Стаття 1. Що потрібно знати

Глава 1. Про Слово Боже

“Вивчайте Писання, бо ви думаєте через них отримати життя вічне”, – каже Христос (Ін. 5:39).

– 1 Слово Боже міститься в пророчих і апостольських книгах, які грецькою мовою називаються: “Біблія”, тобто книги. Ці книги інакше називаються “Писання”, як каже Христос: “Досліджуйте Писання”, та інше. І апостол Павло написав Тимофію: “Ти з дитинства знаєш священні писання”, та інше (2Тим. 3:15). Називаються ж вони і книгами Закону Божого, бо в них закон Божий міститься.

– 2 Слово Боже тому називається і є Боже, що від Бога через пророків і апостолів, як посланців, нам оголошене й передане, як святий апостол Петро написав: “Ніколи пророцтво не вимовлялося з волі людської, а виголошували його святі Божі люди, будучи керовані Духом Святим” (2Пет. 1:21). І апостол Павло каже: “Прийнявши від нас почуте слово Боже, ви прийняли не як слово людське, а як слово Боже, – яке воно є по істині” (1Сол. 2:13). І Тимофію каже: “Усе Писання богонатхненне” (2Тим. 3:16). Святе Письмо – це послання Небесного Царя до підданих Своїх рабів, нас, негідних, яке через вірних і Духом Святим навчених Своїх рабів благоволив послати і волю Свою святу і милостиве Своє благовоління відкрити. Тому має в собі якусь чудову й божественну силу та дію, так що за короткий час, як бачимо в апостольській проповіді, не через багатьох, а через дванадцятьох людей, не мудрих, а простих і некнижних, по всьому всесвіті пронеслося, як пишеться: “На всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці всесвіту слова їхні “* (Пс. 18:5; Рим. 10:18). І не тільки пронеслося, а й такий плід принесло, що народи, які в спокусі ідолопоклонницькій загрузли й закостеніли, кинувши марновірство ідолобісся, до Христа розп’ятого, що помер такою безчесною смертю, пристали і Його Спасителем і Богом своїм серцем визнали. І хоча диявольська хитрість і підступи діяли так, що мудреці й сильні віку цього проповіді їхній сильно опиралися, але нічого не встигли. І як сонячним променям вітер, так апостолам, як променям від Христа, Сонця правди, в піднебесну посланим, бурхливий диявольський вітер нічим не міг перешкодити. І, що найдивовижніше, багато хто з тих, хто цих проповідників буєсловами і шаленими вважав, у них учнями бути захотів, і вчення, з якого, як із божевілля, глузували, найістиннішою премудрістю визнав. Тому слово Боже можна назвати “плідним” (Кол. 1:6), бо воно, в серцях людських посіяне, “приносить плід: одне в сто разів, а інше – в шістдесят, а інше – в тридцять” (Мф. 13:23,8). Вірне й істинне слово Боже, сказане через пророка: “Як дощ і сніг сходить із неба і туди не повертається, але напоює землю, і робить її здатною народжувати й проростати, щоб вона давала насіння тому, хто сіє, і хліб тому, хто їсть, – так і слово Моє, що виходить із вуст Моїх, – воно не повертається до Мене марним, а робить те, що Мені завгодно, і робить те, для чого Я послав його” (Іс. 55:10-11).

Звідси випливає, християнине: 1) Слово Боже, як великий і небесний дар, ми повинні шанувати і любити, як робив це святий Давид (Пс. 118). 2) За цей великий дар Отцю Небесному від серця дякувати. 3) Повчатися в ньому день і ніч. 4) За правилом Його життя своє і звичаї виправляти. 5) Невдячні й нерозумні ті, які перестають його читати або слухати; у яких немає часу читати Боже слово, а є час читати забавні книжки; які намагаються дізнатися, що діється в Італії, у Римі, в Азії, в Африці та інших місцях, а не хочуть зі слова Божого пізнавати, що в душах їхніх робиться й до якого вони кінця йдуть, до вічного життя або до вічного страждання, що, безсумнівно, є ознакою заблукалої душі.

– 3 Священна Біблія, або книги, у яких міститься Боже слово, поділяються на книги Старого і Нового Завіту. Книги Старого Завіту – всі ті, які були написані до пришестя Христового, як-то: книги Мойсеєві, Пророчі та інші. Книги Нового Завіту – ті, які написані апостолами після пришестя Христового, у них міститься вчення і свята проповідь про спасительне Христове пришестя, як-то: чотири Євангелія, Апостольські Послання та інші.

– 4. Слово Боже, що міститься у священних книгах Старого і Нового Завіту, поділяється на дві найголовніші частини: Закон і Євангеліє. Під Законом Божим розуміють заповіді Божі, в яких Богили велить, або забороняє нам що-небудь робити, як-то: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Під Євангелієм розуміються всі милостиві й радісні Його обіцянки нам, або ті, що вже виконалися, як-то: про пришестя Христа Сина Божого, Який уже прийшов і здійснив велике діло спасіння нашого, або ті, що ще мають виповнитися, як-то: спільне воскресіння та вічне життя тим, хто вірує у Христа. Уся сила Євангелія міститься в стислому Христовому вислові: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16).

– 5. Закон Божий, даний прабатькам нашим Адаму і Єві в раю, був написаний на їхніх серцях, але потім, на двох скрижалях від Бога написаний, був переданий святому Мойсею на горі Синайській, і через нього всім людям був оголошений, як про це написано у книзі Виходу (Вих. 32 і 34). Євангеліє ж Христос Син Божий від надр Отця Свого Небесного на землю приніс і проповідував: “І, прийшовши, благовістив мир нам, далеким і близьким” (Еф.2 :17), як Сам про Себе говорить: “Дух Господній на Мені, бо Він помазав Мене благовістити вбогим, і послав Мене зцілювати розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити закатованих на волю, проповідувати благодатне літо Господнє” (Лк. 4:18-19). Про Закон і Євангеліє святий Іоанн Євангеліст стисло написав: “Закон дано через Мойсея; а благодать і істина походять через Іісуса Христа” (Ін. 1:17).

– 6. Що Слово Боже відкриває нам, тому так безсумнівно маємо вірити, як якби очима нашими бачили це, або навіть більше, оскільки почуття наше зручніше нас може обдурити, аніж Слово Боже, від непорочного Бога сказане. Йому ми повинні вірити більше, ніж тому, хто воскрес із мертвих і розповідає. Бо написано: “Якщо Мойсея та пророків не слухають, то якби хто й із мертвих воскрес, то не повірять” (Лк. 16:31). Боже свідчення, яке у Святому Письмі оголошене і знаменнями та чудесами затверджене, достовірніше за голос усього світу. Бо ” свідчення Господнє вірне” (Пс. 18:8). Будь-яка людина збрехати може, але Бог, будучи Сам вічною істиною, збрехати не може. “Вірний Господь у всіх словах Своїх” (Пс. 144:13). “Небо і земля минуть, але слова Мої не минуть” (Мф. 24:35; Лк. 21:33). І тому те, що відкрив нам Бог, неодмінно так і є, і те, що передбачив, неодмінно свого часу буде. Буде неодмінно воскресіння мертвих, буде друге пришестя Христове, як і перше було, буде суд Його праведний, буде праведним і грішним відплата та інше.

– 7. Слово Боже від Бога нам передане і богонатхненними людьми написане для того, щоб ми, тримаючись його, спасіння вічне отримали. “Це ж написано…, – каже святий Іоанн, – щоб ви увірували, що Іісус є Христос, Син Божий, і, віруючи, мали життя в ім’я Його” (Ін. 20:31). І святий Павло: “А все, що писано було колись, написано нам на настанову, щоб ми терпінням і втіхою з Писань зберігали надію” (Рим. 15:4). Тому Христос і відсилає іудеїв до дослідження Писань: “Досліджуйте Писання, бо ви думаєте них отримати життя вічне” (Ін. 5:39). І хоча праотці та святі патріархи врятувалися без Святого Письма; але вони були живим Божим голосом навчені, наставлені й утішені, як читаємо в книзі Буття. Нам же такого голосу і настанови Божої не слід очікувати, але від написаного святого Його слова ми повинні шукати поради і настанови, за словом Христовим: “Досліджуйте Писання”. Слово Боже – безсумнівне, істинне, тверде і непохитне, від Бога дане правило святої віри і богоугодного християнського життя. Бо воно світильник ногам нашим, як сповідує пророк: “Світильник ногам моїм закон Твій, Господи, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). А св. апостол Петро вчить: “ми маємо найвірніше пророче слово, і ви добре робите, що звертаєтеся до нього, як до світильника, що світить у темному місці, аж поки не почне розквітати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). “Закон Господній — непорочный, оновлює душі; сЗавіт Господній — вірний, напоумлює простих; Повеління Господні праведні, веселять серце; заповідь Господня світла: просвічує очі” серцеві (Пс. 18:8-9). “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована” (2Тим. 3:16-17). Тому благовістя Христове називається і “є силою Божою на спасіння кожному, хто вірить” (Рим. 1:16), тому що “віра від чути, а чути – від слова Божого” (Рим. 10:17), за допомогою якого “віруємо” в Христа (Ін. 17:20); таким чином, “Богу було угодно, щоб безумством проповіді спасти віруючих” (1Кор. 1:21). Тому всім християнам, які хочуть мати істинну і живу віру, і її до кінця зберігати, і так спастися, необхідно старанне читання або слухання Слова Божого. Як тим, хто йде дорогою або щось робить, потрібне світло чуттєве, так тим, хто йде до вічного життя і перебуває в подвизі віри і благочестя, потрібен світильник слова Божого, щоб не ухилитися на шлях нечестивих. І як тіло щодня зміцнюється їжею, щоб не ослабнути і, ослабнувши, не зникнути, так годиться щодня зміцнювати душу духовною їжею слова Божого, щоб їй, з голоду зів’янувши, не ослабнути і не загинути. Сліпа людина сама по собі, і тому потребує просвіти; слабка, і тому потрібно їй підкріплення; ледача і сумовита, і тому потрібне їй заохочення і розрада. А все це зі слова Божого виходить. Слово Боже застерігає нас від багатьох підступів диявольських і чарів світу, які всі намагаються спокусити душу зі шляху благочестя. Отже, помиляються ті християни, які від цього Божественного правила віддаляються і, подібно до сліпих або тих, хто в темряві, ходять, доки, нарешті, не впадуть у рів погибелі.

– 8. Слово Боже, будучи найістиннішим і найдосконалішим правилом благочестя, як сказано, усім християнам потрібне, але пастирям, тобто єпископам і ієреям, особливо: бо вони взяли “ключ розуму” (Лк. 11:52), який і є словом Божим, і цим повинні як собі, так і іншим відчиняти двері до Христа, Живого Бога, джерела життя та вічного блаженства, що його смертю відчинені. Святий апостол написав Тимофію, а в особі його і всякому пастирю: “Заглиблюйся в себе і у вчення; займайся цим постійно, бо, так чинячи, і себе врятуєш, і тих, хто слухає тебе”. І трохи вище: “Займайся читанням, повчанням, вченням” (1Тим. 4:16,13). Отже, несправними у своєму званні бувають ті пастирі, які не прислухаються, за умовлянням апостольським, до читання Святого Письма. Як же такий пастир інших навчить, якщо сам неук? Як інших просвітить, якщо сам у темряві та сліпоті? Як інших наставить, якщо сам помиляється? Таких пастирів Христос уподібнює сліпим вождям: “Вони – сліпі вожді сліпих, а якщо сліпий веде сліпого, то обидва впадуть у яму” (Мф. 15:14).

– 9. Слово Боже, як усім загалом, так і кожному особливо, мені, і тобі, і іншому, однаково передано і написано. Бо Бог не дивиться на обличчя, але “хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4). Тому й слово Своє святе заради всіх і всякого повелів написати, щоб кожен, читаючи або слухаючи його, міг спасіння вічне отримати. Як мені говорить Бог у слові Своєму: “Я Господь Бог твій; люби ближнього твого, як самого себе”, та інше, так те саме й тобі говорить (Лев. 19:18). І Христос усім досліджувати Писання велить: “Досліджуйте Писання”. І Апостольські Послання до всіх християн звернені, як з тих Послань кожен може бачити. І святий апостол Іоанн у своєму посланні написав: “Пишу вам, отці,… пишу вам, юнаки,… пишу вам, отроки”, та інше (1Ін. 2:13). Написав до отців, юнаків і отроків, отже: 1) усім і кожному, і всякого звання і чину людям, тобто освяченим і неосвяченим, шляхетним і простим, чоловікам і жінкам читати й слухати його можна й потрібно; 2) усіх і всякого звання і чину людей зобов’язує до послуху, тобто до ухиляння від зла та творіння добра; 3) грішать ті, хто вважає й учить, що Святе Письмо не повинні читати люди прості, а лише ієреї та інші освячені особи. І точно, думка ця є вигадка і підступ диявола, який відводить від цього душевно-корисного читання людей, щоб, не читали Святе Письмо, істинної і живої віри не мали і так би не спаслися.

– 10. Оскільки не ті, хто чують тільки слово Боже, тішаться, а ті, хто чують і дотримуються його, як каже Христос: “Блаженні ті, хто чують слово Боже, і ті, хто його дотримуються” (Лк. 11:28), то ми маємо старатися і чути, і дотримуватися його з Божою поміччю. Тому апостол застерігає християн: “Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами тільки, що обманюють самих себе. Бо хто слухає слово і не виконує, той подібний до людини, що розглядає природні риси обличчя свого в дзеркалі: він подивився на себе, відійшов і одразу ж забув, який він” (Як. 1:22-24). Бо не для того Бог слово Своє оголосив, щоб воно тільки зовні, на хартії, як якесь мертве накреслення, лежало, але щоб усередині, у серцях наших, плід свій мало. Бо Слово Боже є насіння живе, божественне, яке повинно на землі сердець наших духовними плодами проростати. Яка користь від насіння, на землі посіяного, якщо воно плоду не приносить? Так і слово Боже, проповідуване й почуте, не буде нам на користь, якщо плоду в серцях наших не приносить, тобто якщо за його правилом не намагаємося наше життя виправляти. Монарший указ для того публікується, щоб піддані його волю знали і виконували. Так і слово Боже для того опубліковано, щоб ми за його правилом наше життя виправляли. Немає жодної користі в тому, щоб чути слово Боже, але за правилом його не жити, більше, в суворий осуд буде чуте і недотримане слово Боже, як буде сказано нижче.

– 11. Бог у Своєму святому слові говорить до душі людської: “Я Господь Бог твій”, та інше; до душі говорить: “Ухиляйся від зла і роби добро; віруй, смиряйся, люби, терпи”, та інше. Душа повинна слухати голос Божий, коритися, каятися, вірувати, любити, терпіти тощо. І коли помисли злі виникають, не приймати їх, а коли добра порада всередині відчувається, слідувати їй. Отже: 1) Немає жодної користі зовні здаватися справним, а всередині бути несправним; тілом упокорюватися, а душею пишатися; на язиці віру і любов мати, а на серці невір’я і плоди його. Усе це є лицемірство. 2) Усякий гріх спочатку в душі з’являється, а потім зовні й тілесно проявляється і через тіло відбувається. Наприклад, убивство, розкрадання, розпуста та інше – в душі бувають. Бо не буде рука вбивати, викрадати; не буде язик лихословити, обмовляти; не буде око дивитися, вухо чути непристойного, черево об’їдатися, ноги до зла ходити, якщо душа не захоче. Так само всяка чеснота має бути в душі й за нагоди зовні виявлятися і дію свою проявляти. Наприклад, віра повинна бути в душі і при нагоді показувати себе сповіданням; любов повинна бути в душі і при нагоді проявляти себе через справи милості, та інше. Хто справжню любов має до ближнього, той не відмовить тому, хто просить. І Бог, коли говорить людині: “не вбивай, не кради”, – не рукам говорить, а душі, від якої вбивство і крадіжка походять і через руки здійснюються; також не язику говорить: “не бреши”, а душі, що язик використовує до лжесвідчення, та інше. Тому апостол називає тілесні члени “знаряддями праведності” або “знаряддями неправди” (Рим. 6:13). “Знаряддями праведності” вони бувають, коли ними душа чинить правду; “знаряддями неправди” – коли душа вживає їх до творення неправди. 3) Не тільки той убивця, або хижак, або перелюбник та інше, хто справою грішить: чинить зло, а й той, хто хоче чинити зло. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево зле приносити плоди добрі”, – каже Христос (Мф. 7:18). Тому в Божому слові вбивство приписується не тільки тому, хто справою вбиває людину, а й тому, хто ненавидить людину. “Кожен, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця”, – говорить святий Іоанн (1Ін. 3:15). Також жадання блудного називається Христом любодіянням. “Усякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже перелюбив з нею в серці своєму” (Мф. 5:28). І хоча цивільний суд не стратить злих пожадливостей, але суд Божий страчуватиме, бо скоєні вони проти святого і вічного Його закону: “не забажай”. Бог не тільки зовнішні гріхи судить, а й внутрішні, хоча б зовні, перед людьми вони й не проявлялися.

– 12. Бог, наказуючи ухилятися від зла, так само велить і робити добро: “Ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); забороняючи красти, викрадати, так само велить давати: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже: 1) Як до уникнення зла, так і до творення добра ми однаково зобов’язуємося. 2) Звідси випливає, що як заборонене робити, так і наказаного не робити – противно святому Божому закону, і тому є гріх. Бо все, що проти закону Божого робиться, гріх. “Гріх є беззаконня”, – за свідченням апостола (1Ін. 3:4). Не тільки за злі справи, а й за недбалість до добрих справ відсилає Христос у вогонь вічний. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його, – скаже тим, хто буде по лівий бік, у день суду Свого. А чому? Бо прагнув Я, і ви не дали Мені їсти”, та інше (Мф. 25:41-42). Цьому вчить і святий Василій Великий у слові про суд Божий, і святий Златоуст у бесіді 13-ій на 3-й розділ Послання до римлян. Звідси випливає, що грішать ті багатії, які від маєтку свого не дають бідним, які просять у них; так само й інші грішать, які обдарування Божі приховують у собі і не приносять користі, хоча й могли б, своїм ближнім. Але ж ці обдарування і є ті самі “таланти”, за які слід нам відповідь дати Господу нашому в день праведного Його суду (Мф. 25:14-30).

– 13. Той, хто бажає читати або слухати слово Боже з духовною користю, повинен зауважувати таке: 1) Оскільки воно є найдорогоціннішим даром Божим, то треба читати або слухати його з благоговінням, охотою і ретельністю. Якщо земного царя або високого якогось чоловіка, який звертається до нас і розмовляє з нами, слухаємо з увагою, ретельністю та благоговінням, то тим паче так повинні слухати Бога, Котрий є Цар царів і Господар правителів, Котрий у Своєму слові звертається до нас і розмовляє з нами. Коли “в дусі й істині” (Ін. 4:23) ми молимося Йому, то таким чином до Нього звертаємося і з Ним розмовляємо, так само, коли належно читаємо слово Його або слухаємо служителя Його, що читає, то Його, хто з нами розмовляє, чуємо. 2) Потрібно слухати або читати слово Боже не для того, щоб бути дотепним або красномовним, а щоб Бога і Христа Сина Божого та волю Його святу пізнати і так вічне спасіння отримати. Це і є належна мета читання або слухання слова Божого. Бо оскільки дано воно нам для спасіння душі, то для цього і читати чи слухати його треба. 3) Приховати його в серці, як дорогий духовний скарб, подібно до пророка Давида: “У серці моєму сховав я слова Твої, Господи, щоб не грішити перед Тобою” (Пс. 118:11); зберігати і ” навчатися вдень та вночі” (Пс. 1:2), і так ним душу насичувати, як хлібом насичується тіло, і навіть більше. Бо як тіло без їжі слабшає і зникає, так віра без їжі слова Божого слабшає, а далі й зникає. Або як світильник без єлею згасає, так віра і все благочестя без слова Божого збідніє і згасає. “Віра від слухання, а слухання від слова Божого” (Рим. 10:17). Тому як у світильник приливаємо єлей, щоб не згасав, так личить розпалювати й нагрівати віру від слова Божого, щоб не згасла, і так не втратили б ми всього духовного блаженства, що у вірі полягає. 4) Думати й анітрохи не сумніватися кожному, що як усім людям, так і мені й тобі, підлому, жебраку, убогому, окаянному й грішному, Бог великий, всемогутній, святий і страшний каже в слові Своєму: “Я – Господь, Бог Твій”: покайся, віруй, упокорюйся, люби, терпи, будь лагідним, і таке інше. І це говорить Бог, Якого, як праведного, не слухати страшно; як благого і благоутробного Отця, ображати жалісно; як благодійника, не шанувати безсоромно; як всюдиприсутнього і всезнаючого, обдурити неможливо. Навпаки, Він звертає погляд на того, хто “тремтить перед словом Його”, і виявляє особливу “милість Свою на тих, хто боїться Його” (Іс. 66:2; Пс. 102:11). 5) Не дивитися на інших, що роблять, хто б вони не були, але триматися одного слова Божого і повчатися в тому, чого воно вчить. Бо з кожним днем віра і з вірою любов зменшуються в людях, і примножуються спокуси, які хитають серце наше і віру, яка зачалася, хочуть загасити. 6) Оскільки наш розум без просвітлення Божого сліпий, воля без благодаті Божої зла, і бажання та старання без допомоги Божої несильні, тому ми повинні старанно молитися Богові, щоб Сам Він розум наш просвітив, волю виправив, бажанню та старанню нашому допоміг. Наслідуючи богомудрого Псаломника, який у 118 псалмі старанно молився, щоб Бог його напоумив і наставив на шлях Своїх заповідей, допомагав і вів шляхом істини. До Слова Божого треба з молитвою приступати, з молитвою його читати або слухати, і читання з молитвою і подякою закінчувати. Тому і в церковному зібранні перед початком читання слова Божого, тобто Апостола і Євангелія, молимося і після закінчення читання дякуємо Богу за цей великий Його дар. Тому, хто приступає до читання або слухання слова Божого, можна так молитися з Псаломщиком: “відкрий очі мої, і я побачу чудеса Твої у законі Твоїм., Господи. Блукач я на землі, не приховуй від мене повелінь Твоїх” (Пс. 118:18-19). Або так: “Господи Іісусе Христе, Сину Божий, відкрий розум мій, щоб розуміти святе Твоє слово, як і апостолам Твоїм відкрив ти” (див. Лк. 24:45). Або молися, як кому благодать Божа подасть. Той, хто читає і слухає слово Боже, повинен також молитися і молитву міркуванням про те, що читається, збуджувати. Наприклад, той, хто читає або слухає слово про блаженства (Мф. 5:3-12), повинен молитися до Христа, Винуватця істинного блаженства, щоб корінь блаженств, істинну і живу віру, насадив і укріпив у серці його, бо від віри солодкі походять плоди, тобто вбогість духовна, розчулення, лагідність, спрага до правди, любов із плодами, щиросерддя й простосерддя, та інше.Той, хто читає або слухає Христове слово: “Не всякий, хто каже Мені: “Господи! Господи!”, увійде в Царство Небесне, але той, хто виконує волю Отця Мого Небесного” (Мф. 7:21), – треба також пам’ятати, що як істинно й належно призивати Бога, так і волю Божу творити без Бога ми не можемо: “Без Мене ви не можете робити нічого”, – каже Сам Бог (Ін. 15:5). Розмірковуючи про це, можна таку молитву до читання цього слова приєднати: “Господи, сподоби мене, грішного, призивати Тебе “духом і істиною” (Ін. 4:23); “навчи мене творити волю Твою, бо Ти мій Бог” (Пс. 142:10), щоб, так призиваючи Тебе й волю Твою святу, слідуючи за святою волею, я спасся по непорушною Твоєю обітницею: ” Кожен, …, хто…. покличе ім’я Господнє, спасеться” (Рим. 10:13). Тому, хто читає або слухає слово про те, як Христос відкрив очі сліпим (Мф. 20:34), можна таку прикласти молитву: “”Сину Божий, просвіти сліпих словом, як Бог, просвіти і мої душевні очі, нехай побачу Тебе, Світла вічного, і піду за Тобою вірою і любов’ю”. Тому, хто читає або слухає апостольське слово: “Христос за всіх помер, щоб ті, хто живуть, уже не для себе жили, а для Того, Хто помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15), можна так молитися: “‘Ісусе, Сину Божий, за всіх разом і за мене, грішного, помір, умерти плоті моєї міркування, допоможи мені вмерти гріхові та світові, щоб я жив з Тобою, Спокутувачем мого, що помер за мене і воскрес”. Так і в іншому можна чинити, і молитву міркуванням, міркування молитвою збуджувати і підкріплювати. Закінчивши читання або слухання слова Божого, треба дякувати милосердному Богу за те, що благоволив для нас, що перебувають у темряві, світильник Слова Свого запалити на просвітлення розуму нашого, і молитися також, щоб він, як сонечко, засяяв у серцях наших благодаттю Святого Духа, що через пророків і апостолів промовляв.

– 14 Християни, які безстрашно живуть і закон Божий порушують, збирають собі гнів Божий, за словами апостола: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством доброти, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що доброта Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:3-5). Збирають, кажу, більше, ніж язичники, які не знають істинного Бога і Його святого закону. Бо язичників тільки природний, а несправних і запеклих християн і природний, і написаний закон викриє і засудить у день суду Христового. “Той, хто відкидає Мене і не приймає слів Моїх, той має суддю собі: слово, що Я говорив, воно судитиме його останнього дня”, – каже Христос (Ін. 12:48). Слова Святого Письма, як вчить св. Василій Великий, на суді Христовому постануть. Бо Він сказав: “Я викрию тебе, і поставлю перед лицем твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). Тоді перед запеклим християнином постануть заповіді, які він чув і порушив, що викривають його. З’являться погрози й обіцянки Божі, що насправді здійснилися, у святому Писанні написані, яким він не вірив, і викриють його. Тоді повстане в ньому совість, яка буде йому нагадувати Божі благодіяння і благодатні обставини, які він знехтував, як-от: Христове пришестя заради грішників у світ, страждання, смерть та інше; слово Боже, стільки разів ним чуте й знехтуване, стільки проповідницьких застережень, які були для його порятунку і були ним покинуті. І цим спогадом або, скоріше, докором сумління буде він вельми мучитися, особливо тому, що вже не матиме жодної надії повернути те, що недбальством втратив. Унаслідок цього вона почне сама себе засуджувати, докоряти, але марно, сама себе ненавидіти й проклинати, сама собою гребуватиме й забажає на ніщо перетворитися, але не зможе. До цієї страшної муки і туги додасться найтяжче відчуття гніву Божого і полум’я, що палить, але не спалює, та інше. Цієї муки не уникнути тим, хто зневажає закон Божий, марно себе втішаючи і пом’якшуючи свою злу совість. Бо “раба…, що знав волю пана свого, і не був готовий, і не робив за волею його, побитий буде багато”, – каже Христос (Лк. 12:47). Тому й сповіщає Христос “горе” тим, хто чує слово Боже і не кається. Жителям Тиру, Сидону і Содому відрадніше буде в день судний, ніж християнам, які беззаконня чинять, якщо не покаються (Мф. 11:21-24). “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне” (Гал. 6:7). Тому неодмінно ті християни, які беззаконним життям від Бога відступили, якщо не хочуть більше, ніж язичники, на собі суд Божий випробувати, мають усім серцем до Нього звернутися й молити Його милість зі сльозами, щоб знову у найвищу Його милість бути прийнятими й творити гідні плоди покаяння. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).

– 15. Знамення гніву Божого – якщо в якомусь місці слово Боже не проповідується, як каже Бог через пророка: “Ось настають дні, каже Господь Бог, коли Я пошлю на землю голод, – не голод хліба, не спрагу води, а спрагу чути слова Господні. І будуть ходити від моря до моря, і блукатимуть від півночі до сходу, шукаючи слова Господнього, і не знайдуть його” (Ам. 8:11-12). Бо що тілу нашому хліб, то душі слово Боже. Як тіло живиться і зміцнюється їжею, так душа живиться і зміцнюється у вірі словом Божим. Отже, як тілу голод буває, коли хмари не кроплять, а висохла земля не дає плоду, так голод душам буває, коли слухання слова Божого позбавляються. Бо тоді віра, яка словом Божим живиться і зміцнюється, убожіє і зникає, а замість неї з’являються невір’я і марновірство. Тому буває, що люди за гріх вважають те, у чому гріха немає; і, навпаки, не вважають за гріх те, у чому великий гріх є: чесноту називають пороком, порок чеснотою. Тому багато хто вважає гріхом торкатися деяких харчів, чого Бог не заборонив; але поїдають вдома вдовиць, сиріт та інших беззахисних людей, що Бог під загрозою тимчасової і вічної страти заборонив. Звідси й інші беззаконні плоди бувають, які безбожне життя демонструє, як-от: клятвопорушення, лихоїмство, розкрадання, лестощі, обман, лукавство, непримиренна злість, усяка нечистота і всяке беззаконня. Людина сама по собі сліпа і тому потребує просвіти; забудькувата – і тому потребує частого нагадування; ледача – і тому потребує заохочення; старезна і сумна – і тому потребує розради; схильна до падіння – і тому потребує підкріплення; схильна до сумнівів – і тому потребує настанови. І все це зі Святого Письма черпається. “Усе Писання богонатхненне і корисне для навчання, для докору, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, приготована до всякого доброго діла” (2Тим. 3:16-17). Внаслідок же позбавлення всього цього буває не що інше, як тяжкий і плачевний стан душі. Страшний голод тілесний, але страшніший голод душевний. Голод тілесний буває причиною смерті тілесної, але голод душевний заподіює смерть душі, яка набагато страшніша за смерть тілесну. Як душа чесніша за тіло, так лихо душі страшніше за тілесне. Смерті тілесної нікому, ні праведнику, ні грішнику, не минути, але душевної з Божою допомогою уникнемо, якщо слова Його святого триматися будемо. І тіло, хоча помре, однак, якщо душа жива буде вірою, знову в загальне воскресіння оживе, з’єднавшись із душею. А якщо душа помре, то і тіло, і душа навіки загинуть. Горе душам бідним, які від цього смертоносного голоду стогнуть! Але сугубе горе тим, посада яких – живити душі їжею слова Божого, але які не живлять їх, що тануть! Бо так вони самі не входять у царство Боже і тих, хто хоче увійти, не допускають. Але ще більше горе, коли шлях до всякого беззаконня відчиняють своїми спокусами. Оскільки на них, як на ватажків своїх, дивлячись, прості люди їхні звичаї та їхнє життя наслідують. Ось, мовляв, такі-то й такі, те й те роблять: чому б і нам не робити? Так божевільно і сліпо міркують, і так з кожним днем зменшується віра, а з вірою любов згасає, убожіє благочестя, і множиться нечестя. Треба в такому разі, за словом Христовим, “Отож благайте Господаря жнива, щоб вислав женців на жниво Своє” (Мф. 9:38). Про цю вельми важливу справу, в якій спасіння вічне полягає: 1) повинні зітхати і молитися ті, у яких у серцях іскра благочестя не згасла; 2) повинні турботу і старання докласти ті, яким годування церков доручено.

– 16. Також поганий знак, якщо слово Боже проповідують, але люди неохоче й ліниво слухають і не зберігають його в серці своєму, або, що гірше за те, віддаляються від нього. У притчі про насіння написано: “Інше впало при дорозі, і налетіли птахи, і поклювали те. Інше впало на кам’янисте місце, де небагато було землі, і скоро зійшло, бо земля була неглибока, а коли зійшло сонце, зів’яло і, не маючи кореня, засохло. Інше впало в тернину, і тернина виросла, і заглушила насіння, і воно не дало плоду. А інше впало на добру землю і дало плід, який зійшов і виріс, і принесло інше тридцять, інше шістдесят, а інше сто” (Мк. 4:4-8). Насіння – це слово Боже. Під землею доброю, що дала плід від посіяного насіння, розуміють людей добрих, які творять плоди покаяння, а під землею, що не дала плоду, розуміють три роди людей недбайливих, у яких слово євангельського вчення ніякого плоду не приносить. Люди першого роду уподібнюються дорозі, це ті, які, чуючи, не чують слова Божого: тобто чують вухами плотськими тільки слово, що проповідується, але всередину, в серце не допускають його; не розмірковують про почуте, але в інших марнославних думках бавляться, і тому голос слова Божого тільки вдаряє в їхні вуха, але до сердець їхніх не доходить. І так диявол викрадає в них слово Боже, “щоб вони не увірували і не спаслися” (Лк. 8:12). Люди другого роду чують слово вчення і “з радістю приймають його, як вчить Христос; але оскільки не мають кореня в собі, то під час печалі або гоніння гублять його і безплідні бувають. Третя частина людей – це ті, котрі також чують слово Боже, але, як тернисте насіння, так турбота віку цього й зваба багатства чуте слово в них заглушає…, і воно без плоду буває”, як там само Сам Христос пояснює (Мф. 13:19-22). З цього видно: 1) що і чути слово Боже, але з недбальством, марно. 2) Почуте слово Боже і з радістю прийняте, але в серці не заглиблене, сумом віку цього й напастями, або суєтою мирською, славолюбістю, грошолюбством і сластолюбством, як тернистою, пригнічується, і так само безплідно буває. 3) Якщо і ті, хто чують слово Боже, але з недбальством, і в серці не приховують його, жодного плоду не приносять, то який уже плід принесуть ті, хто віддаляються від слова Божого і не хочуть його ні чути, ні читати? 4) З цього видно, наскільки мале число тих, хто спасається. Як видно з притчі, тільки четверта частина від тих, хто чує слово Боже, спасається. Виключи тих, хто віддаляється від слова Божого, виключи ідолопоклонників, іудеїв, магометан, єретиків та інших забобонних людей, і залишиться тільки мала черідка Христових овець, як Сам Христос каже: “Не бійся, мале стадо” (Лк. 12:32), бо мало хто хоче йти вузькою стежкою, що сама по собі веде до життя (Мф. 7:14). 5) Християни, розглянемо себе і постараємося бути не тільки слухачами, а й творцями закону. Створимо плоди, гідні покаяння, щоб нас, як безплідних, сокира суду Божого не посікла і не кинула у вогонь. Бо написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Мф. 3:10).

Глава 2. Про духовну мудрість

“Якщо ж у кого з вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому” (Іак.1:5).

– 17 Початок духовної премудрості є страх Господній, як каже святий Давид: “Початок премудрості – страх Господній” (Пс. 110:10). Про це святий Василій так вчить: “Страх Господній є очищення душі, так само і пророк молиться: “Тремтить від страху Твого плоть моя, ” (Пс. 118:120). Де страх Божий, там усяка чистота душі; звідти всяке зло і неподобна дія тікає. Бо члени тілесні, які страхом ніби прикуті, не можуть рушити до неподобних справ. Як той, чиє тіло прибите до хреста цвяхами, не може діяти, так людина, утверджена в страсі Божому, не може ні очей звернути на непотрібне, ні рук посунути на злі справи, і не може нічого, ні малого, ні великого, усупереч своєму званню зробити, охоплена страхом заборон, як хворобою якоюсь” (У Слові на початок притч). Так страх Господній є початком премудрості: бо очищає душу від бруду гріховного і готує місце духовній мудрості. Як початок тілесного здоров’я – коли тіло очищається від шкідливих соків, так початок здоров’я душевного – коли душа страхом Божим звільняється від злих пожадливостей і тяжкого гніту гріховного, які її, як шкідливі соки, в неміч і безсилля приводять.

– 18. Страхом Божим, як жорстоким лікуванням, душа, що очистилася і утвердилася, буває вмістилищем істинної любомудрості, тобто християнської любові. Бо для духовної мудрості потрібно не тільки ухилятися від зла, а й творити добро. Бо сказано: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15). Але як від зла ухиляємося страхом Божим, як вище сказано, так любов’ю Божою залучаємося до добра. І так, як страхом Божим започатковуємо духовну премудрість, так любов’ю до досконалості зводимось, наскільки в цьому віці можливо.

– 19. Засоби, через які до духовної мудрості приходимо: 1) Святе Боже слово, за допомогою Святого Духа. Бо “”Святе Письмо”, за словами апостола, “може примудрити до спасіння вірою в Христа Іісуса” (2Тим. 3:15). 2) Щира молитва. Так говорить апостол: “А якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, що дає всім просто і без докорів, – і дасться йому. Але нехай просить з вірою, нітрохи не сумніваючись” (Як. 1:5-6 та інше). Тому Соломон каже: “Пізнавши ж, що інакше не можу оволодіти нею (премудрістю), як якщо дарує Бог, – і що вже було справою розуму, щоб пізнати, чий цей дар, – я звернувся до Господа, і молився до Нього, і говорив від щирого серця мого” (Прем. 8:21). Догматів духовної мудрості вчимося не в книжках мудреців віку цього, а в книжках пророчих і апостольських, і набуваємо навичок у ній у школі Святого Духа, Котрий за допомогою слова Свого святого мудрості умудряє серця вірних Своїх. Тому, якщо хочемо, християни, духовну мудрість відшукати, мусимо старанно повчатися день і ніч у слові Божому і старанно молитися Подателю премудрості – Богу.

– 20. Місце і сидіння своє духовна мудрість має в серці, а не на язиці; усередині, а не зовні; у силі, а не в слові. Не всякий мудрий, хто зовні, перед людьми є таким, але той мудрий, хто такий по суті; і не всякий, хто може гарну промову говорити, але хто і серце таке має. Часто буває, що життя несхоже з красномовством; і часто під виглядом красномовства криється злорадство, яке з духовною мудрістю разом бути не може. Звідси буває, що грубий селянин, який абетки не знає, але в страсі Божому живе, набагато вправніший і мудріший у справі християнській, ніж словесник і мудрець століття цього без страху Божого.

– 21. Ознаки духовної любомудрості: 1) ретельне навчання в слові Божому; 2) пошук поради у благочестивих і розумних людей; 3) любов до настанов, покарання, корисної поради, докору; 4) міркування про чудовий Промисел Божий, про правду і милосердя Його; 5) частий спогад про смерть і її наступне, тобто про Страшний Суд Христовий, про блаженну і неблагополучну вічність; 6) презирство до світу; 7) найбільше – молитва, без якої духовна мудрість здобутися не може, як вище сказано й нижче достатньо буде сказано.

– 22. Плоди духовної мудрості – християнські чесноти, тобто: смиренність, терпіння, лагідність, правда, цнотливість, милість та інші. Так вчить Соломон: “Плоди її є чесноти; вона вчить цнотливості та розсудливості, справедливості та мужності, корисніше за які немає нічого кориснішого для людей у житті” (Прем. 8:7). І апостол Іаков каже: “Але мудрість, що сходить згори, по-перше, чиста, потім мирна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” (Іак.3:17). Вона боїться Бога і любить Його; від метушні світу відвертається і до одного Бога приліплюється; все дозволене, як-от: їжу, питво, одяг та інше – зі страхом вживає, заради потреби, а не для розкоші; біди і напасті, що трапляються, великодушно переносить. Слухняною себе Богу і людям заради Бога показує. Їй не обтяжливо робити все те, що Богу завгодно, і ухилятися від усього, що Йому противно. Гордості, заздрості, злобі, ворожнечі, нечистоті, сріблолюбству та іншим душевним виразкам немає в ній місця. Вона любить усіх без розбору, з усіма щиросердно і простосердечно обходиться. Що словом проголошує, те й всередині себе має; що обіцяє словом, те виконує ділом, якщо немає якоїсь перешкоди. Їй записи не потрібні в договорах; слово, нею сказане і від іншого почуте, – то для неї твердий запис. Бачить брата, що страждає, і сама йому серцем співчуває; тому, хто потребує допомоги, допомагає; про всяке лихоліття ближнього співчуває і благополуччю радіє; з тими, хто плаче, плаче, і з тими, хто радіє; друзів обіймами своїми обіймає, а від ворогів любові своєї не віднімає. Тому мирна, тиха, спокійна, радісна, весела, хоча й завдають їй занепокоєння злий дух і його злі служителі.

– 23. Наслідки духовної мудрості, що випливають від неї, – ганьба, презирство, вигнання і всякі біди. Оскільки вона не від світу цього, але “згори сходить”, як вчить апостол Іаков (Іак. 1:17), то божевільний світ, що лежить у злі, вважає її божевіллям, лає, ненавидить і жене її. “Та й усі, хто бажає жити побожно у Христі Іісусі, в чому й полягає духовна мудрість, будуть гнані”, – каже богомудрий Павло (2Тим. 3:12). І хоча вона всередині чесна, чудова і перед Богом сприятлива, але зовні зневажена і принижена перебуває.

– 24. Мета, до якої ця мудрість людину веде, – Бог і вічне блаженство. Бо як вона сама від Бога походить, так до Бога і звертається і тих, хто любить її, приводить.

– 25. Духовна мудрість у всьому відрізняється від плотської, або мирської. Плотська мудрість горда – духовна смиренна. Плотська мудрість самолюбна – духовна боголюбива. Плотська мудрість нетерпляча, злісна – духовна терпляча, лагідна. Плотська мудрість непримиренна – духовна мирна. Плотська мудрість немилостива – духовна милостива і сповнена благих справ. Плотська мудрість ненавидить, заздрить – духовна любить. Плотська мудрість лукава, оманлива, хитра – духовна простосерда, істинна, щиросерда. Плотська мудрість неправдива – духовна правдива. Для тілесної мудрості смиренність, ганьба, страждання і хрест Христовий є безумство – для духовної є велика премудрість. Так і в іншому духовна мудрість плотській противиться.

– 26. Духовна мудрість, як можна бачити з вищеописаного, полягає не в чомусь іншому, як в істинному пізнанні та шануванні Бога і Христа Сина Божого. Від цього пізнання народжується страх Божий, який є початком духовної мудрості, і любов Божа, яка людину до духовної досконалості приводить, наскільки в цьому столітті досягти можливо. У цих же двох, страху Божому і любові Божій, істинне Богошанування і полягає. Усьому ж цьому початок і корінь – віра свята, як побачиш нижче в наступних параграфах.

– 27. У цьому параграфі показано, як шукачеві духовної мудрості можна переходити від конкретного випадку до загального духовного міркування, в основі якого буде слово Боже.

Випадок і духовне міркування про нього.

1. Дивишся на небо, таке дивовижне, високе й велике, прикрашене різними зірками; на сонце й місяць, що сяють і всю піднебесну висвітлюють; на хмари, які в повітрі туди й сюди переходять, і, наче міхи, дощ виливають, і напоюють ниви наші. Представляє тобі почуття і розум землю з усім, що наповнює її, з деревами, травами, худобою, звірами, морями, озерами, річками, джерелами та іншими прикрасами. Від видимих перейди розумом до невидимих, від створення світу до Творця. Нехай буде тобі випадок цей приводом для того, щоб дивуватися: 1) всемогутності Бога нашого, Який все це з нічого словом одним створив (Бут. 1); 2) премудрості Його, Який так премудро все створив; 3) доброті Його, Який все це заради нас створив. Той, хто розмірковує так і пізнає від створення силу, премудрість і благість Творця, духом радісно захопиться і заспіває з Псалмоспівцем: “Наскільки численні діла Твої, Господи! Усе створив Ти премудро” (Пс. 103:24).

2. Бачиш, що всяке створіння всім однаково служить. Сонце, місяць, зірки всіх однаково висвітлюють; повітря всім однаково життя зберігає; земля всіх однаково утримує й живить; вода всіх однаково напоює – всіх, кажу, однаково, тобто багатого й убогого, славного й неславного, пана й раба. Від цього вчимося, що і все добро наше, дане нам від Бога, має бути спільним для нас і ближніх наших. Хліб наш, одяг наш, розум наш, домівки наші мають бути спільними, служити як нам, так і ближнім нашим.

III. Бачиш ще, що одне створіння іншому, вищі стихії нижчим допомагають. Сонце – повітря і землю просвіщає і зігріває; хмари – повітря і землю зрошують; повітря для дихання тваринам служить; земля подає їжу нам і худобі нашій. Усе це вчить нас, що тим паче ми, як розумна тварина, маємо одне одному допомагати: багатий жебраку, розумний нерозумному, здоровий немічному, вільний у в’язниці ув’язненому, сильний скривдженому, повноважний беззахисному, та інше. Тому слова: “Яке мені діло до нього?” – мають бути вигнані з середовища християн.

1. Бачиш раба, що стоїть перед паном своїм і з усякою слухняністю виконує його повеління. Цей випадок дає тобі змогу міркувати, з якою незрівнянно більшою пошаною і благоговінням повинні ми стояти перед Богом і ходити перед Ним, Господом нашим (бо Бог на кожному місці є, і де б не перебували, і що б не робили, перед Богом, що дивиться на нас, робимо), і Його веління з ревною слухняністю виконувати. Оскільки пан, хоч би яким високим не був, людина є, і людина така сама, якою є і раб його, – але таке йому благоговіння раб його чинить, – а Бог є Господь господарів і рабів та Цар царів і підданих, і для Нього як господарі, так і раби їхні, царі та піддані їхні рабами є. І Господь великий і страшний, Йому ж і Сили небесні зі страхом предстоять, і благоговійно бояться перед Ним, і веління Його виконують. Поміркуй же і про те, як безсоромно чинимо і як тяжко грішимо ми, коли не виявляємо Йому і такої поваги та благоговіння, яку раби пану своєму, подібній до них людині, виявляють, але бешкетуємо перед Ним; і такого послуху не маємо, який мають раби до людини-хазяїна, але сміливо й безстрашно наважуємося заповіді Його порушувати. У цьому нас Сам Господь через пророка викриває: “Син славить батька, а раб пана свого побоїться. І якщо Я Отець, то де слава моя? І якщо Я Господь, то де страх переді Мною?” – говорить Господь Вседержитель” (Мал. 1:6). Звідси вчися, наскільки великою є наша сліпота і нечутливість, і водночас дивуйся доброті й довготерпінню Бога нашого, Який так лагідно й терпляче з нами, негідними рабами, чинить. Це вчить тебе не тільки ніде не робити і не говорити, а й не думати лихого і непристойного. Адже перед Богом, що все проникає, рівне як слово і діло, так і думка. Бо Він і думка наша так само ясно бачить, як і саму справу; і Його наша думка лиха ображає так само, як і справа лиха. І не тільки той бешкетує перед Ним, хто погано робить, а й той, хто погано думає.

2. Бачиш чи то в жінці – матері – до своїх дітей, чи то в пташці до своїх пташенят, чи то в худобі та звірі до своїх дитинчат гарячу любов. Від цього випадку зведи розум свій до любові Божої, яку Він до розумного Свого створіння – людини, за образом Своїм створеної, має. Якщо в створіннях Своїх, наприклад, матерях до своїх дітей, таку Він насадив любов, наскільки незрівнянно більшу Сам Він має любов до людини, яку за образом Своїм і подобою створив. З цього джерела випливає, що стільки Він благодіянь людині показує, яких не тільки порахувати, а й розумом зрозуміти неможливо. Любов Його невимовна в тому проявляється, що Він так прагне спасіння нашого, так багато терпить нас, грішних, з таким бажанням чекає нашого покаяння, з такою прихильністю та радістю тих, хто кається, приймає, з такою недоброзичливістю тих, хто не кається, карає. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Тому Сам Він через пророка каже: “Хіба забуде дружина чадо своє, щоб не помилувати сина утроби своєї? Якщо ж і вона забуде, але Я не забуду тебе, – говорить Господь” (Іс. 49:15). Ця Батьківська любов Отця Небесного праведника тішить, грішника втішає і переконує не впадати у відчай у милості Його, а більше заохочує вдаватися до Нього з покаянням і безсумнівно на милість Його очікувати.

3. Бачиш сонце, що приємно сяє, і все піднебесне освітлює, і нас звеселяє. Від цього сонця чуттєвого піднеси розум свій до уявного, вічного Сонця правди, Христа, Сина Божого, Який вірних дивовижно просвіщає і повік буде просвіщати й звеселяти так, що й самі вони “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього”, за непорушною Його обітницею (Мф. 13:43). І від видимого цього світу, який висвітлюється сяйвом сонячних променів, перейди розумом до міста, в Одкровенні описаного, до вишнього Єрусалима, який “не потребує ні сонця, ні місяця, щоб висвітлити його, тому що слава Божа висвітлила його, і світильник його – Агнець” (Одкр.21 :23), – де “ночі не буде…, і не матимуть потреби ні у світильнику, ні у світлі сонячному, бо Господь Бог висвітлює їх, і царюватимуть на віки вічні”( Одкр.22:5).

VII. Бачиш, що під час весни все, що взимку, як мертве, було, немов би знову оживає і відроджується: земля виробляє з надр своїх плоди, дерева листям одягаються, трави зеленіють і квітами прикрашаються; води, скуті кригою, розплавляються й течуть, і все піднебесне створіння набуває нового вигляду й немов би наново створюється. Від цієї чуттєвої весни нехай підведе віра розум твій до прекрасної й бажаної весни, яку обіцяв Преблагий Бог у Писанні Своєму Святому, коли тіла від початку світу спочилих вірних із землі, як насіння, силою Божою посіяне, повстануть і зодягнуться у новий, чудовий вигляд, у ризи безсмертя вберуться, візьмуть вінець доброти з рук Господніх, процвітуть, “Праведник же розцвіте, немов пальма; розростеться, мов кедр у Ливані посаджені в домі Господнім, розквітнуть вони у дворах Бога нашого” (Пс. 91:13-14), “як наречена, прикрасяться красою, і як земля, що розпускає свій цвіт, і як сад, який росте посіяне в ньому”, процвітуть, і вічні веселощі над їхньою головою, і радістю втішаться за Господа (Іс. 61:10-11). Тоді “тлінне це зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя, тоді збудеться слово написане: поглинена смерть перемогою. Смерть! Де твоє жало? пекло! Де твоя перемога”? (1Кор. 15:54-55). Так спрямовуючись духом до бажаної тієї весни з вірою і надією, з Божою поміччю, насіння благих трудів – і нехай пожнеш тоді з радістю.

VIII. Бачиш, що наповнена посудина або просочена губка нічого іншого в себе не вміщають; і навпаки, порожня посудина все вміщує. Зрозумій від цього, що і душа, наповнена любов’ю світу цього, тобто славолюбістю, честолюбством, сріблолюбством і сластолюбством, нічого духовного й небесного вмістити не може: Бога любити й небесних благ, як годиться, бажати, і радості духовної в собі мати не може. Від цього вчися, християнине, мирську любов виганяти, щоб Божа увійшла в серце твоє. Подібне з подібним поміщається, наприклад, вода з водою, а противне з противним не поміщається, наприклад, вогонь з водою. Немає Божої любові в тому серці, в якому є любов до срібла, слави, честі та солодощів, як і в благолюбивому серці немає любові мирської. Бо Божа і мирська любов – речі протилежні, і тому разом бути не можуть, але одна іншу виганяє. “Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24).

1. Бачиш вранці сонце, що ясно сходить і всіх звеселяє. Поміркуй, наскільки великі веселощі відчувають душі, в яких Христос, Син Божий, вічне правдиве Сонце, засяє. Нехай навчить тебе цей випадок старанно молитися Йому, щоб і в твоєму серці блиснуло благодаті Його сприятливе світло.

2. Бачиш, що вдень усе ясно видно, і кожен розрізняє шкоду і користь, рів і шлях, біле від чорного розділяє і одну річ від іншої. Зрозумій, що так і просвічений світлом благодаті Христової бачить душевними очима все ясно, розпізнає добро від зла, чесноту від вади: бачить шкоду душевну – і ухиляється від неї; пізнає вади на душі – і очищає їх покаянням та слізьми за допомогою Божою.

3. Бачиш, що темрява й морок у піднебесній, коли сонце зайде, і нічого не видно, біле від чорного розпізнати, і де рів, де рівне, де небезпечно, де безпечно – дізнатися неможливо. Поміркуй, яка темрява буває в душі, і який морок оточує її, коли благодаті Христової в собі не має. Така душа зла від добра, шкоди від користі своєї не розпізнає, ходить і доторкається, як сліпа. Цей випадок вчить тебе молитися Христу, істинному Світлу, щоб і в твоїй душі засяяло світло благодаті Його.

XII. Бачиш суд, що відбувається, на якому винний, будучи викритий, стоїть і тремтить від страху і весь соромом покривається; чує догану за злочин закону, позбавляється честі та маєтку, виключається з числа добрих і чесних людей, іменується злою і непристойною людиною; потім із соромом відводиться до в’язниці й за законами приймає страту. Від цього суду нехай зверне віра дух твій до того страшного і вселенського суду, на якому Суддя Сам Бог, що серця наші випробовує. Уяви собі в голові, що на суді тому стоять грішники, відлучені від числа праведних; стоять із соромом, страхом і трепетом невимовним; викриваються за злочин закону Божого, викриваються перед усім світом, перед ангелами і людьми; бачать свої гріхи, які словом, справою і думками потайки робили, щоб пізнати всьому світу, що їх показує світ; бачать приготовану собі за ділами своїми кару. Бачать тих, яких тут паплюжили, лаяли, висміювали, гнали, озлоблювали і, як сміття, зневажали, – у славі й радості великій. Бачать неправедні праведного Судді гнів, чують страшну догану й ухвалу: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що приготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, а ви не дали Мені їсти”, та інше ( Мф. 25:41-42). Нарешті, з превеликим соромом, страхом, сумом, плачем, риданням, криком і відчаєм неправедні відкидаються від лиця Божого; їх ваблять злі ангели і ув’язнюють у в’язниці, “де черв’як їхній не помирає, і вогонь не вгасає” (Мк. 9:48). Нехай навчить тебе цей випадок і міркування про нього каятися, плакати про гріхи і милості нині шукати в Судді, щоб тобі на вселенській тій ганьбі не осоромитися, не почути страшної тієї догани й рішення.

XIII. Бачиш, що вогонь завжди догори йде, і скільки йому не перешкоджають, проте ніяк не змінює дії своєї, але завжди у висоту прагне: бо таке його єство. Цей випадок показує тобі, що справжня любов до Бога діє так само. Серце, що нею запалилося, завжди до свого центру, прелюбливої Істоти, прагне, і що б йому не перешкоджало в цьому, утриматися не може. Ні краса, ні солодкість, ні слава, ні страх, ні меч, ні смерть, не в силах тому перешкоджати. Пізнав на собі її силу обрана посудина Христова, Павло, який, з усією впевненістю, сказав: “Ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Начала, ні Сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інша якесь створіння не може відлучити нас від любові Божої у Христі Іісусі, Господі нашому” (Рим. 8:38-39). Для такої любові, насолода світу цього – гіркота, краса – сморід, слава – нікчемність, царство – неволя і полон. Така людина на землі ногами, а на небі серцем; на землі тілом, а на небі духом перебуває; з людьми живе, але духом перед Богом милостивим стоїть і вклоняється Йому; вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, бачить Його; тілом їсть і п’є, але духом небесної поживи невпинно прагне, кажучи з Давидом: “Як лань охоче прагне до водних джерел, так душа моя прагне до Тебе, Боже” (Пс. 41:2). Це міркування вчить тебе намагатися скуштувати і бачити, наскільки благий Господь, і молити Його, щоб Він сам запалив іскру любові Своєї в серці твоєму. Бо справжня любов як від Бога походить, так до Бога і звертається.

XIV. Бачиш ще, що камінь, залізо, олово та інша важка річ, скільки б не піднімалася і не кидалася вгору, проте ж до землі, свого центру, з великим прагненням звертається і падає. Від цього випадку вчишся, що таким є стан тих, хто пристрастився до світу, які вмовляннями й залякуваннями нібито піднімаються, щоб, звільнившись від метушні, до неба прагнути, але скільки б не порушували таких проповіддю слова Божого, проте від звичаю і пристрасті відстати не можуть. І хоча іноді намагаються і примушують себе від цього зла відірватися, благодаттю Божою спонукувані догори, тобто до любові небесних благ, піднятися, проте знову вниз, тобто до пристрасті, з чималим прагненням звертаються. Бо пристрасть того, хто пристрастився, як магніт залізо, до себе привертає і приваблює. Це міркування вмовляє тебе від усякої пристрасті, як від вогню або отрути смертоносної, берегтися і всілякими силами примушувати себе до бажання і пошуку небесних благ, смертю Христовою придбаних. А тому, хто старається, Бог допомагає.

1. Бачиш людину мандрівну, яка не має дому свого, але в чужому домі тимчасово прихистилася. Нехай нагадає тобі цей випадок, що ми мандрівники й прибульці у світі цьому: “бо не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього”, за словами апостола (Євр. 13:14). Це показує, що слід нам скоро чи не скоро мандрівку цю закінчити і прийти на батьківщину. Тому й мусимо ми перебувати у світі цьому, як мандрівники й прибульці, і пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8).

XVI. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, завжди думка твоя до батьківщини і до дому твого хилиться і тягне тебе. Від цього випадку навчися, що так само й ми, мандрівні у світі цьому, як у чужій країні, повинні думку свою звертати до небесної вітчизни, де Батько наш, Якому молимося: “Отче наш, що є на небесах”; де дім наш, де безпечний спокій наш, “куди Предтечею за нас увійшов Іісус” (Євр. 6:20), де спадок наш, від преблагого і милостивого нашого Заступника Христа нам приготований; де велика вечеря і шлюб Агнця приготований; де незліченна безліч безтілесних Сил стоїть перед престолом Величності; де лики святих, які від початку світу пожили й після мандрівки своєї на землі, праць, подвигів і скорбот упокоїлися у Царстві Небесному; там вони вінчаються й чекають на нас із бажанням, коли і ми увійдемо в спокій той.

XVII. Бачиш, що купець товар свій везе або пересилає з чужого боку на батьківщину свою і в дім свій. Цей випадок вчить тебе “не збирати собі скарбів на землі, на світі цьому, де мандруєш, де моль і іржа винищують, і де злодії підкопують і крадуть, а пересилати скарб свій на вітчизну небесну, де ні моль, ні іржа не винищують, і де злодії не підкопують і не крадуть” (Мф. 6:19-20). Отже, “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Куди будеш скарб свій пересилати, туди і дух твій, думка твоя, бажання твоє, старання і піклування твоє завжди хилитися і прагнути буде. Скарб же християнський, який у вітчизну небесну пересилається, – чесноти християнські: віра, любов, терпіння, лагідність, цнотливість, милосердя та інше.

XVIII. Коли перебуваєш у чужій країні або в дорозі, побоюєшся всяких напастей від злих людей. Цей випадок подає таке міркування, що так само або набагато більше повинні ми, ті, хто йде дорогою світу цього, побоюватися підступів диявольських, які, як розбійники, на мандрівників, а тим паче обтяжених духовними товарами, нападають, оточують і оголюють. До цієї обережності й старання вмовляє нас Петро, святий апостол Христовий: “Тверезіть, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, наче лев, що гарчить, шукаючи, кого поглинути. Протистоять йому твердою вірою” (1Пет. 5:8-9).

XIX. Бачиш птаха, що сидить, і на всі боки озирається, і боїться, як би його хто не спіймав або не підстрелив. Цей приклад вчить тебе теж подібним чином оглядатися у світі цьому, побоюючись сіток диявольських і стріл його. Стріли ж цього ворога нашого: гордість, заздрість, грошолюбство, лихоїмство, злоба, нечистота та інше. Ці стріли метає він у нас і вражає необережних.

1. Бачиш корабель, що на морі хвилюється і бідує. Від цього розумій, що так і життя наше в морі світу цього бідує і різноманітними напастями, як хвилями, обурюється. А цим навчишся часто і старанно молитися і зітхати до премудрого Управителя Христа, щоб не дав твоєму кораблику в хвилях лиха потонути, а наставив би, як досягти тихого і безпечного пристанища вічного життя.

XXI. Бачиш, що свічка горить і потім згорає. Цей приклад тобі показує, що життя наше, поки живемо, як свічка горить, а потім і гасне. І треба пам’ятати про кончину його, яка невідома, в який день і годину буде, а тому завжди очікувати її треба.

XXII. Бачиш, що дехто зі славного стає безчесним, дехто з багатого – жебраком, дехто із здорового – немічним, дехто з вільного – невільником, дехто з пана – рабом. Ці зміни ясно показують нам, що наше життя на землі мінливе, марнотратне, бідне і жалюгідне, і це ознака того, що ми Творцем нашим створені не для цього, а для іншого, кращого і блаженнішого життя. А тим самим вчимося і ніби переконуємося шукати того постійного і блаженного життя. І в цьому випадку не тільки не повинні нарікати, як хоче сліпа наша плоть, а й вельми дякувати Богу, хоча й противно нам здається, що так переконує нас благодать Його увійти в життя вічне.

XXIII. Бачиш людину, яку мучить гарячка; або, увійшовши в лазню, відчуваєш жар великий; або бачиш піч, що вогнем розпечена. Від цього вогню перейди розумом до вогню геєнського, в якому грішники, що не каються, без кінця страждатимуть. Це міркування вчить тебе покаянням і сльозами умилостивляти милість Божу, щоб від тієї біди позбутися.

XXIV. Бачиш людину, у в’язниці ув’язнену, кайданами оковану, всю бліду, всохлу. Від цієї темниці також перейди розумом до вічної тієї темниці пекельної, в якій засуджені за беззаконня ув’язняться і світла навіки не побачать. Тому кайся про гріхи свої, щоб і тобі не прийти на те місце муки.

XXV. Бачиш або чуєш, що батько від сина неслухняного і несправного відрікається і спадщини позбавляє. Від цього випадку навчися, що Христос від християн неслухняних і нерозкаяних відречеться і спадщини вічної позбавить. Скаже їм, хоч ім’ям Його і називалися: “Не знаю вас, звідки ви, відійдіть від Мене, всі, хто творить неправду” (Лк. 13:25,27). Це вмовляє тебе, щоб ти не тільки ім’я християнське мав, а й намагався жити згідно з ім’ям і сповіданням.

XXVI. Бачиш чертоги царські прикрашені й славу їхню. Нехай піднесе тут віра серце твоє до вічних чертогів небесних, уготованих праведним, і до осель дому Отця Небесного та слави Христа, небесного й вічного Царя, якою вірні безситно насичуватимуться в безкінечні віки. Водночас і очі свої душевні піднеси до Сина Божого, щоб не позбавив тебе частки в уділі обраних Своїх.

XXVII. Чуєш співзвучну й солодку музику або спів. Нехай піднесе віра дух твій у небесні оселі, в дім Бога Іакова. І там душевними вухами слухай, як ангельський собор і лики святих возвеличують згідний спів Триіпостасному Богу. Цей випадок служить тобі причиною старанно молитися Йому, щоб сподобив тебе тут і в майбутньому віці славити Його з усіма обраними Його.

XXVIII. Бачиш або чуєш, що монарх земний раба свого за вірну послугу нагороджує рясно. При цьому подумай, як Христос, Цар Небесний і вічний, вірних Своїх рабів нагородить і прославить у Царстві Своєму, за непорушною обітницею: “Не бачило око того, і не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його” (1Кор. 2:9), – і ще: “тоді праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді вони справді побачать і зрозуміють, “що теперішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в них” (Рим. 8:18). Тоді вони побачать те, чого тут око не могло бачити, і почують те, чого тут вухо не могло чути, і відчують те, що тут на серце не могло зійти. Тоді “зрадіє серце їхнє, і радості їхньої ніхто не забере в них” (Ін. 16:22). Тоді втішаться ті, хто тепер плачуть; тоді наситяться ті, хто тепер голодний і спраглий правди; тоді збагатяться ті, хто тепер позбавлений; тоді сприймуть царство ті, кого тепер вигнали заради правди; тоді сприймуть від Господньої руки все, на що тепер вірою, як “дзеркалом у ворожіннях”, дивилися й чого прагнули, окрилені надією, прагнувши до чого. Тоді зрадіє всякий про Господа, і в радості духу вигукне: “вдягнув… мене в ризу спасіння, і одягом веселощів одягни мене, як на нареченого, поклади на мене вінець, і, як наречену, прикрась мене красою” (Іс. 61:10). Це міркування вчить тебе славу світу цього зневажати і до тієї слави завжди прагнути; Царю Небесному, Христу, вірно служити, щоб сподобитися з обранцями Його ту славу благодаттю Його успадкувати.

XXIX. Бачиш дерево, що листям зеленіє і плодами сповнене, вигляд якого всякого радує. Від цього випадку зверни розум свій до внутрішнього стану доброзичливої людини, душа якої так само або ще більше прикрашена і плодами Святого Духа сповнена. Така, “як фінік, …цвіте, і, як кедр, що в Лівані, множиться” (Пс. 91:13). Цей випадок вчить старанно прикрашатися внутрішньо, а не зовні.

XXX. Бачиш дерево висохле і ні до чого, окрім як тільки до спалення, не придатне. Зрозумій, що такою є грішна душа, яка живої віри і плодів її не має, кончина якої – відвідання і вічного вогню пекло. “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок слугує тобі причиною звернути очі свої на душу свою, чи не перебуває і вона в такому бідному стані, і молитися Христу Богу, Котрий і мертвих оживляє, щоб оживив її та росою благодаті Своєї напоїв до зростання плодів духовних.

XXXI. Бачиш гілку, відсічену від дерева і всохлу, яка ні на що, крім як на спалення, не потрібна. Зрозумій від цього, що так всякий, хто від Христа, Який “є істинна… лоза”, недбальством і злим життям відсічеться, не тільки ніякого плоду не принесе, а й, як гілка, відсічена, засохне; “а такі гілки збирають, і кидають у вогонь, і вони згорають”, як Сам Він про це вчить (Ін. 15:1-6). Це вмовляє тебе міцно триматися Його вірою і любов’ю, віддалятися від усякого гріха, і до одного тільки Христа приліплятися, смиренням і терпінням Його наслідувати.

XXXII. Бачиш, що без дощу земля, висохнувши, не дає плоду. Зрозумій, що так і душа, яка не напоюється росою слова Божого і благодаті, ніби висихає і безплідна буває. Тіло наше знемагає від голоду і спраги, а потім, якщо не підкріпиться їжею, вмирає. Так і душа, якщо не харчується і не напоюється словом Божим, знемагає, а потім і вмирає. Це вмовляє тебе так само, як для тіла ти щодня шукаєш їжі й пиття, і для душі від слова Божого безперестанку шукати їжі, пиття й утіхи, щоб, знемагаючи від голоду й спраги, не вмерла вона навіки.

XXXIII. Бачиш або чуєш, що ближній твій грішить або згрішив. Цей випадок слугує тобі не для осуду брата твого, – як у декого є злий звичай, – але для пізнання немочі твоєї; не для висміювання ближнього, а для жалю за ним і твого виправлення. Від нього зверни свої очі на себе, чи не був і ти сам у такому ж або подібному гріху, і зараз – чи не перебуваєш? А якщо й ні, то хіба не можеш ще гірше згрішити? Бо загальна неміч і окаянство наше всередині нас: вороги наші – пристрасті наші; плоть наша поневолює нас; і сатана, ворог наш, невпинно шукає, як би поглинути нас. Всі ми всякому лиху і падінню підлягаємо і падаємо; падіння наше близько, якщо благодать Божа не підтримає нас. І так від цього випадку сам себе розглянь і, бачачи падіння брата, старайся за допомогою Божою обережніше чинити.

XXXIV. Бачиш, що насіння, яке впало на землю, помирає і, пустившись у ріст, виходить із землі. Цей приклад ясно показує тобі, що так і тіла наші, хоча помирають і ховаються, проте Божою силою свого часу знову оживуть і одягнуться в одяг безсмертя. Про що апостол так проповідує: “Сіється в тлінні, повстає в нетлінні; сіється в приниженні, повстає в славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне” (1Кор. 15:42-44). І так стій, утверджуйся у вірі, сподіваючись на воскресіння мертвих і життя майбутнього віку.

XXXV. Бачиш хлібороба, що сіє насіння; але не всяке приносить плід. Бо інше, як вчить притча, падає при дорозі, і птахи небесні його поїдають, інше – на каміння, інше – в тернину. Так і спасительне насіння, Боже слово, однаково сіється на нивах сердець людських, але тільки в добрих серцях плід проростає (Мф. 13:4-23). Цей приклад вчить тебе старанно молитися Богу, щоб дав тобі серце добре, дух новий і серце нове: і тоді насіння слова Божого, посіяне на землі серця твого, не буде безплідним.

XXXVI. Бачиш ще хлібороба, що віє насіння своє, і насіння в житницю збирає, а половинки геть вимітає. Так буде, як пишеться, і наприкінці віку цього. Тоді вірні й побожні люди, як пшениця в житницю, у небесне царство увійдуть, а злі, як полова, викинуться, “і кинуться в піч вогненну, і там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 13:40-42). Цей приклад заохочує тебе особливо дбати про спасіння своє і бути не половою непотрібною, а пшеницею.

XXXVII. Бачиш ще хлібороба, що з радістю збирає плоди трудів своїх. Подумай, з якою радістю будуть насолоджуватися плодами трудів своїх ті, які тепер у подвизі віри й терпіння трудяться. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). На це дивлячись, не слабшай у подвизі благочестя.

XXXVIII. Бачиш прекрасну, ангелоподібну людину. Від цього піднеси розум свій до внутрішньої людини, тобто душі, і подумай, наскільки прекрасніша душа – образ і подоба Божа, яку Бог у такій чудовій оселі поселив. Від цього навчися пізнавати і шанувати шляхетність, красу і пишність душі, і її, безсмертну, добрими справами, вірою, любов’ю, терпінням, цнотливістю прикрашати, а не тіло, прах і попіл.

XXXIX. Бачиш людину в лахмітті одягнену, напівголу, всього брудом замазану. Від неї зверни розум свій до душі грішної, яка від благодаті Божої, як від прекрасного одягу, оголилася і натомість уся вадами гріховними, як брудом, вкрилася. Мерзенна забруднена людина перед очима людськими; але душа, гріховними сквернами забруднена, ще мерзенніша перед очима Божими. Цей випадок вмовляє тебе ухилятися від усякого гріха, яким душа паплюжиться і стає негідною погляду Божого.

ХL. Бачиш ще людину, що в ранах, у гної смердить. Зверни очі свої до душі грішної, яка набагато більший сморід видає, ніж смердюче тіло. Що на тілі гній і рани, то на душі гріхи і беззаконня. Слухай, що пророк каже: “беззаконня мої перевищили голову мою, подібно до тяжкого тягаря обтяжили на мені; від божевілля мого рани мої відмертвіли й згнили” (Пс. 37:5-6). Смерд тілесний нестерпний нам – сморід душевний нестерпний Богу. Від смороду тілесного відвертаємося ми і тікаємо – від смороду душевного відвертається і відходить Дух Божий. Це знову-таки вмовляє тебе уникати гріха. Якщо ж відчуваєш, що душа гріховною проказою заражена, хоча б і “зупинившись удалині”, піднеси голос свій, як колись прокажені зробили, до Іісуса, Сина Божого, Прогонителя всіляких хвороб душевних і тілесних, і піднеси серцем, а не лише устами, і молись: ” Іісусе Наставнику, помилуй мене!” (Лк. 17:12-13). Так Той, Хто очистив тих прокажених, очистить і твою душевну проказу. Бо милосердний і слухає голоси нас, бідних. Для того й у світ прийшов, щоб позбавити нас від гріхів наших. Не може бути такої великої прокази гріховної, від якої б Лікар наш премудрий і всесильний не захотів або не зміг би милостиво очистити.

XLI. Бачиш сліпу людину, яка не бачить шляху, не знає, куди йде, не бачить нічого перед собою, не бачить рову, в який готова впасти. Від цього випадку зверни своє міркування до сліпоти душевної, уражений якою грішник так само не бачить добра й зла, не знає, куди йде, не бачить своєї погибелі, якої готовий зазнати. Бідолашна тілесна сліпота, але душевна ще бідніша! Краще не мати тілесного зору, ніж не мати душевного. Цей випадок і міркування переконує нас молитися Христу, який дає сліпим прозріння: “Подивися, почуй мене, Господи Боже мій, просвітли очі мої, нехай не коли засну в смерть” (Пс. 12:4).

XLII. Бачиш глуху людину, яка не прислухається до того, що кажуть або забороняють, і не робить так, бо не чує промов і не розуміє наказу або заборони. Зрозумій, що такий і грішник, якому сатана заткнув вуха душевні, щоб не чув голосу слів Божих. Такий має вуха, щоб слухати, але не має вух, щоб “чути”. Чує тільки тілесними вухами, але глухий вухами душевними. Голос Слова вдаряє в слух тілесний, але душевного не торкається, і тому він буває, як глухий; тому й слово недієве буває. Що говорить Йому Боже слово, того не слухає; що наказує або забороняє, того не слухає, як глухий. Такому слово, умовляння, порада, як глухому музика, не приносить жодної користі. Тому й Христос у Євангелії каже: “Хто має вуха чути, нехай чує!” (Мф. 11:15). Усі вуха мають, але не всі “мають вуха чути”. Звідси буває, що хоча і всі присутні в храмі слухають слово Боже, але не всі отримують користь: оскільки не всі “мають вуха чути”. Плачевна тілесна глухота, але більшого плачу гідна душевна. Оскільки душа, яка не чує і не слухає Божого гласу, підлягає всякій омані та вічній погибелі. Це вмовляє тебе молитися Христу, щоб відчинив тобі слух душевний, як колись глухому і недорікуватому відчинив слух і язик, і щоб подав тобі “вуха чути” (Мк. 7:32-37).

XLIII. Чуєш, що така-то людина, потрапивши в полон до злого ворога, яких тільки страждань не зазнає. Заковується в залізо, примушується жити з волі того, хто полонив, робити, що мучителю завгодно; терпить глузування, наругу, рани; словом, проводить життя гірке і не краще за саму смерть. Від цього чуттєвого полону зверни розум свій до полону невидимого. У якому гіркому полоні страждає грішна душа, яку полонив князь світу цього, диявол! Зв’язавши її узами пристрастей світу цього, він здійснює над нею злу волю свою, насміхається, знущається з неї, на рани нові рани накладає їй, від біди до біди, від беззаконня до беззаконня тягне її. Гірке полонення тілесне, але ще гірше душевне! Бо полонений хоча й працює тілом на мучителя, але духом вільний – дух ніхто полонити й зв’язати не може; до того ж смертю полонений від того лиха звільниться. Душею ж полонений, хоча тілом і вільний може бути, бідніший від усякого невільника: бо навіки зв’язаний буде, якщо благодаттю Христовою не позбудеться. І тим згубніше це полонення, що грішник не бачить його; думає про себе, що він вільний, що нікому не служить, але насправді нещасніший за того, чиє тіло в кайданах. Щоб переконатися в істинності цих слів, послухай, що Господь іудеям каже. Іудеї говорили йому: “Ми насіння Авраамове і не були рабами нікому ніколи; як же Ти кажеш: станете вільними? Відповідав їм Іісус: Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:33-34). Це міркування дає тобі, улюблений, привід озирнутися: чи не служиш ти мерзенному цьому тирану в похотях його, тобто в грошолюбстві, лихолюбстві, сластолюбстві, нечистоті, гордості, злобі тощо. Якщо побачиш, чим полонилося серце твоє, поплач до Христа, Сина Божого, Який один від цього полону позбавляє і свободу дарує; молись до Нього разом із Псалмоспівцем: “ППоверни ж і тепер, Господи, полонених наших” (Пс. 125:4). “Якщо Син звільнить вас, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36).

XLIV. Бачиш мертвого, якого ховають, або сам ховаєш батька, або матір, або брата, або друга. Цей випадок вказує тобі причину плакати не про те, про що багато хто марно плаче; але розплачся, розмірковуючи про причину смерті, тобто про гріх, який у такий бідний стан привів людину, за образом Божим безсмертним створену. Це праведна причина плачу – що ми гріхом прогнівили Бога і тому до смерті схильні. А бачачи ближнього мертвим, згадай, що і сам ти “земля…, і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Але потім віддай Богу подяку, що Він у Сині Своєму, Господі нашому Іісусі Христі, дав нам благу надію воскресіння і життя майбутнього віку.

XLV. Бачиш, що дерево взимку листя своє скидає, а навесні, коли сонце зігріває, знову своє листя розпускає. Так багато людей роблять. Коли зима й холод лиха й неблагополуччя вражає їх, тоді забаганки свої відкидають і начебто намагаються каятися й Богу догоджати; але коли теплота благополуччя знов зігріє їх, тоді забаганки свої, як дерево листям, як і раніше, розпускають, знов зеленіють, прикрашаються та мирськими солодощами втішаються. Такими є ті, які, якщо вразить їх холод хвороби, каються, грішити перестають і обіцяють благочестиво жити й Богу служити; але коли здоровими стануть, знову до колишніх примх і справ звертаються. Знай, що такі люди не справжні християни, а лицеміри. Оскільки справжні християни в благополуччі і неблагополуччі, в хворобі і здоров’ї, в убогості і багатстві, в презирстві і честі, в славі і приниженні, в неволі і на свободі постійні; завжди і скрізь перебувають у покаянні, плоди покаяння творять, Бога люблять і Богу служать. Це міркування переконує тебе не наслідувати вищезгаданих людей, але бути постійним завжди, у щасті й нещасті, від забаганок своїх відмовлятися і Богу догоджати. А якщо сам такий самий, то вмовляє виправитися, щоб із лицемірами не почути від Христа: “Не знаю вас, звідки ви” (Лк. 13:25).

XLVI. Бачиш мертвого, який на плач родичів не відгукується, і від похвали не втішається, і від ганьби не ображається. Цей випадок вчить нас того, що хто хоче бути істинним християнином, той не повинен ні похвалою світу цього звеличуватися, ні безчестям і наругою дратуватися, ні слухати спокус плоті своєї, як би щирих своїх родичів, але повинен бути, як мертвий. Тобто “померти для світу” (Кол. 2:20), “померти для себе” (2Кор. 5:15), “і зректися себе” (Мк. 8:34). Саме цього вимагає від нас Господь наш, якщо хочемо бути Його рабами й учнями та за Ним слідувати: “Хто хоче йти за Мною, відречіться від себе та візьміть свій хрест, і йдіть за Мною” (Мф. 16:24; Лк. 9:23). Цим вчишся не дивитися на тих християн, які хочуть і Христу служити, і світові, і своїм забаганкам догоджати, і честі, і слави, і багатства у світі цьому шукати; від зганьбленого, збезчещеного та применшеного Христа віддаляються, соромляться Його, але з воскреслим і прославленим хочуть бути, – що неможливо, як Він сам каже: “Хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому, перелюбному й грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Треба більше слухати святого Божого слова, яке вчить нас у Христа вчитися смиренності, любові, терпінню, лагідності та іншому добру, але перш за все від свого злорадства зректися і так благих Христових вдач слідувати.

XLVII. Бачиш, що ті, хто загубив належний шлях і заблукав, шукають вождя, який би наставив їх на шлях і довів до наміреного і бажаного ними місця. Цей випадок, що так часто повторюється з тими, хто живе у світі цьому, вчить тебе, що так і всі ми заблукали, коли за порадою лукавого духа знехтували Богом, і блукаємо пустелею світу цього, віддалившись від вітчизни нашої – неба, для якого створені Богом нашим, як і пророк каже: “Усі, як вівці, заблукали, і заблукала людина від шляху свого” (Іс. 53:6). І святий Давид молиться: “Я заблукав, як вівця загибла, шукай раба Твого” (Пс. 118:176). А оскільки самі, будучи заблукалими, до вітчизни небесної ніяк не можемо дійти, то мусимо ми шукати вправного вождя в такій важливій і потрібній справі, яка “єдине… є на потребу” (Лк. 10:42). Такий вправний і премудрий вождь вказується нам у Євангелії – Іісус Син Божий, про Котрого Отець з небес говорить нам: “Цей є Син Мій Улюблений, в Котрому Моя прихильність, Його слухайте” (Мф. 17:5). Тобто: Я вам послав Його – Учителя, Наставника і Вождя. Якщо хочете до Мене прийти і втрачене вами небесне царство отримати: “Його слухайте”, чого Він навчає: Його слухайте. Але й Сам про Себе говорить Господь: “Я є шлях, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Якщо не хочемо, люб’язний християнине, остаточно заблукати і бути вічними бранцями диявола, але більше хочемо до Бога прийти і вічне життя здобути, до чого покликані ми і банею хрещення відроджені, то неодмінно маємо себе довірити Йому, вірою й любов’ю триматися Його, слухати святе й істинне вчення Його, йти за Його стопами, наслідувати чистий приклад непорочного житія Його. Смирення Його нехай скидає нашу гордість; терпіння Його нехай приборкує гнів наш; лагідність Його нехай виганяє злість нашу та бажання помсти; злидні Його нехай відвертають нас від сріблолюбства, лихоїмства та розкрадання; любов Його нехай винищить заздрість і ненависть нашу; святиня Його нехай навчить нас любити чистоту душі й тіла. Усе святе й божественне Його життя нехай буде нам на образ і виправлення злих наших звичаїв, з якими ми від старого Адама народилися. Так і для нас у Ньому відкриється шлях, істина і життя вічне! Так за Ним ідучи, не зіб’ємося зі шляху правого, але прийдемо до омріяної вітчизни й дому Небесного Отця, в якому “осель багато” (Ін. 14:2). Смиренним і низьким є цей шлях, улюблений християнине, але до високого неба тих, хто йде ним, веде. Цим шляхом іди, якщо небесної вітчизни досягти хочеш, – і не заблукаєш у прірву пекельну.

XLVIII. Трапляється тобі бачити монарха, що входить у якесь місто. Зауваж, з якою пошаною і радістю зустрічають і приймають його громадяни; очищають шлях і вулицю, по якій буде хода, і себе по-різному прикрашають, і перед тим, хто прямує, схиляють голову і коліна, та інше. Від цього видимого видовища зверни розум свій вірою до невидимого і від тілесного – до духовного. Христос Син Божий, Цар Небесний, на землі з’явився, коли від Пресвятої Діви народився заради нас, і в світ цей до нас, як до якогось міста, прийшов. Ми міста цього великого і нерукотворного громадяни; до нас Він, підлим рабам, прийшов і “відвідав нас Схід згори, просвітити тих, хто сидить у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на дорогу миру”, як співає святий пророк Захарія (Лк. 1:78-79). І прийшов у смиренні й лагідності, в образі раба: “прийнявши образ раба, зробившись подібним до людей” (Флп. 2:7). Як повинні ми Його зустрічати і приймати? З якою пошаною і радістю? Соромно нам з пишністю і гордістю виходити назустріч Царю нашому, коли Він зі смиренням прийшов до нас! Не подобається Йому така зустріч. Ревекка, коли їхала на верблюді до нареченого свого Ісаака і побачила його перед собою, зіскочила з верблюда, як про це говорить Писання (Бут. 24:64). Так і ми повинні з гордості, як високого верблюда, зіскочити, і пішими йти, і зустрічати Нареченого нашого з великим смиренням, і коліна з серцями схиляти. До цього закликає нас пророк: ” Прийдіть, поклонімося і припадемо до Нього!” (Пс. 94:6).

XLIX. Бачиш або чуєш, що дружина чесна і вірна чоловікові своєму нікого не любить, крім чоловіка свого, і нікому не намагається догодити, тільки чоловікові своєму. Від цього шлюбу плотського зверни розум свій до шлюбу духовного, в якому християни вірою поєдналися з небесним Нареченим, Христом. Про що святий Павло так говорить вірним коринфянам: “тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою” (2Кор. 11:2). Обміркуй , як повинні християни зберігати любов до Небесного свого Нареченого! Як повинні віддалятися від нечистої любові світу цього, до одного Христа наближатися, подобатися, догоджати, люб’язними бути і волю Його святу виконувати, і нікого, крім Нього і заради Нього, не любити, якщо вірність Йому хочуть зберегти! Честолюбство, славолюбість, пристрасть до солодощів, сріблолюбство та інша похіть світу цього подібна до перелюбниці, до якої душею наближається християнин, якщо честь, славу, срібло, золото, насолоду та іншу похіть любить і так залишає Христа, безсмертного Нареченого, і любові світу, як нечистій блудниці, душу свою віддає. О! Наскільки тяжко грішать християни проти Христа, Який полюбив їх і віддав Себе за них, які не зберігають тієї вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, обіцяли до кінця зберігати. А так і всіх благ духовних, яких у хрещенні сподобилися було, самовільно, до крайнього свого лиха, позбавляються. Не дарма святі апостоли від любові світу цього відводять нас. “Не любіть світу, ні того, що в світі”, – каже святий Іоанн (1Ін. 2:15). “Дружба зі світом є ворожнеча проти Бога… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4). Така шкідлива любов світу цього, що той, хто любить його, ворогом Божим є, – що страшно й подумати, хоча сліпа людина того й не розуміє!

1. Бачиш або чуєш, що чоловік відрікається від дружини, якщо вона не зберігає вірності йому, але, залишивши його, з іншими беззаконно чинить перелюб. Знай точно, що так і Христос, небесний і пречистий Наречений, відрікається від такої душі, що наближається до світу цього, похоті тілесної, похоті очей і гордості життєвої, бо не зберігає вірності Йому, яку, вступаючи в християнство, пообіцяла до кінця життя свого зберігати. Таким Він скаже: “Не знаю вас, звідки ви”, “коли прийде у славі Своїй (Лк. 13:25). Міркування це спонукає тебе, християнине, озирнутися, чи не залишив і ти Христа, приліпившись серцем до світу, тобто до багатства, честі, слави і солодощів світу цього. Якщо помітиш це, не зволікаючи звернися до Христа з покаянням і сльозами, доки час ще не минув: бо Він приймає тих, хто звертається. Нехай не будеш і ти в числі тих, яким скаже: “Не знаю вас”, хоча з ними і говориш Йому: “Господи, Господи!”. Не всякий, хто каже Мені: “Господи, Господи!”, увійде в царство небесне, але той, хто виконує волю Моєго Отця Небесного” (Мф. 7:21).

2. Бачиш, що всьому свій час визначено, як каже Екклесіаст: “Усьому свій час, і час усякої речі під небом” (Еккл. 3:1). Птахи у свій час будують гнізда і висиджують пташенят; тварини у свій час сходяться і народжують потомство; риби також у свій час; дерева і трави у свій час зеленіють, цвітуть і дають плоди; хлібороби у свій час орють, сіють і збирають плоди; словом, усякій речі свій час визначив Творець Бог наш. Цим вчимося, що і нам Бог час свій визначив для пошуку вічного спасіння. Час цей є час теперішній, “доки можна казати: “нині” (Євр. 3:13), доки у світі цьому перебуваємо, доки живемо і мандрівниками є. Цей час визначено нам для пошуку спасіння, яке Христос Син Божий Кров’ю Своєю заслужив. Звідси цей час уподібнюється в Писанні часу посіву: “Що посіє людина, те й пожне: той, хто посіє в плоть свою, від плоті своєї пожне трухлявість, а той, хто посіє в дух, від духу пожне життя вічне” (Гал. 6:7-8). “Ті, хто сіють зі сльозами, пожнуть із радістю. Ті, що йдуть, йшли і плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). Буде час, коли ніхто не отримає цього, хоча й зі сльозами та зітханням шукатиме. Як і хлібороби недосвідчені, пропустивши слушний час, хоч і сіють, але гублять насіння, бо не тоді, коли треба, сіють; так і недосвідчені грішники будуть колись шукати спасіння, але не отримають його, бо тоді буде час суду, а не покаяння. Тепер час сіяти, шукати, просити, стукати у двері Божого милосердя, коли Бог обіцяв почути і допомогти, і слухає, і допомагає. Бо сказано: “У час сприятливий послухав тебе, і в день спасіння допоміг тобі. Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння” (2Кор. 6:2). Тепер “кожен, хто просить, отримує, і той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють”, – каже Христос (Мф. 7:8). Тоді цього не буде. Інший заперечує: я, мовляв, при смерті можу покаятися. Можеш із таким покаянням і в пекло піти. О людино, чи тоді хочеш каятися, коли закінчується час каяття і настає час суду і катування? Чи тоді хочеш до Бога звертатися, коли Бог тебе до відповіді кличе? Чи тоді хочеш шукати, коли час уже минає? Безперечно, що треба і при смерті каятися, ще важливіше молитися і Бога старанно закликати, бо особливо тоді великий подвиг душі чекає. Але до смерті відкладати покаяння – це обман розуму, недбальство про спасіння і підступ диявола, який таку думку в серце людині вкладає і вчить закон Божий безстрашністю плюндрувати, Бога гнівити і покаяння з дня на день відкладати, щоб такою хитрістю людину погубити. Тому, якщо хочеш блаженно померти, зараз будь таким, яким при смерті хочеш бути. Міркуй про мирські речі, честь, славу, багатство і розкіш тепер так, як міркують ті, хто помирає і все тоді залишає. Бережися гріха і про скоєне шкодуй так сьогодні, як тоді бережуться і шкодують. Хочеш тоді відпущення гріхів від Бога в ім’я Христове отримати? Тепер про те старайся. Хочеш милість у Бога тоді отримати? Зараз її шукай. Але хто милість у милостивого Бога хоче отримати, той перестає Його гнівити і про колишню безстрашність шкодує. І тільки той перестає Його прогнівити, хто перестає грішити і плоди покаяння творить. Міркуй про це, грішна душа, і слухай те, що Предтеча сказав: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Бачиш, куди грішники, які не творять плодів покаяння, визначаються: зрубуються, як дерева безплідні, сокирою суду Божого і у вогонь вічний, як дрова, кидаються.

LII. Коли набираються воїни світу цього, тоді взяті у воїнство залишають домівки свої, дружин, родичів своїх і маєтки свої. Бачиш, християнине, що роблять люди, які записуються на службу земному царю. Знай справді, що так повинні робити і християни, які записалися на службу небесному Царю. І їм велено зробити те, що колись Авраамові, батькові всіх вірних, наказав Бог: “Вийди з землі твоєї, з роду твого, і з дому батька твого” (Бут. 12:1). Старий Адам, від якого ми народилися і якого всередині носимо, – батько наш; самолюбство – сприятливий дім плоті нашої; родичі та маєтки наші – пристрасті наші, похіть тілесна, похіть очей і гордість життєва. Усе це залишити повинні християни, які під час святого хрещення записалися у воїнство до Христа, небесного Царя: “відкласти колишній спосіб життя старої людини” назавжди і ” позбутися” старого Адама (Еф.4:22; Кол. 3:9); “розіп’яти плоть із пристрастями й пристрастями” (Гал. 5:24); самолюбство, честолюбство, славолюбість, пристрасть та грошолюбство, якими плоть утішається, як родичів своїх, залишити й так служити Христу Цареві. Усі християни тому християнами називаються, що в Христа вірують, до Христа на роботу і на службу записалися і так воїнами Христовими іменуються. Чи пристойно воїнам свою волю виконувати, а не царя свого? Соромно християнам у розкоші й веселощах світу цього дні свої проводити, коли Христос, Цар їхній, хрест носив і хрестом проти ворогів бився. Соромно воїнам лежати, а тим більше назад повертатися, коли сам цар до пролиття крові бореться. Соромно християнам сумувати, коли бачать, що Цар їхній Христос так сильно воював, що й Крові Своєї за них не пощадив; а тим паче назад до себе додому вертатися й полишати брань! Лихо воїнам, які записалися на службу Царю своєму, залишати його і до іншого, противника його, йти, і це не що інше, як явна зрада Царю. Нещасна і явна погибель для християн, які є воїнами Христа Царя Небесного, залишати Його і служити світу; іменуватися християнами, але не бажати слухатися Христа; рабами Його називатися, але не служити Йому! Про це-то і написав святий Петро: “Бо якщо, уникнувши скверн світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Іісуса Христа, знову заплутуються в них і перемагаються ними, то останнє буває для них гірше за перше. Краще б їм не пізнати шляху правди, ніж, пізнавши, повернутися назад від відданої їм святої заповіді. Але з ними трапляється за вірним прислів’ям: пес повертається на свою блювотину, і: вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:20-22). Подібно до цього чинять і християни, які, очистившись у хрещенні від скверн гріховних і пообіцявши служити вірою і правдою Христу, ухиляються у розбещення і служать похоті тілесній і похоті очей, гордості життєвій, і так хочуть і Христовими бути, і світу цього чадами, і Христу догоджати, і світу служити, і християнами бути, і зі світом веселитися, що неможливо, як дивитися одразу й уперед, і назад. Як ціло і непорушно воїни світу цього, вірні Правителю своєму, зберігають присягу йому дану, як за честь його і цілісність вітчизни б’ються! Йдуть у далекі країни, наражаються на смертельну небезпеку, не бояться смертоносної зброї ворожої, отримують поранення і падають уражені. Цього від них обов’язок присяги вимагає. І таких одна тимчасова надія і присяга, людині принесена, так сильно заохочує. Християни, Царю Небесному і Богу давши присягу, не хочуть так битися за честь Царя Небесного, Котрий за них до вилиття Своєї Крові і прийняття смерті, смерті ж хресної, бився і обіцяв їм дати за подвиг не тимчасову, а вічну славу на небесах, але, кинувши зброю, поступаються місцем ворогу своєму або тікають назад. Тому воїни світу цього будуть християнам суддями в день суду. Подвиг же християнський, який буває не проти плоті й крові, а проти духів злоби, полягає в смиренні, у зневазі до слави марнославства, терпінні та лагідності, відмові від себе самого, розпинанні плоті з пристрастями й похотями та мужньому терпінні спокус. Коли так чинять християни, тоді не поступаються місцем на брані ворогу своєму, дияволу. Так билися всі святі й отримали вінець правди від Подвигоположника Іісуса Христа. Їм і ми наслідувати повинні, улюблений християнине, якщо з ними хочемо участь мати в царстві Христовому. Інакше вони не впізнають нас, що ми християни; не визнає і Христос нас за Своїх, бо не маємо знамення Його, тобто терпіння хресного, під яким вірні Його раби б’ються. О! Не допусти, Боже, почути нам той страшний вирок: “Не знаю вас” (Лк. 13:27), який почують ті, хто промовляє до Нього: “Господи, Господи!”, але не робить того, що Він говорить (Мф. 7:21; Лк. 6:46).

LIII. Бачиш або чуєш, що раб, якого пан в іншого купив собі або іншим якимось чином привласнив, уже не знає колишнього пана; але того одного, який його купив, знає, тому одному служить і того волю виконує. Зауваж, що між синами віку цього буває, і що людина людині чинить, через загальні у всіх народів права. Сатана лукавий нами лукаво і несправедливо заволодів було, і полонив у свою темну владу; але Христос, Син Божий, викупив нас від влади його й привласнив Собі; і викупив не сріблом чи золотом, а чесною Своєю Кров’ю, як каже апостол: “Не тлінним сріблом чи золотом викуплені ви від марнославного життя, відданого вам від батьків, а дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця” (1Пет. 1:18-19); та й інший апостол каже: “Ви куплені дорогою ціною” (1Кор. 7:23). Тому, християни, мусимо ми неодмінно служити Христу Сину Божому, Який нас безцінною ціною Крові Своєї купив, як каже апостол: “Ви куплені дорогою ціною”; мусимо волю Його святу виконувати, коритися Йому й усяку послушність Йому від серця чинити, як вірні раби господарям своїм чинять. Словом, повинні для Нього жити, а не для себе, як навчає апостол: “Христос за всіх помер, щоб ті, що живуть, жили не для себе, а для Того, що помер за них і воскрес” (2Кор. 5:15). Сам по собі обов’язок правди того вимагає, щоб тому панові служив раб, чий він є. Отже, як тяжко грішать проти Господа Іісуса Христа ті християни, котрі називаються рабами Христовими, але Христові не служать, велінь Його не слухають, але за своєю волею живуть. Що таким християнам буде? Те, що Христос про негідного раба каже: “Негідного раба викиньте в темряву : там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Бо і пан – людина – раба свого непокірного і неслухняного правильно карає. Але якщо раб оговтається і покається, визнає свою провину, і змириться перед паном своїм, і чинитиме так, як раб повинен, тобто вірно служити панові своєму, – милості його удостоюється. Так і Христос, людинолюбний Господь, у милість Свою приймає християнина, якщо він, щиросердно гріхи свої визнавши, покається і покаже плоди покаяння, без яких істинного покаяння бути не може.

LIV. Бачиш, що позикодавець боржника катує, садить у темницю, щоб борг віддав. Так Бог грішників за борги гріховні, які вони покаянням не викреслили, піддасть покаранню. І чим хто більше грішить і гріхи до гріхів докладає, тим більше гріховним боргом обтяжується: тому більшому катуванню і суду Божому підлягає. “За наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5). Позикодавець ув’язнює боржника, щоб віддав борг. Так Бог ув’язнить у вічну темницю боржників Своїх, де за правду Його вічно платитимуть муками, але ніколи не розплатяться. Як же від цих тяжких боргів, які боржників у пекло занурюють, звільнитися грішникам? Відповідає Господь: “Коли ж Син звільнить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Милосердний Бог заради Сина Свого, Господа нашого Іісуса Христа, Який за всі наші борги гріховні Кров’ю і смертю Своєю заплатив, прощає тим, хто старанно кається і вірить у Нього, і так вони, звільнившись від боргів, звільняються і від страти наступної. Тому кожен, хто хоче звільнитися від боргів гріховних, які у вічну в’язницю ув’язнюють боржників, повинен покаятися і до Заступника милостивого до Бога Ісуса Христа прибігти. А той, хто кається, неодмінно повинен від гріхів відстати. Повинен спершу сам залишити їх, щоб і Бог залишив їх. Як же може той просити про прощення боргів, хто не перестає їх множити і себе ними обтяжувати? Не може, улюблений християнине, там бути істинного покаяння, де гріхи не полишають; але таке покаяння є удаваним і хибним. О! Наскільки багато, особливо в нинішньому столітті, людей, які й хочуть каятися і не хочуть від гріхів відстати, але вони обманюються. Такі й від боргів своїх гріховних звільнитися не можуть, поки щиросердно гріхів не залишать. До того ж мусимо ми й самі пробачити борги боржникам нашим, якщо хочемо прощення боргів наших отримати від Бога; інакше й нам не пробачаться вони, як каже Господь: “Коли ж ви пробачатимете людям їхні провини, то пробачить вам Отець ваш Небесний, а коли ж не пробачатимете людям їхніх провин, то й Отець ваш не пробачить вам провин ваших” ( Мф. 6:14-15).

1. Бачиш, що вода з високих гір на низькі місця стікає. Від цього навчися, що Бог Вишній з висоти Своєї на смиренних дивиться і річки обдарувань Своїх на серця їхні виливає, як читаємо: “Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (1Пет. 5:5). Тому ми повинні смирятися, щоб милості Його сподобитися. “Як, – каже святий Іоанн Златоуст, – хто-небудь знайде благодать перед Богом? Як же інакше, якщо не смиренномудрістю? Бо Бог “гордим противиться, а смиренним дає благодать”; і “жертва Богу – дух скрушенний, і смиренне серце Бог не знехтує” (Пс. 50:19) (Бесіда 1 на перше Послання до коринфян). А в чому смиренність полягає, там же, трохи нижче, вчить отець: “Якщо досадиш смиренному, якщо принизиш або щось скажеш, він замовкне і лагідно перетерпить. І такий має мир з усіма, якого й вимовити неможливо”.

LVI. Коли бачиш підданого, що перед своїм царем стоїть і просить у нього милості, примічай, що він тоді робить? Стоїть із благоговінням, голову схиляє і на коліна падає; розум і серце його все тут присутні; не думає ні про що інше, а в одному тому проханні розум його заглиблений. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися, як до Царя Небесного приступати з проханням; думати, хто ми і до кого приступаємо. “Я прах і попіл”, – говорив Авраам до Бога в молитві (Бут. 18:27). Наскільки більше так про себе повинні думати ми, які далеко відстоїмо від Авраама, з яким смиренням, благоговінням, приниженням себе самих, перед величчю Його падати, голову і серце схиляти і весь склад душі й тіла перед Ним валити: бо тільки на смиренних дивиться Бог. “Зглянувся Він на молитву смиренних, і не відкинув благання їхнього”, – каже Псалмоспівець (Пс. 101:18). Але як про велич Його, так і про велику Його до нас милість тоді думати треба: “Яка велич Його, така й милість Його”, – говорить Писання (Сир. 2:18). До того ж, коли до Праведного і Святого Царя нашого і Бога приступаємо, повинні відступити від неправди, за вченням святого апостола: “Нехай відступить від неправди кожен, хто називає ім’я Господнє” (2Тим. 2:19). Бо “не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня” (Пс. 5:5-6). І коли прощення гріхів просимо, повинні й самі пробачити ближнім нашим, за вченням Христовим: “Прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37). З цього видно: 1) Молитви, що читаються, і спів зі швидкістю, як язик може управлятися, або, що гірше того, у два голоси, що їх відправляють недосвідчені попи, клірики та інші, – це ніщо інше, як тільки галас у церквах, стряскання повітря й голоси гортаней, а не молитви, а звідси випливає, що й у житті немає жодного виправлення у таких, а тільки одне розбещення та спокуса, і що, хоч і кожен день, здавалося б, моляться Богу, але насправді ніколи не моляться: без чого християнину виправити життя своє ніяк неможливо, бо немічний і від диявола невпинно піддається нападам. 2) Грішник, який до Бога в молитві приступає і життя не хоче виправити, ні в чому не досягне успіху, але, якщо хоче милість від Бога отримати, повинен себе виправити. 3) Тим, хто гнівається на ближніх своїх і мститься їм і задумує помсту, так само закритий до Бога доступ. На яку милість сподіватися тому в Бога, який сам над подібною до себе людиною не хоче створити милості, і грішник грішника грішника не хоче пробачити? “Якщо не будете прощати людям гріхи їхні, то й Отець ваш не пробачить вам гріхів ваших”, – каже Господь (Мф. 6:15). 4) Без смирення так само марно намагатися наблизитися до Бога і приступати до молитви. Якщо перед людиною упокорюємося, бажаючи від неї щось отримати, то наскільки більше перед Богом, Який “гордим противиться” (Як. 4:6), треба упокорюватися, падати і старанність показувати.

LVII. Бачиш, що посудина глиняна такий запах видає, яким від початку просочилася; і як не миється і не чиститься, не втрачає того запаху. Зрозумій від цього, що так буває і з людиною, яка подібна до посудини глиняної. Чого змолоду навчиться, того й далі в житті триматися буде. Якщо в добрі й у страсі Господньому вихований буде, так і жити буде. Якщо злу навчиться, злих вдач злий запах і в житті буде видавати. Але оскільки людина до зла схильна, то зручно всякому злу змолоду навчаєтися, якщо уздою страху і покарання від того не утримується і люту плоть не приборкує. Цей приклад вчить тебе дітей своїх добре виховувати і в страсі та настанові Господній утримувати, як апостол навчає: “Батьки, не дратуйте дітей ваших, але виховуйте їх у вченні та настанові Господній” (Еф.6:4).

LVIII. Коли свічка в домі світить або світло денне висвітлює, тоді все бачиш ясно і одне від одного розпізнаєш, що шкідливо і що нешкідливо. Подібно буває і з тим, кому світильник закону Божого завжди світить і розумні його очі просвічує, як каже Псалмоспівець: “Світильник ногам моїм закон Твій, і світло шляхам моїм” (Пс. 118:105). Якщо ця божественна свічка завжди сяє перед нами і просвічує нас вдень і вночі, то завжди, як вдень, ходити будемо, і добро від зла, користь від шкоди, чесноту від вади розпізнавати, і так, за Божою поміччю, не зашкодимось. Це вмовляє тебе, християнине, “день і ніч навчатися в законі… Господньому” (Пс. 1:2) і в “серці своєму приховувати слова Божі, щоб не згрішити” перед Ним (Пс. 118:11). До цього застерігає Бог: “Нехай не відходить ця книга закону від уст твоїх, але вчися в ній день і ніч, щоб точно виконувати все, що в ній написано: тоді ти будеш успішний на шляхах твоїх, і будеш чинити розсудливо” (Ісус. 1:8).

LIX. Бачиш, що посудина, чим просочилася, такий і запах від себе видає. Так і серце людське. Якщо любов до Бога й ближнього має, такі показує й ознаки, такі в нього задуми, починання, слова, діла й думки. І як яблуко добре від смаку, так серце людини від справ, слів і обходження пізнається. І як вогнем зігріта піч теплоту видає, і від теплоти пізнається, так вогнем любові Божої і ближнього зігріте серце теплоту милості, милосердя, терпіння і лагідності видає, і від них пізнається. Навпаки, хто має любов’ю світу цього напоєне серце, подібні до того й ознаки показує, про те розмірковує, того вчиться, про те розмовляє, те й робить. Хто багатство, або честь, або славу, або сласть і розкіш любить, про те й думає, того й шукає. Про це і Господь каже: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). І хоча багато хто намагається приховати починання і справи свої, однак те, що всередині криється, сховатися не може, але назовні виходить і з’являється, не інакше, як бульбашка з води, що показує повітря, що ховається під водою, або як відрижка зі шлунка. “Не може дерево добре приносити плоди погані, ані дерево погане приносити плоди добрі”, – говорить Господь (Мф. 7:18).

1. Бачиш, що дзеркало такий образ у собі відображає, до чого звертається. Чи до неба звернеться, неба образ у ньому відображається; чи до землі звернеться, земний образ у собі відобразить. Так і душа людська: до чого любов’ю звертається і наближається, те в ній і видніється. Якщо до Бога звертається, Божий образ силою Святого Духа в ній і зображується; якщо до земних і мирських речей схиляється, земний образ і накреслюється. А який образ у собі носить, таке й мислення має. Якщо Божий образ має – Бога любить і людину, за образом Божим створену, – про небесне, високе думає, а не про земне. Якщо земний і тваринний образ носить – про земне і думає, робить те і слідує тому, що почуттям її приємно, що властиво тваринам нерозумним. Це міркування вчить тебе покаянням і вірою в Христа Іісуса “скидати з себе стару людину” (Кол. 3:9) і скотинячий образ, а також шукати й одягнутися в образ Божий, який є неабиякою та найвидатнішою прикрасою душі. А що тепер у душі твоїй зображується, те з’явиться і в день судний; і так тебе тоді, бачачи в тобі образ Свій, за Свого визнає Господь. А від інших, які благоліпності тієї не мають, але скотинячий образ і гріховне неподобство, як жахливе страховисько, носять у собі, зречеться і скаже їм: “Не знаю вас”, хоча й кажуть Йому: “Господи, Господи!” (Лк. 13:25-27).

LXI. Бачиш, що дерево і господареві своєму, який, обскубуючи, очищає його, і чужим дає плід свій; або колодязь і тих, хто очищає його, і тих, хто засинає, і тих, хто плює в нього, напоює; або сонце і тим, хто дивується йому, і тим, хто не славлять його, світить. Такі й справжні християни, які, як “дерево добре, добрі плоди приносять” (Мф. 7:17); або “як світила сяють у світі” (Флп. 2:15), усім роблять добро, добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи свого Небесного Отця, Який “велить сонцю Своєму сходити над злими і добрими” (Мф. 5:45). Це вчить тебе, християнине, уподібнюватися істинним християнам і з ними Небесному Отцю, а не синам віку цього, які нікого не люблять, тільки себе і заради себе.

LXII. Бачиш, що немічна людина, яка хоче зцілитися, визнає і показує лікареві неміч свою, і старанно просить його про лікування. Цей випадок вчить тебе, що і ми, якщо хочемо від душевної нашої немочі вилікуватися, повинні її визнати від серця і оголосити Христу, Сину Божому, Лікарю душ і тіл, і просити Його зі смиренням, щоб допоміг. Бо всі ми від природи немічні, бідні й окаянні. Читаємо у святому Євангелії, що до Христа приходили сліпі, глухі, німі, прокажені, і оголошували Йому свої немочі, і з покорою та вірою просили милості – і зцілювалися. Сліпі ми від народження, сліпі в божественному, духовному і до спасіння душевного належному, і тому зі сліпцями повинні Його молити: “Господи, нехай відкриються очі наші” (Мф. 20:33). Глухі ми від природи до чуття слова Божого і заповідей Його святих; і тому повинні просити в Нього вух, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Недорікуваті й німі ми від природи до призивання, славослів’я, хвали і співу імені Його святого; і тому повинні до Нього зітхати, щоб відчинив язик і уста наші, і молитися Йому: “Господи, навчи нас молитися” (Лк. 11:1). Прокажені ми від єства невиліковною проказою гріха; і тому повинні з прокаженими підносити з глибини серця голос і говорити до Нього: ” Іісусе Наставниче, помилуй нас!” (Лк. 17:13). Розслаблені ми, і не можемо встати й прийти до Нього; і тому повинні благати Його, щоб простягнув до нас всемогутню руку Свою й підняв із гріховного ліжка. Плоть наша зла біснується, і тому мусимо вигукувати з дружиною хананейською: “Помилуй мене, Господи, Сину Давидів!” і повторювати прохання своє: “Господи, допоможи мені!” і думати про себе не як про достойних царства чад, а як про псів, що “їдять крихти, що падають зі столу панів своїх” (Мф. 15:22-27). Отримали тоді бідні, як свідчить Євангеліє, від Лікаря Христа милість і зцілення. Отримаємо і ми, якщо з визнанням немочей наших і вірою будемо в Нього просити. Бо для цього Він і у світ прийшов, щоб немочі наші зцілити, і окаянство від нас відняти, і подати нам блаженство. Якщо тіла тлінні й смертні зцілив тим, хто просить, тим більше душі безсмертні зцілить.

LXIII. Бачиш, що дзеркало запорошене або закопчене нічого не показує, хоча в нього і дивишся; але, якщо хочеш у ньому угледіти обличчя своє і на обличчі пороки, повинен витерти його. Так і совість людська: якщо багатьма пороками гріховними і беззаконним життям замазана буде, людина в ній не вбачає вад, що до душі своєї прилипли, і так вся замазана, як ефіоп, ходить, і від гріха в гріх без побоювання падає. Бідний і плачевний такий стан! Такий не бачить скверни й гидоти своєї, але побачить тоді, коли книги відкриються на ганьбу всьому світу, Ангелам і людям, і предстануть перед обличчям його гріхи його, як каже Бог: “Я викрию тебе, і я предстану перед обличчям твоїм твої гріхи” (Пс. 49:21). Тоді він побачить себе, як ефіопа чорного і як жахливе страховисько. Бо гидота душевна, яка тепер усередині криється, тоді зовні з’явиться; а також і праведних душ краса з’явиться, і “засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Тоді бідний грішник почне сам собою ганьбитися, самого себе ненавидіти, від самого себе тікати, і в ніщо звернутися забажає, але не зможе, бо назавжди без кінця буде на ньому гидота ця на докір йому, що в такій гидоті життя своє на землі проводив. О, якби цю гидоту, тепер розглянувши, побачив – безперестанку б плакав і шукав би її благодаттю Христовою позбутися; але, на лихо своє, засліплений, не бачить її. Але якщо дзеркало буде чистим, тоді все ясно показує, що перед ним не перебуває; і вади на обличчі, не тільки великі, а й малі вбачаємо в ньому. Так і чиста совість: і “найменші” пороки вбачає, і покаянням, сльозами і вірою омиває їх людина. Це міркування вчить тебе відчути себе, вникнути в закон Божий, який гріхи наші показує і викриває, і покаятися, й очистити совість свою старанним розглядом, покаянням і вірою, і так почати нове життя, щоб не з’явилися на Страшному Суді всьому світові на пізнання гріхи твої, яких тепер сам наодинці не хочеш розглянути й пізнати, і так очистити.

LXIV. Ходячи садом, пізнаєш, що дерева не інакше впізнаються, як від смаку їхніх плодів, – так розумій і про людей. Багато хто називається християнами. Але справжній християнин пізнається не інакше, як від істинної віри і любові. Прикмети справжнього християнина такі: він сповнений любові, смиренний, терплячий, милостивий і прихильний. І як у саду багато дерев показують плоди на вигляд приємні, але, щойно скуштуєш від них, одразу дізнаєшся, що вони непридатні, – так багато людей тільки видаються добрими: гладенько, лагідно й тихо розмовляють, багато постять і багато моляться, але щойно торкнешся їх, то від плодів своїх дізнаєшся, що вони гіркі, бо ненависть, злість, заздрість і немилосердя сповнені ненависті, злості та немилосердя, а тому по суті уподібнюються до дерев гірких, що приносять злі плоди. Про це й говорить Господь: “Немає доброго дерева, яке б приносило злий плід, і немає злого дерева, яке б приносило добрий плід, тому що всяке дерево пізнається за плодом своїм” (Лк. 6:43-44). Не засуджується тут піст, молитва, але без любові християнської вони ніщо; не паплюжиться саме по собі і гладеньке, лагідне і тихе слово, але без плоду любові – це одне лицемірство і лукавство. Не самі лише слова, а й справи, зі словами гладкими, ласкавими й тихими поєднані, показують доброго християнина. Тому всередині себе повинні ми мати і намагатися мати християнство. І таким чином, якщо всередині буде добро, то і зовні буде проявлятися добро. Так, за словом Христовим, “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре” (Лк. 6:45).

LXV. Бачиш, що дерево дає плід усякому, але мовчить; колодязь напоює, але мовчить; так і інші створіння Божі користь нам приносять, але мовчать. Бо так вони Творцем влаштовані і, мовчки, проповідують славу і хвалу Божу, подаючи нам випадок славити і хвалити Божу благодать, – нам, що вживають їх для користі нашої. Цим вчимося і ми, розумні створіння, один одному добро робити, але мовчати, не сурмити перед собою, не шукати слави своєї, але шукати слави Творця нашого, від Якого і ми самі, і всяке добро походить. Так вчить нас Христос Спаситель наш: “Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного” (Мф. 5:16).

LXVI. Бачиш, що в єдиному тілі всі члени між собою люблячі, мирні, один одному допомагають: рука руці та іншим членам тіла допомагає; нога нозі та іншим, око для ока та іншим, вухо для вуха та іншим допомагають. Так і справжні християни, якими Христос, Син Божий, Глава їхній, керує. Вони між собою любовні, мирні, лагідні, один одному допомагають, і один одному приносять користь у всякому разі, тобто духовно і тілесно. Якщо один бідує, інший намагається йому допомогти. Якщо один злидарює, інший злидні його заповнює. Якщо один хворіє, інший йому служить. Якщо один страждає, інший йому співчуває і співчуває. Якщо один вагається і бідує у вірі, інший його підкріплює. Коли один малодушний і знемагає, інший його втішає і руку допомоги подає, та інше. Бо і вони один для одного як члени одного тіла, що мають одну преблагословенну Главу – Христа, за словами апостола: “Ми, багато хто, становимо одне тіло у Христі, а кожен окремо – члени для іншого” (Рим. 12:5). Це вчить тебе любити всіх, за вмовлянням апостола: “Любов’ю служіть один одному” (Гал. 5:13), – і мати мир з усіма: “Намагайтеся мати мир з усіма і святість, без якої ніхто не побачить Господа” (Євр. 12:14), – якщо хочеш бути християнином. Немає християнства в тих людях, отже, і виключаються з числа християн істинних ті, в яких любові до ближніх немає і з ними мирно не хочуть жити.

LXVII. Чуєш, що один в іншого запитує, хто такий-то дім або таке-то місто створив; і бачиш, що ніщо саме собою не робиться, а від іншого початок і буття своє має. Від цього випадку зверни міркування своє до світу і всього, що в світі є, і запитай, від кого він з усім своїм виконанням і прикрасою має початок. І мовчки, світ відповість тобі: “Він мене створив”. Небеса відповідають тобі: “Ми “проповідуємо славу Божу” (Пс. 18:2). Сонце, місяць і зірки відповідають тобі: “Він нас створив і дав нам світло для просвіти вашої, бо Він “одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2). Хмари відповідають тобі: “Він нас створив і повелів проливати дощ на вас і на ниви ваші”. 3земля відповідає тобі: “Він мене створив і наказав плоди творити вам”. Вода відповідає тобі: “Він мене створив і повелів поїти вас і худобу вашу”. Риби відповідають тобі: “Він нас створив і подав вам у їжу”. Дерева, трави і все, що росте, відповідають тобі: “Він нас створив і наказав служити потребам вашим”. Худоба і звірі відповідають: “Він нас створив і наказав працювати для вас”. Вогонь відповідає тобі: “Він мене створив і наказав зігрівати вас, світити вам і варити їжу вашу”. Люди Його відповідають тобі: “Він створив нас, а не ми, ми ж народ Його, і вівці пастви Його” (Пс. 99:3), – Він створив нас і наказав нам “один одному любов’ю служити” (Гал. 5:13), і “хвалити ім’я Його. Бо благий Господь, на віки милість Його, і з роду в рід і рід правда Його” (Пс. 99:5). І Святий Дух через пророка вчить тебе: “Він промовив – і з’явилося, Він повелів – і створилося. Поставив їх на віки вічні. Повеління дав – і не мине воно” (Пс. 148:5-6). Від цього навчайся, християнине: 1) що є Бог Творець, Якого творіння являють, як майстри майстерність. 2) що все від Нього початок і буття своє має. 3) що все повелінням Божим людині служить. 4) що людина, користуючись Божим творінням, неодмінно зобов’язана Богові дякувати, ім’я Його хвалити і старанно служити Йому. 5) що помиляються ті, як сліпі, які цього обов’язку не виконують, і своєю совістю викриваються як невдячні. 6) що це буде їм на докір на суді Христовому, бо вони добром Божим користувалися, живучи у світі, але Богу, джерелу добра, не хотіли дякувати і Йому служити. 7) Від цього можеш і себе розглянути, чи намагаєшся ти цей обов’язок виконувати, щоб не з’явитися невдячним Творцеві своєму і не засудитися з невдячними рабами в день суду Христового.

LXVIII. Бачиш, що ні сонце не затьмарюється, ні солодка вода на гірку не перетворюється, ні дерево добре злим не робиться, якщо їх хулять; а також ні сонце світліше, ні солодка вода солодша, ні дерево добре краще не робиться від похвали людської. Так і люди добрі: ні від хули людської гіршими не бувають, ні від похвали кращими; ні похвала людська не надає їм доброти, ні хула не забирає, але які в серці є, такими завжди перебувають. Цим вчишся ні хулінням не засмучуватися, ні похвалою не підноситися, тим більше не шукати її: оскільки хуління не відніме, а похвала не додасть тобі внутрішньої доброти. Бо не той добрий, кого хвалять люди, і не той злий, кого хулять люди, але доброта чи злість у кожного всередині є, а не від людей походить; важливо, кого Бог похвалить або засудить. Що тобі та тієї похвали, яка тільки у вухах дзвенить, коли всередині совість тебе засуджує? І що тобі та хула зробить, яка даремно на тебе нападає, якщо всередині совість тебе виправдовує? Оскільки всередині в людини або добро, або зло, блаженство або окаянство, то всередині й має бути розрада або прикрість, веселощі або печаль. Як у доброї людини зовнішня хула не забирає внутрішнього блаженства і тому не засмучує її, так і злій людині не надає внутрішнього блаженства зовнішня похвала. Бо злу людину всередині зла совість турбує і засмучує, хоча вона зовні і ублажається, а добру людину всередині добра совість хвалить і веселить, хоча зовні вона і засуджується. Совість кожній людині як вірний свідок, який або виправдовує її, або засуджує; виправдовує за неповинність, засуджує за провину: що в ній написано буде, те вона і показує вірно. Цей свідок збрехати не може, як його не пом’якшуй.

LXIX. Бачиш, що виноград приносить плід тому, хто його насадив, як апостол каже: “Хто, насадивши виноград, не їсть плодів його?” (1Кор. 9:7). Усякий християнин подібний до насадженої лози у винограді Церкви Святої, оплотом закону Божого огородженому, – і словом Божим напоюється, і Таємницями Святими втамовується, бо повинен приносити Богу, Насаджувачу своєму та Живителю, плід добрих справ, тобто плід любові, терпіння, лагідності, “плід вуст, що прославляють ім’я Його” (Євр. 13:15). Якщо хто не приносить плоду доброго, треба тому остерігатися посічення, про яке говорить Предтеча: “Уже й сокира при корені дерев лежить: всяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування про нього вмовляє тебе до істинного покаяння і плодів покаяння, без яких і покаяння істинного бути не може.

LXX. Бачиш яблуко зовні гарне, а всередині гниле і смердюче. Так і багато людей: зовні красуються і хваляться шляхетністю, а всередині, в душах своїх, гнилі та смердючі; зовні над іншими панують, наказують іншими, а всередині, душею своєю служать пристрастям і забаганкам своїм і, по суті, є рабами, до того ж нижчими за їхніх же рабів. Бо краще людині служити, ніж забаганкам своїм і гріху: бо людина є створіння Боже, а гріх – справа диявольська. Такі ті, які панами називаються, але допускають над собою панувати гніву, злобі, мамоні, сріблолюбству, гордості, неправді, заздрості, пристрасті до солодкого, нечистоті, обжерливості та іншим мерзенним мучителям. Тому святий Іоанн Златоуст і каже: “Нехай буде хто і багатий, і шляхетний, але він, по суті, підліший за підлих, якщо гріхом полонений” (Бесіда 9 на Послання до коринфян). Також подібні до яблука, зовні красивого, а всередині гнилого, всі ті християни, які зовні є добрими, а всередині ненавистю та злістю й іншою гнилістю та сморідом сповнені, що є лицемірством і лукавством.

LXXI. Бачиш, що від теплоти деякі речі пом’якшуються і розтоплюються, як-от: віск, сало, олія тощо; інші ж озлоблюються або висихають, як-от: глина, дерево, трава та інші. Таким чином, різна дія, що відбувається від теплоти, залежить від речей, що теплоту приймають, а не власне від самої теплоти, бо теплота все – і те й інше – однаково зігріває. Так і люди: деякі теплотою доброти і довготерпіння Божого пом’якшуються, теплішають, зменшуються і розчулюються в покаяння і “сум заради Бога” (2Кор. 7:10); інші ж озлоблюються і все більше й більше відстають у злі, до таких апостол каже: “О, людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). І така різна дія в серцях буває також не від милості Божої, а від серця людського, яке зловживає милістю Божою і не хоче каятися: милість же Божа всіх однаково на покаяння веде. Так озлобився фараон, який стільки бачив чудес Божих, і не виправився, і загинув. Так і тепер багато хто озлоблюється, – ті, хто день від дня відкладає покаяння, але смерть спіткає їх несподівано для них і на той вік без надії спасіння відсилає. Цим вчишся, християнине, не відкладати покаяння, але негайно, повставши від падіння, виправитися і каятися, за закликом Святого Духа: ” Тепер, коли почуєте голос Його, не озлобтеся сердець ваших” (Пс. 94:7-8).

LXXII. Бачиш, що скло забруднене або закопчене не вміщує світла природного. Так і людська душа, забруднена й очорнена гріхами, доти не вміщує світла Божої благодаті, доки в гріхах перебуває. Гріхи як імла темна або навіть як перешкода, що світла Божого не допускає до душі й розділяє Бога й душу, як каже пророк: “Гріхи ваші зробили розділення між вами й Богом вашим, і гріхи ваші відвертають обличчя Його від вас” (Іс. 59:2). Скло, як почне очищатися, почне і світло в себе впускати, і чим більше очищається, тим більше світла вміщує. Так і душа людська, як, навернувшись від гріхів до Бога, почне каятися і покаянням і вірою в Христа очищати гріхи свої, – буде і благодаттю Божою просвіщатися; і що старанніше кається, то більше просвіщається. Це вмовляє нас звернутися до Бога і каятися, якщо хочемо милість Його отримати.

LXXIII. Бачиш, що земля, хоч і сіється на ній насіння, не виростить нічого, якщо не буде вологи. Так і серце людське: хоча й чує слово Боже, але не може виростити плоду, гідного слова Божого, якщо вологи Божої благодаті не матиме. Тому нам наказано так старанно про це молитися: “Просіть… шукайте… стукайте”, – говорить Господь (Мф. 7:7). Це переконує нас старанно молитися Богу і просити благодаті у Нього, щоб подав нам “вуха… чути слово Його і серце зрозуміти” волю Його (Іс. 6:10). Без цього нічого не зможемо, бо глибоко розтлінне серце маємо, тож, і почувши слово Боже, не можемо зрозуміти й у серці заглибити, а зрозумівши, не можемо творити, тож на щохвилинну мить потребуємо благодаті Божої, яка б допомагала нам у ділі благочестя.

LXXIV. Бачиш, що скло не тільки саме приймає світло, а й у дім пускає; піч не тільки заради себе, а й заради твого спокою зігрівається. Те саме помічається в тілесному складі: очі не тільки заради себе бачать, а й заради всього тіла; вуха не тільки заради себе чують, а й заради всього тіла; ніздрі не тільки заради себе нюхають, а й заради всього тіла; шлунок не тільки заради себе їжу приймає, а й заради всього тіла; руки не тільки заради себе роблять, а й заради всього тіла; ноги не тільки заради себе ходять, а й заради інших членів. Також і в іншому єстві зауважуємо: сонце на небі світить, але для іншої тварини; хмари не тримають у собі води, але на землю виливають; земля не утримує в собі плодів, але для всіх їх виробляє. Те саме і про інше розумій. Цим вчимося ми, що від обдарувань, Богом нам даних, ми повинні приділяти щось для користі ближніх наших, бо Божі обдарування є немовби загальними для всіх. Розумний не тільки для самого себе, а й для ближнього розум свій використовувати повинен; багатство не тільки найбагатшому, а й іншим служити повинне; так і в іншому: все це таланти Господа нашого, за які ми відповідь Йому дамо в день пришестя Його ( Мф. 25:14-30). Бо все, що маємо, Боже є, а не наше добро, і нам дано від Бога не тільки заради нас самих, а й заради ближніх наших. Якщо ж хто від добра Божого, даного йому, не приділяє іншим, той грішить проти Бога, який дарував йому блага Свої, за що катований буде в день суду Христового.

LXXV. Бачиш, що шлунок немічний приймає в себе їжу, але не перетравлює, як годиться, і тому не приділяє соку живильного іншим членам тіла, а від того і все тіло, і себе в більшу неміч приводить, – в той час, як здоровий шлунок добре їжу перетравлює та іншим членам сік живильний повідомляє; тим самим як усе тіло, так і себе міцнішим робить. Так буває з багатим, коли він багатство, яке від Бога приймає, – або приховує, або на непотрібні витрати виснажує, і як нікому, так і собі не робить користі, але скоріше собі ж згубство влаштовує, не подаючи ближнім того, що подавати повинен, за велінням Божим: ” Хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Так, позбавляючи ближнього добра тілесного, позбавляє себе плоду духовного, заповіді Божої не виконує, самолюбством і немилосердям недугує, і таким чином, не роблячи милосердя ближньому, закриває і для себе двері милості Божої. Навпаки, щедрий багатій, як міцний шлунок, і сам задовольняється багатством на славу Божу, дякуючи Богу, та й інших задовольняє на славу Того ж Бога, і так собі духовну користь приносить, іншим приносячи тілесну. Це розумій і щодо інших обдарувань, від Бога нам даних: якщо ми приділяємо від них ближнім нашим, то вони і нам користь приносять, а якщо не приділяємо, то і нам шкодять, – не самі по собі, а через нас, бо ми їх не так, як має бути, і не на те, що має бути, вживаємо. Подібно до того, як спалення речей ближнього є зловживанням вогнем, який дано нам для приготування їжі, зігрівання покоїв, тощо, ми зловживаємо мечем для вбивства брата нашого, хоча меч влаштований для захисту вітчизни; зловживаємо язиком для наклепів, лихослів’я, лихослів’я, хоча язик дано нам для донесення порад сердечних та на хвалити Бога; зловживаємо руками для крадіжок, побиття, хоча вони дано нам для роблення й надання допомоги собі та ближнім нашим, та інше. Таким чином, і дарування Божі може людина на зло вживати, і тому і собі, і ближньому на шкоду.

LXXVI. Бачиш, що криве дерево ні до якої справи не годиться. Так і зла людина, у якої серце неправе. Вона, за подобою дерева кривого, нікуди не годиться. Чи рабом буде? Не вірно, але удавано, ліниво і лукаво працює. Якщо ж його карають, нарікає і обурюється. Якщо ж йому милість надають, ні в що її не ставить. У щастя свавільничає і лютує; у нещастя обурюється і хулить. Словом, ні милістю не схиляється, ні покаранням не виправляється, як дерево криве, яке ні теплом, ні морозом не виправляється. Причина ж тому – неправе серце, від якого все залежить. Так само і вільна людина, якщо зла, те саме показує: тільки те замишляє, що для себе бачить бажаним, хоча б Богу гидко те було, їй же самій та іншим шкідливо. Чи в почесті, чи в сані якому буде? Своєї тільки, а не підлеглих, користі шукає. Від почесті лютує; втративши ж почесть, обурюється, нарікає і хулить; нічим пом’якшитися не може, оскільки криве, розбещене серце має. Навпаки, як пряме дерево до всякої справи годиться, так і добра людина, у якої праве серце. Праве ж серце – те, яке Богу, Творцеві своєму, і святій волі Його слідує. Бог усе робить на користь нашу – так і праве серце намагається все робити на славу Божу і на користь братії своєї. Чого хоче Бог, того хоче і воно. Бог хоче і робить усім тільки добро, без усякої Своєї користі – так і воно хоче і намагається всякому робити добро без своєї користі. Бо “любов не шукає свого”, – каже апостол (1Кор. 13:5). Де любов справжня, там і праве серце. Таке серце, в якому званні і чині не буде, завжди і скрізь право чинить і до всякої справи і звання годиться. Цим вчимося, люб’язний християнине, шукати і просити в Бога серця чистого і духа правого. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12)! А коли серце праве буде, то й діла наші, слова та думки правими будуть. З цього видно: 1) що від серця вся зовнішня справа залежить. Яке серце хто має, таке й зовнішнє діло його. 2) І сама зовнішня добра справа, мабуть добра, порочиться, якщо від неправого серця походить. Наприклад, милостиня ближньому, що подається заради своєї користі або марнославства, правда, яку суддя творить не заради Бога, але заради уникнення цивільного суду, – все це, на перший погляд, добрі справи, але порочать, бо не від правого серця походять. Бо добра справа тоді тільки істинно добра, коли робиться так, як велено. “Погане дерево… не може… приносити добрі плоди” (Мф. 7:18).

LXXVII. Бачиш, що або син перед батьком, або раб перед паном своїм бешкетує і не робить гідної честі. Непристойною тобі здається таких бешкетників справа. Розумій, що так християни бешкетують перед Богом, що все назирає і на всяку справу і думку нашу дивиться, – коли таємно чи явно грішать. Засмучується батько безчинством сина свого, і пан – безчинством раба свого. Набагато більше Бог, Отець і Господь усіх, засмучується безчинством християн несправних. Цей випадок і міркування вчить тебе: 1) У словах, справах і думках обережно поводитися і зберігатися від богопротивних справ, слів і думок, якими Дух Його Святий ображається. 2) Дивуватися милості Його і довготерпінню Божому, Який стільки терпить нас, що бешкетують перед Ним словами, ділами і помислами. 3) Прощати ближньому своєму всяку кривду, їм нанесену, заради такої благості Божої, яку кожен день і годину на собі пізнаєш. 4) Про колишні гріхи і безчинства сердечно шкодувати і смиренно перед Ним припадати, соромитися і просити вибачення. 5) Старанно дякувати Йому, що в таких бешкетуваннях і худих вчинках праведним судом не вразив тебе.

LXXVIII. Бачиш, що квітка або від спеки, або від морозу скоро в’яне, або дим і бульбашка на воді скоро зникає. Так і багатство, честь і слава світу цього: не встигнуть з’явитися і здатися, як під час лиха, бурі лиха або смерті все зникає, як і не бувало. Подивися на могили і побачиш, що після смерті багаті і славні нічим від жебраків і простих не відрізняються. Усі, як прах земний, у землю повернулися й обернулися. Залишили вони світ – залишила їх і слава, і багатство відступило; і стали багаті, як жебраки, і славні, як прості, і зрівнялися пани з рабами своїми, багаті з убогими так, що не можна впізнати, де пан, і де раб його, де багатий, і де жебрак лежить. Цей випадок і міркування вчить нас шукати істинного душевного багатства і слави, які від нас не відступлять, якщо їх знайдемо; а за розрадами світу цього не ганятися, бо вони, як дим і бульбашка, зникають і замість удаваного веселощів, справжню скорботу нам залишають.

LXXIX. Бачиш, що залізо або камінь, хоча й гарячі, доти не видають голосу, доки не проллється на них вода або інше щось подібне; коли ж проллється, тоді показують свою гарячість видаванням шуму. Так і багато людей: доти здаються собі смиренними й лагідними, доки їх не скривдять; а як відчують кривду, що їх скривдили, то гніваються, і розлючуються, і галасують, як залізо гаряче, облите водою. Бо завдана образа показує, що в серці криється – гнів чи лагідність. І це-то і є, крім інших, причина, заради чого Бог попускає на нас напасті і злоречиві уста: так Він показує нам самим, що у нас в серці криється – гнів або лагідність, щоб, так пізнавши неміч нашу, постаралися благодаттю Його її лікувати. Цей випадок і міркування вчить тебе пізнавати серце своє, яке “лукаве… і вкрай зіпсоване” (Єр. 17:9).

LXXX. Бачиш, що тепла піч усякого зігріває, хто не приступає до неї. Так і любляча людина, серце якої любов’ю до Бога і ближнього зігріте: вона всякого теплотою любові своєї зігріває, хто до неї не торкається. І як піч приділяє теплоту свою тим, хто потребує, так і він від обдарувань Божих приділяє братії, яка потребує: когось наготу прикриває, когось у дім вводить і дарує притулок, когось у хворобі, когось у в’язниці служить, когось у печалі втішає; словом, усякому в усьому, в чому може, руку допомоги простягає. Все ж це виникає в ньому від теплоти християнської любові. Навпаки, холодна піч ніякої нікому не приносить користі, і хоча хто й торкається її, обманувшись, відходить не зігрітим. Так і нелюблячі люди, серця яких не зігріті християнською любов’ю. Багато хто вважає себе чимось, багато і часто читають молитви, часто постять, будують храми Божі та прикрашають (що саме по собі похвально і вигляд благочестя показує); але коли їх торкнеться хтось із бідних, які потребують допомоги, обманюється, як і той, хто до холодної печі доторкається, бажаючи від неї зігрітися, і так відходить із тим самим сумом і лихом, з яким приходив. Цей випадок і міркування вчить тебе навчатися любові християнської, без якої всяка справа мертва буває, хоча б чимось і здавалася перед очима людськими. Справжня любов – джерело і душа всіх добрих справ і християнських чеснот. Як тварина без природної теплоти не може жити, так усяка добра справа без істинної любові не може бути живою, а тільки якийсь хибний вигляд показує. Про тих, хто помилково любить, говорить святий апостол: “Коли брат чи сестра голі й не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: “ідіть з миром, грійтесь і харчуйтесь”, але не дасть їм потрібного для тіла, – яка від цього користь?” (Як. 2:15-16). Такого роду “любов” у нинішніх християн часто трапляється, такі ласкаво вітають, а на ділі виявляються зовсім іншими. А багато хто й не соромиться, бачачи нужду брата, такі слова вимовляти: “Яке мені діло до його потреби?” А інші тих, хто вимагає, до Бога відсилають: “Бог дасть”. І якби цим словом бажали, щоб Бог подав тому, хто просить, бо самі не мають що подати!.. Але відсилають від себе до Бога, бо самі не хочуть подати від обдарувань Божих тому, хто просить. Так-то, люб’язний читачу, що більше світ наближається до кінця, то більше збідніє справжня любов, а з любов’ю й істинне благочестя применшується, натомість лицемірство й неправда множиться.

LXXXI. Бачиш яблуко або квітку зовні красиву, а всередині отруйним черв’яком ушкоджену, яка не тільки людині не корисна, а й шкідлива. Так і людська справа: хоча зовні й доброю здається, але якщо від серця, самолюбства, марнославства й гордості напоєного, походить, то не тільки їй не на користь, а й шкодить. Бо такий не віддає слави Богу, від Якого все добро походить; і що Богу одному належить, то він собі привласнює; Божі дарування не на Божу славу, а на свою на зло вживає і так на тому місці, на якому Бога ставити повинен, себе, як ідола одухотвореного, ставить, – і так від Бога відпадає та відступає серцем і впадає у богомерзенний порок ідолопоклонства духовного. Такими є ті, які дають рясні милостині, будують Божі храми, богодільні, але звідти слави і похвали людської шукають; які людей навчають і наставляють для того, щоб мудрецями і розумними уславитися, та інше. І це є диявольський підступ і нерозумного і сліпого серця самолюбство. Що Бог дає людині на славу Свою і для користі ближнього, то вона, самолюбством засліплена, на власну свою славу звертає. Але що людина має свого власного, крім гріха? Воістину нічого. Маєток, багатство, розум, мудрість наша та інше – Божі дарування. Як же ганебно Боже добро звертати до своєї, а не до Божої слави? О, скільки грішимо перед Богом і в уявних наших “добрих справах”! Де думаємо бути добру, там істинне зло криється, так що “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13)? Цей випадок і міркування вчить тебе не шукати в добрих справах слави й похвали своєї, але “Боже Богу” (Мф. 22:21) віддавати, а не собі привласнювати. Якщо ж шукаєш слави для себе, то знай, що, як квітка зовні красива, а всередині смердюча, ні до чого не придатна, так і справи твої зовні чимось і здаються, а всередині ні на що не придатні, але більш того, мерзенні перед Богом, Який на серце твоє й намір дивиться, а не на справи.

LXXXII. Бачиш, що людина, яка має чуже багатство, у себе покладене, не пишається тим, не називає себе багатою, не хвалиться тим. Так повинні і ми чинити, якщо маємо обдарування Божі: вважати їх не своїми, але ніби чужими; не звеличуватися ними, але вживати на славу Божу – бо вони від Бога походять – і на користь нашу та ближнього, для чого й доручені нам. Нехай буде багатство, розум, мудрість та інше нам на користь нашу й ближнього, не на похвалу нашу, а на славу й похвалу Того єдиного, від Кого походили, бо як Він за милістю Своєю подав їх нам, так через невдячність нашу може й забрати їх у нас, як Своє. Тоді справді дізнаємося, як ми бідні, убогі, злиденні, голі, і нічого свого власного не маємо, крім гріха.

LXXXIII. Бачиш на дереві суху гілку, яка суха тому, що не має соку, що оживляє її. Зрозумій, що таким буває і християнин, як гілка висохла, який не має живої віри, що любов’ю та іншими плодами життя своє показує. Такий жодної участі не має з Христом, Який є “лоза правдива” (Ін. 15:1), – ні з істинними християнами, бо вони духовні “члени тіла Його” (Еф.5:30); чужий надії вічного життя, доки таким лишається. Такому судом Своїм загрожує Бог. “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, оглядатися, чи маєш ти віру, яка плодами своїми, тобто добрими справами, себе показує.

LXXXIV. Бачиш, що коли син до батька свого в дім повернеться з чужої країни, батько за сина і син за батька радіють рясно, бо один з одним бачаться і взаємно втішаються. Від цього випадку вірою зведи розум свій до дому Отця Небесного, куди справжні християни, чада Божі, повертаються з країни світу цього, де через гріхи наші ми перебуваємо, як вигнанці. О, як зрадіє вірна душа, яка тепер любов’ю до Бога, свого Отця Небесного, палає і з пророком промовляє: “Коли ж я прийду, і я явлюся до обличчя Божого?” (Пс. 41:3) Коли ж після тяжкої мандрівки у світі цьому, як у країні чужій, повернеться в дім Небесного Отця і з’явиться обличчю Божому, то побачить Його “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачить Його, як Він є” (1Ін. 3:2), і вклониться престолу слави Його! Побачить і Отець Небесний сина Свого, що повернувся з плачевної ями, і подивиться на нього милосердними Своїми очима, і зрадіє за нього з усією Своєю небесною сім’єю, порадує його сприятливим для Його лиця зором, утихомирить його після праць і подвигів, утішить після плачу і сліз. Цей випадок вчить нас “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2) і вірою підносити серце наше до Бога, щоб і ми істинної тієї радості сподобилися благодаттю Спокутувача нашого Іісуса Христа.

LXXXV. Бачиш два яблука, зовні вони однаково гарні і приємні, але всередині неоднакові: одне всередині гниле і смердюче, інше і всередині таке ж, як і зовні. Зрозумій, що так і справи людські. У багатьох справи зовні однаково похвальними здаються, але всередині відрізняються, бо не від рівного серця і наміру походять. Наприклад, один суддя не сприймає винагороди і правду робить, і інший також від хабарництва віддаляється і праведно чинить. І так зовнішні їхні справи однаково похвальні, але всередині можуть бути нерівними, якщо один робить те, боячись гніву Божого, який через неправду настане, а інший, побоюючись цивільного суду і страху людського або соромлячись людей чесних, від зла віддаляється: такий суддя – політик і лицемір, а той, хто боїться Бога, – істинний християнин. Один дає милостиню заради любові Божої і ближнього, інший – заради самолюбства і марнославства: останній марнославний і самозакоханий, а той, хто любить Бога і ближнього, істинно милостивий. Один у ображеного просить вибачення, шкодуючи, що ближнього засмутив; і інший також просить вибачення в скривдженого, але для того просить, щоб не притягав його до суду і в такий спосіб лиха б йому якогось не вчинив: такий самолюбством недугує, а той, хто жалкує про смуток ближнього, має істинну любов. Один ласкаво й чемно з ближнім своїм обходиться, не бажаючи його образити, й інший також, але в серці обдурити його думає: перший любить істинно й щиросердно; останній же лукавий і однієї вдачі з дияволом, який всіляко намагається людину обдурити. Один плаче, що або багатство, або честь втратив, або не може помститися ворогу своєму; інший плаче, що Бога, Творця і Благодійника свого, прогнівив: такий смуток – християнський і спасительний; а інший смуток – мирський і згубний (2Кор. 7:10). Так і в іншому можуть бути рівні зовні справи людські, але всередині, в серці, не рівні. Ми їх, на нашу думку, рівними судимо, тому що на зовнішнє тільки дивимося; але Бог, Який глибину серця бачить і випробовує, інакше судить, як говорить Господь Самуїлу, коли він прийшов до Вифлеєму помазати одного з синів Єсеєвих на царство, і хотів було помазати Єліава: “Не дивись на вигляд його й на висоту зросту його, Я відкинув його, Я не дивлюсь на нього, не так, як дивиться людина, тому що людина дивиться на лице, а Господь дивиться на серце” (1Сам. 16:7). Цей випадок і міркування вчить тебе того, щоб справи твої, які зовні похвальними здаються, і всередині, в серці добрими були, і всяка б справа зовнішня добра від серця доброго походила, якщо хочеш Богу догоджати.

LXXXVI. Бачиш, що немічний, який хоче зцілитися, віддається на волю лікареві й написані його правила зберігає, щоб не було перешкоди дії ліків. Ми всі від природи немічні духовно, більше того, смертельно уражені від розбійника диявола, і на дорозі світу цього лежимо уражені, і самі собі допомогти ніяк не можемо, як це показується в притчі про доброго самарянина, що допоміг пораненому розбійниками (Лк. 10:30-35). Якщо хочемо зцілитися від виразок гріховних, мусимо віддати себе на волю милостивому тому Самарянинові, що прийшов не від Самарії, а від Марії Діви Богородиці, Іісусу Христу, хай чинить із нами, як хоче; мусимо й правила Його, у святому Євангелії написані, берегти, хоч плоті нашій і прикрим це здається. Немічні все за благо приймають і терплять, що лікарями приписано не буде, якщо хочуть зцілитися. Так повинні і ми за благо приймати і терпіти все, що хоче і велить нам Лікар наш Христос. Інакше спасительне Його лікування нічим нам не допоможе, як і немічному нічим не допоможе лікування лікарське, якщо написаних правил не дотримується; тільки ще гірше буде ставати неміч його. Гірко плоті нашій самолюбство своє залишити і волі Христовій послідувати, але цього неодмінно вимагає справа зцілення і спасіння нашого. Робимо висновок із цього, що немає істинного навернення і покаяння в тих, які не хочуть самолюбства, честолюбства, славолюбства та іншої корисливості залишити, і так залишаються й перебувають духовно немічними, невиліковними, хоча й пропонується всім спасительне Христове зцілення.

LXXXVII. Бачиш, що дві речі завжди поперемінно перед очима перебувають: темрява вночі, світло вдень; і від природи всі уникаємо темряви (бо ніхто не хоче в темряві сидіти) і шукаємо світла. Так і дві речі перед душевними нашими очима перебувати повинні: гріх, темрява душевна; і Бог, Світло вічне. І як від темряви чуттєвої ухиляємося до світла чуттєвого, так від темряви гріховної повинні відвертатися і звертатися до Світла, шукати Його і просвічуватися. Як ті, хто віддаляються від природного світла, у темряві перебувають, і спотикаються, і нічого не розпізнають, і всього остерігаються, так і ті, хто віддаляються від Світла Присносущного, Бога, темрявою душевною охоплені, спотикаються, і впадають від гріха до гріха, і так гинуть, якщо не відчують себе, за Писанням: “Бо от, ті, хто віддаляє себе від Тебе, загинуть” (Пс. 72:27). Бо від темряви цієї душевної у вічну і “непроглядну темряву, де буде плач і скрегіт зубів”, як непридатні раби, “кинуться ввергнуться” (Мф. 25:30); а ті, хто шукають Бога і тримаються Його як сини світла і дня, успадкують вічне світло, і Світло, що його нині вірою бачать, тоді побачать “віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “і засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). Це міркування вчить тебе ухилятися від гріха, як ухиляєшся від темряви, і шукати Бога, істинного і духовного Світла, усім серцем, доки є можливість шукати й знаходити, як застерігає нас пророк: “Шукайте Господа, та укріпляйтесь, шукайте лиця Його завжди” (Пс. 104:4).

LXXXVIII. Бачиш, що годинник заведений невпинно йде, і хоча ми спимо чи не спимо, робимо чи не робимо, він невпинно плине, доки механізм не зупиниться. Так і життя наше: від народження до смерті невпинно тече і зменшується. Відпочиваємо чи трудимося, не спимо чи спимо, розмовляємо з кимось чи мовчимо, життя наше невпинно перебіг свій чинить і до кінця свого наближається; і вже ближче до кінця сьогодні, ніж було вчора й позавчора; цієї години, ніж було годину тому. Так, непомітно для нас життя наше скорочується! Так минають години й хвилини! А коли зупиниться механізм і перестане бити маятник, не знаємо того. Промисел Божий приховав від нас те, щоб завжди були готові до виходу, коли не покличе нас до себе Владика наш Бог. “Блаженні раби ті, яких пан, прийшовши, знайде бадьорими” (Лк. 12:37). Окаянні ж ті, кого знайде в гріховному сні зануреним! Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине: 1) що час життя нашого невпинно минає. 2) що минулого часу повернути неможливо. 3) що минуле і майбутнє не наше, але тільки те наше, яке тепер маємо. 4) що кончина наша нам невідома. 5) Отже, завжди, в будь-яку годину, повинні ми бути готовими до виходу, якщо хочемо блаженно померти. 6) Звідси робимо висновок, що християнин повинен перебувати в безперервному покаянні, подвигу віри і благочестя. 7) Яким хоче бути під час відходу, таким повинен намагатися бути в будь-який час життя свого, бо не знає вранці, чи дочекається він вечора, і ввечері, чи дочекається ранку. Бо бачимо, що ті, які з ранку були здорові, ті до вечора на одрі смертному бездиханні лежать; і ті, які з вечора засинають, вранці не встають і спати будуть до труби архангельської. А що з іншими трапляється, то з тобою і зі мною трапитися може, бо всі ми всяким випадкам підлягаємо.

LXXXIX. Бачиш сплячу людину. Цей випадок два образи представляє тобі: 1) Подобу смерті. Як мертвий не бачить, не чує, не розмовляє і нічого не робить, так і сплячий – окрім того, що у сплячого життя диханням себе показує. І скільки разів засинаємо, стільки разів подібними до мерця робимося. 2) У сплячому бачиш образ майбутнього життя. Бо як сплячий звільняється від усіх справ, праць, турбот; забуває тоді біди, напасті, скорботи, хвороби і нічого від них не відчуває, так, начебто їх і не мав, так і ті, хто сподобляються здобути вічне життя, позбавляються всіх праць, лих, напастей і скорбот. Тому вічне життя у Святому Писанні спокоєм називається (Євр. 4 та ін.); і в Апокаліпсисі говориться: “Блаженні мертві, що помирають у Господі, їй, каже Дух, вони заспокояться від праць своїх, і діла їхні йдуть слідом за ними” (Одкр. 14:13). Цей випадок вчить тебе: 1) Скільки разів відходиш до сну, стільки раз згадати про смерть, якій подібний до сну, і вірою розум свій піднести до вічного життя, солодкого того й нескінченного спокою, у якому Божі обранці спочивають, і з вірою випустити розбійницький вигук до Христа: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє” (Лк. 23:42). 2) Вставши від сну, Богові дякувати. 3) У цьому віці трудитися в подвизі віри, щоб після смерті заспокоїтися.

ХС. Бачиш, що посудина наповнена нічого іншого не вміщує. Так і серце людське, яке подібне до посудини. Якщо воно наповнене буде любов’ю світу цього і піклуванням про мирські речі, не вміщає слова Божого в себе і так безплідним буває. Звідси “турбота цього віку і спокуса багатства” уподібнюється тернію, яким пригнічується насіння Божого слова, “і воно буває безплідним” (Мф. 13:22). Звідси читаємо, що покликані на велику вечерю небесного царства “почали всі, ніби змовившись, вибачатися. Перший сказав тому, хто кликав: я купив землю, і мені потрібно піти подивитися її; прошу тебе, вибач мене. Інший сказав: я купив п’ять пар волів і йду випробувати їх; прошу тебе, вибач мене. Третій сказав: я одружився і тому не можу прийти” (Лк. 14:18-20). Це означає не що інше, як пристрасть до тимчасових і мирських речей, якими наповнене серце, і не приймає, і не вміщує в себе слова Божого. І так людина, сповнена мирською метушнею, хоч і чує Боже слово, яке проповідують і кличуть її, але не слухає його, не слухається його, не слухається його, і так негідною себе робить великою тієї вечері, тобто Царства Небесного, хоча раби Божі, пророки й апостоли та проповідники кличуть її туди. Цей випадок і міркування вчить тебе берегтися від любові світу цього, якою полониться серце людське, і молити про це Бога з Давидом: “Відверни очі мої, щоб не бачити метушні” (Пс. 118:37). А якщо заплутався в метушні тієї, намагатися всіляко її позбутися благодаттю Божою – хай не опинишся і ти з тими, хто зрікся, негідним тієї вечері, яка є дуже солодкою. “Багато покликаних, але мало обраних”, – підсумовує Господь цю притчу (Лк. 14:24).

ХСI. Бачиш, що і порожня посудина нічого не може прийняти в себе, поки не відкриється. Так і серце людське, хоч і звільнене буде від метушні світу цього, але зв’язане жорстокістю, недбалістю, зневірою, не може прийняти слова Божого. Тому говорить Христос, Іпостасне Боже Слово: “Ось стою я біля дверей і стукаю, і, коли хто почує голос Мій, і відчинить двері, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі Мною” (Об’явл.3:20). Завжди Його божественний і пресолодкий голос вдаряє в серця наші через слово святе, але не кожен чує його; не чує ж тому, що вух сердечних не має відкритих, про які Він каже: “Хто має вуха чути, нехай почує!” (Мф. 13:9). Той, хто хоче слово Боже в серці своєму прийняти і від того плід створити, повинен відкрити серце своє і, як висохла земля жадає дощу, щоб створити плід, так серце наше повинно відкрити уста свої і прагнути Божого слова, тобто ненаситно хотіти й бажати слово Боже чути, не з іншої якоїсь причини, а для того, щоб душа духовного набувала творення. І як повсякденно бажає шлунок наш їжі та пиття, так личить серцю нашому, як духовному шлунку, завжди бажати Божого слова, яке є душевною їжею. Про це святий Давид каже: “Уста мої я відкрив, і притягнув у себе Дух, бо заповідей Твоїх я забажав” (Пс. 118:131). І про це треба Самого Бога молити, щоб відкрив уста серця нашого і подав нам цю спасительну спрагу.

ХСII. Бачиш, що хто чого старанно бажає, той того з старанністю і шукає. Наприклад, хто бажає честь або багатство світу цього здобути, той про те й старається, те в серці має й думає про те. Так, хто бажає благочестивого християнського життя, про те й піклування має, повчається день і ніч у слові Божому і молиться Богу про те. Бо благочестивого життя дзеркало є святе Боже слово, в якому представляється справжнє благочестя і нечестя, шлях нечестивих і благочестивих. Цим вчишся випробовувати себе, чи бажаєш ти старанно “у Христі Іісусі благочестиво жити” (2Тим. 3:12) або немає в тобі цього спасительного бажання. Якщо ні і не стараєшся про те, то неодмінно ніякого благочестя в серці своєму не маєш і перебуваєш поза числом вірних, не маєш ніякої участі з Христом, і ім’я християнське тобі нічим не допоможе.

ХСIII. Бачиш, що ті, хто бажає дійти до якогось міста або іншого якогось місця, не стоять, але йдуть і йдуть тим шляхом, який веде до того місця. Так і ті, хто бажає дійти до граду небесного, горнього Єрусалиму, не стоять, а йдуть і йдуть тим шляхом, що до того граду веде, тобто шляхом благочестивим, на якому Вождь є Христос, за Котрим слідують вірою і любов’ю вірні Його раби. Чому ж і ти, грішник несправний, якщо хочеш врятуватися і до вітчизни тієї небесної дійти, стоїш і не йдеш за Ним? Або, що гірше того, з благочестивого шляху зійшовши і ставши на шлях нечестивих, йдеш ним, що веде до пекла вічної погибелі? – Запитуєш, який, мовляв, шлях благочестивих і нечестивих? – Господь наш вказує тобі його в Євангелії Своєму, велить від останнього ухилитися, а першим іти. “Входьте тісною брамою, бо широка брама і широка стежка, що ведуть до погибелі, і багато хто йде нею, бо тісна брама і вузька стежка, що ведуть до життя, і мало хто знаходить її” (Мф. 7:13-14). Вузький шлях – це шлях смирення, послуху, терпіння, лагідності, і відкидання самого себе, тобто волі своєї. Широкий шлях є шлях гордості, непослуху, нетерпіння і самолюбства. Цей до пекла, той до неба веде. Обирай, яким хочеш іти шляхом: або вузьким і низьким до неба, або широким і високим до пекла, – а третього у Святому Письмі не бачимо. Бо і в майбутньому віці, куди всі йдемо, тільки два місця бачимо, відкриті Богом: вічне життя, яке буде на небі, і вічна мука, яка буде в пеклі. Це для того, люб’язний читачу, пропонується, що багато хто, навіть усі хочуть врятуватися, але мало хто робить те, чого справа спасіння від нас вимагає. Навіть душогубці, викрадачі, розбійники, розпусники, блудники, грабіжники, лукаві, брехливі, п’яниці, наклепники, хульники, проклиначі та інші хочуть спастися. Ніхто з них не зречеться порятунку: але, оскільки йдуть не тим шляхом, що до вічного порятунку веде, а йдуть шляхом згубним, що до пекла приводить, то й дійсного бажання до порятунку в них немає. Неабияк і твердо філософи вчать: хто хоче мети досягти, той і засіб, для тієї мети пристойний, хоче і шукає. Наприклад, хочеш, як вище сказано, дійти до якогось міста, шукаєш той шлях, який до того міста веде; хочеш у немочі здоров’я здобути, кличеш лікаря та інше. Бо хто чого справді і старанно бажає, і як вище також сказано, той старанно і справді того і шукає. Так, хто хоче старанно і справді спастися, той і засоби до спасіння шукає. Засіб до спасіння вічного один представляється нам у святому слові – віра свята, євангельська. Але віра та повинна бути жива, а не мертва. Живість віри пізнається від справ добрих. Оскільки віра ця є велике добро і скарб у людині, то, як добро, добрі й плоди породжує, як дерево добре плоди добрі творить. Звідси робимо висновок, що де немає добрих справ, а натомість злі, там немає і віри істинної, а віра чарівна і хибна. Таку неправдиву віру ті, хто має, подібно обманюються, як і ті, що в ночі йдуть і думають, що вони тим шляхом ідуть, що до навмисного місця веде, але, коли засяє зоря, дізнаються про свою оману і шкодують. Так і неправдиву віру, мертву і безплідну, ті, хто мають, думають, що вони християни, шляхом благочестивим і спасительним ідуть, але потім пізнають свою оману і розкаються. І блаженні ті, яким ще на шляху зоря благодаті засяє в серцях; блаженні ті, які перед кінцем своїм вбачають свою оману і каються. Таке пізнання є початком порятунку: бо так можуть вони зійти зі шляху згубного і зійти вірою на шлях порятунку, який у вічне життя веде.

XCIV. Бачиш, що ті, хто бажають дивитися на сонце, обертаються обличчям до сонця, що і про всяку річ зрозуміло. Наприклад, людину або яку іншу річ хочемо бачити, до того обличчям своїм звертаємося. Так і ті, хто бажає бачити Сонце вічне і духовне – Бога, бачити тепер вірою, в тому віці віч-на-віч, повинні неодмінно звернутися до Нього обличчям серця свого. Бог на всякому місці є, і тому, де не ходимо, перед лицем Його ходимо. Але люди, якщо не слухають Божих велінь і чинять беззаконня, відвертаються від Нього і немовби, замість обличчя, спину до Нього обертають, як говорить Бог про беззаконників: “Вони звернулися до Мене спиною, а не обличчям” (Єр. 32:33); і в Псалмах читаємо: “і не представили Бога перед собою” (Пс. 53:5); і ще: “і не представили, Тебе”, Боже, “перед собою” (Пс. 85:14), що означає ніщо інше, як серце, яке від Бога відвернулося, не слухає, не шанує, не поважає, зневажає Бога. Як, бажаючи когось вшанувати, звертаємося до нього обличчям, а відверненням обличчя неповагу та зневагу до нього показуємо, так, відвертаючись від послуху Богу, велику до Нього неповагу та зневагу показуємо, хоча того й не помічаємо, засліплені. Так, замість обличчя, спину до Нього звертаємо. Але коли людина, пізнавши свою беззаконну цю брутальність, яку Богу і Творцю своєму чинила, відчує себе, і, переставши грішити, покається, і сердечно жалкуватиме, що так безчинно й беззаконно проти Творця свого та Господа чинила, тоді звернеться до Бога. І коли в тому стоїть, і послуху плоди намагається Йому показувати, тоді ніби обличчям перед Ним стоїть і, що Він у слові святому велить, слухає і намагається виконувати. Так той, хто навернувся і тут “вірою”, і в майбутньому віці “віч-на-віч” сподобиться бачити Бога. З цього видно: 1) як беззаконно і безчинно чинимо, коли від волі грішимо. Бо так, замість обличчя, спину до Бога повертаємо, що знак є презирства до великого і страшного Бога. 2) Яка страшна і богомерзенна омана – нерозкаяне і безбожне життя! Бо так люди, ніби повернувши спину до Бога, а не обличчя, ходять і чинять беззаконня, що страшно і писати, і думати. Але воістину так є, як Бог сам через пророка каже: “Вони повернулися до Мене спиною, а не обличчям”. 3) Якою великою є Божа милість до грішників, яка таку зневагу й неповагу грішників терпить і чекає на їхнє покаяння! 4) Покаяння справжнє – це зміна серця і звичаїв злих на добрі звичаї. 5) Справжнє покаяння неодмінно сором і жаль у серці того, хто кається, робить про те, що він так безсоромно і безчинно з Богом чинив. 6) Істинного покаяння не може бути, якщо людина від гріхів відстати і Богу послух чинити не хоче, але таке покаяння – спокусливе і хибне, і тому, хто кається, від нього ніякої користі не буде. Бо каятися і грішити від волі – речі протилежні і разом бути не можуть.

ХСV. Бачиш сходження сонця і день, що починається. Тут маєш багатий матеріал для роздумів про благодать Божу і здивування нею. 1) Коли зайде сонце під землю і настане ніч, то здається, що наче його вже й немає; коли ж сходить знову, наче знов Творцем створене, то приводить тобі на пам’ять велике Світило і те, що як воно, так і ти буття своє отримали від Творця. 2) Приводить тобі на пам’ять Сонце праведне, Христа Сина Божого, померлого і воскреслого з мертвих. Як сонце чуттєве ходить і встає, так Христос, з’явившись на землі та здійснивши велику справу спасіння нашого, зайшов до гробу і знову повстав. І як сонце, повставши, всю піднебесну просвічує, всіх радує і зігріває, так і Христос, повставши з мертвих, весь всесвіт просвітив і світло Своє через апостолів, як промені духовні, поширив, серця всіх зігрів і звеселив. 3) Показує тобі майбутнє воскресіння мертвих. Як сонце, зайшовши під землю, знову встає, так і тіла померлих, у землі поховані, повстануть, і “праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). 4) Сходить сонце, і оновлюється ранок. Оновлюються і щедроти Божі і виливаються на нас; благодать і милість Божа те, що ми не загинули. Сходить сонце, і просвічує, і зігріває все. З’являється і милість Божа, праведника радує, звеселяє, просвічує, тягне й зігріває; грішника променями любові Своєї б’є і “веде до покаяння” (Рим. 2:4); і “просвічує кожну людину, що приходить на світ” (Ін. 1:9), ” відкриває руку Свою і насичує все, що живе за благоволінням” (Пс. 144:16). Від цього випадку вчимося, люб’язний християнине, Богу дякувати від серця за три великі Його до нас благодіяння – за творення, спокуту і чудовий Його про нас Промисел, і говорити Йому радісним духом: “Слава Тобі, Боже, що створив нас! Слава Тобі, що викупив нас! Слава Тобі, що промишляєш про нас, недостойних! Благословенний ти навіки, амінь!”

XCVI. На сході сонця виходять люди на справу свою, як співає Псалмоспівець: “Виходить людина на справу свою, і на роботу свою до вечора” (Пс. 103:23). Цим навчаються і християни виходити на справи свої, Богу угодні, “відкидати діла темряви, і зодягатися у зброю світла”, творити добро (Рим. 13:12), “бо ми – Його творіння, створені у Христі Іісусі на добрі діла, які Бог призначив нам виконувати” (Еф.2:10).

XCVII. Бачиш, що робиться, коли сонце від нас відійде: настає темрява і вкриває всю піднебесну; людина нічого не може робити, торкається, як сліпий, блукає, спотикається, і падає, і всього побоюється. Так робиться з душею людською, яку Христос, Сонце праведне, залишає; тоді вона вже ніяких богоугодних справ не може чинити, як Він Сам каже: “Без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15:5). Оскільки вкриває її темрява духовна, то помиляється, відчуває, як сліпа, спотикається і впадає з гріха в гріх, аж доки в рів вічної погибелі не потрапить, якщо покаянням не виправиться. Залишає ж Христос ту душу, яка сама спершу залишить Його – інакше Христос нікого не залишає, але ” просвічує всяку людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Цей випадок вчить нас триматися Христа і слідувати за Ним вірою і любов’ю – нехай не огорне і нас духовна темрява і лихо це.

XCVIII. Бачиш, що людина якась, що отримала благодіяння від когось, хоча і показує чемність перед ним і так перед очима благодійника свого дякує йому, але в серці істинної подяки і любові до нього не має. Ця чемність його не що інше, як лицемірство, що всякий визнати може. Так і брехливі християни: думають, що дякують Богу, коли до церкви ходять, співають і хвалять Його, але, оскільки страху Його не мають і не люблять Його (що видно зі злих діл їхніх та злочину святих Його заповідей, що зі страхом Божим та любов’ю суміститися не може), то ходіння до церкви, пісні та славослов’я їхні нічим не відрізняються, а є лицемірство, яке Бог, що “серця й утроби випробовує” (Пс. 7:10), ясно бачить, і тому пісень, славослів’я і молитов їхніх не приймає і відвертається від них, поки не виправлять серця свого. Такі християни подібні до тих ізраїльтян, про яких написав Псалмопевец: “Вони висловлювали любов до Нього устами своїми, а язиком своїм обманювали Його. Серце ж їхнє не було право перед Ним, і не були вони вірні завіту Його” (Пс. 77:36-37); – і Бог через пророка каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і устами своїми вшановують Мене, а серце їхнє далеко стоїть від Мене” (Іс. 29:13). А так чинячи, жодної Богу подяки і шанування не показують. Це вчить тебе шукати благочестя всередині, в серці, а не в зовнішності, і шанувати Бога не тільки устами і церемоніями, а й серцем, – що буває вірою, страхом Божим, любов’ю до Бога і ближнього, без чого істинного богошанування бути не може.

XCIX. Чи знаєш, християнине, що роблять мореплавці під час великої бурі? Тоді вони, не маючи надії на порятунок, кидають якір у глибину морську і закріплюють його в землі, щоб таким чином корабель і себе з кораблем врятувати; чим і рятуються від потоплення. Так личить робити і християнам, які в морі світу цього в кораблі Церкви Святої плавають, і в цьому наслідувати корабельників. Коли сатана споруджує на них бурю спокус, лиха й напастей, повинні всю людську надію залишати й вдаватися до Бога, серця свої хиткі й тяжкі утверджувати в любові Божій. Чи від любові Божої хоче їх ворог відторгнути і потопити в глибині гріхів і законопорушень? У любові Божій утверджувати кораблик серця свого повинні. Чи у відчай хоче кинути? У тій же любові якір надії своєї і спасіння укріплювати повинні, пам’ятаючи написане: “Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб через Нього світ був спасенний” ( Ін. 3:16-17), – і дотримуючись милостивих Божих обітниць, утверджених клятвою Його для укріплення пристрасного серця нашого: “Живий Я, каже Господь Бог, не хочу смерті грішника, а щоб нечестивець відвернувся від шляху свого, і живим був” (Іез.33 :11); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто слухає слово Моє, хто вірує в Того, Хто послав Мене, той має життя вічне, і на суд не прийде, а перейде від смерті до життя” (Ін. 5:24); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: той, хто вірує в Мене, той має життя вічне” (Ін. 6:47); і ще: “Воістину, воістину кажу вам: хто додержиться слова Мого, той не побачить смерті навіки” (Ін. 8:51). У цих “непорушних речах, у яких неможливо Богу збрехати, тверду потіху маємо… ті, хто впорався взятися за належну надію, що для душі є ніби якір безпечний і міцний, і входить у внутрішнє за завісу” (Євр. 6:18-19). Якщо на тебе, улюблений християнине, повстає буря бісівської спокуси, наслідуй тоді мореплавців і під час напасті хитке серце, що коливається, затверджуй у любові Божій, якою полюбив нас Бог в улюбленому Сині Своєму. Нехай утримує нас ця любов при любові Божій, коли нас бентежить сатана любов’ю світу цього і задумує відторгнути від любові Божої, привернути до любові похіть тілесних, похіть очей і гордості життєвої. Нехай утримує нас ця любов і утверджує в надії, коли той самий ворог почне коливати серце наше бурею розпачу і через злі помисли казати нам: “Нема тобі порятунку в Бозі твоєму” (Пс. 3:3).

С. Бачиш вівцю, яка відлучилася від отари своєї, яка доти бігає, кричить і шукає отару, поки знову не знайде її. Так личить і тому християнину чинити, який через недбальство й непослух відлучився від отари овець Христових: доти шукати, просити, стукати й плакати, аж доки знову не долучиться до неї; просити й благати Бога з Давидом: “Заблукав, як вівця загублена, знайди раба Твого!” (Пс. 118:176). Відлучається ж від стада Христового всякий законозлочинець, блудник, перелюбник, хижак, злодій, лихоїмець, лихвар, докучливий, лукавий, наклепник, п’яниця, розпусник, ласун, лиходій, злісний, тощо; кожен із таких є заблукала вівця, що відлучилася від стада Христового. Бо вівці Христові голосу Христового слухають, як Сам Він каже: “Вівці Мої слухають голос Мій” (Ін. 10:3). І хоча такі думають, що і вони в отарі Христовій, проте по суті чужі від неї, чужі від Христа Самого, чужі від життя вічного, доки правдиво не навернуться і не приєднаються до Христової отари. Цей випадок і міркування переконує тебе озирнутися, чи не відлучився і ти від Христової черідки своєю недбалістю. І якщо помітиш у совісті своїй це лихо, не зволікай навернутися покаянням, плачем і зітханням, доки ще час не минув і відчинено двері до благословенного подвір’я овець Христових, до якого справжнім покаянням і вірою входимо.

1. Бачиш, що юнак і діва в шлюб або людина з людиною в дружбу вступаючи, ухвалюють між собою заповіт і обіцяють один одному вірність зберігати до смерті. У цьому випадку згадай про заповіт той, який ухвалений між Богом і тобою у святому хрещенні. Тоді Бог милостивий прийняв тебе в найвищу Свою милість вірою в Христа; і ти Йому обіцяв вірою і правдою служити до кінця життя свого. Від цього випадку можеш: 1) Подумати й здивуватися невимовній благості Божій, що людину відкинуту, законозлочинця й ворога Свого, у таку високу милість приймає, що у Христі, Господі нашому, сином Своїм робить і вічного царства спадкоємцем її визначає у тому самому Христі, якщо віри до кінця дотримаєшся, як говорить апостол: “Усі ви сини Божі по вірі у Христа Іісуса, і ви, що в Христа охрестилися, всі ви в Христа зодягнулися” (Гал. 3:26-27). 2) Озирнутися, чи вірно ти служиш Господу своєму, який прийняв тебе в милість Свою? Він вірний є і завжди перебуває: “Вірний Господь у всіх словах Своїх і святий у всіх ділах Своїх” (Пс. 144:13). Обіцяв вірних Своїх у любові й милості утримувати – і утримує; обіцяв царство небесне їм подати – і подає. Чи ти зберіг і зберігаєш Йому вірність свою? Чи не залишив ти Його, хоча ім’я Його сповідуєш? Чи не відвернув ти серця свого від Нього і чи не приліпився до любові світу цього? Чи не любиш багатства, золота, срібла, честі, слави, солодощів світу цього замість Господа твого? Чи чиниш Йому послух, якого Він від тебе вимагає? “Виправдався ти у святому хрещенні ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11): чи показуєш ти плоди того виправдання? Чи робиш правду? Освятився тим же великим ім’ям і Духом: чи бережеш себе від усякої скверни плоті й духу? Якщо помітиш у собі невірність Богу, звернися всім серцем до Нього з покаянням, жалем і вірою, доки час не минув, бо тих, хто навертається, приймає Бог, – нехай не відлучишся від Нього назавжди, до крайнього лиха свого. Якщо ж звернешся до Нього з істинним жалем і вірою, звернеться і Він до тебе з милістю Своєю, як каже через пророка: “Зверніться до Мене, каже Господь Сил, і Я повернуся до вас” (Зах. 1:3). Бо сама животворна Кров Христова, за грішників пролита, взиває до Бога за такого грішника, який усім серцем від гріхів відвертається та навертається до Бога; а нерозкаяним жодного виправдання не принесе, а на ще більший їм осуд буде, бо таку високу й велику благодать знехтували.

СII. Бачиш, що всяке насіння такий плід народжує, який саме є: від жита жито, від пшениці пшениця , від ячменю ячмінь народиться. Так само й у тварин: від людини – людина, від вовка – вовк, від ведмедя – ведмідь, від вівці – вівця, від гуски – гусак народжується. І неодмінно в плоді, з насіння народженому, подібність бачиться. Наприклад: вовк народжує подібного до себе вовка в розкраданні, лисиця подібного до себе лиса в лукавстві, свиня подібну до себе свиню в ненажерливості й нечистоті. Так і духовне народження, яким християни народжуються згори. Народжуються від Бога, і в них неодмінно має з’явитися плід подібний до Бога, від Якого духовно народилися. Повинні вдачею своєю уподібнюватися до Отця свого Небесного, від Якого водою і Духом народилися: “наслідувати Бога, як чада улюблені” (Еф. 5:1); святими бути, бо Він Святий, як говорить Він Сам: “Будьте святі, бо Я Святий” (1Пет. 1:16); бути милосердними, люблячими, терплячими, покірливими, праведними, і таке інше. Бо від святого, праведного, милосердного, терплячого, лагідного Бога такі й чада народжуються. Бо звичаї батьківські в дітей переходять. Так у плотському народженні народжуємося від грішника Адама грішні чада; від гріхолюбного, гордого, немилостивого, нечистого, несправедливого, злісного, гнівливого такі й діти народжуємося; будучи дітьми, батька по плоті вдачею зображуємо. Але хто знову народився від Бога, той Бога, як Отця чадо, вдачею доброю зображає: “бо сім’я Його (тобто благодать) перебуває в ньому” (1Ін. 3:9), – творить нового народження плоди, плоди правди, святості, любові, милосердя, терпіння, лагідності, та інше. “Отже, хто у Христі, той нове створіння” (2Кор. 5:17). З цього видно, що християни, які беззаконно живуть, у старому народженні перебувають; і хоча охрещені, але святого хрещення дар втратили, і так перебувають віддаленими від Христа, хоча ім’я Його і сповідують, але “ділами зрікаються” від Нього (Тит. 1:16), – перебувають без надії вічного життя, доки в такому стані перебувають. Бо нове народження два найбільших плоди приносить: перший – відпущення гріхів, як каже апостол: “Омилися… освятилися…, виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); другий – оновлення серця і духа до послуху, до творіння добрих справ: бо відроджений охоче і ретельно намагається чинити послух Богу, бореться проти гріха, не допускає його царювати над собою, плоть розпинає із пристрастями й пожадливостями, наслідуючи Христа. Як від злого зміїного насіння, яке ворог вилив у серця прабатьків наших (і в тілесному народженні всі ми з тією самою отрутою), злі плоди відбуваються – сріблолюбство, славолюбість, самолюбство, сластолюбство і, якщо людина знову не відродиться згори, їм подальше лихо, прокляття та вічний осуд, – так послідують духовні плоди, тобто плоди благовоління, від Божого духовного насіння, що зачинається і діє Божим словом через Святого Духа і в духовному новому народженні відроджує людину, тобто зі злого робить доброзичливою, а із сина гніву – сином благословення Божого. Бо від подібного подібне народжується, і зле насіння може народити тільки злий плід, а добре насіння народжує тільки добрий плід. Яке насіння, з якого дерево зачалося і виросло, такий з нього і плід народжується, як каже Христос: “Не може дерево добре приносити плоди злісні, а дерево зле приносити плоди добрі” (Мф. 7:18). З цього робимо правильний висновок, що немає в тому християнині християнства, віри, покаяння, благочестя, в якому немає плодів християнства, плодів віри, покаяння і благочестя. Але християнство його, віра, покаяння, благочестя – хибне, чарівне і мрійливе. Його стан по суті язичницький або, скоріше, скотинячий і звіриний. Бо які звичаї в кому є, такий і стан усередині серця його. Яке в тому християнство, котрий розкраданням уподібнюється до вовка, хитрістю – до лисиці, гордістю – до павича, ненажерливістю – до свині, хтивістю – до коня. Отруйний, як єхидна. Лютий, як лев. Немає добрих почуттів – значить, немає і кореня добрих почуттів. Немає плодів добрих – значить, немає і насіння доброго. Немає християнських справ – отже, немає і християнства. Немає плодів гідних покаяння – отже, немає і покаяння. Цим випадком і міркуванням вчишся, християнине, випробовувати себе, чи перебуваєш ти у вірі та в числі вірних? З цього можеш пізнати, що багато хто, особливо в теперішньому столітті, під ім’ям християн язичниками є, як під овечими шкурами вовки.

СIII. Бачиш підсудного і засудженого на смерть або хворого при смерті. Міркуй і дивись, що він тоді робить? Немає турботи про багатство, честь, славу; не шукає ні на кого суду, усім прощає, чим не скривджений; не думає про розкіш і ні про що, що до світу цього належить. Одна смерть перед душевними його очима перебуває, і страх її серце його коливає. Цей випадок, люб’язний християнине, нас вмовляє пам’ятати про нашу смерть. Що на братії нашій бачимо, то й собі з години на годину очікуємо і не знаємо, чи вони, яких при вратах смерті бачимо, раніше відійдуть, чи ми, які сподіваємося ще жити на світі. Часто буває, що ті, хто сподівається продовжити своє життя, негайно падають бездиханними і раніше за тих, хто перебуває на одрі смертному, покладаються в труну. Бо всі ми до смерті засуджені; кожному Бог у слові Своєму святому говорить, що праотцеві нашому сказав: “Земля ти і в землю повернешся” (Бут. 3:19). Чому ж не маємо того вироку в пам’яті? Чому не готуємося до виходу? Чому обіцяємо собі довго днів – що не в нашій владі, але в Божій тільки полягає? Чому стільки багатства збираємо, стільки будинків зводимо, стільки утіх заводимо, наче вічно у світі цьому жити сподіваємося? Чому за честю і славою світу цього ганяємося, яка сьогодні або завтра від нас відійде і зробить нас жалюгідними, гіршими за пса живого? Чому уїдливими і мстивими чолобитними один на одного наповнюємо судові місця? Чому один на одного злимося і проклинаємо? Чому один в одного викрадаємо добро, один на одного нарікаємо, обманюємо? Чому чужого ложа беззаконно торкаємося і душу й тіло наше оскверняємо? Сьогодні чи завтра покличе нас звідси голос Божий, який завжди гримить усякому: “Земля ти і в землю повернешся”. О, горе нам, якщо з цим тяжким тягарем відійдемо звідси! Неодмінно занурить воно обтяжених на дно пекельне: “там буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 25:30). Цей випадок і міркування вмовляє тебе завжди пам’ять про смерть мати. Вона навчить тебе в повсякчасному покаянні; вона не допустить тебе збирати багатства, шукати честі й слави і пристрастю втішатися; загасить полум’я нечистої похіть; приборкає гнів, який у серці твоєму палахкотить; вмовляє тебе пробачити ближньому всякі борги гріхів; відвернути руки свої від крадіжки і язик від лихослів’я, злослів’я, наклепу і осуду, і устам твоїм покладе спокій; спонукає до старанної молитви, зітхання і теплих сліз. Бо страх майбутнього суду і острах муки серце пов’язує, і не допускає хотіти того, що Богу противно і до вічного суду приводить, і коливну і падаючу душу утримує і виставляє, бо в чому застане нас Бог під час смерті, у тому й судить (Єз. 18:20-24,33:20). Блаженний і мудрий, хто завжди пам’ятає смерть!

CIV. Бачиш на суд викликаних людей: помічай, що вони роблять? Готуються, думають, стараються, запитують і радяться у вправних у судових справах; не шкодують часто і грошей, щоб на суді не посоромитися і не бути засудженими. Бачиш, люб’язний християнине, що сини віку цього роблять; що сором і страх тимчасового осуду в них робить, як серця їхні торкається, до якого піклування, старання і праці їх спонукає! Нехай спонукає тебе цей випадок згадати про майбутній Христовий суд. Усіх нас покличе Христос на суд Свій: “Він призначив день, у який праведно судитиме всесвіт” ( Діян. 17:31); “приготував Він для Суду престол Свій” (Пс. 9:8). “Усім нам треба з’явитися перед Судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). А коли цей Суд буде – приховав Бог від нас, щоб завжди були готові і в будь-який день очікували. “Уже “час близький,… день Господній близький” ( Одкр.1:3, 22:10, Іс. 13:6, Іоіл.1:15, Як. 5:8-9). “Прийде ж день Господній, мов тать уночі” (2Пет. 3:10). “Коли говоритимуть: “Мир і безпека”, тоді раптово спіткає їх пагуба” (1Сол. 5:3). “Як було за днів Ноя, так буде і в пришестя Сина Людського, бо, як за днів перед потопом їли, пили, одружувалися і виходили заміж, до того дня, як увійшов Ной у ковчег, і не думали, аж доки потоп не прийшов, і не винищив усіх, так буде і пришестя Сина Людського” (Мф. 24:37-39). Якщо до людського суду, як бачиш, люди так готуються, як повинні готуватися ми, які з години на годину можемо з’явитися перед судом Божим, і не знаємо дня і години, коли Суддя прийде і покличе нас на суд. Якщо сором перед небагатьма так бентежить людину, наскільки більшим буде сором і збентеження перед усім світом, перед усіма Ангелами і людьми! Якщо страх тимчасової страти так коливає серця людей, наскільки більше страх вічної муки повинен коливати! Бо всяка тимчасова страта, якою б великою і тривалою вона не була, минає; вічна ж не має кінця, одного разу розпочавшись, ніколи не закінчується. Бачиш, як хитро люди готують себе до суду людського, але до суду Божого не так треба готуватися. Суддя-людина не знає справ людських і, що бачить і чує, за тим і судить; часто і, дивлячись на обличчя, робить суд, і дари у багатьох суддів багато можуть. Бог Суддя не такий. Він не тільки зовнішні наші справи і слова, а й сердечні помисли знає. Тому не вимагає свідків і викривачів гріхів людських, але Сам грішника викриє: “Я викрию тебе, і представлю перед обличчям твоїм гріхи твої” (Пс. 49:21). На обличчя не дивиться, не дивиться ні на багатого, ні на жебрака; ні на пана, ні на раба; за ділами, а не за обличчями судить усіх. Тому приготування до суду Його має бути не таке, яке до людського суду буває. Але яке? Має заздалегідь, доки ще Він не кличе, упокорити себе, гріхи й провину свою перед Ним визнати, самого себе перед Ним викрити й визнати від серця себе достойним будь-якої страти, обіцяти надалі Йому вірою й правдою служити, й у тім нерухомо стояти, й так на милість Його без сумніву очікувати. Для цього й оголосив премилостивий Бог праведний Свій суд, щоб ми покаялися і, покаявшись, уникли осуду. Праведний Суддя засудить тих, хто згрішив, не за те, що згрішили, а за те, що згрішили і не покаялися. Цей випадок і міркування вмовляє тебе, християнине, від гріхів відстати, почати нове, богоугодне життя і в ньому постійним за допомогою Божою бути. Тож нехай будеш готовий з обраними Його вівцями по праву Його сторону стати в пришесті Його славному. А на теперішній світ, який у безстрашності божевільній і згубній без побоювання живе, не дивитися. Та не загинеш із ним.

1. Бачиш, що коли йдемо у напрямку до сонця, тінь за нами йде; і чим поспішніше до сонця від тіні тікаємо, тим швидше тінь за нами біжить і більшою стає. Так і люди благочестиві. Наближаються вони до Бога, піде за ними і слава; і чим більше до Бога наближаються, тим більше і слава за ними слідує. І хоча вони від слави тікають, але слава за ними біжить, і від неї втекти не можуть. Навпаки, коли йдемо в протилежному сонцю напрямку, тінь немов би від нас тікає; і чим далі від сонця відходимо, тим більше тінь від нас відступає. І хоча біжимо за тінню, але досягти її не можемо: завжди від тих, хто наздоганяє її, вона тікає, хоч би як за нею гналися. Так і люди миролюбні: що вони більше від Бога віддаляються, то більше від них віддаляється слава; і що більше ганяються за славою, то більше тікає від них слава. Це вчить тебе шукати і наближатися до Бога смиренням, молитвою, навчанням християнських чеснот і вчить зневажати славу світу цього. І тоді матимеш славу, хоча її й не бажаєш. Бо не той славний, кого світ славить; але той, кого Бог прославить. А Бог прославляє того, хто Його прославляє, як каже Господь: “Я прославлю тих, хто прославляє Мене, а ті, хто не прославляє Мене, будуть посоромлені” (1Сам. 2:30).

CVI. Бачиш ще, що тінь не має нічого в собі: ні життя, ні тіла, ні руху, але тільки подобу тіла; і негайно зникає, коли ховається сонце. Так і людина; і вона ніщо є без Бога. Допоки Бог її утримує, спрямовує і просвічує, вважає себе чимось і видається такою; але коли Бог світло Своє сховає і життєву силу відніме, одразу зникає. Про це говорить пророк: “Подібно до примари ходить людина” (Пс. 38:7), “і дні її, як тінь, минають” (Пс. 143:4). Цей випадок вчить тебе пізнавати свою нікчемність і смирятися, що є початком християнської премудрості.

CVII. Бачиш ще, що чим більше наближається сонце, тим більше зменшується тінь. Так і благочестиве серце: що ближче приходить до нього Бог зі Своїм світлом і обдаруваннями, то більше воно пізнає свою нікчемність і смиряється перед Богом і людьми, себе найменшим вважає. Навпаки, що далі відходить сонце, то більшою буває тінь; як заходить сонце, велика тінь робиться; зайде сонце, зникне і тінь велика. Так і людина: наскільки віддаляється від неї Бог, настільки в серці своєму звеличується і величається; наскільки ж людина звеличується, настільки від Бога віддаляється, і Бог від неї; і як тінь зникає, коли сонце ховається, так зникають і ті, що вважають себе великими, коли Бог від них сховається. Від цього випадку вчимося, християни: 1) Істинне смирення від істинного благочестя невіддільне і завжди з ним пов’язане. 2) Чим благочестивіше серце, тим воно смиренніше. Бо що більше просвічується людина благодаттю Божою, то більше бачить свою негідність, подібно до того, як що більше просвічуємось природним світлом, то більше вбачаємо пороки на обличчі, руках і сміття в домі. Звідси, бачачи свою негідність, людина смиряється. 3) Якщо в серці немає смирення, але навіть гордість є, то в ньому немає і благочестя. Бо така людина не пізнає своєї негідності, тому й благочестя в ній не вміщається. Бо справжнє благочестя без Бога бути не може: “гордим Бог противиться”, за Писанням (1Пет. 5:5). 4) Таке серце, яке не намагається пізнавати свою негідність і в гордості своїй перебуває, врешті-решт зникає і гине, як тінь після заходу сонця зникає. 5) Цим вчимося істинного благочестя шукати від пізнання нашої негідності, тобто, якщо хочемо істинне благочестя в серці мати, мусимо всіляко пізнавати свою негідність і нікчемність і так упокорюватися, щоб і на нас зглянувся Господь, “на смиренних споглядає”, і подав благодать Свою. 6) Оскільки глибоко розтлінне серце маємо і від природи маємо сліпоту душевних очей, і тому не можемо бачити бідності нашої та окаянства, то повинні зітхати до Бога, щоб Він Сам нас просвітив і показав нам наше окаянство. Тоді пізнаємо, що ми самі по собі подібні до тіні, що рухається за тілом, яка тоді рухається, коли тіло рухається; тоді стоїть, коли тіло стоїть; відступає тіло, відступає і вона.

CVIII. Бачиш, що син, який вчинив із батьком своїм грубо і його образив, гірко плаче і лає себе, шкодуючи, що батька свого, від якого народжений і вихований, прогнівив і образив. Від цього випадку повинні ми, християни, вчитися істинного покаяння: “печаль заради Бога” мати, яка “виробляє незмінне покаяння на спасіння” (2Кор. 7:10). Якщо шкодуємо і плачемо, що батька по плоті образили, від якого тільки народилися і виховані ми, і праведно те робимо, – наскільки більше жаліти, засмучуватися і невтішно плакати ми маємо, що прогнічуємо Бога, Небесного Батька, від Якого наші батьки і ми створені, образом Його вшановані, після падіння відновлені та незліченними благами обдаровані й обдаровуємось. Воістину велика сліпота і злоба ображати Того, Хто весь є Любов! Це сатанинський підступ, що злістю на Творця й образ Його дихає, який, будучи не в силах нічого Богу зробити, на образ Його спрямовується і тим хоче образити Його! Людина сліпа, як риба на вудку, за принаду ворожу хапається і їй дозволяє; і так, слухаючи поради ворожої, Бога, Творця свого, не слухає і ображає. Чого Бог не зробив для нас? Якого добра не показав? Створив нас, образом Своїм вшанував нас, світ цей прекрасний створив для нас; велить сонцю Своєму сяяти для нас і дощі посилає, живить, одягає, зберігає нас. Але ми ображаємо Його, не слухаємо Його, не любимо такого великого Благодійника. Чи не велика це бісівська злоба й обман розуму нашого? Загинули ми бісівською підступністю і позбулися Його милості; але Він і тоді не залишив нас, не потерпів бачити нас у погибелі лежачими, не відкинув нас навіки від Себе, як негідних, але змилостивився над нами, послав нам спасіння загиблих і порятунок полоненим і відновлення занепалим. Як? Не через Ангела, не через людину, але через кого? Через “Сина Свого Єдинородного. Того подав нам на спасіння наше й визволення; Того заради нас не пожалів, але за нас віддав Його”, – вигукує всьому всесвіту святий апостол (Рим. 8:32). “Духа” Свого “Святого” хоче дати нам і “подає” вірянам і тим, хто “просить у Нього” (Лк. 11:13). Що ще може Бог створити нам понад це? Яке добро і благодіяння подати нам? Але ми все одно не любимо Його, не любимо того, хто так полюбив нас; не шануємо того, хто так високо вшанував нас. Воістину не може бути більшої злоби і засліплення! Всі Ангели святі зі страхом поклоняються Йому, шанують Його і співають Його (Іс. 6:2-3), – людина ж засліплена, “прах і попіл” (Бут. 18:27), стільки благодіянь і милостей Божих пізнала на собі, але не робить того, але дратує Його безсоромно!.. Так бісівська хитрість засліпила розум наш! Якби хто тебе, християнине, годував, одягав, зігрівав, беріг, зберігав і, як дитя своє, любив, і ти б його не шанував, зневажав і всіляку брутальність показував йому: чи не велике б було божевілля й безсоромність твоя? Воістину б усі, хто бачить, дивувалися безумству твоєму. Знай точно, що таку безсоромність показуємо ми Богу нашому, коли Його не слухаємо, грішимо і дратуємо Його. О, воістину, краще світла позбутися, у гноїщі й ранах лежати, у в’язниці ув’язненим бути, скутим бути, сто разів померти, ніж Бога, вічну Любов, Благодать, Благість, Святість, Правду, Праведність, Милосердя, Початок і Джерело всіх благ, бодай би мало прогнівити!..

CIX. Знаєш, християнине, що коли хочемо чуже добро спожити, наприклад, або їжі скуштувати, або питва напитися, або чогось іншого за потребою взяти, – у хазяїна запитуємо й просимо дозволу, і, взявши добро його, дякуємо йому: так звичайно скрізь люди чесні чинять, і так має бути. Так личить християнам чинити, коли хочуть їжі, пиття та інших благ світу цього. Усе Боже є: їжа, пиття, одяг та інше. Бог є володар і господар світу і всього, що є у світі. Отже, з благословення Його повинні ми все, що хочемо вжити, приймати і молитвою просити, якщо не хочемо проти Нього згрішити. Бо чуже вживати без хазяйського дозволу грішно, як це всякий може визнати. Безперечно те, що Бог нікому не відмовляє в благах світу цього і найнечестивішим подає. Але християни повинні Подателя знати, і в Нього благословення просити на їхнє вживання, і за те Йому, як Благодійнику, від серця дякувати. Звідси випливає: 1) Що погано ті християни роблять, які без молитви і благословення Божого починають їсти, пити та інші блага вживати. Знати такі не знають, звідки всяке добро походить, і, Того, Хто дає, не знаючи, не дякують Йому. Так вони уподібнюються до язичників, які не знають істинного Бога і Творця всіх благ, або навіть до безсловесної худоби, яка без жодного міркування їсть і п’є, що перед собою бачить. 2) Ті, які задовольняються благами Божими і не дякують Благодійнику, показують свою невдячність до Благодійника Богу, що є великий гріх. 3) Худо просити благословення на об’їдання і пияцтво, також на одяг для пихатості й величання, бо Бог дозволяє їжу і питво вживати нам, але забороняє об’їдання і пияцтво. Також подає одяг нам для потреби нашої, а не для хвастощів. Для прикриття оголення і зігрівання вбогого тіла нашого, а не для самохвальства і величання. Словом, дозволяє догоджати плоті, дозволяє голодну годувати, голую одягати, зігрівати, заспокоювати обтяжену, але не в похітливості її, як апостол вчить: “Турботи про плоть не перетворюйте на похіть” (Рим. 13:14). 4) Беззаконно і безсоромно і на те просити благословення у Бога, що від неправди і розкрадання зібрано. Бог не велить нам неправди робити і розкрадання забороняє. Немає там і благословення Божого, де неправда і розкрадання є, але замість того прокляття: бо закон Божий розоряється і Законодавець зневажається.

СХ. Бачиш, що ті, хто бажає навчитися мистецтву, наукам і мирській мудрості, вступають до училищ і навчаються у вчителів майстерних, слухають їхні настанови і слухають правила, чинячи за ними: інакше не можуть навчитися, якщо за повчаннями та правилами вчителів не будуть чинити. Так личить християнам – учням Христовим – вчитися у Христа, Який є Іпостасна Божа Премудрість, “Котрий став для нас премудрістю від Бога” (1Кор. 1:30), якщо хочуть духовної і небесної мудрості навчитися, як Сам Він каже: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29),- повинні дослухатися до найсвятіших і найістинніших догматів Його, повчань і правил Його, які подаються нам у святому Євангелії Його, божественному і небесному училищі. Святі догмати і правила Його вчать нас істинного покаяння, віри, смирення, любові, терпіння, лагідності, тощо. У цьому і полягає християнська духовна мудрість, яка перед світом знехтувана і применшена, але перед Богом чесна і звеличена. Вправні вчителі, викладаючи правила наук, показують і образ, як за правилами тим чинити; бо правило саме без наочного образу і діла небагато користі приносить, і майже ніякої. Бажаючи навчити учнів своїх, вчителі їхні і показують на ділі, чого правила вчать, щоб, дивлячись на правила і справу, краще навчилися за правилами чинити. Так, християнине, і Христос, небесний і премудрий наш Учитель, створив. Не тільки догмати небесної Своєї премудрості запропонував нам, а й образ подав, як каже: “Я дав вам приклад, щоб і ви чинили те ж саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15). Навчав смиренню, терпінню, любові, лагідності та інших чеснот – і благоволив Сам це ділом показати, коли заради нас упокорився навіть до обмивання ніг учням (Ін. 13:5); терпів і був “слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:8); полюбив ворогів і за них молився: “Отче, прости їм! Прости їх!” (Лк. 23:34); і так показав нам досконалий і живий образ богоугодного житія, у чому істинна є мудрість. Цієї премудрості личить нам вчитися у Вчителя нашого Христа, якщо хочемо бути учнями Його, тобто християнами. Бо християнин є не що інше, як учень Христовий. Тому на початку християнства християни називалися “учнями”, як читаємо в Діяннях Апостольських ( Діян. 6:1-2,9:1,11:26,29 та ін.). Якщо учнями Христовими називаємося, то неодмінно повинні ми в Нього вчитися – чого ж? Того, чого Він і словом, і ділом навчає: інакше марно й учнями називаємося, якщо не вчимося. Бо учень у вчителя свого вчиться того, чого він навчає. Дивись, християнине, чи вчишся у Христа християнської мудрості, без якої всяка мудрість безумство є? Вчишся правильно і красиво говорити: але чи вчишся у Христа правильно і красиво жити? Вчишся природу речей пізнавати, землю міряти, зірки рахувати: але чи вчишся неміч твою і бідність єства свого пізнавати, стислість днів своїх міряти і гріхом розтлінне серце своє очищати? Вчишся по-французьки, по-німецьки, по-італійськи говорити: але чи вчишся по-християнськи жити? Коли ні того, то знай, що все твоє старання марне і мудрість твоя безумство є, і ніякої користі тобі не принесе, і не зробить тебе блаженним, хоча нею і втішаєшся. Але, можливо, чиниш опір Христу або вченню Його святому, хоча й учнем Його називаєшся? Яка користь від імені без самої речі? Зовсім ніякої. Що ім’я християнське без навчання християнського? Бо образ без самої речі не інше що, як принада і обман. Христос упокорився заради тебе – дивись, чи не пишаєшся ти? Христос збіднів заради тебе – дивись, чи не шукаєш ненаситно багатства світу цього, чи не хочеш прославитися на землі? Христос Себе заради тебе не пожалів – дивись, чи не шкодуєш ти подати шматка хліба або одягу ближньому своєму? Христос за ворогів Своїх молився – дивись, чи не гніваєшся на тих, хто образив тебе, і чи любиш тих, які тебе нічим не образили? Христос завушений і обпльований був заради тебе – дивись, чи не чини помсту комусь за противне і докірливе слово? Христос скорботу і хворобу мав – дивись, чи не живеш у пристрасті? Христос терновий вінець носив – дивись, чи не хочеш ти вінчатися славою світу цього? Христос про наші гріхи плакав – дивись, чи ти про свої плачеш? О, як далеко відстоїш від суспільства християнського і Самого Христа, якщо не тільки не вчишся у Христа, чого Він і словом, і прикладом Своїм вчить, а й противишся Йому! Не тільки той противиться Христу, хто проти слова Його святого вчить, а й той, хто проти вчення Його, життя Його живе. Не вчиш проти слова Його – добре; але дивись, чи не чиниш у житті своєму проти Христа? Бо Він не тільки небесних догматів навчає нас, а й небесного і святого життя, і в образ Себе в тому подає нам. Отже, хоча й не вчимо противно Йому, але не хочемо за правилами Його й образом святого Його життя чинити – противимося Йому. Озирнися, улюблений християнине, поки час не минув, і зітхай до Нього, щоб Сам Він виправив серце твоє і наставив на шлях Свій. Не дивись, що теперішнє світло робить, але дивись, чого Христос навчає і словом, і ділом, якщо не хочеш навіки заблукати і загинути. Повір, що з кожним днем зменшуються сини царства Божого і множаться сини неприязні; гріх час від часу посилюється, і спокуса все більше і більше множиться. Пам’ятай, що Христос у Євангелії всім каже: “Я – Світло світові, а хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). Звідси, без сумніву, робимо висновок, що неодмінно в темряві ходять, хоч би й мудрими здавалися, ті, які не йдуть слідом за Христом, тобто не наслідують Його смиренності, любові, терпіння та лагідності. Бо слово Христове не хибне, а істинне і, як сказано, так і є, тому що Він Сам “є… істина” (Ін. 14:6).

CXI. Бачиш, що той, хто впав у похибку перед монархом і підлягає за законами засудженню смертному, не маючи жодної надії, вдається до люб’язного друга монарха, клопотанню якого себе довіряє, сподівається і від монарха милість отримати; а як сподівається, так і отримує милість від нього через заступника свого. Звідси в тому, хто отримав милість, випливає: 1) розрада і радість у серці; подяка і любов до благодійника свого; 2) надія на благодійника, такого сильного і милостивого; 3) страх, як би не образити і не прогнівити його, і так би милості його не позбутися. Зауваж, улюблений християнине, що сини віку цього роблять, коли хочуть від тимчасового лиха позбутися і тимчасову милість у подібних собі людей отримати. Від цього випадку вчимося ми, християни, що є євангельська свята віра, яку мають справжні християни в Господа нашого Іісуса Христа. Ми всі, тобто весь рід людський, згрішили перед Царем нашим Богом, за Писанням: “всі згрішили, і позбавлені слави Божої”, і так “загороджуються всілякі уста, і весь світ стає винним перед Богом” (Рим. 3:23,19). Так за законом правди Божої незмінної підлягали всі вічному осуду і вічній страті за свою провину. Але милість Божа, яка все премудро влаштовує, винайшла нам шлях порятунку дивовижним чином. Син Божий, благоволінням Небесного Свого Отця, людиною заради людей став, і смертю правді Божій замість нас задовольнив, і так між Богом праведним і нами, грішними, Заступником став. Якщо хто цьому всесильному й милостивому Заступнику себе ввіряє, своє серце Йому віддає, й ім’я своє має написаним на небесах (Лк. 10:20), той від Бога милість одержує, звільняється від гріхів і кари, яка слідує за гріхами, означається праведним так, наче б він жодного гріха не сотворив: бо виправданням Христовим, яке Він для віруючих в ім’я Його невинною смертю і стражданням заслужив, як царською багряницею, одягається і так чистим, праведним і святим перед чистісінькими Божими очима буває, як про це богомудрий Павло в особі всіх вірних говорить: “Котрий (Христос) зробився нам премудрістю від Бога, праведністю, освяченням та відкупою” (1Кор. 1:30). Отримує ж християнин велику цю і незбагненну милість від Бога як дар, вірою самою, без усяких заслуг своїх, але заради одних заслуг Христових. Бо що той, хто згрішив і праведно засуджений, заслужити може, крім гніву і прокляття? Звідси в тому, хто так у Христа сердечно вірить і таку милість Божу в серці своєму відчуває, підуть неодмінно: 1) Розрада і радість, бо віра без того не буває. Бо як не втішатися і не радіти тому, хто вічному гніву Божому і засудженню підлягав, але таку милість, як дар, отримав від Нього? 2) Вдячність і любов сердечна. Бо як не дякувати такому Благодійнику і не любити Його за таку велику милість? 3) Смирення. Бо такої милості від Бога удостоюється не по своїй гідності, а по одній благості Його і заслугах милостивого Заступника. 4) Страх Божий, щоб Бога знову не прогнівити і так би милості Його не позбутися. 5) Молитва, щоб Бог у благодаті Своїй утримував його і благодаттю Своєю зберігав від гріха, диявола та іншого. 6) Висока пошана до спасенного Христового споглядання, втілення, страждання і смерті: бо цим одним від великого лиха позбувся і великої милості Божої удостоївся. 7) Безсумнівна надія вічного життя: “Той, Хто Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас, як з Ним не дарує нам і всього” (Рим. 8:32)? Так з апостолом міркує і робить висновок вірна душа: раптом, мовляв, якщо згрішу, таку милість отримавши від Бога і без усяких заслуг виправдавшись, знову втрачу те виправдання? Відповідає такому апостол святий Іоанн: “А коли б хто згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Іісуса Христа, Праведника, що є спокута за гріхи наші, та не тільки за наші, а й за гріхи всього світу” (1Ін. 2:1-2). Тобто: той, хто згрішив, не повинен впадати у відчай, а негайно звернутися і вдатися до милостивого Заступника Іісуса Христа, визнати гріх свій із покорою і просити в Нього прощення і милості, щоб знову прийняв у товариство вірних Своїх. Бо не виснажилися щедроти Його, і тим, хто кається і стукає, у двері милосердя Його відчиняються. Однак треба вкрай берегтися від гріха: хоча й незбагненно велика для грішників Божа милість, – не станемо згрішати проти милості Божої, щоб замість милості не впізнати на собі правосуддя Його. Без сумніву, милостивий Бог, але й праведний: і хто, сподіваючись на милість Божу, не перестає грішити, тому побоюватися треба, щоб не випробувати на собі праведного суду Його. Бо “Бог не буває посоромлений” (Гал. 6:7). Звідси робимо висновок, що в кому немає плодів віри, тобто добрих справ, тим паче в кому є злі справи, безстрашне і протилежне закону Божому життя, в тому немає істинної сердечної віри, а є тільки усна, неправдива й оманлива, хоч би проповідував і вчив віри. Такою вірою, особливо в нинішньому столітті, сповнені уста багатьох християн, які устами сповідують і проповідують Бога, але в серці безбожництво мають і “ділами відрікаються” від Нього (Тит. 1:16).

СХП. Бачиш образ розп’ятого на дереві хресному Христа. Скільки тут для тебе, християнине, повчання, скільки повчання у справі християнського благочестя. Для цього і представляє нам Свята Церква страшне і спасительне це видовище, щоб на нього, дивлячись, вірою дивилися на Христа, заради нас розп’ятого, згадували, чим ми були і чим силою розп’ятого Христа стали. Представляє воно нам: 1) Незмінну Божу правду. Бачимо тут, що правда Божа порушитися не може, але вимагає неодмінно, щоб вічний і святий закон Божий зберігався цілим і не порушувався, або щоб законопорушник гідно покараний був. 2) Тяжкість гріха і гнів Божий за гріхи наші. Легко людина може згрішити, але через усю вічність у геєнському вогні очищати гріх свій буде, якщо тут покаянням і вірою в Христа не очиститься від нього. Важкий гріх, бо ніхто його забрати від нас не міг, окрім неповинного Христа, Сина Божого. Невблаганний гнів Божий за гріхи, бо для умилостивлення Його потрібно було померти за нас Христу Сину Божому, і так за нас правду Божу втихомирити, яку ми гріхами нашими роздратували, – чого ніхто, крім Нього, зробити не міг. Звідси, християнине, вчися пізнавати гнів Божий за гріхи і так уникати гріха, бо бачиш в образі розп’яття Христового та інших Його спасенних пристрастей і чуєш з історії євангельської, як Христос, Син Божий, безневинний, страшенно мучився за гріхи наші. Якщо ж у якому гріху перебуваєш, постарайся відстати від нього, щоб не підпасти під вічний суд і гнів Божий, і за всі свої гріхи в геєннському вогні без жодного послаблення не страждати. Від жахливого страждання Христового пізнавай, наскільки великий гнів Божий запалає на нерозкаяних грішників, які таку Божу благодать знехтували й не хотіли каятися, перестати грішити й до Бога навернутися, – а особливо на тих, що Бога сповідують, закон Його чують і волю Його відають, але ділами своїми зрікаються від Нього. Не тільки слово зобразити, а й розум зрозуміти не може лиха того, улюблений християнине! Невимовна і незбагненна милість Божа з’явилася до нас у тому, що Сина Свого Єдинородного заради спасіння нашого не пожалів. Але милість ця на жахливий гнів обернеться для тих, які не хотіли милості тієї прийняти й ужити на спасіння: “Бог не буває осоромлений”, – вчить апостол. Христос Син Божий і Бог у плоті Своїй так зганьблений, висміяний, зневажений, уражений і страждав за гріхи наші, що й подумати про те жахливо. Як же ті, хто знехтував цією великою справою Його погляду, за свої гріхи, якими правду Божу роздратували, мучитимуться в геєннському вогні! Милостивий Бог, і скрізь у Святому Письмі милість Його проповідується, але для тих, хто кається і звертається від гріхів до Нього. А ті, хто не каються, правду Його і праведний Його гнів на собі неодмінно пізнають. І що більше хто грішить, то більше на собі пізнає гнів Божий, за непорушним вченням апостола: “За наполегливістю твоєю та нерозкаяним серцем ти сам собі збираєш гнів на день гніву й одкровення праведного суду від Бога, що відплатить кожному за його діла його” (Рим. 2:5-6). 3) Представляє нам це видовище безмірну милість Божу і безприкладне Його до нас милосердя: бо заради спасіння нашого Сина Свого Єдинородного не пожалкував, але на смерть віддав Його. Оскільки самі ми, згрішивши, не могли врятуватися, не могли роздратовану гріхами нашими правду Божу жодною жертвою винагородити, гріхів наших очистити й виправдатися, тому для звершення цього великого діла Сина Свого послав у світ, щоб ми благодаттю Його від гріхів наших очистилися, віруючи в Нього, і так би спасіння здобули, яке в Адамі втратили. “Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:16). Дивлячись на образ розп’яття Христового, християнине, подумай про незбагненну милість і людинолюбство Небесного Отця і від чистого серця дякуй Йому за це велике Його за нас піклування. Дивись вірою і на розіп’ятого Христа, який воскрес і сидить праворуч від Отця, і проси від Нього зцілення гріховних виразок, як колись ізраїльтяни дивилися на піднесену змію в пустелі та зцілювалися від укусів зміїних. “І як Мойсей підніс змію в пустелі, так повинно бути піднесено і Синові Людському, щоб усякий, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Ін. 3:14,15). Звідси черпай розраду сумному серцю твоєму, яке совістю і страхом розтрощене через безліч гріхів. Якщо Бог Сина Свого не пожалів заради нашого спасіння, невже нас, тих, хто згрішив, і тих, хто кається, і тих, хто просить прощення, заради Нього не пожаліє і не помилує? Цим утверджуй віру свою і без сумніву на милість Божу сподівайся, якщо істинно, навернувшись від гріхів, каєшся. 4) У розп’ятому Христі бачимо, християни, безмірну Божу премудрість: бо там шлях до спасіння нашого винайшла, де, здавалося, ніякого не було спасіння. Бо неодмінно належало людині, яка згрішила проти Бога вічного, навічно страченою бути, за силою правди Божої. Але Божа премудрість винайшла такий засіб, яким і правда Божа свою вимогу задовольнила, і милосердя Його над людиною, що згрішила, здійснилося. Христос, Син Божий безгрішний і Бог у плоті, за грішників постраждав і помер, і так роздратовану правду Божу за них винагородив, а так і грішникам до милосердя Божого двері відчинилися. Правда Божа цією найсвятішою жертвою задовольнилася, і милосердя Його місце знайшло для спасіння людського. Відтепер людина, що згрішила, – благодаттю Божою і милосердям Його спасається; і правда Божа незмінна перебуває. Так премудрістю Божою і правда Божа, і милосердя Його в стражданні і розп’ятті Христовому здійснилися. Деревом забороненим клятва вселилася в нас (Бут. 3), і древом Хресним ми викуплені від клятви й отримали благословення (Гал. 3:13-14): “ранами Христовими ми всі зцілилися” (1Пет. 2:24) і смертю Його ожили; скорботою Його ми втішилися і Його безчестям славу здобули; стражданням Його наше страждання забрали, і смертю Його наша смерть вмерла; Кров’ю Його наші борги загладилися, і Його досконалою правдою ми виправдалися. Так все можливо Всемогутньому, премудрому і благому Богу нашому. Благословенний Господи, в усі віки, слава Тобі! 5) У цьому спасительному зображенні бачимо, улюблений християнине, вільний Сина Божого заради нас послух, смиренність найглибшу, велике терпіння і лагідність. Волею заради нас благоволив бути “слухняним навіть до смерті,… смерті ж хресної” (Флп. 2:8); волею заради нас упокорився Господь слави так, що більшого упокорення бути не може; волею заради нас перетерпів таке ганебне і страждання, більшого за яке не може бути; і не лише перетерпів, а й молився за ворогів своїх: “Отче, прости їм! Пробач їм” (Лк. 23:34). Усе ж це Він створив із любові до Небесного Свого Отця і до нас, підлих рабів Своїх, щоб Його, гріхами нашими роздратованого та засмученого, вільним своїм стражданням умилостивити і нас, що роздратували й засмутили, в милість Його привести, правду Його за нас задовольнити і нам милість заслужити, прокляття з нас зняти і благословення нам подати. Так став Він Заступником між Богом розгніваним і нами, що прогнівали. Від Його послуху, смирення, терпіння і лагідності повинні і ми вчитися старанного послуху, смирення, терпіння і лагідності, якщо хочемо не марно християнське ім’я носити і Христовими бути (Гал. 5:22-26).

СХШ. Бачиш, що людина, загубивши золото, срібло, дорогоцінний камінь або честь, – скарб свій, яким втішалася, шукає його з усяким старанням і бажанням, щоб знову знайти втрачене. Зауваж, що сини віку цього роблять, коли хочуть скарби свої відшукати, які з великими труднощами шукають, з великою турботою зберігають, але не довго утримують і невдовзі з невимовною журбою залишають, полишаючи світ цей. Звертай увагу, кажу, улюблений християнине, як люди тимчасовий, тлінний і, по правді сказати, оманливий скарб шукають, в якому серце їхнє перебуває. Від цього випадку і прикладу синів віку цього вчитися ми, християни, повинні шукати скарбу християнського, який є Бог з усіма благами Своїми. А де Його шукати нам? У місті, чи на полі, чи в пустелі? Ні! Бог ніяким місцем не укладається, і ні від якого місця не відлучається, але скрізь є. Де ж Його шукати? Христос каже: “Ось, царство Боже всередині вас” (Лк. 17:21). А де царство Боже, там і Бог зі Своїми благами. Як цей неоціненний скарб шукати? Багато хто винаходить багато засобів до того. Ми нехай слухаємо такі: 1) Відректися від самолюбства, бо воно від Бога віддаляє всякого. Через самолюбство і прабатьки наші від Бога відпали, коли заповіді Божої не послухалися, волі своїй наслідували, і захотіли честі, що Богу одному личить, і так втратили ту честь, якою від Бога високо піднесені були. 2) Повинно волю свою волі Божій підкорити і Його святому і премудрому Промислу віддати себе, нехай робить із нами, як зволить, і, яким хоче, нас шляхом веде – гладким чи нерівним, веселим чи сумним, – як чинить вправний лікар із немічним, котрий на волю його віддається і так зцілюється. 3) Якщо хочемо Бога шукати, то не повинні шукати у світі цьому честі, багатства і слави. Оскільки Бога шукати і честі, чи слави, чи багатства мирського шукати разом неможливо. Бо серце людське роздвоєним бути не може, але або до творіння, або до Творця тільки приліплюється; і коли до творіння приліплюється, то відпадає від Творця; а коли до Творця пристає, то відлучається від творіння. Як, хоча два ока маємо, не можемо дивитися разом і на небо, і на землю, і назад, і вперед, – тим паче, одне серце маючи, не можемо і до Бога прилипати, і до творіння. Треба неодмінно або Бога залишити і шукати створіння, або створіння залишити і Бога шукати; або до Бога на небо дивитися, або до створіння на землю; або Бога перед собою мати і дивитися на Нього вірою, або відвернутися від Нього і дивитися на створіння – одне з двох треба обрати і шукати того. Вірне слово Христове й істинне є: “Де скарб ваш, там буде й серце ваше” (Мф. 6:21). Хто честь світу цього, чи славу,чи багатство, чи щось інше від світу цього скарбом своїм вважає, до того й серце своє докладає, те задумує, про те дбає, старається, думає, бажає і шукає старанно. Хто Бога скарбом своїм єдиним має, той усе, що поза Богом є, позаду залишивши, до Нього одного серцем, думкою, старанням, піклуванням і бажанням прагне, і хоча багато перешкод від світу, плоті й диявола йому буває, однак, за подобою вогню, догори завжди прагне й до бажаного свого скарбу щосили спонукає себе підноситися та підніматися. Бо Духа утримати, зупинити й відвернути ніхто й ніщо не може. 4) Немає зручнішого шляху до стягнення і набуття великого і найвищого Бога, як істинне і сердечне смирення. Бог, будучи благим і милосердним, нічим так не схиляється і ніщо так не милує, як смиренне і скрушене серце. “Жертва Богові дух скрушений: серце скрушене і смиренне Бог не знехтує” (Пс. 50:19). Про це в багатьох місцях Святого Письма свідчить, що Бог смиренне серце привертає до себе Своєю благодаттю. Від смирення ж сердечного невідлучна буває духовна убогість, тобто пізнання і визнання своєї негідності, нікчемності, підлості й окаянства у всяких речах, тілесних і духовних: бо жебрак духом усього себе негідним визнає за свою нікчемність. Так само невідлучно терпіння істинне і лагідність: бо всякого нещастя гідним себе визнає і тим, хто злісно чинить, не мститься, вважаючи себе того гідним. До такого смиренного серця Бог приходить і сповнює його Своєю благодаттю. 5) До цього засобу належить молитва старанна, яка не в одних словах і читанні молитов, а в “дусі й істині” полягає (Ін. 4:23). Пошукаймо, люб’язний християнине, цього вічного й неоціненного скарбу з усякою нашою ретельністю й старанням, щоб тут, у цьому віці, його відшукавши, і в майбутньому його мати без кінця. Якщо тимчасовий, швидкоплинний, оманливий і бездушний скарб люди так старанно шукають; наскільки більше Бога, Який є Життям вічним, радістю і веселістю вічною, старанно і всіляко шукати повинні. Якщо ж шукатимемо Його, то знайдемо; якщо ж полишимо Його, то й Він полишить нас назавжди, як цар Давид Соломону, синові своєму, каже: “Коли будеш шукати Його, то знайдеш Його, а коли полишиш Його, то Він полишить тебе назавжди” (1Хрон. 28:9). Тільки тут Він шукається і знаходиться тими, хто шукає Його, а після смерті вже немає ніякого способу до того. Хто тут не знайде, той навіки залишиться без Бога, без Якого, як Життя і Джерела життя, ніщо інше буде такому, як вічна погибель і смерть.

CXIV. Бачиш, що хто в дружбу з царем земним увійти удостоїться, все має, окрім корони, скіпетра й порфіри його; бо все в нього одержує, що з волі його просить. Ніхто його, як друга царського, ні образити, ні озлобити, ні збезчестити не може, але, більше того, всякий шанує його і шукає в нього і через нього в царя милості, як багато таких прикладів бачимо в історії. Зрозумій, що так, або навіть незрівнянно блаженніше, буває людина, яка вірою знайде Царя Небесного і в найсвятішу Його дружбу увійти удостоїться. Такому буде Бог Богом його, міцністю його, утвердженням його, притулком його, рятівником його, помічником його, захисником його і заступником його. І з Богом усе його буде. Залишає честь, славу, багатство, розраду світу цього; але в Бозі незрівнянно кращу честь, славу, багатство і розраду вірою знаходить. Тікає від честі, слави, багатства і розкоші; але за ним все чудово слідує так, як за тим, хто йде до сонця, тінь слідує. Причина ж усього цього в тому, що Бог є початок і джерело, від Якого всі блага, видимі й невидимі, випливають, і яке у створіннях не міститься добро – від Бога походить і в Бозі чудовим чином є. Бо ніхто не може подати того, чого сам не має, як філософи істинно вчать. Бог подає всім буття, красу, сенс, розум та інші блага – Сам же чудовим чином має їх. Бог подає сонцю, місяцю, зіркам і вогню світло – Сам же в Собі найкраще є Світло. Подає всім тваринам життя – і Сам є найпрекраснішим Життям. Насаджує в серцях людських любов – і Сам по перевазі в Собі має любов. Так у Бозі все потаємно є, що в створіннях по найменшій частині розсіяно; і потаємне в Ньому перевершує і незрівнянно краще і більше. Так, оскільки від сонця просвічується повітря, то в сонці самому – більший і чудовий є світло. Оскільки вогонь дає нам тепло – він у собі набагато більше тепло має. Так і про інші природні речі думай. Так у Бозі всі блага є, які є в створіннях. І так, хто Бога знаходить, той всі блага з Богом і в Бозі знаходить найпрекраснішим чином. Блаженне і прелюб’язне серце, в якому всіх благ Скарб перебуває! Весь світ йому з усім своїм скарбом, розвагою, радістю, втіхою, славою і честю ніщо: одним тим, що має всередині, задовольняється. Що в багатстві, честі, славі, втісі мирській тому, хто всіх благ Джерело має всередині себе! На що йому шукати втіхи зовні, коли всередині себе має Джерело всякої втіхи? Подібно це до того, як той, хто, від джерела живої води напившись, залишає струмочки, що від нього випливають. Хто, від сонця маючи освячення, не вимагає від свічки світла. Хто, всяких речей достаток і достаток у себе маючи, не має потреби просити милостині. Хто, порфірою царською одягаючись, не вимагає іншого простого вбрання. Хто, царську славу маючи, не шукає нижчого чину слави. Хто, будучи здоровим, не вимагає допомоги від ліків. Так, хто Бога, всіх благ Джерела, має, яка йому потреба в інших благах світу цього? І оскільки Бога має, у Якого в руці весь світ, то й тому, хто має Бога, все підкоряється. Такий воістину “нічого не має, але всім володіє” (2Кор. 6:10). Не має багатства; але весь світ служить йому, як читаємо у священній і церковній історії про таких, які були домом і житлом Божим. І хоча “багато скорботи праведним” (Пс. 33:20), але “все… люблячим Бога… сприяє на благо” (Рим. 8:28), бо скорботи їхні примножують їм блаженство, а не забирають. Позбавляються зовнішнього майна; але внутрішнього скарбу їх позбавити ніхто не може. Затьмарюють славу їхню; але вона, як світло в темному місці, ще більше сяє. Ображають тіло, але вони душею радіють; б’ють тіло їхнє, але вони більшим вогнем любові й ревнощів за Богом запалюються, за подобою кременю, що, що більше розсікається, то більші випускає із себе іскри. О, блаженний стан такого серця! Воно ще на землі відчуває частку небесної радості. Це багатство і розраду личить нам, християнам, шукати, чого від нас жодна смерть не відніме, – а не шукати світу цього скарбу, який, щойно прийде, так скоро й відійде від нас.

CXV. Бачиш, що, коли вогонь торкнеться ладану чи іншого якогось запашного порошку, негайно паління диму буває і приємні пахощі сходять. Так точно буває, коли серця людського торкнеться благодать Святого Духа: тоді пробуджується в такому серці зітхання і молитва істинна, як пахощі, що від вогню збуджуються, і піднімається у висоту до Небесного Отця, і знаходить у Нього благодать і милість. Цей випадок нас вчить просити в Бога Духа Святого, щоб Він збуджував у серцях наших істинну молитву, – “Духа усиновлення, Яким кличемо: “Авва, Отче!” (Рим. 8:15).

CXVI. Бачиш, що всяка створена річ добра і приділяє свою доброту охочим нею користуватися. Сонце, місяць, зірки, вогонь мають світло і нам світло своє передають; вода прохолодна і тамує нашу спрагу; земля родюча і подає нам хліб і насичує плоть нашу; звірі, худоба, птахи і риби різну нам приносять користь. І немає такої речі в усьому єстві, яка б доброти в собі не мала і не подавала користі. Звідси робимо висновок, християнине, що якщо створіння добрі і “добрі вельми”, за свідченням святого Писання (Бут. 1:31), – наскільки більше Сам Творець. Бо всі створіння тільки сліди доброти Божої, яка в них є; і свідки тієї доброти, яку безголосно нам свідчать і проповідують, нехай скуштуємо і побачимо, “наскільки добрий Господь” (Пс. 33:9), Який створив блага ці. Бо “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2), не голосом, а представленням і свідченням про славного Творця свого, Який такі чудові й славні справи створив із нічого. Так усе створіння проповідує і доводить благість Божу, благого Творця свого, Який такі блага створив. Якщо діло благе – наскільки більший Сам Той, Хто робить. Якщо повітря від сонця світле буває – наскільки більше саме сонце світле; якщо мед речі солодкими робить – наскільки більше сам мед солодкий для тих, хто його куштує. Безперечна ця істина для здорового розуму. Якщо створені речі добрі, і “добрі вельми” – наскільки більше Сам Творець їх. Звідси випливає, любий християнине: 1) Творіння нам, розумному створінню, як пальцем, вказують на Творця і, немовби взявши за руку, ведуть до пізнання благодаті Божої, так само, як струмки до самого джерела живої води; і дають нам випадок скуштувати й бачити, “яким добрим є Господь”. Ніби кажуть нам: дивіться на нас, ми всі добрими Творцем створені, ми всі вам користь приносимо і подаємо, – “скуштуйте і побачите, наскільки благий Сам Господь”, що створив нас! 2) Тим самим навчають нас Його – Джерела благ – любити, Його одного шукати, як істотного і вічного Блага, від Якого все благе походить. 3) Тим самим, що благість Божу проповідують, відводять нас від себе, тобто від любові своєї, і приводять до любові Божої; відвертають серце наше від себе і привертають до любові найвищого Блага, від Якого самі початок і буття своє сприйняли. Подібно до того, як струмки, що спливають, вказують на саме джерело водне, щоб із нього самого пили воду, а не з струмків. 4) Вчать нас дякувати Богу за те, що Ним створеними благами користуємося, задовольняємося і тими життя наше зберігаємо: бо без створеного і єдиної хвилини жити не можемо. 5) звідси пізнаємо, що ми самі по собі мізерні, злиденні, бідні й убогі: бо все, що не маємо, Боже є добро, а не наше, як і самі не свої, а Божі. 6) Звідси вчимося пізнавати нашу нікчемність, бідність і окаянство, і так смирятися. 7) Коли все чуже добро маємо, тобто Боже, а не наше, то мусимо ми з благословенням Божим і молитвою всього торкатися і все вживати, щоб не грішити проти Творця, творіння Його вживаючи без Його благословення. 8) Вживати не для ненажерливості й розкоші, а за потребою: їжу заради зміцнення немічної плоті, пиття заради втамування спраги, одягу заради зігрівання й прикриття наготи, та інше. 9) Оскільки не своє добро маємо, а Боже, то, що не маємо, з волі й веління Його повинні приділяти братії нашій, яка цього вимагає, на славу Його – нехай буде слава одному Тому, від Якого всяке добро походить. 10) Оскільки ми й самі не свої, а Божі, тому й жити не так повинні, як ми хочемо, але як Бог велить, і з іншими створіннями, Йому, як раби Його, служити неослабно: адже всі створіння Його служать Йому невідступно, так, як Він повелів і заснував. 11) Звідси випливає, що безвідповідальні ті, які цих обов’язків не виконують: сама совість їхня і закон природний засудить їх у тому.

CXVII. Бачиш, що вода навесні з великим прагненням і шумом тече, але незабаром і спадає; або дим і вогонь високо здіймається, але негайно зникає. Точно такий стан гордих і нечестивих людей: лютують і галасують вони в гордості своїй, але знищуються, як вода швидкоплинна; підносяться, як полум’я й дим, високо, але зникають так само, як полум’я й дим, так, що й сліду їхнього не буває видно. Про це свідчить пророк Божий, очевидний і вірний свідок істини: “Побачив я нечестивця, що підноситься, як кедри Ливанські, і пройшов я повз нього, і ось його нема, і шукав я його, і не знайшлося місце його” (Пс. 36:35-36). Навпаки, про того, хто богобоязливий, говориться: “Добрий чоловік навіки не похитнеться. У пам’ять вічну буде праведник: лихого поголосу не побоїться. Готове серце його сподіватися на Господа; непохитне серце його, не побоїться, дивлячись на ворогів своїх” (Пс. 111:5-8), – про що і в псалмі 36-му свідчить. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, не слідувати прикладу безстрашних і тих, хто пишається багатством, славою і честю світу цього – нехай не загинеш із ними, а “упокоритися під міцну руку Божу, і боятися імені Його, нехай вознесе” тебе із смиренними й тими, хто богобоязливий (1Пет. 5:6), “бо всякий, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться”, за вченням вічної Істини – Христа (Лк. 18:14).

CXVIII. Бачиш сліди або людські, або звірині, і за ними пізнаєш ходіння їхнє і самих їхніх, чиї сліди бачиш; наприклад, від сліду людського людське ходіння пізнаєш. У цьому випадку згадай, що пророк Божий співає: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Справи Бога нашого – як сліди Його, з яких пізнаємо божественну Його ходу і Самого Бога. Коли дивимося на небо і красу його, на сонце, місяць, зірки і світло їхнє, на землю і виконання її, пізнаємо в них ходу Бога нашого і пізнаємо Самого Бога, що ходу в них показав. І так переконуємося прославляти всемогутню силу Його: бо все це з нічого словом одним створив; премудрість Його: бо так дивовижно влаштував і в порядку Своєму все упорядкував; благість Його: бо все це заради нас створив. Бо Сам Він нічого цього заради Себе не вимагає: але як раніше віків, так і тепер Сам у Собі задоволений і блаженний. Творіння – як сліди Бога нашого, з яких переконуємося пізнавати Самого Бога, бо вони, будучи чудовими, показують славу Божу: “небеса проповідують славу Божу” (Пс. 18:2). Неможливо не здивуватися всемогутності, премудрості й благості Божій, якщо з увагою розсудити. Як сонце заради користі піднебесної сходить і заходить, і знову сходить, і всю безмірну небесну широту в двадцять чотири години охоплює. І коли наближається до нас, приводить весну і літо, а коли відходить від нас – залишає нам осінь і зиму. Як у повітрі – найтоншій стихії – хмари, як міхи, наповнені водою, тримаються і не падають, з місця на місце переходять, воду розносять і на землю спускають. Як земля, велика і найтяжча стихія, посеред повітря затверджена і не відступає зі свого місця. Як різні й незліченні плоди з надр, як скарби свої, видає. Як один і той самий вогонь одні речі пом’якшує, а інші озлобляє й усе ніби поїдає. Як риба у воді живе, але не задихається, не вмирає, чого інші тварини витерпіти не можуть. Як у складі людському душа одна, але різні дії показує – розуміє, бажає, пам’ятає, дивується, жахається тощо; бачить, чує, нюхає тощо. Як почуття єдиному тілу притаманні, але одне робить те, чого не може робити інше. Наприклад, око бачить, але вухо не бачить, а тільки чує. Як у малому насінні настільки великий і багатий плід сокровенний буває, та інше. І воістину це не що інше, як сліди всемогутньої Божої премудрості, яка все винаходить, робить і в порядку своєму влаштовує. Про ці премудрі й чудові Божі діла чудово нам говорить псалом 103-й, у якому пророк Божий дивується силі й премудрості Божій, вклоняється, співає і прославляє Творця в захопленні духу, повторюючи: “благослови, душе моя, Господа!” Але коли в священну історію Писання подивимося, побачимо преславну Бога нашого ходу і сліди. Дивовижні Його діла, там написані, для нас як сліди і свідки Його, бо бачимо, що Той самий Бог, Який створив дивовижно світ із нічого, творить і в створеному світі діла, Йому одному властиві. Страти страшні, явлені нечестивим, – сліди і свідки правди Його, яка дію свою виявляє на беззаконних і ворогах Його. Милості і благодіяння Його вилиті – сліди і свідки благості Його, яка подає себе до споживання гідним і шукаючим її рабам Його. Під час всесвітнього потопу правда Божа з’явилася нам, бо бачимо, як нечестиві у водах загинули; Ной же праведний збережений з домом його посеред таких жахливих вод, і в цьому з’явилася нам благість Божа (див. Бут. 7). Содом і Гоморра, спалені з навколишніми містами, що, якщо не правду Божу, свідчать? Але Лот праведний, від того збережений, благість і милість Його нам проповідує (див. Бут. 19). У виході Ізраїлю з Єгипту також бачимо сліди правди, премудрості й милості Божої. Гордий і запеклий фараон із військом своїм справу правди Божої на собі впізнав, бо не захотів милості Його, стільки разів виявленої, розуміти (див. Вих. 14).Вірний Божий Ізраїль, визволившись від рабства фараона, милість Божу співає й проповідує нам: всемогутня Божа мудрість там шлях йому до порятунку винайшла, де, здавалося, не було шляху; і де людина зневірилася врятуватися, там вказала їй спосіб порятунку, тож Ізраїль, який, за людською думкою, мав би загинути, чудово врятувався, а того, від кого очікував своєї загибелі, побачив загиблим у морі. Таку саму Божу “ходу” і сліди Його бачимо і в наступних часах і місцях. Бачимо в пустелі, як співає Псаломник: “Боже, коли Ти виходив перед народом Своїм, коли Ти проходив пустелею, земля потряслася” (Пс. 67:8). І ще: “Від лиця Господнього посунулася земля, від лиця Бога Якова, що перетворив камінь на озеро водяне, а кремній – на джерела водні” (Пс. 113:7-8). Бачимо страшні сліди праведного Його гніву, коли “відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона, і запалав вогонь у скупченні їхньому, полум’я спалило грішників” (Пс. 105:17-18). Бачимо сліди милостивого Його про людей Промислу, коли люди, в пустелі ужалені зміями, дивилися на змію, за Його велінням піднесену, і тим зцілювалися: не змія їх зцілювала, а Його божественна промислительна сила. Бачимо при входженні людей Його в землю обітовану, коли річку Іордан, як суходіл, перейшли; коли шлях їм відкрився, де шляху не було; коли єрихонські стіни від сурмового гласу впали перед ними, та інше. У Новому Завіті, коли Бог у плоті з’явився, таку саму, навіть іще більш чудесну Божу ходу бачимо. Вся Церква, по всесвіту розсіяна, але єдиним Духом і вірою з’єднана, знає і визнає Христа зневаженого, висміяного, враженого, закатованого, розп’ятого і померлого між лиходіями. Але Його ж, воскреслого і прославленого Царя свого, з радістю сповідує, наважується про Нього, хвалиться про Нього, на похвалу собі ставить, що вірить у Нього. Надію, розраду, радість, веселість і життя вічне покладає в Ньому. Нарешті, Його Богом своїм сповідує, шанує, прославляє і поклоняється Йому. Що це, як не слід всемогутньої Божої сили? Що, як не Божественна сила на хресті розіп’ятого Христа? “Сила Божа на спасіння кожному віруючому” (Рим. 1:16). Хто може очікувати від замученого і на хресті повішеного порятунку і визволення свого? Але сила Божа, яка є на спасіння кожному віруючому, робить те, що у Христі розп’ятому ми, ті, хто вірить в ім’я Його, своє спасіння і життя вічне кладемо, а іншого Спасителя і Спасителя не знаємо і не визнаємо, крім Нього одного, і хоча вмираємо, і лежимо в гробах, і розтліваємо, і як прах земний у землю повертаємося й обертаємося, однак твердо й без усякого сумніву сподіваємося силою Його, померлого й воскреслого, воскреснути, ожити, нове, краще й вічне життя одержати. І, що примножує диво, не через мудреців і вчителів красномовства, не через славних і знатних віку цього всесвіт серцем скорився Розп’ятому, а через простих, некнижних, худорідних, ремісників, рибалок, митарів. Скільки їх було, які таку велику, нечувану і розумом незбагненну зробили справу? Дванадцять. Такому малому числу треба було пройти всю піднебесну, за сказаним: “Ідіть, навчіть усі народи” (Мф. 28:19); і ще: “Ідіть по всьому світу, і проповідуйте Євангеліє всьому створінню” (Мк. 16:15). Цим небагатьом, за людським розумінням, невігласам, треба було стати проти премногих мудреців віку цього і затулити вуста їхні; цим небагатьом простим, худорлявим і беззбройним потрібно було озброїтися проти незліченних славних, знатних вельмож, князів і царів усієї землі і перемогти їх. І зробили вони це: “пішли й проповідували скрізь” (Мк. 16:20); “та по всій землі пролинула звістка їх і до країв світу — слова їхні” (Пс. 18:5); стали некнижні проти премудрих книжників віку цього, і озброєних без зброї здолали. Треба було їм занурений і загнутий в ідолобіссі світ із глибини погибелі вивергнути і насадити істинне богошанування; спокусу диявольську викрити і навчити істини; занепалий від злості народ оновити і привести до істинного покаяння; статути, закони, звичаї застарілі спростувати і нові постановити й затвердити; невір’я від людських сердець, глибоко вкорінене, забрати і насадити віру; обман багатобожжя знищити і Бога єдиного, але в трьох Особах, що поклоняється, до пізнання привести. Усе це розум людський і силу перевершує. Вони ж це на діло і досконалість зробили. Треба було їм проповідувати Іісуса Христа розп’ятого, і довести, і запевнити невірні серця, що саме Іісус, Якого вони проповідують, і є той самий Христос, Месія, Якого пророки проповідували і Богом обіцяний, що Він Викупитель, Визволитель і Спаситель світу; запевнити, що розп’ятий Іісус не за Свої гріхи, а за наші розп’ятий, постраждав і помер, зі Своєї волі і з благовоління Божого; запевнити, що в розп’ятому Христі життя наше, і блаженство, і слава вічна – потаємна; що Він як постраждав, розіп’явся і помер Своєю волею, так з мертвих повстав Своєю силою; що Він є Єдинородний Божий син і є істинним Богом, плоттю від Діви непорочної народжений, і що без Нього та окрім Нього немає жодного засобу для здобуття вічного життя і блаженства; запевнити, що тіла померлих, які згнили і перетворилися на землю, повстануть, з душами з’єднавшись, і в нетління, безсмертя і прекрасний вигляд вічної слави померлі в Господа одягатимуться. Усе це як розум людський не вміщує, так і зробити понад сили людські. Але дванадцять некнижних і простих зробили це і довели, що “немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б нам спастися, окрім Іісуса Христа Назорея” ( Діян. 4:10-12). Треба було їм, зрештою, відвернути серця людей від світу цього, до якого приліпилися й пристрастилися, і навернути до Христа приниженого, зневаженого, ураженого, прибитого до хреста, прикутого до хреста, повішеного поміж лиходіями, повішеного й померлого нечесною смертю, щоб тим не соромилися, що в розп’ятого вірують, шанують Його, Царем і Богом своїм сповідують, але навіть тим хвалилися, раділи, і перед ворогами істини сповідували, і свідчили безбоязно. Треба було їм перестерігати всіх, щоб заради Нього не боялися не тільки злиднів, безчестя, ганьби, вигнання, ран, пут, в’язниць, а й самої смерті; відвернути від любові до тимчасових і земних благ, які вони бачать і відчувають, і звернути до бажання й пошуку вічних, яких “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести, що “око не бачило, вухо не чуло і на серце людині не приходило” (1Кор. 2:9); довести і запевнити, що до цього немає шляху іншого, а тільки шлях хресний, скорботний і тісний, і на той шлях наставити їх, утвердити і до течії підбадьорити. Усе це було вище можливості й сили людської. Але дванадцять апостолів Христових зробили те, що сила людська вжити і зробити не могла і не може. Чого не робили іудеї, вороги Христові? Яких старань не доклали з самого початку, щоб славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити? Воїнам, що стережуть, руки наповнили винагородою, щоб брехнею покрили воскресіння Його. Апостолам яких заборон, погроз, озлоблень не робили, щоб не вчили в ім’я розп’ятого Христа, як читаємо в Діяннях? Та проте нічого вони не досягли. Пронеслося ім’я Іісуса в усі кінці землі, і як світло сонця, що сходить, слава воскреслого Христа всю піднебесну наповнила. Тим, хто розсіявся по всесвіту, цим некнижним і простим, як не пручалися книжники й мудреці віку цього, яких перекірливих умов не вигадували проти них, та врешті-решт визнали за істину слово їхнє й, що божевіллям вважали, то за істинну мудрість прийняли: відкинули свою уявну і хитросплетену мудрість і пристали до найпростішої мудрості простих і некнижкових, яка не у словах, а у силі складається; і захотіли в тих, з яких, як з невігласів, глузували, вчитися істинної премудрості. Як бентежилися й галасували вельможі та князі з людьми своїми! Чого не робили? Яких не винаходили знарядь проти цих беззбройних? Виганяли, озлоблювали, били, уражали, катували, в темниці й кайдани ув’язнювали, і всілякий вид муки їм винаходили; але нічого не досягли. Переможені безсилими сильні, беззбройними озброєні, безславними славні, простими шляхетні, переможені тими, яких самі ж у в’язниці тримали, озлоблювали, били, в’язили й мучили, але невдовзі їм же і дивувалися, і підкорялися з усіма людьми своїми, віддавали себе й серця свої їм, точніше, через них – Христу розп’ятому. Яка сила людська це зробити могла? Воістину “це зміна правиці Вишнього” (Пс. 76:11). Який вогонь любові запалав до Розп’ятого в серцях будь-якої статі й чину, чоловіків і дружин, старих і молодих, юнаків і дів, панів і рабів, – у серцях, кажу, які холодом ідолопоклонства та невір’я замерзли, – так що “ніщо не могло їх відвернути від любові Божої у Христі Іісусі” (Рим. 8:38-39). Яких знарядь не винаходили запеклі князі й царі світу цього, та інші слуги диявольські, щоб вогонь цей божественний загасити й від сповіді та любові розп’ятого Іісуса відвернути! Мечами вражали і вбивали, в темниці і кайдани ув’язнювали, вогнем палили і спалювали, в казани мідні розпечені кидали, на пательнях і решітках залізних розпечених, як м’ясо на харчі, пекли; до коліс прив’язували й обертали, тризубами та іншими знаряддями плоть терзали, шкіру здирали, до кісток оголювали, у чоботи, цвяхами набиті, взували і, як худобу, ганяли; звірам лютим кидали, у воді топили, до хрестів прибивали, та інші жахливі муки вигадували, але нічого не змогли. Не могли перемогти віри, яка “є перемога, що перемогла світ” (1Ін. 5:4); не могли загасити полум’я любові “води багато” (Пс. 31:6). Що могла зробити злоба людська там, де сила Божа діяла? І, що найдивовижніше, найніжніший вік, отроки й отроковиці, залишаючи ідолів, залишали й батьків своїх, ідолопоклонників, і краще вважали за краще все перетерпіти й життя залишити, ніж від Христа зректися. Як усі премудро і зухвало проти князів і царів, яких вигляд один залякати їх міг, розповідали – не можна не здивуватися! Якщо монарх, а тим паче мучитель, гнівом і люттю палає, хто може проти нього щось наважуватися, а тим паче простий, який ніколи його не бачив? Але святі мученики – інакші некнижні, інакші безславні, у селах народжені й виховані, інакші в ніжному й підлітковому віці, що перебували, – так зухвало виступали проти страшенних мучителів, висока царська влада, гнів, лють і звіроподібний вигляд яких могли налякати й безголосими зробити; і викривали та докоряли їх, яких увесь світ боявся. Воістину тут Божа справа! Воістину сила Божа зміцнювала їх! Воістину Дух Божий як діяв, так і говорив у них, згідно з Писанням: “Не ви будете говорити, але Дух Отця вашого буде говорити у вас” (Мф. 10:20). Так, улюблений християнине, дванадцять препростих і некнижних “буйством проповіді” (1Кор. 1:21) досягли того, що весь світ схилили під солодке ярмо Христа розп’ятого, праведного Царя слави. Рибалки, митарі та ремісники зробили те, чого жодним чином зробити не могли мудреці віку цього. Бо перевершує підприємство і справу цю силу людську. Звідси робимо висновок, що всемогутня сила Божа діяла в них, бо пишеться: “Вони пішли і проповідували скрізь, за Господнього сприяння і підкріплення слова наступними знаменнями” (Мк. 16:20). І так виповнилося Христове слово, яке перед пристрастю Своєю сказав: “І коли Я піднесуся від землі, всіх залучу до Себе” (Ін. 12:32). Воістину привернув до Себе зі сходу й заходу, і півночі й півдня розсіяних овець Своїх і привів на подвір’я Церкви Своєї, як і казав: “Маю в Мене й інших овець, що не з цього подвір’я, і їх треба Мені привести, і вони голос Мій почують, і буде одне стадо, і буде один пастир” ( Ін. 10:16). А так бачимо ” ходу Божу” сліди і від них пізнаємо Самого Бога, Який виступив на порятунок людей Своїх, як співає Йому пророк: “Ти виступаєш для порятунку народу Свого, для порятунку помазаного Твого” (Авв. 3:13). І Псалмоспівець: “Видна була хода Твоя, Боже, хода Бога мого Царя” (Пс. 67:25). Скільки єретиків і хульників повставало і намагалося славу розп’ятого і воскреслого Христа затьмарити і церкву Його здолати. Але не могли сили і старання людські розорити того, що всемогутня Божа сила і премудрість створила. Утверджена стоїть Церква і до кінця стоятиме на камені, бо “і сили пекельні не здолають її” (Мф. 16:18). Камінь є Христос, Син Бога живого, від Отця Небесного на основу Сіону покладений, згідно з Писанням: “Ось, Я кладу в Сіоні камінь наріжний, вибраний, дорогоцінний, і той, хто вірує в Нього, не посоромиться” (1Пет. 2:6). А звідси бачимо, що як світ створити, так і відновити, одного Бога справа є; і Той, Хто створив світ, Той занепалий і застарілий світ відновив і відродив. І як з видимого творіння пізнаємо Бога і Його всемогутність, премудрість і благість, так з навернення до Христа темрявою омани затьмарених народів і віри їхньої у Христа пізнаємо Його ж всемогутню силу; і як у створенні, так і у спокуті світу бачимо сліди Бога нашого і Самого Бога бачимо. Випадок цей і міркування вчить тебе, улюблений християнине: 1) Загороджувати уста безбожних людей, які або присносущне буття Боже заперечують, або Промисел Його святий і премудрий від творінь хульно віднімають і божественний промисел якійсь сліпій натурі приписують; віру свою захищати від нечестивих і хульних уст, яких тим більше множиться, чим більше світ до кінця наближається, – і зухвало їм відповідати, що є Бог, Котрий як світ з нічого створив, так і занепалий відновив, виправив і оновив чудово, оновив силою страждання і Хреста Сина Свого Іісуса Христа, Господа нашого; привернув до Себе народи, що відпали, не через багатьох хитрунів і мудреців віку цього, а через дванадцять простих і не книжкових, силою Його озброєних і Святим Його Духом навчених; бо Богу, як зручно було світ створити, так зручно утримувати, зберігати і промишляти над ним, затьмарених невір’я темрявою просвіщати, зі зла добро робити і рятувати загиблих, але тих, що слухаються благодаті Його. 2) Зберігати й утверджувати віру свою, яка підлягає різноманітним спокусам. 3) Дивуватися благості Божій, яка ніякою злістю переможена бути не могла і не може. Людина стала ворогом Божим, але милість Його не відкинула її навіки від себе, а такий чудовий спосіб до порятунку її премудро винайшла і в саму дію зробила, що раніше віків у божественній Його раді було поставлено і визначено. 4) Дивуватися силі, всемогутності і премудрості Божій, що Йому як мале, так і велике і нам незрозуміле діло зробити і здійснити вельми зручно. Йому зручніше світ створити з нічого, утримувати і зберігати, ніж нам що-небудь мале з чого-небудь зробити. Йому зручно там показати нам шлях і спосіб до спасіння, де нам і не бачиться спасіння; там подати допомогу, де жодної допомоги не чекали; там подати порятунок, де, на нашу думку, не може й бути порятунку, – чим ми надію нашу зміцнювати повинні. 5) Бачимо звідси, що волі й пораді Божій ніщо противитися не може. Яких опорів диявол і слуги його не чинили євангельській проповіді та від тієї спасінню людському, але все ж нічого не змогли; але зло їхнє до кращого обернулося Божою силою й премудрістю, тож чим більше примножувалися гоніння та інші біди на вірян, тим більше примножувалися віряни, як читаємо про мучеників, яких тим більша кількість примножувалася, чим більше їх умертвляли. Вірне й тверде слово Псалмоспівця: “Господь зводить нанівець задуми народів, руйнує підступність племен і намірам царів їхніх не дає успіху.А Господні задуми тверді повік, наміри серця Його — з роду в рід” (Пс. 32:10-11). 6) Бачимо звідси, що людська справа – говорити, докоряти, перестерігати; але Божа – в серцях діяти: адже слово Боже, яке проповідують, – як знаряддя, через яке Святий Дух у серцях тих, хто його слухає, діє. 7) Звідси випливає, що справжнє навернення і покаяння – дія Божа. Впасти самі можемо, але повстати самі не можемо; занапастити себе можемо, але врятувати себе не можемо; заблукати можемо, але навернутися на шлях істини не можемо без Бога: треба Пастирю шукати вівцю загиблу. Людині ж приписується навернення і покаяння тому, що вона благодаті, яка кличе і шукає, не опирається, а ті, які опираються і не слухають її, самі зі своєї вини гинуть.

CXIX. Бачиш, що мала дитина завжди в усяких потребах до матері своєї вдається; чи їсти, чи пити, чи чогось іншого хоче – у матері просить; чи біду якусь бачить – до матері прибігає. І хоча від матері покарання якесь приймає, проте не відлучається від неї, але при ній тримається і приліплюється до неї, любить її і все у неї просить. Така і віра християнська, яка Бога Отцем визнає і має. Вона все, що поза Богом, залишає позаду і до Нього одного в усяких потребах вдається, кажучи з пророком: “Ти – надія моя, частка моя на землі живих” (Пс. 141:6); і ще: “Душа моя припала до Тебе, і правиця Твоя прийняла мене” (Пс. 62:9). Така вірна душа всього в Бога, Отця свого, зі смиренням і страхом просить і чекає: “усякий дар добрий, усякий дар досконалий сходить згори, від Отця світів” (Як. 1:17). Чи отримує прохане – дякує, чи не отримує – однак не впадає у відчай, але з терпінням чекає, з пророком вигукуючи: “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах! Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). І як дитина, бачачи напасть і лихо, до матері біжить, і в неї допомоги й захисту шукає, і, в хворобі й немочі перебуваючи, до матері зітхає й простягає руки, і неміч свою матері оголошує, так і вірне серце в усякій спокусі й лихві до Бога біжить і в Нього допомоги й захисту просить, з іншими вірними плачучи до Нього: “Господи, Ти був нам прихистком віл віку й до віку” (Пс. 89:2); і ще: “Ти мій притулок від скорботи, що оголосила мене. Радість моя! Визволи мене від тих, що оточили мене” (Пс. 31:7). І хоча від Отця Небесного покарання приймає, проте не відступає від Нього; як благо приймає все, що від доброго Бога посилається, пам’ятаючи втішне слово, яке Він синам Своїм каже: “Сину мій, не нехтуй покаранням Господнім, і не сумуй, коли Він докоряє тобі. Бо Господь, кого любить, того карає; б’є ж усякого сина, якого приймає” (Євр. 12:5-6). І як дитина від незнайомих і чужих людей віддаляється й тікає, побоюючись їх, хоча й небезпеки немає жодної, так і вірна душа, оскільки не від світу цього, від нього й від усього, що в ньому є, як чужого, віддаляється й остерігається, щоб через це від Бога не віддалитися й не позбутися Його. Честь, слава, багатство і слава світу цього підозрілі для неї; бережеться від тих, хто і ділом, і словом про земне і тлінне думає; бережеться, як чужих, не обходиться з ними по-дружньому, побоюючись, щоб через їхню дружбу від Бога свого не віддалитися і через їхню любов Божої любові не позбутися. І як дитина, хоча й ваблять її чужі й привертають до себе яблуком або чимось іншим, подібним до того, від матері своєї не відстає і не йде до чужих; хоча й трапляється, що приходить до них і приймає від них те, що від них подають, але зі страхом і негайно, прийнявши, повертається і біжить до матері своєї, – так і вірна душа, хоча спокушає її світ цей честю, славою, багатством, розрадою своєю, не дозволяє йому, не відстає від Бога свого; не тримається світу, побоюючись спокуси його, “бо все, що є у світі: похіть плоті, похіть очей і гордість життєва, – не є від Отця, але від світу цього” (1Ін. 2:16). І хоча трапляється, що честь, яку подають, приймає, але приймає зі страхом, боячись, щоб через честь, яка здебільшого вдачу добру на погану змінює, від Бога не відпасти, і ту честь вважає слухняністю, а не втіхою своєю, і зі страхом її проходить на славу Бога свого і користь ближнього. Також, хоча багатство подається, не докладає серця до нього, але до одного Бога приліплюється; їжу, питво, одяг, спокій і покрив за потребою, – бо без того неможливо прожити, – а не для пристрасті й розкоші вживає; вживає ж зі страхом Божим, щоб надмірністю Бога не прогнівити, і так Його милості не позбутися, і від Нього не відпасти. І як дитина, хоча її чужі люди від матері забирають і відтягують геть, міцно тримається при матері своїй, обіймає її, плаче і кричить, щоб не розлучитися з нею, – так і вірне серце: хоча намагається диявол і злий світ наведенням лиха, скорбот і напастей відірвати її від Бога, проте міцно тримається Бога свого, старанно молиться до Нього й просить Його, щоб не залишив у біді й допоміг проти ворогів Своїх. Словом: як дитина все благополуччя своє ставить у тому, щоб бути при матері, а неблагополуччям вважає віддалення від неї, – так і вірна душа ставить все своє блаженство й розраду в тому, щоб одному тільки Богу наближатись, і бідою вважає до творіння пристати й так від Творця відпасти. Від цього випадку вчися, християнине, що є християнська і жива віра, яка без страху Божого і любові не може бути. Читай святі псалми, пророчі й апостольські писання та житія святих, які вірою догодили Богу, і зрозумієш істину, а тією вірою, що тільки на устах носиться, а не в серці, не спокушайся, – якою вірою багато хто наповнений.

СХХ. Бачиш, що люди за загальним звичаєм у святкові дні одягаються у світлий одяг і веселяться. Від цього тимчасового і земного святкування піднеси розум свій вірою до свята обранців Божих, які вічно святкуватимуть і веселитимуться. Нинішній час для християн – час трудів, подвигу, плачу, нарікання, печалі та хрестоношення. У тому віці, коли час виповниться і настане вічність, відкриється істинним християнам пресвітле свято. Тоді вони упокояться від трудів і святкуватимуть суботу безперестанку і вічно, не один день на тиждень, а всю вічність. Тоді позбудуться полотняного і жалюгідного вбрання і вдягнуться у святкову і шлюбну ризу, “коли тлінне це стане нетлінним, а смертне – безсмертним” (1Кор. 15:54). Тоді одягнуться в ризу порятунку і одягом веселощів одягнуться (Іс. 61:10); “одягнуться в білі одежі” ( Одкр.3:5); “одягнуться у віссон чистий і світлий” (Одкр.19:8). У ті дні не побачать нічого сумного, скорботного; не буде там страху від ворогів, злиднів, хвороб; не буде крику, біди, нарікань, голоду, спраги, холоду, спеки, жодного неблагополуччя, жодного лиха, але все тихо, мирно, безпечно, весело, світло, радісно, сприятливо. У цьому житті майже все сумно й плачевно: страх від смерті, страх від диявола й гріха, страх від ворогів і псевдобратії; усього треба остерігатися й озиратися на подобу птаха від ловців і стрільців. Тут щодня вмираємо сподіванням і очікуванням смерті; і що більше живемо, то більше сподіваємося померти, бо що більше живемо, то більше зменшується життя наше і ближче настає смерть. І це гірке і смертне життя сповнене багатьма лихами; і чим більше триває воно, тим більше множиться лих. Але в тому віці нічого такого не буде, але одне тільки життя, блаженство, радість, торжество, вигук і вічні веселощі. Зараз люди звикли під час свят один до одного приходити в дім, і один одного відвідувати, і так разом веселитися. Тоді обранці Божі зберуться в дім Небесного Отця, в якому “багато осель” (Ін. 14:2), і матимуть приємні приятельські стосунки зі святими Ангелами та всіма небесними Силами, і будуть разом веселитися й радіти один за одного перед обличчям Небесного свого Отця. Тоді “визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і втіху, а смуток і зітхання відійдуть” (Іс. 35:10). Тепер мають звичай люди у свята разом їсти, пити й радіти. Тоді справжні раби Божі ” лежать з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному” (Мф. 8:11), і “їстимуть та питимуть за трапезою Господньою” (Лк. 22:30), “наситяться від достатку дому Господнього, і потоком сладощів Його напоєні будуть” (Пс. 35:9), як про це через пророка Свого Бог нам на втіху сповістив: “Ось, раби Мої будуть їсти…, раби Мої будуть пити…, раби Мої будуть веселитися…, раби Мої будуть співати від сердечної радості” (Іс. 65:13-14). Ще звичай люди мають у святкові дні співати радісні пісні. Тоді обранці Божі побачать “Бога віч-на-віч” (1Кор. 13:12), “побачать Його” у славі Його, “який Він є” (1Ін. 3:2), і будуть единодушно хвалити, славити й оспівувати Його без кінця, без ситості й праці. О, наскільки світлим, веселим і радісним буде те свято, любий християнине! Наскільки омріяний день той, у який побачимо Бога віч-на-віч, Якого зараз бачимо, наче дзеркалом у ворожіннях! “Блаженні ті, що живуть у домі Твоєму: навіки віків вони хвалитимуть Тебе” (Пс. 83:4-5), Царю мій і Боже мій. Цим прикладом, християнине, і подібними до нього вчимося підносити розум наш і серце до блаженної вічності та зі щирою вірою й старанністю шукати цього блаженства.

CXXI. Бачиш, що садівник очищає дерево, наприклад, яблуню, або якесь інше, – відрізає непридатні сучки й відростки, які дерево в безсилля приводять і перешкоджають проростанню плодів, можуть же й висушити його, якщо спочатку їх не обрізати. Всяка людина є як дерево, у якого зсередини, з серця виходять, як відростки і сучки, помисли злі, похіть нечиста, гнів, злоба, грошолюбство, розкрадання, брехня, лукавство, зловживання, нарікання, хула та інше, як говорить Христос: “З серця виходять злі помисли, убивства, перелюби, розпуста, крадіжки, неправдиві свідчення, хули” (Мф. 15:19). Як садівник обрізає дерево і сучки, що виходять з нього, непридатні і відростки обрізає, щоб вони, коли виростуть, самого дерева не зашкодили, – так личить усякому християнину обрізати серце своє й обрізати помисли злі, щойно почнуть з серця виходити і показуватися, щоб, виростаючи, не зашкодили внутрішній духовній людині. Як непридатні сучки й відростки, що виросли на дереві, у дерева забирають сік і так безплідним його роблять, а далі й висушують, – так і злі помисли, якщо спочатку не припиняють, а дозволяють їм рости, внутрішньої духовної людини до знемоги приводять, безплідною роблять і роблять душу людську подібною до гілки засохлої, – а гілка, яка засохла, геть з винограду Христового вивергається (Ін. 15:6). Такої душі кінець є спалення, за Писанням: “Уже й сокира при корені дерев лежить: усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). Відсікаються серця злі помисли: 1) “Словом Божим, яке, – за вченням премудрого Павла, – є меч духовний” (Еф.6:17). Як тільки повстане помисел похоті нечистої, або помисел крадіжки, розкрадання, лихоїмства й усякої неправди, або помисел ненависті, заздрощів, гніву, злості, помсти, або помисел гордості, засудження й обмовляння, або помисел нарікання й хули, або інше зло виходить із серця твого, християнине, – негайно, взявши духовний меч слова Божого, яким знищуються помисли й “усяка гординя, що повстала проти пізнання Божого” (2Кор. 10:5), відсікай, щоб, зростаючи, душу твою не пошкодив і не погубив. 2) Молитвою, якою Божа допомога на цю важку справу випрошується. Бо, дізнавшись від Божого слова, що помисел, який повстає, – плід духа злісного, негайно звертай серце твоє до помічника Бога і проси від Нього допомоги в брані – нехай переможе ворога Він Сам через тебе, немічного. Неабияк святий Андрій Критський у цій справі наставляє нас, кажучи: “Повстань і побори, Господи, як Іісус Амалика, тілесні пристрасті, і Гаваоніти – утішні помисли, повсякчас перемагаючи” (Пісн. 6-та великого канону Тріоди пісної в четвер 5 седмиці). (Прим. – Гаваон – біблійне місто в Палестині, жителі якого, за визначенням Божим, були приречені на винищення, але вони хитрістю домоглися від Іісуса Навина союзу з ними і клятви не винищувати їх. Коли обман розкрився, Іісус Навин прокляв їх і зробив рабами Ізраїлю, але не винищив, а навіть захищав від ворогів (див. Ісус. 9-10 і Ісус. 11-19)). Так вчить нас перемагати своїм прикладом святий Давид, який скрізь у псалмах своїх до Бога вдавався і просив допомоги. Так усі святі відсікали помисли від сердець своїх і так плоди приносили Христу, як дерева плодовиті. Так личить і нам, християни, чинити, якщо хочемо Христовими бути. І це саме і означає “плоть розпинати з пристрастями і похотями” (Гал. 5:24), не дозволяти гріху “царювати в смертному тілі, щоб не коритися йому в похотях його” (Рим. 6:12), “не за тілом жити…, а духом діла тілесні вгамовувати” (Рим. 8:12-13), “турботу про плоть не перетворювати на похіть” (Рим. 13:14), “чинити по духу і… не… виконувати бажання плоті” (Гал. 5:16), “віддалятися від тілесних похотей, що повстають на душу” (1Пет. 2:11). Цю працю, брань і подвиг усім християнам – самотнім і сімейним, дружинам і чоловікам, молодим і старим, юнакам і дівам, панам і рабам – належить, і належить безперестанку, аж до кінця життя цього. Скільки кожного дня і години таких диявольських непотрібних і згубних плодів виникає і хочуть душу вмертвити – порахувати неможливо! Обов’язок християнської душі – всіх їх відсікати і не слабшати в подвигу цьому.

СХХII. Бачиш, що до багатої і щедрої людини прибігають бідні й убогі і отримують все на свою вимогу потрібне. Від цього випадку зведи розум твій до Бога, багатого в милості й щедротах. Якщо людина, від природи зла, так милує і щедро милує тих, хто просить, і допомагає їм у потребах їхніх, – тим паче Бог, при природі Добрий, бо “ніхто не благий, як тільки один Бог”, – за словами Господа ( Мф. 19:17 ), – подасть тим, хто просить, з вірою, що просять із волі Його, і допоможе в потребі кожному, хто з вірою до Нього приходить. Якщо в людині, створінні Своєму, милосердя насадив, – тим паче Сам має милосердя до нужденних і тих, хто зітхає до Нього. Якщо заблукалих і тих, хто не знав Його, пізнав і помилував, – тим більше тих, хто пізнав Його, і тих, хто знає, і тих, хто сповідує ім’я Його, і тих, хто кличе Його, – почує і помилує. І якщо тих, хто не шукає Його, шукає, – тим більше тих, хто шукає Його, прийме і проявить милість Свою. Одне від нас вимагається – щоб ми пізнавали і визнавали перед Ним убогість свою, бідність і окаянство; а багатство благодаті і щедрот Його для всіх готове і відкрите. Цим випадком і міркуванням вчимося ми, люб’язний християнине, не відкладати надії нашої, а до престолу благодаті з вірою приступати і стукати у двері милосердя Божого і, хоча зволікає, неодмінно очікувати помилування від Нього. Якщо людина щедра і милує, – тим паче Бог, що всякої милостивої людини незрівнянно милостивіший; якщо людина на голос бідних схиляється і милосердствує, – тим паче Бог, Отець щедрот. Читай Святе Письмо – і побачиш цю істину.

СХXIII. Якби ти побачив, християнине, що якийсь шляхетний, високопоставлений і багатий князь хоче й шукає дружбу мати з якоюсь простою, вбогою і злиденною людиною, неодмінно здивувався б такій нечуваній справі; але ще більше ти здивувався б, якби побачив, що той самий простак бідний не хоче тієї дружби, тоді неодмінно назвав би ти цього простака недоумкуватою людиною. Так найвищою мірою нерозумний, божевільний і сліпий усякий грішник нерозкаяний. Христос, Син Божий, Цар Небесний, хоче з ним мати приязнь, любити його, і бажає привернути його до Себе, і бути ним коханим; хоче прийти до нього і вечеряти з ним, як каже: “Ось стою я біля дверей, і стукаю, і, коли почує голос Мій, і відчиниться від дверей, ввійду до нього, і вечерятиму з ним, і він зі мною” (Одкр.3:20). Дружба не що інше, як старанна і взаємна любов – любити і бути коханим. Від цієї святої і високої дружби грішник сліпий і безглуздий шалено відвертається і несамовито звертається до нечистої і мерзенної любові світу цього. О, якого здивування, страху, плачу і сліз варте безумство і шаленство це! Не бачить цього бідний грішник, але по суті так є. Так-то привабливість світу метушливого і хитрість ворога, диявола, засліплює бідним нам очі! О, якби в грішника відкрилися очі сердечні й побачив він, чого позбавляється й де перебуває: невпинно б зітхав і невтішно плакав; безперестанно б голос від серця підносив до Бога й промовляв: “Загубився, як вівця , знайди раба Твого” (Пс. 118:176).

CXXIV. Якби ще ти побачив, що син царський, відкинувши дорогу багряницю, в яку був одягнений, одягався в худе і смердюче лахміття, неодмінно здивувався б тій непристойній справі. Так і християнин, який, полишивши Бога і Христа Сина Божого, гріху себе віддає. Бо кожен, хто охрещується вірою в Христа Іісуса, стає сином Божим, згідно з написаним: “Всі ви сини Божі по вірі в Христа Іісуса” (Гал. 3:26), – і вдягається душа його в чудову ризу виправдання Христового, як у царське багряне панцирне, як говориться християнам: “Омились…, освятилися…, виправдались ім’ям Господа нашого Іісуса Христа та Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11); І ще: “Усі ви, що в Христа хрестилися, в Христа зодягнулися” (Гал. 3:27). Всі ми від грішного Адама грішними і скверними народжуємося в плотському народженні, але в хрещенні святому, духовному народженні, вірою в Христа Сина Божого від скверни гріховної омиваємося, народжуємося духовно від Бога і стаємо чадами Божими, згідно Писання: “А тим, котрі Його прийняли, тим, хто вірує в Його ім’я, дав владу бути дітьми Божими” ( Ін. 1:12); і ще: “Дивіться”, – каже, дивуючись, святий апостол Іоанн, – “яку любов дав нам Отець, щоб нам називатися і бути дітьми Божими” (1Ін. 3:1). Цю велику благодать заслужив нам Іісус Христос, Син Божий, – вільним Своїм послухом, стражданням і смертю, заслужив віруючим в ім’я Його, – подає Небесний Отець Своєю милістю і людинолюбством; звершує Святий Дух. Але християнин, коли ухиляється до гріха й чинить неправду, губить цю велику благодать, так дорого, тобто стражданням і смертю Сина Божого Господа слави здобуту і як дар йому за однією милістю Богом дану, позбувається прекрасної царської одежі, в яку в хрещенні благодаттю Христовою зодягнувся було, і одягається знову в смердюче й скверне гріховне лахміття, якого в тому ж хрещенні зодягнувся було, і так чинить ганьбу плачевну Ангелам і всім святим, бо як “буває радість в Ангелів Божих і за одного грішника, який кається”, – говорить Господь (Лк. 15:10), так і печаль буває про праведника, який помиляється і відпадає від вічного життя. Не бачить цього смороду й сорому бідний грішник, але побачить його тоді, коли відкриються сини Божі й подібні будуть до Єдинородного Сина Божого, що з’явився у славі Своїй божественній, як каже апостол: “‘Возлюблені! Ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). А від їхнього числа відлучаться грішники, і з’явиться їхня внутрішня мерзенність на ганьбу всьому світу. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробувати себе і розглянути совість свою, чи не перебуваєш і ти в такому бідному і жалюгідному стані. І якщо помітиш, не зволікай повернутися до Небесного Отця, за подобою блудного сина, і молися до Нього зі смиренням: “Отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже не гідний називатися сином твоїм; прийми мене в число найманців твоїх” (Лк. 15:18-19). Він, будучи милосердним, готовий прийняти тебе і обійняти найсвятішими обіймами любові Своєї. І так “радість буде… на небесах і про тебе, якщо покаєшся”. (Лк. 15:7)

CXXV. Бачиш, що батько, бажаючи навернути сина свого непостійного до чесного і постійного життя, вмовляє його і каже йому: “Чи тобі маєток мій, потім і працями моїми зібраний, марнувати з п’яницями та блудницями?”. І таких випадків чимало буває на світі. Від цього випадку поміркуй про душевний маєток, даний усякому християнину в хрещенні, тобто про благодать, правду, освячення, усиновлення, спадщину вічного життя. І від тілесного батька зверни розум свій до Христа, Який є “Отець вічний” вірним Своїм (Іс. 9:6), і згадай, що Він говорить у Євангелії Своєму: “Хто не збирає зі Мною, той марнує” (Мф. 12:30). Христос захотів Своїм на землі життям, терпінням, стражданням і смертю заслужити нам, грішним і знедоленим, у Небесного Свого Отця милість, відпущення гріхів, виправдання, освячення й порятунок, як апостол навчає: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю, і освяченням, і відкупленням” (1Кор. 1:30). І цей неоціненний скарб подається вірою кожному, хто хреститься: тоді людина удостоюється цих небесних обдарувань за милістю Божою, без усяких своїх заслуг. Як чесна і багата людина, бажаючи мати спадкоємця маєтків своїх, приймає з боку бідного в сини собі і робить його зі своєї милості спадкоємцем своїм, так Бог, “будучи багатим у милості і щедротах”, людину, яка хитрістю диявольською і своєю волею відірвалася від Нього, і бідною, убогою і окаянною стала, благодаттю Єдинородного Свого Сина Іісуса Христа приймає до Себе і Духом Своїм Святим “омиває від скверни гріховної, освячує та оправдовує її” (1Кор. 6:11), робить “сином Своїм і спадкоємцем Своїм, співспадкоємцем Христу” (Рим. 8:16-17). Але коли людина, забувши велику цю благодать, звертається до гріха, як “пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22), і марнує неоцінену ту небесну скарбницю, як блудний син (Лк. 15:13-14), то цим безмірно засмучує Христа і себе губить. Чує від Нього в совісті своїй і Святому Письмі подібний до цього голос: О людино! Чи тобі марнувати багатство Моє, дане тобі, яке Я такою працею, потом, хворобою, терпінням, стражданням і смертю зібрав? Пом’яни, хто Я, і який, Який заради тебе так трудився, і яким чином здобув тобі скарб цей! Бог і Творець усіх, перед Котрим “схиляється всяке коліно небесних, земних і підземних”. Але заради тебе подібною до тебе людиною став, “принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей і з вигляду ставши, як людина, упокорив Себе, будучи слухняним навіть до смерті, і смерті хресної” (Флп. 2:7-8,2:10), і так тобі відпущення гріхів, благодать, благословення, правду, усиновлення та спадщину вічного життя придбав. Згадай, чим ти був? Беззаконником, відступником, відкинутим від лиця Божого, сином прокляття і гніву Божого, бранцем і невільником диявола, вогню невгасимого і вічного, дитиною погибелі. Але від усього цього Я позбавив тебе, не сріблом чи золотом, а “дорогоцінною Моєю Кров’ю” (1Пет. 1:19); омив тебе від бруду гріховного, і одягнув тебе чистим одягом правди Мого, і спадщину вічного життя обіцяв тобі. “Вступив у союз із тобою, – каже Господь Бог, – і ти стала Моєю. Омив Я тебе водою і змив з тебе кров твою, і помазав тебе єлеєм. І вдягнув на тебе візерункову сукню, і взув тебе в сандалі з сап’яну, і оперезав тебе віссоном” (Єз. 16:8-10, та ін.). Ти ж такою Моєю любов’ю і милістю до тебе виявленою знехтував. Що Я трудами, хворобами, терпінням, стражданням, послухом до смерті, смерті ж хресної, зібрав, – все те розтринькав і розтринькуєш, слідуючи волі твоїй і пристрасним прагненням, і не хочеш полишити цю злу й пристрасну вдачу, оговтатись і покаятись, щоб знову здобути в Мене милість. “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благодаті, лагідності й довготерпіння Мого, не розуміючи, що благодать Моя веде тебе до покаяння”? (Рим. 2:4). “Згадай, звідки ти зісковзнув” (“Одкр. 2:5”), з якої гідності й висоти в яку підлість і окаянство? Де тепер перебуваєш, і до чого воля твоя і пристрастолюбне твоє життя веде тебе? Згадай і покайся! Якщо ж ні, то будеш навіки про це зітхати, тужити, сумувати і плакати, але марно, “коли побачиш Авраама, Ісаака і Якова та інших праведників у Моєму Царстві, а себе, якого виганяють геть у пітьму безмежну, там буде плач і скрегіт зубів” (Лк. 13:28). Так милість Христа Бога нашого зверненого на гріх і несправного християнина викриває всередині і зовні. Всередині – у совісті і зовні – у Святому Письмі. Християнину ж не повинно не дбати про таку благодать Божу, що кличе його на покаяння, щоб не назбирати собі більшого гніву Божого, як написано: “Через наполегливість твою й нерозкаяне серце, ти сам собі збираєш гнів на день гніву та одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:5).

CXXVI. Бачиш у природі, що рівне рівному і подібне подібному пристає і до того прагне. Наприклад, вогонь не поміщається з водою, але з вогнем; повітря не тримається у воді, але до повітря вгору сходить. Також у тварин буває: вівця до овець пристає і ходить із ними, горобець із горобцями є і літає. У людей: підлий з підлим, чесний і постійний з постійним, багатий з багатим, шляхетний з шляхетним і розбещений з розбещеним водяться. Так і в духовній християнській справі. Свята віра, оскільки є небесним даром і від Бога походить, ніякого сполучення з тлінними і мирськими речами не може мати, відвертається від них; честь, багатство, славу і пристрасть світу цього за ніщо вважати вірне серце вчить, від усього цього відвертатися перестерігає і підносить до небес, звідки походить, і безперестанку спонукає старанно бажати й шукати Бога, від Якого початок має; вічних і небесних благ багатство і славу представляє і до них підносить серце людське, в якому місце своє має. Бо споріднене до спорідненого прагне і від неспорідненого віддаляється, і подібного собі шукає, і від неподібного відвертається, як вище сказано. Так віра подібного собі духовного єства і Початку, від Якого походить, шукає і поспішає до Нього. І як вогонь, через усі перешкоди, догори піднімається – властивість його така, – так і віра, хоча від спокус, метушні, омани та від духів злих перешкоду терпіти примушена, однак, як духовний та небесний дар, до небесного прагне, “про гірське думає, а не про земне” (Кол. 3:2). І оскільки вірне серце помічає свою неміч і нестачу сил до опору ворогам своїм – вдається до всесильної Божої допомоги і старанно молиться Богу, щоб Сам Він проти ворогів її в подвигу допоміг і зміцнив. Так віра, як небесний дар, від земного відвертається і небесного шукає. Звідси випливає, що ті християни, які любов’ю серця свого приклалися до світу, тобто до багатства, честі, слави й пристрасті, не мають у серцях своїх віри, тому що віра, як дух, спорідненого собі добра шукає й любить; а вони, полишивши духовне добро, шукають те, що плоть і кров любить, шукають те, від чого віра відвертає вірне серце, і не шукають те, до чого віра веде й збуджує. Як дух духовними і невидимими благами тішиться і шукає їх, так плоть, що духу не має, тілесними і видимими втішається благами, ними задовольняється і шукає їх. Бо споріднене до спорідненого прагне, як вище сказано, а від нерідного ухиляється. Цей випадок і міркування вчить тебе, християнине, випробовувати, чи маєш віру, яка серце людське очищає і веде до Бога. Бо не всі, які називаються християнами, вірні, а ті, які віру сповідують і на серці її мають. Віра – дар Божий духовний, який неодмінно людину відвертає від суєтного і рухає до любові та пошуку небесного. Вона – як вогонь, що очищає серце від гніту і скверн гріховних, і у вірі вся сутність християнського духовного блаженства полягає.

CXXVII. Бачиш, що батько від сина несправного і непокірного, після багатьох умовлянь і батьківських покарань, відрікається, і відкидає від себе, і спадщини позбавляє. Так робить із християнами Бог. Несправних перестерігає і всередині – в совісті, і зовні – через пророчі й апостольські писання, і проповіді вчителів і пастирів церковних, і через обіцянку майбутніх благ і загрозу страт, тимчасових і вічних, і через покарання, які посилаються, і всім цим переконує до справжнього навернення і покаяння. Але хто не перестає грішити і цією милістю Його, лагідністю і довготерпінням нехтує, від такого відкидається, і відкидає його, і спадщини вічного життя позбавляє. Так відкинув від Себе непокірних і жорстокосердих іудеїв, які ні писаннями пророчими, ні покараннями Божими, ні застереженнями, ні чудесами й милістю Сина Божого, який у плоті з’явився, не виправилися, а більше того, злістю на Нього, Який прийшов їх у спасінні, повстали, замучили і вмертвили. Тому й сповнилося на них Христове слово: “Заберуть від вас Царство Боже, і дасться народу, що приносить плоди його” (Мф. 21:43). Так ті, які ні милістю, ні покаранням Божим не виправилися, відкинуті від Бога. Так робиться з невиправним християнином, якого ні совість, що гризе, ні милість Божа і блаженство вічне обіцяне, ні страх пекла, ні ніщо інше до покаяння спонукати не може. Такому апостольське слово говориться: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного суду від Бога” (Рим. 2:4-5). Тож побоїмося, улюблений християнине, цієї кари Божої, яку Він через апостола Свого сповіщає несправедливим, нехай не назбираємо собі й ми гніву Божого, нехай не здійсниться й на нас те, що здійснилося над непідкореними іудеями, і нехай не будемо відкинуті від лиця Божого навіки. Давайте послухаємо Бога, який закликає, вмовляє і веде нас Своїм довготерпінням на покаяння. Нехай не лякає нас складність і незручність справи цієї: почнемо тільки – і Він з нами почне справу нашу; піднімемося тільки від падіння і лежання – і Він нам підсобить; станемо кращими – і Він нас укріпить, і буде допомагати, і робитиме справу спасіння нашого. Кличе, збуджує, стукає і рухає тих, хто лежить; але тим, хто починає вставати, і тим, хто встає, і тим, хто робить, допомагає. Вельми милостивий і людинолюбний, і невимовно всіх нас хоче спасти. Про це все Святе Його Писання свідчить. Згадаймо й поміркуймо, як Він, живучи у світі, нікому в милості Своїй не відмовив: сліпим подав зір, прокаженим – очищення, немічним – здоров’я, глухим – слух, біснуватим – свободу, а мертвим – воскресіння. Тих, хто приходить до Нього і просить про тілесне здоров’я, – почув, помилував і зцілив: тим паче про душевне зцілення тих, хто просить, почує і зцілить. Бо Він як тіло, так і душу сотворив; і Той самий Він і тепер на небесах, як і на землі був, – та сама Його благість, милість, людинолюбство, лагідність і милосердя до тих, хто страждає і зітхає до Нього: чує й тепер тих, хто бідує, і тих, хто плаче, і допомагає, і зціляє, як і, на землі живлячись, чув, допомагав, і зцілював. Не далеко Він від нас, хоча й не бачимо, як Він ходить, і не чуємо, як говорить. Від зору нашого і слуху тільки відстоїть, але до тих, хто кличе Його, близький: “близький Господь до всіх, хто кличе Його” (Пс. 144:18). І якщо до тіла стражденного, що помирає й зотліває, таке милосердя виявив і всякому прохання його охоче виконав, – то тим паче душі безсмертній, що набагато краща за тіло, допоможе й зцілить її, хворобливу, біснувальну, прокажену, розслаблену, глуху й сліпу, якщо приступить до Нього й допомоги та милості в Нього проситиме, за непорушною обіцянкою Його: “Просіть, і буде вам дано; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам” (Мф. 7:7). Для цього й у світ цей до нас, відлучених і віддалених від Нього, прийшов, щоб сліпі душі наші просвітити, заблукані повернути, прокажені гріхами очистити й мертві оживити, і на шлях покаяння та істини наставити, і так подати правдиве й вічне блаженство, яке ми у прабатьках наших загубили. І якщо Цар слави і Господь наш і Творець таку милість показав нам, що заради нас, тих, хто бідує і гине, у світ прийшов, і плоть нашу прийняв, і нею заради нас постраждав і помер, – тим паче, постраждавши за нас, помилує тих, хто до нас звертається, і почує, і допоможе. І якщо пом’янув нас, які забули Його і не знають – тим більше пом’яне тих, хто поминає і закликає. Тих, хто відвернувся від Нього, нас помилував – тим більше тих, хто звертається до Нього, помилує. Ну ж бо, встанемо і станемо на шлях Його, – і Він, взявши нас, поведе слідом за Собою і приведе до Отця Свого. Так Бог буде Бог наш і Отець, і ми будемо людьми Його і синами Його, що є невимовна слава і похвала наша. Що може бути славнішим, що можна уявити славнішого, ніж називатися і бути синами Бога живого, всемогутнього, великого, вічного, і преблагого, і Його за Отця мати? Це незрівнянно перевершує всю славу, честь, гідність, розраду і радість світу цього. Якщо ж тепер Бог буде нам Богом і Отцем, то неодмінно і спадщина вічного життя нашим буде, і блаженство, і слава вічна.

CXXVIII. Бачиш, що той, хто перебуває в гарячці, всяку їжу відкидає, хоч би солодка і приємна була, і гидує нею, бо всередині вогнем палиться і з’їдається. Так і боголюбива душа: бажанням святим небесних благ охоплена, і любов’ю Божою уражена, і Божественним і небесним “вогнем, який Христос прийшов… звести на землю” (Лк. 12:49), розпалюється, – “все, що у світі”, – чесне, дороге, славне, приємне і веселе, – відкидає, нехтує ним. І чого інші з працею і ретельністю шукають, від того вона відвертається і тікає; честь, славу, багатство і розкіш – гнилою мертвечиною вважає і відвертається від них. Одне всередині бажання має, щоб відшукати і не втратити вічне благо, яке є Сам Бог з усіма Своїми вічними благами. Про це в неї піклування, старання, думка, труди, зітхання, молитва і бесіда. Бо хто чого бажає і шукає старанно, про те завжди думає і старається (прп. Макарій Єгипетський, бесіда 9 гл. 9). Вічне слово Христове: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей випадок і міркування, взяте з книги святого Макарія Єгипетського, сповненої мудрістю духовною, вчить тебе випробовувати серце своє, чим воно охоплене, яким бажанням і якою любов’ю – чи то Божою, чи то світу цього? Багато хто думає про себе, що любов Божу має. Запитай кожного: чи любиш Бога? Неодмінно відповідає: як Бога не любити? І совість до того переконує. Але, замість Бога, себе і світ люблять. Любов істинна пізнається від справ, а не від слів, як і всяка чеснота. Серце в людини одне і роздвоєним бути не може: і так неодмінно або до Бога, або до світу схиляється, бажає, шукає і наближається; і якщо до одного пристає, від іншого відстає. Тому говорить Господь: “Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24). Тому й апостол вмовляє: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської” (1Ін. 2:15). Якщо хочемо Бога любити, то виженемо з серця нашого любов до світу і самолюбство, бо хто самолюбний, той ворог сам собі, а “дружба зі світом є ворожнеча проти Бога,… хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

CXXIX. Бачиш, що коли батько бідний і убогий, то й діти його убогі. І коли господар або глава будинку в біді й озлобленні перебуває, то й домашні його з ним бідують і озлоблення терплять. Так і в Церкві Святій, яка є домом Бога живого. Дому цього святого Отець і глава є Христос. Якщо Він, на землі живучи, терпів усяке лихо, і озлоблення, і страждання, і так увійшов до слави Своєї, як каже Сам: “Чи не так належало постраждати Христу, щоб увійти до слави Своєї?” (Лк. 24:26), – то і домашні Його, істинні християни, у цьому за Ним слідувати мають, і всяке лихо, яке трапляється, й озлоблення терпіти великодушно, дивлячись на Начальника і Владику свого. Бо Господь, на землі живучи, образ нам показав, як нам жити, і Богу догоджати, і вічного життя досягати. Цьому образу слідували всі святі, ближні Богу і домашні Його, і увійшли в славу, Його стражданням і хворобами знайдену. Так і ми повинні тим шляхом іти, яким Сам Господь наш і святі Його йшли, якщо хочемо з Ним і святими Його прославитися. Треба нареченій з нареченим і тілу з головою страждати, щоб і прославитися разом з головою. Немає іншого шляху до вічного життя і граду святих, окрім шляху вузького, сумного і хресного (Мф. 7:14). Треба неодмінно терпіти з Христом, який терпів, упокоритися з тим, хто упокорився, і хрест нести з тим, хто поніс хрест, щоб і прославитися разом із Прославленим. “Якщо слави від людей шукаєш, – каже великий Макарій вищезгаданий, – і бажаєш поклоніння і шанування, і шукаєш сластолюбного життя: зійшов зі шляху того” (Бесіда 12, гл. 5). Цей випадок і міркування вчить тебе випробовувати себе, якщо хочеш у майбутньому віці мати участь із Ним: чи є ти одним із домашніх Христових і ближніх до Бога, тобто чи є ти сином Церкви, і чи маєш із Ним участь тут. А тому, хто захотів мати з Ним частку в майбутньому віці, треба нині триматися Його вірою і любов’ю і слідувати за Ним терпінням, лагідністю і смиренністю тепер, щоб і в тому віці участь у царстві Його здобути.

СХХХ. Бачиш, що гола людина сама себе соромиться, і інші її соромляться і відвертаються. Так і душа, яка не має благодаті Божої, що покриває її. Сатана, ворог наш, як розбійник, оголив нас, сплюндрував з нас одяг благодаті Божої і спасіння. Тому прабатьки наші, які лукавством його оголилися, пізнали наготу свою, яку до падіння свого не бачили, і почали самі себе соромитися, що було доказом і свідченням внутрішнього їхнього оголення. Христос, Син Божий, бачачи нашу наготу, від якої Бог і Ангели Його святі відверталися, зглянувся над нами, прийшов на землю до нас, голих, бідних, убогих і жебраків, прийняв на себе плоть нашу й уподібнився до нас у всьому, крім гріха, щоб нас, голих, забруднених і осквернених, омити Кров’ю Своєю, і одягнути чистим одягом правди Своєї, і так представити чистішим очам Отця Свого Небесного. Цей святий одяг дається вірою кожному в хрещенні. Якщо хто зберігає його, – борючись проти ворогів своїх, які невидимо ополчаються проти нас і хочуть нас знову оголити, сором і ганебність нам перед Богом і Ангелами Його вчинити, – той блаженний, як каже Господь: “Блаженний той, хто не спить, хто береже свій одяг, щоб не ходити йому голим, щоб не побачили ганьби його” (“Одкр.16:15”). Бо, бачачи його вбраним в одежу Єдинородного Сина Свого, пізнає його Отець Небесний, і визнає за Свого, і подасть йому спадщину зі святими обранцями Своїми, і введе в палац слави Своєї. Якщо ж хто недбальством і лінощами загубив ту священну багряницю і тому постане голим перед Богом і Його обраними, то не інше що йому станеться, як сором і ганьба нестерпна, сам себе соромитиметься, бо голий, і Бог з обраними Своїми соромитиметься наготи його, і відверне святі очі Свої від нього, і зречеться його, як не свого. Не бачить цієї наготи грішник засліплений, тому що не має душевних очей відкритими, і тому не соромиться: як сплячий або сліпий не бачить тілесної своєї наготи, чому й сорому не відчуває. Але Боже всевидяче око бачить; бачить і відвертається від такої душі. Побачить і грішник бідний тоді, коли відкриються книжки совісні, і таємні помисли сердець людських у явлення всьому світові приведуться, – побачить, але на крайній свій сором, ганьбу, безчестя і лихо. Якщо соромно нам перед очима небагатьох людей стояти голими, і, не терплячи того, або тікаємо, або прикриваємося, – наскільки нестерпнішим соромом і ганьбою буде для душі перед усім світом, перед ангелами й людьми, обраними Божими, і самим суддею праведним стояти голими, до того ж замурзаними та оскверненими. Неодмінно побажає така душа сховатися в печері, і темряві, і самому пеклі, не терплячи всесвітнього сорому, і ганьби, і гніву праведного Судді, але не зможе. О, наскільки блаженний той, хто цю найтяжчу свою наготу пізнає! Так буде себе соромитися і шукати вірою одягу собі від Христа, Який усякого, хто вірує в Нього і просить у Нього, надає одяг спасіння. Цей випадок вчить нас випробовувати нашу душу, чи не гола вона, і так шукати й просити вірою вбрання їй у Христа, Сина Божого, щоб не з’явитися в день той голими перед Богом і святими Його та не покритися соромом.

CXXXI. Бачиш, що срібло, або золото, або мідь, якщо царського образу на собі не має, не годиться до загального вживання і купівлі, і в царську скарбницю не приймається, а відкидається; але тільки ознаменована царським образом монета ходить і всіма приймається. Так і душа: якщо не матиме на собі печатки Небесного Царя, Христа, Сина Божого, що вірою і Святим Духом зображується, негідна буває для суспільства святих і для небесного скарбу не годиться, але викидається геть. Цей випадок вчить тебе з вірою і старанням шукати небесного божественного образу, який є прекрасною прикрасою душ наших і витонченістю, щоб не постраждати тобі, не маючи його, як той покликаний на шлюб, що прийшов без шлюбного вбрання, бо, побачивши його, сказав йому Цар: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі? Він же мовчав. Тоді сказав цар слугам: зв’язавши йому руки й ноги, візьміть його й киньте в темряву безпросвітну” (Мф. 22:12-13).

СХХХП. Бачиш, що мертвий між живими не перебуває і не повинен бути між живими, але виноситься з дому і міста і в землю закопується. Так і душа, що померла від гріха: виноситься або навіть вивергається зі спільноти святих, з дому та міста живого Бога, тобто Церкви Святої, “що є домівкою Бога Живого” (1Тим. 3:15). Бо і їй непристойно бути разом із живими, які вірою і любов’ю живуть і служать Богу. Як для тіла життя – душа, так для душі життя – благодать Божа. І як життя тіла пізнається від дій тілесних, наприклад, руху, мови та іншого, так і душевне життя помічається від дій духовних, тобто істинного покаяння, молитви, любові та страху Божого. Випробуй, християнине, від цього випадку душу свою, чи не мертва вона. “Як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва”, – каже апостол (Як. 2:20-26).

СХХХХШ. Бачиш, що коли живописець хоче написати образ князя, то один перед одним прямо повинен стояти, і віч-на-віч один на одного має дивитись, і тоді живописець напише образ князя, який дивиться на нього; а коли князь відвертається віч-на-віч від живописця, то живописець не може добре зобразити обличчя його та образ, подібний до нього, написати. Такий стан внутрішньої людини, коли образ Божий зображується в ній. Христос, Син Божий, – небесний і премудрий живописець. Він хоче зобразити в душах наших образ Божий, який ми втратили, і жвавість душам надати нашим, і закарбувати прекрасний портрет Небесного Царя. Але хто відвертається від Нього душею і серцем, у тому не може Він справи Своєї звершити. Якщо ж хто звернеться до Нього, і очима віри на Нього дивитиметься, і проситиме того в Нього, то на душі його накреслює й зображає ту божественну благоліпність, живу, нетлінну, і таку, що сяє на віки вічні. Треба нам, улюблений християнине, уперти душевні наші очі на Нього і вірою вдивлятися, щоб і в нас божественна ця краса Ним зобразилася. А якщо хочемо це зробити і бажане здобути, то повинні образ світу цього позаду себе залишити, і так до Нього одного звернутися, дивитися на Нього, любити і наближатися до Нього. Цього з хворобою сердечною бажав божественний апостол галатам, коли вони відпали від Христа, і говорив їм: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, аж поки не зобразиться у вас Христос!” (Гал. 4:19). Цього бажає і Христос, щоб образ Його святий накреслився й зобразився в душах наших, щоб, бачачи нас, божественним Його образом відбитих, Отець Небесний визнав таких, що подібні до Нього та Єдинородного Сина Свого, і синами Своїми зробив, і так спадок вічного життя подав нам. Для цього настільки різноманітно закликає Він нас, щоб усім серцем звернулися ми до Нього, щоб спромігся Духом Своїм Святим на душах наших зображати образ Свій святий, і так діло спасіння нашого звершувати. Від цього випадку вчимося, християни, що неодмінно мусимо ми від гріха і світу цього відвернути серця і душі наші і звернути до Христа, істинного, небесного і премудрого живописця, Який не мертвий якийсь і земний, а живий, небесний і безсмертний; не на дошках кам’яних, дерев’яних і полотняних, а на скрижалях душевних; не перстом і пензлем, а дією Святого і Животворчого Свого Духа образ зображає; і на Нього з вірою, надією та ревністю дивитися, “доки не зобразиться в нас Христос”, заради нас розіп’ятий. І хоча святого цього образу краса і благоліпність не видима тепер, бо духовна, але з’явиться у воскресінні, за Писанням: ” Спаситель, Господь наш Іісус Христос,… принижене тіло наше перетворить так, що воно буде згідно зі славним тілом Його” (Флп. 3:20-21). Пошукаймо вірою і старанною молитвою, християни, божественної цієї краси, щоб, і дотепер на душах наших зобразившись, з’явилася і на смиренних наших тілах, коли піднімуться вони силою Божою з гробів. Звернімося всім серцем і душею до Христа, і невідступно оком віри дивитимемося, нехай напише і на наших душах образ Свій Духом Святим, живим і животворним. Для цього й у світ прийшов і в наш одягнувся образ, щоб оновити й оживити в нас Свій образ, який сатана лукавством своїм збезчестив, розбестив і погубив.

CXXXIV. Бачиш, що коли ворог у місто входить, або розбійник у дім, і хоче розграбувати й спустошити місто або дім, кожен опирається йому, як і чим може. Злі помисли – це вороги наші й розбійники, які входять у домівки душ наших, і хочуть пограбувати скарб, що в них потаємний, і нас самих умертвити й погубити. І хто цим ворогам не чинить опір і їх не умертвляє, той неодмінно сам буде ними умертвлений і згублений. Треба неодмінно одному з супротивних і тих, хто воює, бути переможеним і впасти, а іншому бути переможцем, бо боротьба без того не буває. Повинні й ми, дорогий християнине, на початку самому, щойно відчуємо прихід цих наших ворогів, опиратися їм, міцно замикати й зберігати клітку серця нашого, і закликати на допомогу собі силу всемогутнього Іісуса Христа, Царя нашого, і таким нашим суперникам і кривдникам суду й помсти в Нього просити. “Засуди, Господи, неправедних супротивників моїх, стань до бою з тими, хто бореться зі мною;візьми зброю і щит і стань на допомогу мені” (Пс. 34:1-2 та ін.). Якщо на початку не чинитимемо опір і не відіб’ємо їх, то, увійшовши в дім серця нашого, розорять і спустошать його і нас самих згублять. Ворог, увійшовши в місто, спустошує його і приносить громадянам невтішний плач, або, що гірше того, смерть. Те саме роблять нам злі помисли, якщо їм мужньо не противимося. Тому каже премудрість Божа: “Найбільше, що зберігається, бережи серце твоє” (Притч. 4:23). А щоб зручніше було нам зберегти серце своє, – велить нам зберігати уста, очі й ноги, як далі каже: “Відкинь від себе непокірність уст, і образливі слова віддали від себе. Очі твої нехай прямо дивляться, і вії твої нехай не будуть лукаво підморгувати. Твердо ходи ногами твоїми, і шляхи твої виправляй. Не ухиляйся ні праворуч, ні ліворуч; відверни ногу твою від шляху злого” (Притч. 4:24-27). Наскільки шкідливо і згубно відчиняти серце злим помислам, ворогам душевним, настільки душевно-рятівливо відкривати його і давати вхід до нього слову Божому, ще більше, – бажати того треба і намагатися. Бо слово Боже, увійшовши в серце, зробить його місцем премудрості духовної, яка “чиста,… мирна, лагідна, скромна, слухняна, сповнена милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна” ( Іак.3:17).

CXXXV. Бачиш, що залізо вогнем пом’якшується, і чим більше палиться, тим м’якше буває. Так і людина: від природи всяка людина, як залізо, жорстка; злість гріха серце озлобила і, як залізо, твердою зробила. Тому серце, не оновлене благодаттю Святого Духа, у Святому Письмі називається кам’яним. “Вирву кам’яне серце з плоті їхньої, і дам їм серце тілесне”, – говорить Господь (Єз. 11:19). Тому від природи всяка людина вельми неслухняною і непокірною Богу буває; нічого не можуть слова, погрози і вмовляння, якщо Божа благодать не спонукає: як залізо холодне, яке молотом б’ють, непохитне і незмінно є. Але коли вогонь благодаті Божої торкнеться серця і зігріє, почне пом’якшуватися; і що більше цим небесним вогнем печеться, то більше пом’якшується, червоніє і чистішим робиться. Тоді такий від світу і всього, що в ньому красивого, приємного, веселого і солодкого, відвертається і за ніщо має те, що колись великим і дорогим вважав, і до одного небесного і вічного всім серцем прагне, і на все, що Бог благоволить, найохочіший послух показує. О, як потрібна спокуса для того, щоб досягти такого блаженного стану серця! Бо спокуса: 1) показує нам бідний і жалюгідний стан серця нашого; показує, що в ньому, яка велика злість і жорстокість криється і до чого воно схиляється; і так переконує нас пізнавати свою бідність, окаянство і нікчемність духовну. 2) Переконує шукати спосіб, яким би того позбутися. І не інший який представляється спосіб, як Божа благодать, яка вірою і старанною молитвою отримується. Чим же від природи своєї злої позбутися можемо, як тільки Божою силою, яка як усе може, так може і зле єство змінити і, як вогонь залізо, пом’якшити? 3) Переконує світ залишити й одного Бога шукати, у Якого одного є справжнє й непохитне блаженство. І тому-то на християн стільки бід і напастей у світі цьому знаходить! Бо цим вони, як залізо у вогні, пом’якшуються, і, як золото і срібло в горнилі, спокушаються і сприятливими Богу робляться. Не уникай, улюблений християнине, спокуси і хреста, що від Бога посилається. Якщо покірно і великодушно потерпиш і понесеш його, принесе тобі велику Божу милість. Плоті нашій сумно терпіти, але так внутрішня людина зцілюється і здоров’я отримує. Треба неодмінно “позбуватися старої людини, тобто природного лукавства, якщо хочемо зодягнутися в нову людину” (Кол. 3:9-10), що необхідно для спасіння.

CXXXVI. Бачиш, що чоловік, коли з дружиною шлюбом з’єднається, залишає батька, матір, братів, сестер і всіх друзів і до однієї дружини щирою любов’ю долучається. “І сказав: тому залишить чоловік батька свого і матір і приліпиться до жінки своєї, і будуть обоє єдиною плоттю “, – говорить Боже слово (Мф. 19:5). Чи бачиш, християнине, як природна і плотська любов діє? Усе інше переконує того, хто любить, залишити і приліплюється до одного коханого. Від цього вчися пізнавати, що є любов Божа. Так само той, хто любить Бога, чинить, все позаду себе залишає: честь, славу, багатство і втіху світу цього, які сміттям і гноєм, заради любові Божої, вважає, бо все це для нього мерзенне і смердючою мертвечиною здається. Самого життя свого, якого нічого дорожчого немає для людини, не шкодує. До одного улюбленого свого Скарбу прагне, як полум’я вогняне у висоту; туди зітхання, бажання, думки і серце своє невпинно зводить. Там серцем і розумом перебуває, зволікає і живе, де його улюблений і неоціненний Скарб: “де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Цей приклад вчить нас, християни, що є Божа любов. Багато хто вважає, що любить Бога, але натомість світ цей люблять і так обманюються. Божа любов і любов світу цього разом в одному серці бути не можуть, але одна іншу виганяє. Запитай будь-кого: чи любиш Бога? Ніхто не зречеться, а скаже: як не любити Бога? Кого ж і любити, як не Бога? Але, насправді, себе і світ любить, а не Бога. Правдиве й істинне слово апостольське: “Хто любить світ, той не має в собі любові Отчої” (1Ін. 2:15). Неодмінно, хто що любить, там і серце його. Повинні ми випробовувати себе, чи маємо любов Божу, щоб не спокуситися марнославною і хибною думкою, і благати Бога старанно, щоб Сам Духом Своїм запалив любов цю в серцях наших, щоб не бути ворогами Бога, а не люблячими Бога, як каже апостол: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

CXXXVII. Бачиш, що людина сіє пшеницю або щось інше решетом і то до того, то до іншого краю кидає зерно. Зрозумій, що так само і сатана серця людей, благодаттю Божою згори не відроджених, збурює, і думками життєвих клопотів рухає, і то до тієї, то до іншої, то до третьої метушні кидає їх і прив’язує, щоб, тими клопотами обплутавшись, не могли істинним серцем Бога шукати. Тому буває, що задумують у серцях своїх то про здобуття багатства, то про здобуття честі й слави, то про пристрасть і догоду плоті, то про помсту ворогам, то про будівництво багатих будинків, приготування слуг, карет, коней, про прикрасу вбрання та про все інше, що на землі та у світі цьому дороге, приємне та угодне плоті пристрасній. Усе це сатана вкладає їм у серця, і рухає їх, і пов’язує такими задумами, щоб не могли озирнутися і Бога з вічними благами шукати. Це найвідоміша ознака людини, яка не має віри й любові Божої. І ті християни, які так роблять, тільки зовні вигляд християнства показують, а всередині християнства не мають; і подібні до трун, зовні прикрашених, але всередині сповнених мертвих кісток і смороду. Ці їхні задуми, клопоти й старання суєтні, які тепер у серці мають, з’являться назовні; з’являться в загальне воскресіння, коли прийде Господь, “Який і висвітлить сховане в темряві, і виявить серцеві наміри” (1Кор. 4:5). І ці самі старання будуть викривати їх перед усім світом, що вони в світі цьому світ і плоть свою любили, а не Бога, тимчасового шукали, а не вічного; а святих краса душевна на тілах їхніх з’явиться і прославить їх. І хоча тих, хто перебуває в благодаті Божій, і освічених, спокуса, від ворога буває, і торкається, – то зсередини через злі помисли, то ззовні через злих людей серця їхні торкається, обурює, і за подобою вітру, хвилює, і корабель їхній намагається потопити, але всесильною допомогою Духа Божого укріплюються і твердо стоять надією, як корабель якорем у глибині землі, у людинолюбстві Божому затверджені. Цей випадок і міркування показує тобі, чим відрізняються сини віку цього, тобто ті, що не мають живої віри, від синів світла, або синів Царства Божого; і вчить тебе випробовувати себе, чи маєш ти живу віру.

CXXXVIII. Бачиш, що пан, який у себе має дітей і рабів, іншу їжу та одяг дітям, іншу рабам своїм подає. Так робить Господь усіх Бог: іншу їжу та вбрання подає чадам Своїм, іншу – невірним і тим, хто не шанує Його. Що стосується тілесної немочі, зовнішнього стану, і видимого, і того, що підлягає чуттям, – їжа, вбрання і питво вірним і праведним людям те саме подається, що й невірним і грішним; такою самою їжею та питвом укріплюються й таким самим одягом вкриваються і чада світу цього, як і чада Божі. Бо Бог, будучи щедрим і милостивим, усім – праведним і грішним – блага світу цього дарує, “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і на неправедних” (Мф. 5:45). Сонце, місяць, зірки, вогонь, повітря, вода з рибами, земля з худобою і злаками і всім, чим сповнена вона, однаково дані праведним і грішним, тим, що знають Бога і не знають, тим, що шанують і не шанують, з тією лише відмінністю, що праведні отримують блага від Бога, що дає, і знають Подавача, і дякують Благодійникові; грішні ж і беззаконні насичуються благами Божими, але Подателя не знають, не шанують і не дякують Благодійникові. Що ж стосується внутрішнього стану, праведні люди іншу їжу, інше пиття, інший одяг мають, яких грішні, світу цього поневолені, не мають. Благодать Божа, яку всередині себе мають, – їжа святим, якою укріплюються; питво, яким утішаються і тішаться; одяг, яким вірою у Христа одягнені ходять. Христос Син Божий, Іпостасна Божа Премудрість, що вірою в них живе, – їжа, питво й одяг для них. Він їх усередині зміцнює, утішає, тішить, радує й одягає одягом правди Своєї, як написано: “Ті, що їдять мене, ще жадатимуть, і ті, що п’ють мене, ще питимуть” (Сир. 24:23); і ще: “Вода, що дам їй, стане в ній джерелом води, що тече у вічне життя” (Ін. 4:14); і ще: “Усі ви, що охрестилися Христовим хрещенням, Христом зодягнулися” (Гал. 3:27). Помолимося ж, улюблений християнине, Христу Сину Божому. Нехай подасть і нам, грішним, їжу цю, пиття й одяг. Тут скуштувавши від частки їжі цієї, нехай будемо навіки нею рясно насолоджуватися, і, тут одягнувшись душі тим одягом, у приході Його нехай не будемо голими, і перед усім світом не посоромимося.

CXXXIX. Бачиш, що в домі земного царя слуги перед ним предстоять і служать, вдягнені не в рубище й худий одяг, а в дорогі й кольорові шати. Так і в Церкві, яка є домом Небесного Царя. Тільки ті в цьому домі Царя Небесного є, і Царю своєму Небесному служать і працюють, які, вірою очистившись і скинувшись з рубищ гріховних, прикрашають себе добрими ділами, “вбираються… в милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12). Інші, хоча й називаються християнами, але грішити не перестають і плодів покаяння творити не хочуть, до цього святого дому не належать і Богу не служать. Якщо земному цареві лахміття мерзенне і царській палаті неподобство тілесне непристойне, наскільки більше очам Небесного Царя гріховна скверна мерзенна і огидна, і святому дому Його неподобство душевне непристойне. І якщо від лиця царського і служби відлучаються і віддаляються підлі й у лахмітті одягнені, і в домі його такі місця не мають, то тим паче від лиця Небесного Царя і служби відлучаються грішники, брудно гріховно заплямовані, і зі святого дому Його проганяються, і жодного місця й частки в ньому не мають. “Не оселиться в Тебе лукавий, і не перебуватимуть беззаконники перед очима Твоїми, Ти зненавидів усіх, хто чинить беззаконня, Господи”, – говорить пророк (Пс. 5:5-6). Це вчить нас, християнине, випробовувати себе самих, чи є ми справжніми членами Церкви Христової, і чи служимо Йому вірно; чи не служимо світові й забаганкам своїм, і так від благословенного Його дому відлучилися, хоча й іменуємося християнами.

CXL. Бачиш, що кінь лютий і ненавчений, щоб придатний був до справи і вживання, хазяїном навчається і по-різному приборкується та упокорюється, і так природну свою лютість мало-помалу відкладає та покірним робиться, і придатний буває до всякої справи хазяйської. Кожна людина від природи своєї, як кінь лютий, жорстока й неприборкана, і до служби Господу своєму Богу вельми непридатна; собі, своїй волі та світові хоче й шукає догоджати, а не Богу, Господу своєму, бо вельми розбещена за падінням Адамовим. О, як багато вимагає навчання, приборкання, утихомирення, щоб природну відклав лютість, жорстокість і скаженість і так став придатним до служби Господу Богу своєму! До цього спасенного навчання запропоновано нам, християни: 1) Святе Боже слово, яким лютість розбещеного нашого єства показується, приборкується і упокорюється. “Усе Писання богодухновенне і корисне для навчання, для викриття, для виправлення, для повчання в праведності, нехай буде досконала Божа людина, до всякого доброго діла приготована”, – каже апостол (2Тим. 3:16-17). 2) Старання, праця і потрібне себе самого до всякої доброї справи примушування, хоча б того й не хотіло розбещене серце. Ледача людина від природи на діло благе і похітлива на зло, і тому повинна себе саму переконувати і примушувати на добру справу, себе перемагати і відвертати від усякого злого діла. Наприклад, не хоче серце твоє ближнього любити, милувати, пробачити, змиритися, цнотливим бути та інше – переконуй себе до того. Хоче серце твоє ближнього ненавидіти, гніватися, злобитися, мстити, лихословити та інше – силою відвертай себе від того й перемагай себе в тому. Це є славна перемога і набагато краща, ніж людей перемагати! Себе ж самого перемогти – немає славнішої перемоги. 3) Потрібна молитва. Самі ж себе без допомоги Божої перемогти не можемо і без благодаті Божої богоугодної справи творити не можемо. “Без Мене не можете робити нічого”, – каже Христос Бог (Ін. 15:5). Тому заповідано нам часто і старанно молитися і допомоги та благодаті просити. Як через злобу диявольську людина зіпсувалася, так личить їй благодаттю і допомогою Божою виправитися. Як через дію ворога того зробилася схильною і прихильною до всякої злої справи, а до всякої справи доброї – не прихильною, бо всередині серця її зле бажання і огида до добра криється, так личить їй силою Святого Духа, вірою в Христа, стати охоче готовою до всякої справи доброї, а також ретельно й старанно відвертатися від усякого злого діла, щоб замість злості диявольської, що діяла в серці її, тепер би в серці її діяла благодать Святого Духа. І так, якщо серце зі злого на добре зміниться і виправиться, виправитися може вся людина; для чого неодмінно потрібна молитва і зітхання. Але до молитви треба себе примушувати і навчати, щоб не в словах одних була молитва. Треба думки, що розсіюються, збирати і прив’язувати до молитви, і що говориться словами, про те міркувати розумом, і так серце зі зітханням до Бога зводити. 4) Неабияке училище для християн – хрест або страждання, терпіння лих і всяких спокус. “Від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість”, – каже святий Павло (Рим. 5:3-4). Лихом і спокусою показується людині, що в неї в серці криється – любов Божа чи любов світу і самолюбство. Багато хто думає, що Бога люблять, але лихо, що знайшло, показує їм, що вони себе і світ люблять, а не Бога. Багато хто думає, що терплячий, лагідний, смиренний; але досада й образа, яка настала, показує їм, що в серці в них немає таких чеснот, і так пізнають себе убогими й злиденними ті, хто колись думав про себе щось. Бо всяка спокуса буває нам до спокуси серця нашого і пізнання, що в ньому криється – терпіння чи гнів, смиренність чи гордість, слухняність чи неслухняність – і є наче дзеркало, через яке дивимося на серце наше і роздивляємося, що в ньому є; інакше пізнати його не можемо, бо воно глибоке. “Глибоке серце людське, найглибше і вкрай зіпсоване; хто впізнає його?” – говорить пророк (Єр. 17:9). І так пізнавши серце наше, упокорюємося і падаємо перед Богом, визнаємо себе винними, і милості в Нього шукаємо, і просимо, і молимося з пророком: “Серце чисте створи в мені, Боже, і дух правий віднови в утробі моїй” (Пс. 50:12). І для цього-то, крім інших причин, напасті на нас посилаються від Бога, тобто щоб пізнали самих себе, бідність, вбогість і окаянство наше душевне, і так змирилися. Лихо, що знайшло, подібне до ліків, званих рвотними. Як, прийнявши рвотні ліки, людина вивергає геть із себе соки шкідливі, і так бачить і пізнає, на що вона хворіє, так у разі лиха, яке знайшло, виходять помисли злі, як соки шкідливі, що криються в серці й ушкоджують душу, і так пізнає людина, на що вона духовно хворіє. А так переконується вдаватися зі смиренням і проханням до Христа, душ людських, Лікаря. З усіх вищевказаних пунктів видно: 1) наскільки потрібне повчання у святому Божому слові; 2) наскільки потрібна молитва; 3) наскільки корисний хрест або терпіння лиха, хоча плоті нашій те й неприємно; 4) наскільки треба дітей у страху Божому та іншій християнській посаді навчати, щоб вони помалу звикали до праці християнської і так, коли вони досконало досягатимуть віку, могли самі себе утримувати на християнській посаді.

CXLI. Бачиш, що дім, який не має пана, який живе в собі, нечистий буває, сповнений сміття, пилу і павутиння; земля без будівничого запустіє, безплідна буває і породжує непотрібні трави; сад і виноград без будівничого зникає; корабель без хорошого керманича бурею і хвилями морськими тоне, та інше. Так і душа людська без Христа, – як дім спустошений, сповнений смороду, нечистоти і павутиння, дияволом і демонами розпростертих, тобто злих похотей, задумів і починань; як земля неосвоєна, яка лише терни і колючки продукує і підлягає прокляттю (Євр. 6:8); як сад і виноград, що без будівничого занепав, плодів не приносить, і ні до чого не придатний, і посіченню та спаленню підлягає; як корабель, що без керманича плаває, від бурі й хвиль хвилюється, і близько до потоплення перебуває. Бо що для хати господар, для землі й винограду будівничий, для корабля керманич, то для душі нашої Христос. Після падіння відступив Христос від душі людської, і стала вона як дім без господаря, земля і виноград без майстра, корабель без керманича. Немає і в тій душі Христа, яка, хоча водою і Духом у хрещенні відроджена була, але, першого Адама наслідуючи, заповідь Божу відкинула, і за лукавим ворогом дияволом, стародавнім тим змієм, волею своєю пішла. І якщо в тому тяжкому стані до кінця перебуватиме, навіки буде без Христа; і оскільки Христос – життя для душі, то без Христа, Який є Життя, перебуваючи, навіки буде в смерті. Покаймося ж, християни, “очистимо себе від усякої скверни плоті й духу” (2Кор. 7:1), щоб удостоїтися прийняти Христа в домівки душ наших. Для цього прийшов Він у цей світ, щоб ми вдячно зустріли Його і, очистивши домівки душ наших, прийняли Його. Стоїть Він і б’є у двері сердець наших, щоб відчинили Йому, щоб спочив у душах наших, щоб і ми могли помазати миром і омити сльозами своїми святі ноги Його (Лк. 7:37-38), і щоб Він “оселю в нас створив” (Ін. 14:23). “Ось, стою біля дверей, – каже Він Сам, – і стукаю: якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього” ( Одкр.3:20). Горе нам, якщо не послухаємо Його, і Його, Котрий заради нас прийшов у світ, і мандрувати в ньому благоволив, не приймемо в домівки свої! Слухай, що скаже в другому пришесті Своєму тим, хто стоїть ліворуч від Нього: “Я голодував, і ви не дали Мені їсти; спраглий був, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і не прийняли Мене” (Мф. 25:42-43). Соромно і страшно буде догану цю терпіти від Нього. Страшніше того навіки від Нього відлучитися і з дияволом у вогонь вічний відійти. “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу й ангелам його” (Мф. 25:41).

CXLII. Бачиш, що сонце, хоча всю піднебесну освітлює й усім обличчя своє являє однаково, однак усякому здається, що ніби на нього одного дивиться; і що б не робимо, на кожного з нас, як на одного лише, дивиться; і куди б не йшли, з нами йде, хоча завжди однаково перебіг свій від сходу до заходу здійснює. Так і вічне і духовне сонце – Бог. Хоч і на всіх однаково дивиться, і всякого діло й думку, намір, починання, задум, умисел бачить і слово чує – і з усяким на всякому місці є; і чи працює хто, чи спочиває, чи стоїть, чи йде, чи добро, чи лихо робить, – з ним є, і на діло добре й лихе дивиться, і в книжці своїй записує, – нехай відплатить усякому за ділами його. Однак так за кожним із нас наглядає і все помічає, що нібито, всі створені речі полишивши, на одного тільки мене або тебе дивиться; і що я або ти хочемо робити, говорити, мислити, починати й робити, добре або лихе, досконало знає й бачить так, начебто воно вже насправді було й робилося. І набагато краще і досконаліше все знає і бачить, ніж ми самі знаємо і бачимо; і все те бачить і дивиться так, що нібито, все інше забувши, тільки на нас, наше діло, починання і намір дивився. Так про Нього Святе Письмо свідчить: “Всі шляхи мої перед Тобою, Господи”, – говорить святий Давид (Пс. 118:168). І ще: “Господи, Ти випробував мене і впізнав мене; Ти впізнав, коли я сідаю і встаю. Ти здалеку зрозумів думки мої. Стежку мою і долю мою Ти дослідив, і всі шляхи мої Ти передбачив” (Пс. 138:1-3). Від цього вчимося, християни: 1) Боятися Бога і берегтися від усякого гріха в слові, ділі, думці, починанні та намірі. Бо Він як слово наше чує, так діло, думку і намір явно бачить, і кожному за справами відплачує, і того, хто грішить, справді може праведним судом вразити; і немає такого потаємного місця, в якому сховатися могли б ми від цього всевидющого ока, бо воно не лише зовнішнє діло бачить, а й потаємний помір, і в глибині серця потаємне проникло б. Чи робиш що проти совісті в потаємному місці, чи думаєш у серці своєму, чи маєш намір щось робити: вже те Богові явно. Стережися ж гріха, як смертної отрути, – не пізнай на собі праведний суд Божий. 2) Вчимося сподіватися на милість Божу, бо Він скрізь із нами є. І як сонце ясно сяюче скрізь із людиною є, освітлює й зігріває її, хоч би де вона була, і в добробуті, і в нещасті. Коли нас вороги наші женуть, ганьблять і лихословлять – мовчати, і не відповідати, і віддавати все Йому, бо Він усе чує і знає; гідно чи не гідно від них ганьби і ганьби страждаємо, Йому явно є. І як діти перед батьком не говорять проти хулителів своїх, але на батька свого дивляться і від нього чекають захисту, так повинні ми перед Богом, Отцем нашим Небесним, з ворогами нашими чинити, бо Він завжди з нами, і ми перед Ним завжди перебуваємо, – не відповідати їм, але мовчки очі душевні підносити до Нього й казати з Псалмоспівцем: “Ти почуєш, Господи, Боже мій” (Пс. 37:16)! 3) Звідси вчимося молитися Йому не тільки явно, словами, а й у глибині серця нашого. Бо Він не тільки слова наші чує, а й зітхання, бажання і настрій серця нашого розуміє, як каже пророк: “Бажання бідних Ти, Господи, чуєш, до прохання серця їхнього уважне вухо Твоє” (Пс. 9:38). “І буде, перш ніж вони покличуть, Я відповім; вони ще будуть говорити, і Я вже почую”, – говорить Господь (Іс. 65:24). 4) Вчимося, нарешті, що коли згрішимо перед Богом, від гніву Його нікуди втекти не можемо, бо куди б не звернулися і куди б не побігли, скрізь Він нас випереджає і зустрічає. “Куди піду від Духа Твого і від Обличчя Твого куди втечу? Чи зійду на небо, – Ти там; чи зійду в пекло, – Ти там перебуваєш; і якби я мав крила, і полетів за далекі моря, – і там рука Твоя скерує мене, і втримає мене Правиця Твоя”, – говорить Псалмоспівець (Пс. 138:7-10). Один притулок нам грішним – милосердя Його, до якого, від гніву Його праведного тікаючи, і вдаватися повинні ми, і перед Ним припадати, і зі співчуттям серця просити прощення.

CXLIII. Бачиш, що навесні із землі виростають трави і випускають листя, квіти і плоди свої; також дерева випускають листя, квіти і плоди, хоча взимку не видно було життя в них, і вони наче безплідними були, і одне дерево від іншого майже не відрізнялося. Весна – образ воскресіння мертвих. 1) Віримо, що так повстануть і вийдуть тіла наші мертві з трун, у яких потаємні були, як бачимо, як тепер трави з землі виходять, що ховалися в ній узимку. 2) Як взимку не розпізнаємо, який колір і плід у якій траві й дереві є, але весна все це показує, так нині не можемо пізнати, що в кого всередині, в серці й душі криється – добро або зло, благочестя або нечестя – і часто доброго злим, а злого добрим вважаємо; але воскресінні все ясно відкриється. 3) Як під час весни листя і квіти трав і дерев зсередини їхнього виходять і з’являються на світ, і тими листям і квітами немов би вбираються трави і дерева, і так прекрасний образ і вигляд представляють тим, хто дивиться, – так у воскресінні краса святих на тілах їхніх з’явиться, що тепер у душах їхніх схована, і тією красою, як ризою прекрасною, вдягнуться тіла їхні, які оживуть. Будуть подібні прославленому тілу Спасителя нашого, за словами апостола: “Який принижене тіло наше перетворить так, що воно буде подібне до славного тіла Його” (Флп. 3:21). “Тому, – каже святий Златоуст, ніби дивуючись, – Який сидить праворуч від Отця, згідно з цим тілом буває; Тому, Котрому ангели поклоняються; Тому, Якому стоять безтілесні сили; Тому, Котрий вищий за всякий початок, і владу, і силу” (Бесіда 13-та на вищевказане місце Апостола). 4) Як навесні висохлі трави й дерева такого ж вигляду бувають, якого були взимку, тобто неприємні й мерзенні, і ні до чого іншого, як до спалення, не підлягають, так і тіла грішних людей будуть голі й потворні, як і тепер є, навіть значно більші на них з’являться потворності; бо гріх і темрява, яка нині в серцях і душах їхніх криється, тоді зовні на них з’явиться на свідоцтво, що вони не у Христі проводили життя на землі, а у своїх похотях. 5) А від цього послідовно вчимося, що у кожної людини краса або неподобство, благочестя або нечестя всередині є; і чого немає всередині, у серці й душі, того й насправді немає. Віра, любов, терпіння, смиренність та інше всередині повинні бути; і якщо немає їх усередині, у серці, то вони є що інше , як лицемірство, яке зовні виглядає, наче щось наявне, але по суті є ніщо. 6) Нікого не повинно засуджувати й судити, так само й хвалити безглуздо; бо не знаємо, що в кого в серці криється, і часто божевільно називаємо того злим, хто всередині й насправді добрий, і того добрим, хто всередині злий, і так суддями несправедливими буваємо. Від цього відвертає апостол: “Не судіть ніяк завчасно, доки не прийде Господь, Який і висвітлить приховане в темряві, і виявить серцеві наміри, і тоді кожному буде похвала від Бога” (1Кор. 4:5). 7) Шукати вірою доброти і прикраси душі, і просити того у Христа, Який один може очистити її від скверн і прикрасити; а не ганятися за красою світу цього: бо краса душевна вічна, як і сама душа, а краса тілесна тимчасова.

CXLIV. Бачиш, що слина та інше, що від їжі та пиття є, поки всередині міститься, не гидується тим людина, а коли викинеться геть, тоді всякий гидує тим, що в себе всередині мав. Так і гріх: поки всередині людини є і чинить його, не гидує ним людина, але коли благодаттю Божою позбудеться його і, як блювотину, викине з серця свого, тоді для неї огидним робиться. Звідки буває, що всяким гріхом, в інших видимим, гидується людина, хоча й сама той самий гріх у собі має. Мерзенний і блуднику блуд, хижакові розкрадання, злодієві крадіжка, лукавому лукавство, заздріснику заздрість, злісному злість, наклепникові наклеп, лихослову лихослів’я, в ближньому своєму видиме. Але в собі, хоч і має це ж зло, проте не цурається його, не цурається ж, бо смертоносної отрути тієї не пізнає. О, якби чудовисько це й страховисько жахливе побачив бідний грішник у собі й гидоту його нюхав би! Більше б цурався того, ніж цурається калу, зсередини утроби своєї виверженим! Але така наша загальна сліпота, бідність і окаянство, що тієї гидоти не пізнаємо і не намагаємося пізнавати. Так-то, улюблений християнине, заразив отрутою своєю серце наше сатана і затьмарив душевне наше око! Цей випадок і міркування вчить нас: 1) Що серце наше глибоко розтлінене і без благодаті Божої ніщо інше, як тільки зло задумує. Бо зміїне насіння, в ньому посіяне, відповідні й плоди народжує. 2) Вчить випробовувати його, і гидоту, що в ньому криється, пізнавати, і нею ганьбитися. Це найбільше буває, коли усамітнюємося вдень або вночі, і в глибину серця нашого проникаємо, і розглядаємо, які від нього задуми, починання і наміри народжуються і до чого схиляються. Також від ближнього нашого себе пізнаємо, тобто, що бачимо в ближньому, те й у нас є: коли бачимо, як ближній гнівається або якусь іншу душевну неміч показує, то мусимо звернути й на себе очі, що й ми тією самою недугою немічні. Насіння всякого гріха в серці нашому є. І так, що помічаємо в ближньому нашому ділом, що робиться, то можемо і ми при нагоді робити, і злого насіння злі плоди показувати. Бо природне нам зло це, оскільки з ним усі народжуємося. 3) Очищати його неліниво намагатися, на кшталт городника або садівника, який сучки шкідливі зрізає з дерев, щоб їм не шкодили. Так і ми повинні серце наше очищати від помислів, які шкодять очищенню душі нашої і не попускають приносити плодів, віри християнської гідних. Наприклад, чи повстає помисел гніву, злоби, чи помсти, чи ненависті, чи блуду, чи заздрості, чи гордості, чи наклепу, тощо? Негайно його відсікати або придушувати, щоб не зріс, і так не зашкодив би душі. І в цьому допомоги просити у Христа Господа нашого. 4) З вірою просити того ж Визволителя, щоб Він силою Своєю від цього мерзенного мучителя нас визволив, щоб, звільнившись від нього, старанно й бездоганно служили Визволителю, за словом Його: “Коли ж Син визволить вас, то воістину вільні будете” (Ін. 8:36). Тоді будемо нехтувати і ми гидотою гріха, як гноєм виверженим і сморідним. Це-то і є справжня християнська свобода, до якої прагнути невсипуще повинні ми і віддавати перевагу їй понад усі скарби світу цього. Ця свобода набагато перевершує свободу князів, вельмож і панів століття цього, які людьми керують, але самі своїм пристрастям підкоряються; над людьми панують, але над ними панує гріх. Християнська свобода не така: вона Богу одному і заради Бога людям кориться і служить, але гріховного ярма не носить. Пошукаймо, улюблений християнине, цього найдорогоціннішого бісеру синів Божих, який вони в “глиняних посудинах носять” (2Кор. 4:7).

CXLV. Бачиш, що ті, хто бажають запах сморідний із спокою вигнати, запалюють запашні порошки або інше, до того придатне, і так сморід запахом пахощів виганяється. Душа людська – як хатина, яка до занепаду праотцівського була сповнена пишністю й лагідністю, як пахощів, і була житлом Святого Духа; але після занепаду увійшла до неї злість, як смердючий запах, і наповнила її. Відчуваємо й нюхаємо лихий запах цей усе всередині себе, коли зсередини, “з серця виходять злі помисли” (Мф. 15:19), як смердючі запахи; відчуваємо, дорогий християнине, і зітхаємо про це, бажаючи скинути зі своєї душі стару людину та зодягнутися в нову. О, нехай удостоїть нас цього людинолюбний Господь, Який заради людини став людиною! Як же можемо сморід із душі нашої вигнати, якщо не протилежними тому пахощами? Бо противне противним проганяється. Так темрява світлом, холод спекою проганяється. Від падіння Адама увійшла злоба і злорадство в душі наші. Господь прийшов на землю і показав нам образ святої Своєї доброчесності й благості, показав образ смирення, терпіння, лагідності, любові та інших святих звичаїв, які в божественному Його серці були; і як орел пташенят своїх навчає літати, так Він вірних навчив у світі цьому жити й Богу догоджати, як говорить: “Навчіться від Мене” (Мф. 11:29); і ще: “Я дав вам приклад, щоб і ви робили те саме, що Я зробив вам” (Ін. 13:15); і апостол каже: “Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли слідами Його” (1Пет. 2:21). Його добротою, смиренням, терпінням, лагідністю і любов’ю нехай виженемо з сердець наших злобу, гордість, гнів, ненависть, заздрість і всяку нечистоту. І так, вводячи в душі наші милосердя Христове, від свого злорадства постараємося позбутися і пахощами непорочних чеснот Христових будемо виганяти сморід, що прибув нам від ворога. І що більше те робитимемо, то більше очиститься душевний дім наш, як що більше пахне запашним порошком у спокої, то більше очищається від смороду спокій і більші пахощі в собі має. Тяжко це плоті нашій, християни, щоб від свого злорадства зректися; але цього посада віри християнської вимагає від нас. Для цього очищення треба робити таке: 1) Завжди мати перед собою образ непорочного життя Христового і на нього душевними очима дивитися – для чого потрібно читання або слухання Святого Євангелія, в якому написане Христове житіє. Цим не виключається образ житія святих Божих, які також дивилися на цей живий божественний образ і наслідували його. 2) Усіляким старанням і силою примушувати себе до того, щоб чинити опір пристрастям, що повстають у серці, та присікати їх на початку, щойно почнуть із серця показуватися, і протилежне їм сприймати в серці, наприклад, проти гордості – смиренність; проти гніву, злості, помсти, ненависті, заздрості, нечистоти – терпіння, лагідність, любов, доброзичливість, чистоту від Христового життя сприймати, й тим пристрасті, що повстають, втихомирювати та приборкувати. Легко про це говорити, але не легко це робити, християнине! Бо природно нам зло, і проти пристрастей боротися і їх перемагати не що інше, як проти себе самого боротися і себе самого перемагати – важка боротьба і перемога, але славна! 3) Оскільки старання наше не сильне без допомоги Божої, бо вельми розтлінне серце маємо, то мусимо Христа на допомогу кликати, щоб Сам нам допоміг і замість злорадства нашого Своє милосердя насадив Духом Своїм Святим у серцях наших. Для цього Він і у світ прийшов, щоб злість, як сморід, що в душах наших вселився, вигнати і пахощі Своїх божественних вдач у них насадити. Нехай буде наше старання, віра і молитва старанними, бачачи це, Він схилиться на милість і подасть нам благодать Духа Свого Святого, яка буде допомагати нам у всьому, що стосується справи спасіння нашого.

CXLVI. Бачиш, що хлібороб спершу покладає в серці своєму надію на зібрання плодів і потім, таку поклавши надію, береться до справи, за допомогою якої здійснення надії досягається: робить землю, орає і сіє. Так і у всякій речі надія, сприйнята в серці, заохочує того, хто сподівається, до праці та засобу, через який можна надію здійснити. Купця надія багатства переконує купецтво, воїна надія перемоги і слави – битися, учня надія розуму і мудрості – вчитися в школах та інше, і в справі розпочатій не слабшати переконує. Так і християни у справі спасіння свого чинити повинні. Надія християнська – вічне життя в майбутньому віці, як у святому Символі віри говориться: ” Сподіваюся на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку”. Цю надію втратили ми в Адамі; але у Христі знаходимо її, якщо в Нього щиросердно віруємо і віру нашу показуємо любов’ю і терпінням. Повинен кожен, хто вірує в Христа, цю надію в серці своєму покласти й утвердити, як хлібороби роблять, і так у подвигу віри та іншій християнській праці трудитися, не слабшати, дивлячись на жаданий і неоціненний плід вічного життя. Хлібороби очищають ниви свої, викидають буряни, щоб не перешкоджали рости пшениці. Так повинні і ми відсікати забаганки і пристрасті від сердець наших, щоб не перешкоджали рости насінню Божого слова, і так би безплідним його не створили. Хлібороби очікують раннього і пізнього дощу на ниви свої, без якого ниви безплідні бувають, скільки не трудяться на них. Так і наша праця марна буває, якщо не зійде на ниви сердець наших дощ благодаті Божої. Повинні і ми трудитися, і чекати дощу милості Божої, і молитися Богу, щоб послав нам згори росу благодаті Своєї і напоїв нею ниви сердець наших. Маємо підносити руки й очі до Того, Хто живе на небесах, як Псалмоспівець робив і нам образ подав. “Підводжу очі мої до Тебе, що живеш на небесах!Ось, як очі рабів дивляться на руки господарів своїх, як очі рабині — на руки господині своєї, так очі наші — до Господа, Бога нашого: коли ж Він помилує нас” (Пс. 122:1-2). Хлібороби все літо трудяться, потіють і спеку сонячну терплять, щоб жаданий плід отримати. Так і християни повинні все своє життя трудитися, боротися і терпіти напасті, що трапляються, щоб не втратити плоду вічного життя, яке Христос, Син Божий, трудами Своїми і Кров’ю нам придбав. Хлібороби достиглі плоди з радістю збирають. Так і християни, які “зі страхом і трепетом творять своє спасіння” (Флп. 2:12), з радістю сприймуть його з рук Господніх, що обіцяв Він віруючим і тим, хто любить Його. “Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю. Ті, що йшли, й плакали, кидаючи насіння своє, а ті, що приходять, прийдуть з радістю, збираючи снопи свої” (Пс. 125:5-6). “І повернуться визволені Господом, прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою; вони знайдуть радість і розвагу, а смуток і зітхання підуть геть” (Іс. 35:10). Хлібороби ледачі й ті, що в неробстві живуть, побачивши братів своїх, які плоди праць своїх збирають і радіють, а самі нічого не мають, бо не працювали, – сумують, тужать, засмучуються та сварять себе, що влітку не трудилися і тому плодів не мають. Так і християни, які недбало живуть, побачивши інших, які за подвиг віри і труди, у благочесті підняті, ублажаються і прославляються Господом, – заплачуть і заридають невтішно і будуть себе сварити, що не хотіли трудитися в тимчасовому житті. Лазар, згаданий у Євангелії, спочиває на лоні Авраамовому після трудів і хвороб своїх тимчасових; а багатій безглуздий, який “одягався в порфіру і віссон, і щодня бенкетував пишно”, після веселощів і розкоші малихчасових, перебуває в муках і бачить удалині Авраама та Лазаря на лоні його, і, закричавши, каже: “Отче Аврааме! змилосердися наді мною і пошли Лазаря, щоб намочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик мій, бо я мучуся в полум’ї цьому” (Лк. 16:19-24), – і навіки виголошувати буде, але нічого не отримає. З вищесказаного бачиш, християнине: 1) що теперішній час для християн – час праць, подвигу, скорбот і хреста, а майбутній вік – час спокою, відплати, радості й розваг, тому що “багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже”, за апостольським словом ( Діян. 14:22). 2) Бачиш, як засліплена духовно бідна людина! Чого не роблять люди заради тимчасового прибутку, що скоро гине? Яких труднощів і бід не приймають? Але ніщо їм не обтяжливо і не незручно, щоб бажане отримати. Так сильно спонукає, заохочує і схвалює їхня безсумнівна бажаного добра надія, хоча часто й обманюються. Бо не все отримує людина, чого хоче й сподівається отримати, оскільки в Божій владі перебуває наше тимчасове благополуччя, а не в людській, – і кому хоче, той подає його. Однак люди, і не маючи досконалої надії, все ж шукають, і ретельно, те добро, яке бачать тілесними очима. Але вічного блаженства, перед яким уся слава, багатство, честь і царство земне, як ніщо, або недбало шукають, або зовсім перестали шукати. О, якби внутрішнє око людини відкрилося, і побачив би в одну мить ока майбутню славу, уготовану обранцям Божим, – прагнув би до неї так, як спрагою пекучий до джерела водного, і ніщо б його від того не могло відвернути. Повір, християнине, що честь, багатство, слава, милість, слава і втіхи світу цього, як смердюча мертвечина, огинуть йому, і навіть страждання та муки не зможуть зупинити й утримати прагнення його. Спасительне Христове втілення і страждання вчить нас усьому. Позбулися ми в Адамі майбутнього того блаженства і потрапили у вічне лихо, але Христос, Син Божий, будучи таким великим і високим, що немає нікого більшого і вищого за Нього, бо Бог є, – заради того на світ прийшов і постраждав, щоб вічне лихо позбавити і до вічного блаженства повернути людину, яка відпала. З одного цього можемо, християни, пізнати, що велике і невимовне лихо те, від якого Христос, бажаючи нас визволити, кров Свою вилив; і велике й незбагненне блаженство майбутнє, яке смертю Своєю відкрив для нас, тих, хто втратив його. Слава незбагненній любові Його до нас і милосердю! Незбагненне як зло вічної муки, так і добро вічного блаженства, заради якого Син Божий і Бог істинний Себе Самого не пощадив, щоб від першого нас позбавити, а друге нам повернути. Але така наша загальна сліпота й окаянство, що або мало віримо, або зовсім не віримо тому, хоча по-різному й відкрив Бог у святому Своєму слові те блаженство для користі й утіхи нашої. 3) Безглуздо роблять ті християни, котрі не хочуть битися, трудитися у справі покликання християнського, але бажають вічне життя здобути; хочуть у сладощах, розкоші, честі, славі та багатстві світу цього веселитися – і з Христом у майбутньому віці царювати хочуть; хрест із Христом носити відмовляються, соромляться й жахаються його, і уникають його, – але прославитись із Ним хочуть. Вони подібні до тих людей, які хочуть плід зібрати, але землю орати, сіяти й трудитися не хочуть; які славу перемоги мати й тріумфувати хочуть, але воювати не хочуть; від царя милість одержати хочуть, але вірно йому служити не хочуть; які до міста якогось дійти бажають, але шляхом, який веде до цього міста, йти не хочуть, але іншим шляхом ідуть. Тісний шлях до вічного життя, християнине; а розлогий – у вічну погибель веде, за неложним словом Христа Господа нашого (Мф. 7:13-14). Віра, яка вказує на вічне життя і веде до нього, багаторазово підлягає спокусі. Диявол, світ із метушнею і “плоть із пристрастями і похотями” (Гал. 5:24) намагаються цілісність її порушити і винищити. Проти всіх цих супостатів треба битися і віру більше життя свого зберігати. Що звідси випливає, як не невпинне озлоблення, скорбота і тіснота душі тієї, хто бореться? То той, то інший, то третій ворог нападає і хоче в душі забрати неоціненний скарб – вічне спасіння. Бракуватиме часу думати тому про честь, славу, багатство і розкіш світу цього, про помсту за кривду, заподіяну людиною, та про інше, що належить світу, хто хоче з тими ворогами вступити в битву. Одне буде в нього старання – щоб не бути ними переможеним. Так від усякого випадку й від усякого видимого створіння до невидимого можна міркування звертати, наприклад, від видимого світу до невидимого, від видимого світла до невидимого й вічного, тобто до Бога, від видимої темряви до невидимої, тобто до диявола та гріха, від видимого зору до невидимого, від тілесної сліпоти до душевної, від тілесного здоров’я до душевного, від тілесної немочі до душевної та інше, – і цим духовну користь собі приносити. Бо що бачимо у видимих речах, те є і в невидимих, і що відчуваємо в тілі, те помічається і в душі, хоча нерівномірно, як про це читаємо у Святому Письмі, в якому описано стан душі нашої, добрий або недобрий, описується. Має тіло наше життя, смерть, здоров’я, неміч, злидні, багатство, благопристойність, неподобство, скорботу, розраду, полон, волю, темряву, світло, голод, спрагу, їжу, питво, одяг, працю, спокій та інше. Те саме помічається і в душі нашій. Тіло пожвавлюється душею, помирає, коли душа від нього йде, – душа живе благодаттю Божою, помирає, коли її благодать залишає. Тілу нашому світить сонце, місяць і світильник, але світло, яким душа наша освічується, є Христос, “Який освічує кожну людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9), і світильник її – закон Божий, згідно з писаним: “Світильник для ніг моїх – Закон Твій” (Пс. 118:105). Сліпе тіло наше, якщо не має очей відкритих, глухе, якщо не має вух, – сліпа душа, якщо не має просвітлення Святого Духа, і глуха, якщо не має належного чуття гласу Божого, який у Святому Письмі простягається. Тіло наше має багатство: золото, срібло та інші речі, на думку світу цього, дорогі; злиденне і убоге, якщо не має. Має і душа багатство своє – дарування Божі духовні: віру, виправдання, освячення,мудрість тощо; злиденна, убога і нага, якщо їх не має. Тіло наше потворним роблять струпи, рани, гній, зморшки та інше – душу потворною роблять гріх і пристрасті безчинні. Тіло наше жадає і жадає без їжі і пиття і наготу терпить без вбрання – душа жадає і жадає без слухання Божого слова і голодує без благодаті Його. Тіло втішається і зміцнюється їжею і покривається одягом – душа втішається словом Божим і благодаттю Його, що живе в ній, і покривається нагота її Христовою правдою. Полониться тіло наше, коли потрапляє в полон до ворога, або утримується в темниці, або узами зв’язується; свободу отримує, коли цих лих позбавляється. Має і душа свій гіркий полон, коли людина потрапляє під владу диявольську, служить гріхові й пристрастям безчинним, блудить, п’янствує, викрадає, краде, злиться та інші пристрасті чинить; визволяється ж Христом, коли навертається від гріхів до Бога та вірує у Христа, Визволителя всіх. Так і в іншому помічається схожість невидимого з видимим і душі з тілом, про що Святе Письмо навчить тебе, християнине, якщо з старанністю і бажанням спасіння свого будеш його читати або слухати. А як нам від лих духовних звільнитися і блаженство духовне здобути, подається в тому самому Святому Письмі образ, тобто віра в Христа, Який віруючих у Нього позбавляє і блаженними робить, як Він Сам каже: “Коли Син вас визволить, то істинно вільні будете” (Ін. 8:36). І ще: “Христос Іісус… став для нас премудрістю від Бога, праведністю і освяченням та відкупленням”, – написав апостол (1Кор. 1:30).Зауваж тут, християнине: 1) Ці пункти слугують для роз’яснення наступних моїх пропозицій і міркувань. 2) Ці уподібнення, взяті від різних речей, що почуттям підлягають, і прикладені до невидимих, більше покладаються заради простого народу, який не може зрозуміти вчення про духовні речі. Нічим так не роз’яснюється, і зрозумілим не робиться, і в пам’яті не поглиблюється вчення, як подобою тих речей, що чуттєвостям нашим підлягають і перед очима нашими перебувають. Тому бачимо, що і в священних книгах безліч таких подібностей є, якими спасительне вчення роз’яснюється, і небесні й духовні речі земними й видимими доводяться, як-то: слово Боже уподібнюється насінню, грішники – хворим, неосвічені благодаттю Божою – сліпим, невідомий день другого Христового пришестя – злодієві, який вночі приходить, та інше. 3) Річ одна до одної подібна буває не в усьому, а тільки в деяких властивостях: тому і про подібності, як тут, у цьому параграфі, так і в інших наведених місцях, розуміти треба те ж саме, що і вони тільки в деяких властивостях схожі з тими речами, які роз’яснюють. 4) Щоб від видимих речей до невидимих міркування звертати і так духовну користь отримувати, потрібне міркування вірою, яка основою своєю має Боже слово, кероване і затверджуване, без якої зручно погрішити можна.

Стаття 2: Про серце і язик людський

Глава 1: Про людське серце

“Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле, тому що від надлишку серця говорять уста її”, – говорить Господь (Лк. 6:45).

“Сину мій, віддай серце твоє мені” (Притч. 23:26)

– 28. Серце тут мається на увазі не в прямому розумінні, оскільки воно є початком життя людського, як філософи міркують, а повчально, тобто як внутрішній людський стан, прихильність і нахил. Це видно з наступного апостольського слова: “серцем вірують до праведності” (Рим. 10:10), – та іншого, пророчого: “Сказав божевільний у серці своєму: “Немає Бога” (Пс. 13:1), та з інших місць Святого Письма. Звідки серце уподібнюється в Письмі скарбу, в якому або благе, або зле ховається, як каже Господь: “добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле”. Тобто, який людина внутрішній стан має, такі в неї слова й діла зовнішні є, і про що всередині повчається, замислює, старається, те й зовні проявляється. Слово і діло зовнішнє – вісник і свідок внутрішнього людського стану. Серце, у прямому сенсі, оскільки є початком життя людського, у всіх однакове, тобто у добрих і злих, як і інші природні органи; але в повчальному сенсі зрозуміле, – не однакове, але в когось добре, а в когось зле, та інше.

– 29 Серце людське саме по собі, без благодаті Божої, зле, бо ніщо інше, як тільки суєтне і зле помишляє, як написано: ” Думка серця людського – зло від юності його” (Бут. 8:21). Звідки серце це, як нижче побачиш, називається в Письмі “кам’яне”: бо ні умовляннями, ні погрозами, ні милістю, ні суворістю не схиляється і не пом’якшується. Тому Бог обіцяється вірним Своїм дати “серце інше”. “І дам їм серце одне, і дух новий вкладу в них, і візьму з плоті їхньої серце кам’яне, і дам їм серце тілесне” (Єз. 11:19). Тому про людину, благодаттю Божою не відроджену, говориться: “Сказав божевільний у серці своєму: “Немає Бога”. І Господь каже: “Із серця виходять злі помисли, убивства, перелюбу, перелюбства, любодіяння, крадіжки, лжесвідчення, хули” (Мф. 15:19). І хоча благодаттю Божою освічена буде людина, проте зло це, що виходить із серця, відчуває, і повинна багато праці на все життя докладати і проти природного того лиха духовно боротися, бо безперестанна їй належить проти того брань. Звідки читаємо, що і водою, і Духом відроджені, і святі впадають у тяжкі гріхи, які з цього розтлінного джерела випливають. Тому наказано всім вірним молитися і просити в Небесного Отця благодаті Святого Духа, щоб змогли противитися тому злу, яке від серця походить, і умертвляти його. Розтлінню серця нашого сприяє на шкоду нам диявол зі злими своїми ангелами і спокусами світу цього. Звідси випливає, що серце добре і богобоязливе не може бути, як тільки від Бога. Бо Сама людина серця свого злого на добре змінити не може; звідки Псаломщик молиться: “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). Тож кожному, хто прагне мати серце добре, треба з Псаломщиком молитися Богу про те, щоб за милостивою Своєю обітницею, подав серце інше і дух новий, і взяв від нас серце кам’яне, і подав серце тілесне, щоб на ньому, як на нових скрижалях, зміг бути написаний закон Євангелія Христового, “не чорнилом, а Духом Бога Живого, не на скрижалях кам’яних, а на скрижалях тілесних серця” (2Кор. 3:3), як написано: “А ось угода, яку Я укладу з домом Ізраїлевим по тих днях, – каже Господь, – вкладу закон Мій у їхнє нутро, і на серцях їхніх напишу його, і буду їм Богом, а вони будуть Моїм народом” (Єр. 31:33).

– 30. Серце одне і душу одну мати – значить мати велику злагоду у вченні та волі, як пишеться про вірних, які були за апостольських днів: “А в багатьох, хто увірував, було одне серце і одна душа” ( Діян. 4:32).

– 31. Двоєдушність або двоєсердя буває в тій людині, яка язиком одне говорить, а мислить інше. Такого звичайно називають усі двоєдушним, або по-іншому назвати можна підлесником, ошуканцем і лукавим; протилежна ж цьому пороку чеснота – простосердечність.

– 32. Серце чисте і праве, згідно зі Святим Письмом: 1) намагається волі Божій слідувати; 2) шукає у всіх своїх справах, словах і починаннях слави Божої; 3) дбає про користь ближнього свого, тобто всякої людини. Про це ясніше і докладніше побачиш, читачу, нижче.

– 33. Серце це – початок і корінь усіх діянь наших. Бо, що не робимо, подумки чи ділом, – серцем робимо, або добро, або зло. Серцем віруємо чи не віруємо; серцем любимо чи ненавидимо; серцем упокорюємося чи пишаємося; серцем терпимо чи нарікаємо; серцем пробачаємо чи сердимося; серцем примирюємося чи ворогуємо; серцем навертаємося до Бога чи відвертаємося; серцем наближаємося, приходимо до Бога чи відходимо й віддаляємося; серцем благословляємо чи проклинаємо. На серці радість чи смуток, надія чи відчай, покаяння чи нерозкаяне життя, страх чи відвага. У серці простота або лукавство. Серце зітхає, молиться, сподівається або навпаки робить, та інше. Отже, чого на серці немає, того й насправді немає. Віра не є віра, любов не є любов, коли на серці немає, а є лицемірство. Смирення не є смирення, а є облуда, коли не в серці; дружба не є дружба, а гірша за ворожнечу, коли ззовні тільки проявляється, а в серці не має місця. Тому Бог вимагає від нас серця нашого: “Сину мій, віддай серце твоє Мені” (Притч. 23:26).

– 34. Що в серці зачинається, добре чи зле, то зовні, через члени тілесні являється. І серце людське зовнішні члени тіла, як-то: язик, руки, ноги та інші, як знаряддя вживає для втілення задумів своїх у саму справу. Так язиком благословляє або кляне, руками викрадає або подає, вбиває або зберігає; вухами слухає добре або зле; ногами ходить до навмисного місця; іншими членами інший намір свій здійснює. Хто добре і святою вірою Христовою очищене серце має, той нелицемірно добрі й плоди зовні показує; а хто зле серце має, злі й плоди показує, як каже Господь: “Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре, а зла людина зі злого скарбу серця свого виносить зле” (Лк. 6:45).

– 35. Усяка справа людська не за зовнішнім, а за внутрішнім станом серця і наміром судиться. Бо часто зовнішня справа в того й іншого однаково буває. Але внутрішня прихильність і намір по-різному може бути. Наприклад, один суддя не приймає винагороди, і інший не приймає. Перший тому не приймає, що укази монарші стратою загрожують, а брав би, якби того не було. Інший не бере, щоб Бога не прогнівити злочином заповіді Його святої. Цей – істинний безсрібник, добре і богобоязне серце має. А той, хоча руками не приймає винагороди, але серцем приймає і тому як хабарник засуджується. Бо страх людський має, а не Божий, людини боїться, а не Бога. І тому зле і невірне серце має. Один не краде тому, що не хоче. Інший не краде тому, що не може, а крав би, якби випала нагода. Перший справді чесний, а другий завжди в серці краде. Один дає милостиню заради імені Христового, бажаючи допомогти тому, хто просить, через бідність, а інший – щоб славу добру нажити. Перший істинно милостивий, а другий – марнославний. Один входить до церкви разом із вірними молитися і славословити ім’я Боже, а інший – подивитися церемонії. Одному корисний, а іншому некорисний вхід до церкви. Бо і язичники дивляться на церемонію християнську. Один сприймає ранг для того, щоб багатство зібрати і велику честь отримати, а інший – для того, щоб суспільству і братії своїй послужити. У нього добрий намір, а в іншого – злий і згубний. Один проповідник проповідує проповідь для того, щоб показати себе, славу і похвалу від слухачів отримати і високий ступінь здобути. Інший проповідує, щоб людям користь принести. У нього добрий намір, а в іншого – злий. Не вбиваєш, не перелюбляєш, не крадеш, не лихословиш ближнього тому, що боїшся суду цивільного – політик ти, а не християнин. Людини боїшся, а не Бога. І тому між невірними вважаєшся, хоча й Христове ім’я носиш. Не робиш злого тому, що Бог заборонив і боїшся Бога прогнівити – віри християнської справа є. Ідеш на битву, щоб користь отримати від ворога, збагатитися – не багато і майже нічим не відрізняєшся від розбійника, який для того на людей нападає, щоб збагатитися. Ідеш проти ворога, щоб Церкву і Вітчизну свою захистити – похвальний намір цей. Дивишся на дружину просто, без жодного жадання, як на створіння Боже – немає гріха. Дивишся з нечистою пристрасною – “чиниш перелюб… у серці своєму”, як вчить Господь (Мф. 5:28). Одягаєшся в сукню, пристойну рангу твоєму – безгрішно робиш. Прикрашаєш себе вбранням, щоб пишність показати і пошану від незнайомих отримати – миролюбець ти і горде серце маєш. Просиш у ближнього свого вибачення за образу й образи, боячись суду цивільного – мудрість людська це. Смиряєшся перед братом своїм із жалем, що образив його – любові знамення це. Не впиваєшся, оскільки не маєш, чого пити – п’янствуєш у серці твоєму. Не впиваєшся, оскільки грішно – стриманості справа ця, істинний стриманець ти. Плаче хтось, що втратив багатство або позбувся честі – смуток століття цього і тому некорисний. Плаче інший, що ближньому не може помститися – злоби дія це і печаль згубна. Плаче третій, що людинолюбця Бога прогнівив – така “печаль заради Бога” (2Кор. 7:10) і душеспасительна. Плачеш над мертвим батьком, або братом, або другом, що з коханим розлучився – печаль марна. Плачеш над мертвим, думаючи, що гріх нас у такий бідний стан привів – це плач християнський. Карає командир підлеглого, що не вшанований або збезчещений ним – це гніву і злоби виконання, а не покарання. Карає як законопорушника, і щоб надалі справніше поводився – це покарання правильне є і намір християнський. Даєш тому, хто просить, милостиню, щоб користь від нього якусь отримати – це купівля і торг, а не милостиня. Шануєш царя або від нього посланих, боячись покарання за нешанування – це людська хитрість. Шануєш тому, що Бог велів шанувати – це християнська справа. Терпиш образу, оскільки не можеш помститися – мимовільне терпіння. Терпиш образу добровільно, підкоряючись заповіді Христовій – це справа істинного терпіння і спасительна. Так і в іншому за станом сердечним судиться всяка справа – зла вона чи добра. Про це кожен у своїй совісті сповіщається, як бачимо це і в Святому Письмі. Каїн і Авель приносили жертву Богу, але “Господь зглянувся на Авеля і на дар його, а на Каїна і на дар його не зглянувся” (Бут. 4:4-5). Митар і фарисей молилися в церкві Богу; але митар виправданий, а фарисей відкинутий (Лк. 18:14). Радів Закхей, побачивши Господа нашого Іісуса Христа (див. Лк. 19:2-9), радів і Ірод (див. Лк. 23:8), але Іродові на погибель, а Закхею на порятунок звернулася радість. Так за внутрішнім станом сердечним судиться перед Богом усяка справа. І хоча буває, що справа зовні видається доброю, але якщо походить від наміру недоброго і непотрібного, – перед Богом засуджується як непотрібна. Намір – як основа, на якій справа твориться. І яким є намір, такою є і справа: якщо добрий намір – добра справа, якщо злий намір – зла і справа, що робиться. Звідси випливає, що нікого ні хвалити, ні сварити безрозсудно не повинні ми. Оскільки внутрішнього людського стану і наміру ніхто, крім одного Бога, знати не може. “Хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що живе в ній” (1Кор. 2:11)? Бо часто буває, що шалено хвалимо того, хто перед Богом окаянний і тому насправді мерзенний; засуджуємо того, кого Бог виправдовує, і виправдовуємо безглуздо того, кого Бог засуджує, і тому грішимо. –

36. Оскільки всяка справа людська, як внутрішня, так і зовнішня, від серця залежить, і яке серце, таке й діло – добре чи зле. І від природи маємо серце розтлінне. Тому мусимо старанно і невпинно молитися і просити у Серцезнавця Бога, Який з нічого все і з лихого добре робить, просити серця нового і духа правого, щоб помисли і діла, які від серця походять, правильними були і до однієї Божої слави мали намір. Повинні, за прикладом Псаломщика, завжди зітхати: “Серце чисте збудуй у мені, боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). А якщо серце праве буде, то і справи правими будуть.

Глава 2: Про язик людський

“Якщо хто з вас думає, що він благочестивий, і не приборкує свого язика, але зваблює своє серце, то в того пусте благочестя” ( Іак.1:26).

– 37. Нічим так не грішить людина, як язиком, коли ним не керує належним чином. Язик кляне людей, створених за подобою Божою. Язик злословить батька і матір. Язик навчає вбивства. Язик радить і змовляється про перелюбство, нечистоту, злодійство, розкрадання, неправду всяку. Язик бреше, лестить, обманює. Язик пустословить, буєсловить, блюзнірствує, лихословить. Язик винуватих у суді виправдовує і правих звинувачує. Язик у купівлі худу річ за добру продає. Язик стосується монархів, які ніякому земному суду не підлягають. Язик терзає і святих мужів, які незлобивістю своєю нікому не шкодять. Від язика не позбувся Сам Господь наш, Спаситель світу, Який “не вчинив ніякого гріха, і не було лестощів у вустах Його” (1Пет. 2:22). Язик вивергає хули на велике, святе і страшне ім’я Боже. Словом, нічого язик не залишає, але на все вивергає отруту, яка криється в серці людському.

– 38. Язик незліченне зло на світі робить. 1) Язик одному монархові на іншого обмовляє: від чого ворожнечі, сварки, битви, кровопролиття відбуваються; стільки тисяч неповинних людей гине; стільки вдів і сиріт, що плачуть, залишається; стільки держав, міст, сіл запустіють; стільки сум грошових і всякого утримання даремно пропадає. 2) Мова розсіює єресі, розколи, спокуси, і від того робиться багато Церкві Святій шкоди, людям пагуби, церковним правителям занепокоєння і праці, як справа сама показує. 3) Язик наклепом наповнює вуха царів, князів та інших можновладців, від чого багато невинних гине. 4) Язик також обтяжує судові місця підступними і безсовісними наклепами, від чого присутнім і служителям канцелярським непотрібні занепокоєння і труднощі. 5) Язик, торкаючись лихослів’ям влади, приводить її до підозри, від чого їй буває зневага, неслухняність від підвладних, а в них самих безстрашність, свавілля; у суспільстві сум’яття та всілякі негаразди. 6) Мова немічних і малодушних призводить до нестерпної печалі, зневіри і відчаю. 7) Язик в одному місті й селі між сусідами, в одному домі між дружиною й чоловіком, між братами, сестрами, рабами, між друзями люб’язними сварки й бійки робить. 8) Язик відкриває секрети, які за присяжною посадою твердо зберігати повинно, від чого також багато труднощів і біди відбуваються. 9) Язик часто і самого того, хто обмовляє, призводить до великого каяття і печалі, що слово випустив, якого повернути неможливо. Коротенько сказати: скільки на світі лиха є або було, все язик або вчинив, або примножив. О, язик неприборканий! “Невеликий член, але багато робить,… це – нестримне зло,… сповнене смертоносної отрути” (Як. 3:5-8). Блаженний і мудрий той, хто приборкує язик! Блаженний, хто “для слів своїх зробив вагу і міру, а для уст своїх – двері і запор! Той, хто приборкує язик, житиме мирно, і той, хто ненавидить балакучість, зменшить зло”, – каже Сирах (Сир. 28:29,19:6). Істинно Соломон написав: “Хто береже уста свої, той береже душу свою” (Притч. 13:3); і ще: “Хто береже уста свої і язик свій, той береже від лиха душу свою” (Притч. 21:23). Окаянний і божевільний, хто не береже свого язика, не знає часу мовчати і часу говорити: “Людина зломовна не виправиться на землі” (Пс. 139:12). “Смерть і життя – у владі язика” (Притч. 18:22); бо “спотикання від землі краще, ніж від язика” (Сир. 20:18). “Багато хто впав від гострого меча, але не стільки, скільки тих, що впали від язика; щасливий той, хто сховався від нього, хто не зазнав люті його, хто не тягнув ярма його і не зв’язаний був путами його, бо ярмо його – ярмо залізне, а пута його – пута його мідні, смерть люта – смерть його, а пекло найкраще за нього” (Сир. 28:21-24).

– 39. Якщо язик, розумом не керований, буває виною стількох гріхів і лих, – повинні ми намагатися його приборкувати. Але старання без допомоги Божої мало що може, “бо нестримне зло”, як каже апостол. І хоча дві огорожі, тобто зуби й губи має, проте проривається. Бо серце людське, як посудина переповнена, все, що не вміщається, геть викидає, і таким чином “від надлишку серця промовляють уста його”, за словами Господа (Лк. 6:45). Тому мусимо ми смиренно молитися з Псаломщиком до всемогутнього Бога: “Постав, Господи, охорону до вуст моїх і зачини двері губ моїх” (Пс. 140:3), щоб і серце виправив, і язик – знаряддя серця – скерував та навчив добросовісно, і як треба говорити, а чого не треба говорити, про те б і в серці не подумувати.

Стаття 3: Про гріх і взагалі про його наслідки

Глава 1: Яке велике зло – гріх

“Горе беззаконному! Бо буде йому відплата за діла рук його” (Іс. 3:11)

– 40. Гріх – усе те, що не робиться проти святого і вічного Божого закону, як вчить апостол: “Кожен, хто чинить гріх, чинить і беззаконня, а гріх – це беззаконня” (1Ін. 3:4). Гріх – злочин і руйнування вічного і незмінного Божого закону, непослух і противлення святій Божій волі.
– 41. Гріх буває ділом, словом, помислом, бажанням і наміром. Справою, як-то: вбивство, розкрадання та інше; словом, як-то: хула, лихослів’я, наклеп, лихослів’я тощо; думкою, як-то: лихослів’я, насолода в думках, яка буває від похоті блудної, таємна ненависть, злість та інше; бажанням і наміром, як-то: похіть нечистоти, бажання чужого добра, помсти і все, що не хоче людина зробити проти закону Божого, який гріх є проти десятої Божої заповіді: “не забажай” (Вих. 20:17).

– 42. Гріх є як те, що законом Божим заборонене робиться, так і те, що законом Божим поведене залишається. Грішно вбивати, але грішно і тому, хто бідує, наприклад, хто потопає у воді, руку допомоги не подавати. Бо Бог у законі Своєму наказав як ухилятися від зла, так і творити благе: “ухиляйся від зла, і роби добро” (Пс. 33:15); і як сказав: “не вкради” (Вих. 20:15), так повелів: “тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Тому страта від Бога визначена не тільки за злі справи, а й за залишення добрих справ, як написано: “Усяке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і кидають у вогонь” (Лк. 3:9); і у вогонь вічний відсилає Господь тих, хто не створив діл милосердя, як читаємо у святого Матфея у главі 25-й, де образ суду Христового представляється. Тому як зло робити, так і добра не робити гріх є. Як творення зла, так і залишення добра буває проти закону Божого, що забороняє зло і велить добро.

– 43. Справа, на вигляд добра, на порок і гріх обертається, якщо не для доброї, але для злої мети робиться. Так милостиня порочиться, якщо заради марнославства подається; грішить проповідник, коли слово Боже заради похвали своєї проповідує, та інше. Причина цього в тому, що така людина відступає від Бога серцем своїм і на тому місці, на якому має Бога мати й шанувати, ставить себе, як ідола; бо собі випереджає славу Його, яка Йому одному, як всякого добра Винуватцю, личить. Така людина самолюбство в серці має і замість Бога себе любить і шанує. І справа її подібна до яблука, що зовні червоне, а всередині гниле і смердюче, і сама вона – як труна пофарбована, що ззовні гарна, а всередині смердюча; або як дерево зле, що доброго плоду творити не може, а як воно зле, то й злий плід приносить (див. Мф. 7:17-18). Бо, щоб діло істинно добрим було, має бути і зовні, і всередині добрим; тоді ж добрим буває, коли добре робиться, тобто коли від доброго серця походить і з доброю метою, тобто до слави Божої та користі ближнього буває.

– 44. Гріх – це велике зло, що такі причини показують. 1) Будь-яким гріхом величність Божа ображається. Людину просту образити – чимале зло, сановиту – більше, і наскільки велике – царя. А яке тяжке зло – образити нескінченного і неописаного Бога! Образа й образа зростає від особи, яку ображають; і що більшою й вищою є особа, яку ображають, то більшою є образа й більший гріх. Але образа всякої людини, не тільки простої, а й сановитої, і самого царя, як ніщо, порівняно з образою Бога: бо всяка людина, і сам цар, є як ніщо перед величчю Божою, перед Якою весь світ і всі “народи – як крапля з відра… рахуються” (Іс. 40:15). Тому всякий гріх є вельми тяжке зло, бо ним нескінченна Божа величність ображається; і таке зло всю вічність вогнем геєнським очищуватися буде, якщо тут розтрощенням серця, покаянням і Кров’ю Сина Божого не очиститься. 2) Гріхом закон Божий, вічний і незмінний, розоряється. Бо Бог дав закон Свій нам для того, щоб нами в цілості дотримуваний був. А коли грішить людина і закон Божий порушує, то вона порушує те Боже встановлення й узаконення, яке вічно непорушним і цілим має перебувати. І так людина плюндрує те, що Бог встановив; і грішник окаянний змінює і руйнує те, що саме в собі незмінно і непорушно має бути. У законі Божому зображено те, що так, а не інакше, як зображено, має бути; наприклад, Бога шанувати і любити понад усе і ближнього любити, як себе. Цього вічна і незмінна правда від людини вимагає. Але грішник засліплений, незважаючи на те, насмілюється плюндрувати те, що не плюндрують, і порушувати те, що не порушують, на ганьбу вічного Бога і свою погибель. 3) Людина, коли грішить, більше шанує себе, ніж Бога, більше слухає похіть свою, ніж Бога, віддає перевагу волі своїй над волею Божою і законом Його святим, і робиться немов би самовладною і непідконтрольною владі Божій, і так із дияволом наполегливо стоїть проти Бога. Не може це інакше бути, коли людина від волі, забобони і проти совісті грішить. Бо диявольська справа є противитися Богові й не коритися Йому. Тому про таких грішників пишеться: “Хто робить гріх, той від диявола” (1Ін. 3:8), і такі “дітьми диявола” називаються (1Ін. 3:10; Ін. 8:44). Наскільки ж це тяжко і страшно – з дияволом чинити опір Богові і Творцеві своєму, кожному видно. 4) Гріх таке велике і жахливе зло, що його ніхто не міг зруйнувати, крім Єдинородного Сина Божого. Треба було прийти всемогутньому Сину Божому і Своїм стражданням і смертю забрати його. “Для того й з’явився Син Божий, щоб зруйнувати діла диявола” (1Ін. 3:8). Божий закон є незмінний, як вище сказано, тому повинна була людина або весь його виконати, або той, хто переступив і згрішив, вічну кару терпіти; бо цього правда Божа від людини вимагає. Але оскільки всі словом Божим означилися бути законопорушниками, то всі за те й підлягали вічному осуду; і ніхто від того своїми силами ніяк звільнитися не міг. Для цього Син Божий і прийшов, і гріх спокутував стражданням і смертю Своєю, і Своєю жертвою на хресному дереві очистив його, а відтак і страту як наслідок гріха забрала у тих, хто вірує в Нього. Бо гріха без страти не буває; а коли гріх відніметься, то й страта не настане, оскільки страта буває тільки за гріх. Тому коли вірні моляться і просять відпущення гріхів, то просять того в ім’я Христове, Який один відпускає і забирає гріх. Без Нього відпущення і відібрання гріха не буває. Бо Він – “Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу” (Ін. 1:29). Не подумай же, людино, що нібито чимось малим був гріх. Якщо Агнець Божий не візьме гріха від тебе, то всю нескінченну вічність будеш за нього платити в геєні правді Божій; візьме ж тільки від тих, хто перестає грішити, кається й вірує в Нього. А якщо за мале що вважаєш гріх, то й не врятуєшся від прикрощів його; бо це ознака того, що не маєш покаяння істинного. Бо той, хто істинно кається, пізнає тяжкість і гіркоту його і тому остерігається його, як смертоносної отрути. 5) Страшно язичникам, які не знають Бога і святого Його закону, грішити, але страшніше християнам, які Бога сповідують і світлом слова Його просвічуються. Бо язичники однією совістю, християни ж совістю і законом Божим написаним викриваються за гріх. Язичники як Бога не знають, так і волі Його, в законі оголошеної, не бачать. Християни щодня чують проповідувану волю Божу і страту, що настає для злочинців закону Божого, і так, знаючи волю Божу, не виконують її. Язичники як не знають Бога, так і обіцянок Йому ніяких не дають. Християни ж, вступаючи в християнство, обіцяють Богу служити, волю Його творити, заперечуються від сатани і справ його; але коли до гріхів звертаються, все те забувають і зневажають, і Богу зраджують, і робляться брехливими. І так трапляється з ними за вірним прислів’ям: “Пес вертається на своє блювотиння, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22). Гріх для християн не що інше, як боговідступництво, зрада, якою не людину, а Бога зраджують. Міркуй, християнине, що є гріх, яким тішишся. Хоч сповідуєш ім’я Боже, але ділом відрікаєшся від Нього, коли заповідь Його переступаєш. Скільки разів грішиш, наприклад, вбиваєш, чиниш блуд, крадеш, викрадаєш, лихословиш, хулиш, наклепничаєш, та інше, стільки раз поради диявольської слухаєшся і Божу заповідь, і повеління Його відмітаєш; скільки разів ворога диявола слухаєшся і не слухаєшся Бога, стільки раз від Нього відступаєш і приступаєш до диявола. Істинно це і так є, хоча того й не помічаєш. 6) Гріх розлучає людину з Богом, як каже пророк: “Гріхи ваші спричинили розділення між вами і Богом” (Іс. 59:2). І що більше грішить людина, то більше віддаляється від Бога; що більше віддаляється, то більше затьмарюється. “Бог є світло” (1Ін. 1:5). Тому хто чим далі відходить від Нього, тим у більшу темряву вдається і більше розумом сліпне. Звідки буває, що такий часто гріхом те не вважає, у чому великий гріх, і про те радіє, про що плакати повинен. Наприклад, помститися ближньому, зло за зло відплатити, образити, обдурити, звабити і словом, як стрілою, вразити людину, багато хто втіхою для себе вважає, що є велике божевілля і крайнє затьмарення розуму. Тому такий у всіх своїх вчинках, справах і починаннях ходить, як сліпий або як у темряві, і рові погибелі, в який може впасти, не бачить. Про таких сказано: “Не пізнали, не зрозуміли, у темряві ходять “** (Пс. 81:5); – і ще: “Дотикаємось, як сліпі до стіни, і, як без очей, ходимо навпомацки, і спіткнемося опівдні, як у сутінках” (Іс. 59:10). До цього лиха гріх призводить. 7) Каже Господь: “Усякий, хто чинить гріх, є раб гріха” (Ін. 8:34). Той, хто чинить блуд, – раб блудної похоті; той, хто впивається і об’їдається, – раб утроби, “його бог – утробі” (Флп. 3:19). Той, хто любить срібло і золото, – раб мамони, “мамоні… служить” (Мф. 6:24). Те саме думай і про інші пристрасті. “Бо хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19). Наскільки ж це тяжка і мерзенна робота! Більш тяжка і підла, ніж служити людині, бо краще людині всякій, і самому мучителю, як створінню Божому, служити, ніж гріху і гріхом дияволу. О, якби цю роботу бідний грішник побачив! Визнав би себе біднішим за бранців, каторжників, ув’язнених у в’язниці, окованих та інших бідних людей, які тілесно страждають. Але тим більше бідний, що цієї бідності своєї не розуміє. Бо пристрасть засліплює розумне око. 8) Апостол каже: “Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив”; і нижче грішників “дітьми диявола” називає (1Ін. 3:8,10). І Господь злісним іудеям сказав: “Ваш батько диявол, і ви хочете виконувати похоті батька вашого” (Ін. 8:44). Вельми бідно і страшно бути сином диявола. Але гріх, зле і диявольське насіння, до такого страшного лиха приводить людину. Бо грішник, який чинить гріх і не хоче каятися, того князя темряви, як син батька свого, вдачами в собі зображає, і самою справою показує, що він від того кепського батька є, бо злого його насіння злі плоди творить, тобто гріхи. Від плоду насіння пізнається, і яке насіння, такий і плід його. Диявол опирається і не підкоряється Богу – і грішник, що не розкаявся, у такій самій непокірності перебуває. Слухай це кожен і міркуй, чий ти син, хоча й ім’я Христове на собі носиш. Правдиве і вірне апостольське слово: “Хто робить гріх, той від диявола… Усяке дерево пізнається за плодом своїм”, – говорить Господь (Лк. 6:44). 9) Гріх, оскільки, як сказано, розлучає з Богом, у Якого одного життя є, або навіть більше, Він Сам є Джерелом життя, – душу, що відлучилася, позбавляє життя і так умертвляє її. Така людина і жива, і мертва: жива тілом, а мертва душею. Так прабатьки наші в раю того дня, в який скуштували від забороненого древа і згрішили, померли, за словом Господнім: “У день, у який скуштуєте від нього, смертю помрете” (Бут. 2:17). Так про блудного сина, який відлучився було від батька свого, але знову покаянням навернувся, сказано: “Син мій був мертвий, і ожив, пропадав, і знайшовся” (Лк. 15:24,32). Не про тілесну смерть тут ідеться, бо він і в відлученні від батька свого тілом живий був, як обставини притчі показують, а про душевну, від якої ожив, коли з омани до батька через покаяння повернувся. Бо притчею цією зображується грішник, який відлучився від Бога, Отця свого, але через справжнє покаяння знову до Нього звертається, який доти мертвий душею, поки відлучається від Бога. Тому що неодмінно мертвим повинен бути той, хто відлучився від життя. Як той, хто відлучився від світла, повинен у темряві перебувати, так і той, хто відлучився від життя, повинен у затінку смертної бути. Бо де немає світла, там неодмінно темрява; і де немає життя, там неодмінно смерть. Бог є світло живе і життєдайне; отже, у темряві і смерті перебуває той, хто від Нього відлучився. Такому мерцю говорить слово Боже: “Воскресни з мертвих, і Христос освітить тебе” (Еф.5:14). 10) Гріхом роздратована совість мучить людину, і ця мука така важка, що часто й у відчай приводить, як це трапилося з Каїном – братовбивцею (Бут. 4) та Іудою, зрадником Господа (Мф. 27:5). Поки гріх чиниться, не пізнається його зло; але коли після гріхопадіння прокинеться совість, тоді дізнається грішник, наскільки гіркий гріх. Як п’яний, доки п’є і п’яний буває, не відчуває шкоди своєї, а коли проспиться, тоді відчує, наскільки шкідливе пияцтво, так і грішник, доки в гріховному пияцтві перебуває, не відчуває гріховної шкоди, а коли з того пияцтва прокинеться, тоді довідається, наскільки велике, тяжке і болісне зло – гріх. Тоді прокинеться совість і більше за всякого мучителя терзає його і, як черв’як дерево, душу його усередині гризе й з’їдає; тоді сум, страх і жах гніву Божого й суду, геєни й вічної муки повстає в ньому; тоді помисли, мов хвилі, убогу душу б’ють: “Нема спасіння тобі в Бозі твоєму” (Пс. 3:3). Де б не був грішник, скрізь мучитель цей невідлучно з ним, скрізь мучить і їсть його; вдень турбує, вночі турбує і забирає сон; ледве засне, і тоді лякає його; прокинеться зі сну, прокинеться і зла совість його. З цією бідою день починає і проводить, ніч починає і проводить, і так ніколи від того лиха не може звільнитися, бо всередині себе завжди має це зло. О, зло, болісне зло – совість зла! О, тяжке зло – гріх, який так турбує совість нашу! Краще уражене тіло мати, ніж гріхами уражене сумління. Краще биття тіла терпіти, ніж биття совісті; краще всякі зовнішні біди приймати, ніж цю одну біду всередині мати. Якщо в цьому віці, де не всякий гріх у совісті вбачаємо, – бо “гріхопадіння хто зрозуміє” (Пс. 18:13), – так важко мучить совість за гріх; наскільки тяжкою й нестерпною буде ця мука в майбутньому, коли всі гріхи відкриються й постануть перед очима, і бідна душа весь гнів Божий на собі відчує, і в нескінченному розпачі, без Божої ласки назавжди безкінечні перебуватиме! Але хто після вчинення гріха не відчуває докору і муки совісті, той останньої надії спасіння позбувся, і це знак того, що ніякого гріха гріхом не вважає: тільки здається, що цьому бути неможливо. Бо свідок цей вірний: як його не втішай і не пом’якшуй, не перестає доносити, докоряти і кричати; завжди шукає суду на грішника. Як закон Божий написаний, так і природний цей закон, хоча в грішнику і потемнілий, завжди викриває гріх і суд Божий грішнику означає. Закон Божий і совість воєдино сходяться, і що закон Божий на хартії говорить, те й совість усередині. Закон Божий каже: “не вкради,” – те саме і совість твоя тобі говорить. Звідки буває, що і найбільші беззаконники шукають потаємного місця для творення беззаконних справ. Бо ніхто не хоче явно грішити і вчинений гріх всіляко приховує. Це ж не від чого іншого, як від совісті походить, котра викриває грішника, що він погано робить, і сором у ньому робить. 11) За гріх геєна, пекло і вічна мука уготовані. Наскільки ж велике і жахливе лихо, по-перше, втратити навічно Божу милість і Його найсолодше личко, яким усі святі Ангели і святі люди навіки без ситості насичуватися будуть; відчуженим і відкинутим бути від блаженного цього собору й потрапити в наймучительніше вічне становище, з дияволом і злими його ангелами без кінця гніву Божого чашу пити, страждати в полум’ї, яке в тому пересихає, але не зменшує смертності (Мф. 13:42,25:41; Мк. 9:43-45 та ін.), де одна крапля води забажається, але ніколи не вийде, і почується відповідь: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму” (Лк. 16:25). Наскільки, кажу, тяжко в такому лисі зітхати, стогнати, плакати, ридати, знемагати, зубами скреготати нескінченно, безперестанку і марно! До такого жахливого зла призводить гріх (“Об. 21:8”). 12) Гріх і тимчасові страти наводить, як-то: криваві війни, морові виразки, хвороби, скорботи, голод, землетруси, пожежі та інше. Якби гріха не було, нічого б того не було. Гріх – причина всіх зол і лих. 13) Гріх – причина того, що і саме невинне єство страждає. Людина грішить, але інша істота страждає: земля не дає плоду, худоба і звірі від голоду пропадають, повітря і вода розбещується, та інше. Всьому тому гріх людський причиною є. Бачиш, людино, яке зло є гріх. О, гріх – невимовне зло, бо ним нескінченного і преблагого Бога ображають і прогнівляють! Безсоромна зрада – гріх, якою Богу безсмертному і праведному зраджуємо! Виразка невиліковна – гріх, що совість нашу вражає, мучить і снідає! Проказа душевна – гріх, який ніхто, крім Єдинородного Сина Божого, зцілити не може! Тимчасових і вічних лих джерело, корінь осуду і смерті, перетворення єства, затьмарення розуму, розтління душевної доброти і всіх лих найлютіше зло – гріх! Праведно святий Іоанн Златоуст написав: “Немає нічого важчого, ніж гріх” (На Псалом 121-й); “Немає нічого більш поганого і нечистого, ніж гріх” (Бесіда 25 на євангеліста Іоанна). Воістину гріх зліший за демона, як той самий отець навчає (Бесіда 41 на Діяння апостольські). Бо й демона, який Творцем створений був ангелом світлим, гріх зробив демоном. Воістину, краще нагому ходити, ніж обтяженому гріхами, як той самий отець каже (Бесіда 5 на євангеліста Іоанна). О гріхолюбна душа! Дивись і міркуй, яке велике, жахливе і невиліковне зло любиш ти! Яким мерзенним чудовиськом тішишся! Відчуй і озирнися, до якого кінця кепська любов ця веде тебе, і, відвернувшись від страховиська цього, звернися до початку і джерела всіх благ – Бога. “Коли ж, повернувшись, зітхнеш, тоді спасешся, і зрозумієш, де ти була” (Іс. 30:15).

– 45. Допомога в подвигу проти гріха: 1) Намагатися мати добре в молодих літах виховання, яке буває “у вченні та повчанні Господньому” (Еф.6:4). Бо від виховання все інше життя залежить, як свіжа глиняна посудина: чим спершу просочиться, такий запах і все життя, що залишилося, видаватиме. Усякий народжується злим; бо всякий у беззаконнях зачинається і в гріхах народжується (Пс. 50:7). Тому, щоб стати добрим, потрібне виправлення, навчання: як кінь лютий і ненавчений навчається, щоб бути придатним до їзди. Пристрасті, хоч і є в молодому серці, проте ще не посилилися, і тому, якщо спершу покаранням і страхом приборкаються, то приборкаються й приборкані: треба очікувати доброї надії в юнака, так вихованого. Молоде деревце, до якого боку прихилиться, так і до кінця стоятиме: так і юне серце, чого навчене буде, того й до смерті триматиметься. 2) Від злих і розбещених людей віддалятися. Бо, хоча б і в добрі вихована була людина, і благочестиво жила, але якщо зі злими спілкуватиметься, може розбеститися, як той, хто торкається сажі, очорнюється: “Погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33). Тому, як Лот із Содому, так добрий від співжиття зі злими повинен тікати, щоб не загинути, беззаконним їхнім життям розвернувшись. 3) У святому Божому слові повчатися та інші корисні для душі книги читати або слухати. Бо Боже слово та інші книги, з ним згодні, викривають гріх і вчать чесноти, і так відводять нас від гріха, показуючи гидоту його та подальшу загибель, – чим людина може відвернутися від гріха й творити покаяння і плоди його, тобто добрі справи. 4) Не цуратися, але навіть любити докір і повчання добрих і розумних людей, які самі пізнають гріх і гребують ним і іншим добру пораду можуть подати. 5) Часто згадувати те, що під час хрещення відрікалися від сатани і всіх справ його, тобто гріхів, і обіцяли служити Богові преподобієм і правдою, як у формі хрещення написано. Чи пристойно християнину до сатани і злих його справ звертатися, від яких відрікся і на які плюнув, і відвертатися від Творця і Відкупителя свого та зраджувати Йому, Якому, як Цареві своєму й Правителю, обіцяв вірою і правдою служити? Воістину такому личить прислів’я: “Пес вертається на свою блювотину, і вимита свиня йде валятися в багнюці” (2Пет. 2:22). Бо християнин омивається при хрещенні від усіх гріховних нечистот, за сказаним: “Омилися,… освятилися,… виправдалися ім’ям Господа нашого Іісуса Христа і Духом Бога нашого” (1Кор. 6:11). Але коли християнин до гріхів звертається і творить їх, як пес повертається на свою блювотину і вимита свиня в бруд. Бо всякий гріх – як мерзенна блювотина і як смердючий бруд, якими людина, благодаттю Христовою в хрещенні обмита, освячена й виправдана, знову опоганюється, коли чинить гріх і зраджує Богу й Творцю своєму, і так робиться невірною Того, Котрому обіцяв вірно служити. О, наскільки тяжка і бідолашна ця зрада! Тяжка, бо Богу, а не людині зраджує грішник. Важко Правителю своєму, цареві земному зрадити, наскільки більше Богу – Царю Небесному? Бідна, бо грішник знову віддається у владу диявольську, від якої благодаттю Божою позбувся колись, і так знову робиться чадом гніву Божого, темряви та вічного осуду той, що зробився колись сином світла, благословення Божого і спадкоємцем вічного життя. Наскільки багатьма сльозами і плачем потрібно грішникові цю зраду оплакати й омити осквернену свою душу! Пам’ятай, християнине, купальню хрещення, в якій омився від скверни гріховної, і не повертайся до неї; і заперечень та обіцянок не забувай, і бережися порушувати їх – щоб не зрадив Творця твого. Якщо ж зрадив, звернися знову зі сльозами і плачем до Отця свого, як блудний син, і помилує тебе; і надалі не відступай від Нього – нехай не позбудешся милості Його на віки вічні. 6) Пам’ятати останні чотири: смерть, суд Христовий, пекло і Царство Небесне. Завждишня пам’ять і вірний роздум про це відвертає від гріха. Смерть ненавмисно приходить і підносить усякого, праведника і грішника, і посилає на той вік. Після смерті суд Христовий слідує праведний, на якому слів, справ і помислів беззаконних випробування буде, де слід або прославитися, або посоромитися. Після суду того дві дороги відкриються: одна в пекло, якою попрямують грішники нерозкаяні; інша – в царство небесне, і підуть нею праведники і святі. “Визволені Господом прийдуть на Сіон з радісним вигуком, і радість вічна буде над головою їхньою” (Іс. 35:10). “І підуть ці на вічну муку, а праведники – в життя вічне” (Мф. 25:46). Роздуми про це – істинна християнська філософія, яка вчить не природу речей випробовувати, а метушню світу, стислість часу та довгість вічності пізнавати та серце звертати від видимого до невидимого і від тимчасового до вічного. “У всіх справах твоїх пам’ятай про кінець твій, і навіки не згрішиш” (Сир. 7:39). 7) Міркувати, що коротка насолода гріха, але вічна скорбота піде потім. Гріх, як відбувається, дещо тішить, але створений гіркоту вводить, совість вражає, душу опоганює і до вічної муки веде. 8) Нехай підлість і гидота гріха відверне християнина від гріха, бо він є насінням і плодом диявольським, “бо спочатку диявол згрішив” (1Ін. 3:8). 9) Міркувати про християнське благородство, яке велике, високе, піднесене і незбагненне. Бути “сином Божим”, мати “спілкування з Отцем і Сином Його, Іісусом Христом” (1Ін. 1:3,3:1), бути “храмом… Духа Святого і удом Христовим” (1Кор. 6:15,19) – наскільки велике! Яка честь, слава і шляхетність більша за це може бути для людини! Вся слава і честь царів і князів поступається тому, як темрява світлу. Але позбавляється того християнин через гріх. “Бог є світло, і немає в Ньому ніякої темряви. Якщо ми говоримо, що маємо спілкування з Ним, а ходимо в темряві, то ми брешемо і не чинимо по істині” (1Ін. 1:5-6). 10) Смерть Христова і жахливе Його за гріхи наші страждання сильно відвернуть християнина від гріха. Через гордість нашу так глибоко упокорився Він; через наші лихослів’я, злослів’я, хуління, наклепи найсвятіші Його вуха зазнали хули та ганьби; за розкрадання наші руки Його до Хреста прибили; за пияцтво й пристрасть нашу оцтом, замішаним жовчю, напоєний був; за брухт та нечистоту нашу так жахливо страждав Він, і всі наші гріхи й беззаконня на дереві хресному Своїми стражданнями очищав. “Він страждав за гріхи наші і мучився за беззаконня наші” (Іс. 53:5). Чи тобі, християнине, робити те, за що Син Божий, Спаситель твій, таке безчестя і муки зазнав? Що Христу смуток і муку зробило, чи тим тобі тішитися? Нехай не буде цього! 11) Приклади Божих святих, які боролися проти гріха, прочитувати і в тому їх наслідувати. 12) Злі помисли, що повстають і до гріха тягнуть, негайно відсікати – не інакше, як іскру вогняну від руки обтрушуємо, – щоб, підсилившись, як розбійники, увійшовши в дім, не спустошили дім наш душевний і не занапастили нас. Бо в тому подвиг християнський і полягає. Якщо помисли відсікати будемо, відсічемо і гріх. Бо від помислів і гріх буває, як від кореня дерево або як від насіння плід. Відріж корінь – і дерева не буде; придуши насіння – і плід не зросте. Важкий цей подвиг, але потрібен християнам. Треба розпинати плоть із пристрастями і похотями кожному, хто хоче Христовим бути. Бо тільки ті Христові, які “розпинають плоть” (Гал. 5:24). 13) Намагатися завжди мати перед собою Бога, як каже пророк: “Завжди я бачив Господа перед собою” (Пс. 15:8), і на Нього душевними очима дивитись, як на всюдисущого і всезнаючого, перед Котрим ніщо не сховане; як на праведного, що усім відплачує за діла; як на доброго і блаженного Батька, що гріхом ображається; як на великого і святого, перед Котрим соромно і страшно грішити, бешкетувати і благоговіння не мати. Святе Письмо свідчить, що Бог наш скрізь є, і немає такого місця, де б Його не було, і всяке діло наше і помисли Він бачить, і всяке слово чує. Усе, що не робиться, перед очима Його робиться. “Очі Його на убогого дивляться, зіниці Його випробовують синів людських. Господь випробовує праведного і нечестивого” (Пс. 10:4-5). “З небес подивився Господь, побачив усіх синів людських; з приготованої оселі Своєї подивився на всіх, хто живе на землі, Той, Хто особливо серця їхні сотворив, і вникає в усі справи їхні” (Пс. 32:13-15): “Господи, Ти випробував мене і впізнав мене; Ти впізнав, коли я сідаю і встаю. Ти здалеку зрозумів думки мої. Стежку мою і долю мою Ти дослідив, і всі шляхи мої Ти передбачив. Куди піду від Духа Твого і від Обличчя Твого куди втечу? Чи зійду на небо, – Ти там; чи зійду в пекло, – Ти там перебуваєш. Темрява не буде темною від Тебе, і ніч буде світлою, як день: якою є темрява її, таким є і світло її. Зародження моє бачили очі Твої, і в книзі Твоїй усі напишуться” (Пс. 138:1-3,7,8,12,16). І пророк Єремія каже: “Очі Твої відчинені на всі шляхи синів людських, щоб віддавати кожному по стежках його, і по плодах справ його” (Єр. 32:19). Бачиш, християнине, як Бог на всіх нас дивиться, і діла наші, і думки випробовує, і ніщо перед Ним не приховує, що не робиться в дні і в ночі, бо перед Ним як день, так і ніч рівні. Але знає і те, що будемо робити, думати і говорити, і всяке діло, слово і думку нашу в книзі Своїй записує, відплатить. Якщо хто гріх який творить явно чи таємно, якщо краде, вбиває, блудодійствує та інше беззаконня робить – бачать очі Його. Якщо хто лихословить, хулить, лає, зводить наклеп, лихословить та інші беззаконні слова вимовляє – чують найсвятіші вуха Його. Якщо хто в серці своєму замишляє щось лихе і зле – вже знає Він те. Якщо хто ненавидить, зневажає ближнього свого, якщо злиться на нього і помститися йому хоче якось – уже то явно перед Ним, і за те воздасться йому. Міркуй про це, християнине, і стережися перед всевидячим оком Божим грішити і чинити беззаконня. Беззаконно і безсоромно перед царем земним – людиною, перед володарем, перед батьком тілесним і перед усякою чесною людиною безчинство показувати, бо таким безчинством присутній особі прикрість і безчестя робиться. Наскільки більше перед величністю Божою робити те беззаконно, безсоромно і страшно. Не бачиш ти Його, але Він бачить тебе, бо близько від тебе є. Бережися ж досаду й безчестя величності Його робити – щоб не впізнав на собі Його суд праведний. 14) Гріхи здебільшого бувають від випадків і спокус. Так цар Давид вийшов пройтися на дах царського дому, і побачив дружину Урії, і вчинив перелюб з нею (див. 2Сам. 11:2-4). Так і нині багато хто виходить із домів своїх і буває на зібраннях, на бенкетах та інших справах людських, і так багато грішить то словом, то ділом, то спокушає, то спокушається, від чого врятований був би, якби в середині дому свого перебував і в працях за своїм покликом перебував. Тому той, хто бажає гріха уникнути, повинен віддалятися і від випадків, які до гріха призводять, як-то: від розмов, від безчинних зібрань і бенкетів, бо “погані товариства розбещують добрі вдачі” (1Кор. 15:33). У таких зібраннях майже стільки буває спокус, скільки осіб; і стільки гріхів і беззаконь, скільки слів і справ. Біжи, християнине, від таких зібрань, як Лот від Содому. 15) Оскільки час від часу примножуються спокуси, і збідніє благочестя, і нечестя посилюється, то душа, що любить благочестя, не повинна дивитися, що люди роблять, хоч би які вони були, а повинна слухати, чого слово Боже вчить. Не дивись, християнине, на тих християн, які тільки те й знають, що або їздять у гості, або зустрічають і приймають гостей; які тільки й вчаться, як збагатитися й прославитися на землі; які за гріх не вважають за гріх привласнити чуже, ближнього осудити, обмовити, збезчестити, обдурити та звабити, на ближнього злитися, помститися йому, та інше, – немає в таких і сліду християнства. “Не заздри лукавим і не заздри тим, хто чинить беззаконня” (Пс. 36:1), але більш уважно слухай, що слово Боже говорить: “Не любіть світу, ні того, що в світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської. Бо все, що в світі: похоть плоті, похоть очей і гордість життєва, – не є від Отця, а від світу цього. І світ минає, і похоть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває навіки” (1Ін. 2:15-17). 16) Оскільки через очі та вуха наші, як вікна, до храму серця нашого всяка спокуса входить, і, хочемо того чи не хочемо, зачіпає нас і збуджує похоть, то не повинно їм давати волю, щоб спокуса, ввійшовши через них, не похитнула й не спокусила дім наш душевний. Так Давид побачив дружину – і впав з нею, як вище сказано. Так і сьогодні багато хто необережно бачить – і падає, хоча не тілом, але душею. Безпечніше ворога в дім не пускати, ніж, пустивши, з ним боротися. Так знову ж таки багато хто чує наклеп і пересуди ближніх своїх – і язиком з ними падають. Тому як очі від метушні, так вуха від наклепу відвертати повинен той, хто бажає гріха уникнути. 17) Старання і подвиг людський без допомоги Божої нічого не може, бо розтлінне і до всякого зла схильне єство маємо, і сатана завжди намагається запнути ноги наші, приховує тенета нам і на шляху нашому кладе спокуси нам, і так намагається всіляко нас у гріх кинути. Тому неодмінно потрібна повсякчасна молитва тому, хто бажає проти гріха боротися. На всяку годину вимагаємо допомоги Божої, бо на всяку годину бореться з нами ворог наш, тому завжди і допомоги у Бога проти нього просити треба.

Глава 2: Про пристрасть або звичку до гріха

“Чи може Єфіоплянин змінити шкіру свою, а барс – плями свої? Так і ви чи можете робити добре, звикнувши робити зле?” (Єр. 13:23)

– 46. Поки людина якимось чином не спокуситься гріхом, то не без страху до нього приступає, і після гріха совість сильно мучить її. Так деякі самі вважають за краще вбитими бути, ніж тих, хто на них нападає, вбити. Так до злодійства, розкрадання, блудодійства та інших беззаконь не без сорому і страху спершу приступають. Бо совість і розум, благодаттю Божою просвітлений, перед гріхом, як свічка, в людині сяє і показує їй гріха гидоту і гріху наступний гнів Божий, чому людина і боїться на гріх наважитися. Але як згрішить і кілька разів на те саме наважиться, уже зручно до беззаконної тієї справи приступає; і що більше грішить, то зручніше на те наважується. “Гріх, – каже святий Іоанн Златоуст, – поки починається, має якийсь сором; коли ж здійсниться, тоді найбезсоромніше творить тих, хто його робить” (Бесіда 10 на Діяння апостольські). Бо розум, гріхом, як темрявою, затьмарений, і совість, частим повторенням гріха забруднена, у викривальній своїй дії слабшає, хоча ніколи й не перестає навіть найбезсоромніших викривати; і як вогонь, засміченим сміттям, дим, так і вона, хоча гріхами засмічена, проте дим гніву Божого, який на них грядде, показувати й сповіщати не перестає.

– 47. Від уповільнення у гріху якому-небудь або від багаторазового повторення гріха робиться пристрасть або звичка до гріха. Так робиться пристрасть до пияцтва, злодійства, розпусти, блуду, обмовляння, осуду та інших беззаконь.

– 48. Пристрасть ця або звичка така сильна буває, що як друга природа людини до того, до чого пристраститься, тягне. “Велике, – каже святий Златоуст, – велике мучительство звичаю, і таке, що на потребу єства влаштовується” (Бесіда 7 на друге Послання до коринфян), оскільки пристрасть глибоко в серці вкорінюється. І що більше людина гріх який-небудь творить і зволікає в ньому, то сильніше в серці її пристрасть поглиблюється. Як дерево чим більше росте, тим більше в землю корінь свій пускає, так чим більше гріховний звичай росте, тим глибше в серці людському корінь свій утверджує. Але як дерево що більшим буде, то з більшими труднощами із землі виривається, так що більше посилиться й утвердиться звичай гріховний, то з більшими труднощами від нього звільняється людина, і то не без допомоги Божої. “Жорстока брань – перемогти звичай”, – говорить на псалом 30-й Августин. І хоча часто буває, що людина деякий час і утримується від пристрасті, але звичаєм, як мотузкою якоюсь, до тієї ж блювотині притягується; і, як вітром вогонь, так звичаєм застарілим похіть у ній зла роздмухується, розпалюється і силу свою сприймає. Бачимо явно істину цю на тих, які до пияцтва звикли. Як гірко багато хто з цих бідних людей, виснажившись, плачуть, лають себе, бачачи свою біду і душі погибель, але за нагоди, захоплені звичаєм, знову до пристрасті звертаючись, у цьому тяжкому, воістину плачу гідному стані й життя своє закінчують. Що про пристрасть пияцтва, то і про інші пристрасті розуміти треба. Бачимо, що злодіїв і лихоїмців ні сором, ні страх людський, ні страх Божий, ні страх суду і страти тимчасової, ні страх суду Божого і страти вічної, від лиходійства відвернути не може; краще вони вважатимуть за краще все терпіти й гинути, ніж ласощі свої залишити. Про таких говориться: “Вони не заснуть, якщо не зроблять зла; пропадає сон у них” (Притч. 4:16).

– 49. Страстолюбство – це внутрішнє і душевне ідолослужіння; тому що ті, хто служить пристрастям, шанують їх, як ідолів, внутрішнім підкоренням серця. Так для тих, хто догоджає і служить утробі, “бог – утробі” (Флп. 3:19); лихоїмцю “любостяжання… є ідолослужіння”, за вченням апостола (Кол. 3:5); ті, хто служить мамоні, мамону за Господа шанують (Мф. 6:24), і ” кожен, хто чинить гріх, є рабом гріха” (Ін. 8:34); і “хто ким переможений, той тому і раб” (2Пет. 2:19). Гріхолюбній людині гріх, якому вона служить, є як ідол. Серце її гріхолюбне – як капище мерзенне, в якому мерзенному цьому ідолу жертву приносить, бо гріх у серці її є. Замість тельців, баранів та інших тварин, волю свою і найохочіший послух у жертву приносить. І так скільки разів грішник дає згоду на гріх, до якого пристрастився, стільки серцем зрікається Христа; і скільки разів ділом гріх виконує, стільки ідолу тому жертву приносить. “Ніхто не може служити двом панам”, – каже Господь (Мф. 6:24). Про це і святий Іоанн Златоуст так навчає: “Не кажи мені, що не поклоняєшся золотому ідолу, але покажи мені, що не робиш того, що велить тобі золото. Бо різні образи ідолослужіння: інший мамону шанує за пана, інший – черево за бога, інший – іншу похіть вселютішу. Не пожираєш їм волів, як елліни, але набагато гірше, свою заколюєш душу; не схиляєш колін, не вклоняєшся, але з великою слухняністю твориш все, що велить тобі черево, золото і похіть, мучительство. Тому й елліни мерзенні, що пристрасті наші обоготворили” (Бесіда 6 на Послання до римлян). Якою ж мерзенною і тяжкою є пристрасть гріховна! Мерзенна – бо пристрасть замість бога, як ідол, шанується. Бідно – бо той, хто шанує її, від Христа і Бога, в Якому спасіння наше, зрікається; і з великими труднощами від мерзенної цієї роботи звільняється людина. А що найгірше, в тому загрузнувши, багато хто і на той вік без покаяння і надії порятунку відходить і вічними бранцями пекла і смерті робиться.

– 50. Щоб від мерзенної й тяжкої цієї роботи людині позбутися, корисно помічати й робити: 1) Повинна кожна людина озирнутися, в якому вона стані перебуває, і чи не володіє нею якась пристрасть і гріховний звичай; чи не зачарувалося серце її грошолюбством і лихоїмством, чи блудною пристрастю, чи любов’ю до марнославної слави й честі; чи не володіє гнів і злопам’ятність, чи п’янство; чи не має звички до осуду, наклепів, хуліганства, лайки, лихослів’я ближнього та інше. Бо пристрасть і звичай засліплюють душевне око так, що людина лиха і погибелі своєї не бачить. Тому потрібне старанне читання або слухання Святого Письма та інших християнських книг, бо з них гріх пізнається; спілкування з добрими і благочестивими людьми, від доброго життя яких свої розбещені звичаї може пізнати людина. До того ж треба закликати і молити Іісуса Христа, просвітителя сліпих, щоб Сам Він просвітив душевні очі. Без Нього як просвіти, так і пізнання тяжкого гріховного стану не буває; доки Він не торкнеться сліпих наших очей, завжди будемо сліпі, і будемо блукати, як сліпі. Це випробування і пізнання неодмінно потрібне кожному, хто бажає вічне спасіння отримати; бо від нього є початок спасіння. Як будеш шукати зцілення, не пізнавши хвороби? Треба неодмінно пізнати спершу хворобу. Хворі потребують лікаря, як каже Господь: “Не здорові потребують лікаря, а хворі” (Мф. 9:12). Хто ж хворі? Неодмінно ті, які пізнають і визнають свою хворобу.  Як випробовуємо тілесну хворобу, щоб вилікуватися, так повинні випробовувати душевну хворобу, щоб, пізнавши її, зцілення шукати. Як початок здоров’я тілесного – пізнати хворобу, так початок спасіння – пізнати тяжкий стан душі своєї. Бо таке пізнання спонукає людину шукати засобу, яким би могла позбутися лиха свого. Випробовуй себе і пізнавай, християнине, в якому стані перебуваєш. Чи маєш багатство, чи не маєш, здоров’я чи хворобу тілесну, славу чи безслав’я: що тобі? Усе це в світі залишиться. Одне те випробовуй, яку хворобу має душа і чи маєш надію спасіння, яке одне потрібне. 2) Той, хто пізнав тяжкий стан душі своєї, не повинен зволікати, а скоріше від злого звичаю відстати, бо що більше будеш зволікати в пристрасному звичаї, то більше він посилиться і важче від нього відстати, так само, як що більше триває хвороба тілесна, то складніше її буває вилікувати. І хоча пристрасть сильно боротиметься і на колишній стан приваблюватиме, твердо проти неї, як домашнього ворога, стояти, не піддаватися похітливості її, закликати всемогутню допомогу Сина Божого. Бо пристрасть подібна до пса. Як пес біжить за нами і жене нас, коли від нього тікаємо, а коли проти нього стоїмо і женемо його, біжить від нас, так і пристрасть жене того, хто їй піддається і слухає її; поступається ж тому, хто противиться їй. Вироблення, старання і праця за допомогою Божою все може; і хоча багато мучительства від неї зазнає подвижник, однак, нарешті поступиться йому, укріпленому силою Божою, яка допомагає тим, хто трудиться і молиться. Багато таких прикладів представляє нам церковна історія, в якій читаємо, що багато розбійників, блудників, блудниць та інших грішників, які навернулися від гріхів до Бога, хоч і багато зазнали від злого звичаю, однак, нарешті за допомогою Божої перемогли його і “плоть розп’яли із пристрастями й похотями, і так стали рабами Христовими” (Гал. 5:24) ті, що були “рабами гріха” (Ін. 8:34). Такі приклади для того й написані, щоб грішники, які заблукали, не впадали у відчай навертатися і проти злого звичаю боролися, бо за допомогою Божою все можливо людині. Той самий ” Іісус Христос вчора і сьогодні, Той самий і навіки” Помічник і Спаситель тих, хто навертається, хто трудиться, бореться, хто призиває Його (Євр. 13:8). 3) Цьому подвигу допомагає і зміцнює в ньому часті роздуми про смерть, яка всякого і всяким чином підносить і у вічності ув’язнює; роздуми про праведний Христовий суд, про царство небесне і муку нескінченну. 4) Той, хто залишив злий звичай, не повинен повертатися до нього, як “пес… на свою блювотину і вимита свиня… у багнюку” (2Пет. 2:22); але твердо проти нього стояти, перемагати благодаттю Божою, “забуваючи заднє і простягаючись уперед” (Флп. 3:13), і, за закликом Господнім, “згадувати дружину Лотову” (Лк. 17:32), яка, повернувшись назад, тобто до Содома, з якого вийшла, “стала соляним стовпом” (Бут. 19:26). Світ із похотями своїми є Содом беззаконний, ті, хто тікає з якого, не повинні звертатися до нього, щоб, знову заплутавшись у тенетах його, не бути з ним засудженими, і повинні пам’ятати апостольське слово: “Не любіть світу, ані того, що у світі, хто любить світ, той не має в собі любові Отця!” (1Ін. 2:15), і ще: “Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу” (Як. 4:4).

Глава 3: Про сліпоту людську

“Відчуваємо, як сліпі стіну, і, як без очей, ходимо навпомацки; спотикаємося опівдні, як у сутінках” (Іс. 59:10).

– 51. Що світло чуттєве очам нашим, то для душі нашої Божа благість. Коли світло сяє, людина все добре бачить: бачить шлях, рів, шкідливе, – і бережеться від того, розрізняє біле від чорного і одну річ від іншої. Так, коли Божа благодать просвітлює душу, душа все добре пізнає і бачить; бачить дивовижні Божі діла, Промисел і долі Його, розпізнає добро від зла, чесноту від пороку, і користь душевну бачить і шукає її, бачить шкоду і ухиляється від неї.

– 52. Що темрява очам тілесним, то гріх для душі людської. Темрява засліплює очі так, що людина, хоч і очі має, нічого не бачить, і той, хто ходить у темряві, в усьому подібний до сліпого: шляху, яким іде, не бачить і шкоди перед собою не пізнає; однієї речі від іншої не розрізняє, наприклад, золота від срібла, міді від заліза, білого від чорного, червоного від зеленого, тощо; зі шляху збивається й оминає, не знає, куди йде, у рів падає та інші шкідливі пригоди зазнає. Усе це зла темрява і сліпота речова з людиною робить. Так само гріх – темрява духовна, око душевне затьмарює й засліплює так, що грішник подібного або ще гіршого душевного зла зазнає й ходить, як сліпий: не знає, куди шлях веде його; не бачить перед собою рову вічної погибелі, в який може впасти; пороку від чеснот, зла від добра, істини від неправди, істинного добробуту від істинного нещастя не розпізнає, і так, бачачи, не бачить і відчуває на дотик, як сліпий. Чи в благополуччі живе? Лютує, як кінь ненавчений і неприборканий, і не бачить, що тим благополуччям Бог його, як батько дитя мале яблуком, до Себе привертає. Чи в противне потрапив? Нарікає, обурюється і хулить, наче неправда з ним робиться; підносить жалібні й навіть хульні крики: “У чому моя неправда? У чому я згрішив? Невже я більше за інших грішний? Чи того я гідний? Чи то праці мої заслужили?” Виправдовує себе, всякою неправдою сповнений; очищає себе, весь забруднений; негідним себе тимчасового покарання вважає, вічного гідний; заслуги свої вихваляє, які нічого не варті. Лікаря в хворобі закликає, щоб від хвороби зцілитися, і всякі ліки, і найжорстокіші, приймає, і все терпить, що йому не пропонує він, і винагороду цілителю дає. Бог Милосердний, “Який хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини” (1Тим. 2:4), хоче душу його, яка хворіє, лихом, як жорстокими ліками, зцілити і зробити здоровою. Бо люта хвороба душевна є грошолюбство, самолюбство, славолюбість, гордість, гнів, заздрість, ненависть, нечистота та інші пристрасті; ними вона хворіє, тане й вмертвляється; але грішник сліпий не пізнає цього Божого благодіяння і милостивому Благодійникові не лише не дякує, а й нарікає на Нього: “Яка моя неправда?”. Будь-яке лихо теперішнього часі, що на грішника від Бога посилається, є жезл батьківського Його покарання, яким Він грішника б’є і від сну гріховного збуджує; або є ліки жорстокі, як вище сказано, які йому посилає, щоб душа його розслаблена зцілилася. Але грішник того не відчуває. Здоров’я чи багатство має? Це працям і старанню, то мудрості й розуму своєму приписує, а не Богу, від Якого “життя і смерть, убогість і багатство” (Сир. 11:14). Здобув перемогу над ворогом? Хоробрості, хитрості, мистецтву своєму, силі й безлічі воїнів, а не Богу перемогу присвоює. “Не врятує царя велике військо, не вбереже велетня велика сила його;Ненадійний кінь для порятунку: при всій силі своїй не допоможе втекти.” (Пс. 32:16-17); ябо “Не сила коня приємна Йому і не до швидкості ніг мужа благоволить Він, але до тих, хто боїться Його, благоволить Господь, до тих, хто уповає на милість Його” (Пс. 146:10-11). Чи насичується їжею, одягається одягом, зігрівається вогнем, просвічується світлом та іншими благами Божими забезпечується грішник? Але Бога, благ Подателя, і в благодіяннях не відчуває, і Благодійнику не дякує, бо не любить Його, бо без любові не може бути подяки. Кожне створіння, небо, сонце, місяць, зорі, земля і наповнення її, як устами, “проповідують славу Божу” (Пс. 18:2); але грішник засліплений величчю слави Його не відчуває і не тремтить. Місто і палата архітектора свого, мистецтво майстра свого, дім господаря свого показує і в пізнання всякому приводить. Всякий від мистецтва художника і від будови будівельника пізнає. Світ цей видимий, як місто прекрасне, не руками, але словом Божим створене, і як мистецтво премудре, і дім пребагатий, у якому всі живемо, немов би перстом вказує на Бога, як на архітектора, будівничого, опікуна й хазяїна свого, і як створіння дивовижне, премудре, благе – доводить існування дивовижного, благого, премудрого і всесильного Творця. Але грішник сліпий не пізнає. Знає син батька свого, яким народжений і вихований, а раб – пана свого, яким куплений. Але грішник Бога, Господа і Отця свого, Яким зберігається, харчується, одягається, не пізнає. Знає пес пана свого, а віл того, хто його купив. Але грішник, розумом обдарований, Творця, Стяжателя і Охоронця свого не пізнає, як каже Бог через пророка: “Віл знає свого володаря, а віслюк – ясла пана свого, а Ізраїль Мене не знає, народ Мій не розуміє” (Іс. 1:3); ще й каже, як “божевільний, у серці своєму: “Нема Бога” (Пс. 13:1). Так вражає гріх серце людське тяжкою сліпотою, від якої буває безстрашність, а від безстрашності – всяке беззаконня!

– 53. Якщо хто-небудь запитає: “Як Бога не знати, Який завжди словом Його святим проповідується?” Відповідь. Це-то і дивно, і співчуття гідне, що Бог, як через творіння, так і через слово Своє в пізнання всім Себе подає. Але грішник, як глухий, не чує слова Його і Господа свого не пізнає; ім’я Боже чує, але Бога не пізнає; голос про Господа чує вухами плотськими, але душевними не чує; і так, чуючи, не чує і, бачачи, не бачить. Коли Бог проповідується словом Його святим, то проповідується і свята воля Його. Але грішник не знає і не творить її. Проповідується всемогутність і величність Його, перед якою грішник не змиряється. Проповідується правда Його, якої грішник не боїться і не шанує. Проповідується істина Його, якій грішник не вірить. Проповідується всюдиприсутність Його, перед яким грішник не благоговіє, бо не пізнає Його. Проповідується премудрий Промисел Його, якого грішник не розуміє. Проповідується найвища святість Його, якої грішник не шанує. Проповідується верховна влада Його, якій грішник не підкоряється. Проповідується страшна слава Його, якої грішник не шанує. Проповідується нескінченна благість Його, бути учасником якої грішник не намагається і не хоче. Проповідуються страшні суди Його, перед якими грішник не тремтить, та інше. Так грішник, як “чоловік божевільний, не пізнає, і нерозумний не розуміє” Бога і справ Божих! (Пс. 91:7) Істинне пізнання Боже не може бути пустим і безплідним, але вносить істинне богошанування. Син батька свого знає і шанує, любить і слухає його; раб пана свого знає і боїться його, кориться і служить йому. Так хто Бога знає, не може не шанувати Його, не слухати, не коритися і не служити Йому, волі і повелінь Його не виконувати. Про це Бог через пророка говорить: “Син шанує батька, а раб – пана свого; якщо Я Отець, то де пошана до Мене? І якщо Я Господь, то де побоязнь переді Мною” (Мал. 1:6)? Славить же син батька тому, що батьком своїм шанує, і раб пана свого боїться тому, що паном своїм має його. Якщо батькові – людині – від сина честь, і панові – людині – від раба страх віддається, бо той батька визнає батьком своїм, а той пана паном своїм визнає, то наскільки більшою мірою Бог, що над усіма Господь є, гідний честі та страху, коли Його Господом і Отцем нашим визнаємо та шануємо. Бачиш, що від пізнання Божого випливає богошанування. Скажи, будь ласка, котрий пізнанням Божим хвалишся і не по істині шануєш Його, як може бути, що ти захотів грішити, відаючи, що Бог скрізь є, і всяке діло бачить, і є справедливим, котрий за гріх і тимчасово, і вічно страчує, і в самій гріховній справі може тебе вразити? Перед царем земним, владою, паном і батьком своїм не смієш чинити свавілля – чи перед Богом, великим і страшним, наважуєшся лихе і противне Йому робити? Не може цього бути! Як не будеш Йому від серця дякувати і любити Його, знаючи, що Він є Творець, Викупитель, Отець, Годувальник, Охоронець і Найвищий Благодійник, більшим за Якого не може бути? Людину-благодійника, яка не своїм, але Божим добром постачає тебе, любиш і дякуєш їй, – чи Богові, від Якого буття своє маєш, і щогодини й щохвилини отримуєш милостині, без яких і жити не можеш, не будеш дякувати? Як від серця не повіриш слову Його, коли пізнаєш, що Він істинний, і збрехати не може, і слово Його – істина є? Людині чесній віриш, яка збрехати може, бо “кожна людина неправдива” (Пс. 115:2): Чи Богу, Який збрехати не може і не хоче, не повіриш? Від цього все істинне благочестя походить: від віри все істинне богошанування і благочестя залежить.Як не будеш тремтіти перед судом Його, коли пізнаєш правду Його, яка кожному відплачує за справи Його? Володаря праведного боїшся і не наважуєшся закону його порушувати, який не все знає, що підвладні його роблять. Чи Бога праведного не боїшся, Який усе – слово, діло і думку твою – знає, і в книзі Своїй записує, і за все те тобі воздасть? Як не скоришся і не послухаєшся велінь Його, коли точно пізнаєш, що Він твій найсамоверховніший Господь, Цар і Володар, Який небом і землею володіє? Людині – цареві, який тільки над тілом твоїм владу має, – підкоряєшся, підкоряєшся й усякий послух показуєш. Чи Богові, Який і тіла, і душі твоєї, і життя, і смерть у руці Своїй утримує, не скоришся і не покажеш від серця послуху? Як не полюбиш Його від серця твого, і не будеш шукати Його, і прилягатимеш до Нього, і спілкування з Ним матимеш, коли пізнаєш, що Він один є верховним, суттєвим, незмінним і безмежним добром, з яким бути – істинне й досконале блаженство, і від якого відлучитися – істинне й досконале лихоліття? Любиш людину добру, що милосердям та іншими чеснотами прикрашена, і яку доброту маєш, від Бога маєш, – чи Бога не будеш любити, Який Сам у Собі добрий так, що “ніхто не добрий, як тільки один Бог”, за словом Господнім (Мф. 19:17)? Наскільки багато хто при царях земних добрих, які й самі, як люди, всякому лиху підлягають, бути бажають і з великою ретельністю шукають того, бо при них бути блаженством для себе вважають. Чи з Богом бути, Царем царствуючих і Господом пануючих, благим і милостивим, чи не забажаєш, коли пізнаєш благість Його, і “Скуштуйте і побачите, який добрий Господь” (Пс. 33:9)? Як не покажеш милосердя ближньому твоєму – кожній людині, коли пізнаєш, що кожен день і годину від Бога отримуєш невимовне і незбагненне милосердя?Його милосердям живеш на землі, негідний життя; Його милосердям харчуєшся, одягаєшся і цілий перебуваєш. Як не подаси ближньому своєму від благ своїх, коли пізнаєш, що все, що не маєш, окрім гріхів і немочей своїх, Боже є, а не твоє власне? Бо все від Бога приймаємо: душу і тіло наше, життя і дихання, – і буттям нашим Йому ми зобов’язані. Як не пробачиш ближньому гріхів малих, коли пізнаєш, що “Бог у Христі пробачив” незліченні тобі гріхи (Еф.4:32); і що твої гріхи, борги твоїх гріхів, знову повернуться до тебе й втримаються, якщо ближньому своєму не пробачиш, і за них на віки віків будеш страждати у в’язниці пекельній, як у притчі тій зображається? (Мф. 18:23-34) Звідки Господь підсумовує притчу ту: “Так і Отець Мій Небесний вчинить із вами, коли не пробачить кожний із вас від серця свого братові своєму гріхів його” (Мф. 18:35).Як не знехтуєш метушнею світу цього, і не забажаєш блаженства того майбутнього, і з усілякою ретельністю не будеш шукати того, коли точно повіриш слову Божому, що по-різному змальовує ті блага, і несказанне, і незбагненне розумом, і вічне, і нескінченне, як і Бог сам проповідує й обіцяє тим, хто вірує у Христа, хто вірно служить Богу та любить Його (див. 1Кор. 2:9). Тимчасового блаженства, яке ніщо перед тим, старанно шукаєш, бо бачиш його. Як того нескінченного не будеш шукати, коли вірою побачиш його? Заради тимчасової честі й слави вірно служиш земному цареві й усякі труди, лиха й напасті приймаєш, і на криваві війни й битви виходиш, бо сподіваєшся честь і славу від нього отримати. Як не будеш вірно служити Царю Небесному, Богові, Який не тимчасову, а вічну й невимовну славу й честь обіцяє вірним рабам Своїм? Повір слову цьому, що якби людина якусь частку майбутньої тієї слави в мить ока побачила, так би до неї розпалилася бажанням і любов’ю, що всю б славу, честь, розраду і багатство світу цього гноєм би вважала, і цю б одну із усіляким старанням шукала, і не лише б примхами світу цього, а й жодним би лихом і злостражданням від неї відвернутися не могла. Як пишеться про Мойсея: “відмовився називатися сином дочки фараонової, і краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасові гріховні насолоди, і ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби, тому що він дивився на відплату” (Євр. 11:24-26), що і про святих мучеників та інших угодників Божих треба розуміти. Бачиш, християнине, що від пізнання Божого випливає, а саме: відраза від гріха, миру, ретельне творення заповідей Його і істинне богослужіння. У пізнанні Божому полягає пізнання не тільки імені Його, а й божественних Його властивостей, тобто всюдиприсутності, правди, доброти, милосердя, істини, всемогутності та іншого. А від пізнання властивостей Божих неодмінно піде, як сказано, і нелицемірне Боже богошанування. Правда Його навчить тебе від гріха берегтися; всемогутність Його і величність – боятися, тремтіти і смирятися перед Ним; істина Його – вірити Йому в усьому; доброта – любити Його, і всім серцем шукати Його, і наближатися до Нього; милосердя і щедроти Його – не впадати у відчай через гріхи, а каятися і ближньому своєму виявляти милість; всюдиприсутнє всезнання Його також навчить тебе відвертатися від усякого зла, гріха і безчинства, але благоговіти перед Ним, та інше. Звідси бачиш, що беззаконне й безстрашне життя, наприклад, злодіїв, хижаків, хабарників, лихоїмців, розпусників, хульників, лайок, лиходійок, злісних, ненависників, п’яничок тощо, – є доказом їхнього безбожного серця, сліпоти та пітьми Божого незнання, що затьмарюють їхні серця.І хоча такі й сповідують Бога, але в серцях своїх кажуть: “немає Бога”, як псалом 13-й показує та інші місця в Писанні. Про таких сповідників апостол написав: “Вони кажуть, що знають Бога, а ділами зрікаються, будучи мерзенні й непокірні, і не здатні до жодного доброго діла” (Тит. 1:16). І Господь каже: “Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і вшановують Мене язиком, а серце їхнє далеко відстоїть від Мене” (Мф. 15:8). Як дерево не від листя, а від плодів пізнається, так Божим пізнанням просвічена людина і богочтець не від усного сповідання, а від справ, що узгоджуються з сповіданням, пізнається. Серце, Божим пізнанням просвічене, пізнає Бога так, як Він і називається; пізнає і вірує, і так найбільше боїться, і вважає вищим за все створіння на небі й на землі, – любить, служить і все належне, що Йому одному притаманне, старанно намагається віддавати. Отже, чи не явна сліпота і безбожництво боятися людини, а Бога не боятися; людині вірно служити і догоджати, а Богу не догоджати; людину-царя, пана і батька по плоті слухати, але Бога, Який всіма царями і панами володіє, не слухати; людині, яка Боже добро подає, а не своє, дякувати, а Богу, від Якого всяке добро походить і виливається на нас, не дякувати; на людину, подібну до себе, сподіватися і допомоги від неї в скорботах шукати, а на Бога не сподіватися і від Нього допомоги не шукати, Котрий один усе може і один допомагає, захищає, позбавляє і рятує тих, хто сподівається на Нього (Пс. 36:39-40); людського суду, який тіла одного стосується, боятися, але Божого суду, який “може і душу, і тіло занапастити в геєні” (Мф. 10:28), не боятися, та інше? Воістину, і найменшої іскри немає пізнання Божого в такому серці, хоча б і вчив і проповідував про Бога! Бачимо це в багатьох християнах теперішнього століття. Бачимо, що багато хто боїться прогнівити панів і владу свою, а Бога прогнівити не боїться, а тому творить беззаконня. Багато хто людям догоджає, бо не хоче образити їх, а Богу не догоджає і ображає Його злочином закону Його святого. Багато владу і панів своїх слухають, веління їхні виконують, а Бога не слухають і велінь Його не виконують. Багато хто дякує благодійникам своїм, а Богові, найвищому своєму Благодійнику, не дякує, бо не любить Його, а без любові подяки бути не може. Багато хто під час напасті до людини вдається заради допомоги і захисту, бо сподівається на неї, але до Бога не вдається, тільки тому, що надії на Нього не має. Як цивільного суду багато хто боїться, усім відомо, а Божого суду не боїться, бо не перестає грішити, бо суд Божий неодмінно буде. Бачиш, що ці й того Богу не віддають, що людині віддають, і так, як людину, не шанують Бога, Якого шанувати найбільше істинне Його пізнання вчить. Тому такі й подібні до них не знають Бога, хоча устами Його і сповідують. Без богошанування і пізнання Божого бути не може.Як істинне богошанування, що полягає в страсі, любові, покірності, послуху, смиренності, надії й терпінні, – свідоцтвом є пізнання Божого, так і неістинне, а лише усне й лицемірне богошанування – знаменням є незнання Божого, як апостол учить: “Хто говорить: “Я пізнав Його”, але заповідей Його не виконує, той неправдомовець, і нема в ньому істини” (1Ін. 2:4). Сам розсуди, заради чого царя, володаря, батька і пана шануєш і слухаєш? Не для того , що вони люди поважні, – інакше б усіх людей шанувати і слухати треба було: а заради того, що царя визнаєш твоїм царем, володаря – володарем, батька – батьком, пана – паном визнаєш. Чого заради благодійнику любиш і дякуєш? Оскільки його своїм благодійником називаєш. Заради чого милостиву й добру людину любиш? Оскільки її такою вважаєш. Чому до багатого і щедрого заради милостині приходиш? Оскільки сподіваєшся від нього отримати. Заради чого в захисника твого під час потреби допомоги й захисту шукаєш? Оскільки сподіваєшся на силу його. Чого праведного володаря боїшся прогнівити? Оскільки його таким визнаєш. Заради чого перед начальником, паном і батьком своїм нічого непристойного не робиш? Оскільки бачиш їх перед собою і не смієш того робити, щоб не образити і не прогнівити їх. Заради чого ж Богу всього цього не віддаєш, якщо визнаєш Його за Бога твого, Царя твого, Господа твого, Отця твого, Благодійника твого, Захисника і Помічника твого? Або знову ж таки, чому трохи більше Богові те віддаєш, ніж людям? Бог, як незрівнянно вищий за всіх є, так незрівнянно більшого шанування гідний, ніж усі і всякого звання люди. Сповідуєш Бога – але чому не шануєш Його як Бога? Сповідуєш Його Царем і Господом своїм – але чому не коришся Йому, як Царю і Господу своєму? Сповідуєш Його Отцем своїм – але чому не любиш Його, як батька свого, і не виявляєш Йому синівського послуху? Сповідуєш Його Благодійником своїм – але чому не дякуєш, як благодійнику? Сповідуєш Його Захисником, Помічником і Рятівником своїм – але чому не від Нього, а від людини шукаєш допомоги, захисту і порятунку в потребі і скорботі своїй? Сповідуєш, що Бог скрізь і на всякому місці є, і всі справи людські бачить, і від слова Його чуєш те, що є, – чому ж не віддаєш Йому честі й не благоговієш перед Ним, як перед батьком своїм, паном і владою своєю робиш? Сповідуєш Його праведним Суддею – чому ж не боїшся суду Його праведного і не перестаєш грішити? та інше. Бачиш, що устам незгодне серце і думку про Бога маєш, і сповідуванню не відповідають справи і життя твоє. Як можеш сказати, що знаєш Бога, а не віддаєш Богові того, чого честь Його від тебе вимагає? Знаєш Бога, як кажеш, але не шануєш Його, як Бога, – не істинне і знання твоє без шанування, і так у сліпоті, темряві й незнанні перебуваєш.

– 54. Не тільки на посаді до Бога, а й на посаді до ближнього, тобто до кожної людини, сліпа тілесна і неосвічена людина. Бачимо, що людина робить ближньому зло, якого собі не хоче, і не робить добра, якого собі хоче. Бачимо, як обурюється і гнівається на того, хто її ображає, лихословить, кляне, хулить, паплюжить, торкається ложа її, краде, викрадає, забирає щось у неї та інші образи робить їй; але сама те саме зло чинити або злом за зло відплачувати не соромиться і не відчуває. Навпаки того, хоче, щоб самого його ближній помилував, у потребі не залишив, наприклад: голодного нагодував, спраглого напоїв, голого одягнув, дивного в дім ввів і приютив, хворого й того, хто сидить у в’язниці, відвідав, та інші справи милості зробив йому – хоче того, безперечна ця істина, – але сам того ближнім своїм не хоче робити. Бачимо це зло – самолюбство, неправду і сліпоту в християнах, які або мовчки проходять повз ближніх своїх, які бідують, і ніби їх не бачать, або не соромляться відповідати: яке мені діло до нього? Примітно, що багато хто рясними трапезами насичується, а про ближніх спраглих не піклується; інші різним і дорогим одягом прикрашаються, а про ближніх нагих не піклуються; інші багаті, великі та високі будинки й інші будови створюють та прикрашають, а про ближніх, що не мають, де голову схилити й упокоїтися, не піклуються; в інших срібло, золото та інше багатство, як душа або життя, в цілості охороняють і зберігають, а про ближнього, або боргами обтяженого і катованого, або в темниці, який сидить і мучиться, або в темниці за недоїмки або борги сидить і мучиться, немає піклування. Це самолюбство і неправду в християнах бачимо: не тільки зло робити, а й добра не робити ближнім – неправда є. І, що гірше за те, бачимо, що багато християн красти, викрадати й лукавити, лестити, брехати, обманювати, лихословити, наклепувати, судити, сварити, перелюбствувати та інші кривди ближньому робити, чого собі вкрай не хочуть, не соромляться і не бояться, як вище сказано. Усе це від сліпоти походить.

– 55. У цій посаді, тобто до ближнього, сліпотіє людина тому, що до посади до Бога не прислухається, і в тій сліпотіє та помиляється. Бог повелів як зла не робити, так добро робити ближньому. Тому людина, коли або зло робить, або добра не робить ближньому, не слухає повеління Божого, і Бога, що наказує, не шанує, не боїться, не любить; і так, не виконуючи посади до ближнього, і до Бога посаду залишає. І з цього видно, що посада до ближнього від посади до Бога невідлучна буває, і одна без іншої виконатися не може. Не шанує той Бога, хто посаду до ближнього залишає; не боїться Бога, хто ближньому не боїться зла робити; і не любить Бога, хто ближнього не любить. Про це апостол повчає нас: “Хто каже: “Я люблю Бога”, а брата свого ненавидить, той брехун” (1Ін. 4:20). Бо Бог наказав ближнього любити: “Полюби ближнього твого, як самого себе” (Мф. 22:39); – і ще: “Це заповідаю вам, щоб любили один одного” (Ін. 15:17). Тому хто ближнього свого не любить, той не слухає Бога, Який наказує ближнього любити, і так не шанує Його. Корінь і джерело всього благочестя – істинне богопізнання. І як благочестиве життя є свідченням знання Божого, так гріховне і беззаконне життя є доказом невідання Божого і безбожного серця, хоч би такий Бога і Христа сповідував, у церкву ходив, молився, Тайн причащався та інші знаки християнства показував.

– 56. Оскільки Бог, як Дух, що не підлягає жодним почуттям, не тілесними, а душевними очима бачиться, тому й грішник не пізнає Його, і, не знаючи, не шанує, бо темрява гріховна засліпила душевні очі його. Звідки буває, що те робить, про те старається, того тільки шукає, що почуттям його зовнішнім підлягає. Оскільки бачить батька свого, бачить пана свого, то й шанує їх, слухає їх, послужити й догодити їм намагається, образити й прогнівити їх остерігається; бачить суд і покарання тимчасове та боїться їх; бачить честь, славу й багатство світу цього, тож і прагне їх і шукає. Бога ж і вічної слави, і честі, і багатства не бачить, тому як Богу догоджати, так і вічного того скарбу шукати не намагається. Хто чого не бачить або не знає, той того не бажає і не шукає. Меду або плодів земних і деревних не бажає, поки не пізнає смаком насолоди їхньої: треба спершу їх скуштувати, якими вони є, солодкими чи гіркими, корисними чи шкідливими для нас, і так їх бажати чи відкидати. Купець в ту країну не йде, де не сподівається знайти прибутків для себе; отрок нерозумний не бачить користі в науці, тому й не дбає про навчання. Так і в духовних речах буває: хто просвітництва духовного в собі про них не має, той про них і не старається, їх не бажає і не шукає їх. Не скуштував грішник, “наскільки благий Господь”, – і не шукає Його. Не відчуває в серці своєму благодіянь Божих – і не дякує Богу. Не знає всемогутності та величності Божої – і не тремтить перед Ним. Не знає істини Його – і не вірить Йому. Не знає правди – і не боїться прогнівити Його. Не знає, наскільки велика насолода, і спокій, і мир знаходиться в любові християнській і в усьому благочесті, – і не старається про те. Не бачить вічного блаженства – і не шукає того належним чином, чого не бачить. Треба спершу пізнати – і тоді шукати, що пізнаєш. Треба пізнати Бога у властивостях Його – і тоді шанувати Його. Пізнати, що Він як усіх, так і твій є Творець, Відкупитель, Промислитель, Господь і Цар твій, і так, як Творця, Відкупителя, Промислителя, Господа і Царя свого шанувати, слухати, і волю та повеління Його виконувати, як батька твого, що народив тебе, пана й царя твого шанувати й слухати. Треба пізнати, що Він як усіх, так і твій є Бог, Помічник, Захисник і Заступник, і немає іншого, крім Нього. І так на Нього надію покласти, і в день скорботи й напасті до Нього вдаватися й закликати, і допомоги й захисту від Нього просити, та інше. Треба без сумніву тримати, що тим, хто шанує Бога, в майбутньому віці буде блаженство вічне і розумом незбагненне, і так запалиться бажання і ретельність до отримання того. Так хлібороби дивляться передусім на плоди землі, і так, сподіваючись плоди зібрати, трудяться в хліборобстві. Так рудокопачі пізнають спершу, де руда в землі, чи то мідна, чи залізна, чи срібна, є, і тоді копають її. Так оком віри треба спершу побачити майбутнє життя, і так вірою шукати його, і очікувати, і сподіватися отримати його, як пишеться про Мойсея: “Відмовився називатися сином дочки фараонової, і краще захотів страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьбу Христову вважав більшим багатством для себе, аніж єгипетські скарби, бо дивився він на відплату” (Євр. 11:24-26). А заради чого всю єгипетську славу і багатство знехтував він? Бо оком віри бачив майбутню славу і життя, і так земну, як ніщо, знехтував, і тієї шукав, “бо він дивився на відплату”. Так і тепер, хто майбутнє життя і славу обранців Божих оком віри побачить, той неодмінно славу, честь, багатство й усю суєту світу цього знехтує, і до тієї самої прагнути буде, як до своєї мети й безцінного скарбу. Бачиш, що всяка річ передусім пізнається, і так жадаєш і шукаєш, бо чого не знаємо, того й не жадаємо і не шукаємо. А з цього видно, що кожен грішник тому й не шанує Бога, не боїться і не любить Його, що не знає Його; і майбутнього життя і слави належним чином не бажає і не шукає, оскільки не бачить її. Не знає ж Бога і слави тієї не бачить тому, що не має душевних очей, вірою і благодаттю Його просвітлених, якими тільки одними Бог і слава та проглядається. У таких християн на душевних очах імла і темрява, як покривало, лежить і не допускає їхнього Бога і славу Його бачити. І доти лежатиме, доки не навернуться всім серцем до Господа, як написав про іудеїв апостол: “Донині, коли вони читають Мойсея, покривало лежить на серці їхньому, але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається.” (2Кор. 3:15-16). Цим покривалом очі душевні покриті маючи, хоча й читають і слухають Святе Письмо, але не розуміють, як говорить про іудеїв апостол там само: “Та розум їхній засліпився” (2Кор. 3:14), – і так сліпотствують і в пізнанні Божому, і в шануванні Його. Ця сліпота і темрява лежить на серці кожного грішника, який від світу і гріха до Бога не навернувся.

– 57. Образ страшної сліпоти представляє нам Письмо на старому Ізраїлі. Різні чудеса створив Господь перед ними в землі Єгипетській, як читаємо в книзі Виходу і в Псалмах: “Послав темряву і навів морок, бо вони стали проти слів Його; перетворив води їхні на кров, і заморив рибу в них; закипіла земля їхня жабами, навіть у скарбницях царів їхніх; Він звелів, і з’явилися мухи собачі та комахи по всіх краях їхніх; замість дощу послав їм град і вогонь, що обпалював землю їхню; і вразив виноградники їхні, і смокви їхні, і розтрощив кожне дерево в межах їхніх; звелів, і з’явилася сарана і гусениці без числа, і поїли всю траву в землі їхній, і поїли всі плоди в землі їхній; і вразив кожного первістка в землі їхній, усі початки сили мужів їхніх.” (Пс. 104:28-36). Але святий пророк сповідається Господу: “Отців наших у Єгипті не напоумили чудеса Твої” (Пс. 105:7), коли ті страшні страти одних єгиптян, ворогів Ізраїлю, вражали, а ізраїльтян не торкалися, як читаємо в книзі Виходу. Це саме наче перстом показувало їм особливий про них Промисел Божий і милосердя; але вони “не зрозуміли чудес Божих, і не згадали милості Божої”. Тим, хто вийшов з Єгипту і втік від ворогів своїх, Господь відкрив і там шлях, де не було шляху, “розділив море, і провів їх” (Пс. 77:13), “і втримав Чорне море, і воно обсохло, і провів їх по безодні, як по пустелі” (Пс. 105:9). Побачили і ворогів своїх водою, як однією труною, покритих: “води покрили гнобителів їхніх, жодного з них не лишилося.”; заспівали хвалу Божу (Пс. 105:11-12). “Але незабаром забули” такі великі й страшні Божі справи: “прискорили, забули справи Його”. Зробили золотого тельця; замість Бога Творця, Отця і Спасителя свого, вшанували бездушного ідола і вклонилися ділу рук своїх: “і зробили тельця в Хориві, і вклонилися бовдурові, і проміняли славу Його на подобу тельця, що поїдає траву. І забули Бога, що спасає їх, що сотворив велике в Єгипті, чудеса в землі Хамової, страшне в морі Чорному” (Пс. 105:13,19-22). Приписали таке чудесне благодіяння Боже бездушній речі й творінню рук своїх: “ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе із землі Єгипетської” (Вих. 32:4). Страшна хула і сліпота! Бездушна річ, сама собою нерухома, яку допомогу може подати, тим більше таку чудову справу зробити!.. Але засліплений Ізраїль простягає руки й кричить: “ось бог твій, Ізраїлю, що вивів тебе із землі єгипетської!” Подібна сліпота і тепер в християнах багатьох спостерігається, які кажуть, що знають Бога, а ділами відрікаються, як вище сказано. Покликані до вічного життя і небесного царства, як до землі обітованої, що кипить медом і молоком; але хочуть і намагаються у світі цьому багатіти, прославитися, царювати, і, якби можливо було, на віки вічні перебувати, – що видно з їхнього ненаситного бажання багатства, честі, слави та надлишкових будівель. Поміркуй будь-хто, чи не велике безумство було б тієї людини, котра, перебуваючи в чужій країні та незабаром маючи повернутися до домівки своєї, почала б там створювати багаті будинки, котрі б незабаром змушена була б полишити, і так би марною тільки була праця її; чи тієї, котра, точно сповістившись, що незабаром, за два дні або за два тижні помре, однак збирає багатства, шукає честі та слави? Воістину кожен би того й іншого нерозумним назвав! Так нерозумно роблять ті люди, які у світі цьому зводять багаті й зайві споруди, збирають великі скарби, шукають честі та слави, відаючи, що все це незабаром у країні цій треба залишити і йти на місце своє без всього того. Ніхто нічого зі світу цього з собою не забирає, “бо ми нічого не принесли у світ, і, очевидно, що нічого не можемо й винести з нього” (1Тим. 6:7). І хоча кожному з таких, які збирають, а не в Бога багатіють, Божий голос гримить: “Божевільний! цієї ночі душу твою візьмуть у тебе; кому ж дістанеться те, що ти заготовив?” (Лк. 12:20); І хоча всі щодня бачать, що багаті й жебраки, славні й безславні, поважні й прості однаково захоплюються і в той вік переходять, і захоплюються по-різному, часто й несподівано, так що ті, котрі сподіваються довго пожити, раптово жити перестають, і що бачать, як збувається у інших, те і собі би мали очікувати, однак так багатіти і прославитися в цій чужій країні стараються, начебто багато тисяч років або без кінця жити тут мали. У таких людей темрява й тьма лежить на душевному оці й засліплює його. Хоч вони й багаті – не бачать злиднів своїх. Хоч вони і славні – не бачать підлості й бідності своєї. Хоча й мудрі – не бачать нерозумності та сліпоти своєї. Хоча вони й блаженними себе вважають – але не вбачають свого окаянства.

– 58. Поки людина в такій сліпоті перебуває, то думає про себе, що вона все правильно й розумно робить; але насправді всі її вчинки, справи, задуми й починання – одна омана. Бо серце, від якого все походить, суєтою сповнене і мирською любов’ю напоєне, не що інше, як тільки суєтне задумує і в дійство виробляє? І такий в усьому подібний до сліпого або до того, хто в темряві перебуває, який, хоч і весь забруднений, проте думає, що він чистий; хоч і збився зі шляху і блукає, проте думає, що він належною дорогою йде. І тим бідніша ця сліпота, що людина її не вбачає, пізнання ж її є початком духовного блаженства. І ця сліпота не тільки в простих і безграмотних людях помічається, а й у мудрих і розумних віку цього, які щось високе про себе мріють і відокремлюють себе від простих, некнижних і невігласів. Бо де непомірне самолюбство і любов світу цього є, там і сліпота ця місце має. Самолюбства і мирської любові без темряви тієї не буває.

– 59. Якщо людина від тяжкої тієї сліпоти не позбудеться і світлом благодаті Божої не просвітиться, то вона її приведе до тяжкого стану і пізнього, але марного каяття, описаного в книзі Премудрості Соломонової, де нечестиві, пізно пізнавши свою оману, у тісноті духа зітхають, каються і кажуть: “Ми заблукали від шляху істини, і світло правди не світило нам, і сонце не осяяло нас. Ми сповнилися справами беззаконня і погибелі, і ходили по непрохідних пустелях, а шляху Господнього не пізнали” (Прем. 5:6-7).

– 60. Щоб нам, християни, від цієї сліпоти позбутися і не прийти до того неблагополучного, пізнього і марного каяття, потрібно робити таке: 1) Уважно слухати світильник Божого слова, який світить усім і просвітлює тих, хто любить його, і тих, хто дивиться на нього, і тих, хто слухає його. Слухати, кажу, “як світильник, що світить у темному місці, аж поки не почне світати день, і не зійде ранкова зірка в серцях ваших” (2Пет. 1:19). Бо слово Боже, як духовне світило, проганяє темряву й осяює душевні очі, відкриває метушню та привабливість світу, викриває самолюбство й гріхи наші, – як дзеркало показує нечистоту й пороки обличчя, що дивиться в нього. 2) Робити не те, що похотливе серце хоче, а чого Боже слово вчить, хоча це сліпому розуму огидно і серцю сумно. І наслідувати в такій важливій справі немічних, які, бажаючи зцілитися, ліки неприємні й гіркі приймають, щоб тільки від хвороби звільнитися. Так той, хто бажає звільнитися від сліпоти, повинен примушувати і переконувати себе до того, що слово Боже наказує, і відвертатися від того, що воно забороняє. Бо розбещеному й засліпленому єству нашому слово Боже противним видається так, як немічним очам світло, і тим, хто перебуває в гарячці, – їжа, а нетямущим отрокам – наука. “Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, бо вона вважає це божевіллям” (1Кор. 2:14). Але воно є істинним і нерухомим правилом і не може спокусити нас, бо є плід істинного Бога. Тому кожен повинен ввірити себе йому, і що не пропонує, то за істину мати, і триматися того, як твердого й непохитного правила, і підкоряти йому серце своє, хоч і таке, що не хоче й відвертається. 3) Оскільки всі люди від шляху істинного заблукали, за свідченням Святого Письма: “Всі ми блукали, як вівці, збилися кожний на свою дорогу” (Іс. 53:6; Пс. 13:1-3 та в інших місцях), тож Син Божий, “шлях, і істина, і життя” (Ін. 14:6), з’явився на землі, і “вз ласкавого милосердя Бога нашого, яким відвідав нас Схід з неба, просвітити тих, що сидять у темряві й тіні смертній, спрямувати ноги наші на шлях миру.” (Лк. 1:78-79), і святе й непорочне життя як правило й образ нам подав. Тому повинні ми на Нього дивитися і за Ним слідувати, щоб від природної темряви і сліпоти звільнитися, як каже Він Сам: “Я – Світло світові, і хто піде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя” (Ін. 8:12). За Христом ходити не що інше є, як слідувати Його життю. Якщо той, хто слідує за Христом, не ходитиме в темряві, як каже Він, то неодмінно в темряві й омані буде той, хто за Ним не піде. Як сонце видиме створив Господь на небі, щоб просвітлювало всю піднебесну, так уявне сонце, Христа, Сина Свого, послав у світ, щоб Ним просвітлювалися і зігрівалися душі наші. “Було Світло істинне, що просвітлює кожну людину, що приходить у світ” (Ін. 1:9). Як темрява буває в піднебесній, коли сонце відходить від нас, і людина тоді сліпне і відчуває, як сліпий, так і темрява настане в душі людській, і душа тяжко сліпне, і заблукає, і спотикається, і падає, і не знає, куди йде, бо темрява засліпила очі її, – коли Христос, Сонце Праведне, з вченням і житієм Своїм, що є світло духовне, від неї відлучається, тобто коли душа вчення і образу житія Христового не слухає. І як темрява відступати почне від піднебесної, то всякий просвітлюється, і “а людина виходить до діла свого, на працю свою до вечора.” (Пс. 103:23), коли сонце наближається до піднебесної, – так темрява від душі починає відходити, і душа просвічуватиметься, і на діло своє та на працю свою виходитиме, тобто себе пізнаватиме, свою бідність, окаянство, метушню й спокусу світу цього і справжнє блаженство, і творитиме християнські чесноти, – коли до неї Христос із вченням та житієм Своїм наближатиметься та в неї вселятиметься. Тому як вікна відчиняємо, щоб сонце промені свої впустило в храм і ту б просвітило, так і мусимо ми храм серця нашого відчинити та допустити світлу вчення й життя Христового увійти й просвітлювати його, якщо хочемо від пітьми та сліпоти сердечної позбутися. Від природи всі ми сліпі й затьмарені темрявою, тому світлом Христовим просвітлюватися повинні. Протилежним протилежне проженеться, як-то: холод теплотою, гіркота солодкістю, темрява світлом, та інше. Якщо і ми хочемо сліпоту від сердець наших відігнати, повинні уважно слухати вчення і приклад житія Христового, яке є світлом, що проганяє темряву нашу. І що більше будемо слухати і слідувати тому, то більше просвітимося, бо хто чим більше наближається до світильника, тим більше просвітлюється. Христос зі святим вченням і життям Своїм є “шлях” – треба ж триматися Його, щоб не заблукати; є “істина” – треба нам себе ввірити Йому, щоб не спокуситися; є “життя” – треба ж до Нього приліпитися, Його триматися і Йому слідувати, щоб не померти назавжди, а з Ним, і в Ньому, і через Нього ожити й жити на віки вічні. Кожен помиляється, хто від шляху цього віддаляється; і спокушається, хто істині цій не вірить; і мертвий той, хто життя цього не тримається. 4) Щоб вченню і прикладу життя Христового слухати і так просвітитися, треба полишити гріхи і звернутися до Бога, бо гріхи – це темрява, що затьмарює очі душевні, ними душа затьмарюється і сліпне. Як темрява і світло разом бути не можуть, так і Христове просвітлення не може бути в тому серці, яке темрява гріховна обійняла. “Що спільного у світла з темрявою” (2Кор. 6:14)? “Тому сказано, – каже апостол, – встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос просвітить тебе” (Еф.5:14). Бачиш, що спершу треба встати від сну гріховного і воскреснути з мертвих (бо кожен нерозкаяний грішник є живий мрець), і тоді просвітить його Христос. Треба сплячому встати і померлому воскреснути, і тоді просвітиться від Христа – інакше просвіти не буває. Не сплячий і померлий, а той, хто встав і живе, світла вимагає і просвіщається. О Христос, Божа сила і Божа премудрість! Розбуди сплячих, заради яких на Хресті прибитий був Ти, і воскреси померлих, за яких смерть вкусив Ти, життя і воскресіння наше, і тоді шукатимемо світла Твого, і просвітимося. “Господи Боже Сил! Воскреси нас, і просвіти лице Твоє, і спасемося” (Пс. 79:20). Той, хто бажає бачити сонце, має звернутися до сонця. Так тому, хто бажає пізнати і бачити Бога, треба звернутися серцем до Бога. Беззаконники і нерозкаяні грішники, оскільки серцями до гріха і світу приклалися і приліпилися, від Бога відвернулися і звернулися до гріха і світу: як же можуть бачити Його, відвернувшись від Нього? Неодмінно повинні звернутися до Господа, якщо хочемо просвітитися. Тому апостол говорить про іудеїв: “Але коли навертаються до Господа, тоді це покривало знімається” (2Кор. 3:16). Покривало це не що інше є, як темрява і сліпота, що затьмарює очі душевні людини, котра не навернулася і не просвічена, як вище сказано. Людина необернена і неосвічена не знає сама, що робить, і блукає, як сліпа, – що ні від чого іншого, як від покривала того і природної гріховної темряви походить. Читаємо, що Мойсей від бесіди з Богом на горі Синайській так просвітлився обличчям, що сини Ізраїлю не могли на нього дивитися; і коли з людьми розмовляв, обличчя своє покривав покривалом, а коли до Бога звертався, забирав покривало те (див. Вих. 34:33-35). Так людина кожна, поки світові служить, має на серці своєму покривало, що лежить. А коли навернеться від світу до Бога, тоді благодаттю Христовою забирається воно, і сам просвітлюється, і Бога пізнає, і Христа, Сина Його, і таємницю Його погляду, і силу закону та Євангелія Його почне розуміти; тоді почне їй світло душевне, як зоря після ночі, сяяти, і її в ділі спасіння просвітлювати й напоумляти. “Тому сказано: “Встань, сплячий, і воскресни з мертвих, і Христос просвітить тебе”. 5) Той, хто бажає отримати від Христа просвітлення, неодмінно повинен визнати свою сліпоту від серця, інакше як був, так і буде завжди сліпий, хоча і все святе Письмо напам’ять знатиме, тобто письмо знатиме, а сили не зрозуміє. Бо Бог від тих, які вважають себе мудрими й розумними, таємниці Свої приховує і відкриває немовлятам, тобто простосердим, які визнають свою неосвіченість, за свідченням Господнім: “Ти, Отче,… сховав це від мудрих і розумних, і відкрив це немовлятам” (Мф. 11:25). Таких просвітлює, напоумляє, умудряє і їм таємниці Свої відкриває; інших же, які мудрістю, розумом і мистецтвом своїм хваляться, залишає. Тому й каже Господь: “На суд прийшов Я у цей світ, щоб ті, хто не бачать, бачили, а ті, хто бачать, стали сліпими” (Ін. 9:39), тобто ті, хто визнають свою сліпоту Христовим світлом, просвітляться й побачать; а ті, хто не визнають і мудрими себе вважають, у колишній своїй сліпоті залишаться, навіть більше потьмяніють від невдячності й гордості, якими були за часів життя Христового на землі книжники й фарисеї, котрі казали Христові: “Невже й ми сліпі” (Ін. 9:40)? Бо гордість і високодумство – це диявольська справа, і як його самого затьмарило і з ангела світлоносного темрявою зробило, так і людей, що йдуть за ним, подібними до нього робить. Христос як виправдовує тільки тих, котрі визнають і сповідують себе грішниками, і зцілює тих, котрі визнають свою хворобу, так і просвітлює тільки сліпих, як Євангеліє свідчить: “Не здорові потребують лікаря, а хворі” (Мф. 9:12). Якщо хочемо просвітитися, визнаємо нашу сліпоту – і просвітить нас Христос. Якщо хочемо виправдатися і так спастися, визнаємо себе грішниками і загиблими – і виправдає і спасе нас Христос. Якщо хочемо зцілитися, визнаємо нашу неміч – і зцілить нас Христос. 6) Як без навернення від гріха до Господа не буде й істинного покаяння, як вище сказано, так і без ревної молитви просвітлення істинного не буває. Просвітлення це від Бога походить. Тому , хто навернувся і кається, потрібно молитися і зітхати з Псаломщиком: “Зглянься і дай мені відповідь, Господи Боже мій; дай світло очам моїм, щоб мені не заснути смертним сном” (Пс. 12:4). І ще: “Ти запалиш, світильник мій, Господи, Боже мій, освітиш темряву мою” (Пс. 17:29). І ще: “Пошли світло Твоє і істину Твою, Боже; вони наставлять мене, і введуть на гору святу Твою і в оселі Твої” (Пс. 42:3). І ще: “Відкрий очі мої, Господи, і зрозумію чудеса від закону Твого” (Пс. 118:18); і з євангельськими сліпими: “Господи, нехай відкриються очі мої” душевні (Мф. 20:33). Таких молитов і в церковних книгах багато є. Тоді Господь, Який є світло світу, і просвітив тілесні очі сліпим, бачачи наше звернення до Нього, і старання, і ревність, просвітить душевні очі для спасіння, для чого й у світ цей прийшов. 7) Цьому за допомогою Божою сприяє міркування про час і вічність, про суєту світу цього, бо все, що не є у світі цьому дорогого, ніщо є проти вічного добра, – і що все скороминуще у світі цьому, і від того, хто любить його, відступає: від багатого – багатство, від чесного – честь, від славетного – слава, а від ласуна – ласощі – сластолюбство відходить. Кончина всіх рівними робить. Одна тільки чеснота від людини невідлучна, і її, на той світ, що відходить, супроводжує, і до лиця Божого приводить її, і милість клопоче. Про що нижче скажеться, особливо в §67.

– 61. Просвітництву істинному слідує: 1) Коли цей спасительний промінь блисне й почне сяяти в храмі серця, тоді той, хто просвітлюється, побачить, наскільки великою темрявою охоплений був, наскільки сліпим і божевільним був, хоча й мудрим собі здавався; наскільки далеко від шляху істинного відійшов, хоча й думав, що правильно ходить. На такому слово Господнє здійсниться: “Коли, повернувшись, зітхнеш, тоді спасешся, і зрозумієш, де… був” (Іс. 30:15). Тобто той, хто навернувся і просвітлюється, пізнає, в якому бідному, жалюгідному і згубному стані був, поки промінь благодаті Божої не торкнувся серця його. Тоді він відчуває себе, як людина, яка вночі йшла не тією дорогою, якою мала йти, хоча й думала, що вона належним шляхом іде; а коли зоря засяяла й просвітила все, пізнав, що він з належного шляху збожеволів та блукає; і так, бачачи свою оману, й час марно згаяний, й свою марну працю, вельми жалкує та свариться на себе. Так грішник, поки природним розумом і уявною своєю мудрістю задовольняється, думає, що він добре робить і шляхом правим іде; але коли зоря Божої благодаті засяє йому, – дізнається про свій обман і оману, жалкує, кається і журиться, що час марно змарнував, уся праця його марною була, і плачеться з пророком: “Зникли, як дим, дні мої, …. дні мої, як тінь, ухилилися” (Пс. 101:4,12). Воістину гідна плачу вина! Воістину гине час, який на метушню використовується! Воістину марна праця, яка заради здобуття честі, слави і багатства світу цього робиться! Справді зникають ті дні, які в сластолюбстві, в розкоші, в м’ясоїдстві та в розвагах світу цього проводяться! “Яка користь людині, коли вона придбає весь світ, а душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за душу свою?” (Мф. 16:26) “Ми нічого не принесли у світ; явно, що нічого не можемо і винести з нього” (1Тим. 6:7). Голими виходимо з утроби матері своєї, голими й відходимо від світу цього ( Йов. 1:21). “Не бійся, коли розбагатіє людина, або коли примножиться слава дому її, бо при смерті вона нічого не візьме, і не піде з нею слава її” (Пс. 48:17-18). Де тепер славні й багаті, що колись були, які ненаситно скарбів у світі цьому бажали й шукали? Є на своїх місцях і очікують загального суду і по справах відплати. Туди ж ідуть і теперішні славолюбці, й інші миролюбці. Варто плакати, коли хтось у метушні проводив дні свої: треба плакати тому, “хто збирає скарби для себе, а не в Бога багатіє” (Лк. 12:21). Тим паче має плакати й нарікати той, хто в гріхах і беззаконнях дні свої проводив, бо час скорочується, дні минають, життя закінчується, смерть невидимо наближається й вивергає, суд праведний настає, де за слова, діла й помисли люди судимі будуть. Поплачемо, грішнику, поплачемо тут, щоб там марно не плакати, та й інший час у покаянні та благочесті поживемо. Тому той, хто просвічується, пізнаючи, що все, що є у світі цьому, є як дим, що зникає, який з днями і часом минає, і, згадуючи колишнє своє життя, в суєті, омані й гріхах прожите, шкодує, кається, зітхає й плаче, як вище сказано, і бажає те повернути; але вже те, що сталося й минуло, інакше бути не може. Час минулий не повертається, і справа зроблена і слово сказане інакше не буває, як було. 2) Просвітлений світлом Божим повинен старанно Богу дякувати за милість Його, надану йому, що зазнав окаянства його, що в такій омані не вивергнув його, і що подав йому просвітлення і розум спасіння. 3) Той, хто веде окаянство і слабкість свою, що він, як людина, сам по собі легко схильний до падіння, омани й усякого зла, такий молиться старанно Богу, щоб подав йому допомогу Свою і не залишив його одного без Своєї благодаті; і сам обережно чинить і бережеться, щоб не впасти в попередню оману. 4) Від усякого гріха бережеться і бореться проти всякого гріха. І як раніше легко було йому грішити, так уже в цьому стані тяжко йому і в малому згрішити, і дратувати Бога, і стурбувати совість. Бо знає, що кожним гріхом Бог гнівається і той, хто грішить, втрачає милість Його. 5) Така людина образити нікого не хоче ні ділом, ні словом. Але більше того, всякого нелицемірно любити намагається, і як собі, так і кожному всякого добра бажає і хоче, щоб усі, як і він, спаслися, про що й молиться. 6) З кожною людиною не улесливо, не лукаво, але просто обходиться. Що словом повідомляє, те й на серці має, і тому збрехати й обдурити нікого не хоче. 7) Світу цього честь, славу, багатство, ласощі та все, що у світі цьому красивим, дорогим і приємним сини віку цього вважають, зневажає, відаючи, що все це, як приходить, так скоро й відходить від нас, як мрія сонна. 8) Одне вічне блаженство за істинне блаженство вважає, яке, знайдене одного разу, ніколи не загубиться, і одного разу загублене, ніколи не відшукається. Тому про те думає і намагається, як би того не позбутися; туди думки і зітхання свої зводить, про те й Богу молиться, щоб благодаттю Своєю сподобив його те отримати. 9) Оскільки той, кого просвічують, нічого дорогого у світі цьому не визнає, то всі речі, які у світі цьому є, рівними вважає. Для нього срібло, золото та інші, на думку людську, дорогі метали – такі самі метали, як і мідь, залізо, олово, свинець та інше.

Він каміння дороге, яке люди в скринях і скарбницях своїх зберігають, вважає таким самим камінням, як і те, що по дорогах валяється і ногами зневажається. Його однаково живить як багата, так і убога їжа, тільки б була здорова. Він однаково як шовковим, так і сукняним, як кольоровим, так і темним одягом вкривається, як лисячим, так і овчинним шкурою зігрівається. Йому байдуже, де жити, як у кам’яному, так і в дерев’яному спокої, як у багатих палатах, так і в убогій хатині, та інше. Оскільки він усе, що є у світі цьому, заради потреби тільки вживає, і ні до чого серця свого не докладає, але до одного тільки Творця свого. 10) Життя це має як шлях, яким до омріяної йде вічності, і як мандрівку, яку треба скоро завершити, кажучи: “Я мандрівник у Тебе, Боже, і приїжджий, як і всі батьки мої” (Пс. 38:13). Тому, як мандрівник і мандрівник, мирськими речами не обтяжує себе, але задовольняється тим, що має, пам’ятаючи апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, і, вочевидь, нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8). 11) Що більше просвітлюється, то більше виправляє свої вчинки, виправляє свої справи, слова й думки, вбачає пороки й малі, і бережеться. І як чим більше просвітлюється людина природним і чуттєвим світлом, тим ясніше вбачає все: дорогу, рів, речі, що лежать на дорозі й біля неї, тощо, бо ясніше бачимо під час сонця, що засяяло, ніж під час того, що тільки-но починає сходити, і вдень ясніше, ніж на світанку, – так ясніше бачити все починає, і найдрібніші вади вбачає, і ухиляється від них той, хто вищеприродним світлом благодаті Божої все більше і більше просвітлюється. І вже пустопорожнє слово сказати не нешкідливо для того, кому раніше хулити, лаяти, лихословити, сквернословити, брехати, лестити, обманювати, красти, викрадати та інші тяжкі гріхи творити легко було. 12) Якщо в чомусь оступиться, і від немочі згрішить, і в совісті своїй вбачає гріх свій, то вельми непокоїться і свариться, жахається і хворіє серцем. Тому смиряється, і поважає себе перед величністю Божою, і зі смиренням просить прощення, визнаючи свою провину, і в надії милосердя Божого утверджується. 13) Знаючи сліпоту розуму людського, якою часто спокушається людина і думає, що вона на добрій дорозі перебуває, але обманюється в думці своїй, – такий старанно й часто молиться про те, щоб більше й більше просвітитися; і, не вірячи пестощам плоті своєї, Богу себе віддає, щоб скеровував його й керував ним, і просить: “Спокуси мене, Боже, і пізнай серце моє; випробуй мене, і пізнай шляхи мої, і побачиш, чи є шлях беззаконня в мені, і настав мене на шлях вічний” (Пс. 138:23-24).

Глава 4: Про метушливу і чарівну прикрасу

“І зробив Господь Бог Адаму і дружині його одяг шкіряний, і одягнув їх” (Бут. 3:21).

“Нехай буде прикрасою вашою – тобто дружин – не зовнішнє плетіння волосся, не золоті убори або ошатність в одязі, а потаємна серцева людина в нетлінній красі лагідного й мовчазного духу, що є дорогоцінним перед Богом” (1Пет. 3:3-4; 1Тим. 2:9-10).

Про цю прикрасу тут покладається міркування тому, що вона від засліпленого розуму походить і що нею засліплена людина шукає собі слави і честі суєтної від одягу, який повинен її гордість нищити і до смирення приводити, як нижче здасться; а особливо особисте жіноче оздоблення без усякого вибачення є осліплення розуму і розбещення тілесного і нехристиянського серця.

– 62. Одяг стали носити люди після порушення заповіді Божої, від того й початок він свій сприйняв. Бо поки не згрішили прабатьки наші, не мали одягу, як пишеться в розділі 2-му Буття; і не вимагали його, бо не бачили наготи своєї. А коли згрішили, побачили наготу свою і почали соромитися; тому й шукати змушені були, чим би сором свій прикрити. “І відкрилися очі в них обох, і дізналися вони, що голі, і пошили смоковне листя, і зробили собі оперізки” (Бут. 3:7). Бог же, проявляючи милосердя до них, “зробив Адамуї дружині його одяг шкіряний, і вдягнув їх” (Бут. 3:21). Бачиш, що початок одягу – гріх. Гріх відкрив їм наготу їхню і зробив срамоту і сором, який вимагає прикриття. Тому святий Андрій Критський нарікає про це: “”Шкіряні ризи” зшив мені гріх, знявши з мене колишній Богом витканий одяг.” (Пісн. 2-га великого канону). Звідси бачиш, як погано роблять люди, які шукають прикраси в одязі і роблять одяг не заради прикриття наготи і зігрівання тіла, а заради прикраси і хизування. Те ставлять собі на честь і прикрасу, що показує безчестя і неподобство. Від того шукають похвали, що гріх викриває. Тим утішаються, що представляє печаль, тобто ознаку законопорушення. Тим пишаються, що має їх упокорювати. Усі тварини як створені від Бога, так і є дотепер, не потребують прикриття, природним вбранням задовольняються. Одна людина позбулася того через гріх, і від них запозичує і прикривається. Але то дивно, або скоріше сумно, що чужою шкірою прикривається, і тим підноситься, і те на честь собі ставить, що повинно було б їй, бідній, убогій, оголеній і позбавленій, привід подавати до смирення. Але не досить було пристрасній і похітливій плоті вигадати для себе прикраси і тим милуватися і втішатися. Що ж вона вигадує і замишляє? Треба коней, карети та інший до того припас прикрашати, щоб звідти якусь собі похвалу і честь від тих, хто не знає, і тих, хто такій метушні дивується, знайти. О, розумне, але убоге й бідне створіння! Чи не помічаєш, як світ спокушає тебе, як Єву яблуко заборонене, і метушня його полонить нерозумне серце твоє? Якщо видима краса подобається тобі, зверни очі свої на червоне сонце, місяць і зорі, на поля, дерева, трави і квіти, на птахів, риб та інших тварин та інших Божих створінь, і дивуйся їм, і від них пізнавай Творця їхнього і свого і красу Його. Якщо Він такі красиві створіння створив, як незрівнянно прекрасний Він Сам, Який створив це! Цієї краси шукай, яка всіх красот джерело, ті, що насолоджуються якою, ситості не знають, але чим більше бачать її, тим більше бажають її. Але немає до того полювання, не подобається те, що саме по собі прекрасне, бо метушливої похвали і честі не приносить!.. Треба те робити і прагнути про те, що світ хвалить, шанує, прославляє і чому дивується, і від того самому хвалитися, шануватися і прославлятися, і від того самому бути похваленим, шанованим і прославленим!.. До цього засліплення пристрасна і сліпа плоть і спокуса світу приводить бідну людину.

– 63. Прикраса ця, як є марнотратна, так і знамення є недбальства про душу. Оскільки: 1) Хто дбає про тілесну прикрасу, тому ніколи піклуватися про душевну. Бо чим зайнята в когось думка, про те старається, того й шукає, у тому й час проводить. “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). 2) Сама ж ця прикраса щегольська показує серце, яке прагне метушливої честі й слави, що і закону Божому противно: “Не любіть світу, ні того, що в світі” (1Ін. 2:15), і вірі християнській не личить, що на вічну честь і славу дивиться, і тієї шукає й очікує; і званню християн непристойно, що до вічного й небесного покликані; і посаді їхній огидно, що душу, а не тіло прикрашати повинні й “про гірське думати, а не про земне” (Кол. 3:2). 3) Прикраса ця без образи ближнього, і тому без образи Божої не набувається. Бо не може її бути без коштів, які для цієї мети від подібних людей збираються або, більше того, здираються. 4) Хоч і праведний маєток буде, але оскільки є голі, тремтячі від холоду й морозу менші брати Христові, ув’язнені в темниці за борги й оброки, ті, хто втратили домівки через пожежі, й інші бідолашні, то на таких треба надмірні кошти й надлишок вживати. Але все те суєтною прикрасою і ненаситною розкішшю присікається. Чи до жебраків тому, у кого суєта ця в серці місце своє має? Треба прикрашати себе, дружину, дітей, слуг, коней, карети, вбрання їх, дім свій, галереї, ставки та інші розваги створювати!

– 64. Велика ще метушня і ганьба християнству є, що жінки білилами, фарбами і мазями обличчя свої намащують. Бо заради чого вони роблять цю дрібницю? Причини іншої знайти неможливо, як тільки щоб людям здатися, або, що гірше того, “сподобатися” і в любов увійти. У спальнях вони про цю дрібничку не дбають. Фарби здоров’я не надають, хіба тільки шкодять. Одна причина цього – щоб люди очі свої на них звертали. Щоправда, звертають очі свої люди, але багато хто з очима й серця звертає і від того око душевне вельми затьмарює. Чимала юним і незатвердженим серцям брань від принади цієї належить. Але якщо вони, жінки, кажу, які Бога і Христа Сина Божого сповідують, озирнуться, то побачать, що: 1) Виставляють на торг те, що непродаване, що зберігати треба так, як зіницю ока. Ах, бідна та християнка, яка обличчя своє рум’янить, але душу свою затьмарює; обличчя прикрашає, але душі своєї благопристойність втрачає, і, наче чудовисько, душею перед Богом та Ангелами Його святими постає! 2) Такою прикрасою обличчя свого, крім того, що цнотливість втратили, переправляють Божу справу, яка досконало і не потребує виправлення, і тому проти Творця свого, Який вік тіла і красу обличчя кожному свою дарує, вельми грішать і образи Йому наносять. Подібно до того невігласа, який образ, добре живописцем написаний, переправив би і тим живописця немало б образив, так і жінки, переправляючи обличчя свої, чималої кривди та прикрості завдають Творцеві своєму. Пристойніше християнкам умивати обличчя свої сльозами, ніж розфарбовувати білилами і фарбами. Християнин у повсякчасному покаянні перебувати повинен, бо завжди перед Богом грішить, що тяжко і сумно христолюбивій душі. 3) Недобре вони роблять, що так на обіди, вечері та в інші місця ходять; але гірше того, що з тією самою дрібницею і в храми святі наважуються входити, і себе виставляти і показувати. Так вони храми святі роблять ганьбою, або безчеснішою за ганьбу, чого зображати слух не терпить. Кожен це зручно може збагнути, коли в міркування все візьме. Таким безсоромним жінкам личить Боже слово: “Дім Мій домом молитви назветься, а ви зробили його розбійницьким гніздом” (Мф. 21:13). Храм Божий є храм молитви, і для того до храму Божого входимо, щоб молитися, не один на одного дивитися, а на одного Бога серцеві очі зводити; не себе іншим показувати, а совість свою, гріхами обтяжену, перед Богом оголювати; не радіти, а за гріхи Бога просити; словом, молитися Богу приходимо в храми святі. Молитві ж не таке, яке вони на собі мають, начиння личить: а яке? Смирення, співчуття серцеве, розчулення, сльози, плач. Цим молитва прикрашається, і до престолу Божого сходить, і очам Божим сприятлива буває, і прохання своє отримує. Так молилися святі жінки: Анна, мати пророка Самуїла (див. 1Сам. 1), Юдиф (Юдиф. 9), Естер (Ест. 4:17) – і були почуті Богом. Їм повинні слідувати жінки, які ім’я Христове сповідують, якщо хочуть з користю для душі своєї входити в церкву молитися. Таке ж начиння, яке складається із золота, білил, фарб, мазей та іншого, не що інше означає, як марнославство, пишність, гордість світу цього, пихатість, гордовитість, око лукаве, спокусу та інші пристрасні примхи плоті. Чи з цим перед Богом з’являтися? До Бога приходимо і перед Богом стояти хочемо, коли приходимо на молитву. Чи так Бога умилостивляти треба? Чи так смирятися перед Ним? Це є спокуса, а не молитва; гордість і пишність, а не смиренність; примноження гріхів, а не применшення; більша образа і прогнівіння, а не умилостивлення милосердного Бога, “бо що високо в людей, те мерзота перед Богом” (Лк. 16:15). Якби в серця таких проникнути, що, як не гордість життєва, як високий ідол, там криється? “Що говориш? – викриває їх Златоуст. – Чи приходячи молитися Богу, одягаєшся золотом і плетіннями? Хіба радіти прийшла ти, хіба шлюбу долучитися? Хіба на виставу прийшла ти? Там золото, там плетіння, там одяг багатоцінний має місце: а тут нічого з цього не потрібно. Прийшла ти просити, молитися за гріхи, молитву створити за те, в чому згрішила, просити Владику, милостивим Того створити: навіщо ж прикрашаєш себе? Не такий вигляд того, хто молиться. Як зможеш зітхнути, як зможеш розплакатися, як з ретельністю помолитися, таким чином вбравшись? І якщо сльози проллєш, сміху будуть сльози твої гідні. Не в золото одягатися личить тій, що плаче. Оскільки тінь це і лицемірство. Як же не тінь, якщо від того ж серця, від якого таке марнотратство і честолюбство походить, раптом сльози проливаються?” та ін. (Бесіда 8-а на 1 Послання до Тимофія).

– 65. Щоб прикрасу суєтну, яка християнам украй не личить, і душогубну розкіш, яка, як видно, час від часу в християнах посилюється та примножується, зручніше залишити та помірковано життя проводити, корисно помічати та міркувати про наступне: 1) Будь-яка надмірність тілесна без образи Божої і образи ближнього не буває, як вище сказано. 2) Будь-яке добро, яке не маємо, Боже є, а не наше: голими вийшли з утроби матері й тому вбогі й бідні самі по собі; а що не маємо, Богом дане маємо. Багатство наше – Боже добро, а не наше власне, тому мусимо витрачати його з волі того, хто що дав Бог, а не за примхами нашими. Запитуєш ти з прикажчика свого, куди й на що він гроші, дані йому тобою, витратив, чи ні – запитає і з тебе Господь про дане тобі Ним багатство. Готуй же відповідь Йому. Чи не запитає Він у тебе: чи мав ти багату й гарну сукню, багаті будинки, коней, карети та інше, чи часто приймав гостей та інше? Ні, нічого такого не видно у Святому Письмі. Але що ж Він у тебе запитає? Спитає: чи живив ти Його добром, тобі даним, голодних? Чи одягав голих? Чи влаштовував домівки для тих, хто не має, де голови прихилити? Чи приймав у домі мандрівників? Чи викуповував тих, хто сидить у в’язницях за борги та інші вимоги, та іншим бідним і незаможним приділяв від даного тобі добра? (Мф. 25:35-36). Дається нам багатство не заради нас одних, а й заради ближніх наших, які того вимагають. Бачиш, як неправедно роблять люди, коли те добро, що дане на загальну користь, на свої забаганки марнують і так волі Божій противляться. Такі багатії – марнотрати багатства, а не будівничі; а ті, що зберігають у скринях багатство своє, – вартові його і раби, а не Божі слуги і раби. Тому треба всякому багатієві розглянути, куди і на що багатство, йому Богом дане, витрачає. Треба завжди пам’ятати той страшний голос Судді праведного: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу та ангелам його, бо Я хотів їсти, і ви не дали Мені ” (Мф. 25:41-43); – і Авраамова відповідь багатієві, який, одягаючись у порфіру та віссон, кожного дня бенкетував пишно і багато: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле; тепер же він тут утішається, а ти страждаєш” (Лк. 16:25). Жадає Христос, що подає всім багатство, жадає в братах Своїх – жебраках-християнах; але багатіями сластолюбними і скупими безсоромно зневажається! Лежать і тепер багато Лазарів біля воріт багатих, але згубна розкіш засліплює їм очі, щоб не бачити їх, і утримує руку від творіння милості їм. О, розкіш і скупість, противні сестри, але обидві смертоносно заражають людські серця. Одна вчить марнувати багатство, інша – берегти і стерегти, але обидві на погибель людську: одна розслабляє, інша зв’язує людину, але й та й інша вмертвляє душу її. 3) Велике безумство – тіло, яке незабаром на прах і землю перетвориться, прикрашати, а про душу безсмертну не дбати, як кожному це видно. Неможливо дбати про душу тому, хто тіло своє на показ і марнославство прикрашає. Така прикраса – це знак миролюбця, марнославного і гордого серця, і сама по собі душу затьмарює. Прикрасою ж душі може бути тільки чеснота. Нею вона, як начинням собі пристойним, прикрашається; а тією, як марнославною і гордою, затьмарюється. 4) Таким жінкам слід відповідь дати праведному Судді за спокусу. “Горе тій людині, через яку спокуса приходить” (Мф. 18:7). Не мала боротьба юному серцю буває від обличчя жіночого, тим паче від такого обличчя, яке на спокусу мазями і фарбами прикрашається. Бо для диявола немає кращого і зручнішого знаряддя для спокушання юних сердець і вилову в тенета нечистоти, ніж обличчя жіноче, а особливо майстерно прикрашене і парфумами та мазями намащене. Таке обличчя – сильна стріла, якою він вдаряє в юні серця і вражає багатьох. Тому жінки, які сподіваються на суд Христу постати і про все відповідь віддати Йому, повинні слухати Христове страшне слово: “Горе тій людині, через яку спокуса приходить!” Одну людину спокусити страшно, бо кожна людина Кров’ю Христовою викуплена, тим паче багатьох, за яких Кров Христова пролита. А скільки таких, які цією удаваною красою спокушаються і гинуть? Один серцезнавець Бог знає, Який і тих, хто спокусився, і тих, хто спокушає, судитиме, і на обличчя не подивиться. Слухай того, жінко, яка ім’я Христове сповідуєш і сподіваєшся на суд Христовий постати; а якщо й не сподіваєшся, проте неодмінно постанеш. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане” (2Кор. 5:10). 5) О, якби жінки, що іменем християнським називаються, часто дивилися розумними очима на просте обличчя Христове, яке заради гріхів і беззаконь наших обпльоване й бите, і не мало вигляду й краси! Ніколи б не захотіли мастити і фарбувати обличчя своїх на спокусу душ людських, яких Він смертю Своєю спокутував! Але видно, що забули вони те велике й страшне діло, а тільки про єдину метушню думають і, що в серці мають, те й геть виставляють. 6) Також, якщо пам’ятатимуть, що по оздобленому обличчю колись черв’яки повзатимуть, і те, що тепер пахне від мазі, сморід нестерпний видаватиме, а потім на прах і землю перетвориться з усім тілом, – можливо, що тоді від цього душогубного шаленства втримаються. 7) Як ця прикраса жіноча Богу ненависна, може кожен прочитати й побачити в третьому розділі пророка Ісайї. 8) Одна істинна і християнська прикраса є прикраса душевна, до якої і Боже слово закликає нас, про яку в наступному параграфі поговоримо.

– 66. Християни, які у святому хрещенні відреклися від світу й мирської метушні та очистилися від скверн гріховних тією святою банею, і обіцяли “благочестиво жити у Христі Іісусі, і сподіваються на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку”, як і в Символі віри зазначається, повинні, через свої обітниці, тоді дані, плоди хрещення показувати, а відтак – душу свою, а не тіло прикрашати. Оскільки: 1) душа безсмертна, також і краса її – тіло ж тлінне, і краса його, як це всім відомо. 2) Якщо тіло прикрашається, а душа нехтується, то і тіло, і душа загинуть. Оскільки в загальному воскресінні, коли тіло з душею з’єднається, що душа, яка нехтуючи пожила, постраждає, те саме й тіло зазнаватиме, і разом смертю безсмертною помирати будуть. 3) Якщо душа прикрашається, то й тіло, з душею возз’єднавшись свого часу, красу сприйме, “коли тлінне оце, – за свідченням апостола, – зодягнеться в нетління, і смертне це зодягнеться в безсмертя” (1Кор. 15:54). 4) Чим більше душа прикрашається тепер, тим більшої краси сподобиться і тіло після воскресіння. Тоді буде “слава” іншим, “як сонцю”, іншим, “як місяцю”, іншим, “як зіркам” (1Кор. 15:41). Чим же більше прикрашається тіло тепер, а душа нехтується, тим більше тоді і на душі, і на тілі з’явиться неподобство. Мерзенність недбалої душі і на тілі тоді покажеться, на викриття її і на показ усім, що вона у світі не заради Бога жила, а слідом за своїми забаганками ходила, і не Христу, а світу служила. Тоді миролюбний грішник, наче чудовисько якесь страшне, перед усім світом, Ангелами й обранцями Божими постане, і сам себе соромитиметься, жахатиметься, ненавидітиме і захоче на ніщо перетворитися, але не зможе; сам себе сваритиме, докорятиме й оплакуватиме, але запізно. Душа людська подібна до дзеркала, яке такий вигляд у собі сприймає, до чого звернеться. Так душа, до чого звернеться, такий і образ у собі приймає. Чи до Бога звернеться і Бога шукатиме, любитиме і до Бога прилягатиме – образ Божий у ній зображується і пишеться Святим Духом. Чи до світу навернеться і суєту його любитиме – такий і образ у ній є. І що тепер у ній є, то тоді зовні з’явиться. Як боголюбивій душі краса, так миролюбній мерзенність і неподобство тоді зовні здасться. 5) Тіло як не прикрашається, краси не додасться йому: рябий, чорний, зморшкуватий, конопатий, косоокий – як не прикрашається, такий же незмінно і перебуває. Душа ж чим більше віддаляється від світу і мирських пристрастей і чим більше “скидає з себе стару людину з справами її, і вдягається в нову людину” (Кол. 3:9-10), тим прекраснішою робиться. Бо тоді образ Божий, який є божественною і невимовною її прикрасою, показується в ній, як в очищуваному дзеркалі того, хто вдивляється в нього, образ видно. Тепер красу душі не видно на тілі, коли праведні й грішні один зовнішній вигляд мають, хоча і святої душі благопристойність, і грішної неподобство зі справ і слів часто помічається, як від смаку яблуко. Але тоді, коли відкриються сини Божі і сини світу цього, покажеться благоліпність душі, образ Божий у собі має. Тоді вона, як сонце, сяйво краси своєї видасть і на тілі, з яким тут служила Богу, красу свою явить: “тоді праведники засяють, як сонце, у царстві Отця їхнього” (Мф. 13:43). “Улюблені! ми тепер діти Божі; але ще не відкрилося, що будемо. Знаємо тільки, що, коли відкриється, будемо подібні до Нього” (1Ін. 3:2). О, якою буде слава чад Божих, які тепер, не дбаючи про тіло своє, про красу душі своєї дбають, а лукавим світом, як сміття, знехтуваними й зневаженими вважаються: Богу подібні будуть! “Бо Бог одягається світлом, як ризою” (Пс. 103:2), так і чада Його просвітляться. Цієї краси бажай і шукай, християнине, поки знаходиться. А що тобі в тілесній красі, яка тепер цвіте, а вранці в’яне і в ніщо перетворюється? Тому як ті, хто бажають увійти в чертог земного царя, і перед обличчям його з’явитися, і до трапези його долучитися, очищають себе й одягаються в найкраще й найпристойніше вбрання, щоби не зігнутими перед очима царськими здатися, то й тим паче ті, хто бажають увійти в чертог Небесного Царя, і перед найсвітлішим Його обличчям з’явитися, і до великої тієї вечері долучитися, мусять очистити себе від скверни та пороку, бо “не ввійде в нього ніщо нечисте” (“Об. 21”). :27), – і гідним того чертога одягом одягнутися, щоб не почути від Царя страшного голосу: “Друже! Як ти увійшов сюди не в шлюбному одязі?” (Мф. 22:12), – і з ганьбою не бути виверженим і вверженим у темряву непроглядну, “де буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 22:13).

– 67. Душу свою прикрашає той, хто, за апостольським словом, “відкладає… стару людину, що зотліває в спокусливих пристрастях, оновлюється ж духом божевільного, і зодягається в нову людину, створену за Богом, у праведності й святості істини” (Еф.4 :22-24); тобто, хто опирається тілесним прагненням, і відсікає їх, і прилягає до чеснот, відкладає нечистоту, похіть блудну, гордість, заздрість, гнів, злість, лють, грошолюбство, нездержанність та інше лихоліття, і вбирається у цнотливість, святість, смиренномудрість, братовласність, терпеливість, лагідність та інше чеснолюбство. Ось гарне душевне начиння! Та душа добра і прекрасна, яка узгоджується з Небесним Отцем святістю, істиною, милосердям, правдою, терпінням, лагідністю та іншими властивостями. Християнин, Богом відроджений, повинен Йому, як син батькові, вдачами відповідати. Кожен син батькові своєму властивостями і вдачами співвідноситься, як бачимо це в плотському народженні, в якому не що інше народиться, як плоть від плоті, за свідченням Христовим: “народжене від плоті є плоть” (Ін. 3:6). Тому й Боже слово християнам велить не плотським, але духовним начинням прикрашатися. Яке це начиння, у чому полягає, слухай апостола, який начиння це пропонує нам: “Зодягніться, як обрані Божі, святі й улюблені, в милосердя, доброту, смиренномудрість, лагідність, довготерпіння” (Кол. 3:12).Цим начинням прикрасимося, християни, а не золотом, сріблом, камінням і дорогим одягом. Зодягнемося в щедрість і милосердя, як і Господь наш велить нам: “Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6:36), “Який Сина свого не пожалів, а віддав його за всіх нас” (Рим. 8:32), щоб нас від вічних нещасть позбавив і привів у вічне блаженство. Одягнемося в благість і постараємося благодіяти всім – добрим і злим, друзям і ворогам, наслідуючи Небесного Отця: “бо Він добрий і до невдячних, і до злих” (Лк. 6:35); “бо Він наказує сонцю Своєму сходити над злими й добрими, і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мф. 5:45). Зодягнемося в смиренномудрість, наслідуючи Єдинородного Сина Божого, Який не засоромився “умити ноги апостолам, Господь і Учитель їхній” (Ін. 13:14). “Бо у вас мають бути ті самі почуття, які й у Христі Іісусі: Він, будучи образом Божим, не вважав за розкрадання бути рівним Богу, але принизив Себе Самого, прийнявши образ раба, ставши подібним до людей, а зовні ставши, як людина, упокорив Себе, ставши слухняним навіть до смерті, і до смерті хресної” (Флп. 2:5-8). Зодягнемося в лагідність і довготерпіння, навчаючись того в лагідного й смиренного Іісуса, як велить нам: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29); і залишимо борги боржникам нашим, як і Бог залишає нам. Будемо святі, бо написано: “Будьте святі, бо Я святий” (1Пет. 1:16). Це вбрання, це начиння, ця прикраса пристойна християнам; і догоджають тим не світу й очам людським, а очам Небесного Отця. Цим начинням постараємося прикрасити себе, християни, щоб догодити не світу, а Богу, Який на всіх нас дивиться з небес Своїх, як співає пророк: “З небес дивиться Господь, бачить усіх синів людських, з престолу, на якому сидить, Він дивиться на всіх, що живуть на землі” (Пс. 32:13-14).

– 68. Відомо, що багато хто вбрання ошатне вживає не заради здобуття марнославної слави й честі, а за загальним звичаєм і відповідно до звання й сану свого. Таких вищевикладене моє міркування не стосується, а мова тут тільки про тих, які від сукні шукають собі якоїсь слави і шанування, які зазвичай називаються всіма щеголями, як видно з вищеописаного міркування. Бо в таких людей, хоч і християнами називаються, серце метушнею і любов’ю світу цього сповнене, від чого апостол християнські душі відвертає: “Не любіть світу, і не любіть світського, бо хто любить світ, той не має в собі любові Отцівської” (1Ін. 2:15). І тому тут засуджується щегольство, пишність, гордість життєва, суєта і сліпота розбещеного серця, а не пристойність. Засуджується розкіш і самолюбство, яке про користь ближнього не дбає і здебільшого з образою ближнього буває, а не помірність, яка в громадянському суспільстві майже потрібна. Також засуджується зайве піклування про смертне і тлінне тіло і нехтування безсмертною душею. Бо немає піклування про душу і вічне її спасіння в тому серці, яким опанувала суєта світу цього. Вірне слово Спасителя нашого: “Де скарб ваш, там буде і серце ваше” (Мф. 6:21). Вбрання, яким би воно не було, саме по собі ні чесноти, ні гріха не причетне, як і всяка річ. А тільки вживання його, мета і намір може бути, як і буває, поганим, і тому в гріх тому, хто його вживає, звертається: бо не для того вживається, для чого Богом подано. Суєта в серці і в того є, хто для того носить чорне, чернече і рубищне вбрання, щоб його люди нехтуючи світом, святим шанували; як і в того, хто для того вдягається в кольорове й дороге вбрання, щоб у зборах перше місце мати, щоб від тих, хто зустрічає, поклони одержувати, і тим вбранням своїм, як павича пір’ям, милуватися. У кожного вбрання має бути одне призначення, тобто прикриття наготи і захист немічного тіла від холоднечі й негоди, на що воно й дане нам Творцем нашим, як вище сказано. Однак кожен християнин повинен пам’ятати й уважно слухати, що кожна надмірність, як у їжі, в будові та іншому, що належить до цього життя, так і в одязі, без гріха не буває. Дається Богом нам маєток і багатство не тільки заради нас самих, а й заради злиденних, щоби ним і самі помірно задовольнялися, і незаможних забезпечували. А якщо людина того не робить, а на надмірність і розкіш багатство марнує – чинить проти волі Божої і тому грішить, бо все те гріх, що проти волі Божої робиться: за що і покараний буде, як несправедливий розпорядник і марнотрат Божого добра. Що ж стосується особистої жіночої прикраси, вона жодного вибачення не може мати, а є одна тільки омана, підступ, хитрість і вигадка злого духа, на спокусу й розбещення цнотливості, вчинена. І хоча багато хто з дружин не заради лихої мети, а слідуючи за відсталим звичаєм, прикрашають обличчя свої, проте не буває ця прикраса без спокуси юним і їм самим без гріха.

Стаття 4: Про деякі гріхи особливо

Вступ

На початку цієї статті мені потрібно дещо оголосити читачеві.

1) Тут я не поклав міркування свого про гріхи, усім відомі, якими всі, і найбрутальніші люди та народи, гидують, як-от: розбій, явне насильство й пограбування, убивство, блуд, перелюбство та інше. Бо кожен природним законом і совістю переконується від таких гріхів берегтися, і після скоєння якогось із таких гріхів того, хто згрішив, не перестає мучити совість, хоча й усяким гріхом вона уражається, особливо, коли людина намагається зберігати її неушкодженою. Совість і природний закон узгоджені з Божим писаним законом, і тому, як цей законозлочинця викриває, так і той грішника не залишає в спокої, а невпинно мучить його. Це ж розуміється про тих особливо, які за правилом її і законом Божим намагаються життя своє проводити. Бо в совісті, гріхами забрудненій, і великі гріхи ледь вбачаються, так, як у закопченому дзеркалі і обличчя, і вад своїх не бачить той, хто дивиться в нього.

2) Тут покладається міркування найбільше про такі вади, які й інших вад причиною бувають і які, тим не менш, теперішнє століття, як побачиш, і вадами не вважає.

3) Ще оголошую читачеві, що тут я намагався показати гидоту і тяжкість гріховну в міркуванні про гріхи для того, щоб ті, хто зберігає посаду християнську, береглися від гріха, а ті, хто грішить, відстали від нього. І міркуванням моїм не особи хуляться, але засуджуються і викриваються пороки, які тими особами володіють. Всякий гріх – у людині, тому треба згадати і про людину, в якій він живе і якою володіє, хоча все слово до гріха, а не до людини самої повинно відноситися. Як сіль черв’яків із речовини жене або до гнилості не допускає, хоча сама і розчиняється в речовині; або як ліки приймають із наміром вигнати хворобу з людини, хоча і всередину людини приймають, так і викриття, хоча на людину нападає й совість її вражає, але має намір відігнати гріх, який є в людині, щоб, дізнавшись про гріх і тягар його згубний, намагався благодаттю Божою від нього звільнитися. Треба неодмінно пізнати гріх і гидоту його тому, хто хоче істинно покаятися і так спастися. Без пізнання гріха істинного покаяння не буває, як без пізнання хвороби не буває зцілення. Як же може пізнатися гріх, якщо гидота і тяжкість його грішникові перед очима не представиться? Тому ніхто не повинен гніватися на викривальне слово, тим паче на таке, що про всяку людину узагальнено говориться, бо воно гріхи викриває, а не саму людину, як і ліки проти хвороби, а не проти людини. Без хвороби не потрібні й ліки, і де гріха немає, там не потрібне й викриття. Залиш гріх, тоді й викриття торкатися тебе не буде, бо не буде того, в чому воно викриває. Викриття подібне до дзеркала, яке показує вади на обличчі; а якщо вад на обличчі не буде, то й не покаже їх. Не гніваєшся на дзеркало за показ вад твоїх – не гнівайся ж і на викривальне слово, яким вади душі твоєї показуються. До того ж, коли гніваєшся на викриття, яке взагалі буває, то тим показуєш, що і совість твоя тебе викриває в тому, про що слово. Слово викривальне схоже на совість. Звідки буває, що, коли в зібранні говориться про якісь гріхи, ті, хто їх має, зворушуються совістю і якісь на собі показують знаки. Що поза словом, то всередині совість викриває; і що поза словом, то всередині совість хвалить. Два цих свідки як схожі й згодні між собою, так і вірні, і збрехати не можуть, але завжди істину свідчать, і що один, те й інший показує. Один хвалить чесноту й інший. Один викриває гріх і інший. І як тут, у віці цьому, так і в останній день на Страшному Суді будуть достовірними свідками і викривачами гріхів людських. Тому, щоб і слово, і совість твоя тут і на тому суді тебе не викривали, облиш гріхи і покайся істинно. Тоді як внутрішнього викривача не матимеш, так і словесне викриття торкатися тебе не буде. Тоді будеш спокійний і мирний, хоча всі тебе хулитимуть і проклинатимуть. Чиста совість – достовірніша за свідоцтва всіх людей, і одна тільки є істинний спокій внутрішній, без якого людина спокійною бути не може, хоча б і ззовні ніяк не була занепокоєна.

4) Краще тобі тут, у світі цьому, і таємно всередині себе і перед собою одним докору зазнати, і залишити гріх, і покаятися, і так спастися, ніж на всесвітньому суді викрити себе і соромитися, що посоромився, відіслатися в темряву непроглядну, “де буде плач і скрегіт зубів” (Мф. 8:12). Бо що тут у совісті загладжено буде, те й там не з’явиться. “Примирись тут із суперником твоїм, поки ти ще на шляху з ним, щоб суперник не віддав тебе судді, а суддя не віддав тебе слузі, і не кинули тебе до в’язниці” (Мф. 5:25), що має на меті кожне викривальне слово, тобто, щоб на тій всенародній ганьбі грішник не був викритий праведним Суддею. А хто не очистить совісті й не загладить у ній гріхів, той неодмінно викриється там і побачить усі свої гріхи перед собою представлені, за непорушним Божим словом: “Викрию тебе, і покажу перед обличчям твоїм твої гріхи ” (Пс. 49:21). Тоді кожен грішник нерозкаяний почує: “Ось людина і справи її”! Ось людина, яка християнином називалася, але християнських справ не робила; “говорила, що знає Бога, а справами зреклася від Нього” (Тит. 1:16); “мала вигляд благочестя, а сили його зреклася!” (2Тим. 3:5) Почує ж перед усім світом, Ангелами і людьми і так покриється соромом. Треба залишити те, за що всередині совість і зовні слово Боже викриває, і скрушеним серцем покаятися, щоб не викритися там, де покаяння місця не має.

5) Викриття, коли одному якомусь обличчі буває, повинно не пом’якшувати слова, а роз’яснювати важливість гріха, щоб, у гріху утвердившись, не загинув; тим паче те робити повинно, коли буває викриття взагалі, без згадки осіб, щоб не на пестощі, а на викриття було простягнуте слово. Тому й нема чого гніватися на викриття, навіть і на те, яке прямо в обличчя буває, а тим паче на те, яке взагалі говориться. На лікаря не гнівається ніхто, що жорстокі ліки подає для лікування тіла. Навіщо ж нам гніватися на того, хто хоче душу нашу зцілити і жорстоким словом, як жорстокими ліками, гріх із нас вигнати? Кому не тяжко було грішити, тому нехай не буде тяжко і викриття в грісі чути, і так покаятися. Коли залишиш гріх, у якому викриваєшся, тоді пізнаєш, наскільки корисним було тобі викриття; тоді не тільки не будеш гніватися на того, хто викрив, а й дякувати йому будеш, як хворий, звільнившись від хвороби, дякує лікареві. Чого я і тобі старанно бажаю.

6) Інший гріх від немочі, інший від сваволі, упередження і проти совісті буває. Від немочі гріх, якому і благочестиві люди підлягають, легко і ласкаво викривати треба. Але гріхи, які проти совісті й від сваволі творяться, а особливо застарілі й такі, що увійшли до звичаю, потребують жорстокого й суворого викриття, як застаріла хвороба – гірких і жорстоких ліків. Такі гріхи явно до погибелі ведуть грішників і не можуть інакше, як жорстоким покаранням за допомогою Божою відігнатися. Суворо треба таких викривати, щоб цим гласом, як громом, прокинулися від сну гріховного і зробили справжнє покаяння. Треба скрізь істину говорити і не мовчати про те, що треба говорити. Гріх, належним чином нерозкритий і не викритий, або за гріх не вважають, або за легкий ставлять, хоча гріх у собі такий тягар має, що й малий може занурити грішника на дно пекельне, бо кожен гріх проти величності Божої буває. А коли за гріх не вшановується або легким бути судиться, то й незцілений перебуває, що вельми небезпечно.

7) Від цієї статті, в якій якісь гріхи перераховуються і роз’яснюються, дещо можеш пізнати, читачу, яке велике розбещення і зло носить усередині себе людина, що за образом Божим і за подобою створена, і була святою, чистою, непорочною, праведною, і була оселею Святого Духа, але порадою злого й лукавого духа, і отрутою зміїною, влитою так розбестилася, що “порівнялася зі скотиною” (Пс. 48:13), – чого досить оплакати не можемо. Що в людині, благодаттю не оновленій, бачиться, крім скотинячого? У худобі бачиться нечистота – та сама, що й у людині, навіть ще більша й мерзенніша. У худобі ненажерливість – та сама і в людині. У худобі розкрадання помічається – те саме і в людині. У худобі лютість, гнів, злість і лють – те саме і в людині. У худобі заздрість – та ж є і в людині. У худобі лукавство і хитрість бачимо – те саме і в людині, та інше. Ось яка людина сама по собі! І, що жалюгідніше і плачевніше, які пристрасті безчинні у всіх безсловесних розсіяні, ті в одній людині є. Так спотворилася бідна людина, якій захотілося мати Божу честь! Страшно описує Святе Письмо невідроджену людину і перед очима нашими представляє, щоб звідси пізнали бідність, окаянство та отруту смертну, що криється в серці нашому: що бачиш в іншому, те й у тобі є, хоч і не є зовні. Там, тобто в Письмі, бачимо, що людина невідроджена то “породженням єхидни”, то “лисицею”, то “свинею” називається; то “леву”, то іншим тваринам уподібнюється через злобу свою, якою подібна та співзвучна з тими безсловесними. Звідси повинен кожен заградити уста і мовчати, яким би ім’ям не був названий. Кожного безчесного прізвиська гідна людина, бо, хоча будь-якого зла не чинить зовні, але всередині всяке зло носить, яке за нагоди і зовні, і назовні з’являється.8) З цього мерзенного джерела випливає, що й самі відроджені, благочестиві та святі відчувають боротьбу в членах своїх, і хоча трудяться проти того зла, проте часто “доброго, якого хочуть, не роблять” (Рим. 7:19); і моляться за залишення гріхів Небесному Отцеві: “Залиш нам борги наші”; і з усією святою Церквою кричать до Бога: “Господи, помилуй”! – і від суду Його праведного до милосердя Його вдаються: “Не ввійди в суд з рабом Твоїм, бо не виправдається перед Тобою ніхто з живих” (Пс. 142:2); і оплакують окаянство це з апостолом: “Бідна я людина, хто визволить мене з цього тіла смерті?” (Рим. 7:24). 9) Звідси полягає, що виправдання наше перед Богом і вічне спасіння полягає в одному милосерді Отця Небесного, заслугах Христових і вірі, яка Його, як Спокутувача й Спасителя свого, з радістю визнає і святі Його заслуги з любовним і вдячним, смиренним і до послуху готовим серцем, як цілюще й спасительне лікування, до смертельної своєї немочі докладає.

Глава 1: Про гордість

“Що високо в людей, те гидота перед Богом” (Лк. 16:15)

” Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений, а той, хто принижує себе, піднесеться” (Лк. 18:14)

“Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать” (Як. 4:6)

– 69. Початком гордості є диявол, який відступив від Творця свого і зробився зі світлого ангела князем темряви. Цією смертоносною отрутою як сам заражений, так і наші серця так сильно заразив, що все життя окаянства того нашого досить оплакати не можемо.

– 70. Немає нічого небезпечнішого, потаємнішого і важчого за гордість. Небезпечна гордість, бо для гордих укладається небо і замість неба пекло визначається. “Бог гордим противиться”, – говорить Письмо. Потаємна гордість, оскільки так глибоко в серці нашому криється, що й угледіти її не можемо без допомоги лагідного серцем Іісуса Христа, Сина Божого; і краще її впізнаємо на ближніх наших, ніж на собі. Бачимо інші вади, як-то: пияцтво, блуд, злодійство, розкрадання та інше. Бо часто через них себе жаліємо і соромимося. Але гордості не бачимо. Хто коли себе визнав від серця гордим? Ще не траплялося того бачити. Багато хто себе називає грішниками, але іншими так називатися не терпить, і хоча багато хто з них язиком не відгукується, проте не без обурення і засмучення сердечного приймають те. І так цим показується, що язиком тільки називають себе грішниками, а не серцем; на устах смирення показують, а на серці не мають. Бо істинно смиренний засмутитися і гніватися на докори не може, бо вважає себе всякого приниження гідним. Немає нічого важчого за гордість, бо з великою незручністю і також не без допомоги Божої перемагаємо її. Всередині себе носимо зло це. Чи в благополуччі перебуваємо? Вона з величанням і пишністю, презирством і приниженням ближніх наших присяде нам. Чи в нещастя потрапляємо? Через обурення, нарікання і хуління показує себе. Чи терпінню, лагідності та інших чеснот намагаємося навчатися? Хизуванням фарисейським повстає на нас. І так ніде і ніяк її позбутися не можемо: завжди з нами ходить, завжди хоче панувати і володіти нами.

– 71. Як “Бог гордим противиться” (Як. 4:6), показують страшні долі Божі, які нам святе Боже слово представляє, щоб ми, дивлячись на них, усіма силами береглися від мерзенної й душогубної цієї вади.

Піднеслися прабатьки наші в раю і забажали божественної честі – але позбулися і тієї честі, яку мали, і “худобі нерозумній… уподібнилися” (Пс. 48:13), і всякому лиху підпали. Піднеслися нащадки Ноя і створенням стовпа хотіли створити собі ім’я славне – і “змішав Господь мову їхню, так що один не розумів мови іншого” (Бут. 11:3-9). Піднісся фараон, цар єгипетський, проти Бога і людей Його, хотів озлобити і згубити – і загинув сам з усім військом у Чорному морі, і загруз, як олово, у воді глибокій (Вих. 14:15-28,10). Піднеслися Корей, Дафан і Авірон, і Мойсею, пророку Божому й вождю своєму, чинили опір – “і розкрила земля уста свої, і поглинула їх, і хати їхні, і всіх людей Кореєвих, і все майно їхнє, і зійшли вони з усім, що їм належало, живими до пекла, і вкрила їхня земля, і загинули вони з-поміж народу” (Чис. 16:32-33). Здійняв голос хульний на Бога вишнього і на святе місто Його Сеннахірім, цар ассірійський, – “і вийшов Ангел Господній, і вразив у таборі ассірійському сто вісімдесят п’ять тисяч чоловік”; сам же вражений був мечем синами своїми (Іс. 37:36-38). Піднявся Олоферн, вождь війська ассірійського, – і рука жіноча відтяла горду голову його (Юдиф.13:8). Піднісся Аман, перший радник перського царя Артаксеркса, – і “повішений на дереві”, яке невинному ізраїльтянинові Мардохею приготував було (Ест. 7). Піднісся Навуходоносор, цар вавилонський, – і почув голос із небес: “Тобі кажуть, царе Навуходоносоре: царство відійшло від тебе! І відлучать тебе від людей, і буде житло твоє з польовими звірами; травою годуватимуть тебе, як вола”, та інше (Дан. 4). Піднеслося до небес місто Капернаум – і чує від Христа: “І ти, Капернауме, що піднісся до неба, до пекла скинешся” (Мф. 11:23). Піднісся фарисей – і пішов засудженим у дім свій (Лк. 18:14). Так гордим противиться Бог! Так піднесених упокорює Господь! Немає нічого більш ненависного Богу в людях, ніж гордість. “Що високо в людей, те гидота перед Богом” (Лк. 16:15).

– 72. Ознаки гордості такі: 1) вищим не підкоряється; 2) рівним і нижчим не поступається; 3) гордість велемовна, вельми красномовна та багатомовна; 4) слави, честі та похвали всіляким чином шукає; 5) високо звеличує себе та справи свої; 6) інших зневажає та зневажливо ставить у вищий ранг; 7) шукає, як би себе показати; 8) безсоромно себе хвалить; 9) яке добро не має, собі приписує, а не Богу; 10) хвалиться й тим добром, якого не має; 11) вельми намагається приховувати недоліки й вади свої; 12) не терпить бути в зневазі й приниженні; 13) не приймає вмовляння, докору, поради; 14) самовільно втручається в чужі справи; 15) залишившись без сану чи честі, та в іншому нещасті нарікає, обурюється, а часто й лається; 16) отже, гордість гнівлива, 17) гордість заздрісна: не хоче, щоб хто дорівнював їй і вищий за неї був, рівну або більшу честь мав, а щоб вона всіх у всьому перевершувала. 18) гордість не схильна до любові, ненавислива. Самолюбство ж – корінь усіх лих. І так гордість – початок і корінь будь-якого гріха.

– 73. Гордість не тільки сама по собі є тяжкий і мерзенний гріх, але й інших гріхів причиною буває. Бо Бог, Який гордим опирається, праведним судом від гордого благодать Свою забирає; сатана ж, як дух гордий і людиновбивця, до такого дому, як до виметеного й прибраного, зручно приступає (Мф. 12:44). Тому людина, що без благодаті Божої залишилася, як немічна і до всякого зла схильна, у всякий гріх зручно впадає. Про що багато як Святого Письма, так і церковні історії свідчать.

– 74. Кінець, до якого гордість призводить, сам Христос означає: ” Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений” (Лк. 14:11). Вона високо підноситься, але дуже низько падає. Дивись § 71.

– 75. Багато причин, які нищать нашу гордість, деякі з яких тут наводяться. 1) Люди найбільше пишаються або честю і славою, або багатством, або розумом, або силою, або шляхетністю. Але оскільки все це зміні підлягає і як приходить до нас, так і відходить від нас, бо не наше, то вихвалятися тим, що не наше, вельми безглуздо. Усе, що не маємо, не наше, а Боже; ми лише посудини Божих обдарувань. Богу, що дарує, личить усяка похвала, і честь, і подяка, а людині – упокорюватися, щоб те, що має, не забрали через гордість. 2) Принижує гордість нашу народження і виховання наше. Яка тварина з більшими труднощами і болем народжується, ніж людина? Знають про це матері й ті, хто при таких випадках буває. Яка тварина у вихованні більшого потребує догляду, піклування, харчування, оберігання, ніж людина? Багато тварин одразу після народження самі собі дістають їжу; а людина скільки чужими руками носиться, одягається, чужою працею харчується, зігрівається, зберігається! 3) Принижує гордість нашу оголеність наша. Інші тварини не потребують одягу, а людина така бідна й убога, що й одягу свого не має, а від тварин та іншого створіння приймає його. Вівця, лисиця, вовк, заєць, рись та інші одягають і гріють нас. 4) Скидають гордість нашу і лиха наші. Хто більшим пристрастям, тлінню, хворобам, немощам підлягає, ніж людина? Хто більшому страху, печалі, скорботі піддається, ніж людина? Звідусіль оточена лихами: ззаду – гріхи, спереду – смерть, зверху – суд Божий, знизу – пекло, з боків – спокуси світу й підступи бісівські, усередині – плоть із пристрастями та похіттю. Чи в такому тяжкому стані пишатися? 5) Скидає гордість нашу кінець життя нашого, бо прах земний всі ми, і в землю підемо (Бут. 3:19). Подумки оглянь гробниці й відрізни там царя від воїна, славного від безчесного, багатого від жебрака, міцного від немічного, шляхетного від худорлявого, мудрого від нерозумного. Тут думкою перебуваючи, хвалися своєю шляхетністю, тут звеличуйся розумом, тут величайся багатством, тут звеличуйся честю, тут рахуй ранги, тут обчислюй титули. О бідне створіння, бідне по початку, бідне по середині, бідне і по кінцю! Як застаріла і гнила посудина, як прах земний – така людина, і в землю піде. 6) Що більше Христа пізнаватимемо й згадуватимемо, то більше свою підлість і окаянство впізнаватимемо, і так упокорюватимемося. Христос, Син Божий, Господь твій, заради тебе упокорився – чи тобі, рабу, пишатися? Господь твій заради тебе рабський образ прийняв – чи тобі, рабу, шукати панування? Господь твій заради тебе безчестя прийняв – чи тобі, рабу, честю підноситися? Господь твій не мав, де голови прихилити, – чи тобі, рабу, розширювати чудові будівлі? Господь твій ноги вмив Своїм учням – чи тобі соромно послужити братії своїй? Господь твій лихослів’я, ганьби, наруги, глузування, запльовування зазнав – чи тобі, рабу, прикрого слова не потерпіти? Він неповинно і заради тебе терпів – чи тобі, винуватому, і для себе не терпіти? Чи не заслужили гріхи твої того? Господь твій за розпинателів Своїх молився: “Отче, пробач їм! Пробач їм” (Лк. 23:34), – чи тобі, рабу, на тих, хто образив тебе, гніватися, злитися, шукати помсти? Але хто ти такий, що не терплять вуха твої образи? Тварюка убога, немічна, гола, пристрасна, заблукала, на всякі нещастя наражається, всякими лихами оточена, трава, сіно, пара, яка мало з’являється і зникає. Але дивись і бережися, щоб і тебе Христос Господь твій не посоромився, якщо ти смирення і лагідності Його соромишся. Каже: “Бо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами” (Мк. 8:38). Соромиться ж Христа і слів Його той, хто не слідує Його смиренню, лагідності, терпінню, а з миром хоче в гордості царювати. 7) “Бійся, – каже Василій Великий тому, хто пишається, – падіння, подібного до диявола, який проти людини піднісшись, нижче за людину впав, і якого зневажав, тому на нехтування відданий” (У слові про смирення).

– 76. Недобре й бридко перед Богом пишатися кожному з вищевказаних причин; але гірше тому, якого і стан нещастя має приводити до смирення. Недобре пишатися сановитому, шляхетному пану, багатому; але гірше того – простому, бідношляхетному, рабу, жебракові. Так і про інших розумій, як кожен це може визнати.

– 77. Оскільки, як сказано вище, так глибоко в серці нашому смертоносна отрута гордості вкоренилася, то треба часто дивитися на найглибшу смиренність Сина Божого і того вчитися в Нього, як Він Сам каже: “Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем” (Мф. 11:29). Треба до того ж і просити Його старанно, щоб, згубну ту отруту лікуванням благодаті Своєї вигнавши, подав дух смирення, за яким підуть і інші Його дарування. Бо “смиренним Бог… дає благодать” (Як. 4:6).

Глава 2: Про заздрість

“Але якщо у вашому серці ви маєте гірку заздрість і сварливість, то не хваліться і не брешіть на істину. Це не є мудрість, що сходить згори, але земна, душевна, бісівська, бо де заздрість і сварливість, там безладдя і все лихе” (Як. 3:14-16).

– 78. “Заздрість є печаль за благополуччям ближнього”, – говорить Василій Великий у Слові про заздрість. Засмутився Каїн, і поникло обличчя його. А чому? Бо бачив, що брата його Авеля від Господа всіх за приношення дарів похвалено, а його через його лінощі знехтувано. Старший брат блудного сина, як, ідучи з поля, почув тріумф і спів у домі батька свого і дізнався, що веселощі ті були через брата його, якого милостивий батько здоровим знов віднайшов, “розгнівався, не захотів увійти” в дім батька свого і бути учасником тих веселощів (Лк. 15:25-30). Праведна причина веселощів: брат його “був мертвий і ожив, пропадав і знайшовся”. Але він на те не дивиться, то йому не любо, що заради брата його телятко вгодоване закололи, і заради добробуту батько його з усім домом радіє. Так заздрість сумує за добро ближнього і благополуччя брата своїм неблагополуччям вважає! Цю печаль марну приписує заздрості й святий Златоуст, кажучи: “Заздрість благополуччя ближнього свого вважає своїм неблагополуччям” (Бесіда 52 на Книгу Буття).

– 79. Заздрості корінь і початок є гордість. Гордий, оскільки хоче вище за інших піднестися, не може терпіти, щоб хто-небудь йому дорівнював, а тим паче вищий за нього в добробуті був, тому й обурюється з приводу піднесення його. Смиренний же заздрити не може, бо бачить і визнає свою не гідність, а інших же гіднішими за себе вважає; тому й на обдарування їхні обурення не має. Пристрасть ця є тільки в тих, які думають про себе, що вони щось у світі, і так про себе високо мріючи, інших ні в що не ставлять. Так обурюється гордий Саул на лагідного і смиренного Давида, що йому більше похвали приписали тріумфуючі жінки, як сам визнав і сказав Саул: “Давиду дали десятки тисяч, а мені тисячі” (1Сам. 18:8). Чому й почав гнати неповинного.

– 80. Мета заздрості – щоб того, кому заздрить, бачити в неблагополуччі. Вона тоді народжується, коли в іншого починається благополуччя; тоді перестає, коли перестає його благополуччя і починається неблагополуччя. Так заздрістю праотці наші з високого блаженства в тяжкий стан скинуті. Заздрість Каїна навчила повстати на брата свого Авеля і вбити. Заздрості справа, що Йосип проданий до Єгипту. Заздрості приписати треба, що іудеї Христа, Господа і Благодійника свого, на Хрест піднесли. Так від гордості починається заздрість, від заздрості – ненависть, від ненависті – злість; злість до неблагополучного призводить кінця. Чому і святий Златоуст каже: “Корінь убивства – заздрість” (На Буття, бесіда 54-та).

– 81. Заздрість – болісна пристрасть і сміху , радше, плачу гідна, бо такою отрутою диявольською заражене людське серце. Інші пристрасті якусь, хоча уявну, насолоду мають, а заздрісний грішить, а разом з тим і мучиться. Неприйнятна Аману, ворогу іудейському, як сам визнає, ні слава, якою звеличив його цар, ні багатство, яким ряснів, ні та честь, що до цариці з царем на бенкет покликаний був; цього, каже: “Усього недостатньо для мене”. Що тому причиною? Чи не образив тебе хтось, Амане? Чи не викрав хтось твоїх пожитків? Чи не обмовив хто тебе перед царем? Чи здоровий ти сам, чи домашні твої? Чи не бентежить тебе страх ворожий? Ні! Немає нічого того. Що тоді? Що бентежить серце твоє? Про що сумуєш посеред такої слави і багатства? Що схиляєш голову свою? Що старезний і сумовитий ходиш? Що темніє обличчя твоє? Чого тобі, першому раднику царському, бракує? Одного тільки скіпетра і держави царської не маєш. “Ні, – каже Аман, – усього цього не досить для мене, бо бачу Мардохея в благополуччі. Усього цього не досить для мене, коли бачу Мардохея Іудеянина у дворі царському. Ніщо мене – ні слава, ні честь, ні багатство – не тішить, бо бачу Мардохея у царя в милості” (Ест. 5). Так заздрісний грішить і водночас страту приймає, чинить беззаконня і мучиться! І від цього бачити можна, який мерзенний порок заздрості й посміховиська гідний! Сумувати про те, що ближній веселиться; нарікати і знемагати, що брат у благополуччі цвіте – чи не сміху гідна справа? Будь-хто це може визнати, тільки дияволу притаманна така справа: дияволу сумно і нестерпно, що християни спасаються і вічну отримують славу, від якої його скинуть у вічну погибель і безчестя.

– 82. З вищесказаного кожному видно, наскільки згубна ця пристрасть. Оскільки: 1) Власний гріх є диявола, який цією виразкою прабатьків наших, а з ними і нас умертвив. Бо диявольська справа є радіти за погибель людську і сумувати за спасіння, що заздрості властиво. 2) Демон не заздрить подібному до демона, а людині; а людина людині, брат братові, споріднений спорідненому, подібний до подібного заздрить, що має “радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче”, як вчить апостол (Рим. 12:15); чому не можна не здивуватися, або, понад те, чого оплакати гідно неможливо. Так-то сатана отрутою своєю заразив серце наше! 3) Заздрість, як сказано в § 78, призводить до всякого неблагополучного кінця тих, на яких озброюється. 4) Заздрість і тим заздрить, від яких благодіяння отримує; їй і доброзичливець немилий, вона і благодійника жене. Хто більший іудеям благодійник був, ніж Христос, Спаситель світу? Мерців їхніх воскресив, сліпих просвітив, прокажених очистив та інші чудесні благодіяння створив. Але заздрість на те не дивиться. Вона радить: “Що нам робити? Ця Людина багато чудес творить. Якщо залишимо Його так, то всі увірують у Нього” (Ін. 11:47-48). Вона не міркує, не шанує високого добра, а вчиться вбити благодійника. Годуй, одягай, бережи, захищай, збагачуй, втішай заздрісного, як хочеш, – йому то неприємно. Оскільки ти благополучний, тебе всі люблять, хвалять, шанують. Це вражає його серце, якого любов і благодіяння твоє зцілити не може. І доти уражатиме, доки не побачить тебе в біді. 3) Заздрість і тих, якими володіє, до тяжкого призводить кінця. Бо, крім того, що вічному стражданню винними їх робить, і тимчасового лиха піддає. Так Каїн стогне і трясеться; Аман, піднесений на дерево, яке Мардохею ізраїльтянину готував, гине. Тому святий Златоуст каже: “Заздрісний, бажаючи погубити іншого, і самого себе губить” (Бесіда 55 на євангеліста Іоанна). Але, хоч би не було якогось іншого зовнішнього лиха заздріснику, досить йому внутрішнього, досить того, що всередині з’їдається, мучиться і терзається власним мучителем.

– 83. Засіб проти цієї злої і згубної недуги такий примітний: 1) Гордість, від якої заздрість, як сказано, народжується, треба за допомогою Божою відкласти, і так, без злого коріння, і злого плоду не буде. “Заздрість, – каже Августин, – є дочка гордості: умертви матір, і дочка її загине”. 2) Повчатися в любові ближнього – так заздрість падатиме. Бо “любов… не заздрить”, – каже апостол (1Кор. 13:4). І хоча в серці й битиме згубна ця стріла, але воно духом любові дії її противитиметься і спонукатиме себе, і того, хто не бажає, до подяки Богу, що ближній у благополуччі перебуває. Так всяке внутрішнє зло зцілюється і, як кажуть, клин клином вибивається. Повинні ми примушувати себе до всякого добра і робити не те, що зле серце хоче, а чого віра і совість християнська вимагає: “ті, хто докладає зусиль, підносять… царство небесне” (Мф. 11:12). Так противимося злобі й помсті, нарікання й хуліганству та іншим пристрастям і примушуємо себе до терпіння та іншого благочестя. Що спочатку не без труднощів, але потім за допомогою Божою зручно буде. 3) Думати і без сумніву вірити, що у світі цьому немає нічого великого і подиву гідного, і немає істинного блаженства, крім вічного і небесного. А коли в цій думці перебувати будемо, то й заздрість ослабне і недійсна буде. Бо заздрість народжується від благополуччя ближнього; але коли благополуччя тимчасове, тобто честь, багатство та інше, благополуччям істинним вважати не будемо, то й заздрити тому не будемо. Якщо, знехтувавши земним, будеш шукати небесного, то ні честі, ні славі, ні похвалі, ні багатству, ні шляхетності не будеш заздрити, бо незрівнянно кращого бажаєш. Князь і вельможа не заздрить похвалі шевця, кравця, столяра та інших майстрів, бо набагато кращу має. Так і тимчасовому, жалюгідному і, так би мовити, уявному не заздрить той, хто постійного й істинного вічного блаженства шукає. Чи хочеш від болісної цієї виразки не з’їдатися і не пошкодитися? Ставте тимчасове все як ніщо, і так не буде вона в тобі мати місця.

Глава 3: Про гнів і злобу

” Кожен, хто гнівається на брата свого марно, підлягає суду, а хто скаже братові своєму: “рака”, підлягає синедріону, а хто скаже: “божевільний”, підлягає геєні вогненній” (Мф. 5:22).

“А тепер ви відкладіть усе: гнів, лють, злобу, злоріччя, лихослів’я уст ваших” (Кол. 3:8).

– 84. Гнів є відчуття серцевої хвороби, народженої від образи, яка або ділом, або словом виражається.

– 85. Гнів є болісна і люта пристрасть і прихована бути не може. Інші пристрасті ховаються зручно, а гнів сховатися не може. Серце, гнівом сповнене, за подобою котла, що кипить, вивергає різні знаки гніву, які з’являються в різних членах тіла. Від гніву червоніють і виблискують, як іскри, очі; від гніву роздуваються жили, піднімаються брови і волосся; від гніву скрегочемо зубами, піну виділяємо вустами, головою киваємо, головою крутимо і крутимо. Від гніву обличчя затьмарюється. Гніву дія є, що руки стискаємо й ляскаємо ними, ногами об землю б’ємо; у гніві б’ємо в груди, волосся й одяг терзаємо; гнівом сповнений кричить, верещить, сльози ллє, бідкається, хулить і часто щось вивергає, про що потім шкодує. Словом сказати, вся людина в гніві змінюється, весь вигляд біснуватому подібний є. Якщо такі мерзенні зовнішні показуються знаки, якщо таким потворним тіло від гніву є, що вже всередині, в серці є, яке такий смердючий викидає запах? Якою мерзенною й потворною є душа того, хто гнівається, якою мерзенною є душа перед очима Божими, коли тільки вигляд того, хто гнівається, нам же самим, котрі й самі те саме зло всередині носимо, нестерпним видається! Словом зобразити неможливо мерзенного того стану бідної душі. І це не тільки в дорослій людині, а й у малій дитині та немовляті помітити можна: як він кричить, лютує, всього відвертається, поки гнів не вгамується! Від цього видно, якою великою отрутою від диявола серце людське напоєне, яке велике зло всередині нас криється, – чого досить оплакати не можемо. А це вчить нас невпинно зітхати й молитися Богу, щоб серце наше, так люто зіпсоване, виправив і оновив. “Серце чисте збудуй у мені, Боже, і дух правдивий обнови в утробі моїй” (Пс. 50:12). Коли ж воно виправиться і добрим буде, то і плоди його добрими будуть, тобто справи, слова і думки.

– 86. Гнів перетворюється на злобу і злопам’ятність, якщо довго утримується і живиться в серці. Тому наказано нам скоро його присікати, щоб у ненависть і в злобу не зріс, і так до зла більше зло не додалося. “Нехай сонце не зайде в гніві вашому, і не давайте місця дияволу”, – каже апостол (Еф.4:26-27). Як пожежа, якщо незабаром не загаситься, багато хто поїдає домівки, так і гнів, якщо незабаром не припиниться, багато зла завдає і багатьох бід причиною буває. Тому, за застереженням апостола, треба незабаром гнів із серця виганяти, коли почнеться, щоб, посилившись, і нас самих, тих, хто гнівається, і тих, на кого гніваємося, більше не зашкодив і не занапастив.

– 87. Як гнів, так і злість народжується від безмірного самолюбства. Бо самолюбець у всьому шукає своєї користі, слави й честі; а коли бачить у чомусь перешкоду своєму наміру й бажанню, то бентежиться, журиться та гнівається на того, хто перешкоджає, бо й намагається гнів свій на діло зробити, тобто помститися, що властиво злобі.

– 88. Злоба різним чином відбувається: 1) Забиранням життя в того, на кого зло буває. Так Каїн, підбурюваний заздрістю і злістю, повстав на неповинного Авеля і вмертвив єдиноутробного брата свого. 2) Побиттям, отрутою, позбавленням здоров’я, маєтків, пошкодженням худоби та іншого. 3) Ненавистю і гонінням друзів того, на кого злоба живиться в серці. Бо злісний, якщо не може зашкодити тому, на кого гнівається, намагається гнати й озлобити приятелів і тих, хто любить його. Так сатана, злюблячись на Христа і ненавидячи Його, жене й озлоблює християн, рабів Його, тих, хто любить Його і Ним любимих. Цьому злому і злобному духу слідують люди і за подобою його злобу здійснюють. 4) Лихослів’ям і наклепом. Звідси-то і буває, що так багато хто невинно тяжкі наруги і наклеп терплять, прикладами такого зла як церковні, так і світські історії сповнені. Та й у теперішньому столітті багато хто на собі тієї ж злоби дію і богомерзенні її плоди пізнає. 5) Багато хто такою злобою напоєний має серце, що, виконавши її, і хвалиться. Велике безумство хвалитися тим, про що слід шкодувати! Ближньому своєму шкоду зробили; закон Божий, святий і вічний, порушили; Бога Вседержителя, великого і страшного, прогнівили; себе сатані записали і вічній муці піддали – і справою цією беззаконною хваляться!.. Так злоба затьмарює око душевне, що бідна людина явної своєї погибелі не бачить. Двічі грішить. Грішить і гріхом хвалиться: ось, мовляв, я йому дав, нехай він мене знає. Щоправда, знає він тебе, знає і твою злобу, знає, що ти зашкодив йому. Але чи знаєш ти себе? Де ти і в якому перебуваєш стані? Чи знаєш, що ти більше себе, ніж його, пошкодив? Ти тіло його, а свою душу погубив. Від твого наклепу його цураються і засуджують люди, а тебе засуджує Бог. Ти його безслав’ю і ганьбі тимчасовій, а себе вічному піддав. Слухай, що Псаломщик співає тобі: “Що хвалишся злобою, сильний?” І примічай, що далі додає: “За те Бог винищить тебе до кінця; вирве тебе, і переселить тебе від поселення твого, і корінь твій від землі живих” (Пс. 51:3,7).Тому святий Златоуст каже: “Ми коли на інших лукавимо та хитрим, тоді проти самих себе витончуємо меч, і набагато більшими себе, ніж їхніх, вражаємо ранами” (Бесіда 51-ша на євангеліста Іоанна). 6) Багато хто від злості в таке безумство і засліплення приходить, що самі себе погубити віддадуть перевагу, ніж помсту залишити. Я, мовляв, сам загину, а йому помщуся!.. Що мовчиш і лютуєш, засліплене і бідне створіння? Сам себе хочеш погубити, щоб брат твій загинув, за якого Христос, Син Божий, помер? Озирнися, який і чий дух у тобі діє? Чи не того, який сам загинув і прабатьків наших, а з ними і нас погубив? Він завжди злобою дихає на погибель нашу. Христос хоче і тебе, і його врятувати – а ти хочеш і себе, і його погубити. Але дивись, на кого ти повстаєш і озброюєшся; каже Він: “Хто не зі Мною, той проти Мене” (Мф. 12:30). Ти своєю погибеллю ближнього погибелі шукаєш, і тому ти не з Христом, а проти Христа, Який і тебе, і ближнього твого врятувати хоче так, що й Кров Свою за те пролив.А ти тим самим показуєш, що розмірковуєш однаково з тим злісним духом, який тебе і ближнього твого та всіх людей усіляким чином хоче потягти в погибель. І, як здається, гірше робиш, ніж демон. Бо демон на демона не повстає, але всі вони на одну людину озброюються і шукають, як би погубити. А ти на подібну до себе людину повстаєш і брата твого згубити хочеш, який того самого Творця й Господа визнає, як і ти; того самого батька по плоті Адама має, як і ти; того самого єства, як і ти; тим самим Спокутувачем Христом спокутуваний від диявола й пекла, як і ти; тією самою лазнею хрещення омитий, як і ти; до того самого вічного життя покликаний, як і ти. Однак у вогні гніву свого кричиш: я сам загину, а йому помщуся!.. Щоправда, сам ти себе згубиш, якщо того бажаєш, але не ближнього твого, якщо він у благодаті й допомозі Вишнього живе. Та хіба ти не знаєш, що є погибель, якої як собі, так і ближньому своєму бажаєш? Приклади руку свою до вогню і дізнаєшся частково, що є погибель. Якщо цього малого вогню не стерпиш, як стерпиш вічний вогонь, який палить, а не світить; палить, а не вражає; мучить, а не умертвляє? Цим вогнем злісні, якщо не покаються, як залізо, розпечені будуть, і ззовні, і всередині, і з’їдатимуться, і мучитимуться без кінця. Але злобою засліплений не бачить того і в люті своїй кричить: я, мовляв, сам загину, а його не залишу!..

О, злоба, диявольська дочка, – злоба, як ти бідну людину засліплюєш! Сам себе хоче погубити злісний, щоб ближній його загинув. Не може бути більшого безумства, як своєю погибеллю ближнього погибелі шукати. Багато хто зі злісних утримується від риби, молока, яєць, м’яса, чого Бог не заборонив, але навіть із вдячністю та молитвою вживати дозволив; а живих людей Божих хочуть зарізати, як жертву! Багато хто в середу і в п’ятницю нічого не їсть; але від злості і на одну хвилину попоститися не хоче – що Бог під загрозою вічної муки забороняє. Таке велике і страшне зло – злоба! Так тяжко полонить серце і засліплює розум злоба! І точно порок є, дияволу власний, який і сам загинув, і інших намагається притягнути до тієї самої погибелі.

– 89. Оскільки у злісних людей отрута злоби прихована в серці, і різні хитрощі таємним чином плетуть вони на того, на кого злістяться; і то тим, то іншим, то третім чином злобу свою вчинити планують, – тому й уберегтися від них неможливо. Благочестивій душі один залишається притулок – молитва свята, терпіння, непохитна надія на Промислителя Бога, перед Котрим ніщо не сховане, Котрий усім відплачує по справах.

– 90. Злісні люди, якщо вірять, що Бог є й усім відплачує за справи, повинні відкласти злість і ближнього пробачити, за словом Христовим: “прощайте, і прощені будете” (Лк. 6:37), – і слухати, що Сирах каже: ” Помститель отримає відплату від Господа, Який не забуде гріхів його. Прости ближньому твоєму образу, і тоді за молитвою твоєю відпустяться гріхи твої. Людина має гнів до людини, а в Господа просить прощення; до подібної собі людини не має милосердя, і молиться за гріхи свої; сама, будучи плоттю, має злобу: хто очистить гріхи її? Пам’ятай останнє і перестань ворогувати; пам’ятай зотління і смерть, і виконуй заповіді; пам’ятай заповіді і не зловживай на ближнього” (Сир. 28:1-7). Ніщо не губить людину так, як злоба. Які б не мав чесноти, проте все губить злоба. Та й то буває, що в рів, який ближньому виривають злісні, самі ненавмисно падають і завчасно самі собі погибель знаходять. І так збувається на таких псаломницьке слово: “Він вирив рів і поглибив його, але впаде в яму, яку зробив. Звернеться злість його на главу його, і на тім’я його неправда його зійде” (Пс. 7:16-17).

Глава 4: Про наклеп і засудження

“Не судіть, щоб не судимі були, бо яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти. І що ти дивишся на сучок в оці брата твого, а колоди в твоєму оці не відчуваєш? Або як скажеш братові твоєму: дай, я вийму сучок з ока твого, – а ось, у твоєму оці колода? Лицемір, вийми спершу колоду з твого ока, і тоді побачиш, як вийняти сучок з ока брата твого” (Мф. 7:1-5).

– 91. Засудження, наклеп, лихослів’я – це споріднені пороки, це плоди неприборканого язика і серця, страхом Божим не захищеного. Засудження ж не тільки язиком, а й думкою, жестом, киванням головою, зітханням, сміхом та іншим чином буває.

Різні причини, через які ці пороки відбуваються: 1) Бувають від гордості: гордий, підносячись і не терплячи, щоб інший йому дорівнював, пересуджує і принижує його, або, бажаючи свої гріхи приховати, на інших лихословить і зводить наклепи, щоб ті, хто чують, думали, що він таких гріхів не має, в яких ближнього засуджує. 2) Іноді бувають від заздрості: оскільки заздрісний не хоче ближнього свого бачити в пошані та славі, то й намагається чесне ім’я його затьмарити, і для того безчесним ім’ям його паплюжить. 3) Іноді бувають від злоби: злісний, не маючи чим помститися тому, на кого гнівається, лихослів’ям і наклепом славу його затьмарити намагається. 4) Бувають ще від злої звички, ревнощів, нетерпіння та іншого.

– 92. Тут покладаються деякі причини, що відвертають від цих вад: 1) Бог вельми заборонив нам судити й засуджувати ближніх наших: “Не судіть, – говорить Господь, – і не судимі будете… А ти що засуджуєш брата твого? Або і ти, що принижуєш брата твого? Усі ми постанемо на суд Христовий”, – каже апостол (Рим. 14:10). Отже, ті, хто засуджує ближнього, заповіді цієї Божої не слухають, і волі Божій противляться, і тому тяжко грішать. 2) Один Суддя – Христос, Син Божий: “Тому весь суд віддав… Отець Небесний” (Ін. 5:22); Той усіх судитиме без лицемірства. Його праведного суду і ті, хто судить, і ті, кого судять, не уникнуть, і візьмуть усі по справах своїх. “Усім нам треба з’явитися перед судилищем Христовим, щоб кожному одержати відповідно до того, що він робив, коли жив у тілі, добре чи зле”, – каже святий апостол (2Кор. 5:10). Отже, хто божевільно судить ближнього, той сан Христовий викрадає, – що також тяжко і страшно. “Не те повелено тобі, о людино, – каже святий Златоуст, – щоб ти інших судив, але щоб самого себе розмірковував: для чого ж ти викрадаєш посаду Господа твого? Йому належить судити, а не тобі” (Бесіда 11-та на 1 Послання до коринфян). І ще: “Має всякий грішник свого суддю: не повинен ти викрадати честі Єдинородного Сина Божого, Йому одному престол суду визначений” (Бесіда 42 на євангеліста Матфея). 3) Неприємно людині пану, коли раб його перед ним, але без волі його кимось іншим судиться і злословиться. Кожна людина є Божий раб – як прикро Богу, коли раба Його перед очима Його судимо і злословимо! Перед очима Його, кажу, судимо, бо Бог скрізь є і все бачить. 4) Ближній наш є раб Божий, перед своїм Господом стоїть або падає, і тому Божого раба людині судити і злословити також тяжко; та й потреби нам до нього в цьому немає. “Хто ти, що засуджуєш чужого раба? Перед своїм Господом стоїть він, або падає. І буде відновлений, бо сильний Бог, щоб відновити його”, – говорить апостол (Рим. 14:4). 5) Усі ми грішники перед Богом. Якщо в якомусь гріху не перебуваєш, то, можливо, вже був; якщо не був, то можеш бути; можеш важче згрішити, ніж ближній твій, якого судиш за гріх. Бо спільне у всіх окаянство. Усередині нас зло криється. Вороги наші в домівках наших – пристрасті наші. Усе тим же випадкам підлягаємо. Ближній твій сьогодні, а ти завтра те саме зробиш, хоча не ділом, так чи словом, чи думкою. Без Божої благодаті нічого не можемо творити, крім одного зла. Випадок і справа це показує. 6) Часто буває, що багато хто постає перед нами грішними, але всередині праведні; для світу божевільні, але для Христа мудрі. Як, і навпаки, багато хто праведними є, але всередині грішні, і тому лицеміри. Для світу мудрі, але для Христа божевільні. 7) Часто поганий слух від злісних, заздрісних, гордих марно проноситься, і так засуджуваний часто марно терпить ганьбу. 8) Хто засуджує, сам буде засуджений, за словом Христовим: “Не судіть, і не будете засуджені” (Лк. 6:37).9) Ближньому велика образа через те, не інакше, як би від когось битий був жезлом, та ще й більше. Бо рани тілесні швидше загояться, ніж виразки душевні. Тіло жезлом, а душа поносним словом вражається. Від цього ураження – печаль, а від печалі – неміч, від немочі – смерть. І що більша ганьба, то більші ураження душі і печаль підуть. Людина, будучи честолюбною, краще бажає втратити багатство, ніж добре ім’я: багатства втративши, може його знову відшукати, а ім’я добре вельми важко повернути. 10) Чим чесніша і вища особа, яку зневажають, тим більша їй виразка, а тому, хто зневажає, більший гріх. 11) Коли якогось начальника засуджують і лихословлять, зменшується йому пошана від підлеглих; а від нешани піде в них презирство, від презирства – неслухняність, від неслухняності – усяке божевілля, безбожництво та безладдя, як усякому це зручно можна розуміти. І тому хоча кожного гріх засуджувати, і гріх тяжкий, але начальника лихословити – набагато більший гріх. 12) Часто трапляється, що хоча справді хто-небудь згрішив, але вже покаявся, а тому, хто покаявся, Бог прощає, і для того страшно людині засуджувати того, кого Бог прощає і виправдовує. 13) На підтвердження того, який важкий і мерзенний порок осуду й обмовляння, наводиться тут вчення святого Златоуста.

“Хоч би ми жодного іншого не робили беззаконня, це одне могло б нас кинути в геєннську безодню, що ми, тяжких колод в очах наших не відчуваючи, суворий суд завжди здійснюємо над похибками чужими, і ціле життя наше проводимо в цікавому перегляді й обговоренні чужих справ, не роздумуючи над тим, що загрожує Христос: “Яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти” (Мф. 7:2. – У книзі 1-й про розчулення до ченця Димитрія).

“Не засуджуй іншого, але намагайся самого себе виправити, щоб ти сам не був гідний осуду. Бо ще більшу страту приймеш, якщо будеш інших звинувачувати в тому, чого і сам не робиш, і засуджувати за той гріх, до якого і сам ти схильний. Якщо і праведним людям не дозволяється засуджувати інших, то тим більше грішні повинні утримати себе від засудження”.

“Хоч би ти, засуджуючи ближнього, і праведне що на нього говорив, і хоч би відому його справу паплюжив, але й за те не уникнеш покарання, бо не за ділами його, а за словами твоїми судитиме тебе Бог. Каже Він: “Від слів своїх засудишся” (Мф. 12:37). Фарисей праведне й усім відоме говорив, однак і за те прийняв покарання. Якщо ж відомих справ на докір інших не повинно говорити, то тим більше сумнівних” (Бесіда 42 на євангеліста Матфея).

“Яка користь від того, що ми утримуємося від птаха й риби, коли один одного гриземо й з’їдаємо? Угризає ж і з’їдає ближнього плоть кожен наклепник і недоброзичливець” (Бесіда 3-тя на відхід єпископа Флавіана).

“Хоч би ми попіл їли, то й таке суворе життя ніякої користі нам не принесе, якби не утримаємося від паплюження, бо “не те, що входить у вуста, паплюжить людину, а те, що виходить із вуст” (Бесіда 3-тя на відшестя єпископа Флавіана).

“Який є злий рід, який би не походив від ганьби? Звідси народжуються ненависті, звідси бувають ворожнечі та незгоди, звідси походять погані підозри, які незліченному злу подають причину” (Бесіда на Пс. 100).

“Хто любить наклеп, той служить дияволу”.

“Як проповідник істини словом своїм багатьох людей рятує, так, навпаки, наклепник тим самим словом багатьох губить, вимовляючи слова згубні та кидаючи промови, на занурення людське. До того ж не тільки наклепник тіла, а й самі душі вбиває, коли улесливим своїм язиком неправдиві й беззаконні думки вкладає в них” (Бесіда на Пс. 61).

“Не тільки паплюжити ближнього, а й інших, хто паплюжить його, слухати не повинно” (Бесіда 3 на відхід єпископа Флавіана).

Такі висловлювання св. Златоуста.

Обміркуйте це, лихослівні, які гріхом не вважаєте лихослів’ям і наклепом ближнього вражати.

– 93. Щоб цих вад уникнути, корисно зауважити таке: 1) Кожному на себе дивитися, і свої вади та гріхи перед очима покласти, і їх очищати намагатися: бо за них буде катований перед судом Божим, якщо не покається. Такий розгляд власних гріхів не допустить чужих пороків вишукувати. Як немічний, бачачи свою неміч, дбає про себе, а не про інших, так, хто свою душевну неміч бачить, намагається від неї звільнитися, і спершу намагається виправити себе, аніж інших, спершу колоду зі свого ока вийняти, аніж сучок з ока брата свого. 2) Пам’ятати, що за засудження таке сам буде судимий. 3) Берегтися від розмов непотрібних, у яких люди тільки пересуджуються і то одного, то іншого ім’я і честь терзається. 4) Віддалятися від тих, котрі звичку цю злу мають, як від прокажених, котрі шкідливим своїм запахом і іншим шкодять. 5) Братові занепалому або тому, хто занепадає духом любові, співчувати, і від його падіння самому обережно чинити, і за нього молитися милосердному Богу, щоб занепалого визволив, а тобі в той самий гріх впасти не попустив. 6) Тим, хто має злу звичку молитися з Псаломщиком: “Постав, Господи, охорону до вуст моїх і зачини двері губ моїх” (Пс. 140:3), – і вищеописані причини пам’ятати.

– 94. Ті, які терплять наклеп і ганьбу, для втіхи помічати повинні таке: 1) Паплюження й обмовляння буває або праведне, або помилкове. Праведне, коли ми справді в тому винні, у чому нас ганьблять, і тому гідно страждаємо, чому повинні виправлятися, щоб ганьба скасувалася і неправдивою стала. Помилкове є паплюження, коли ми не винні в тому, в чому нас паплюжать: і це паплюження з радістю терпіти повинно і втішатися надією на вічну Божу милість. До того ж, хоча в тому й не винні, у чому нас ганьблять, але в іншому згрішили і тому терпіти повинні. 2) Можливо, що самі когось оббрехали й засудили, і тому, якою мірою міряли ми, нам міряється, за словами Господніми (Мф. 7:2), і “чим хто грішить, цим мучиться” (Прем. 11:17). Язик лихослівний лихослів’ям і карається. 3) Коли вичерпалася любов, ненависть і злість збільшилася, один одного озлоблюють, обманюють, ганьблять, наклепницьки: чого ще й тобі очікувати, окрім озлоблення, в такий лютий час? 4) Лихослів’ям і наклепом смиряємося; самовпевненість, пихатість фарисейська і гордість, як високий ідол, у серці нашому скидається. Так дається нам лихослівний язик, як “ангел сатани,… капості плоті нашій робить, щоб не звеличувалася”, але підкорялася духу смирення (2Кор. 12:7). 5) Вдавайся до Святого Письма, джерела розради, яке скрізь терпіння догоджає і підкріплює. 6) Лихослів’я і безчестя буває тобі на спокусу серця твого, яким показується, що в серці твоєму криється: лагідність чи гнів, – такою буває людина, що прийняла досаду, яка в серці є. Цей випадок тобі показує, що в серці твоєму криється: лагідність чи гнів. Якщо лагідність у серці є, легко стерпиш ганьбу. Якщо в серці є злість, від ганьби піде вогонь люті й бажання помсти, а від лихослів’я – лихослів’я. І так паплюження і наклеп вчить тебе стан серця свого пізнавати і виправляти. 7) Христос, Син Божий, безгрішний, без вини терпів усілякі приниження і нам “залишив приклад, щоб ми йшли… слідами Його” (1Пет. 2:21). Цьому образу слідували всі святі. На Христа і наслідувачів Його святих дивись і підкріплення терпінню приймай. Про це також дивись нижче.

Глава 5: Про брехню, лестощі та лукавство

“Не наслідуй лукавим і не заздри тим, хто чинить беззаконня. Бо вони, як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть… Не наслідуй в лукавстві, бо лукаві винищаться” (Пс. 36:1-2,8).

– 95. Лестощі, брехня, лукавство – пороки споріднені, і також дияволу власні, бо диявол є “батьком брехні” і лукавства (Ін. 8:44). Цього навчає і служителів своїх, людей, які волю його злу і звичаї в собі зображують. Ці пороки тими людьми володіють, які одне язиком говорять і інше на серці мають. Таких людей називають звичайно двоєдушними, бо нібито дві душі мають, тобто внутрішню і зовнішню: зовнішньою душею з людьми обходяться і людей обманюють, а внутрішньою себе бережуть. Такого роду люди обходяться з ближніми ласкаво, гладко, тихо, але улесливо й підступно, щоб у серця їхні, за подобою злодія, вкрастися могли. Вони знають, як смиренними себе показувати, але всередині все інше; вони часом плачуть, зітхають, але на серці інше. А божитися і клястися – перші, хоча клятва їхня тільки язиком; і тим більше людей обманюють. Вони в тому наслідують батька свого, батька неправди, диявола, який інколи перетворюється на ангела світлого, щоб так міг зручніше людину обдурити й погубити. Цих людей слова – як мед, а справа сама – як отрута. Ті, хто бажає когось отруїти, отруту намазують медом, щоб лиходійство не пізнане було. Так ці душі, щоб зручніше вловити простосердого, отруту злоби своєї словами м’якими й ласкавими, як медом, прикривають. Так зробив Каїн, який викликав брата свого Авеля в поле, ніби заради якоїсь доброї причини, але в серці задумував убивчою на нього рукою озброїтися і пролити кров невинну (Бут. 4:8). Так вчинив Іуда зрадник, який Христа устами вітав і цілував: “Радуйся, Равви!” І поцілував Його” (Мф. 26:49); але тим самим у руки беззаконних Господа і Вчителя свого зраджував. Так і тепер багато хто вітає нас: “Здрастуй, здрастуй!” – а серцем бажають погибелі нашої і так “пом’якшують слова м’якше за єлей, але мечуть стріли”, за словами Псаломщика (Пс. 54:22). Неабияк описав їх Сирах: ” Устами своїми ворог потішить тебе, але в серці своєму задумує кинути тебе в яму: очима своїми ворог буде плакати, а коли знайде випадок, не насититься кров’ю. Якщо зустрінеться з тобою нещастя, ти знайдеш його там перед собою, і він, начебто бажаючи допомогти, підставить тобі ногу: киватиме головою і плескатиме руками, багато чого буде шепотіти, і змінить обличчя своє” (Сир. 12:15-18). І, як здається, звичаї таких людей вкрай розбещені, і не що інше, як звичаї диявольські, бо той бреше й обманює, лестить і лукавить, і все з тією тільки метою робить, щоб погубити людину. Так і вони в тому й повчаються, щоб звабити ближнього і посміятися над ним.

– 96. Суспільству немає більшої виразки, ніж підлесники і лукавці. Оскільки: 1) вірності, без якої союз суспільства не вартий, бути там не може, але замість того невір’я вступить. Тому буде, що один одному ні в чому не віритимуть, один одного побоюватимуться, боятимуться, ховатимуться, один одного ворогом вважатимуть: від чого все зло в суспільстві. 2) Не може там бути миру, але натомість взаємна ненависть, ворожнеча, сварки та інше. Бо підлабузникам і лукавцям притаманне й те, що вони промови одного до іншого переносять і переповідають не так, як чули, і не в такій силі тлумачать, як сказано, а інакше. І так одному на іншого підозри влагають: від чого дружби руйнування, і від того взаємна ворожнеча буває. Так вони намагаються всім здатися приятелями, але всередині є істинними ворогами всіх. 3) Лестощі й лукавство, як здається, запровадило й примножило богопротивні клятви й марні призивання страшного Божого імені в найпідліших речах, як-от: їй Богу! на те Бог! бачить Бог! і свідок Бог! та інше. Оскільки багато хто, будучи брехливими й улесливими обдуреним, не вірить і тим, які правду кажуть, тож люди примушені вірність своїх слів закликанням імені Божого стверджувати, що вже й у найпідліших речах роблять. А діти від батьків, малі від старих, нижчі від вищих того самого вчаться, що й у звичай беззаконний і згубний увійшло і гріхом не вважається. Так брехня і лукавство бадилля своє непотрібне вселяє і не попускає рости пшениці благих справ!

– 97. Дводушні лиходії, скільки не хитрують, проте лукавство своє й неохоче показують, особливо тоді, коли або вином розпалившись, або гнівом сильним розпалившись, вивергають те, що в серці сховане було: тоді “з надлишку серця уста говорять” (Мф. 12:34); тоді вони показують себе, хто ж вони такі. Пияцтво і сильна холера або гнів перемагають усяку хитрість і, як істинний і вірний свідок, сповіщають таємницю серця. У такому випадку часом і сама людина не знає, що робить і говорить. Бо тоді не розум, а серце, вином чи гнівом спалахнувши, діє.

– 98. Нехай слухає проста душа, що лестощів і лукавства не знає, застереження Псаломщика: “Не наслідуй лукавих, і не заздри тим, хто чинить беззаконня. Бо вони, як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть” (Пс. 36:1). І нехай молиться з Давидом: “Звільни мене, Господи, від людини лукавої, від чоловіка несправедливого визволи мене. Подумали вони неправду в серці, увесь день готувалися до боротьби, гострим язиком своїм, як у змії: отрута аспідів у устах їхніх”, та ін. (Пс. 139:1-3). Нехай чують і лукаві те саме слово: “як трава, скоро засохнуть, і як зелений злак, скоро відпадуть”, і щоб чули, що той самий пророк написав: “Згубиш усіх, хто говорить неправду, кровожерливого й улесливого цурається Господь” (Пс. 5:7). І якщо вірять, що є Бог, який “серця і утроби випробовує і віддає кожному за справами його” (Пс. 7:10,61:13), – нехай поводяться щиросердно з ближніми; і нехай навчаться, що язиком кажуть, і на серці мати, і, що словом проголошують, самою справою показувати.

Глава 6: Про бездіяльність

“У поті лиця твого будеш їсти хліб” (Бут. 3:19).

“Вийде людина на діло своє, і на працю свою до вечора” (Пс. 103:23).

“Бо коли ми були у вас, то заповіли вам ось що: хто не хоче трудитися, той і не їж”, – каже апостол (2Сол. 3:10).

– 99. Неробство, або віддалення від праць, або лінощі, є саме по собі гріх, тому що суперечить заповіді Божій, яка велить нам у поті лиця нашого їсти хліб наш. Ще праотцеві нашому Адаму сказано Богом: “У поті лиця твого будеш їсти хліб, аж поки не повернешся до землі, з якої ти взятий” (Бут. 3:19), а це повеління і нас, синів його, стосується. А святий апостол і їсти тому забороняє, хто не хоче трудитися. Отже, ті, хто в неробстві живуть і чужими працями харчуються, невпинно грішать; і доти грішити не перестануть, поки в благословенні труди не віддадуть себе. З цього виключаються немічні та старі, які хоча б і хотіли трудитися, але не можуть.

– 100. Не тільки в неробстві бути і життя без добрих трудів проводити грішно, як сказано, але це і багатьох лих причиною буває. Бо серце людське бездіяльним бути не може, але якимись думками зайняте буває. А оскільки воно схильне до всякого зла, то до пустотливого серця, яке ніякими корисними працями не зайняте, не інакше як до будинку пустотливого, виметеного й прикрашеного, зручно приступає душевний ворог диявол і думками злими, як шкідливими пажитницями, наповнює його і в саму дію злі похоті виробляти повчає: звідти буває, що пустота багато беззаконь породжує і до всякого добра безплідна буває. Звідси пияцтво, багатьох лих і спокус причина; звідси всякі розпусні справи; звідси злі бесіди, пересуди, осуд, глузування, лихослів’я, хуління. Звідси часті бенкети і це подальше зло, як-от: розкрадання, пограбування, клятвозлочини та інше. Звідси карткові ігри і з ними сукупні обмани, безчинства, сварки, бійки та інші беззаконня. Неробство вигадує зайву розкіш, яка без образи ближнього і розорення суспільства не може бути. Марнославство вигадує непотрібні будови та інші подібні винаходи, які без кривавих сліз бідних бути не можуть. Неробство вчить розбивати, красти, викрадати, насильства чинити, брехати, лестити, обманювати. Бо бездіяльний, не маючи чим харчуватися, спрямовується на викрадення чужих праць, або явно, або таємно, або улесливо. Так “неробство навчило багато чого лихого”, за словами премудрого Сираха (Сир. 33:28). Тому й Соломон каже: “У похотях перебуває всякий бездіяльний” (Притч. 13:4).

– 101. Неробство не тільки душу губить, а й тілу шкоди завдає. 1) У неробстві ті, що живуть, усіляким недугам і немочам підлягають. Як розтлівається вода, яка течії не має, так тіло людське без руху і праці псується і слабшає. Бо кров, від якої вся цілісність тілесна залежить, у тому, хто не має руху від праць, густіє і так мало-помалу згниває. 2) Той, хто не трудиться, не може в солодкість і їжі приймати. Праці ніби спонукають до сприйняття і варіння їжі в шлунку, без чого шлунок відвертається від їжі. 3) Як після праці сон солодкий, так без праці неспокійний буває. 4) Гуляки і ті, хто без діла вештається, підлягають глузуванню і осуду людей. 5) Примушуються в бідності та злиднях жити. Бо “приходить, як перехожий, бідність до них, і злидні… як розбійник”, – каже Соломон (Притч. 6:11).

– 102. Щоб неробства і подальших лих уникнути, треба твердо знати: 1) Що час дорожчий за всякий скарб. 2) Як слова сказаного повернути, так і часу втраченого знайти неможливо. 3) Ті, хто змарнував даремно час, жалітимуть і найменшого часу для покаяння пошукають, не інакше, як спраглі холодної води, але не знайдуть, коли час буде суду, а не покаяння; суворості, а не помилування. 4) Слід неодмінно дати відповідь і за сам час, даром втрачений. Бо теперішній час є торг, на якому таланти, Господом нашим нам дані, треба працями за допомогою Божою примножувати, щоб з ледачим рабом не почути страшного того визначення Господнього: “Негідного раба викиньте в темряву зовнішню” (Мф. 25:30). Тому повинен кожен послухати умовляння премудрого Соломона: “Піди до мурахи, ледарю, подивися на дії її, і будь мудрим. Немає в неї ні начальника, ні приставника, ні повелителя; але вона заготовляє влітку хліб свій, збирає під час жнив їжу свою. Або піди до бджоли і пізнай, яка вона працьовита, яку поважну роботу вона виробляє; її праці вживають для здоров’я і царі, і простолюдини; улюблена ж вона всіма і славна; хоча силою вона слабка, але мудрістю вшанована. Доки ти, лінивець, будеш спати? коли ти встанеш від сну твого? Трохи поспиш, трохи подрімаєш, трохи, склавши руки, полежиш: і прийде, як перехожий, бідність твоя, і нужда твоя, як розбійник” (Притч. 6:6-11).

– 103. Як не кожна праця корисна, так не кожне неробство порочне. Злі ті беззаконні труди, які заради беззаконних справ піднімаються. Зла і згубна праця злісного, який для ближнього підступи і хитрощі сплітає, сіті простягає, і рів погибелі копає; згубні старання хижаків, які по шляхах і дорогах поневіряються, бажаючи оголити подорожніх; беззаконний подвиг лукавця, який намагається спокусити і обдурити брата свого; тяжка і мерзенна робота мамоні; марна і душепагубна хвороба і праця заздрісних, які через добро ближнього з’їдаються і мучаться. Як ці та інші подібні праці не похвальні, а порочні, так і скасування від них є похвальним. Наскільки блаженний спокій, коли розум від злих і душевшкідливих думок, серце від похотей лукавих заспокоюється; очі не бачать нічого, вуха не слухають нічого, язик і уста не говорять нічого, руки не роблять нічого, що святому Божому Закону противно! Блаженне це неробство і благословенний спокій. Цього Творець наш і Господь від нас вимагає. Цю суботу не тільки щотижня, а й щодня, щогодини і щохвилини святкувати ми повинні. До цього спасенного і найтихішого спочинку, в якому не тільки зовнішні члени тілесні, а й внутрішні душевні сили від шкідливих справ заспокоюються і совість солодко спочиває, Сам Христос закликає: “Прийдіть до Мене всі, хто трудиться і обтяжений, і Я заспокою вас” (Мф. 11:28).

Глава 7: Про п’янство

“Горе тим, котрі з раннього ранку шукають сикери, і до пізнього вечора розпалюють себе вином, і цитра, і гуслі, і тимпан, і сопілка, і вино на бенкетах їхніх, а на Господнє діло не дивляться вони, і про діяння рук Його не думають. За те народ мій піде в полон непередбачено, бо не пізнав Господа” (Іс. 5:11-13)

“У кого виття? У кого стогін? У кого сварки? У кого горе? У кого рани без причини? У кого багряні очі? Утіх, які довго сидять за вином, які приходять відшукувати вина приправленого” (Притч. 23:29-30)

“Не впивайтеся вином, від якого буває розпуста” (Еф.5:18)

– 104. Вино, як і всяка річ створена, є добро, бо на користь нашу Творцем нашим влаштовано нам. “Кожне творіння Боже добре, – каже апостол, – і ніщо не є несправедливим, коли його приймають із вдячністю” (1Тим. 4:4). І в книзі Буття пишеться: “І побачив Бог усе, що Він створив, і ось, добре вельми” (Бут. 1:31). “Вино, в міру прийняте, корисне… людині… радість серця і веселість душі, що вживається вчасно доречно”, – каже Сирах (Сир. 31:31,33); бо те, що так вживається, сумного звеселяє, немічного підкріплює. Тому й святому Тимофію написав апостол: “Відтепер п’єш не лише воду, а й трохи вина, заради шлунка твого і частих твоїх недуг” (1Тим. 5:23). Звідси і святий Павло не пити вина, а впиватися вином забороняє, кажучи: “Не впивайтеся вином” (Еф.5:18). Пити вино це одне, а впиватися вином – інше. Отже, грішать: 1) ті, котрі гидують вином і не вживають його, не заради стриманості, а заради того, що начебто грішно його вживати. Так, лаючи створіння, Богом людині на користь людинолюбно влаштоване, і Творця хулою торкаються, не інакше, як хто, принижуючи мистецтво, наприклад, образ написаний, і самого художника, тобто живописця, принижує. 2) Ті, хто вином нехтує, і братію свою, що вживають його, зневажають, а про себе високо щось мріють: я, мовляв, від роду не п’ю вина!.. Ніби в тому тільки й благочестя полягає, щоб не пити вина? Сатана не п’є вина і хліба не їсть, бо безтілесний; але душі людські, як лев, пожирає, і своєї вічної загибелі учасниками робить, і є всіх найлютіший і всякої злоби початок. Так і ті, хто не п’ють вина, можуть бути наслідувачами його. Не п’єш вина – добре. Але не хули вина і братію, що п’є, не зневажай. Бо якщо не п’єш вина, а високо про себе мрієш, завжди ти духом гордовитості напоєний, що перед Богом мерзенне. Не вино, а пияцтво, не вживання вина, а зле вживання порочне і шкідливе. На зло його вживає людина, коли невчасно і понад міру вживає. Так не тільки вино, а й хліб, воду, вогонь та інше створіння Боже на зло вживає людина. Так на зло вживає і свої члени тілесні, як-от: язик – до лихослів’я, осуду й обмовляння; руки – до розкрадання, пограбування й несправедливого побиття; черево – до об’їдання й пияцтва. І так ними, ніби якимись знаряддями, душу свою вбиває.

– 105. Не вино причиною пияцтва буває, бо якби вино того причиною було, то всі б люди, які його вживають, п’яницями були. Але протилежне саме життя показує: багато хто вживає вино, але тверезий. Причиною пияцтва буває: 1) Зле і нестримане серце, як і інших гріхів. “Не вино спричиняє пияцтво, – каже святий Златоуст, – а нестриманість” (Бесіда 1-а до народу антіохійського). 2) Святковість, як вище сказано. 3) Часті бенкети, компанії, посилені частування. 4) Зі злими і нестриманими поводження. Від частих же повторень робиться пристрасть і злий звичай.

– 106. Пияцтво, як саме по собі є гріх, бо “п’яниці… царства Божого не успадкують”, за вченням апостола (1Кор. 6:10); і Христос каже: “Дивіться ж за собою, щоб серця ваші не обтяжувалися об’їдком і пияцтвом” (Лк. 21:34), – так багатьох і тяжких гріхів причиною буває. Воно сварки, бійки, і від того подальші кровопролиття і вбивства спричиняє. Воно буєслів’я, блюзнірства, хуління, воно ближньому прикрості й образи робить. Воно вчить брехати, лестити, чуже грабувати й викрадати, щоб було чим пристрасть задовольнити. Воно розпалює гнів і лють. Воно змушує людей у нечистоті, як свині в болоті, валятися. Словом сказати, людину худобою, словесного безсловесним робить, так що не тільки внутрішній стан, а й зовнішній вигляд людський часто змінює. Тому святий Златоуст каже: “Диявол нічого так не любить, як розкоші та пияцтва, оскільки ніхто так злої його волі не виконує, як п’яниця” (Бесіда 58 на євангеліста Матфея).

– 107. Пияцтво не тільки душевних, а й тілесних тимчасових лих причиною буває. 1) Тіло розслабляє і в неміч приводить. Тому пишеться: “Проти вина не показуй себе хоробрим, бо багатьох згубило вино” (Сир. 31:29). 2) До злиднів і убогості призводить. “Працівник, схильний до пияцтва, не збагатиться”, – каже Сирах (Сир. 19:1). 3) Славу й ім’я добре забирає; навпаки, в безслав’я, презирство й огиду приводить: ніким так люди не цураються, як п’яницею. 4) Домашнім, родичам, друзям скорботу й печаль, ворогам посміховисько робить. 5) Ні до якого звання нездатним піклувальника свого робить. І хоча в якомусь званні буде п’яниця, більше лиха і напастей будує, ніж користі суспільству. Святий Златоуст, зображуючи лиха й пагуби пияцтва, каже: “Пияцтво – це мимовільне біснування, одкровення думок, сміховинне лихо, хвороба, сміху варта, демон добровільний, та інше” (Слово про воскресіння).

– 108. Щоб від пияцтва остерегтися, корисно зауважувати таке: 1) Юним не дозволяти п’янкого питва пити, оскільки юні легко звикають, і чого в юності вчаться, того і все життя триматися будуть. 2) Не дозволяти їм з п’яницями і розбещеними водитися. 3) Дорослим без потреби не пити вина. 4) Від злих компаній і бенкетів віддалятися. 5) Пам’ятати, що від цієї пристрасті дуже важко відстати. І багато хто від тієї і в тій самій пристрасті гине душею і тілом. 6) Тим, хто звик до цієї пристрасті, міцно проти мучительства її озброїтися, стояти, не піддаватися, благати і закликати всесильну Божу допомогу. 7) Згадувати біди, що трапляються в пияцтві, і порівнювати стан тверезого життя зі станом п’яного. 8) Міркувати, що багато хто п’яними уві сні вмирає, і з цього світу на той переходять без жодного почуття і тому без покаяння, та інше.

Глава 8: Про сріблолюбство та лихоманію

“Дивіться, стережіться марнотратства, бо життя людини не залежить від достатку її майна”, – говорить Христос (Лк. 12:15).

“Ніхто не може служити двом панам, бо або одного буде ненавидіти, а іншого любити; або одному буде старанно служити, а про іншого не дбати. Не можете служити Богу і мамоні” (Мф. 6:24).

“Ті, хто бажає збагачуватися, впадають у спокусу й у тенета та в багато нерозважливих і шкідливих пожадливостей, які занурюють людину в лихо та згубство; бо коренем усіх лих є грошолюбство, якому, віддавшись, дехто ухилився від віри та сам себе наражає на багато скорбот. Ти ж, людина Божа, уникай цього” (1Тим. 6:9-11).

– 109. Під сріблолюбством тут мається на увазі не тільки любов до срібла, а й ненаситне бажання всякого земного майна, здобуття і багатства.

– 110. Сріблолюбство, як і всяка пристрасть, у серці в людини має своє місце і серцем володіє. Отже: 1) сріблолюбець не тільки той, хто найсправжнісінькою справою всіляко багатство збирає і зберігає в себе, не приділяючи тим, хто потребує; а й той, хто хоча й не збирає і не має, але ненаситно бажає його. 2) Не тільки той лихоїмець і хижак, хто самою справою чуже викрадає; а й той, хто чужого бажає несправедливо; це є гріх проти десятої заповіді: “не забажай” (Вих. 20:17). Бо в тому, що стосується його волі, він позичає і викрадає чуже; а те, що самою справою не виконує цього, залежить не від нього, але від зовнішньої перешкоди, яка його до викрадення чужого добра не допускає. 3) Не всякий багатий сріблолюб, але той, хто любить срібло, хто серцем до срібла приклався, хто “до багатства… докладає серце” (Пс. 61:11). 4) Жебрак, який хоча б і нічого в себе не мав, але має до багатства любов, є істинний сріблолюбець. І тому не той, хто багато має, але хто багато бажає, і не той, хто багатий, але хто до багатства серцем приліплюється, порочиться. Багато було, як і тепер є, багатих і славних, але вони Богу догодили, і тому сріблолюбцями не були. Сріблолюбець догодити Богу не може, бо не Богу, а своїй пристрасті догоджає. “Не погана річ багатство, – каже святий Златоуст, – але погана річ сріблолюбство, погана річ лихоїмство. Одне – лихоїмець, а інше – багатий: лихоїмець не багатий, лихоїмцю багато чого бракує; а кому багато чого бракує, той ніколи не може бути багатим. Лихоїмець є страж грошей, а не пан, раб, а не володар. Швидше він може приділити іншому свою плоть, ніж приховане срібло” (Бесіда друга до народу антіохійського).

– 111. Сріблолюбство і лихоїмство є пристрасть ненаситна. Бо що більше збирає сріблолюбець багатства, то більше бажання і похіть до багатства в ньому множиться. “Сріблолюбство, – каже святий Іоанн Златоуст, – є ненаситне пияцтво. Як п’яні чим більше вина п’ють, тим більшу відчувають спрагу, так сріблолюбці надмірного свого бажання вгамувати ніяк не можуть, але, скільки маєток свій бачать, як його примножують, стільки бажанням горять, і від злого свого бажання перш за все не відстануть, ніж тоді, коли вже в найбіднішу прірву потраплять” (Бесіда 22 на книгу Буття). В іншому місці каже: “Лихоїмці та хижаки гірші за звірів. Бо звірі, – каже, – наситившись, перестають викрадати; а ці ніколи насититися не можуть” (Бесіда 9 на Перше послання до коринфян). І ще: “Якщо бажаєш збагатитися, ніколи не перестанеш цим бажанням вражатися; бо бажання це нескінченне” (Бесіда 12 на Послання до римлян).

– 112. Сріблолюбець і лихоїмець, хоча багато багатства має, найокаянніший за всіх, бо спокою й безпеки мати ніколи не може: бо всередині себе завжди носить мучителя, якому бідно служить, і від цього безперестанку й скрізь мучиться. Правильно повчає святий Іоанн Златоуст: “Лихоїмці й хижаки ніде спокою й безпеки не мають, оскільки всередині себе завжди мають брань і ворогів” (Бесіда на Псалом 4). “Як море, – каже той самий отець, – ніколи без хвиль бути не може, так серце грошолюбної людини не може бути без печалі, піклування, страху і заколоту” (Бесіда 39 на євангеліста Матфея). “І тому лихоїмці скрізь приймають свої покарання – у житті, у смерті і по смерті”, – той же святий учитель міркує (На Псалом 42). І так, на думку святого отця, лихоїмець мучиться все життя, мучиться при смерті, мучиться і після смерті. Мучиться все життя, тому що в печалі і страсі завжди перебуває. У печалі – тому, що ще не має в себе, а бажає, бо сріблолюбцю і лихоїмцю багато чого бракує. У боязні – як би не позбутися того, що має. Мучиться при смерті: оскільки 1) не бажаючи, позбавляється улюбленого свого скарбу, в якому серце і розвагу свою мав; 2) воно іншим у руки дістається; 3) дістанеться, можливо, тим, кому не хоче; 4) треба перед судом Божим мучитись бути мученим і за будь-яку несправедливу копійку відповідь дати. Мучиться лихоїмець і після смерті: бо “хижаки Царства Божого не успадкують” (1Кор. 6:10), але як боржники Божі та ближніх своїх, як злочинці Божого закону і братії своєї кривдники, кинуться у в’язницю, яка вогнем та сіркою палахкотить, де всю вічність безповоротно платитимуть борг свій. Звідси правильно зробити висновок можна, що бідне життя має лихоїмець. “Він, – на думку святого Іоанна Златоуста, – проводить життя бідніше, ніж Каїн, завжди перебуваючи в смутку і боязні: в страсі за те, що має, а в печалі за те, чого ще не має” (Бесіда 31 на Перше послання до коринфян).

113. Сріблолюбець і лихоїмець хоча Істинного Бога сповідує, але самою справою відступив від Нього, бо устами тільки Його шанує, а серцем іншому пану, тобто мамоні, трудиться, служить, покірно підкоряється. “Ніхто не може служити двом панам… Неможливо служити Богу і мамоні”, – каже Христос (Мф. 6:24). Бог і мамона – це два пани, але вельми протилежні, і протилежне наказують. Бог велить: “Тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42); мамона: “Що має, візьми”. Бог велить: “Того, хто голодний, нагодуй”; мамона: “Залиш його”. Бог каже: ” Голого одягни”; мамона – всупереч: “І останнє сховай”. Бог каже: “Продай маєток і дай милостиню” (див. Мф. 19:21); мамона каже: “Збирай і бережи заради себе”. Бог каже: “Не вкради” (Вих. 20:15); мамона каже: “Діставай, як можеш”. Бог каже: “Помилуй бідного”; мамона: “Що тобі до його потреби?” Лихоїмець, полишаючи Бога, мамону слухає: і так тим самим як заповіді Божі, так і Бога, що заповів, відкидає. Тому й апостол називає лихоїмство “ідолослужінням” (Кол. 3:5), і лихоїмця – “ідолослужителем” (Еф.5:5). Наскільки ж бідно і безсоромно, заради пристрасті відкидати Живого і Безсмертного Бога, від Якого життя і все блаженство наше залежить!

– 114. Сребролюбство не тільки саме по собі тяжкий гріх, а й корінь усіх лих, за словом апостола: “корінь усіх лих – сріблолюбство” (1Тим. 6:10). Від цього походить всяка неправда, різноманітне розкрадання і злодійство. І в якому званні та чині виразка ця не буде, різноманітне зло завдає. 1) Якщо проста людина буде сріблолюбцем і лихоїмцем, вчить її обкрадати крамниці, будинки, житниці, церкви, викрадати коней, робити засідки по дорогах, займатися розбоєм, ґвалтувати, вбивати та інше. 2) У купівлі вчить брехати, обманювати, робити всіляку неправду, погану річ за добру, дешеву за дорогу продавати, плату найманця утримувати, беззаконну лихву або надмірний відсоток брати, домішувати воду до вина, і так закон Божий порушувати, і ближнього обманювати та інше. 3) Якщо поміщик, що має селян, буде сріблолюбцем, селян надмірними оброками обтяжує, від чого випливає, що одні крайню убогість у їжі терплять, інші змушені напівголими, без вбрання поневірятися, – чому сльози й жалюгідні скарги на нього підносяться. А інші, не маючи, чим оброки ці платити і себе та домашніх прогодувати, змушені йти на розбій, розкрадання, крадіжки, як сама справа показує; інші – залишати церковні збори у святкові дні, відлучатися від спільної молитви й слухання Божого слова і діставати в заборонені ті дні роботою собі й домашнім потрібне. У всьому тому нелюдська пана смакота винна. 4) Якщо виразка ця заразить тих, які в судових засідають місцях, піде жахливе і гідне плачу нехтування правди, порушення присяги, яку перед страшним і Всезнаючим Богом і святим Його Євангелієм приносили, і обіцяли свято і непорушно зберігати правду, побоюючись відплатного гніву Божого в іншому випадку. А від цього все зло піде і суспільству – нестерпні рани. Оскільки злі люди і ґвалтівники, бачачи нехтування правди, в більшу безстрашність приходять і на більші злодіяння прямують, сподіваючись на те, що вони, хоча й викриваються в лиходійстві, можуть від законної кари платою звільнитися, що й буває. А від цього ще більше множаться розбої, розкрадання, злодійство, пограбування, лиходійства, нахабства, розорення, убивства та інше тяжке і нестерпне для суспільства зло і беззаконня. Від цих свавілля і нахабства добрим і бідним людям, сиротам і вдовам та іншим безпомічним більші утиски і бідність настануть. Від чого більше примножує плач, сльози, скарги, на небо що сходять, і всенародну страту, як-от: голод, пожежі, землетруси, навали іноплемінників, війни, страшні кровопролиття тощо, – що наводять.Немає більшої суспільству виразки, ніж судді, корисливістю і лихоїмством розтлені. Як черв’яки всередині дерево гризуть, так вони суспільство з’їдають і до загибелі призводять, як з вищесказаного кожен може бачити. І тим більше вони шкідливі, що вигляд добрих і вірнопідданих на собі носять, але насправді – інші. Хоча вони про себе і мріють, що викорінюють лиходійство, але неправдою своєю і лихоїмством шлях до всякого лиходійства відкривають. І хоча загордилися, що служать суспільству, насправді його плюндрують із лиходіями і розбійниками, яких думають викорінити. Добре святий Іоанн Златоусто про них говорить: “Лиходійці – розбійники, що влаштовують засідки на дорогах, і речі тих, хто проїжджає, викрадають, і в домівках своїх, як у земних печерах, маєтки інших приховують” (Слово 1 про Лазаря). Більше самих явних лиходіїв тяжко грішать, як можеш бачити з наступного. Перше. Як злодії викрадають чуже, так і вони: лиходії явно чи таємно, а вони лестощами, у чому не відрізняються від лиходіїв. Бо розкрадання – все одно розкрадання. Яке не є – явне, чи таємне, чи вчинене лестощами. Друге. Лиходії не давали присяги бути суддями інших, а вони присягали не тільки правду зберігати, а й насаджувати й утверджувати, у чому перевершують лиходіїв, як ті, що присягою зобов’язалися. Третє. Лиходії – люди грубі, невігласи. А вони думають, що Божий і монарший знають. І це їхнє зло примножує: бо важчий гріх від знання, ніж від невідання. Четверте. Лиходії – люди прості, а вони – чиновні, і тому повинні образ добрих справ і іншим показувати. Але вони образ злих справ показують, у чому як лиходіям, так і іншим привід до лиходійства подають, як начальники і уявні світила. П’яте. Лиходії часто убогістю змушуються на злу справу. А вони – від одних ласощів ненаситних. І в цьому перевершують лиходіїв: бо менше зло – від убогості, ніж від достатку викрадати. Поміркуй кожен, чи не сміху варта була б справа, якби багатія на крадіжці спіймали ? Воістину всі б тому здивувалися, бо від достатку на таку безчесну і беззаконну справу наважується. Так і вони здивування і сміху гідне діло творять, коли, будучи в достатку, на таку безчесну і безбожну справу безсоромно спрямовуються. Шосте. Лиходії, якими є, такими їх і люди вважають, а вони за добрих і вірних слуг Вітчизни шануються. Дивись і тут, чи не більше зло: бути злим – і за доброго вважатися, бути лиходієм – і добрим уславитися, неправду робити – і праведним вважатися, Вітчизну плюндрувати – і захисником і хранителем її прославлятися? Воістину невимовне зло – і беззаконня, і похвалу приймати. Явні лиходії якесь покарання і тут, у столітті цьому, приймають, тому що їх лиходіями і люди вважають і ними нехтують. А цих за добрих, чесних і вірнопідданих шанують. І так вони грішать – і людьми славляться; зло творять – і благодійниками вважаються. Так вони подібні до яблук, які зовні гарні, але всередині гнилі, смердючі та шкідливі; подібні до отрути, медом намазаної, яка зовнішнім виглядом тішить того, хто їсть, але смертоносно заражає. Бо обличчя не применшує, тим паче не знищує гріха, а навпаки – чим вища особа, тим більший її гріх. Беззаконна справа – коли проста людина викрадає, але більш беззаконна – коли викрадає посадовець; більший гріх – неправду робити секретареві, і ще більший – тому, хто судить, аніж канцеляристу й писарю. Так само й образ розкрадання не знищує і не применшує розкрадання; але чи явне, чи таємне, чи лестощами скоєне розкрадання буде, однаково це розкрадання; однаково заповідь Божа – “не вкради” – розорюється; однаково Законодавець зневажається й відкидається, і чиниться непослух. 5) Коли під митрою єпископською зло це криється, то також буває причиною всіх тих лих, про які вище (у 4-й статті) згадано; понад те, ще до зла зло додається. Бо вчить Божу благодать, що не продається, продавати і негідних удостоювати, від чого спокуси більші, ніж творення Церкви святої, підуть, як усім ця істина очевидна. Словом: кормчити, а не отару Христову пасти пристрасть ця вчить його, і з Іудою Христа продавати, а не проповідувати. 6) Якщо серцем воєначальника мамона володіє, то приводить його до того, що, так само знехтувавши клятвеною обіцянкою, зраджує Господарю своєму. Не соромиться, не жахається продавати Вітчизни своєї, в якій народився, виховувався, живе і, як у лоні матері, з усією своєю родиною заспокоюється. Стільки крові людської проливати, стільки тисяч неповинних людей губити не сумнівається. Так у всякому чині і званні сріблолюбство і лихоїмство незліченне зло чинить! І, як здається, та й кожен може бачити, що ніхто так не шкодить суспільству, як лихоїмці. Від них воно більше стогне, зітхає і знемагає, ніж від іноплемінних ворогів. Бо від іноплемінних, як явних, бережеться, і захищає себе зброєю; а від цих уберегтися не може, бо вони всередині. Добре святий Іоанн Златоуст каже, що грошолюбство всі біди на світі виробляє: воно обагряє кров’ю море, і часто несправедливо окровувлює суддівські мечі; воно озброює розбійників, воно робить убивць батьків і матерів (Бесіда 23 на Перше послання до коринфян).

– 115. Сріблолюбство і лихоїмство не тільки іншим зло робить, а й своїх любителів у тяжкі випадки кидає. Так Гієзій, слуга пророка Божого Єлисея, що з Неемана Сиріянина, який Божою благодаттю зцілився і в дім повертався, срібло й одяг таємно взяв, тією проказою, якою той уражений був, праведним судом Божим уражається (2Царів. 5:20-27). Так Іуда-зрадник, який безцінного Христа, Сина Божого, за тридцять срібників продати не побоявся, гідну грошолюбства страту приймає, від апостольського лику і з числа вірних позбавляється, і сам себе задушенням умертвляє (Мф. 26:15-16,47-49). Так і тепер той самий праведний Божий суд спіткає злодіїв, хижаків, розбійників, клятвопорушників, які продають за срібло правду Божу і Бога відкидають, зрадників, губителів, згубників Вітчизни та інших лихоїмців. А якщо хтось і уникне тимчасової страти – бо не всі беззаконники тут караються за невідомими Божими долями, – але не уникне вічної, яка неодмінно як іншим беззаконникам, так і лихоїмцям настає. Тоді вони і за останній кодрант у геєнському вогні платитимуть, але ніколи заплатити не зможуть. З вищесказаного можеш бачити, читачу: 1) Лихоїмство – це пристрасть вкрай розбещених людей, у яких безбожництво криється в серці, хоча вустами і сповідують Бога; і є ознака людини, яка перетворилася на хижого звіра, який без розбору на будь-яку тварину нападає, щоб насититися плоті та крові її; або навіть гірша за самих звірів, як вчить святий Іоанн Златоуст. Бо звірі, наситившись, більше не спрямовуються на тварин, а вони ніколи насититися не можуть, але завжди жадають і жадають чужого добра; і чим більше збирають, тим більше бажають і викрадають. І так бачиш, що таке лихоїмець? Він ворог Божий, ворог людський, ворог і самому собі. Ворог Божий, бо безстрашно закон Божий порушує і Законодавця зневажає. Бо “хто хоче бути другом світу, той стає ворогом Богу”, – вчить апостол (Як. 4:4). Ворог людський, бо людей оголює і розоряє. Ворог самому собі, бо душу свою на вічний вогонь і муки віддає. 2) Лихоїдство небезпечніше за інші беззаконня. Блуднику, злісному, п’яниці та іншим потрібно тільки відстати від гріхів і покаятися, щоби врятуватися, а лихоїмцю не тільки відстати повинно від лихоїмства, а й викрадене повернути тому, в кого викрав, або, якщо того зробити неможливо, марнотратство, яке в лихоїмстві зібрав, і так каятися. Бо інакше йому каятися неможливо. Слухай, що через пророка Бог каже: “Коли ж скажу нечестивому: “Смертю помреш”, – і відвернеться від гріха свого, і зробить суд і правду, і заставу віддасть, і викрадене поверне, нечестивий у заповідях життя ходити буде, щоб не зробити неправди, і життям живим буде, і не вмре” (Єз. 33:14-15). Дивись, що викрадене має повернути. А якщо викрадач впаде в таку убогість, що зовсім не матиме, чим повернути викрадене, але, прийшовши до тями, захоче каятися, і все, хоч би що було, забажає віддати, – у такому разі милосердним Богом бажання замість істинного повернення приймається. Інакше це не справжнє покаяння, а удаване і помилкове, і не інше що, як спокуса і пом’якшення совісті, що гризе. 3) Чим більше хто шахраює і викрадає, тим більше беззаконня і погибелі собі збирає. “За жорстокістю… твоїм і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Котрий воздасть кожному за справами його”, – каже апостол (Рим. 2:5-6). 4) У всякому званні, тобто в духовному і світському, шкідливе лихоїмство, бо багато бід і спокус заподіює, але особливо – в духовному. Бо духовні словом Божим повинні й інших від беззаконної тієї справи та інших відвертати; але вони самі роблять, безстрашно наважуються й іншим до того привід подають. 5) Що вищою особою буде лихоїмець, то більші й чисельніші у Вітчизні біди та спокуси виробляє. Бо від нього і нижчі, і підлеглі його тієї ж беззаконної справи вчаться. Чому ж нам не брати (так вони беззаконно вчаться і кажуть), якщо вищі нас і начальники беруть? Невже будуть нас судити за те, що самі роблять; за те страчувати, у чому самі винні? Як-де їхня совість не буде викривати і засуджувати, якщо нас у тому, що самі роблять, судитимуть і каратимуть? Правильний це, на твою думку, висновок, лихоїмець, але не християнський, а беззаконний і безбожний. Не будуть вони тебе судити, але буде Бог судити і їх, і тебе, беззаконного послідовника їхнього. Уникнеш людської страти, але не уникнеш Божої, тимчасового, але не вічного покарання. Не вкажеш тоді на них, ось-де і вони робили те; але як вони, так і ти за справами своїми сприймеш. Не заступиться за тебе людина, і ніщо не допоможе тобі, коли Бог судитиме тебе, і “предстануть перед обличчям твоїм гріхи твої Той, Чиї слова… ти… відкинув, і бачачи злодія, слідував за ним” (Пс. 49:21,17-18).

– 116. Але щоб згубній пристрасті грошолюбства й лихоїмства не поневолитися, мусить кожен пам’ятати апостольське слово: “Ми нічого не принесли у світ, очевидно, що нічого не можемо й винести з нього. Маючи їжу й одяг, будемо задоволені тим” (1Тим. 6:7-8), та інше, і Христове страшне висловлювання: “Яка користь людині, коли вона здобуде весь світ, а душі своїй зашкодить” (Мф. 16:26)? А ті, хто потрапив у полон лихоїмства і бажає каятися, нехай прислухаються до того, що митар Закхей, каючись, сказав Христові, який прийшов у дім його: “Закхей же, ставши, сказав Господу: “Господи! Половину маєтку мого я віддам жебракам, і, якщо кого чимось скривдив, відплачу вчетверо”. Тому й чує від Христа: ” Тепер прийшло спасіння дому цьому” (Лк. 19:8-9).

Глава 9: Про лихву і відсоток

“У борг давайте, не чекаючи нічого”, – каже Христос (Лк. 6:35).

“Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42).

– 117. Лихва або відсоток є, коли позикодавець з боржника свого понад даний йому в борг що-небудь бере. Добре простий народ лихву називає зростанням; оскільки дана у позику кількість грошей у лихві зростає. Наприклад, дають у борг сто карбованців, а відбирають сто шість, або сто десять, або більше карбованців; і що більше тримає боржник у борг дане срібло, то більше зростає і сума даного срібла.

– 118. Хоч багато хто лихви або відсотка гріхом не вважає, однак це є або вигадка сріблолюбних сердець, які совість свою, що гризе, в такий спосіб намагаються утішити і пристрасть сріблолюбства полишити не хочуть; або ознака того, що не слухають святого Божого Слова, і знати про це не хочуть; або того, що лихва ввійшла у звичаї, який так засліплює душевні очі, що людина гріха свого і від того пагуби своєї не бачить. Але хто як хоче, так нехай і міркує, однак багато й безсумнівні докази показують, що лихва або відсоток є справою беззаконною та гріхом тяжким, як у наступних словах буде показано.

– 119. Докази, які показують, що лихва є гріх: 1) Святе Боже слово забороняє лихву брати. “У борг давайте, не чекаючи нічого”, – говорить Христос (Мф. 16:26; див. ще Вих. 22:25; Повт. 23:19). А все те гріх, що суперечить Божому слову. Отже, лихоманка є гріх. 2) Лихву між великими гріхами те ж Боже Слово вважає, як у псалмі 14 говориться, в якому серед перелічених беззаконь є й лихоманка: “Срібла свого не дав на лихву, і дарів проти безневинних не брав” (Пс. 14:5). І у пророка Єзекіїля в розділі 18-му, вірші 13-му, лихва між великими гріхами покладається. Отже, лихва – великий гріх. 3) Бог за лихву стратою погрожує, як читаємо в того ж пророка Єзекіїля в розділі 22-му, ст. 12,13,14 та інше. Отже, лихва – великий гріх, за який слідує страта. 4) Лихоманка суперечить не тільки десятій Божій заповіді, що вчить “чужого не бажати”, а й восьмій, що забороняє самою справою чужого торкатися, оскільки той, хто бере лихву, не лише бажає, а й самою справою чуже викрадає. “Як рибалка, – каже свт. Василій Великий, – черв’ячка до гачка причіплює, щоб рибу міг так обдурити і зловити, так і лихоїмця ближнього грішми своїми привертає, і той необережно з черв’яком і гачок поглинає, і так, як риба, умертвляється” (Бесіда на Псалом 14). 5) Від чужого збитку прибутку собі шукати є гріх великий, як кожен це за істину визнає. Ті, хто бере лихву від чужого збитку прибутку собі шукають: бо що з боржників беруть понад даний їм у борг, у тому їм збиток, а собі прибуток роблять. Їх у більшу убогість приводять, а собі більше багатство збирають, від їхньої убогості багатіють. Отже, лихву брати є гріх великий. 6) Шукати собі користі від чужої праці, без праці й без волі трудящих, є гріх. Лихву беруть без усякої своєї праці, від чужих праць хочуть користуватися і багатіти – і так грішать. 7) Хабар протирічить природному закону, який вчить не творити ближньому того, чого собі не хочеш. Ніхто не хоче лихви або відсотка давати, а отже, і сам з іншого не повинен брати. Природний же, не протилежний Божому закону, але більш Божий закон є, закон природний, зображений на скрижалях. Бо і Христос каже: “У всьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними. І додає: У цьому закон і пророки” (Мф. 7:12).Отже, лихва, як природному і Божому, написаному пророками, апостолами і Самим Христом витлумаченому, закону противна, є справа беззаконна. 8) Лихва противиться любові християнській, яка вимагає, щоб ми не тільки чужого не бажали, а й від своїх благ тим, хто їх вимагає, віддавали без повернення, за словом Христовим: “Тому, хто просить у тебе, дай” (Мф. 5:42). Отже, лихва є гріх. 9) Лихва є знамення самолюбства, яке хоче, щоб ми все тільки самі в себе мали, і себе самих тільки забезпечували, а не інших. Самолюбство ж є гріх і корінь усякого гріха. Отже, лихва, як злий плід злого кореня самолюбства, є зло. 10) Лихва є політичне або улесливе розкрадання. Бо що злодії таємно, хижаки нахабно, то лихва ті, що приймають лестощами, викрадають. Ті руками, а ці грошима чуже добро беруть; замість рук гроші свої вживають, якими, як руками, чуже добро собі прибирають. Чого самі робити соромляться або бояться закону цивільного, то за допомогою грошей нечутливих роблять. Скажи, поскаржся, до тебе кажу, який злиднями ближнього багатієш і збитком брата твого згубно користуєшся, – скажи, за що брати, якщо ти не трудився? Адже плата за працю дається, а ти ніякої праці не підняв заради ближнього свого: за що ж береш понад те, що йому в борг дав? Грошам твоїм байдуже, що в скринях лежати, що по руках ходити; і тобі, як при собі їх тримати, так і людям у борг позичати – збитку немає, але, більше того, і людям, і тобі користь. Людям користь у тому, що їхній потребі й вимозі послужиш; тобі користь душевна, у тому, що до ближнього любов покажеш, і заповідь Христову виконаєш: “Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42).

– 120. Не терпить лихоїмець і каже: “Я-де не насильно беру, а з волі боржника; він мені сам дає, і я його не примушую”. Не насильно береш, але чиниш так само, як той, хто потопаючого у воді доти не витягує, поки від нього обіцянки нагороди не чує. І ти доти не даєш у борг грошей у потребі й біді потопаючому, поки лихвою себе не зробить зобов’язаним тобі, і тим самим насильно, примусово від нього віднімаєш. І він, якщо без лихви не даєш, примушений давати тобі лихву, бажаючи ласощі твої задовольнити і немилосердя пом’якшити, щоб ти, якщо милосердям не схиляєшся, схилився користю. Інший відгукується: “Суд-де цивільний не карає за лихву: отже, можна вільно брати”. Не карає суд цивільний, але карає суд Христовий, який не тільки за хабар, а й за непоказане ближньому милосердя відсилає у вогонь вічний: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, що уготований дияволу та його ангелам, бо я голодував, і ви не дали Мені їсти” (Мф. 25:41-42), та інше. Отже, і брати вільно лихву, вільно для ідолослужителя, а не для християнина, для того, хто срібло, а не Христа любить, мамоні служить, а не Христу; вільно для того, хто не має вічної надії, а не для того, хто сподівається на воскресіння мертвих і на життя майбутнього віку. Таким і все вільно робити: вільно викрадати, гвалтувати, сльози проливати, вбивати, вдову і сироту вбивати вільно, доки благодать Божа їх терпить. Інший скаржиться: “Чим-де мені жити, якщо лихви не брати?” Неправда: не жити тобі нічим, а нічим сріблолюбству і розкоші догоджати. Багато хто багатства не має і лихви не беруть, але живуть і харчуються. А інші й багатством рясніють, але лихви не залишають. Бо грошолюбство і розкіш і багатьом не задовольняються, а поміркованість і потреба і малим задовольняється. Бачиш, що не потреба, а пристрасть лихву брати вчить. Інший на інших вказує: “Ті-де й ті беруть, а мені чому не брати?”. Поганий наслідок: ті-то лихву беруть – так і тобі можна? Вони грішать – так і тобі вільно? Багато розбійників, убивць, грабіжників, ґвалтівників, блудників та інших беззаконь чинять – так і тобі вільно? Чи це слід робити, коли на інших вказуєш у беззаконній справі? Можливо і вільно тобі, але дивись, що від цього випливає? Вони гніву Божому і страті підлягають за гріх. Так і ти: неодмінно і тобі це слідує. Отже, не в усьому наслідувати інших слід, але в тому тільки, що похвально і з законом Божим згідно роблять. Втім, хоч би всі чинили беззаконня, а ти бережися цього, і слухай те, чого закон Божий вчить. Як ти за них, так і вони за тебе не відповідатимуть перед Судом Божим; а кожен за себе відповідь дасть. Інший відгукується: “Я-де з багатих беру”. Правда: не однаково з убогих і багатих лихву брати, як нерівний гріх – багатого і бідного ображати. Грішно багатого оголювати, але нелюдяно – жебрака, який і без оголення голий. Так і про лихву розумій. Гріх – з багатого лихву брати, але більший гріх і нелюдяність – зі злиденного, якому й задарма допомагати треба. “Може, краще й не давати в борг?” – так дехто думає. Погана така думка: бо як срібло давати в лихву, так і в борг без лихви не давати грішно, якщо маєш, що дати. Бо Христос навчає: “Тому, хто просить у тебе, дай, і від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся” (Мф. 5:42). Давати в борг тому, хто просить, треба, але без лихви, як ще Христос навчає: “У борг позичайте, нічого не чекаючи” (Лк. 6:35).

Святий Василій Великий лихоїмцям каже: “Повинно було тобі людську потребу применшити, ти ж її примножуєш, прибуток від убогого беручи, чиниш подібно до лікаря, який, прийшовши до немічного, замість зцілення і останню силу в нього забирає. Убогих потреби приводом до свого збагачення постачаєш, і, як хлібороби бажають дощів, щоб насіння їхнє зростало і примножувалося, так і ти потреби і убогості людської хочеш, щоб у тебе примножувалися гроші. Чи не знаєш, що більше робиш примноження гріха, ніж примноження грошей, яке буває від лихви?” І нижче: “Що від убогого береш – це всяке людиноненависництво перевершує. Від бід багатієш, від сліз срібло збираєш, голого оголюєш, голодного б’єш. Немає ніякого милосердя, немає ніякого розуміння про спорідненість стражденним. І прибуток від цього називаєш людинолюбством! Горе тим, хто іменує гірке солодким, і людиноненависництво людинолюбством називає!”. І ще наприкінці: “Без землі саджаєш, без насіння жнеш, і невідомо, кому збираєш. Що той, з кого лихву береш, плаче, – відомо, а хто плодом, від лихви зібраним, буде харчуватися, – невідомо. Бо невідомо, кому втіху про багатство залишиш; зло ж від неправди собі збираєш. “Від того, хто хоче позичити в тебе, не відвертайся… і срібла свого не давай… в лихву”, (Мф. 5:42, Повт. 23:19), так, і від Нового, і від Старого Завіту корисного навчившись, з благою надією до Господа відійдеш, щоб там лихву за добрі справи сприйняти” (Бесіда на Псалом 14). Про те ж і святий Іоанн Златоуст у багатьох своїх бесідах вчить.

Глава 10: Про образу убогих

“Ані вдові, ані сироті не робіть зла; якщо ж зробите їм зло, і, застогнавши, закричать на Мене, то я почую голос їхній, і розгніваюся люттю, і вб’ю вас мечем, і будуть дружини ваші вдовами, і сиротами діти ваші” (Вих. 22:22-24).

“Проклятий той, хто хибно судить прибульця, сироту і вдову, і всі люди скажуть: “Хай буде” (Повт. 27:19).

“Так говорить Господь: Створіть суд і правду, і визволите… пригнобленого від рук того, хто кривдить, і прибульця, і сироту, і вдову не ображайте, не гнобіть беззаконно, і крові невинної не проливайте на місці цьому. Якщо ж не послухаєте слів цих, Сам Собою присягаюся, каже Господь, що пустелею буде дім цей” (Єр. 22:3,5).

– 121. Як благодіяння і милість, що являється людині, двояка: душевна і тілесна, так і образа двояка буває – одна тілу, інша душі заподіює зло. Тілу образа робиться, коли його б’ють, ранять, вражають, позбавляють їжі, одягу та інше. Душа кривду терпить, коли її засмучують, ганьблять, лихословлять, безчестять, обмовляють та інше, хоча, внаслідок досконалого союзу між тілом і душею, як тіло душевну, так і душа тілесну кривду відчуває. Звідси буває, що коли страждає тіло, і душа співчуває; а коли страждає й хворіє душа, співчуває й співчуває тіло, тому й недугує, слабшає, в’яне, блідне, висихає, що трапляється з тими, хто засмучується й сумує.

– 122. Як тяжко ображати ближнього, такими доводами показується. 1) Як благодіяння, що виявляється ближньому, Христос Бог приписує Собі: “Як ви зробили це одному з цих братів Моїх менших, так і Мені зробили” (Мф. 25:40), – так і образа, що заподіюється ближньому, Самого Христа стосується: “Савле, Савле! Що ти гониш Мене?” – говорить Христос (Діян. 9:4). Савл Церкві Христовій і вірним Його чинив зло, але Христос Собі приписує це зло: “Савле, Савле! Що ти гониш Мене”? “Бо образа самого батька стосується, якщо сина ображають, і пан образою собі вважає, якщо рабу його заподіюють зло. Бог же є Отець і Господь усіх: отже, образа, яку заподіюють людям, як рабам Його, і Самого Його, як Господа і Отця, стосується. Наскільки ж це страшно, будь-хто може бачити. 2) Бог, Преблагий Промислитель і Отець, всяке добро робить, їжу й одяг усім подає. Отже, хто людині кривду робить, той опирається Богу, що благодіє, бо що Бог подає, те він забирає; що Бог творить, то той, хто кривдить, розоряє. Бог благодіянням творить, а він злодіянням розоряє. “Хто не збирає зі Мною, той марнує”, – говорить Христос (Мф. 12:30). 3) Сатана, як дух злоби і неприязні, всіляко шукає, як усім заподіяти зло, і заподіює. Отже, хто озлоблення й утиск ближньому робить, той одного з сатаною духу, однаково з ним мислить, єдину згоду має з ним. Бо образа навмисна не може бути інакше, як від злісного духа, отрутою стародавнього того змія напоєна. Наскільки ж безсоромна і згубна справа – з дияволом на розумне створіння Боже, на людину, створену за подобою Божою, і на своє споріднене єство образою повставати! Диявол і ангели його злі всі на людину ополчаються, і зло створити хочуть, а не один на одного озброюються, бо сатана на сатану не повстає. Але людина засліплена подібну собі людину жене. Так-то заразив серце наше і засліпив розум наш людиновбивця той древній, чого досить оплакати не можемо. 4) Божий закон, який велить ближнього любити, а не ненавидіти, благодіяння, а не лиходіяння йому чинити, образою ближнього розоряється, і Законодавець безчеститься і зневажається. 5) За образу ближнього і тимчасовою, і вічною карою Бог погрожує, як про те в книгах святих пророків і в Новому Завіті читаємо.

– 123. Беззаконна справа – кожну людину ображати заради вищевказаних причин, але бідну – ще беззаконніша. Недобре в багатого що забирати, але в убогого – ще гірше. Недобре кожному заподіювати зло, але тому, хто терпить зло, – гірше. Недобре кожного засмучувати, але сумного – ще гірше. Недобре кожного уражати, але ураженого – і того гірше. Бо убогий помилування, сумний розради, уражений лікування вимагає. А хто їх озлоблює, той і останнє, що мають, у них забирає, і так в останнє лихо призводить, життя скорочує і винищує. Бо той, хто ображає бідного, чинить подібно до того, як той, хто потопає у воді, ще більше занурює у воду, і так лихо до лиха, смуток до смутку, виразки до виразок додає, а це не лише беззаконна, а й нелюдяна справа і ознака людини, яка вдачею в лютого звіра перетворилася на люту звірину.

– 124. Таке нелюдське беззаконня чинять насамперед: 1) Судді неправедні, які або за плату, або за дружбою, або через лицемірство суди роблять і не тільки не витирають сліз у тих, хто зазнав насильства, та скривджених, а й звинувачують, а тих, хто гвалтував, виправдовують, і так подвійне зло чинять: кривдників до більшого свавілля, а скривджених до останнього нестатку приводять. 2) Сильні й високі люди, які, не боячись ні цивільного суду, ні Божого, насильно або підступно забирають у вдів, сиріт, убогих та інших людей, які не мають заступників, землю, гаї, селян та інше якесь добро, від чого вони собі їжу отримують, і так їхнього останнього прожитку позбавляють. 3) Багатії та інші, які або недоплачують, або зовсім не дають належної плати найманцям. Бо убогі й бідні всі ті, які наймаються працювати і денною працею денну їжу дістають. 4) Лихоїмці, або процентники, які убогим дають гроші в борг і від них з лихвою отримують. І чим більшу лихву, або відсоток, з убогих боржників своїх беруть, тим більшу нелюдяність роблять. 5) Воєначальники та інша влада, які підлеглим своїм певної платні не дають, або дають, але не сповна, бо так їх позбавляють потрібного для прожитку і з бідних найбіднішими роблять. 6) Поміщики, які на селян зайві оброки накладають, і так останнє з них деруть, і залишають їх без потрібної їжі, або нестерпними роботами їх обтяжують і цим не допускають їх шукати собі потрібного для життя. 7) До кривди убогих зарахувати треба викрадення з пожежі, а особливо, коли щось викрадають у таких, які й до пожежі убогі були. І ця нелюдяність люта й нестерпна, бо так біда до біди і хвороба до хвороби додається. З цих пунктів та про інше, подібне до цього, зрозуміти можна, що таке образа убогих.

– 125. Ті, хто виявляє таку нелюдяність ближнім своїм, хоча устами й сповідують Бога, але серцем не визнають Його або в Промисел Його не вірять, і покарання за беззаконня свої не сподіваються, як про них Святий Дух, що випробовує глибину серця їхнього, через Псаломщика оголошує: “Вдову й сироту вбили, і прибульця вбили, і сказали: “Не побачить Господь, і не впізнає Бог Яковлев”. Але викриває безумство, там же, через того ж Псаломника: ” одумайтеся ж, божевільні в народі, і нерозумні, нарешті, зрозумійте! Той, хто посадив вухо, чи не чує? Або Той, Хто створив око, чи не бачить? Той, Хто наставляє народи, чи не викриє, Той, Хто навчає людину розумінню” (Пс. 93:6-10)?

– 126. Образа убогих є гріх вельми тяжкий і такий, що кричить на небо, як можна зі Святого Письма бачити, і сам розум це показує. “Ні вдові, ні сироті не робіть зла; якщо ж зробите їм зло, і, розплакавшись, закричать на Мене, то я почую голос їхній, і розгніваюся люттю, і вб’ю вас мечем, і будуть дружини ваші вдовами, і діти ваші сиротами” (Вих. 22:22-24). І знову прокляттям вражає таких: “Проклятий той, хто хибно судить прибульця, сироту й удову; і всі люди скажуть: “Хай буде” (Повт. 27:19). І знову з прокляттям погрожує стратою тим, хто показує таку нелюдяність: створіть суд і правду, і визволите… пригнобленого від рук того, хто кривдить, і прибульця, і сироту, і вдовицю не ображайте, не гнобіть беззаконно, і крові невинної не проливайте на місці цьому. Якщо ж не послухаєте слів цих, Сам Собою присягаюся, каже Господь, що пустелею буде дім цей” (Єр. 22:3,5). І знову через пророка Амоса: “За те, що ви б’єте вбогих і берете від них дарунки…, ви побудуєте прикрашені будинки…, але не вселитеся в них; насадите прекрасні виноградники,… не будете пити вина з них. Бо Я впізнав багато нечестя вашого і… тяжкі гріхи ваші: ви зневажаєте праведного, приймаючи дари, і перекручуєте в суді справи бідних” (Ам. 5:11-12). І Псаломник, Духом Святим спонукуваний, нарікає на Бога й кричить на таку нелюдяність беззаконників: “Встань, Суддя землі, віддай відплату гордим! Доки грішники, Господи, доки грішники будуть хвалитися? Вимовлятимуть і говоритимуть неправду, говоритимуть усі, хто чинить беззаконня? Народ Твій, Господи, вони принизили, і спадщину Твою образили; вдову й сироту вбили, і прибульця вбили, і сказали: “Не побачить Господь, і не впізнає Бог Якова”. І додає наприкінці: “І відплатить їм Господь за беззаконня їхнє, і за лукавством їхнім погубить їх Господь Бог” (Пс. 93:2-7,23). А святий апостол сповіщає їм плач і плач через люті скорботи, що прийдуть на них, кажучи: “Послухайте, багаті, плачте й плачте про лиха ваші, що на вас находять. Багатство ваше згнило, і одяг ваш з’їдений міллю. Золото ваше та срібло поіржавіло, і іржа їхня буде свідченням проти вас і з’їсть плоть вашу, як вогонь: ви зібрали собі скарб на останні дні. Ось плата, утримана вами в робітників, що пожали поля ваші, кричить, і крики женців дійшли до слуху Господа Саваофа” (Як. 5:1-4). Звідси бачимо страшні Божі страти, які трапляються за образу вдів, сиріт і убогих. Бачимо будинки і міста, які то мечем і вогнем поїдаються, то землею пожираються. Бачимо, що ті, хто харчуються сльозами убогих і сиріт, винищуються від землі живих, і сходять у пекло, щоб сприйняти по справах рук своїх. Бо “Бог поруганий не буває” (Гал. 6:7): наскільки Він Милостивий, настільки і Праведний, і є Месником лайливим запеклим лайкам; і чим загрожує грішникам, то самою справою пізнає на собі нерозкаяний беззаконник; і якщо в цьому віці не пізнає, то в майбутньому не уникне страшного Божого Суду. Бо Бог, хоч і всіх Отець, проте найбільше називається “Отцем убогих і Суддею вдовиць” (Пс. 67:6). “І сироту, і вдову приймає” (Пс. 145:9). Багатий багатому, сильний сильному, славний славному, вельможа вельможі допомагає, а злиденний, сирий, вдова – всіма полишається, ніде допомоги знайти від людини не може. Тому один Бог їм Помічник і готовий Покровитель. “Тобі, Господи, “наданий… вбогий, сироті Ти будь Помічником”, – взиває про них Псаломщик до Бога (Пс. 9:35). Цей Безсторонній Суддя розсудить тяганину їхню (див. Пс. 34:23). Він, як Отець Милосердний і Співчутливий, заступиться за них. Він почує зітхання убогих. Він відтре гіркі сльози їхні. Він створить суд жебракам і помсту убогим. Тож зрозумійте це, ті, що харчуються сльозами вбогих, що ображають вдів і сиріт, що несправедливо судять приїжджого, і сироту, і вдову, що створюють і розширюють домівки з майна жебраків. Зрозумійте, що сльози їхні не марно падають, але, як кров Авеля, вигукують від землі на небо, і крики їхні у вуха Господа Саваофа входять. Зрозумійте, що Бог усім однаково блага Свої подає, як Щедрий Отець. Все створіння велінням Божим однаково всім служить: багатому й убогому, сильному й немічному, славному й безрідному, вельможі й простому, шляхетному й худорлявому, рабу й господареві його. Сонце, місяць і зірки всім однаково служать світлом своїм. Хмари всіх однаково зрошують. Повітря всіх однаково життя зберігає. Земля всім однаково плоди подає. Вода всіх однаково напуває. Вогонь усіх однаково зігріває. Худоба, воли, вівці, коні всім однаково служать. Бо Бог так влаштував, щоб усі люди, маючи служіння від тварини, Божою милістю насичувалися, і Богу-Благодійнику дякували. Але ви, оголюючи убогих, ту благодать Божу від них забираєте; що Бог дає для всіх, то ви собі одним намагаєтеся привласнити. Бог, будучи багатий у благості, збагачує, а ви оголюєте. Бог втішає, а ви засмучуєте. Бог оживляє, а ви умертвляєте. Отже, розумійте це! А якщо зараз не розумієте, то буде час, коли золото, срібло, маєтки, села, виноградники, коні, карети, багаті трапези, дорогі вина, раби й рабині, шовкові й вісонні шати, й усю свою славу й пишність, від маєтку бідних зібрану, й неохоче залишите, і зненацька побачите сльози, пролиті та впавши перед Страшним і Праведним Суддею, й, побачивши, стривожитеся та злякаєтесь. Тоді зрозумієте, що є Бог і Промисел Його, і суд Його, що “Бог помсти Господь” (Пс. 93:1). Коли сльози бідних, через вас пролиті, Він вам покаже і за останню їхню краплину відповіді у вас вимагатиме, тоді побачите, що ті, яких ви тепер кривдите, гвалтуєте, оголяєте і гіршими за самих псів ваших, люб’язного вашого полювання, вважаєте, – з’являться в синах Божих; і від тих, яких ви вважали негідними крихт, що падають від трапези вашої, – від тих з великим зітханням побажаєте краплини води прохолодити язик свій, спалюваний геєнським полум’ям, але не отримаєте того.

– 127. Ті, котрі сльозами омивають обличчя свої, котрі зітхають обтяжені, котрі шукають допомоги й не знаходять, трудяться й не насичуються плодами праць своїх, нехай прислухаються до потіхи апостола Якова: “Будьте довготерплячі, браття мої, аж до пришестя Господнього. Ось, хлібороб чекає дорогоцінного плоду від землі і для нього терпить довго, поки отримає дощ ранній і пізній. Довготерпіть і ви, укріпіть серця ваші, бо пришестя Господнє наближається. Не нарікайте, браття, один на одного, щоб не бути засудженими: ось, Суддя стоїть біля дверей. За приклад злостраждання і довготерпіння візьміть, браття мої, пророків, які говорили іменем Господнім. Ось, ми ублажаємо тих, які терпіли. Ви чули про терпіння Іова і бачили кінець його від Господа, бо Господь Багатомилостивий і Щедрий” (Як. 5:7-11). “Праведно перед Богом, – каже апостол Павло, – тим, хто ображає вас, відплатити скорботою, а вам, хто ображається, відрадою разом із нами, в явленні Господа Іісуса з неба, з Ангелами сили Його, що в полум’яніючому вогні чинить відплату тим, хто не пізнав Бога і не підкоряється благовістю Господа нашого Іісуса Христа, які зазнають покарання, вічної погибелі, від лиця Господа і від слави могутності Його, коли Він прийде прославитися у святих Своїх, і з’явитися чудовим в день отой в усіх тих, хто вірив”(2Сол. 1:6-10).

Глава 11: Про славолюбство і честолюбство

– 128. Славолюбство і честолюбство походить від гордості, якій властиво любити пошану, похвалу, поклоніння і прославлення. Корінь же і початок його є та улеслива й отруйна порада стародавнього змія, який прабатькам нашим так говорив: “будете як боги” (Бут. 3:5). Той самий підступний ворог і тепер пристрасній нашій плоті, як Єві, у вуха шепоче, щоби шукала панування, володарювання, пошанування і слави марної.

– 129. Славолюбство є знамення серця, що невірою недуже, як Христос цього явно вчить: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте?” Оскільки: 1) Хто слави своєї в цьому світі шукає, той не віддає Богу слави, але себе, як ідола, замість Бога ставить, і те, що одному Богу треба відплачувати, собі привертає. Бо одному Богу “личить усяка слава, честь і поклоніння”. 2) Хто слави мирської шукає, той про майбутню вічну славу не дбає, бо неможливо одночасно шукати тимчасову і вічну славу. Не дбає з тієї тільки причини, що оком віри, якою її можна бачити, величі й чудової витонченості її не бачить; бо якби бачив її, неодмінно б шукав її всіма силами. Воїн, вбачаючи славу, що має походити від перемоги, хоробро б’ється проти ворога Вітчизни. Так і той, хто вірою передбачає майбутню славу, яку вірні Христові воїни в майбутньому віці отримають, б’ється проти ворогів, світу і гріха, і про марнославство це не дбає, і за сміття вважає його, бо воно перешкодою буває до отримання тієї істинної слави.

– 130. Як пристрасть сріблолюбства і лихоїмства, як вище сказано, так і пристрасть славолюбства ненаситна. Бо як сріблолюб чим більше зростає в нього срібло, тим більше жадає його, так і славолюбець: чим вище піднімається на честь, тим вище ще піднятися бажає. Істина ця відома і явна і не потребує доказу: повсякденні того приклади перед очима є. Тому в історіях бачимо, що багато язичників, не задовольняючись високим титулом царським, бажали й веліли себе називати богами. А інші, не задовольняючись межами свого володіння, інших собі підкорювали, і так свою славу розширювати намагалися. О, якби виразка ця в християнських межах не мала місця!

– 131. Славолюбство причиною багатьох лих буває. 1) Воно вчить підлещуватися, узгоджуватися з вищими, і вдачам їхнім слідувати, хоч би вони й розбещеними були, вади чеснотами, а чесноти чеснотами вадами безсоромно називати, підлещуватися, брехати, лукавити, щоб так у любов і милість до них вкрастися і в такий спосіб честь бажану здобути. 2) Воно вчить обмовляти ближнього, добрих злими, а злих добрими називати, щоб так догодити тому, в кого шукають удаваної милості. Словом, з людини псом ласкавим робить, і що б не захотів уявний її благодійник, на якого сподівається, все робити готовим собі виявляє. 3) Воно вчить лихоїмства. Бо, щоб честь отримати, треба щедро наповнити руки заступників, багатьох обдаровувати, пригощати. Але, щоб на все це достаток був, змушується славолюбець спрямовуватися на неправду і розкрадання. 4) Славолюбство вчить проливати невинну людську кров. Так задумав Авессалом на лагідного й неповинного Давида, Царя Ізраїлю, оголити меч, і син беззаконний – праведного батька свого вбити, щоб царством Ізраїлевим заволодіти. Ні висока монарша честь, ні незручність розпочатої справи, ні страх небезпеки, ні той обов’язок, яким піддані своїм Правителям зобов’язані, ні рідна батьківська кров, від якої народився, ні та любов, якою від батька свого понад інших братів шанували, ні лагідність і непокора святого і благочестивого Царя від беззаконного і згубного наміру відвернути його не могли. Але одне славолюбство все це пересилило і переконало беззаконного сина ганятися за благочестивим батьком і Правителем своїм (див. 2Сам. 15 та ін.). Так вчинив славолюбивий і беззаконний Ірод: усіх дітей, від двох років і нижче, у Вифлеємі й у всіх межах його побив, як святе Євангеліє свідчить (див. Мф. 2:16). Убити немовлят задумав, щоб так із немовлятами й народжене Дитя Христове Дитя, Царя Іудейського, хитрий лис зміг би вбити й так не втратив би царської честі. Те саме славолюбство і тепер багато невинної крові проливає; і самих помазаників Божих торкатися не цурається; і їх то отрутою розчиненою вмертвляє або скорочує життя їхнє, то мечем окровувлює порфіру та престол їхній, і так Вітчизна без головного правителя лишається, через що всіляка негаразд і сум’яття відбуваються в суспільстві. 5) Славолюбство і після отримання честі не заспокоюється. І тоді багато бід виробляє. Бо за честю (так воно любителів своїх вчить) треба мати пристойний убір. Треба розширювати і прикрашати покої. Треба збирати багаті столи. Треба чимале число мати слуг в оздобленні. Треба для проїзду мати багатих коней і карети, для розваги – собаче полювання. Треба самому і сім’ї своїй золотом і сріблом прикрашені мати одяг. Треба для забави пограти в карти. Треба й інші втіхи або навіть забаганки виробляти. Але на все це потрібна чимала сума, яку слід зібрати не звідки-небудь, як від підлеглих; слід порушити присягу, що склав перед Серцезнайцем Богом і святим Його Євангелієм; слід зневажати правду, яку з присягою обіцяв берегти; слід чинити насильство вбогим, накладати на селян, якщо є, зайві збори або роботами зайвими обтяжувати. Отже, наскільки люте славолюбство, хоча люди, особливо теперішнього століття, злом його не вважають! Зло – лихоїмство, як сказано; але більше зло – славолюбство, бо де славолюбство, там гніздиться і лихоїмство; бо славолюбсьво і лихоїмство вчить, як видно з вищесказаного.

– 132. Самолюбство і честолюбство і самих тих, якими володіє, в тяжкі випадки призводить. Прабатьки наші, забажавши божественної честі, позбулися і того, що мали, і “зрівнялися з нерозумною худобою, і уподібнилися до неї” (Пс. 48:13). Захотів Авесалом царської честі так, що й хотів убити батька і Правителя свого, але замість честі погибель собі знайшов, і той, який хотів сидіти на царському престолі, “заплутався волоссям… у гілках дерева, повис між небом і землею” (2Сам. 18:9). Той самий суд і тепер спіткає славолюбців і викрадачів честі, які хоч і отримують бажане – то клопотанням своїх заступників, то за допомогою винагороди, то поданням спадкової шляхетності, – проте не на користь собі здобувають це, а на погибель, не тимчасову, а неодмінно вічну. Оскільки ці вірні слуги Вітчизни скоро у вірності своїй показують себе, коли в честі перебуваючи, не Божої честі та слави, чому честь служити повинна, а своєї шукають користі; не ближнім, а своїм пристрастям служать; не творять, а більше розоряють братію свою. Істина ця всім очевидна і не потребує слова для доказу. Бо сама справа доводить те, коли на беззаконне хабарництво і лихоїдство скрізь скарги чуються, скрізь сльози бідних, які не мають заступників і не можуть ніде знайти задоволення, проливаються. Бо що встигне жебрак, вступаючи в суд із багатим, що – простий із шляхетним, якщо в суді вірні ці Вітчизни сини і слуги засідають? Зовсім нічого! Відійдуть, як приходять, із тими самими сльозами, навіть із гіршими. Тому змушені бувають усіляку кривду й насильство терпіти, ніж марно й на більшу свою біду шукати захисту, і вже не до людини, а до Бога Судді вдаватися й кричати. Ці ж сльози й крики клопочуть не що інше, як Божий гнів і вічну погибель тим, які за посадою своєю не отирають їх.

– 133. Сан або честь для християнина має бути нічим іншим, як ярмом, Богом накладеним, яке він повинен носити на славу Божу і для користі братії своєї. Він, у честі перебуваючи, повинен, як присягою зобов’язався, суспільству служити, неправду викорінювати, скривджених захищати, нахабних і свавільних від свавілля стримувати, образом добрих справ для підлеглих бути, та інше. Якщо хто покликаний і з цієї причини в честь сходить, той пороку славолюбства не підлягає; але такий і шукати не буде честі, а його сама честь шукати буде. Він уникає честі, але за ним честь ганяється. Такий-то і гідний честі, як усі мудрі люди вважають і стверджують. Навпаки, недостойний честі той, хто шукає честі. Бо для чого хто честі домагається, те й робити буде, отримавши честь. Але навряд чи хто бажає честі для підняття праці на загальну користь, а не для своєї тимчасової користі? Скоро такі шукачі, отримавши бажане, показують себе не інакше, як полови, що між пшеницею посіяні, як сказано.

– 134. Але, щоб цієї вади позбутися, треба пам’ятати: 1) що однаково славні й безрідні, добродії й раби, поважні й прості вмирають і віддаються землі. Ніхто із собою слави цієї не забирає, але все мирське світу залишається. 2) Що “суворий суд над начальниками. Бо менший заслуговує на помилування, а сильні ж сильно катовані будуть”, – говорить Соломон (Прем. 6:5-6). 3) Що немає більшої честі і слави, як бути справжнім християнином, а цієї гідності славолюбство позбавляє, за словом Христовим: “Як ви можете вірити, коли один від одного славу приймаєте, а слави, яка від одного Бога, не шукаєте” (Ін. 5:44)?

Заключення цієї статті

1. Про віддалення від злих

“Заповідаємо ж вам, браття, ім’ям Господа нашого Іісуса Христа, віддалятися від усякого брата, що чинить безчинно, а не за переданням, яке прийняли від нас” (2Сол. 3:6).

“Погані спільноти розбещують добрі звичаї” (1Кор. 15:33).

– 135. Ніщо так не шкодить людині, особливо юній, як зла компанія. Бо, як спілкування з добрими – це така школа, в якій без книжок навчається людина філософії християнської, тобто чесного життя, так поводження зі злими буває причиною крайнього розбещення. Хоч би й природи доброї був хто й добре вихований, але якщо з розбещеними перебувати буде, важко й майже неможливо тому не розбеститися. Бо злоба так, як смола, прилиплива і непомітно в добрі звичаї входить і заражає їх. Кажуть, що здорові очі, коли дивляться на хворі, самі шкоду приймають, а їм ніякої не приносять користі. Так і добрий, живучи зі злими, сам псується, а їх не виправляє. “Як хворі очі, – каже святий Іоанн Златоуст, – завдають шкоди здоровим, і як проказа у того, хто має проказу, заражає чистого, так поводження зі злими псує і розбещує добрих людей. І таких не тільки уникати, а й відсікати наказує Христос, кажучи: “А якщо праве око твоє спокушає тебе, то вирви його і відкинь від себе” (Мф. 5:29)” (Бесіда на псалом 4). Отже, міркуй, християнине, з ким хочеш мати спілкування; і, доки не пізнаєш досконало, ні до кого не прилягай, щоб не впасти в прірву погибелі. Краще зі звірами жити, ніж зі злими людьми. “Злі люди, – каже той самий свт. Іоанн Златоуст, – більше шкодять, ніж отруйні змії: бо ці відверто отруту свою наносять, а ті щодня таємно і нечутливо заражають” (У тій же бесіді).

– 136. Горе юним дітям, які мають розбещених батьків! Куди їм від таких батьків піти, коли змушені з ними в одних покоях жити, за однією трапезою сидіти, за словами, справами і всіма вчинками їхніми спостерігати? Бо юність, сама по собі до всякого зла схильна, вимагає старанного спостереження, доброго виховання і настанови, а замість того зустрічає її велике зло – отруйна спокуса батьківських звичаїв. Бо звичаї батьківські для юних дітей, як правила, дивлячись на які, вони слідують за ними; і що в них помічають, до того й самі звикають. Звідси буває, що діти злих батьків злішими за них бувають, а онуки і ще зліші за них, і так зростає зло, доки судом Божим не присічеться. Бо спокуса не інакше, як пожежа, що посилилася, далі й далі простягається і поїдає одухотворені храмини. Горе юним дітям від цієї спокуси. Але сугубе горе батькам, які, замість корисного вчення, злим прикладом, як отрутою, юні серця заражають! “Горе тій людині, через яку спокуса приходить – каже Христос. – Тому краще було б, якби повісили йому млинове жорно на шию і потопили його в глибині морській” (Мф. 18:6-7). “Батьки, – каже святий Іоанн Златоуст, – які нехтують християнським вихованням дітей, беззаконніші за дітовбивць. Бо дітовбивці тіло з душею розлучають, а вони і душу, і тіло в геєну вогненну ввергають. Тієї смерті, за природним законом, ніяк уникнути неможливо; а цієї можливо б було, якби батьківська недбалість не була її причиною. До того ж смерть тілесну воскресіння негайно скасує; душевної ж погибелі ніхто не може відшкодувати” (Бесіда проти хулителів життя чернечого, гл. 3.) Якщо, як святий отець вчить, ті батьки, які дітей по-християнському не наставляють, гірші за дітовбивць, то що ж про тих батьків сказати, які не тільки не наставляють, а й розбещують вдачами своїми! А що про батьків тут говориться, то треба розуміти і про тих, хто батьківське звання на собі має, як-то: вчителі, пастирі, начальники та інші.

2. Про гнів Божий проти гріха

“О людино! Чи нехтуєш багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння? Але, за наполегливістю твоєю і нерозкаяним серцем, ти сам собі збираєш гнів на день гніву і одкровення праведного Суду від Бога, Який відплатить кожному за справами його” (Рим. 2:4-6).

– 137. Гнів Божий проти гріха через кари, які на грішників Бог посилає, показується. Бо якщо Бог і Добрий так, що “ніхто не благий, як тільки один Бог”, за свідченням Христовим (Мф. 19:17), однак, наскільки Добрий, настільки і Праведний. І правда Його вимагає того, щоб грішник, як злочинець святого і незмінного Його закону, страчений був. А те, що грішник не одразу після вчинення гріха або не під час самої дії гріха страчується, треба приписати доброті Божій, яка терпить грішника, і так на покаяння його чекає, як каже апостол грішнику: “О людино! Чи нехтуєш ти багатством благості, лагідності й довготерпіння Божого, не розуміючи, що благодать Божа веде тебе до покаяння?”

– 138. Читаємо у Святому Письмі, що різні кари Бог на грішників посилає. Ангелів, що згрішили, з небес скинув. Про це говорить Христос: “Я бачив сатану, що зійшов з неба, як блискавка” (Лк. 10:18); і апостол Петро каже: “Ангелів грішних не пощадив, а, зв’язавши узами пекельної темряви, віддав на суд для покарання” (2Пет. 2:4). Прабатьки наші Адам і Єва з раю за непослух вигнані, і на всяке лихо піддані, а з ними і ми. За гріхи перший світ, за винятком Ноя, “правди проповідника”, жахливим потопом згублений (Бут. 7; 2Пет. 2:5). Содом і Гоморра з навколишніми містами за мерзенну нечистоту вогнем спалені (Бут. 19; 2Пет. 2:6). Гордий і запеклий фараон з усім воїнством своїм у Чорному морі потоплений (див. Вих. 14). Дафана й Авірона, що повстали на Мойсея й Аарона, з однодумцями їхніми в пустелі живими земля поглинула (див. Чис. 16). “Відкрилася земля, і поглинула Дафана, і вкрила скупчення Авірона” (Пс. 105:17). Інші люди Ізраїлю там же за різні беззаконня по-різному вражені гнівом Божим: одні вогнем, інші отруйними зміями, інші мечем іноплемінницьким, інші іншим чином, як читаємо про це в книгах Мойсеєвих, пророчих і в 10-му розділі Першого послання до коринфян. Коли прийшли в землю обітовану, скільки разів у рабство чужинцям віддані, скільки – в полон відведені й інакше страчені були – книги Старого Завіту свідчать. Всьому тому гріхи їхні й беззаконня причиною були, як свідчать про те ж святі ті книги. Після пришестя Христового у світ також бачимо страти Божі, на грішників послані. Читаємо, що Ананія із Сапфірою, дружиною своєю, за неправду, за те, що збрехали Святому Духу, несподівано вражені смертю (Діян. 5:1-10). Ірода раптово “вразив Ангел Господній… за те, що він не віддав слави Богу, і він, будучи поїдений хробаками, помер” ( Діян. 12:23). Місто Єрусалим, яке побило пророків, і камінням побило посланих до нього, і Кров’ю Христа, Сина Божого, обагрене, зовсім розорене, і чада його, тобто мешканці, вістрям меча побиті, як про це Сам Христос зі сльозами пророкував: “Настануть дні на тебе, Єрусалиме, дні, коли вороги твої осадять тебе окопами, і оточать тебе, і стиснуть тебе звідусіль, і спустошать тебе, і поб’ють синів твоїх у тобі” (Лк. 19:43-44). Але що в книжках читаємо, те й у наші часи бачимо. Ті самі страшні Божі суди й тепер помічаємо; той самий праведний Його гнів і тепер на грішниках нерозкаяних являється. Бачимо і чуємо страшні битви і жахливі і плачу гідні кровопролиття; стільки тисяч падаючих на битві, стільки вдів, сиріт, батьків і матерів, які плачуть, стільки міст, що розоряються від іноплемінної зброї, від морової виразки, від голоду, землетрусу і вогню, скільки раптово забирається беззаконників і йде від цього світла. Усе це сліди праведного Божого суду і гніву, який беззаконників нерозкаяних, як вогонь, поїдає. Що з тими сталося за праведним Божим судом, того треба очікувати й іншим нерозкаяним грішникам. Читаємо в благовісті святого євангеліста Луки, що коли дехто прийшов до Христа і повідав Йому про галілеян, “чию кров Пілат змішав із жертвами їхніми”, відповів Христос і сказав: Чи думаєте ви, що ці галілеяни були грішніші за всіх галілеян, що так постраждали? Ні, кажу вам, але, якщо не покаєтесь, так само загинете” (Лк. 13:1-3). Із цих слів Христових можна зробити висновок, що й іншим грішникам, нерозкаяним, треба очікувати такої самої погибелі, яку на інших бачать. “Уже й сокира при корені дерев лежить: кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь” (Мф. 3:10). За тими карами, які були і бувають, робимо висновок і про майбутні, і за тимчасовими – про вічні примічаємо. Буде грішникам запеклим вічна страта, буде геєна вогненна, буде пекло, темрява непроглядна, скрегіт зубів; будуть відкинуті від лиця Божого і царства Його беззаконники. “Не обманюйте себе: ні блудники, ні ідолослужителі, ні перелюбники, ні малакії, ні розпусники, ні злодії, ні п’яниці, ні злорічники, ні хижаки Царства Божого не успадкують”, – написав святий апостол (1Кор. 6:9-10). Христос сповістить у день праведного Свого Суду грішникам: “Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його” (Мф. 25:41). “А боязких, і невірних, і нечистих, і вбивць, і любодіїв, і чарівників, і ідолослужителів, і всіх брехунів доля в озері, що горить вогнем і сіркою. Це смерть друга”, – знову говорить Христос (“Одкр.21:8”). Те саме читаємо і в інших місцях Святого Письма.

– 139. Божі слова і погрози, християнине, не марнотратні і не порожні, але істинні і достовірні: що сказав, то неодмінно так і є, як сказано, і що передбачив, то неодмінно і буде. Передбачив прабатькам нашим смерть, яка повинна статися від забороненого дерева, – і настала смерть тим, хто переступив заповідь Його. Передбачив праведному Ною всесвітній потоп на беззаконників – і був потоп. Напророчив запеклому фараону погибель – і загинув фараон. Передбачив ізраїльтянам полон – і були полонені. Передбачив розорення і спустошення Єрусалима – і збулося те. Оголосив у Письмі Своєму, що буде вічна мука беззаконникам – неодмінно буде вона, пізнають на собі вічний гнів праведного суду Божого, питимуть цю чашу прикрості, але ніколи не вип’ють. Отже, нехай побоїмося, християнине, суду Божого і праведного Його гніву, і покаємося – хай не впадемо в руки Бога живого. Бо “страшно впасти в руки Бога живого” (Євр. 10:31). Хто не вірить словам Божим, той на собі справу праведного Божого суду дізнається. “Бог посоромлений не буває. Що посіє людина, те й пожне”, – каже апостол (Гал. 6:7). “День Господній так прийде, як злодій вночі. Бо коли казатимуть: “Мир і безпека”, – тоді раптово спіткає їхнє лихо, так само, як мука родами спіткає ту, що має в утробі, і не уникнуть” (1Сол. 5:2-3).

 

Джерело: Святитель Тихон Задонський, “Повне зібрання творінь. Том 3″. Видавництво сестринства в ім’я Святителя Ігнатія Ставропільського, 2009 р. Про істинне християнство, Книга 1, 5-856 с.

Переклад  українською : Осіпов. А