємо ж тому, як Ізраїль пророчо благословив Іуду, коли, помираючи в Єгипті, благословляв своїх синів: «Іудо! тебе хвалитимуть брати твої. Рука твоя на хребті ворогів твоїх; поклоняться тобі сини батька твого Молодий лев Іуда, піднімається зі здобичі, син мій. Схилився він, ліг, як лев і як левиця: хто підніме його? Не відійде скіпетр від Іуди і законодавець від стегон його, доки не прийде Примиритель, і Йому покірність народів. Він прив’язує до виноградної лози осля своє і до лози кращого винограду сина ослиці своєї; миє у вині одяг свій і у крові грон убрання своє; блискучі очі [його] від вина, і білі зуби [його] від молока.» (Бут. 49:8-12
Це я пояснив у суперечці проти Фавста маніхея174 і, гадаю, достатньо, наскільки пророчий сенс місця зрозумілий сам по собі. Тут предсказана і смерть Христа словом «сон», а ім’ям лева – смерть не через необхідність, а через владу. Таку владу сам Він сповіщає в Євангелії, коли каже: «Маю владу віддати його (життя) і владу маю знов прийняти його» (Ін. 10:18 Ін. 2:19 Ін. 19:30 Пс. 22:5 1Кор. 3:2
Глава ХLII. Про синів Йосифа, яких Яків благословив пророчим перекладанням рук своїх Як у двох синах Ісаака, Ісаві та Якові, були представлені образи двох народів — іудеїв і християн (хоча за плотським походженням нащадки Ісава — це ідумеї, а від Якова походять не християнські народи, а іудеї, адже значення образу виражається лише у сказаному: «Більший слугуватиме меншому»), так само це відобразилось і в двох синах Йосифа: старший став образом іудеїв, а молодший — християн. Коли Яків благословляв їх, він поклав праву руку на молодшого, що був під лівою, а ліву — на старшого, що був під правою. Це викликало обурення їхнього батька, який звернув увагу Якова на те, хто з них старший, ніби бажаючи виправити його помилку. Але Яків відмовився змінити руки й відповів: «Знаю, сину мій, знаю; і від нього народиться народ, і він буде великим; але менший його брат буде більшим за нього, і від сімені його народиться численний народ» (Бут. 48:19
Глава XLIII. Про часи Мойсея, Іісуса Навина, Суддів, а потім і царів, з яких, хоча першим був Саул, але Давид стоїть вище за всіх і за таїнством, і за заслугами Після смерті Якова, а також і Йосифа, протягом решти ста сорока чотирьох років до виходу з землі єгипетської, рід цей збільшився до неймовірних розмірів і пригнічувався до такої міри, що вбивали новонароджених немовлят чоловічої статі, оскільки єгиптяни, які були вражені такою популяцією, боялися такого надмірного приросту. Тоді Мойсей, таємно врятований від дітовбивць, вступає в історію, оскільки Бог готує через нього великі події, потрапляючи до царського дому. Там він виховується й всиновлюється донькою фараона (це було загальне ім’я всіх єгипетських царів), і таким чином стає великим чоловіком. Цей рід, який дивовижним чином розмножився, він визволяє від жорстокого й найтяжчого ярма рабства, або, точніше, Бог визволяє його через Мойсея, як і обіцяв Аврааму. Однак спочатку Мойсей тікає з Єгипту, бо, захищаючи ізраїльтянина, він убив єгиптянина і злякався. Потім, силою згори, він силою Святого Духа перемагає фараонових магів, які чинили йому опір.
У той самий час єгиптянам було завдано десять пам’ятних страт за їхнє небажання відпустити народ Божий: вода, перетворена на кров, жаби, мошки, мухи, мор худоби, гнійні рани, град, сарана, темрява, смерть первістків. Зрештою, єгиптяни були потоплені в Червоному морі: після того як, переможені цими карами, вони відпустили ізраїльтян, але згодом кинулися їх переслідувати. Вода, розступившись, відкрила шлях тим, хто відходив, але повернулася і поглинула тих, хто гнався.
Після цього народ Божий сорок років мандрував під проводом Мойсея в пустелі. У цей час було встановлено Скинію Завіту, де Бога шанували жертвоприношеннями, які провіщали майбутнє. Це сталося вже після того, як на горі було дано Закон, що супроводжувався явищами, які викликали благоговійний страх, адже Божество виявляло себе через чудесні знамення і голоси.
Ця подія відбулася незабаром після виходу з Єгипту і вступу народу в пустелю, через п’ятдесят днів після святкування Пасхи закланням агнця. Агнець символізував Христа, який через жертву страждання мав перейти від світу цього до Отця (бо Пасха єврейською означає «перехід»). Після проповіді Нового Завіту і нашої Пасхи, коли Христос був закланий, на п’ятдесятий день зійшов із неба Дух Святий, названий в Євангелії «перстом Божим» (Лк. 11:20 Вих. 31:18
Після смерті Мойсея народом керував Іісус Навин, який увів його в обітовану землю та поділив її між колінами ізраїльськими. Цими двома дивовижними вождями війни велись надзвичайно успішно і славно; це було свідченням того, що перемоги дарувались не стільки за заслуги євреїв, скільки через гріхи народів, яких вони перемагали.
Після цих вождів ізраїльтянами керували судді, коли народ уже оселився в землі обітованій. У цей період почала виконуватись перша обітниця, дана Авраамові, що стосувалась єврейського народу та землі Ханаанської. Проте ця обітниця ще не охоплювала всі народи і всю землю. Її остаточне виконання було пов’язане з пришестям Христа у плоті та вірою євангельською, а не з точним дотриманням обрядових приписів старого Закону. Це символізувало те, що народ у землю обітовану ввів не Мойсей, який отримав Закон на горі Синай, а Іісус Навин, якому за велінням Божим було змінено ім’я, щоб воно стало «Іісус». За часів суддів, залежно від гріхів народу та милосердя Божого, війни то приносили перемоги, то закінчувались поразками.
Ми дійшли, таким чином, до часів царів. Першим із них був Саул; але коли його було відкинуто, і він загинув у битві, а його рід позбавили права на царство, то трон перейшов до Давида, сина якого часто називають Христом. В особі Давида визначається історичний момент, який певним чином символізує початок молодості народу Божого: від Авраама до Давида тривав ніби юнацький вік цього народу.
Євангеліст Матфей недаремно, обчислюючи покоління, перший період із чотирнадцяти родів пов’язав саме з цим проміжком часу — від Авраама до Давида (Мф. 1:17
Отже, до нього, від Ноя до Авраама, тривало свого роду отроцтво Божого народу. Саме в цей період був створений перший мова — іврит. Адже людина починає говорити у віці отроцтва, після немовлячого періоду, який отримав таку назву175 тому, що позбавлений здатності до мови. Цей вік зазвичай занурюється в повне забуття, подібно до того, як перший вік людства був знищений потопом. Хто здатен пригадати своє немовлятство? Таким чином, у цьому земному зростанні града Божого, як попередня книга охоплювала лише перший вік, так ця охоплює два наступні — другий і третій. У третьому віці, що відповідає трирічній телиці, трирічній козі та трирічному барану (Бут. 15:9
* * *
168 Virg. A_En. IV. 592.
*************** Рід мавпи.
169 Таке рішення пропонує Ієронім, обґрунтовуючи його на переданні євреїв, ніби Авраам був кинутий халдеями у вогонь, якому не захотів поклонятися, і був врятований з нього Божественною силою.
170 Contra Faust. Man. lib. XXII. cap. 36.
171 Sen. Declam. lib. VI.
172 Так учили, зокрема, Тертуліан («Про плоть Христа», гл. 6; «Проти іудеїв», гл. 9, «Проти Маркіона», кн. 2:гл. 27; кн. 5:гл. 9), Юстин Мученик («Розмова з Тріфоном іудеєм»), Іриней, Євсевій у Церк. іст., кн. 2:гл. 2.
173 Дім Божий.
174 Contra Faust. Manich. XII. cap. 42.
175 Зрозуміло – латинське, infancia, від in, негативна частка – не і fari, говорити.
